Давлєтов Олександр. Підготовка «покоління вовків»: вишкіл майбутніх виконавців Голокосту2019_Davletov_2nd_edition_for_inet

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ ВИВЧЕННЯ ГОЛОКОСТУ «ТКУМА»

Олександр Давлєтов

ПІДГОТОВКА
«ПОКОЛІННЯ ВОВКІВ»

ВИШКІЛ МАЙБУТНІХ ВИКОНАВЦІВ
ГОЛОКОСТУ

Нариси молодіжної політики НСДАП у 1922–1939 рр.
(2-ге видання, доповнене)

ДНІПРО
2019

УДК 329(430)
ББК 66.69(4НІМ)

2я9
Д13

Рецензенти:
д.і.н., проф. Мільчев В. І.
д.і.н., проф. Салата О. А.

2я9 Давлєтов Олександр. Підготовка «покоління вовків»: вишкіл
Д13 майбутніх виконавців Голокосту (Нариси молодіжної політики

НСДАП у 1922–1939 рр.). 2-ге вид., доповнене. Дніпро: Український
інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2019. 316 с.

ISBN 978-966-981-167-7

У монографії розкрито авторське бачення процесу виховання майбутніх
виконавців «вирішення єврейського питання» на теренах європейського
континенту в роки існування Веймарської республіки та «Третього рейху».
На основі залучення великого масиву джерельного та історіографічного
матеріалу висвітлюються маловідомі сторінки історії молодіжної
політики Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП)
у  1922–1939 рр. Досліджено основні передумови, ідеологічні складові та
організаційні трансформації, напрямки, форми та методи нацистської
виховної роботи з німецькою молоддю.

Для науковців, викладачів вишів, учителів загальноосвітніх шкіл,
студентів, аспірантів і  всіх, хто цікавиться питаннями дослідження
Голокосту та модерної історії Німеччини в ХХ столітті.

ISBN 978-966-981-167-7 УДК 329(430)
ББК 66.69(4НІМ)

© Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» («Відродження»), 2019.
© ПП «Ліра ЛТД», 2019.

«Все ще не до кінця з’ясовано, як значна частина німецького народу
могла стати іграшкою рук таких маніяків, як Гітлер, сприйняти

неймовірні у власній нісенітності ідеї та теорії, що привели до таких же
неймовірних жорстоких і бузувірських дій»
С. Д. Сказкін, 1965 р.

«Фашизм існує до сих пір у різних формах, відкритих і прихованих, і це
не та хвороба, що виліковується просто сонцем або прозорим повітрям»

К. М. Симонов, 1946 р.

Моєму батькові, 

Давлєтову Рашиду Васильовичу, 

ВСТУП присвячую.

Історичний розвиток, як і будь-які політичні процеси в суспільстві,

має різні складові свого поступу. Зараз, на початку нового тисячоліття, пер-

шочерговим завданням істориків є комплексний системний аналіз визначних

подій і зрушень, надбань і втрат, які були характерними для бурхливого ми-

нулого століття. Озираючись назад у ХХ ст., усвідомлюючи грандіозний злет

людського розуму, величі досягнення в галузі науки та техніки, визначні здо-

бутки в соціально-економічній сфері, ми мусимо визнати при цьому, що ні

досягнення культури та цивілізації, ні стрімкий та потужний індустріальний

розвиток провідних країн світу не змогли захистити людство від виникнення

в його надрах низки страхітливих тоталітарних режимів. Останні намагались

відійти від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, поставити

під сумнів прогресивні світові завоювання і  тотально втрутитися в  долю

держави, громадського суспільства, у життя чи не кожної родини або пере-

січного громадянина.

Відтак, актуальність теми даного монографічного дослідження визна-

чається наступними чинниками. По-перше, у  європейській історії ХХ  ст.

навряд чи знайдеться інша більш вивчена тема, ніж історія німецького

3

фашизму, але й досі не має вичерпних відповідей на багато питань, не іс-
нує загально- визначеного терміна «фашизм». Деякі історики та політологи
і досі заперечують застосування власне визначення «фашизм» до німецького
націонал-соціалізму (нацизму). Наприклад, Гілберт Аллардайс навіть над-
рукував у «The American Historical Review» статтю, в якій стверджував, що
термін «фашизм» взагалі не можна вживати поза італійським контекстом [1].
Автор вважає нацизм різновидом європейського фашизму 20–40-х рр. ХХ ст.
Саме тому, терміни «німецький фашизм» і «націонал-соціалізм» у даній ро-
боті використовуються як рівноцінні. Вже протягом десятиліть йдуть дис-
кусії про те, чи був фашизм лише специфічною відповіддю на європейські
революційні події 1917–1923 рр., або без Леніна не було б і Гітлера, чи був
це продукт природного розвитку капіталістичної системи у ХХ ст.; про ле-
гітимність приходу нацистів до влади; про «демонічність» натури Гітлера
тощо. На сьогодні вже накопичено велику кількість наукових розвідок щодо
генези німецького варіанту фашизму. Так, надрукована в ФРН ще в 1995 р.
«Бібліографія націонал-соціалізму», зібрана доцентом Манхеймського уні-
верситету Міхаелем Рюком, має обсяг 1 428 сторінок і охоплює 20 356 назв
робіт, які вийшли в Західній Європі та США [2]. За підрахунками російсь-
кого вченого Юрія Галактіонова, лише за 5 років після виходу з друку цієї
бібліографії кількість робіт про нацизм (якщо враховувати і праці, опубліко-
вані в Східній Європі та СНД) зросла ще на 2 000 одиниць [3]. Безумовно,
дослідницька робота була продовжена в ХХI столітті. Незважаючи на ваго-
мий обсяг вже існуючих робіт, історики мають ще висвітлити окремі аспекти
цієї проблематики. Наприклад, не розкрита «проблема співвідношення в на-
цистській системі панування терору, пропаганди та організаційно-політич-
ного впливу в  різні періоди існування режиму та пов’язане з  цим питання
стосовно ролі та взаємодії допоміжних та «дочірніх» організацій НСДАП
(СС, СД, СА, гестапо, «Гітлерюгенд» тощо) у  системі репресій та маніпу-
лювання суспільною свідомістю»  [4]. Питання про створення та функціо-
нування нацистських молодіжних підрозділів, безумовно, вже були неод-
норазово об’єктом вивчення і  в  СНД, і  за його межами. Проте праць, де  б

4

комплексно висвітлювалася генеза «Гітлерюгенду» під час боротьби за владу
у Веймарській республіці (1922–1933 рр.) і за часів консолідації та уніфікації
нацистського режиму (1934–1939 рр.) у вітчизняній історіографії і досі пра-
ктично не існує. По-друге, проблематика фашизму, неофашизму та антифа-
шистської боротьби і сьогодні, у ХХІ ст., продовжує залишатися актуальною,
набуває все більшого практичного значення, незважаючи на те, що світовий
розвиток вже не проходить під знаком боротьби (протиборства) двох проти-
лежних систем і все більше утверджується ідея пріоритету загальнолюдсь-
ких цінностей над класовими, груповими чи іншими інтересами. На жаль,
приклади Йорга Хайдера (Австрія), Піма Фортейна (Бельгія), Жана-Марі Ле
Пена та його доньки Марі (Франція), «Альтернатива для Німеччини» («AfD»
(ФРН)) демонструють, що фашизм як явище досить успішно перейшов межу
століть. І зараз численні профашистські праворадикальні угруповання існу-
ють у ФРН та Італії, Іспанії та США, у країнах Латинської Америки та СНД.
Цей перелік досить довгий і тому було б не доцільним зменшувати небезпеку
сучасного фашизму, його здатності впливати на маси людей, особливо на мо-
лодь. Для того, щоб зрозуміти мету та цілі сучасних правих радикалів, виро-
бити ефективні методи боротьби з ними, цілком доречно спочатку проаналі­
зувати історію так званих «класичних» варіантів фашизму, у  першу чергу,
німецького. По-третє, актуальність монографічного дослідження та висвіт-
лення означеної проблематики обумовлено ще і гносеологічним чинником.
Стрімкий процес оновлення суспільства після розвалу СРСР, останньої «то-
талітарної імперії» у  ХХ  ст., зруйнував стереотипи історичного мислення,
які формувались десятиліттями і впливали на визначення актуальності теми
з вузькокласових позицій, зняв обмеження у  використанні літератури так
званого «спеціального зберігання», загострив і актуалізував проблеми кри-
тичного переосмислення історичного досвіду відомих тоталітарних утво-
рень минулого, зокрема, і «Третього рейху», молодіжної політики нацистів
тощо. Історичний досвід минулого і  досі нагадує про себе залишками то-
талітарного та посттоталітарного мислення, ментальності, політико-ідеоло-
гічними стереотипами; пошуками ідеальних «золотих часів» у  недалекому

5

ХХ ст., притаманними певній частині електорату в країнах Східної Європи;
ностальгією за «колишнім порядком», «твердою рукою», усеохопним патер-
налізмом держави, месіанським очікуванням «суворого, але справедливого
керманича» – ​особливо в умовах затяжної трансформації та перебудови су-
спільства в СНД, появи доктрини «руського миру» тощо. Крах і зникнення
«соціалістичного табору» призвів до встановлення у країнах Східної Європи
плюралістичної моделі політичної системи суспільства. Зі зникненням то-
тального державного контролю над політичними процесами в  суспільстві
цього регіону активізувалась і діяльність правоекстремістських угруповань.

Не випадково, що саме сьогодні, в умовах «гібридної війни» Росії про-
ти України, анексії Криму і окупації територій на Донеччині та Луганщині
ми мусимо під іншим кутом зору подивитись і на уроки, і на наслідки, і на
сумний досвід Другої світової війни та Голокосту. Саме про це наголосив
Президент України П. О. Порошенко у коментарі з нагоди 70-ї річниці виз-
волення конц­табору Аушвіц-Біркенау: «Обов’язок сучасних політиків перед
теперішнім і прийдешніми поколіннями – ​засвоїти уроки історії і не допу-
стити повторення трагедій, подібних Голокосту та Другій світовій війні…
Маємо не лише пам’ятати про безневинні жертви минулого, але й думати, як
не допустити повторення трагедій, подібних Голокосту і всій Другій світовій
війні. Єдиним фронтом протистояти новому імперському божевіллю, новим
претензіям на панування в Європі» [5]. Голокост, як одна з центральних тем
формування модерної європейської ідентичності, ще не до кінця вивчений
саме на східноєвропейських теренах. Цілком природно, що при цьому в су-
спільстві зростає інтерес і  до історії праворадикальних молодіжних рухів
і  сучасного світу, і  нещодавнього минулого. Тому, досліджуючи історію
«Гітлерюгенду» у Веймарській Німеччині та у «Третьому рейху», висвітлю-
ючи окремі сторінки історії доби Веймарської демократії, ми  маємо змогу
зробити певні висновки, актуальні й для сьогодення.

Хронологічні межі монографічного дослідження охоплюють період 1922–
1939  рр. Нижня межа зумовлена зародженням нацистського молодіжного
руху в 1922 р. – ц​ е початок проникнення нацистів до молодіжних структур

6

за часів існування Веймарської республіки. Верхня межа – ​1939  р. – т​ обто
до початку Другої світової війни. На думку автора, це пов’язано з тим, що
діяльність «Гітлерюгенду» та молодіжна політика «Третього рейху» в період
Другої світової війни є окремим етапом у розвитку націонал-соціалістичного
молодіжного руху, що вимагає відповідно додаткового дослідження, вивчен-
ня окремої джерельної бази та чисельних історіографічних розвідок.

Територіальні рамки дослідження визначені кордонами Веймарської
Німеччини та «Третього рейху» до 1939 р. включно.

Об’єктом дослідження є політика НСДАП стосовно молодіжного питан-
ня у Веймарській республіці та у «Третьому рейху» (1922–1939 рр.).

Предметом дослідження є процес розвитку націонал-соціалістичних мо-
лодіжних організацій, їхня трансформація в «Гітлерюгенд» та перетворення
останнього в єдину державну молодіжну структуру нацистської Німеччини;
а також основні вектори виховання німецької молоді (1922–1939 рр.).

Мета даного дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексного
аналізу джерел та масиву надбань вже існуючої історіографії з цієї пробле-
матики визначити основні етапи генези «Гітлерюгенду», висвітлити та ре-
конструювати діяльність нацистського молодіжного руху на різних етапах
його існування – і​ під час так званого «бойового шляху» НСДАП у веймар-
ську добу, і під час розбудови «Третього рейху» (1933–1939 рр.), проаналіз-
увати процес вишколу німецької молоді – ​майбутніх пересічних виконавців
Голокосту. Відповідно до поставленої мети у роботі розв’язуються такі до-
слідницькі завдання:
•  виявити ідейно-теоретичні витоки націонал-соціалістичного світогляду

та форми його проникнення у свідомість німецької молоді;
•  розглянути історичні передумови зародження нацистського молодіж-

ного руху у  Веймарській республіці та його трансформацію в  єдину
оргструктуру – «​ Гітлерюгенд»;
•  показати основні етапи розвитку «Гітлерюгенду» (1922–1939 рр.);
•  охарактеризувати форми і методи роботи «Гітлерюгенду» у Веймарській
Німеччині та у «Третьому рейху»;

7

•  висвітлити основні вектори підготовки майбутніх виконавців Голокосту
на теренах Німеччини.
Вивчення генези нацистського молодіжного руху, історії «Гітлерюгенду»

у  Веймарській республіці (1922–1933 рр.) та у  «Третьому рейху» (1933–
1939 рр.) дозволяє краще зрозуміти окремі етапи історії Німеччини в ХХ ст.,
знайти відповідь на непросте питання про походження та виховання пере-
січних виконавців Голокосту під час Другої світової війни, враховувати до-
свід європейського минулого в  побудові правової демократичної держави
в Україні тощо.

8

НАРИС І Фашизм: передумови виникнення,
складові, пошук варіантів визначення

(спроба системного аналізу)

Фашизм як феноменальне явище всесвітньої історії виникає у  Європі
в міжвоєнну добу, як своєрідне специфічне віддзеркалення гострої соціаль-
ної та політичної кризи, що охопила на той час капіталістичне суспільство
внаслідок закінчення Першої світової війни. Фашизм при цьому виступив як
особлива кризова модель переходу від монополістичного (інколи і домоно-
полістичного) капіталізму до стадії державно-монополістичного капіталізму.
Фашизм як форма влади використовується лише тоді, коли традиційна для
капіталістичних держав система управління через певні обставини (наслідки
Першої світової війни, революційна ситуація або економічна криза, грома-
дянська війна або іноземна інтервенція тощо) виявляється неспроможною
діяти.

Аналіз європейської історії в  повоєнні десятиліття, між Першою та
Другою світовими війнами, дозволяє виокремити три провідні причини, які
закладали умови, сприяючи зародженню та розвитку фашизму.

Перша з  них – ​різка зміна усталеної соціальної моделі суспільства.
Динамічні й глибокі радикальні злами в  стані соціальних структур підри-
вають підвалини традиційного укладу життя (під час революційної або еко-
номічної кризи, переходу від монархії до демократичної республіки тощо),
змінюють позиції і вплив масових суспільних груп (дворян, промонархічної
буржуазії, окремих верств середнього класу і т.п.), не забезпечуючи при ць-
ому їхньої вчасної адаптації до мінливих умов існування, що ніби автома-
тично протиставить ці групи суспільству. Внаслідок виникає певний вакуум,
який за відповідних умов може бути заповнений фашистською ідеологією.

Друга причина – криза існуючої політичної системи. Як відомо,
у міжвоєнний період більшість цих систем у Європі становили парламентсько-
демократичні інституції, де панував принцип «триєдиного» поділу влади на

9

такі гілки, як законодавча, виконавча та судова. Одночасно в цей же період
у суспільстві виникають, а у деяких випадках домінують антипарламентські
та антидемократичні настрої. Складна економічна та політична ситуація в цей
час сприяла тому, що існуючі державні оргструктури постійно піддавались
критиці та звинуваченням у малоефективності, нездатності швидко та енер-
гійно вживати заходів заради подолання кризових явищ, у потуранні корупції
та злочинності. До того ж, інколи велика кількість з цих обвинувачень були
дійсно обґрунтовані. При цьому слід зауважити, що, як у випадку з соціаль-
ними структурами, невдоволення мас існуючою політичною системою влади
в жодному разі не означало неминучості заміни парламентсько-демократич-
них інститутів на авторитарно-тоталітарні, як вимагали фашисти. Але влас-
не криза політичної системи створила сприятливі умови для фашистської
активності. Без кризи парламентських політичних структур фашизм не при-
йшов би до влади ні в Німеччині, ні в Італії, ні в Іспанії чи будь-якій іншій
європейській країні. З іншого боку, фашистські рухи в США, Великобританії
та Франції не мали значної підтримки саме через відносну усталеність та
гнучкість діючих там політичних систем влади.

Третя причина – к​ риза масової свідомості на повсякденному та ідео-
логічному рівні. Проявом подібної кризи слід вважати розмивання старої
системи цінностей, втрату сформованих раніше цільових настанов, зник-
нення цілісного бачення розвитку світу; втрату віри в ефективність існую-
чого суспільного устрою, у традиційні політичні партії та колишніх лідерів.
У  цих випадках масову свідомість можна порівняти із звичайною губкою,
яка жадібно поглинає все те, що опиняється на поверхні, у тому числі й ідеї
фашизму. Справа ще й у  тому, що масова свідомість, через об’єктивні об-
ставини, не пристосована до сприйняття сукупності причин, які викликали
кризовий стан у розвитку суспільства. В умовах затяжної багаторічної кри-
зової ситуації (1917–1923 рр.; 1929–1933 рр.), особливо коли це пов’язане
з помітним погіршенням умов життя численних верств населення, найбільш
типовим для суспільної свідомості є відчуття нетерпіння, прагнення негайно
отримати бажані результати або врешті-решт обіцянки цього. Саме звідси

10

виникає особлива чутливість мас до примітивного спрощення пояснень при-
родного ходу подій, до гранично чітких орієнтирів руху уперед, до простих
та зрозумілих будь-кому засобів вирішення назрілих проблем (тобто мова
йде і про пошук зовнішнього або внутрішнього ворога, та про використання
теорії щодо «змови сіонських мудреців» або «всесвітньої змови комуністів»
тощо). Можна зробити висновок про те, що інколи при певному рівні кри-
зового стану масова свідомість з особливою увагою сприймає ту рецептуру,
яку пропагують фашистські сили.

Узагальнення досвіду, накопиченого минулим, дозволяє на сьогодні ви-
окремити основні соціально-політичні корені фашизму – к​ онсерватизм,
расизм, антисемітизм, націоналізм та антикомунізм. Серед складових фа-
шизму чільне місце займає саме консерватизм. Ми маємо змогу констатувати
від  самого початку генетичний зв’язок фашизму і  консерватизму. Це дуже
легко простежується на прикладі пріоритетів, що є у фундаменті настанов
обох течій. До них відносяться – спадковість, яку трактують як вірність тра-
диціям; стабільність як головна умова нормальної життєдіяльності суспіль-
ства; орієнтація на державний авторитет; негативне оцінювання природи
людини; невіра в  можливість існування гармонійного розвиненого людсь-
кого суспільства; проголошення ілюзією ідеї щодо щастя для всіх і т.д. Слід
зауважити, що фашисти практично повністю сприймають усі ці настанови,
але при цьому надають їм деякі інші акценти, жорсткішої форми і тенден-
ційно направлений характер. Наприклад, спадковість у їхньому трактуванні
виглядає як некритичне звеличування історичного минулого; стабільність –​
як категоричне заперечення позитивного характеру досягнень людського ро-
зуму, цивілізації та культури взагалі; орієнтація на державний авторитет – я​ к
необхідність тотального підкорення особистості людини державним струк-
турам; невіра в  можливість існування гармонійного людського суспільст-
ва – як неминучість існування ієрархії, за якої слабких підкорюють сильніші
особи. При цьому було б грубою помилкою змішувати ці два терміни, «кон-
серватизм» і «фашизм», тому що різниця між ними спостерігається досить
чітко у  сфері тактичного та практично-політичного порядку. Консерватори

11

намагаються досягти реалізації власних настанов у  межах вже існуючих
державних інституцій. Фашисти, навпаки, заперечують цей шлях, проголо-
шуючи при цьому необхідність ліквідації вже сформованих парламентсько-
демократичних устоїв. До того часу, коли парламентські політичні інститути
залишаються міцними та дієздатними, різниця між консерватизмом і фашиз-
мом досить чітка. Інша річ – в  умовах затяжного кризового стану, бо тоді
різниця між ними зменшується внаслідок переходу частини прихильників
консерватизму на праворадикальні профашистські позиції. Аналогічну роль
при цьому відіграє і погіршення духовної ситуації в суспільстві – я​ к наслі-
док – війна ідеологій. Саме втрата довіри до демократичних установ, поля-
ризація сил у суспільстві створюють умови, за яких відбувається зрушення
у правому спектрі суспільно-політичної структури в бік фашистської схеми
світогляду.

Наступним наріжним каменем у підвалинах фашизму є расизм як спотво-
рене соціально-політичне бачення розвитку історії людства та світу. Будучи
вельми талановитими еклектиками, ідеологи фашизму, без будь-яких сум-
нівів, запозичили декілька провідних суджень щодо людських рас, які були
поширені в Західній Європі ще з середини ХІХ ст. Наведемо основні з них:
• спадкоємні ознаки передаються наступній генерації по крові;
• спадкоємність визначає не лише зовнішні ознаки (колір шкіри, очей, во-

лосся, риси обличчя, форму черепа тощо), а й внутрішні якості будь-якої
людини, її характер та здібності (наприклад, естетичні нахили, творчі
здібності, працелюбність або ледарство, хоробрість або боягузтво тощо).
Раса формує особистість будь-якого індивідуума або людину, формує її
кров;
• нерівність серед людства простежується і у зовнішніх, і у внутрішніх яко-
стях. Існують у світі раси, які накопичували в собі всі позитивні ознаки.
І існують такі, ніби «нижчі» раси, які не мають достатньої творчої енергії,
інших позитивних рис, потрібних людині для розвитку науки, мистецтва,
прогресу взагалі. Останні раси – ​загроза людству, потенційно небезпечне
джерело його виродження;

12

• спадкоємні расові ознаки не піддаються жодним змінам – н​ і під впливом
природи, ні шляхом змішування рас;

• демократія розбудовується на постулаті про те, що всі люди споконвіку
рівні між собою. Звідси витікає і  рівність їхніх прав. Навпаки, расова
теорія відкидає ідею щодо рівності рас. При цьому відповідно запере-
чується і принцип рівних прав, а внаслідок і сам демократичний постулат.
Якщо існують «вищі» раси, то буде цілком доречним, що саме вони поч-
нуть керувати у світі та підкоряти собі «нижчі» раси;

• немає рівності і всередині «вищої» раси. Окремі індивідууми мають при-
родну спроможність акумулювати найкращі ознаки власної раси, що ав-
томатично робить їх лідерами, які мають особливу «творчу енергію», на
відміну від звичайної маси, яка цих ознак не має. Саме з них згодом ви-
окремлюється вождь – в​ ища верховна харизматична особа. Тобто такий
керманич розбудовує власну владу не за принципами демократії, а через
ті расові ознаки, які він має від народження. Із цього випливає, що лідер
повинен вибирати собі послідовників, а не навпаки.
Згодом расова теорія у  її нацистському варіанті, за часів існування

«Третього рейху», буде розглядати історію людства взагалі як нескінченну
споконвічну боротьбу рас (Див. додаток ХХХ). Для того, щоб зробити цю
історію гранично чіткою і зрозумілою, була створена категорія «віковічного
ворога» – «​ анти-раси» з євреїв. Річ у тому, що Адольф Гітлер вважав євреїв
окремою расою. Фюрер був глибоко переконаний, що «змішування єврейсь-
кої та арійської крові» небезпечне для існування «німецької цивілізації».
Євреїв він вважав за найгірший народ – «​ анти-расу»: «Ні, єврей не має ані
найменшої здатності до творення, оскільки ідеалізм, без якого неможливий
жодний справді вищий розвиток людини, відсутній в  юдея і  ніколи не був
йому притаманним. Отже, його інтелект ніколи не матиме конструктивного
ефекту, а буде лише деструктивним…» [1]. Саме антисемітизм стане наступ-
ною складовою фашизму.

Вибір євреїв у  ролі такої негативної «суперсили» не був випадковим.
Побутовий антисемітизм насаджувався в Європі ще за часів середньовіччя

13

Настільна гра «Вижени євреїв», популярна в Німеччині у 1930-х рр. 
(Ілюстрація з книги Брухвельд С., Левин П. Передайте об этом детям вашим…

История Холокоста в Европе 1933–1945. / С. Брухвельд, П. Левин. М.: Текст,
2000. C. 9)

та отримав у  Німеччині ХХ  ст. новий поштовх у  результаті Листопадової
революції 1918–1919 рр., коли євреї одержали громадянську рівноправність
за Веймарською Конституцією. Консервативна частина населення сприйня-
ла цей процес із відвертим незадоволенням, боючись посилення як еконо-
мічної, так і політичної активності єврейської меншості. Та обставина, що
з  давніх-давен євреї мешкають у  різних країнах світу, допомогла правим
радикалам з  консервативного табору сконструювати примару всесвітнього
єврейського секретного плану, спрямованого нібито проти Німеччини і нім-
ців у цілому, а в перспективі проти цивілізації взагалі. В інтересах встанов-
лення влади «сіоністських мудрагелів» у Німеччині й у світовому масштабі
діяли і діють і міжнародна фінансова олігархія, і всі ліві партії (як соціал-
демократи, так і комуністи), і буржуазно-ліберальні сили, керівництво яких
«пройняте наскрізь єврейським духом». Саме за допомогою цієї конструкції
неважко знайти пояснення будь-якому явищу, процесу. Майже все негативне,
що відбувалось у світі та країні (Перша світова війна, революція, економічна

14

криза, інфляція, звільнення з  роботи тощо) списувалось на інтриги євреїв.
Відповідно, будь-які можливі позитивні зрушення в суспільстві пов’язувались
безпосередньо з акціями проти них. На думку одного з провідних ідеологів
НСДАП, Альфреда Розенберга, євреї були не лише расово чужим щодо нім-
ців народом, а й «основним метафізичним ворогом в історії» [2]. В уявлен-
ні націонал-соціалістів єврейський народ виступав як міжнародна ворожа
сила, самокерована на знищення Німеччини за допомогою різноманітних
політичних, економічних, культурних засобів тощо. На думку А. Розенберга,
боротьба проти євреїв була викликана не лише політичною й моральною не-
обхідністю, а й «як боротьба проти послаблення народу через єврейську от-
руту» [3]. І Гітлер, і його найближче оточення часто-густо використовували
біологічні терміни характеризуючи євреїв. Наприклад, вони ототожнювали
єврейський народ з біологічним варіантом паразитів, що присмоктуються до
живих організмів та використовують чужі ресурси заради власного життя.
Так, у книзі «Моя боротьба» Гітлер неодноразово стверджує, що «євреї були
й залишаються типовими паразитами» [4]. Там само фюрер писав, що «юдей
являє собою пряму протилежність арійцю». Він не має ніякої «істинної куль-
тури», і вся «зовнішня культура сучасного єврея насправді є лише спотворе-
ною ним культурою інших народів» [5]. Панування євреїв у державі було, на
думку лідерів НСДАП, обумовлено тимчасовим послабленням автохтонної
нації. Як зазначав А. Розенберг: «Там, де на тілі нації з’являється будь-яка
рана, у хворе місце завжди уплутується єврейський демон, що немов паразит
годинами використовує млявість великих світу сього» [6]. Демонізуючи єв-
рейство, нацисти несвідомо пов’язували себе з християнством. Гітлер писав
з цього приводу, що «наш німецький народ бачить уособлення самого дияво-
ла у євреї» [7]. У травні 1923 р., виступаючи на мітингу НСДАП у баварсько-
му цирку «Кроне», керманич нацистів заявив, «що євреї – ц​ е образ і подоба
диявола. А єврейство – ц​ е расовий туберкульоз народів» [8]. Після цього на-
цисти почали використовувати шати «війська Христового», що врешті-решт
дозволили Гітлеру дійти до жахливого висновку про те, що «боротьба за зни-
щення єврейства це боротьба за справу Господа» [9].

15

Ще одним важливим складовим елементом ідеологічної платформи фа-

шизму є націоналізм. Задовго до заснування НСДАП у  Німеччині існува-

ли проповідники течії «фьолькіше»

(від німецького «das Volk» – н​ а-

род), які висували тезу про пере-

вагу німецької культури, «німець-

кого духу» або німецької нації

над «відсталою» цивілізацією ін-

ших західноєвропейських народів

(Див. додаток XXV). Спираючись

на численних ідейних поперед-

ників (Фіхте, Гегель, Юнг, Ніцше,

Шпенглер та ін.), фашисти трак-

тували поняття «нація-народ» як

окрему расову культурно-біологічну

й ірраціонально-містичну спільно-

ту, яка завжди знаходиться у  воро-

Обкладинка дитячої антисемітської жих антагоністичних відносинах
книжки «Отруйний гриб» (1938) з  іншими подібними спільнотами.

Саме звідси німецький фашизм узяв

на озброєння деякі основні положення із багажу традиційного шовінізму

ХІХ ст.: панівне становище Німеччини в континентальній Європі; історич-

ну необхідність об’єднання всіх народів, які розмовляють німецькою мовою,

у рамках єдиного німецького «рейху»; прагнення до розширення німецьких

колоніальних володінь, – б​ ез будь-яких змін.

Наступною складовою ідеологічного фундаменту фашизму, безумовно,

був антикомунізм. Саме антикомунізм дозволив фашистській ідеології мати

форму цілісної теорії. Так, наприклад, саме антикомунізм поглядів лідерів

НСДАП відкривав останнім шлях до співробітництва з традиційними консер-

вативними правими силами в політичному таборі Німеччини. Патологічний

антикомунізм нацистів відсував для представників цих кіл на задній план

16

навіть ту обставину, що в деяких питаннях (майбутня форма правління, со-
ціальна політика, права людини тощо) їхні погляди істотно відрізнялись від
поглядів фашистів.

Цікаво, що за всієї несумісності ідей, взятих на озброєння націонал-со-
ціалістами (аристократизм і народність; націоналізм і ідея наднаціональної
спільності європейських фашистів; антикапіталізм і  теорія соціально-ко-
рисного арійського капіталу і  т.  п.) головним принципом відбору завжди
залишався антикомунізм. Ще в  1922  р. А. Гітлер у  таємному меморандумі
до осіб, які фінансували нацистську партію, вперше коротко, змістовно і від-
крито сформував її мету – «​ знищити і  вирвати з  коренем марксистський
світогляд» [10]. Згодом саме на підставі антикомунізму створювалася вся си-
стема ідейного багажу фашизму (Див. додаток І).

Безумовно, що на сьогодні термін «фашизм» належить до тієї категорії
понять, які трактують як полісемантичні, дискусійні та багатошарові. У су-
часній світовій історіографії існує декілька десятків варіантів трактування
цього терміна. І зараз залишається актуальною теза колишнього президента
Болгарії Желю Желева про те, що «прийшла пора створити єдину теорію
фашизму, яка логічно об’єднала  б дослідження різних його аспектів»  [11]
(Див.  Додаток ІІ). Білоруський історик В. А. Космач у  науковій розвідці
«Фашизм: трактування і  зміст терміну», надрукованій у  збірці «Вопросы
германской истории» за 2001 р., яку видає кафедра всесвітньої історії
Дніпровського національного університету ім. О Гончара, створив досить
вдалу спробу класифікації різноманітного трактування фашизму в  існую-
чій історичній, публіцистичній, філософській, культурологічній, соціоло-
гічній та політологічній літературі [12]. При цьому В. А. Космач виділяє аж
14 груп – в​ аріантів трактування змісту та сенсу терміна «фашизм».
1. Психологічні та психоісторичні характеристики фашизму.
2. Марксистські та інші трактування фашизму як «дрібнобуржуазної рево-

люції» або як руху «середнього класу».
3. Визначення фашизму як наслідку загальної кризи капіталізму, як однієї зі

спроб протидії буржуазії світовому революційному процесу.

17

4. Трактування фашизму як контрреволюції.
5. Трактування фашизму з  використанням історичних аналогій щодо істо-

ричного минулого і сьогодення.
6. Визначення фашизму за  аналогією з  комунізмом (соціалізмом або

більшовизмом).
7. Трактування фашизму як надкласової влади.
8. Визначення фашизму як масового народного руху.
9. Пояснення фашизму з  точки зору технократизму, «теорій модернізму»,

індустріального суспільства.
10. Трактування фашизму з точки зору особи Гітлера як демона або злодія

номер один у світі.
11. Пояснення фашизму з позицій «Гітлер-велле» («гітлерівської хвилі») або

«гітлеріани», «гітлерівської ностальгії» за великим минулим.
12. Трактування фашизму з точки зору доктрини тоталітаризму.
13. Визначення фашизму з точки зору марксизму та радянської історіографії

30-х рр. ХХ ст.
14. Використання терміна «фашизм» для позначення різноманітних та од-

нотипних (фашистських) політичних рухів і у цьому сенсі максимально
широке визначення власне поняття «фашизм».
Згідно з тезами власне В. А. Космача, «фашизм – ​це збірний термін щодо
визначення тоталітарних форм політичних рухів та політичної влади, супут-
нє явище і наслідок тоталітарних революцій у ХХ ст.; це ідеологія та влада
реакційно й шовіністично налаштованих номенклатури і дрібнобуржуазних
станів, їхніх союзників з  числа люмпенізованих низів та інтелігенції; це
синтез крайнього націоналізму (шовінізму), популізму та антидемократич-
ного з  ідеями «національного об’єднання» і  «соціальної злагоди» держав-
ного протегування економіці та антикомунізму; це антипод громадянського
суспільства, парламентської демократії і правової держави» [13]. На думку
автора, це не дуже вдале, переобтяжене змістовними дефініціями трактуван-
ня фашизму. Вважаемо, що «фашизм – ​це специфічне соціально-політич-
не явище – ​реакція найбільш консервативної частини європейського

18

капіталістичного суспільства на наслідки Першої світової війни, по-
трясіння періоду світової революційної кризи 1917–1923 рр. та особливі
умови історичного розвитку Європи у  20–40-ві  рр. ХХ  ст.»  [14].У ХХI
столітті пошук трактувань та пояснень цього терміну був продовжений.
Плідно працюють у цій сфері такі вчені, як Роджер Гріффін, Роджер Ітвел,
Майкл Ман, Роберт Пекстон, Джеймс Грегор, Кріс Даген, Джон Голдберг,
Франц-Лотар Кролл, Владимір Урсул та інші (Див. додаток І).

При цьому слід враховувати той факт, що фашизм має назву, яка сама по
собі не пояснює мету цього руху. Сам термін «fascio» означає «об’єднання»
або «спілку», тобто фашисти – ​це «спільники». Це італійське слово «fascio»
походить від латинського «fascis» – т​ аку назву мали в’язки різок (лозин)
у  давньоримських лікторів (ліктори – ц​ е почесна варта римського воєна-
чальника-переможця). Цікаво, що ще в ХІХ ст. цей вислів використовували
різні республіканські, профспілкові та соціалістичні угруповання для того,
щоб зазначити власну відмінність від політичних партій. Згодом, на почат-
ку ХХ  ст., цей термін узурпували італійські праві політичні об’єднання.
Наприклад, починаючи з  1917 р., праве крило італійського парламенту
об’єдналось під спільною назвою «Спілка національної оборони» – ​«Fascio
per la difesa nazionale». Із заснованої в 1915 р. «Спілки революційних дій» –​
«fascio d’azione rivoluzionari» та «Союзу боротьби» Муссоліні – «​ Fascio di
combattimento», який існував з  1919 р., врешті-решт виникла власне фа-
шистська партія, що з 1921 р. мала назву Національна фашистська партія –​
«Partito Nazionale Fascista».

Отже, починаючи з  цього часу, термін «фашизм» набуває поширення
у світі і є об’єктом ретельного вивчення. Безумовно, дослідження фашизму
завжди мало політичну спрямованість. Розглядаються різноманітні теорії,
висуваються нові гіпотези, понад 90 років тривають дискусії щодо фашизму.

Термін «фашизм» неможливо «сховати». Він вже має власну історію та
належить до «переліку ключових слів» історії ХХ  ст. Історія інтерпрета-
цій фашизму та теорій щодо фашизму неминуче приводить до історії анти­
фашизму – т​ обто до історії комуністичних, соціал-демократичних, частково

19

консервативних та ліберальних партій. Пошук глобальної універсальної
теорії фашизму, як підстави для пояснення форм і функцій будь-яких проявів
фашизму, є справою майбутнього.

Таким чином, усе ще актуальним лишається вислів італійського вчено-
го Анжело Таска: «Визначити фашизм означає насамперед написати історію
фашизму» [15].

20

НАРИС ІІ Ідейно-теоретичні витоки націонал-
соціалістичного світогляду

Важливою характерною рисою нацизму є чітко означена духовна орієн-
тація і заснована на ній система поглядів – ​особливий світогляд. Ця система
має гнучкість, необхідну для того, щоб не втратити зв’язки з мінливою дійс-
ністю. Проте узагальнення досвіду, накопиченого в минулому, та вивчення
досягнень вже існуючої історіографії дозволяє визначити основні провідні
ідеологічні предтечі націонал-соціалізму.

Соціал-дарвінізм, як відомо, передбачає розгляд суспільних явищ суто
під кутом зору дарвінівської теорії еволюції, передусім таких її категорій, як
«природний добір» та «боротьба за існування». Вияви внутрішньовидової
та міжвидової боротьби в тваринному світі, досліджені Чарльзом Дарвіном
у  ХІХ  ст. у  його фундаментальній праці «Про походження видів шляхом
природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя», деякі
з його найбільш фанатичних послідовників приміряли і на людське суспіль-
ство. Саме під цим кутом зору вони розглядали будь-які прояви національ-
ного егоїзму та жорстокості, міждержавні конфлікти та війни, поневолення,
гноблення та знищення одних народів іншими. Саме такий підхід до історії
людства прийшовся до смаку творцям ідеології націонал-соціалізму, через те
що він ніби давав «природно-наукове» пояснення та виправдання політики
насилля та геноциду, яка проводилася ними. Основна праця Адольфа Гітлера
«Моя боротьба» – т​ ак звана «біблія націонал-соціалістів» – б​ уквально про-
низана духом войовничого соціал-дарвінізму  [1]. Людиноненависницькі,
мізантропічні, соціал-дарвіністські ідеї цього головного теоретичного опусу
фюрера знайшли власне продовження в його численних публічних промовах
і приватних розмовах, зібраних і надрукованих після Другої світової війни
стенографістом рейхсканцелярії Генрі Пікером під назвою «Застільні розмо-
ви Гітлера» [2].

21

Про соціал-дарвіністську орієнтованість політичного світогляду фюрера
свідчать і відомі спогади керівника данцизького сенату Германа Раушнінга,
який ще в 30-ті рр. ХХ ст. рішуче порвав із нацизмом. «Нам доведеться, –​
віщав Гітлер у  пориві «творчого натхнення» співрозмовнику, – ​розвивати
техніку винищення населення. Якщо мене запитають, що я маю під висловом
«винищення населення», я відповім, що я маю на увазі винищення окремих
расових одиниць. Саме це я і збираюся впроваджувати у життя – ц​ е моє зав-
дання. Природа жорстока, отже, ми також маємо право на жорстокість. Якщо
я  посилаю німецьку націю в  пекельну війну, без жодного жалю проливаю
при цьому дорогоцінну німецьку кров, то звісно, що я без сумніву маю пра-
во викорінювати мільйони представників нижчої раси, що розплоджуються
як хробаки» [3]. Ці та їм подібні відверті висловлювання Гітлера, що явля-
ли собою рідкісний сплав соціал-дарвінізму та расизму, були покладені до
фундаменту зовнішньої політики і практики «Третього рейху». Саме на цей
аспект державної ідеології нацистської держави звертає увагу відомий до-
слідник феномену фашизму з ФРН Райнгард Кюнль, відзначаючи: «Машина
нацистського терору показує, до чого може призвести використання принци-
пів «боротьба за існування» та «право найсильнішого» в підвалині політики,
і вона одночасно доводить, якими страховиськами можуть стати «морально
стійкі» добропорядні глави родин, респектабельні службовці та слухняні
солдати, якщо вони дотримуються цієї ідеології» [4].

До речі, на взаємозв’язок моральної респектабельності та законослух-
няності громадян «Третього рейху» з  їхньою здатністю вчиняти будь-які
найжахливіші злочини вказував і відомий радянський дослідник німецького
варіанту фашизму О. С. Бланк, який ще на початку 80-х  рр. ХХ  ст. писав:
«Кати з гестапо, службовці з концентраційних таборів, карателі з СС, як пра-
вило, мали посвідчення «про моральну бездоганність» і  вважалися взірце-
вими головами родин, добропорядними синами та цнотливими чоловіками.
Садистські збочення, жадібність мародера та байдужість холоднокровного
убивці досить мирно співіснували в  душах цих людей поряд із сентимен-
тальністю та хазяйновитістю зразкового сім’янина» [5].

22

Другим ідейно-теоретичним витоком націонал-соціалістичного світогля-
ду була теорія вищості арійської (нордичної) раси. Серед інших витоків саме
їй належить особлива або пріоритетна роль. Як відомо, власне ідея і теорія
про вищість арійської раси не були винаходом ідеологів з НСДАП. Це знахід-
ка ХІХ  ст. У  найбільш відвертій формі вона вперше була сформульована
в праці французького соціолога графа Жозефа Артура де Гобіно (1816–1882)
«Про нерівність людських рас», яка була надрукована в 1855 р., приблизно
за 4 роки до появи дарвінівської теорії про походження видів. У категоричній
формі Гобіно стверджував, що наша планета заселена расами, які різні за
власними творчими потенціями. Тобто вивів тезу про те, що існують вищі
та нижчі раси, повноцінні та неповноцінні. До неповноцінних він відносив
семітську та негритянську раси. Серед повноцінних, на його думку, провідне
місце займала арійська (нордична) раса, субстанціональним ядром якої він
вважав саме німців, як народ, який черезвласне географічне розташування
на європейському континенті найменше був змішаний з представниками ін-
ших рас. Слід зауважити, що Гобіно, як щирий католик, не закликав до фізич-
ного винищення представників нижчих рас, але ідея існування їх відіграла
негативну роль в історії, оскільки була вихідним пунктом щодо виправдан-
ня державної політики геноциду у  «Третьому рейху». Річ у  тому, що саме
дослідження Гобіно стали стимулом для формування на теренах Франції
у другій половині ХІХ ст. цілої наукової школи расової теорії, найбільш ві-
домими представниками якої були Жорж Ваше де ля Пуж та Едуард Дрюмо.
Розвиваючи далі постулати щодо расової нерівності з праць Гобіно, вони ба-
чили власне завдання в  тому, щоб перевести ці тези зі сфери абстрактних
суджень у сферу практичного використання. Вони мріяли про те, щоб рівні
державного регулювання та контролю забезпечили селекцію здорових рас-
ових екземплярів шляхом підбору відповідних подружніх пар за законами та
методикою так званого племінного скотарства. Саме вони стояли у витоків
сумнозвісної євгеніки, яка згодом мала радикально санувати людство шля-
хом цілеспрямованої примусової селекції. Їхні ідеї стали підґрунтям ідеоло-
гії і практики еліти «Третього рейху».

23

Як доречно зазначав О. С. Бланк: «Застосовуючи до людей принципи та
методи племінного відбору та виведення порід, які використовуються в зоо-
логії, реакційна євгеніка мала завданням домогтися збільшення расово висо-
коякісних екземплярів людей на підставі антропологічного відбору подруж-
ніх пар» [6].

Під впливом вчень французьких «винахідників» ідея вищості арійської
раси зустріла найбільш доброзичливе сприйняття саме в Німеччині. Одним
із фанатичних прихильників цієї ідеї був добре відомий читачам з СНД Євген
Дюрінг, чиї філософські погляди були спростовані Фрідріхом Енгельсом
у  його праці «Анти-Дюрінг». Є. Дюрінг був одним із  перших учених-рас-
истів, які перемістили антисемітизм зі сфери суто релігійних забобонів до
сфери расової доктрини.

Між тим, найбільш колоритною серед німецьких расистів була неорди-
нарна особа – С​ тюард Х’юстон Чемберлен, англієць за походженням, який
потрапив під вплив ідеї щодо вищості нордичної (арійської) раси. Його фун-
даментальна праця «Засади дев’ятнадцятого століття», яка вийшла з друку
в  1899 р., була специфічною енциклопедією расового марення. Ця робота
безпосередньо вплинула на формування світогляду ідеологів із вищих ла-
нок НСДАП. Власне кульмінацією расових доктрин у  Німеччині був дру-
гий після праці «Моя боротьба» А. Гітлера канонізований програмний твір
Альфреда Розенберга «Міф ХХ  століття», який налічував понад 700 ар-
кушів [7]. Це був дійсно унікальний сплав інтелектуальних амбіцій та рас-
истського міфотворення. Усю історію людства, у  таких її проявах, як вій-
ни та революції, Розенберг розглядає як перманентну боротьбу вищих та
нижчих рас. Наприклад, якобінський терор часів французької буржуазної
революції кінця XVIII ст., за визначенням Розенберга, ніщо інше, як кров-
на помста «галльського плебсу» носіям нордичної крові серед французької
аристократії на чолі з Бурбонами. У подібному ж дусі подає Розенберг власне
бачення витоків жовтневої революції 1917 р. у Росії. На його думку, сам фе-
номен більшовизму – ​це «суто єврейський експеримент над російською на-
цією». Під час бурхливих подій російської революції, за словами Розенберга,

24

калмики (Ленін) та євреї (Троцький) викорінювали останні залишки арійсь-
кої субстанції з російського народу. Фантазування Розенберга не мали меж.
Так, він вважав Ісуса Христа за арійця і саме через це, нібито, юдеї і стра-
тили останнього через розп’яття на хресті. Подібні нагромадження ідей
щодо нордичної раси не сприймалися навіть серед еліти нацизму. Зокрема,
Гітлер нерідко казав, що «намагався двічі прочитати працю Розенберга»,
а Б. фон Ширах навіть публічно зауважив, що «Розенберг зумів продати біль-
ше примірників книги, яку ніхто не читає, ніж будь-який автор» [8].

Тим часом саме доктрина щодо вищості арійської раси над іншими була
взята за основу внутрішньої і зовнішньої політики НСДАП і стала головним
ідеологічним витоком майбутнього масового знищення людей на теренах
Європи.

Опріч соціал-дарвінізму та расизму, досить вагома роль у  формуванні
ідейно-теоретичного арсеналу НСДАП належить течії філософської думки,
що отримала серед дослідників назву «філософія життя». У витоків цієї течії
стояли такі яскраві та оригінальні мислителі, як Сьорен К’єркегор, Артур
Шопенгауер та Фрідріх Ніцше. У цій роботі мова йде про ідейно-теоретичні
засади націонал-соціалістичного світогляду, і  тому в  центрі дослідження є
трагічна постать саме Ніцше. Інтерес до філософської спадщини цього ви-
датного мислителя Німеччини і нині дуже високий. Різноманітні оцінки ролі
його праць були надані ще в ХХ ст.: від безапеляційної атестації Ніцше як
ідейного попередника та «хрещеного батька» нацизму до великого гуманіста
та пророка майбутнього людства.

Безумовно, за часів існування «Третього рейху» (1933–1945 рр.) саме
Ніцше був найбільш поважним філософом на рівні загальнодержавної іде-
ології, свого роду апостолом або навіть предтечею націонал-соціалізму. При
цьому, ідеологи з верхівки НСДАП застосували відверто вибірковий підхід
до його філософської спадщини, залишаючи поза увагою деякі думки цього
вченого (наприклад, такі, як «все краще, що мають німці, вони запозичили
в  носіїв слов’янської крові» тощо). Вони зробили ставку на його концеп-
цію «волі до влади», як свого роду універсальний Закон Всесвіту; на ідею

25

«надлюдини» – ​«білявої бестії», що самою природою поставлена «по той
бік добра та зла»; на його активне та войовниче неприйняття християнської
релігії і християнської моралі та ін. Як писав Альфред Розенберг: «Фрідріх
Ніцше виразив відчайдушний крик гноблених мільйонів» [9].

Вважаючи себе саме за «надлюдей», володарі «Третього рейху» цінува-
ли філософську спадщину Ніцше за те, що «ніхто і ніколи ще так відверто
і брутально не підносив, як ідеал, варварське і нелюдське» [10]. Екзальтоване
вихваляння Ніцше за часів «Третього рейху», після Другої світової війни,
поступилося місцем різкій критиці його поглядів і навіть справа дійшла до
прямого звинувачення філософа в державному геноциді та практиці концта-
борів. Зокрема, Отто Флакке писав, що «немає ніякого сумніву, що Ніцше
несе відповідальність за жахи гітлерівських часів. Звісно, це не він одягнув
біляву бестію в коричневу уніформу штурмових загонів, але курси навчання
в партійних закладах спиралися саме на нього», і далі: «Його надлюдина – ц​ е
сурогат, ідол, схема, але якщо його наповнити кров’ю, то на сцені з’являється
тиран» [11]. Слід зауважити, що далеко не всі у ФРН, на хвилі денацифіка-
ції, безкомпромісно пов’язували ім’я Ніцше з  урядом Гітлера. Такі відомі
філософи, як Мартін Гайдеггер та Карл Ясперс намагалися немовби вивес-
ти Ніцше з-під ударів критики, утворивши спробу нового трактування його
творчого спадку. Наприклад, улюблену фюрером ідею Ніцше щодо майбут-
ньої «надлюдини» вони пояснювали як суто філософську реакцію мисли-
теля на духовне зубожіння, провінційність, міщанство його сучасників. За
Гайдеггером та Ясперсом, у цій ідеї Ніцше, ніби передчуваючи наступ нової
технічної ери, виражає сумнів щодо здібностей його сучасників вписатися
в цю нову ситуацію.

Вважаємо, що, скільки б не дискутували навколо філософської спадщи-
ни Фрідріха Ніцше, безумовно, що саме в його творчості ідеологи націонал-
соціалізму знайшли міцну духовну зброю, яку згодом використали у практи-
ці геноциду.

Якщо про вплив на формування нацистського світогляду таких мисли-
телів, як Шопенгауер або Ніцше, ми  можемо казати сьогодні з  певними

26

застереженнями, то не викликає жодних сумнівів і згубний вплив представ-
ників другого покоління прихильників «філософії життя», таких, як Меллер
ван дер Брук, Людвіг Клагес, Ернст Юнгер. Перший з цієї сумнозвісної пле-
яди був засновником ідеї щодо «тотальної мобілізації і  тотальної війни».
Другий увійшов до історії філософської та політологічної думки як войов-
ничий антиінтелектуал, чия ворожість до інтелекту людини відверто проек-
тувалась власне на цілий соціальний прошарок суспільства – ​інтелігенцію.
І, врешті-решт, третій представник – Е​ рнст Юнгер, вплинув на формування
ідеології НСДАП некрофільською мотивацією власного світогляду і  захо-
пленим уславленням війни. За Юнгером, головна діюча особа війни – ​сол-
дат – ​репрезентант «світового духу». Талановитий письменник і естет Ернст
Юнгер, наскільки це було можливо в тих умовах, тримав дистанцію від на-
цизму та його найбільш одіозних персон – ​Гітлера, Гіммлера або Геббельса,
але власними творами 20-х та 30-х рр. ХХ ст., у яких відверто пропагувався
культ сили, об’єктивно працював на злочинну систему «Третього рейху».
Так, згадуючи Першу світову війну, Юнгер писав: «Ми залишили аудиторії,
велика, захоплена маса. Нас, що зросли у вік надійності, охопило прагнення
до незвичайного, жадоба великої небезпеки. Війна, немов дурман, сп’янила
нас. Ми виїжджали під дощем квітів, напідпитку від мрій щодо крові та тро-
янд. Війна обіцяла нам геть усе: велич, силу, торжество. Це була дійсно чо-
ловіча справа» [12].

Серед інших витоків ідеологічного фундаменту НСДАП чільне місце
посідає геополітика. «Хрещеним батьком» геополітики вважають Фрідріха
Ратцеля (1844–1904), незважаючи на те, що він не використовував цього тер-
міна у своїх працях. Цей учений віддавав перевагу «політичній географії».
Саме тому головна праця його життя, яка побачила світ у 1897 р., має назву
«Політична географія». Це була перша спроба розглядати політику будь-якої
країни, виходячи з примату її географічного розташування. За Ратцелем, «рух
історії визначений ґрунтом та територією», а «держава – ​це живий організм,
що укорінений на ґрунті», для нього «нормальна держава – ​це така, що ор-
ганічно єднає географічні, демографічні і  етнокультурні параметри нації».

27

Ратцель писав: «Держави на всіх стадіях власного розвитку розглядаються як
певні організми, що зберігають зв’язок з власним ґрунтом і тому повинні вив-
чатись із географічної точки зору» [13]. З такого «органіцистського підходу»
випливає, що просторова експансія, за визначенням Ратцеля, це природний
процес, як зростання будь-якого живого організму. Суто «органічний підхід»
цього вченого виявляється і по відношенню до самого простору (Raum). Цей
«простір» у нього ніби переходить у новий стан, перетворюючись у «жит-
тєву сферу» – ​«життєвий простір» (Lebensraum). Саме від цього виникають
2 нових важливих терміни, впроваджених в обіг саме Ратцелем – «​ просторо-
вий зміст» (Raumsinn) та «життєва енергія» (Lebensenergie). Ці терміни се-
мантично схожі і визначають особливу ознаку, яка є у географічних систем.
Саме вона зумовлює їхнє політичне оформлення в історії народів і країн.

Взагалі, саме ці ідеї будуть у  майбутньому основними принципами ге-
ополітики, а ставлення до держави, як до «живого просторового організму,
що укорінений на ґрунті» – ​це головна думка геополітичної методики. Таке
трактування держави як живого організму передбачає відмову від концепції
«непорушності кордонів». Тобто держава народжується, виростає, хворіє та
помирає, як жива істота. Отже, її просторове розширення або стиснення це
цілком природні явища. Розвиваючи і далі ці ж ідеї, Ратцель у 1901 р. виз-
начає в монографії «Про закони просторового зростання держав» 7 законів
експансії:
• протяжність держав зростає з розвитком її культури;
• просторове зростання держав супроводжується й іншими проявами роз-

витку: у сфері ідеології, виробництва, комерційної діяльності тощо;
• держава розширюється, поглинаючи та абсорбуючи політичні одиниці,

які менші за значенням;
• кордон – ​це той орган, що розташовується на периферії держави;
• здійснюючи власну просторову експансію, держава прагне захопити най-

більш важливі для власного розвитку регіони: узбережжя, басейни річок,
долини і взагалі будь-які багаті території;

28

• первісний імпульс щодо експансії обов’язково надходить ззовні, до
розширення державою (або територією) з відверто більш низьким рівнем
цивілізації;

• загальна тенденція до асиміляції слабших націй підштовхує до збільшен-
ня територій, до руху, який живиться за рахунок себе [14].
Деякі критики дорікали Ратцелю за те, що він створив «Катехізис для

імперіалістів». При цьому автор ніколи не приховував, що він є прибічни-
ком суто націоналістичних переконань. На творчість Ратцеля значною мірою
вплинуло знайомство з  історією Північної Америки, якій він присвятив
2  дослідження: «Карти північноамериканських міст та цивілізацій» (1874)
і  «Сполучені Штати Північної Америки» (1880). Саме в  них Ратцель фор-
мулює одну з найважливіших геополітичних доктрин – ​концепцію «світової
держави» (Weltmacht). Він зазначає, що у  великих країнах у  їхньому роз-
витку є тенденція до максимальної географічної експансії – ​до загального
планетарного рівня.

Застосовуючи цей принцип до Німеччини, на підставі американського
прикладу політичного та стратегічного об’єднання великих континенталь-
них просторів, Ратцель віщував їй долю великої континентальної країни.
Праці Ратцеля торкались й іншої важливої геополітичної теми – з​ начення
моря для розвитку цивілізації. У монографії «Море як джерело могутності
народів» (1900) він акцентував увагу на необхідності кожній країні розвива-
ти власні військово-морські сили. Розвиток флоту, на його думку, це необхід-
на умова для досягнення статусу «світової держави».

Саме роботи Ратцеля стали необхідним фундаментом для будь-яких ге-
ополітичних досліджень. Після нього центральне місце в теоретичних кон-
струкціях німецьких геополітиків займають такі словосполучення, як «кров
і  ґрунт», «простір і  положення», «сила і  простір», «життєвий простір».
Згодом усі ці терміни будуть активно використовуватись у  лексиконі про-
відних ідеологів націонал-соціалізму. Головною рушійною силою держави
геополітики Німеччини вважали забезпечення розширення її «життєво-
го простору», що повинно було привести до все зростаючої економічної

29

незалежності. Автаркія розглядалась ними як обов’язковий атрибут дійсно
великої країни [15].

Саме геополітичні концепції стали фундаментом ідеології Пангерманської
спілки, яка своєю чергою була організаційною предтечею НСДАП.
Пангерманська спілка виникла на базі інтеграції двох політичних течій бур-
жуазного табору кайзерівського рейху. Першу з них представляла заснована
ще в 1886 р. Карлом Петерсом Загальна німецька спілка для захисту німець-
ко-національних позаморських інтересів. Друга течія з’явилася у  зв’язку
з підписанням у 1890 р. англо-німецького Генгольд-Занзібарського договору
з колоніальних питань, який викликав бурхливе обурення серед німецьких
шовіністів. Їхнім представником був Альфред Гугенберг, майбутній керівник
правління фірми Круппа та віце-канцлер уряду «національної концентрації»
Адольфа Гітлера. У 1891 р. на їхній підставі була утворена Загальна німець-
ка спілка, яка в  1894  р. змінила назву на Пангерманську спілку. Програма
цієї організації включала в  себе поширення імперіалістичної ідеології, бо-
ротьбу проти демократичних сил, придушення революційного робітничого
руху; підтримку зовнішньої політики кайзера, що мав за мету досягнення ні-
мецького домінування у світі, пропагандистську діяльність серед німецької
діаспори тощо. Між великим монополістичним капіталом і Пангерманською
спілкою були дуже тісні зв’язки. Альфред Гугенберг, Еміль Кірдорф,
Вільгельм фон Кардорф у різні часи входили до складу керівництва Спілки
та фінансували її діяльність.

Пангерманська спілка в політичній, ідеологічній та економічній сферах
мала великий вплив на програму і повсякденну практику націонал-соціаліз-
му. Впливи пангерманістів чітко простежуються у використанні нацистами
расової теорії, у антисемітизмі керівництва НСДАП, у фашистському гаслі
«німці – ​народ без простору», у  методах придушення революційного ро-
бітничого руху тощо. Адольф Гітлер ще в 1920 р. під час бесіди з головою
Пангерманської спілки Генріхом Классом відверто заявив, що «його політич-
ні принципи певною мірою сформулювались під впливом пангерманської
ідеології» [16].

30

Один із засновників Пангерманської спілки відомий німецький вчений
Макс Вебер у 1895 р. у лекції для студентів Фрайбурзького університету ви-
голосив сентенцію про те, що об’єднання Бісмарком Німеччини було жартом
молодості і краще, якби нація це взагалі не здійснювала, бо тоді об’єднання
«повинно було стати завершенням, а не вихідним пунктом німецької світової
політики». Як відомо, слідом за академічним лозунгом Вебера до проведення
«світової політики» закликав націю Вільгельм ІІ Гогенцоллерн, виступаючи
18 січня 1896 р. перед складом рейхстагу, з нагоди 25-річчя проголошення
прусського короля німецьким кайзером у Версалі.

Наприкінці 90-х  рр. ХІХ  ст. найважливіші пости в  Німеччині займали
люди, які поділяли думки місцевих геополітиків про те, що німцям не ви-
стачає «життєвого простору». Посівши посаду статс-секретаря міністерст-
ва закордонних справ, Б.  фон  Бюлов, виступаючи з  доповіддю в  рейхстазі
в  1897  р., публічно заявив, що «часи, коли німці віддавали одному сусіду
суходіл, а іншому – м​ оре, залишаючи собі лише небеса, вже минули. Віднині
ми вимагаємо і для себе місця під сонцем» [17]. Згодом цей виступ Бюлова
проголосять офіційним змістом курсу німецької «світової політики» [18].

Серцевиною німецької «світової політики» було будівництво велетен-
ського військово-морського флоту за планами адмірала А.  фон  Тірпіця.
Ідеологічним обґрунтуванням флотської політики кайзерівського рейху
була концепція провідного американського геополітика Альфреда Мехена,
яку останній виклав у монографії «Вплив морської сили на історію (1660–
1783)», яка побачила світ у  1890  р. Ця робота відіграє велику роль у  фор-
муванні провідних геополітичних концепцій і  стане в  англосаксонському
світі «євангелієм британської величі». Кайзер Вільгельм ІІ, за його словами,
навіть вчив цю працю Мехена напам’ять, наказав перекласти її на німецьку
мову і обов’язково мати її примірник у кожній публічній бібліотеці країни.
Керівництво німецького військово-морського флоту мало на меті здійснити
практичне втілення у  життя геополітичної формули Мехена: «військовий
флот + торгівельний флот + військово-морські бази = морська могутність».

31

Політика кайзера відносно флоту була тісно пов’язана з  колоніальною
політикою Німеччини взагалі.

Магнати важкої індустрії та юнкерство наполягали на силових
анексіоністських методах здійснення «світової політики» Німеччини. Їхні
погляди цілком поділяли члени Пангерманської спілки. Саме вони най­
голосніше виступали за встановлення німецького світового панування.
Вони  ж вимагали захоплення англійських, французьких, португальських
та бельгійських колоній, приєднання до Німеччини територій, де мешкали
австрійці північно-східних департаментів Франції, а  також Нідерландів,
Бельгії, скандинавських країн тощо. Фундаментом для реалізації цих планів
повинна була стати геополітична концепція утворення німцями так зва-
ної «Серединної Європи», що автоматично буде протистояти Сполученим
Штатам Америки, Британській імперії та Росії. Ще у 1818 р. німецький фі-
лософ Ханс Арндт сформулював: «Бог розмістив нас у центрі Європи, тому
ми (німці) – с​ ерце нашої частини світу». Пангерманісти мріяли про відторг-
нення від Росії Прибалтики, Польщі, Фінляндії та України і навіть Кавказу,
щоб звідти погрожувати існуванню британських володінь у Індії.

У 1912 р. у Німеччині мала сенсаційний успіх книга генерала фон Бернарді
«Німеччина і  найближча війна». Прихильник геополітичних ідей Ратцеля
і  фанатичний німецький націоналіст Фрідріх  фон  Бернарді закликав до
більш активного переозброєння німецької армії, для того щоб у майбутньо-
му конфлікті, досягнувши поразки Франції, кинути всі сили німецької армії
проти Росії, на боротьбу зі слов’янством [19].

Гонка озброєнь у  Німеччині була пов’язана з  ідеєю військового керів-
ництва країни щодо превентивної війни. У відповідності до плану керівни-
ка Генерального Штабу Альфреда фон Шліффена передбачалось нанесення
першого удару по Франції, а  вже потім всі сили повинні бути перекинуті
на схід Європи – ​проти Росії. «План Шліффена» формував у осередках кай-
зерівської еліти уявлення про можливість тоталітарної перемоги як на Заході,
так і на Сході європейського континенту [20].

32

Перша світова війна ніби підштовхнула далі розвиток геополітичних
теорій у  Німеччині. У  1915  р. вийшла книга Фрідріха Науманна «Середня
Європа», де була викладена концепція щодо самостійного інтегруючого
впливу німецького географічного простору. З його точки зору, для того, щоб
витримати конкуренцію з  такими організованими геополітичними форму-
ваннями, як Великобританія, Сполучені Штати Америки та Росія, народи,
які заселяють Центральну Європу, повинні об’єднатися та створити нове
інтегроване політико-економічне об’єднання. Віссю такого простору будуть
лише німці. Уже за часів існування Веймарської республіки (1919–1933), ра-
туючи за встановлення німецького домування у світі, лідер НСДАП Адольф
Гітлер відкидав на словах методи власних попередників. У книзі «Моя бо-
ротьба» Гітлер відверто писав: «Безумовно, що політика здобуття нових зе-
мель повинна бути здійснена не де-небудь у Камеруні. Нові землі доводиться
тепер шукати майже виключно у Європі. Не треба допускати, щоб сучасні
політичні кордони затьмарювали нам кордони споконвічного права та слуш-
ності»  [21]. І  роз’яснює далі: «Прийнявши рішення про здобування нових
земель у  Європі, ми  могли  б їх залучити в  цілому лише за рахунок Росії.
У цьому випадку ми повинні були б піти тією ж дорогою, якою колись йшли
лицарі наших орденів. Німецький меч повинен завоювати землю заради ні-
мецького рала, щоб забезпечити хлібом німецьку націю» [22].

Отже, серед витоків ідеології НСДАП чільне місце посідала геополітика.
Саме в Німеччині геополітичним ідеям почали надавати особливого значен-
ня після закінчення Першої світової війни. По-перше, саме в цій країні пост-
воєнний перегляд європейських кордонів сприйняли не лише як несправед-
ливий, а і як «такий, що не має наукового обґрунтування». По-друге, до цього
часу географи Німеччини (Карл Ріхтер, Фрідріх Ратцель, Фрідріх Науманн та
інші) вже заклали фундамент ідей, з яких споруджували будівлю геополіти-
ки. Надати роз’єднаним геополітичним ідеям контури єдиної концепції до-
поміг вихід у  світ у  січні 1924  р. журналу «Цайтшрифт фюр Геополітік».
У його редагуванні брали участь нові теоретичні лідери геополітики – ​Карл
Хаусхофер, Ернст Обст, Оскар Мауль. Саме там була надрукована програма,

33

згідно з  якою геополітика проголошувалась «наукою про політичні форми
життя, у  життєвому (світовому) просторі, у  географічно-історичному ас-
пекті» [23]. Саме для нацистських ідеологій це формулювання було вдалою
знахідкою, як і суто геополітичний термін «життєвий простір». Відтоді вся
зовнішньополітична доктрина НСДАП будувалася на підставі міркувань
щодо потреби «розширення життєвого простору німецької нації» [24].

Тобто завдяки геополітичним теоріям націонал-соціалістична ідеологія
набувала ніби певного «наукового обґрунтування», що відігравало власну
роль у  розширенні соціальної бази та світогляду НСДАП серед населення
Веймарської Німеччини  [25]. Сьогодні роль геополітики в  ідеологічному
арсеналі нацизму чітко простежується майже на хрестоматійному рівні.
Історично та логічно виникнувши з  теорії географічного детермінізму, го-
ловною домінантою якої є пріоритетна роль географії перед історією, вона
стала ідейним виправданням експансіоністської політики у «Третьому рей-
ху». Численні аргументи таких корифеїв геополітичної думки, як Ратцель,
Челлен, Науманн, Хаусхофер, зводились нацистами до ключової тези про
«життєвий простір». Звісно, що сама по собі думка про те, що будь-який на-
род повинен мати певні просторові координати як необхідні умови власного
існування, не має нічого негативного або крамольного. Але справа в  тому,
що нацисти взяли на себе місію довільного визначення кордонів «життєво-
го простору» будь-яких націй, пов’язавши при цьому соціал-дарвіністську
теорію боротьби за існування з ідеєю виключної вищості арійської раси над
іншими. Таким чином, ідеологія націонал-соціалізму інтегрувала в собі цілу
низку геополітичних ідей, розвивши їх відповідно до нових історичних умов.

Також вельми імпонували ідеологам НСДАП різноманітні елітарні теорії,
які чітко проводили межу між елітою та масою, аристократією та плебсом.
Звісно, що сама ідея елітаризму ідеальним чином гармоніювала з  теорією
вищості нордичної раси, яка розглядалася як природна еліта по відно-
шенню до будь-яких інших рас та народів. Особливо популярними серед
націонал-­соціалістів були погляди італійського соціолога Вільфредо Парето
та французького соціолога Жоржа Сореля, що у  власних працях не лише

34

констатували існування еліти та мас, а й розробляли методи і технологію па-
нування еліти над масами, маніпуляції зі свідомістю та поведінкою натовпу.

Безумовно, що оформлюючи нацистський світогляд, його творці викори-
стовували і роль традицій пруссько-німецького мілітаризму, з його чеснота-
ми щодо беззастережної підкорюваності наказам керівництва, вихвалянням
насильства та війн. Власне еталоном такого роду чесноти в очах Гітлера та
керівників вермахту була колоритна постать прусського короля Фрідріха ІІ
Великого.

Врешті-решт, коли йдеться про ідейні витоки націонал-соціалізму, бе-
зумовно, треба згадати про специфічний сплав міфології, окультизму, езо-
терики та містики, у  замкненому колі якого йшло формування світогляду
фюрера та його найближчих помічників. Серед персоналій, що безпосеред-
ньо вплинули на формування окультного світогляду Гітлера, можна назвати
Ґвідо фон Ліста, Олену Блаватську, Стефана Жоржа, Ганса Гьорбігера, псев-
добарона Рудольфа фон Зееботендорфа, Дитріха Еккарта та інших. Відомо,
окультизм, містика, міфологія, езотерика – ц​ е явища, властиві різноманітним
світоглядам та політичним рухам протягом всієї історії людства. Але окуль-
тизм Гітлера – ​це, мабуть, унікальний випадок в історії. Ця унікальність про-
являлась у тому, що він еклектично включав до нього найбільш фантасмаго-
ричні ідеї та міфи. Там була і концепція Гьорбінгера про «існування чотирьох
місяців над Землею, що стимулюють час від часу жахливі біологічні мутації,
викликаючи нерівність людських рас»; й ідея щодо «віковічної боротьби во-
гню та льоду, яка визначає долю людства»; і релігійно-романтична легенда
середньовіччя про «святий Грааль»; і  містичні концепції секти катарів, які
ототожнювали єврейського Бога – ​Єгову з  Сатаною; і  теософські погляди
Олени Блаватської тощо. Унікальність окультизму як однієї зі складових
світогляду еліти НСДАП, виявляється вже в  тому, що він сформувався не
за часів європейського середньовіччя, а у період піднесення еволюції євро-
пейської цивілізації у ХХ столітті.

Отже, коли мова йде про ідейно-теоретичні витоки націонал-соціалістич-
ного світогляду, із самого початку існування зорієнтованого на геноцид та

35

завоювання світового панування, слід чітко мати на увазі досить різноманіт-
ний спектр цих витоків. На нашу думку, до них належать: соціал-дарвінізм;
расова теорія або теорія про вищість арійської (нордичної) раси; концепція
«філософії життя»; геополітика; численні елітарні теорії; ідеологія вихва-
ляння мілітаризму, культу сили та війни; різні модифікації окультизму.

36

НАРИС III Погляди Адольфа Гітлера
на виховання німецької молоді
(за матеріалами книги «Моя боротьба»)

Після провалу «пивного путчу» в  листопаді 1923  р. Адольф Гітлер був
засуджений на 5 років ув’язнення у тюремній фортеці міста Ландсберг-ам-
Лех. Саме там, «насолоджуючись таким приємним видом з камери, полудне-
вими прогулянками в  саду, улюбленими стравами»  [1] та «компанійським
проведенням часу – н​ а додатковому процесі, який відбувся відразу ж після
першого суду над учасниками «пивного путчу», було засуджено ще близько
40 учасників путчу, яких згодом теж направили до Ландсберг-ам-Лех» [2],
фюрер взявся за написання ​книжки, якій він спочатку дав претензійну назву
«Чотири з половиною роки боротьби проти брехні, безглуздості та боягузт-
ва». Трохи згодом провідний партійний видавець НСДАП та особистий при-
ятель фюрера ще з баварського гарнізону Макс Аман скоротив цю назву до
лаконічного вислову «Моя боротьба». Цікаво, що це двотомний твір. Перший
том «Моєї боротьби» був надиктований Гітлером у в’язниці Емілю Морісу та
Рудольфу Гессу в 1924 р. і вже в 1925 р. вийшов у світ. Він складається з 2 ве-
ликих частин: «Розплата» та «Націонал-соціалістичний рух» і присвячений
16 загиблим під час «пивного путчу» «товаришам по партії». А так званий
маловідомий «Другий том», присвячений переважно майбутнім зовнішньо-
політичним цілям НСДАП, був надиктований А. Гітлером персонально ви-
давцю Максу Аману в 1928 р. і був надрукований лише в 1961 р. мізерним
накладом. Причому до того моменту про існування «Другого тому» «Моєї
боротьби» майже ніхто не знав.

Книга «Моя боротьба» написана від першої особи і являє собою еклек-
тичну безсистемну суміш з автобіографічних спогадів Гітлера, цитат із різ-
них ідеологічних трактатів та персональних міркувань лідера НСДАП про
майбутнє Німеччини. Незважаючи на це, саме в ній наявні – х​ ай у не завжди
чітко упорядкованій формі – в​ сі основні елементи нацистського світогляду.

37

Невипадково вже в передмові фюрер заявив, що «для того, щоб наше вчення
знайшло собі завершений виклад, принципова сутність його повинна бути
зафіксована письмово» [3].

Спектр тем, яких торкався фюрер у своїй праці, досить широкий та різно-
манітний: від глобальних проблем, щільно пов’язаних із зовнішньополітич-
ною орієнтацією Німеччини в  повоєнному світі, до проблем проституції,
інституту шлюбу, освіти і поширення сифілісу тощо. Ми в цьому нарисі роз-
глянемо саме погляди Гітлера на виховання німецької молоді.

Цікавим є вже той факт, що в другій частині цієї «біблії нацизму», при-
свяченій проблемі розбудови націонал-соціалістичного руху, саме проблемі
молодіжного виховання приділено понад 17 сторінок. Це говорить про те, що
вже в 1923 р. Гітлер відчував у молоді саме ту соціальну базу, на яку він ба-
жав спиратись під час приходу до влади. Своїм найпершим завданням Гітлер
вважав «захист і систематичну підтримку кращих елементів раси» [4], почи-
наючи від дитини до дорослого члена суспільства. Протягом наступних 17
сторінок він намагається описати, як саме треба виховувати «расово чисто-
го» члена суспільства.

Провідним гаслом майбутньої виховної роботи мали б, на думку Гітлера,
стати наступні слова: «Держава бачить своє головне завдання не в тому, щоб
накачувати наших дітей можливо завеликою кількістю знань, а насамперед
у тому, щоб виростити цілком здорових людей. Лише в другу чергу ми буде-
мо думати про розвиток духовних здібностей. Але й у цій сфері ми будемо
думати насамперед про те, щоб розвити в нашій молоді характер, волю, силу,
рішучість, а в сполученні з цим ми будемо систематично працювати над тим,
щоб розвити в ній і почуття відповідальності. Лише в останню чергу ми бу-
демо думати про суто шкільні твори» [5].

Гітлер при цьому вже заздалегідь виходив з того, що НСДАП не потрібні
слабкі, хоча б і всебічно розвинені люди, – ​націонал-соціалізму були потріб-
ні лише «фізично здорові люди з твердим характером, рішучі й енергійні».

Фізичне здоров’я молоді, на думку Гітлера, ставало надбанням на-
ції і  держави. «У  нашій державі турбота про фізичний розвиток не буде

38

Діти швидко засвоїли нові звички за дорослими

залишена кожній окремій особі, не буде тільки завданням батьків. Ні, цій
проблемі сама держава присвятить величезну увагу, тому що це є пробле-
ма самоствердження нації, здоров’я якої і покликана захищати держава» [6].
Виховну роботу Гітлер вважав за необхідне почати з юних дівчат і домогтися
того, щоб вони народили Батьківщині здорових дітей. Саме цим Гітлер хотів
закласти основу для створення «дійсно здорового потомства».

Стосовно проблеми фізичного виховання в  школі Гітлер відзначив, що
в  «націонал-соціалістичній державі школа повинна приділяти незрівнянно
більше часу фізичному вихованню – н​ ікуди не годиться обтяжувати молодих
людей таким баластом, як це робиться тепер» [7]. Якщо в Німеччині 20-х рр.
минулого століття заняття з фізичних вправ замінялися необов’язковою гім-
настикою, тривалістю 2 години на тиждень, то, за Гітлером, у майбутньому
на фізкультуру школярам повинно було виділятись по 2 години на добу (го-
дина до обіду, година – ​після), і  при цьому на обов’язкових заняттях фіз-
культури основний час повинний приділятися не гімнастиці, а боксу. Саме

39

цей вид спорту, на думку Гітлера, повинен був загартовувати у  будь-якого

хлопчика з юного віку стійкий характер.

Гітлера не влаштовувало, що «навчальні заклади принципово виховува-

ли… чиновників, інженерів, техніків, хіміків тощо», а  не німецьких чоло-

віків. Кращим прикладом виховання молоді Гітлер вважав безумовно «ар-

мійське виховання». «Приклад армії, – в​ важав лідер НСДАП, – ​найкраще

показує, наскільки усвідомлення власної фізичної сили і спритності пробу-

джує у людині почуття мужності та дух наснаги». Тобто саме вектор на фі-

зичне виховання німецької молоді був необхідним для перетворення їх у по-

тенційних солдатів, які вірять у власну нездоланність. Сам Гітлер цього і не

приховував, коли писав наступне: «…цю внутрішню віру треба виховувати

з дитячого віку. Ми повинні виховувати власних дітей так, щоб вони вірили,

що саме ми, німці, будемо безумовно могутніші за інших. Саме постанов-

кою справи виховання ми  повинні

навіяти нашому народу усвідомлен-

ня того, що наша нація знову зго-

дом стане непереможною»  [8]. Усе

чітко і  гранично зрозуміло – ш​ кола

повинна вирощувати вояків, гото-

вих захопити світ, і  більш нікого –​

існуючій націонал-соціалістичній

Німеччині були потрібні насамперед

солдати. Школа й армія ніби злива-

лися в одне єдине ціле. Закінчуючи

школу, юнаки повинні були відразу

потрапляти в  армію, де продовжу-

вали власне фізичне удосконален-

ня. При цьому армія повинна була

«Найкращий подарунок для молодят стати, на думку фюрера, для молоді
доби «Третього рейху»» насамперед «школою патріотично-

го виховання». Саме в  армії, окрім

40

фізичної і  «патріотичної підготовки», молода людина повинна навчитися
насамперед беззастережно підкорятися і  виконувати накази. Така система
виховання «повинна удосконалити віру у власну силу, виховувати корпора-
тивний дух, глибоке переконання в  непереможності власної нації»  [9]. По
закінченні даної системи виховання Гітлер запропонував навіть видавати на
руки два типи документів: по-перше, цивільний диплом, що надавав право
займатися громадською діяльністю; по-друге, «свідоцтво про стан фізично-
го здоров’я», яке надавало право одружуватись. Тобто з цього виходить, що
люди, які не пройшли морально-фізичну обробку-підготовку, позбавлялися
всіх громадянських прав і  ставали ізгоями, фактично ізольованими від су-
спільства. Але найважливіше завдання системи шкільного виховання Гітлер
бачив у вихованні фізично сильних воїнів.

Окрім фізичного виховання, держава повинна була, на думку Гітлера, ви-
ховувати характер, відданість, вірність, готовність до самопожертви, уміння
тримати таємницю тощо – ​ті чесноти, які необхідні молоді. Завдяки системі
виховання Гітлер сподівався якщо не цілком знищити, то хоча б пом’якшити
«вади» тогочасного німецького суспільства. Особливо велику увагу він при-
діляв вихованню сили волі та рішучості, систематичному культивуванню
почуття відповідальності, умінню зробити рішучий крок. «Краще твердий
наказ, ніж жодного наказу, – п​ исав Гітлер,  – …краще, щоб наша молодь
відповідала на запитання іноді не зовсім правильно, ніж не відповідала
зовсім» [10].

Отже, система морального виховання повинна була створити так званий
«народний організм», вільний від тих «хвороб», що мали б привести націо-
нал-соціалістичну державу до можливої катастрофи. «Держава буде вихо-
вувати в  юнацтві зі шкільної лави почуття відповідальності та готовності
відстоювати власні думки. Це необхідно нам так само, як і  систематичне
виховання в  молоді волі і  рішучості до дії». Моральні якості, насаджувані
з раннього дитинства, повинні були врешті-решт забезпечити існування і са-
мої держави.

41

При цьому система одержання загальноосвітніх шкільних дисциплін по-
винна була пройти через жорстке реформування. В основі першої докорін-
ної реформи шкільної системи освіти було твердження Гітлера про те, що
«молодий мозок не повинен бути переобтяженим речами, які йому не зовсім
потрібні і які він швидко забуває» [11]. На підставі цього у фюрера з’явилась
думка про те, що школа повинна давати лише життєво необхідний мінімум
знань. Варто відзначити, що в цей необхідний рівень знань не потрапили, на-
приклад, іноземні мови, тому що, за Гітлером, «у житті 98% молодих людей
вони не знадобляться зовсім». Замість іноземної мови передбачалося вив-
чення короткої характеристики іноземних держав. «Завдяки цьому, – ​писав
Гітлер, – ​більшість учнів одержали б загальні основи, які дійсно необхідні
для подальшого життя. Ті ж, кому дійсно необхідне вивчення іноземних мов,
зайнялися б цим самі спеціально за власним вибором і досягли б потрібних
результатів» [12]. Внаслідок скорочення шкільної програми виокремився б
вільний час для фізичних вправ. Особливо великі зміни Гітлер вимагав вне-
сти у викладання історії. Як і в інших фахових предметах, він пропонував
насамперед скоротити шкільну програму і «центр тяжіння» перенести на те,
щоб полегшити учням розуміння основної лінії історії. Сама історія, насам-
перед власної країни, повинна була розглядатися не як мета освіти взагалі,
а як засіб, що мав допомогти нації в майбутньому застосовувати уроки історії
з максимальною користю. При цьому історія, як і будь-які інші науки, повин-
на була служити саме націонал-соціалізму. Тому в цій сфері «одним з най-
важливіших завдань… є турбота про те, щоб нарешті, був написаний такий
курс історії, у якому панівне становище займала саме расова проблема» [13].

Другою великою реформою в системі загальношкільної освіти повинна
була з’явитись заміна матеріалізму на ідеалізм. Інакше кажучи, логіка ми-
слення підростаючого покоління повинна була будуватися не на раціональ-
ному фундаменті, а  на ірраціональній сліпій вірі. Нацистська держава, за
Гітлером, повинна була дати будь-якій молодій людині лише вузькоспеціалі-
зовані знання, для того щоб вона мала змогу «заробити собі на шматок хлі-
ба». При цьому основним завданням системи стає інтеграція молодої людини

42

в суспільство «Третього рейху». Опріч цього, Гітлер бажав, щоб «вже з юно-
го віку ми виховували у нашої молоді повагу до націоналізму». Він писав:
«Вінець усіх завдань нашої постановки виховання повинен полягати в тому,
щоб із усією виразністю поставити перед молоддю в першу чергу пробле-
му раси. І  розумом, і  почуттям наша молодь має зрозуміти, що це голов-
на з головних, провідна з провідних проблем, що існують сьогодні. Жоден
юнак, жодна дівчина не повинні залишати власної школи, не зрозумівши
до кінця, яке надзвичайне значення має це питання щодо чистоти крові. …
Тому що ми повинні завжди пам’ятати, що будь-яке фізичне і розумове ви-
ховання в  остаточному підсумку може бути корисно лише для тих людей,
хто зрозумів насамперед принципову важливість расової проблеми. …Якщо
ми зуміємо на зазначених моментах реформувати всю справу виховання під
кутом зору саме збереження чистоти раси, то це принесе найбільшу користь

Члени «Гітлерюгенду» вивчають «Майн Кампф»

43

і у військову справу. У нашій державі військова служба взагалі буде розгляда-
тися тільки як заключна глава у вихованні нашої молоді» [14].

Із вищезазначеного можна припустити наступну концепцію нацистсько-
го виховання, над якою розмірковував Гітлер у 20-х рр. минулого століття:
мінімум життєво необхідних знань при активному націоналістичному та
расистському накачуванні підлітків дозволить контролювати середовище
духовних інтересів молоді взагалі. Разом із цим постійна фізична підготовка
і військова служба дозволять направити енергію молоді або на підготовку до
реваншу, або на безпосереднє здійснення воєнних дій.

Ці роздуми, викладені Гітлером у 1923–1924 рр. на папері, тоді здавались
черговими, дещо безглуздими ідеями скандально відомого регіонального ва-
тажка правих радикалів, але вже через десять років, після приходу до влади
НСДАП, вони будуть із завзятістю втілюватись у життя. Задовго до цього,
відштовхуючись від ідей фюрера стосовно німецької молоді, деякі з них бу-
дуть використані при розбудові саме оргструктур «Гітлерюгенду».

44

НАРИС ІV Зародження НСДАП і початок
нацистського молодіжного руху

(1919–1922 рр.)

Період зародження націонал-соціалізму був часом найвищої політичної
активності мас після бурхливих подій Першої світової війни та Листопадової
революції 1918–1919 рр., коли, за тезою відомого радянського історика
В. Д. Кульбакіна, найгостріша класова боротьба в  Німеччині фактично не
припинялась ні на день [1]. Перша світова війна залишила глибокі рани в ні-
мецькому суспільстві. Позбавлена колоній, частини європейської території,
флоту та армії, країна перебувала в незвичайно важкому економічному стані.
Революційні та постреволюційні катаклізми лише поглиблювали економічну
кризу. Один із фундаторів нацистського руху Отто Штрассер так характе-
ризував становище основної частини німців: «Німеччина вирувала… Народ
голодував… Середній клас знищений. Страхові кампанії припинили будь-які
виплати. Чоловіки та жінки все життя складали гроші, щоб забезпечити собі
нормальне існування в  старості, втратили свої заощадження та помирали
в цілковитих злиднях. Інваліди війни не отримували своїх пенсій. Торговці
наживались на голоді, за постійної девальвації марки, купували товари за
кордоном та продавали їх у  Німеччині за захмарними цінами. Для своїх
цілей вони використовували рейхсбанк. Таємно та непомітно проникаючи
до вищих ешелонів влади, заводили приватні знайомства в  міністерствах.
Таким чином впливали на тих представників влади, які за своїми службо-
вими обов’язками повинні були захищати незаможних від сваволі експлуа-
таторів. Скандали, пов’язані з галицькими євреями Кутіцкером, Барматтом,
Шкляреком, похитнули підвалини фінансової системи країни і  викликали
хвилю обурення громадськості.

Руйнівну роботу, почату спекулянтами, довершили верховоди німець-
кої індустрії. Король важкої промисловості Стінне, починаючи з  поставок
вугілля, скупив усіх своїх конкурентів, знищив усі підприємства середніх

45

розмірів. Інфляція росла як снігова

куля. Кожен місяць, кожен тиждень,

кожен день, кожен час вартість мар-

ки падала» [2].

Дрібна середня буржуазія мі-

ста, села, піднята до політичної

активності наслідками невдалої

війни, революційними потрясін-

нями, економічної розрухою, ви-

магала певного соціального захи-

сту у  нової Веймарської держави.

Поглиблювали кризу в  суспільстві

вимоги сотень тисяч фронтовиків,

які не знайшли собі у  Веймарській

Німеччині гідного місця.

Командування рейхсверу майже

Післявоєнна інфляція у Німеччині. з перших днів існування в Німеччині
Діти граються пачками грошей буржуазно-демократичної респу-
(Ілюстрація з книги Yapp N. The Hulton бліки намагалося розширити сфе-
Getty Picture Collection 1920s. Decades ру свого власного впливу серед
of the 20th Century / N. Yapp. Köneman.

P. 18)

населення країни, для чого навіть

у  деяких землях існував особливий пропагандистський апарат. Майбутній

письменник В. Александров, який разом з батьками опинився в еміграції, так

змальовує саме цей період німецької історії: «Зазнавши поразки, Німеччина

страждала від пограбування. Сучасне було похмуре, майбутнє, здавалось,

вже не пророкувало жодних надій. Роки війни підірвали економіку країни,

сільське господарство бідувало. Усі заощадження бюргерів, що були вкла-

дені у військові займи, вже не мали ніякої цінності. З кожним днем наслідки

поразки були все відчутнішими. Мільйони колишніх воїнів не могли знайти

собі роботу та не мали ніяких перспектив. Тисячі офіцерів намагались заро-

бити собі на шматок хліба, гендляруючи дріб’язком» [3].

46

Як відмічає відомий російський дослідник Л. Гінцберг, у той час «май-
же вся Німеччина була вкрита мережею військових та напіввійськових това-
риств, спілок, партій або груп, що мали на власних прапорах численні закли-
ки щодо реваншу, відновлення монархічного устрою, ліквідацій будь-якого
з наслідків Листопадової революції» [4], чия діяльність була щільно сплете-
на з роботою різноманітних спілок, об’єднань націоналістів з руху «фьолькі-
ше» (термін «фьолькіше» – п​ рикметник від іменника «фольк» (народ), разом
із тим, у німецькій мові слово «народний» має загально вживане значення
«національний». Таким чином, поняття «фьолькіше» застосовується для ви-
раження всього того, що відноситься до терміна «нація». Цей термін отри-
мав поширення в кінці ХІХ ст. завдяки сумнозвісній Пангерманській спілці.
Особливу популярність поняття «фьолькіше» здобуло після 1918 р. як гасло
великої кількості різних політичних угруповань).

Організації «фьолькіше» (Див. додаток ХХV) були найбільш поширени-
ми на теренах Баварії – п​ ровінції, економіка якої мала на той час переважно
сільськогосподарський характер, а робітничий клас був далеко не такий чи-
сленний та свідомий як на Рейні або у  Рурі. Криваві соціальні потрясіння
періоду Баварської Радянської Республіки, пережиті великими та дрібними
буржуа, землевласниками, спричинили радикалізацію їхніх поглядів, зумо-
вивши перехід цих соціальних прошарків до стану відкрито ворожих антиде-
мократичних сил. У 1919–1923 рр. саме Баварія та її столиця місто Мюнхен
стали своєрідним оплотом цих сил у  загальнонімецькому масштабі. Лише
в Мюнхені в цей час навколо фюрерів-самозванців було утворено понад 50
всіляких спілок, партій, клубів, організацій самооборони, добровольчих кор-
пусів, псевдорадянських товариств [5]. Тому утворення в столиці Баварії но-
вої організації під назвою Німецька робітнича партія (ДАП) 5 січня 1919 р.
не викликало особливої сенсації. Поява цієї партії пов’язана з іменами слю-
саря Антона Дрекслера, спортивного журналіста Карла Харрера, офіцера
рейхсверу Ернста Рьома, письменника Дитріха Еккарта та шкільного вчите-
ля молодших класів Юліуса Штрейхера, які були засновниками гуртків, що
злились у єдину структуру – ​ДАП.

47

Саме 5 січня 1919 р. на перших установчих зборах новоутвореної партії
головами були обрані І. Дрекслер та К. Харрер. Протягом першого року існу-
вання ДАП ледве зводила кінці з кінцями, керуючись постановами, що «ве-
ликий капітал потрібно захищати, бо він надає роботу та хліб». При цьому
діяльність обмежувалася зібраннями в задніх кімнатах другорядних пивних,
де за кухлем пива заслуховувались далекі від конкретної дійсності доповіді
про німецький героїзм та його ворогів [6]. Безумовно, що ДАП не була ши-
роко відомою політичною силою до того часу, доки нею не зацікавився ба-
варський рейхсвер. Саме тоді він шукав таку політичну організацію, яка  б
забезпечила йому певну масову підтримку [7].

У  вересні 1919  р. начальник відділу друку та інформації рейхсверу
в  Баварії майор Майр направив одного з  кращих штатних співробітників-­
інформаторів Адольфа Гітлера на чергові збори ДАП, для того щоб з’ясувати
її мету та можливості. На той час Гітлеру вже минуло 30 років, він був на-
городжений двома Залізними хрестами фронтовиком, який закінчив напе-
редодні (влітку 1919 р.) спеціальні армійські курси пропагандистів. На тих
зборах А. Гітлер виступив із промовою у відверто антисемітському дусі, чим
справив неабияке враження на А. Дрекслера, за його протекцією став чле-
ном, а невдовзі увійшов у центральний комітет ДАП. Причому саме на нього
в ЦК була покладена відповідальність за вербування нових членів партії [8].
Тому саме в цей час у ДАП були делеговані військовослужбовці – ​соратники
Гітлера (Г. Ессер, Р. Шослер, М. Амман та інші). До січня 1920  р. в  лавах
ДАП було 190 членів, 10,5% з  них – ​жінки. Завдяки науковій розвідці ні-
мецького дослідника В. Франц-Віллінга ми маємо відомості щодо соціаль-
ного складу ДАП у  цей час: кваліфіковані робітники та ремісники – 3​ 3%;
представники так званих вільних професій – 1​ 4,5%; службовці та чиновни-
ки – ​14%; солдати та офіцери – 1​ 3%; торговці – 1​ 2%; студенти – ​7%; власни-
ки підприємств – ​14%; малокваліфіковані робітники та учні – ​2%. При цьому
основну масу становили колишні фронтовики [9].

Поступово, завдяки підтримці рейхсверу, Гітлер та його прихильники на-
бували все більшого впливу всередині партії, крок за кроком відтісняючи

48

«інтелектуальних батьків» – з​ асно­

вників на задній план. У  спога-

дах про так званий «бойовий час»

нацизму (1919–1933  рр. – О​ . Д.)

Ернст Рьом писав так: «Тоді я  був

присутнім майже на всіх зібран-

нях, на кожне приводив кого-небудь

з  друзів, виключно зі складу рей-

хсверу. Таким чином, ми, військово-

службовці, зробили чималий внесок

у розквіт молодого руху» [10].

Саме за кошти рейхсверу у груд-

ні 1920  р. було придбане пер-

ше друковане видання НСДАП

(націонал-­соціалістична робітнича А. Гітлер
партія – ​саме таку назву прийняла за

пропозицією Гітлера ДАП у березні 1920 р., сподіваючись використати попу-

лярність терміна «соціалізм» серед трудящих мас Німеччини). Врешті-решт,

на загальних зборах партії 29 липня 1921 р. Антон Дрекслер був зміщений

на пост почесного голови, Карл Харрер взагалі був виключений з лав пар-

тії за опортунізм, а главою НСДАП став Адольф Гітлер, який до цього часу

вже офіційно вийшов зі складу рейхсверу. Вже 31 липня 1921 р. нацистська

партійна газета оголосила Гітлера «природженим керманичем – ф​ юрером

нації». Саме з  цього моменту почалося насадження в  партії провідної на-

цистської ідеї щодо вождя (фюрера) – ​месії та пророка, майбутнього рятів-

ника Німеччини від ярма Версальського договору 1919 року. Один із вірних

прибічників новоявленого лідера партії Роберт Лей трохи згодом у  газеті

опублікував статтю, яка дуже чітко пояснювала сутність «фюрер-принципу».

Мова йшла про те, «що фюрер, який втілює авторитет нашого суспільства,

для нас недоторканний. Фюрер нації стоїть вище критики для будь-якого

німця на вічні часи».

49

Починаючи з  цього часу, мітинги, збори, вечори, заходи націонал-­
соціалістів у 1920–1922 рр. збирали все більше учасників. Звертаючись до
найнижчих інстинктів, граючи на вродженому національному самолюбстві
німців, застосовуючи безупинну соціальну демагогію, розгнуздану брехню
на своїх противників, нацистська партія постійно вербувала собі прихиль-
ників. Особливу увагу при цьому Гітлер, його оточення приділяли роботі
серед молоді Німеччини. Поразка кайзерівського рейху в  Першій світовій
війні створила безпрецедентні умови для пропаганди серед населення ідей
націоналізму та мілітаризму, для проповіді реваншизму та расизму. При
цьому саме молодь повинна була стати суб’єктом – г​ оловним виконавцем
агресивних зовнішньополітичних задумів еліти. Цьому сприяла низка осо-
бливостей історичного розвитку Німеччини наприкінці ХІХ – ​на початку
ХХ ст., які вплинули на проникнення націоналістичних ідей до молодіжного
середовища.

По-перше, це було широке проникнення націоналістичних та параміліта-
ристських ідей у свідомість німецької молоді, бо панівні кола Німеччини вже
в  перше десятиріччя ХХ  ст. утворили широко розгалужену систему опіки,
основними елементами якої були численні молодіжні організації, що мали
військово-спортивний характер і  були керовані військовими державними
службовцями.

По-друге, наслідки Першої світової війни сприяли ще більшому проник-
ненню вищезгаданих ідей у  молодіжне середовище (Див. додаток ХХVI).
У  молодіжних колах підтримувалася думка про те, що так звана «окоп-
на спільнота», що сформувалася серед солдат та офіцерів кайзерівської
Німеччини в роки війни, буде основою нового рейху.

По-третє, зростанню впливу на молодь сприяло хитке економічне ста-
новище. Воно здійснювало дуже негативний вплив на позицію молоді по
відношенню до режиму Веймарської республіки, на формування цінностей
та ідеалів. Протягом всього періоду існування Веймарської держави збері-
галось безробіття, яке особливо посилилося в  роки економічних криз, при
чому найбільше від цього потерпала саме молодь.

50