Давлєтов Олександр. Підготовка «покоління вовків»: вишкіл майбутніх виконавців Голокосту2019_Davletov_2nd_edition_for_inet

відділень «Гітлерюгенду» тощо. Формена бляха «Гітлерюгенду»
Загальна уніформа виглядала на- Нарукавна пов’язка члена  
ступним чином: формова коричнева «Гитлерюгенду»
сорочка; чорна трикутна краватка;
чорні шорти до колін; коричневі че- Формені шорти
ревики з  гольфами (взимку – ​чорні (Всі речі – з фондів
високі чоботи); коричневий кашкет; Музею «Пам’ять єврейського народу
солдатський ранець; ремінь з  пор- та Голокост в Україні»)
тупеєю; фляга; торбина із сухарями
і похідний ніж.

Зимова форма включала в  себе
довгі чорні штани і  брунатно-зеле-
не однобортне пальто з накладними
кишенями на грудях [1].

При цьому як парадна, так
і  повсякденна уніформи допов-
нювалися багатьма допоміжними
елементами – різнокольоровими
різном­ анітними шевронами, шну-
рами і нарукавними пов’язками, що
відбивали стан та посаду підлітка
в  організації, його функціональні
обов’язки, приналежність до того
чи іншого підрозділу тощо.

Шорти, що входили до
обов’язкової уніформи, віднині ста-
ли ніби певною відзнакою прина-
лежності до «Гітлерюгенду». Для
дівчат була розроблена окрема мо-
дифікація одягу: синя спідниця з ре-
менем; біла блуза; чорна краватка;

101

Зразок відзнак та нашивок   коричнева хустка; коричневий жи-
«Гітлерюгенду» лет з  чотирма великими кишенями
(З фондів Музею та кітель. Під час туристичних за-
ходів дівочу уніформу доповнювали
«Пам’ять єврейського народу звичайна солдатська фляга, планшет
та Голокост в Україні») та ранець, а взимку – ​брунатно-зеле-
не приталене пальто [2].
102
Майже вся уніформа членів
«Гітлерюгенду» виготовлялась за
батьківський рахунок. Держава по-
ставляла лише так зване «похідне
спорядження».

Починаючи від цього часу –​
1936  р.,  – «Гітлерюгенд» намагався
контролювати майже кожну хвилину
в  житті молодого покоління меш-
канців Німеччини. Відтепер будь-
яке раніше цілком буденне занят-
тя – ​спортивні змагання, туристичні
подорожі, хоровий спів, відпочинок
поза містом у  наметових таборах
тощо – ​усе це проходило під нагля-
дом функціонерів з «Гітлерюгенду».
Був запроваджений навіть держав-
ний день молодіжної освіти – ​тому,
хто був членом молодіжної на-
цистської спілки, не треба було що-
суботи відвідувати школу. Замість
цього – ​так звана «служба фюреру» –​
влітку до 12 годин. До того ж, що-
тижня у школі 2 години всі підлітки

проходили нацистську ідеологічну

підготовку. На будь-якому вечорі

відпочинку дітей примушували ди-

скутувати з  питань історії НСДАП.

На уроках історії діти вивчали біо-

графію фюрера. Ідеологічний вплив

на молодь здійснювала і щотижнева

радіопрограма «Година нації». Свій Ніж члена «Гітлерюгенду»
внесок робили спортивні та фахові

змагання (Див. додаток XXVIII).

Кожен з  членів «Гітлерюгенду»

був зобов’язаний виконати фізич-

ні нормативи заради отримання

спеціального значка. Ці нормати-

ви включали в  себе два розділи:

1)  теорія; 2)  фізична підготовка.

У межах теоретичної підготовки не-

обхідно було знати:

• для дітей віком від 6 до 10 років –​

провідні гасла НСДАП, «Стягову

пісню «Гітлерюгенду»» (Див.

додаток ХV.) та «Пісню про

Хорста Весселя» [3];

• для підлітків віком від 14 до Плакат, присвячений місцевому
18 років – б​ іографію Адольфа спортивному святу «Гітлерюгенду»
Гітлера, умови життя німець-

кої діаспори за кордоном, інформацію стосовно втрачених німецьких

територій (за  Версальською угодою 1919  р. – ​О. Д.), а  також текст 6

обов’язкових пісень «Гітлерюгенду» [4].

У другому розділі мова вже йшла безпосередньо про фізичну та допри-

зовну підготовку:

103

• члени «Юнгфолька» виконували нормативи двічі – у​   12  та 14-річному
віці, що включали в себе: біг на 60 метрів за 11 секунд; стрибок у довжи-
ну до 3 метрів;

• кидання м’яча на 30 метрів, а також вміння складати солдатський ранець
та успішне проходження 1,5-добового пішого туристичного походу [5];

• юнаки від 14 до 18 років виконували знову ті ж самі нормативи; крім того,
додавались: плавання, підтягування, вміння їздити на велосипеді, участь
у 15-кілометровому турпоході, встановлення намету і участь у табірному
житті протягом трьох діб. До того ж, кожен з них мав вправно стріляти
з гвинтівки, орієнтуватись за допомогою компаса, за мапою та зірками,
швидко облаштовувати наметовий табір, знати назву та прикмети най-
поширеніших дерев та лікарських рослин. Для дівчат існували власні
нормативні вимоги, більш зорієнтовані на вивчення медичної допомоги,
у тому числі й у екстремальних умовах, домогосподарства та майбутнь-
ого материнства.
Розглядаючи провідні вектори молодіжної політики у «Третьому рейху»,

виокремлюємо наступні напрями:
1)  ідеологічна робота – в​ иховання в  расистському та парамілітаристсь-

кому дусі;
2) психологічна обробка молоді;
3) фізичне виховання молоді;
4) допризовне військове виховання молоді;
5) соціальне стимулювання підростаючого покоління.
Ідеологічна робота «Гітлерюгенду» була інтегрована з діяльністю школи.

Сам фюрер чітко виділив дві провідні цілі загальноосвітньої німецької шко-
ли: «По-перше, треба запалити вогонь в серці молоді й укоренити в її розумі
поняття «раса». По-друге, німецька молодь повинна бути готовою до війни,
навченою або перемогти, або померти. Кінцева мета виховання – ​сформува-
ти нових громадян, що усвідомлюють славу країни та охоплені фанатичною
відданістю національній ідеї» [6].

104

Гімнастичні вправи

Усеохоплюючий характер такої підготовки підтверджує і мета Націонал-
соціалістичної ліги німецьких вчителів, до складу якої в 1937 р. вже входило
97% загальної кількості вчителів середньої школи: «Націонал-соціалізм –​
світогляд, що вимагає цілковитого визнання, він не повинен бути об’єктом
випадкової чи швидкоплинної цікавості… Молодь Німеччини не повинна
більше стояти перед вибором – ​як це було в епоху лібералізму, з її так званою
«об’єктивністю» – д​ ухом яких ідей керуватися на початку життєвого шляху:
матеріалізму чи ідеалізму, расизму чи інтернаціоналізму, релігії чи атеїзму».
Ми повинні, виходячи з  принципів ідеології націонал-соціалізму, свідомо
формувати свідомість молодих людей. Досягнення цієї мети повинно здійс-
нюватися шляхом тих самих методів, завдяки яким наш рух зміг підкорити
націю: переконання та пропаганда» [7].

Усі школи та університети Німеччини вже були очищені від викладачів-
євреїв. До 1938  р. щорічно дві третини вчительського корпусу початкових

105

класів проходили ідеологічну об-

робку в наметових таборах за містом

на фахових місячних курсах з  лек-

ціями, семінарами та заліком зі

стройової підготовки. До навчаль-

ної діяльності вчителя допускали за

умови, якщо у  керівництва школи

не було жодних сумнівів щодо його

благонадійності.

У  навчальних програмах

«Третього рейху» найважливішими

предметами були історія, фізкульту-

ра, германістика, біологія та німець-

ка мова. Вивчення історії мало від-

верто націоналістичний характер,

у  будь-якому класі акцент робився

«Діти, що знаєте Ви про фюрера?»  на вивченні історії націонал-соціалі-
На допомогу їм – його популярна стичного руху. Викладання біології
біографія базувалось передусім на поглядах

фюрера відносно раси. Офіційно за-

твердженим підручником з біології був твір Германа Гауха «Нові основи рас-

ових досліджень», де справжніми людьми проголошували лише представни-

ків «нордичної раси», а євреї та інші народи відносились до тварин або так

званих «недолюдків», що вважались перехідним видом (Див. додаток ХХХ).

Вивчення германістики відбувалося на платформі необхідності віднов-

лення «колишньої тевтонської величі». Увага учнів була сконцентрована на

історії германців як культуростворювальної раси та історії євреїв як культу-

роруйнувальної раси.

У навчальні плани було також внесене обов’язкове вивчення праць керів-

ної ланки НСДАП.

106

Традиційна система універси-

тетського самоуправління наци-

стами була скасована, уся повнота

влади була передана безпосередньо

ректору, якого призначав уряд.

Професори й доценти повинні

були читати лекції не лише з  «гер-

манської історії», а  й з  «германсь-

кої фізики», «германської біоло-

гії», «германської хімії» тощо. Було

цинічно проголошено, що вся сучас-

на фізика в цілому – ​«єврейська» на-

ука. А теорії Альберта Ейнштейна –​

це спроба досягнення євреями Члени «Гітлерюгенду» перед
космічного світового панування чи плакатом з оголошенням про виступ 
обернення німців у рабство.
Юліуса Штрейхера:  
Релігійне навчання після 1933 р. «Євреї наше нещастя»
було значно скорочено, а  в  1935  р. (Ілюстрація з дитячої антисемітської
книжки «Отруйний гриб»,1938 р.)

з  білетів випускних іспитів взагалі

зникли питання з  релігії. Поступово була розпочата навіть певна ревізія

християнства, зокрема заповіді «Не вбий». Відмова від загальновизнаних

постулатів християнства вела до пошуків шляхів повернення германського

язичництва, до міфу крові та раси. Герман Гьорінг, офіційний наступник фю-

рера, публічно виголосив: «Вороги звуть нас язичниками, бо ми відроджує-

мо язичницькі обряди. Однак ці обряди єднають наш народ. Вони підносять

наші серця, роблять їх доступними для ідей нашого фюрера» [8].

Щодо психологічного шляху впливу, то слід зауважити про значну ува-

гу нацистів до цього аспекту. Прикладом можуть бути сценарії молодіжних

заходів. Вступ до школи, перехід від «пімпфів» до «Юнгфолька», а потім до

«Гітлерюгенду» і т.п. – у​ се це було приводом до церемоній. Ці «вирішаль-

ні» моменти в  житті підлітка використовувались партією Гітлера заради

107

втілення ідей націонал-соціалізму в свідомість молодих німців. Щоб зробити
цей вплив на молодь більш регулярним, був створений календар пам’ятних
державних нацистських свят – ​«Nationale Gedenktage». Ними стали:
• 18 січня – ​День заснування імперії (1871 р.);
• 24  січня – Д​ ень смерті Герберта Норкуса (члена «Гітлерюгенду», який

загинув від ударів ножем у сутичці з молодими комуністами у 1932 р.);
• 28 січня – Д​ ата відкриття першого партійного з’їзду НСДАП у Мюнхені,

1923 р.);
• 30 січня – ​День приходу НСДАП до влади;
• 4 лютого – Д​ ень смерті Вільгельма Густлофа (лідера нацистів у Швейцарії,

який у 1936 р. загинув у власному будинку внаслідок нападу студента єв-
рейського походження Давіда Франкфюртера);
• 23 лютого – Д​ ень смерті Хорста Весселя (нацистського штурмовика-пое-
та, який загинув у 1930 р. від рук члена Комуністичної партії Німеччини);
• 24 лютого – ​Дата першого проголошення програми НСДАП (1920 р.);
• 1 березня – ​Повернення до складу рейху Саару (1933 р.);
• 7  березня – В​ ідродження німецької військової присутності у  Рейнській
області (1936 р.);
• 13 березня – ​Аншлюс Австрії (1938 р.);
• 16 березня – ​День пам’яті героїв – ​введення загальної військової повин-
ності (1935 р.);
• 21 березня – ​День Потсдама (1933 р.);
• 20 квітня – ​День народження фюрера (1889 р.);
• 1 травня – Н​ аціональний День Свободи Німецького Народу (1933 р.);
• Друга неділя травня – ​День Матері (1933 р.);
• 26 травня – Д​ ень смерті Лео Шлагетера (героя боротьби з франко-бель-
гійською окупацією Руру, 1923 р.);
• 29  червня – ​Дата обрання Адольфа Гітлера на посаду голови НСДАП
(1921 р.);
• 3 серпня – Д​ ата народження «штурмових загонів» (1921 р.);
• 2 вересня – ​Дата партійного з’їзду Перемоги (1933 р.);

108

• 15 вересня – Д​ ень прийняття законів щодо прапору та Нюрнберзьких за-
конів (1935 р.);

• 9  листопада – ​День вшанування пам’яті нацистів, що загинули під час
«пивного» путчу (1923 р.) та інші.
Усі ці свята супроводжувались феєрверками, костюмованими балами,

смолоскипними процесіями, військовими парадами. До того ж і традиційні
німецькі свята пристосовувались до потреб НСДАП. Так, Різдво було перет-
ворено у «свято відродження життя»; народне свято літнього сонцестояння,
21 червня, було оголошено Днем молоді, якому надавалися риси язичницько-
го обряду відродження, що зіставлявся зі створенням Гітлером нового, зав-
жди «юного» німецького рейху.

Щорічно на початку жовтня в  сільській місцевості влаштовували свято
врожаю. У присутності тисяч людей фюрер наближався до імпровізованого
вівтаря, де йому підносили «корону врожаю». Це свято було використано
для уславлення нацистського культу «крові та ґрунту». У всіх заходах цього
свята брали участь члени молодіжної спілки НСДАП та підрозділи вермахту.

Символіка та ритуали націонал-соціалістів вкорінювались у  повсякден-
не молодіжне життя. Привітання «Хайль Гітлер!» поступово витіснило всі
інші види привітань і стало обов’язковим. Участь у масових ходах, ритуа-
лах, скандування клятви вірності фюреру здійснювали великий емоційний
вплив на молодь та міцно фіксували у свідомості молодих людей стереотипи
нацистської пропаганди. Як зазначала згодом німецька письменниця Еріка
Манн у  творі «Школа для варварів», «кожна дитина говорить… «Хайль
Гітлер!» від 50 до 150 разів на день – б​ ільше ніж старих нейтральних при-
вітань… Якщо ви зустрічаєте друга дорогою до школи, ви кажете це, на-
вчальні заняття починаються і  закінчуються цим. «Хайль Гітлер!» – к​ аже
поштар, кондуктор, дівчина, що продає зошити, тощо» [9].

У «Гітлерюгенді» насаджувався дух постійного змагання та суперницт-
ва між підлітками. Підрозділи союзу змагались один з одним в опануванні
спортивних норм та «світоглядних програм». Проходили змагання зі строй-
ової підготовки, орієнтування, барабанщиків, сурмачів, співаків і  т.п. За

109

спогадами членів «Гітлерюгенду»,

ці змагання часто доводили учас-

ників до повного знесилення в  го-

нитві за кількістю заходів та їхніми

результатами.

Одним із  провідних напрям-

ків роботи нацистської молодіжної

спілки стало фізичне виховання ні-

мецької молоді, яке в  другій поло-

вині 30-х рр. ХХ ст. набуло відверто

мілітаристського характеру. Фюрер

з  цього приводу промовив: «Наша

держава буде виходити з  того, що

нам потрібні не фізично слабкі

люди, хоча  б вони були всебічно

Плакат із закликом до проходження освічені, а потрібні фізично здорові
допризовної підготовки люди, з  твердим характером, рішу-

чі й енергійні, хоча б їх освіта й не

була достатньо широкою» [10].

Нацистська пропаганда, спираючись на цей вислів фюрера, постійно

стверджувала: «твоє тіло належить твоїй нації, бо ти зобов’язаний їй своїм

існуванням. Ти відповідальний перед нацією за своє тіло». Таким чином під-

креслювалося, що фізичне загартування – ц​ е не приватна справа, а обов’язок

кожного німця.

Ця обов’язковість фізичного загартування поширювалася й на дівчат.

Відтепер турбота про стан здоров’я була зведена в ранг офіційного завдання

для будь-кого зі складу «Гітлерюгенду». 1939 р. взагалі був проголошений

Б.  фон  Ширахом «роком оздоровлення нації». Ввели навіть «10 заповідей

членів «Гітлерюгенду»». Ними передбачалося суворе дотримання правил

гігієни, здорове харчування, відмова від алкоголю, куріння, кави, вироблен-

ня навичок медичної допомоги, регулярні заняття фізкультурою та спортом.

110

Практикувались військово-спор-

тивні змагання, в  яких у  1939  р.

брали участь понад 7 млн осіб. Для

цього, за допомогою офіцерів вер-

махту, була створена мережа війсь-

ково-спортивних таборів по всій

країні. У цих таборах вже з 1935 р.

були передбачені наступні види за-

нять: метання гранати, марш у полі

з військовим спорядженням, стріль-

ба, орієнтування на незнайомій міс-

цевості тощо  [11]. Особливу увагу

там приділяли навчанню стрілець-

кій справі. Уже в 1937 р. на теренах

Німеччини була створена мережа

з  31  тисячі тирів чи стрілецьких- Завтрашній офіцер
полігонів. На них одночасно могло

тренуватись до 1,5  млн осіб. Опріч

цього, у межах «Гітлерюгенду» діяли окремі школи – м​ орська; авіамодель-

на; школа зв’язкових; мотошкола, де готували тільки інструкторський склад.

Наприклад, у 1938 р. лише в авіамодельних гуртках «Третього рейху» займа-

лось близько 800 тис. чоловік [12].

А. Гітлер публічно наголошував: «Головний наш захист полягатиме не

стільки в силі зброї, скільки в силі самих громадян, нашим захистом буде не

система фортець, а жива стіна чоловіків і жінок, сповнених високої любові до

Вітчизни і фанатичного національного ентузіазму» [13]. Він також визначав,

що саме мало вийти у процесі такого виховання: «Молодь повинна бути бай-

дужою до болю. У ній не повинно бути ні слабкості, ні ніжності. Я хочу знов

побачити в її погляді блиск гордості та нестримність дикої тварини» [14].

Нацисти потребували молодих людей не просто як «гвинтиків», а  як

цілої нової генерації, у  якій вони мріяли відтворити принади «справжніх

111

тевтонців»: героїчний дух, мужність, радість битви, почуття честі, любов до
волі, правдивість, готовність до самопожертви, ідеалізм, рішучість, шляхет-
ність, справедливість, чесний спосіб життя, здатність керувати і т. ін. [15].

Уже в цей час «Гітлерюгенд» став кадровим резервом НСДАП. Були ство-
рені спеціальні школи трьох типів: а) «школи Адольфа Гітлера» (для расово
чистих підлітків віком від 12 до 18 років); б)  школи «Наполас» (для дітей
робітників та військовослужбовців від 10 до 18 років); в)  «орденсбурги» –​
елітні інтернати, підпорядковані СС (для молодих німців 14–21 років).

а) «Школи Адольфа Гітлера» (далі «ШАГ») були створені 20 квітня 1937 р.
за ініціативи одразу двох поплічників фюрера – Б​ альдура  фон  Шираха
та Рудольфа Лея, всупереч точці зору міністра освіти «Третього рейху»
Бернгардта Руста. Іхня мета полягала у тому, щоб у майбутньому жодна лю-
дина не могла зайняти керівну посаду у партійному чи державному апараті
«Третього рейху» поза навчання в  цих закладах. Керувати та складати на-
вчальні програми у «ШАГ» мали функціонери з «Гітлерюгенду». Приблизно
65% учнів «ШАГ» були мешканцями пансіонів-казарм, де умови проживан-
ня були відверто спартанськими.

Нова система учбових закладів була створена для навчання расово чи-
стих та фізично розвинутих юнаків із 12-річного віку з членів «Юнгфольку».
Початковий відбір кандидатів проводила медична комісія (безжально від-
сіювали юнаків із найменшими фізичними вадами), а остаточний відбував-
ся у  молодіжних таборах протягом 3-х тижнів. Зараховані юнаки знахо-
дились на повному державному пансіоні й розподілялись за загонами, які
очолювали вихователі з  місцевих партійних функціонерів. Представники
«Гітлерюгенду» складали навчальну програму – ж​ одного релігійного нав-
чання; більшість учбового часу приділялось фізичній та військовій під-
готовці, а  також політичній обробці свідомості у  дусі націонал-соціаліз-
му, антисемітизму та вірності фюреру. Фактично «ШАГ» були спробою
створити новий засіб суспільно-громадської мобільності підростаючого
покоління. Курс навчання був розрахований на 6 років. У  18-річному віці

112

учні отримували атестат та право вступу у  будь-який німецький виш або
в Орденські замки – «​ орденсбурги» – ​«Ordensburgen».

б) Навчальні філії мережі «Наполас» – ​Національно-політичні учбові за-
клади – «​ Nationalpolitische Erziehunganstalten». Були створені міністром ос-
віти Третього рейху Б. Рустом 20 квітня 1933 р. як подарунок до дня народ-
ження фюрера. Перші школи з цієї мережі з’явились у Кьосліні, Пльоне та
Потсдамі на базі колишніх кадетських училищ. У 1939 р. на теренах Третього
рейху було вже 16 осередків подібного типу. До «Наполас» приймали ви-
ключно юнаків у віці з 10 до 18 років, які мали свідоцтва щодо расової чи-
стоти. Також у питанні відбору велику роль грала медична комісія та вступ-
ні випробування (різноманітні спортивні змагання – ​бокс, боротьба тощо),
під час яких абітурієнти мали проявити відважність та агресію. Формально
«Наполас» курувалися особисто міністром Б. Рустом, але з 1936 р. вони фак-
тично перебували під патронажем СС. У навчальних програмах «Наполас»
більшість часу приділялось фізичним вправам та військовій підготовці,
а також історії та ідеології. По завершенню програми навчання випускники
«Наполас» приймались на офіцерські посади до лав вермахту, загонів СС чи
поліції.

в)  Система «орденсбургів» була задумана як третій щабель підготовки
майбутньої державної та партійної еліти Третього рейху, де йшлося би пе-
редусім про «прищеплення націонал-соціалістичної свідомості». Ці учбо-
ві центри мали продовжувати виховні традиції колишнього Тевтонського
Ордену, у  замках якого їх згодом і  розмістили. Всього було створено 3
«орденсбурги»: Крьоссінзеє (Померанія), Зонтхофен (Альгау), Фогельзанг
(Ейфель). До «орденсбургів» приймали, за деякими виключеннями, лише
випускників «ШАГ». Абітурієнтів направляло Учбове управління НСДАП.
Окрім диплому з «ШАГ», кожен із них мав перебувати мінімум 2,5 роки у ла-
вах Імперської робочої служби або мати стаж партійного функціонера про-
тягом 4 років. Також абітурієнт не повинен був мати жодних фізичних вад та
мав бути віком від 23 до 30 років. Навчання у системі «орденсбургів» було
побудовано на засадах закритих військових учбових закладів. Курс навчання

113

був розрахований на 3 роки – ​по одному у  кожному «орденсбурзі». Кожен
з «орденсбургів», таким чином, мав певну спеціалізацію. У Фогельзанзі вив-
чали «расову філософію нового порядку»; у Крьоссінзеє займались «загар-
товуванням волі і вихованням особистих якостей»; у Зонтхофені вивчали ад-
міністративне право, дипломатію та військову справу. Кожен «орденсбург»
був розрахований на 1000 чоловік – т​ . зв. «факелоносців нації». По завершен-
ню навчання випускники «орденсбургів» у  повному складі використовува-
лись у якості партійних функціонерів НСДАП, пропагандистів, дипломатів
Третього рейху тощо.

Щоб зміцнити свої позиції серед молоді, нацисти розробили цілу низку
заходів для посилення їхнього соціального захисту:
• була підвищена вікова межа, за якою підлітком опікувалась держава –​

з 16 до 18 років;
• була заборонена дитяча праця до 14 років;
• для молодих робітників максимальна робоча зміна обмежувалася 8

годинами;
• була знижена плата за навчання в вишах для дітей з багатодітних родин;
• молодятам після одруження видавали державну грошову допомогу до

1 000 марок під 1% щомісячно і т. ін.
Успіх нацистської ідеології серед молоді Третього рейху можна частково
пояснити двома моментами. По-перше, проводилася диференційована про-
паганда, чітко пристосована до соціальних потреб різних верств населення.
По-друге, світоглядні настанови від НСДАП подавались не в загальній фор-
мі, а  завжди пов’язувались із повсякденною практикою життя в  Третьому
рейху. По-третє, постійно допомагали у  цьому процесі друковані органи
«Гітлерюгенду»:
• загальноімперська газета «Гітлерюгенд»;
• тижневик «Воля та сила»;
• журнал «Німецька дівчина»;
• дитячий журнал «Хлопчик»;
• журнал для підлітків «Молода Німеччина»;

114

• журнал для підлітків «Музика у житті молоді та народу»;

• журнал для підлітків «Молодіжний спорт»;

• журнал для підлітків «Авіаспорт та молодь»;

• журнал для глухонімих підлітків «Джерело» та інші.

Після набрання чинності «Закону про молодь» від 1 грудня 1936 р. сут-

тєві зміни торкнулись не лише юнаків, а й дівчат. Була введена окрема «діво-

ча повинність», а участь дівчат у роботі «Гітлерюгенду» стала обов’язковою.

Засоби масової інформації пропагували ідеальний тип дівчини та «жін-

ки-соратниці» чоловіка-борця, яка допомагає тому в  усіх діяннях на благо

націонал-соціалізму.

Відповідно до цього образу, найвище призначення дівчини – с​ тати жін-

кою, народити та виховати повноцінну та здорову дитину. Це її головний

внесок у  боротьбу за процвітання народу. Загальнорозвивальні фізичні

вправи, фігурне катання, катання на роликах, плавання, легка атлетика, гім-

настика, акробатика мали на меті

передусім виховання здорової ні-

мецької жінки, здатної народити

здорову дитину. Більшість дівчат із

бажанням відвідували ці заняття,

оскільки вони сприятливо впливали

на зовнішній вигляд, поставу, нада-

вали їм впевненості у  собі. Також

цьому сприяли заняття шитвом, му-

зикою, співом, народними та баль-

ними танцями. Обов’язкові також

були курси, присвячені гігієні, де

дівчат навчали вмінню одягатися,

зачісуватися, етикету тощо. Також

багато дівчат відвідували різно-

манітні курси домогосподарства «Усі десятилітні,  
при «Гітлерюгенді», де їх навчали вступайте до нас!»

115

різним видам рукоділля, кулінарії, нагляду за дітьми, навичкам організації

родинного бюджету, надання першої медичної допомоги.

Для дівчат обов’язкове «світоглядне виховання» проводилося за ско-

роченою програмою. Однак і  вони повинні були знати біографічний шлях

фюрера, історію націонал-соціалістичного руху та «Гітлерюгенду», історію

Німеччини. При цьому вивчалися і  специфічно жіночі теми – ​«Роль жінки

в  німецькій історії», «Завдання дівчат у  націонал-соціалістичній державі».

Специфікою програми світоглядного виховання німецьких дівчат був ухил

занять в епос, народні казки, прислів’я тощо. Незважаючи на обов’язковість

цих курсів, Багато дівчат позитивно оцінювали їхні результати цих кур-

сів. Заняття сприяли розширенню їхнього культурного рівня, зміцнювали

здоров’я, допомагали підготуватися до майбутнього родинного життя. (Див.

додаток ХХIX).

«Наша молодь, – ​говорив Гітлер на

мітингу «Гітлерюгенду» в Райхенберзі

у вересні 1938 р., – в​ читься, як думати

по-німецьки, діяти по-німецьки, і  ні-

чому іншому. Коли ці діти у  10 років

вступають до лав нашої організації,

то там вперше вони проймаються сві-

жими віяннями. Через чотири роки

вони переходять з  «Юнгфолька» до

«Гітлерюгенду» і  там проводять на-

ступні чотири роки. І потім ми не від-

даємо їх до рук наших старих класо-

вих і  станових ворогів, а  приймаємо

відразу в  партію, робітничий фронт,

в  СА чи в  СС, і  т.п., де вони ніколи

більше не будуть належати лише собі.

«Я збираю кошти на розбудову мере- І так все життя!» [16].
жі туристичних баз для молоді»

116

У 1939 р. були прийняті два доповнення до закону про «Гітлерюгенд», які
ще більше визначили вплив і компетенцію нацистського молодіжного союзу.
Перше доповнення: «Згідно з параграфом 4 «Закону про «Гітлерюгенд»» від
1 грудня 1936 р. я постановляю:

1.1. Молодіжний керівник німецького рейху має виняткову компетенцію
для вирішення завдань фізичної, розумової та моральної освіти всієї німець-
кої молоді поза батьківським домом. Компетенція імперських міністрів науки,
навчання і народної освіти сфери діяльності «Гітлерюгенду» не торкаються.

1.2. У сферу діяльності молодіжного керівника німецького рейху із сфери
діяльності імперського і прусського міністерств науки, навчання і народної
освіти переходять: усі справи щодо піклування про молодь, питання соціаль-
ного забезпечення; питання компетенції сільського руху, що підлягають
окремому врегулюванню.

1.3. Молодіжний керівник німецького руху і  «Гітлерюгенд» підлягають
фінансовому контролю НСДАП.

2.1. У  «Гітлерюгенді» створюються особливі кадрові підрозділи
(«штам-гітлерюгенд»).

2.2. До «штам-гітлерюгенда» відносяться всі ті, хто вступив у  цю ор-
ганізацію до 20  квітня 1938 року (дата прив’язана до дня народження
А. Гітлера – О​ . Д.).

2.3. Інші молоді люди можуть бути включені в «штам-гітлерюгенд», якщо
вони відмінно зарекомендували себе в «Гітлерюгенді» або допущені до всту-
пу в НСДАП. Більш детальні розпорядження видаються молодіжним керів-
ником німецького рейху і секретарем фюрера.

2.4. Включення в «штам-гітлерюгенд» осіб, що досягли 18 років і беруть
участь в його управлінні або керівництві, здійснюється автоматично.

2.5. «Штам-гітлерюгенд» вважається підрозділом НСДАП.
2.6. Вступ до «штам-гітлерюгенду» є добровільним…
3.1. Імперський міністр внутрішніх справ визначає за взаємною згодою
із молодіжним керівником німецького рейху і міністром фінансів службовий
розпорядок «Гітлерюгенду».

117

4.1. Члени «Гітлерюгенду» мають право (в окремих випадках зобов’язані)
носити приписану уніформу.

Берлін, 25 березня 1939 р.» [17].
Друге доповнення торкалось проблем молодіжної службової повинності:
«1. Служба в  «Гітлерюгенді» є почесною службою німецькому народу.
Уся молодь з 10 до 18 років повинна брати участь у службі «Гітлерюгенду»,
а саме:
• хлопці від 10 до 14 років у «Юнгфольку»;
• юнаки віком від 14 до 18 років у «Гітлерюгенді»;
• дівчата віком від 10 до 14 років у «Юнгмедель»;
• дівчата віком від 14 до 21 років у «Спілці німецьких дівчат»…
3. Запис і прийом
а)  уся молодь 15  березня календарного року, відколи їй виповнилося
10 років, підлягає запису до прийому в «Гітлерюгенд» у відповідного керів-
ника цієї організації;
б) записуватись повинен кожний представник німецької молоді;
в) прийом до «Гітлерюгенду» здійснюється 20 квітня кожного року…
12. Визначення штрафу
а) у випадку навмисної протидії параграфам цього указу особа, що скоїла
це, повинна бути оштрафована на 150 марок і заарештована;
б)  тюремному ув’язненню або грошовому штрафу, або обом цим пока-
ранням піддається той, хто зловмисно заважає або намагається перешкоджа-
ти службі молоді в «Гітлерюгенді»;
в) штрафне покарання може бути накладено за клопотанням молодіжного
керівника німецького рейху;
г) молодь може бути притягнута до виконання свого обов’язку, що накла-
дений на неї на підставі цього указу, через місцеві поліцейські управи» [18].
Таким чином, «Гітлерюгенд» став єдиною офіційною молодіжною
організацією «Третього рейху». Безпосередньо до нього відійшла низ-
ка виховних функцій міністерства науки, виховання, народної освіти; за
«Гітлерюгендом» закріплювалося монопольне право на розвиток системи

118

молодіжного туризму. При цьому «Гітлерюгенд» усе більшою мірою пере-
ходив під контроль НСДАП, оскільки віднині ця організація фінансувала-
ся з каси нацистської партії. Постанови 1939 р. чітко встановлювали умови
членства в  «Гітлерюгенді». Впроваджувалася нібито «молодіжна повин-
ність», яка зобов’язувала підлітків і дівчат віком 10–18 років нести службу
в структурах нацистської молодіжної спілки. Передбачалося виключення із
«Гітлерюгенду» за вчинки, «що завдають моральної шкоди організації» (Див.
додаток ХVІ), або звільнення від служби в організації за станом здоров’я при
наданні медичної довідки. Окрім цього, була можливість тимчасово при-
зупинити членство в спілці у випадку, якщо її член не виконував відповідних
його віку спортивних норм або незадовільно вчився в школі. Однак і в цьому
випадку від «відступника» вимагали додержання норм повсякденних для на-
цистського режиму. Поза «Гітлерюгендом» залишалась молодь Німеччини
єврейського походження.

З метою більш ефективного контролю над «Гітлерюгендом» нацистське
керівництво створило в  ньому типову «номенклатуру». Постанови 1939  р.
ввели дві категорії членства. Була виокремлена більш престижна група –​
кадровий склад спілки. До нього були віднесені ті члени організації, що
вступили до 20  квітня 1938  р. і  виконували керівні функції або були його
функціонерами. Відтепер кадровий склад «Гітлерюгенду» був прирівняний
до підрозділів власне НСДАП. Прийом до лав нацистської партії з цієї групи
членів «Гітлерюгенду» був практично без будь-яких перешкод. Та особа, що
вступала до «Гітлерюгенду» недобровільно, приймалася в так звані «загаль-
ні» загони цієї організації. Перехід до кадрового складу «Гітлерюгенду» був
можливий лише після річного випробувального терміну.

Саме постанови 1939 р., у сукупності із «Законом про молодь» 1936 р.,
створили умови для тотального охоплення німецької молоді мережею
«Гітлерюгенду». Напередодні Другої світової війни у  складі нацистського
молодіжного союзу було 91,3% всього 10–18 річного населення Третього
рейху (8,87 млн. осіб).

119

Отже, протягом 1936–1939 рр. в генезі «Гітлерюгенду» можна виділити
окремий етап розвитку, в ході якого відбулося:
• остаточне знищення всіх конкуруючих молодіжних організацій;
• тотальне охоплення німецької молоді;
• посилення вектору на мілітаризацію «Гітлерюгенду»;
• перетворення «Гітлерюгенду» у резерв для вермахту, СА та СС;
• завершення інтегрування союзу в державну систему.

«Гітлерюгенд» еволюціонував в  автономне відомство, з  власною ієрар-
хією, штатом службовців, уніформою, системою кар’єрного зростання, чи-
нами, нагородами, періодикою тощо.

120

НАРИС Х Виховання в ім’я партії:
антисемітський аспект

Виховання молоді у «Третьому рейху» було підпорядковано політичним
завданням від НСДАП. Для загального координування виховної, освітянсь-
кої та навчальної діяльності у 1934 р. було створено міністерство науки, ос-
віти та виховання, яке очолив Бернгард Руст (з 1 травня 1934 по 30 квітня
1945 рр.)  [1]. Новий керівник міністерства освіти чітко усвідомлював, що
він має забезпечити системну реалізацію тези фюрера про те, що «майбутнє
країни будь-що належить нацизму»  [2]. На думку Б. Руста, успішне вихо-
вання «душі та тіла» майбутніх громадян «Третього рейху» цілком залежало
від переконаності вчительського корпусу країни у провідних принципах на-
цистського світогляду:
• расова боротьба;
• беззаперечна віра у вищість арійської раси над будь-якими іншими;
• колективістська етика (що  була окреслена фюрером у  книзі «Моя

боротьба»);
• націоналізм;
• антисемітизм тощо [3].

Одночасно почуття етнічної упередженості спиралось на зневагу до ін-
ших рас, відмову від універсальних гуманістичних цінностей, вороже став-
лення до християнства  [4]. У 1933 р. в унісон з  директивами фюрера та
Б. Руста чітко пролунав заклик міністра внутрішніх справ «Третього рейху»
Вільгельма Фріка: «Головне завдання школи – виховувати молодь для служ-
би нації і державі у дусі націонал-соціалізму» [5]. У творі В. Фріка «Бойова
мета німецької школи» нацистський функціонер зробив наголос на віднов-
ленні генетичного здоров’я нації та Вітчизни взагалі через поради вчителям:
• по-перше, зменшити захоплення книжковою мудрістю;
• по-друге, формувати характер учнів, викладаючи останнім засади на-

цистського світогляду.

121

Саме Б. Руст, ще перебуваючи

на посаді прусського міністра ос-

віти (з  22 квітня 1933 р.  – О. Д.),

розпочав нацифікацію земельних

навчальних закладів. У 1933 р. всі

регіональні, конфесійні й тематич-

ні об’єднання вчителів Пруссії зли-

лись у єдину структуру – «Націонал-

соціалістичну лігу вчителів» (далі

НСЛВ  – О. Д.), під проводом Ганса

Шемма. Якщо у грудні 1932 р. до її

лав входило 5 тис. членів, то у груд-

ні 1933 р.  – вже 220  тис. членів,

а в 1937 р. вона об’єднала вже 97%

вчителів країни  [6]. «Один народ,

Звичайне тренування одна школа, одна ліга вчителів»  –
(Ілюстрація з книги Lewis B. R. Illüstrirte таким було гасло Ганса Шемма,
Geschichte der Hitlerjugend. 1922–1945. на той час вже міністра культури
Die verlorene kindheit / B. R. Lewis. Wein, Баварії [7].

2000. S. 131.)

Поки вчителі вступали до лав

НСЛВ, міністерство Б. Руста почало чистку особового складу навчальних

закладів від «небажаних елементів» (євреїв, представників лівих політичних

партій, слов’ян, темношкірих тощо). Цікаво, що в 1933 р. кількість звільне-

них рядових вчителів була досить незначною, але при цьому втратили свої

посади приблизно 20% шкільних інспекторів та понад 60% викладачів пе-

дагогічних вишів. Серед звільнених був непропорційно високий відсоток

жінок, оскільки, згідно з нацистським світоглядом, лише чоловіки мали зай-

мати високі керівні посади. Із 7 979 вишівських викладачів у  1933 р. втра-

тили роботу 1 145 (приблизно 15%) – у більшості випадків через єврейське

походження або дружин-єврейок [6].

122

Після «очищення» викладацького складу підлеглі міністра Руста взялись
за санацію бібліотек освітянських закладів. При цьому підлягали знищенню
не лише твори єврейських авторів, а й ті, у яких євреї та інші етнічні групи
змальовувались вельми позитивно. 10 травня 1933 р. студенти вишів усієї
Німеччини тонами жбурляли «твори небажаних авторів» у  вогнища. У по-
відомленні газети «Нойкельнер Тагесблатт» від 12 травня 1933 р. так опи-
сується процес спалення книжок у Берліні: «Студенти проходили маршем по
майдану та жбурляли смолоскипи до вогнища в його центрі. Вони вигуку-
вали гасла і передавали з рук у руки німецькі книжки, що були несумісні зі
здоровим німецьким глуздом.

1-й провісник: Проти класової боротьби та матеріалізму, за єдність на-
роду й ідейний спосіб життя! Я віддаю вогню твори Карла Маркса і Карла
Каутського.

2-й провісник: Проти декадентства і морального занепаду! За виховання
та мораль у родині та державі! Я віддаю вогню твори Генріха Манна, Ернста
Глезера, Еріха Кестнера! …

7-й провісник: Проти літературної зради воїнів світової війни, за нове
виховання народу! Я віддаю вогню твори Еріха Марії Ремарка…». То був
приклад справжнього відродження середньовічного вандалізму.

В умовах уніфікації та нацифікації суспільного життя в Німеччині,
у  зв’язку з  тим, що були потрібні нові навчальні плани та нові підручни-
ки, Б. Руст організовує на теренах Пруссії прискорені курси перепідготовки
вчителів. Великими накладами видаються дидактичні матеріали на кшталт
«Закони нашої крові», «Національна революція 1933 р.», «5 000 років існу-
вання свастики», «Чи вмієш ти расово мислити?» тощо.

На початку 1934 р. Б. Руст публічно заявив, що він за рік перебування на
посаді міністра Пруссії встиг ліквідувати школу «як притулок інтелектуальної
акробатики» [1]. Діяльність Бернхарда Руста не залишилась поза увагою ви-
щого нацистського керівництва. 1 лютого 1934 р. йому доручили керівництво
«Націонал-соціалістичними навчальними інститутами». А 30 квітня 1934 р.
Б. Руст був призначений Адольфом Гітлером імперським міністром науки,

123

виховання і народної освіти. Відтепер усі навчальні заклади Німеччини були
вилучені з-під впливу місцевих громад і передані під контроль Імперського
міністерства науки, виховання і народної освіти. Одночасно Б. Руст коорди-
нував і керівництво системи освіти, і управління німецькою наукою, саме він
призначав ректорів та деканів вишів, керівництво Націонал-соціалістичної
спілки німецьких студентів та Націонал-соціалістичної спілки німецьких до-
центів, до 1936 р. здійснював контроль за діяльністю «Гітлерюгенду».

Австралійський історик Стівен Робертс, що брав у  міністра Руста
інтерв’ю у  1935 р., описує останнього як «невисокого чоловіка з  хворим
кольором обличчя. Чоловіка, який постійно готовий до бою; чоловіка, який
відчуває себе гарно лише тоді, коли він має можливість долати перешкоди,
що виникають перед ним. Людину, яка не любить і не розуміє нюансів ви-
ховної та освітянської роботи. Людину, що віддає перевагу використанню
голови, як тарана»  [8]. На думку С. Робертса, міністр Руст мріяв перетво-
рити німецькі школи «Третього рейху» за зразком таборів загонів СА. Без
красномовної риторики та філософських вивертів Б. Руст чітко вимагав від
німецьких вчителів «виховувати етнічно свідомих німців» [9].

Сфера освіти й виховання підпадала під дію надзвичайних законів
«Про захист німецького народу» від 4 лютого 1933 р. і «Про захист народу
та держави» від 28 лютого 1933 р. Проте головним інструментом уніфіка-
ції став «Закон про відновлення професійного чиновництва» від 7 квітня
1933 р. Прийняття останнього законопроекту й отримання вчителями ста-
тусу державних службовців створили юридичну складову для проведення
репресивних акцій в освітянських закладах. На підставі цього акту мали
бути звільнені всі вчителі неарійського походження, а також ті, хто не міг
дати гарантії лояльності новій нацистській державі. На цій підставі Б. Руст
звільнив уже в 1933 р. понад тисячу вчителів, головним чином євреїв, лібе-
ралів та соціалістів. Після цього Міністр освіти звернув увагу і на ситуацію
у  вишах «Третього рейху». 25 квітня 1933 р. був прийнятий закон «Проти
переповненості німецьких шкіл та вишів» та «Угода земель про зменшення
кількості осіб, що навчаються у вишах». Вважаючи за необхідне скорочення

124

кількісного складу студентів, керівництво земельних міністерств освіти вирі-
шило ввести для абітурієнтів додатковий іспит, що мав відверто політичний
характер. Були звільнені з роботи сотні викладачів університетів, включаючи
понад 10 нобелівських лауреатів. Багато хто з них згодом взагалі емігрував.
Унаслідок таких заходів міністра Руста вища освіта в Німеччині поступово
занепадала, а кількість студентів скоротилась зі 128 000 у 1933 р., до 58 000
у 1939 р. [10]. Ще більше потерпала від реформ власного міністра шкільна
освіта Німеччини.

У директивному листі від 18 вересня 1934 р. міністр освіти «Третього
рейху» Б. Руст чітко зазначив, що «провідне завдання школи – виховання мо-
лоді, яка має бути готова до служіння народу та Вітчизні, стоячи при цьому
на платформі ідей націонал-соціалізму» [11]. Маючи на меті посилення саме
нацистської складової в навчальній шкільній програмі, Б. Руст у  наказі від
13 вересня 1933 р. записав: «У випускних класах всіх шкіл, а також у 9 кла-
сах класичних навчальних закладів мають розпочати викладання основ та-
ких предметів, як генетика, расове вчення, демографічна політика тощо…
У разі щільного розкладу ці навчальні години мають бути виділені за раху-
нок занять з математики та іноземної мови». Згодом у 1935 р. Б. Руст підпи-
сав розпорядження під назвою «Расова директива і національна спільнота».
У цьому документі «всі викладачі отримали вказівку навчати власних учнів
сутності, причинності і ефективності расових і спадкових проблем» [12]. На
думку міністра Б. Руста, «всесвітню історію треба викладати як історію рас-
ово рішучих людей».

Відомий американський журналіст Вільям Ширер у  1934 р. залишив
у  власному щоденнику такий запис стосовно Б. Руста: «Ця людина не без
здібностей; людина, яка щосили упроваджує нацистську ідеологію у  шко-
лах. У тому числі й нові підручники, що фальсифікують історію, – інколи до
абсурду» [13].

Відтепер будь-які заняття з історії подавались з точки зору розвитку й бо-
ротьби нордичної раси. Наприклад, шкільний викладач Якоб Граф у навчаль-
ному посібнику «Вчення про сім’ю і расова біологія» тлумачить твердження

125

Навчання стрільбі 
(Ілюстрація з книги Lewis B. R. Illüstrirte Geschichte der Hitlerjugend. 1922–1945. Die

verlorene kindheit / B. R. Lewis. Wein, 2000. S. 112.)

про перевагу арійської раси над іншими на прикладах з історії – «У ІІ тися-
чолітті до нашої ери арійці  – нордична раса  – заволоділи Індією і  створи-
ли там арійську культуру. Разом з цим вони заклали підвалини посилення й
розквіту Перської імперії» і далі: «Скрізь нордична творча сила створювала
міцні імперії з високими ідеалами, також етнологічні історичні дослідження
показали, що нордична раса надала світу більше високоталановитих пред-
ставників людства, ніж будь-яка інша» [14]. Він навіть включив спеціальні
вправи, щоб учні з одного погляду визначали расову приналежність людей
за наведеними прикладами. Із расових конструкцій нацистів випливали ан-
тисемітські висновки.

Цікавим історичним джерелом цього періоду є дитяча книжка Ернста
Химера «Поганка» («Der Giftpilz»), надрукована видавництвом Юліуса
Штрейхера багатотисячним накладом. Короткий зміст: мати та її маленький
син збирають гриби в лісі. Син знайшов поганки, і мати пояснює дитині, що
в лісі бувають добрі гриби і бувають також отруйні: «Дивись Франц, люди

126

у  світі, як ці гриби в лісі. Є отруй-

ні, погані гриби, і  є погані люди.

Є добрі гриби, і  є добрі люди. І ми

маємо навчитись відрізняти таких

людей, так само, як відрізняємо

отруйні гриби. Тобі зрозуміло це?

А чи знаєш ти, хто ці погані люди,

ці отруйні гриби роду людського?…

Так мамо, безумовно, я це знаю! Це

євреї! Наш вчитель часто-густо го-

ворить теж саме про них!» [15].

Згідно із затвердженою

міністром Б. Рустом новою шкіль-

ною програмою з  історії, незважа-

ючи на всі зусилля ворогів, най-

частіше – євреїв, Німеччина завжди Бернгард Руст
зберігала почуття власної гідності,

бо час від часу з’являвся національ-

ний герой, що рятував всю країну. Герої сучасної епохи – на чолі з Адольфом

Гітлером, згідно з новими підручниками, вийшли з хаосу веймарської доби

для того, щоб врятувати Німеччину від катастрофи.

Далеко не всі представники вчительського корпусу Німеччини цієї доби

поділяли точку зору міністра Руста стосовно реформ у середній школі. Деякі

сумували за культурною автономією земель, інші відмовлялись виносити

з класних кімнат зображення розп’ятого Христа, інші – у приватних розмо-

вах відверто вважали Руста «ідіотом» та «базікалом». Проте відкритої опози-

ційної боротьби вже не було.

У верхніх щаблях влади «Третього рейху» Б. Руст не мав беззаперечного

авторитету, часто-густо був не в змозі відстояти інтереси власних підлеглих

чи міністерства взагалі. У сфері молодіжної політики його установа кон-

курувала з міністерством внутрішніх справ, відносини з керівництвом СС,

127

«Гітлерюгенду» та Націонал-соціалістичної ліги вчителів теж були не най-
кращими. Проте при цьому саме під проводом Б. Руста нацистам вдалось
уніфікувати та нацифікувати систему освіти в Німеччині ще до Другої світо-
вої війни, підготувати майбутніх виконавців Голокосту.

128

НАРИС ХI Юридичне забезпечення
антисемітської політики НСДАП
на початку існування «Третього рейху»
(1933–1939 рр.): штрихи до портрету
доби уніфікації німецького суспільства

Антисемітизм був вагомою складовою ідеологічного світогляду членів
НСДАП задовго до «легального прориву до влади». Але саме за доби існу-
вання нацистської Німеччини (1933–1945 рр.) він набув характерних рис
цілеспрямованої державної політики, впровадження якої в повсякденне жит-
тя громадян «Третього рейху» вимагало не лише пропагандистського, а й
правового забезпечення. Саме юридичне обґрунтування легального «вити-
скання» єврейських громадян із будь-яких сфер життя німецького суспільст-
ва виявилось згодом першим кроком на шляху сумнозвісного «остаточного
вирішення єврейського питання» в масштабі всієї Європи за часів Другої
світової війни.

Системне, радикальне та широкомасштабне порушення громадян-
ських прав євреїв Німеччини розпочалося практично відразу після при-
значення Адольфа Гітлера останнім канцлером Веймарської республіки
30 січня  1933 р. Уже в лютому-березні 1933 р. на теренах Німеччини різко
зросла кількість антисемітських виступів. Німецький філолог єврейсь-
кого походження Віктор Клемперер зробив у  особистому щоденнику
30 березня 1933 р. наступний запис: «Настрій як перед погромами в розпал
Середньовіччя або у дрімучій царській Росії. Ми – заручники» [1].

1 квітня 1933 р. відбувся перший санкціонований нацистським «урядом
національної концентрації» загальноімперський бойкот єврейського біз-
несу під гаслами «Купуй німецьке!» та «Купуй у  німців!». Саме це стало
своєрідним початком доби появи перших урядових постанов, які відтепер
окреслювали новий статус євреїв у німецькому суспільстві. Найбільш ваго-
мим серед них став прийнятий 7 квітня 1933 р. документ під назвою «Закон

129

щодо вдосконалення національного складу», більш відомий як «закон щодо
реституції  – упорядкування управлінського апарату» серед службовців та
чиновників. Головна мета цього закону  – вигнання єврейських громадян
зі складу уряду та рейхстагу Веймарської Німеччини. При цьому нацисти
ще задовго до цієї дати охрестили саме ці найвищі органи державної влади
країни тавром «єврейська зброя». Цікаво, що саме в них німецькі євреї ніко-
ли не відігравали провідної чи панівної ролі. До речі, із 200 міністрів у всіх
складах урядів Веймарської республіки лише 2 були юдеями – Гуго Пройс
(міністр внутрішніх справ у 1919 р.) та Вальтер Ратенау (міністр закордонних
справ у 1922 р.); ще 3 міністри були вихрестами-євреями – Отто Ландсберг,
Рудольф Гільфердінг, Гвідо Грандауер. Взагалі, із 1 657 000 німецьких служ-
бовців цього часу євреїв було 5 446 або 0,33%. А у рейхстазі станом на січень
1933 р. було лише 2 євреї з 577 членів депутатського корпусу [2].

Саме вищезазначений закон, до речі, вперше ввів у  правове поле
Німеччини суто расистський термін «неарієць» та передбачав обов’язкове
переведення «чиновників неарійського походження» на пенсію або звіль-
нення з посади, при одночасному позбавленні «будь-яких почесних звань та
урядових нагород». Між тим цей параграф не поширювався на тих, «хто зна-
ходився на службі до 1 серпня 1914 р. або воював на фронті під час Світової
війни на боці німецького народу та його союзників, або ж на тих, чиї батьки
чи діти загинули на війні»  [3]. Ця поступка виникла внаслідок особистого
втручання президента Веймарської Німеччини Пауля фон Гінденбурга, який
не погодився з дискримінацією євреїв-ветеранів Першої світової війни.

11 квітня 1933 р. уряд «національної концентрації» Адольфа Гітлера
видав декрет, де публічно було розшифровано термін «неарієць». А саме
стверджувалось про те, що «неарієць – це кожний, хто є родом від неарій-
ця, особливо єврея, будь-то батько або батько батьків… особливо якщо
будь-хто з них сповідує юдаїзм» [4]. Тобто, відтепер неарійське походження
в Німеччині ототожнювали головним чином з євреями.

Саме поява закону від 7 квітня 1933 р. стала початком формування
юридичної бази для наступної дискримінації та переслідування євреїв на

130

теренах «Третього рейху». Того ж дня була видана ще урядова постано-
ва, згідно з  якою «євреям було заборонено займатися юридичною практи-
кою»  [5]. Цікаво, що на 1933 р. у  Берліні нараховували приблизно 3 500
адвокатів, і  половина з  них були євреями  [6]. Усього ж, на той самий час,
у Німеччині працювало 18 тис. юристів, з яких 3 тис. або 16% були євреями
за походженням [7]. Згодом, за свідченням Фріца Валентина, що брав участь
як свідок під час Нюрнберзького процесу, на підставі цього «квітневого зако-
ну» були звільнені зі своїх посад усі судді-неарійці [8].

22 квітня 1933 р. вийшло урядове розпорядження щодо звільнення
лікарів-євреїв з урядових поліклінік (а це приблизно10% від загального осо-
бового складу). 25 квітня 1933 р. вийшла постанова уряду щодо введення
відсоткової норми єврейських учнів у  школах та вишах. Під дію так зва-
них «квітневих законів» 1933 р. потрапила третина берлінських єврейських
адвокатів, приблизно половина з 717 суддів та чверть з 4,5 тисяч лікарів [9].
На підставі саме цих законів Адольф Гітлер розпочав також етнічну чист-
ку в лавах німецької армії, де на 1933 р. приблизно 5% офіцерського складу
були євреями за походженням [10].

6 травня 1933 р. вийшло урядове розпорядження щодо включення про-
фесорів та нотаріусів до категорії «професійних чиновників», що дозволило
нацистському уряду розпочати масові звільнення і  в цих сферах. Лише за
1933 р. було звільнено 1 200 вишівських викладачів, професорів та академіків,
або одну десяту частину загального викладацького корпусу. Звільняли голов-
ним чином євреїв, лібералів та соціал-демократів [11]. Усього в Німеччині на
той час працювало приблизно 3 000 професорів.

14 липня 1933 р. були скасовані всі видані після 1918 р. дозволи на от-
римання німецького громадянства  – здебільшого це стосувалось євреїв зі
Східної Європи.

22 вересня 1933 р. було засновано Державний відділ культури «Третього
рейху», доступ до складу якого мали лише арійці за походженням. Оскільки,
на думку глави німецького уряду Адольфа Гітлера, «євреї завжди вносили
розбрат у  сферу культури, мистецтва, літератури та театру; спотворювали

131

здорові смаки; знищували всі правильні поняття тощо» [12]. Також, згідно
з  законом від 4 листопада 1933 р., єврейським громадянам Німеччини або
особам, що перебували з ними у шлюбі, заборонили редагувати німецькі га-
зети [13]. Уже в цей час відбуваються перші спроби «аріїзації» єврейських
підприємств. Так, саме у 1933–1934 рр. під великим тиском з боку нацистсь-
кої держави в холдингову компанію НСДАП перейшли відомі видавництва
«Улльштейн» та «Моссе».

Зауважимо і  стосовно того, що нова юридична антисемітська практика
нацистського уряду в першій половині 30-х рр. ХХ ст. супроводжувалась,
підготовлювалась та підкріплялась гучними ідеологічними кампаніями.
Наприклад, ще в лютому 1933 р. Головне управління преси та пропаган-
ди Німецької студентської спілки в листівці заявило, що з  12 березня по
10 травня 1933 р. в Німеччині пройде «освітянський похід» проти «єврейсь-
кого духу». Це була перша ластівка на шляху поступового витискання єв-
рейської інтелігенції із наукового та культурного життя Німеччини. Після за-
чищення німецьких вишів 7 травня 1933 р. були надруковані «чорні списки»
від Громади німецьких видавців. За цими списками передбачалось вилучен-
ня з  книжкових крамниць та публічних бібліотек 14 000 праць 141 автора,
більшість з яких були євреями за походженням. Уже через три доби відбу-
лось спалювання цих затаврованих «єретичних книг» під звуки нацистського
гімну. З цього приводу міністр пропаганди «Третього рейху», доктор філо-
логії Йозеф Геббельс заявив щодо історичного значення цієї події, яка «на-
очно продемонструвала світу, що моральні основи Веймарської республіки
остаточно знищено. І саме з цієї купи попелу має виникнути фенікс нового
нацистського духу» [14].

Звільнення євреїв з  роботи було складовою частиною антисемітської
політики «Третього рейху», не зважаючи ні на що. Саме про це відверто
свідчить лист-відповідь від фюрера видатному німецькому вченому Максу
Планку, що публічно виступив проти звільнення вчених у царині фізико-ма-
тематичних наук, у тому числі ряду лауреатів Нобелівської премії, у якому
Гітлер досить відверто констатував, якщо «звільнення єврейських учених

132

це є знищення сучасної німецької науки, то ми можемо жити і  без науки
в найближчі декілька років» [15].

Процес подальшої дискримінації та звільнення єврейських громадян
з роботи проходив на фоні правового забезпечення антисемітської політики
нацистського уряду.

У 1935 р. у  правовому полі «Третього рейху» була вже розроблена чіт-
ка дефініція  – поняття «чистокровний єврей». Йшлося про те, що євреєм
вважався той, «хто має не менше ніж трьох предків за расовими поняттями
чисто єврейського походження». Тобто врешті-решт «кровно-расове» зако-
нодавство «Третього рейху» спиралось на записи щодо хрещення у христи-
янських церквах. Тоді ж у правовому полі країни з’явились нові юридичні
дефініції: «єврейська помісь» – так звані «метиси першого та другого сту-
пеня»; «пів’єврея» та «чверть єврея». Водночас використовували критерій
конфесійної приналежності предків. Починаючи з третього коліна, ніхто не
перевіряв, чи були ці люди вихрестами.

Сумнозвісним апогеєм антисемітського законодавства аналізованої доби
(1933–1935) стали так звані «Нюрнберзькі закони», прийняті на черговому
з’їзді НСДАП, що проходив у Нюрнберзі у вересні 1935 р. під гаслом «З’їзд
свободи». Саме там 15 вересня 1935 р., на щорічному святі націонал-со-
ціалістичної партії, після виступу офіційного на той час спадкоємця фюрера
Германа Герінга, німецькі євреї були остаточно обмежені у  громадянських
правах юридичним шляхом. Мова йде про 2 закони – «Закон про громадян-
ство рейху» та «Закон про захист німецької крові і німецької честі». Перший
з  них узалежнив політичні права від довідки про «арійське походження»,
яку мали надавати всі державні службовці. Також громадян єврейського по-
ходження позбавляли громадянства рейху (Див. додаток ХХ). Відповідно
до другого закону під загрозою каторги заборонялися укладення шлюбів
та позашлюбні стосунки між євреями і  громадянами «німецької або рас-
ово спорідненої крові, позаяк це вважалося за осквернення раси» [16]. Крім
того, заборонялося наймати хатніх робітниць «арійського походження» віком

133

до 45 років, використовувати символіку імперських кольорів, вивішувати на-
ціональні німецькі прапори тощо [17].

Оскільки сам Гітлер проголосив ці нові закони засобом остаточного вре-
гулювання «єврейського питання», частина німецьких євреїв сприйняла їх
з почуттям «таємного полегшення». Особливо ті, що любили власну країну,
не бажали емігрувати та вважали за краще примиритись з певними обмежен-
нями заради перебування у знайомому оточенні.

Завдяки цим законам, згодом засудженим у всьому світі як спотворення
ідеї правової держави, почалися узаконені та систематизовані переслідування
та дискримінації єврейських громадян «Третього рейху». Саме Нюрнберзькі
закони 1935 р. завершили перехід політики повсякденного антисемітизму
в новий  – загальнодержавний стан. Саме вони стали фундаментом юри-
дичної бази нацистського законодавства, оскільки практично всі наступні
урядові постанови виходили як додатки до них (Див. додаток ХХ). Відомо,
що лише з листопада 1935 р. по липень 1943 р. їх було видано 13 [18]. Річ
у тому, що Нюрнберзькі закони 1935 р. створили законодавчу базу для по-
дальшого вторгнення нацистів у економічну та приватну сферу життя євреїв
Німеччини. Ці закони практично трансформували антисемітизм у якісне нове
русло: з вулиць – у контори, школи, виші, крамниці, спальні, у міжсусідські
відносини, утрутились в суто економічне та приватне життя єврейської гро-
мади Німеччини, яке до цього часу було відносно захищеним. Саме завдяки
Нюрнберзьким законам 1935 р. введена в повсякденний обіг «безладна» ди-
скримінація євреїв на місцях знайшла юридичне виправдання та прийняла
форму покрокового цілеспрямованого та всебічного витискання цих людей
із німецького суспільства. На цьому шляху після заборони брати участь у ви-
борчому процесі в хід пішов «berufsverbot» – «заборона на професію»: для
нотаріусів, державних лікарів, учителів та викладачів вишів, фармацевтів
єврейського походження тощо. І це був лише початок… Як пише сучасний
російський дослідник О. Ю. Ватлін, «саме Нюрнберзькі закони, прийняті на
з’їзді НСДАП 15 вересня 1935 р., стали юридичною основою політики дер-
жавного антисемітизму» [19].

134

Після 1935 р. була розпочата відкрита процедура «аріїзації» (рейдерсь-
кого захоплення – О. Д.) приблизно 80 000 підприємств, які до того часу ще
належали єврейським бізнесменам. Уже наприкінці 1936 р. 260 найбільших
єврейських фірм Німеччини були «аріїзовані» німецькими за походженням
підприємцями [20].

Починаючи з  другої половини 1930-х рр., посилився правовий на-
ступ нацистської держави на громадянські права єврейського населен-
ня. У травні 1935 р. німецьким євреям заборонили службу у  вермахті.
У жовтні 1936 р. нацистський уряд заборонив євреям приватне викладан-
ня, з квітня 1937 р. євреї втратили можливість отримувати в університетах
Німеччини наукові звання та ступені [21]. З 15 листопада 1938 р. єврейським
дітям було заборонено взагалі ходити до державних шкіл «Третього рейху».
8 грудня 1938 р. студентів єврейського походження остаточно виключили
з німецьких вишів [22]. Протягом 1939 р. євреям заборонили займатись будь-
якою приватною практикою. Також їм було заборонено з’являтись у деяких
районах міст та селищ; користуватись пішохідними тротуарами, готелями
та ресторанами. Таким чином, після 1933 р. поступово, крок за кроком, єв-
рейське населення Німеччини втрачало не лише джерела доходів, а й перет-
ворювалось на «громадян другого сорту». За свідченням іноземців, прояви
антисемітизму в Німеччині цієї доби зустрічались практично скрізь. Так,
за спостереженням радянського журналіста Івана Філіппова, який працю-
вав у  Берліні з  травня 1939 р.: «Біля входу до Тіргартену вже в перші дні
мого перебування в Берліні я побачив напис  – «Євреї небажані», а на дея-
ких лавочках у кутках цього чудового парку, наприклад, біля площі троянд,
я прочитав приголомшливі написи  – на зразок «Ніхт фюр юден» («Не для
євреїв» – О. Д.)» [23]. Такого роду знущальні написи чекали на євреїв скрізь,
«куди б вони не пішли», відзначав також і американський журналіст Вільям
Ширер [24].

Нацистська пропагандистська машина, під проводом рейхсміністра
пропаганди «Третього рейху» Йозефа Геббельса, протягом цього часу по-
силено формувала в німецькому суспільстві негативний та «емпірично»

135

обґрунтований образ євреїв. За кошти бюджету великими обсягами видавались
антисемітські книжки, сотні науково-популярних статей; на кіноекрани краї-
ни виходили документальні фільми; влаштовували пересувні виставки; за-
проваджувались «освітні програми» з єдиною метою – ввести у свідомість
пересічних німців інформацію стосовно «єврейської загрози». Зокрема,
І. Філіппов згадував, що ЗМІ по всій Німеччині часто-густо друкували цита-
ти з лімбурзьких, страсбурзьких та ельзаських хронік, у матеріалах яких чи-
тачі знаходили відомості про те, що саме євреї заражали воду в річках та
криницях, для того, щоб згодом захоплювати майно померлих німецьких
родин [25].

Як діяла подібна антиєврейська пропаганда на пересічних німець-
ких громадян, ми можемо відстежити за листами, надрукованими в «Der
Stürmer» у  1937 р. Так, 13-річний юнак написав у  листі до редакції: «Der
Stürmer»  – чудове видання, і  дякувати Богу, що тато інколи дає його мені
читати. Сподіваюсь, що згодом будь-які народи світу переконаються, що
в усіх негараздах повинна єврейська наволоч». Там само вийшов і лист від
вже дорослого читача, що містив відвертий заклик до покарання євреїв:
«Геть євреїв з німецького оточення, потрібно зігнати їх до концентраційних
таборів! Потрібно розбудувати для них дерев’яні бараки якнайгіршої якості,
щоб багато з них там загинули!» [26]. У цьому ж виданні на початку 1938 р.
був надрукований твір школярки з м. Гельзенкірхен Ерни Лістинг: «На жаль,
і досі деякі продовжують стверджувати про те, що євреї теж «Божі творін-
ня». Однак ми теж говоримо, що і мухи є теж його створінням, але при цьому
легко їх знищуємо. Єврей – це гібрид. Він успадкував ознаки арійців, азіатів,
негрів та монголів. Гібрид уособлює зло. Єдине добре, що в нього є, – то це
біла шкіра. Серед мешканців південних островів є вислів «Білий від Бога
та чорний від Бога, а гібрид від Диявола». Ісус колись сказав євреям: «Ваш
батько не Бог, а Диявол». У євреїв є ганебна книжка їхніх законів – Талмуд.
Окрім того, євреї вважають нас за тварин. Вони відбирають у нас майно та
гроші за допомогою шулерських засобів. Уже при дворі Карла Великого керу-
вали справами євреї, що відновили римське право. Проте воно не підходило

136

ні німецьким, ні римським селянам,

та було напрочуд вигідно лише єв-

рейським торговцям-перекупникам.

Євреї отруїли і  Карла Великого.

У Гельзенкірхені єврей Грінберг

торгував м’ясом з трупів людей, бо

це було дозволено Талмудом. Євреї

постійно підбурюють до повстань,

заколотів та війн. Вони прире-

кли росіян на страждання та горе.

У Німеччині вони підтримували

комуністів й сплачували вбивства.

Ми були на краю загибелі, доки до

влади не прийшов Адольф Гітлер.

Відтепер лише іноземні євреї агіту- Ілюстрація з дитячої
ють проти нас. Але ми не дамо ввес- антисемітської книжки «Отруйний
ти себе в оману, і захистимо нашого
гриб» (1938)

фюрера…» [27].

Після прийняття Нюрнберзьких законів 1935 р. німецьких громадян по-

чали охороняти від можливого спілкування з євреями. Наприклад, робітни-

кам системи безпеки заборонили спати в єврейських готелях та пансіонах

(урядова постанова від 16 липня 1938 р. – О. Д.); для євреїв ввели обмеження

на поштові відправлення (31 серпня 1938 р.  – О. Д.). 23 липня 1938 р. єв-

рейське населення Німеччини зобов’язали зареєструватися в поліції заради

отримання спеціального посвідчення. 27 липня 1938 р. нацистський уряд

видав наказ щодо перейменування вулиць, що були названі на честь німець-

ких євреїв. 17 серпня 1938 р. вийшло наступне урядове розпорядження, за

яким з 1 січня 1939 р. чоловіки та жінки єврейської громади мали додавати

до власного імені ще «Ізраїль» або «Сара». З 5 жовтня 1938 р. на закордон-

них паспортах німецьких євреїв обов’язковою стала відмітка «J» – від слова

«Jude» («єврей» – О. Д.) [28].

137

Усі ці заходи, безумовно, сприяли змінам у суспільному кліматі «Третього
рейху». Антиєврейські акції здійснювали великий психологічний вплив на
населення країни. Відтепер євреїв стало легше виявляти в суспільстві; поси-
люється жах перед можливо небезпечними контактами з ними, розриваються
людські зв’язки та відносини тощо. Формується образ внутрішнього воро-
га всієї німецької нації. На противагу індивідуального шляху спасіння душі
через релігію нацисти намагались нав’язати німецькому суспільству нібито
колективний шлях до цього через принесення в жертву цілого народу [29].

Початком цього можна вважати події 9–10 листопада 1938 р., що ввійш-
ли в новітню історію Німеччини як «Кришталева ніч». Використавши, як
привід, теракт єврейського юнака Гершеля Гріншпана проти німецького ди-
пломата (третього секретаря посольства «Третього рейху» у Парижі – О. Д.)
Ернста Едварда фом Рата, нацисти, з  ініціативи рейхсміністра пропаганди
Йозефа Геббельса, провели у країні хвилю добре організованих владою ан-
тисемітських погромів. На теренах Німеччини було спалено 101 синагогу,
а ще 78 були вщент зруйновані [30]; понад 26 тис. євреїв потрапили до кон-
центраційних таборів; на німецьку громаду нацистським урядом була накла-
дена величезна контрибуція в розмірі 1,2 млрд. марок [31]. «Кришталева ніч»
стає важливою ланкою у  справі трансформації расової політики НСДАП:
від бойкоту єврейських товарів у  Німеччині до їхнього фізичного знищен-
ня. Проаналізувавши наслідки цієї акції в. о. рейхсштатгальтера Пруссії
(1935–1945) (намісника  – О. Д.), Герман Герінг прийшов до висновку, що
для вирішення «єврейського питання» не вистачає ще деяких правових за-
ходів [32]. І паладини фюрера почали виконувати доручення наці № 2. Йозеф
Геббельс розробив серію указів, за якими євреям було заборонено з’являтись
у театрах, кіно та будь-яких інших закладах розважального типу. За пропози-
цією керівника імперської служби безпеки Рейнгардта Гейдріха, євреям було
заборонено керувати автотранспортом. Тодішній міністр у  справах поліції
Генріх Гіммлер обґрунтував цей указ тим, що пересування євреїв на автомо-
білях ранить серця «німецької транспортної спільноти», оскільки євреї «без-
жально використовують автошляхи, які збудували німецькі робітники» [33].

138

28 листопада 1938 р. уряд Німеччини видав розпорядження, за яким була об-
межена свобода пересування єврейського населення та розміри їхньої жит-
лової площі. З січня 1939 р. неарійців почали примусово виселяти з будинків
та квартир, а євреїв, що втратили роботу, почали залучати до примусових су-
спільних робіт. 30 січня 1939 р., у шосту річницю прориву до влади, Адольф
Гітлер у виступі перед депутатами німецького рейхстагу вперше наголосив
про необхідність фізичного знищення євреїв у  майбутньому «якщо міжна-
родним фінансистам-євреям, як за кордонами Європи, так і в самій Європі,
вдасться ще раз скинути народи світу в нову світову війну, то наслідком цього
буде не більшовизація світу, тобто, перемога єврейства, а цілковите знищен-
ня єврейської раси в Європі» [34]. Цей публічний виступ фюрера був свого
роду бар’єром у правовому забезпеченню антисемітської державної політи-
ки «Третього рейху», який зазначав, що починається нова кривава доба у ви-
рішенні «єврейського питання» (Див. додаток XIX). Можна констатувати, що
нацисти після приходу до важелів державної влади у Веймарській Німеччині
практично відразу почали правове оформлення власної державної антисе-
мітської політики, яка була націлена на поступове витискання єврейських
громадян із суспільно-політичного, соціально-економічного і  культурного
життя Німеччини. Протягом 1933–1939 рр. німецькі євреї перетворились на
«громадян другого ґатунку». За законами «Третього рейху» відбулась дефор-
мація правової держави, а майбутній Голокост отримав певну юридичну базу
та обґрунтування.

Таким чином, можна сказати, що дослідження юридичного забезпечення
антисемітської політики НСДАП у 1933–1939 рр. дозволяє краще зрозуміти
добу уніфікації та нацифікації німецького суспільства на початку існування
«Третього рейху».

139

НАРИС ХII Вивчення феномену націонал-
соціалізму в європейській історіографії
ХХ ст.: зміна концепцій та парадигм

У європейській історії ХХ ст. велику увагу дослідників привертала історія
нацизму, але й досі ще не має однозначних вичерпних відповідей на питання,
пов’язані з  цим феноменом загальної історії, як не існує, до речі, і загаль-
новизначеного тлумачення цього терміна. Протягом більш ніж півстоліття
йдуть жваві дискусії щодо того, чи фашизм був лише варіантом відповіді
на революційну кризу 1917–1923 рр. у  Європі («без Леніна не існувало б
Гітлера»), або ж це був продукт природного розвитку капіталістичної систе-
ми в цілому; про те, чому німці, яких називали «нацією мислителів», врешті-
решт пішли за фюрером аж до 1945 р.; про легітимність приходу «уряду на-
ціональної концентрації» НСДАП до важелів державної влади в Німеччині;
про «модернізаторську» чи «революційну» роль націонал-соціалістів у  су-
спільстві тощо.

І досі продовжує залишатись актуальною проблематика дослідження фа-
шизму і антифашистської боротьби, незважаючи на той факт, що після роз-
грому сил «Третього рейху» про генезу націонал-соціалізму вже написані
тисячі історичних досліджень [1].

Історіографія німецького варіанту фашизму нараховує приблизно стіль-
ки ж  років, як і  власне націонал-соціалізм, тому процес вивчення цього
явища розпочався ще з 20-х рр. минулого століття – практично з часу його
виникнення. Проте найбільш цінні дослідження були проведені вже після за-
кінчення Другої світової війни. На сьогодні вже існують ґрунтовні моногра-
фічні дослідження, що вивчають надбання німецької та радянської історіо-
графії генези нацизму: це роботи Ю. В. Галактіонова [2]; Л. Н. Корнєвої [3];
Л. А. Мерцалової [4].

Між тим, слід зауважити, що ця проблема у  вітчизняній історіографії
майже не досліджена, тому мета даного нарису  – на підставі проблемно-

140

хронологічного, системного і порівняльного методів проаналізувати загальні
тенденції вивчення феномену нацизму в європейській історіографії ХХ ст.,
окресливши при цьому зміну провідних концепцій та парадигм наукових
розробок.

Першорядне місце в історичних інтерпретаціях щодо націонал-соціаліз-
му займає питання про спадкоємність державних інститутів у  німецькій
історії – тобто про те, як оцінювати роль нацистського уряду в історії націо-
нальної німецької держави взагалі. Одна група дослідників трактує нацизм
як феномен, корені якого знаходяться в попередній історії Німеччини.

Дійсно, деякі з суспільно-політичних ідей та зовнішньополітичних цілей,
які мали у власному розпорядженні нацисти, були поширені ще у кайзерівсь-
кій імперії Гогенцоллернів на межі ХIX–ХХ ст. Прикладом цього може
бути видана під псевдонімом у 1913 р. книга голови Пангерманської спілки
Генріха Класса «Якби я був кайзером».

Г. Класс пропонував тотально заборонити зібрання, спілки, засоби масо-
вої інформації, які критикують існуючий уряд; виступав за необхідність зве-
дення до мінімуму «європейського впливу» в суспільстві, економіці, політи-
ці, мистецтві тощо. Він висловлював побажання щодо того, щоб німецькі
громадяни бачили в персоні імператора харизматичного вождя всієї нації
і беззастережно підтримували агресивну зовнішню політику імператорсько-
го уряду [5].

Серед попередників націонал-соціалізму вже часто згадують прізви-
ща П. де Лагарда, Г. Гегеля, Г. фон Грейчке, Ф. Ніцше, Р. Вагнера та інших.
Власне нацисти вважали, що їхніми ідейними натхненниками були Фрідріх
Великий, Отто  фон  Бісмарк та Пауль  фон  Гінденбург, з  прізвищами яких
щільно пов’язана і традиція пруссько-німецького мілітаризму, і авторитарної
держави, і агресивної зовнішньої політики.

У середині 60-х рр. ХХ ст. широку наукову дискусію викликали тези ні-
мецького історика Фріца Фішера. Він вважав, що і виникнення нацистського
уряду, і розв’язання Другої світової війни було можливим лише завдяки со-
юзу між «фюрером», що вийшов із класу дрібної буржуазії, та традиційними

141

аграрними та індустріальними елітами Німеччини, що тоді одночасно до-
мінували і  у  вермахті, і  на дипломатичній ниві. Метою обох еліт було пе-
ретворення Німеччини на велику державу шляхом завоювання кайзерівської
імперії, Веймарської республіки і, врешті-решт, саме вони є відповідальними
за розв’язання і Першої, і Другої світових війн [6].

Прихильники іншої точки зору вважають феномен нацизму повним
збоченням національної традиції. Успіхи Гітлера вони пояснюють таки-
ми чинниками, як Версальський договір, наслідки Першої світової війни,
гіперінфляція 20-х рр., «велика депресія» тощо. При цьому життєздатність
веймарської демократії значно перебільшується, а нацизм змальовується
як прорив до влади позараціональних демонічних сил. Тобто і  Німеччина,
а згодом і майже вся Європа були жертвою державного заколоту, що здійс-
нила група авантюристів, які зачарували німецьку націю. Ця концепція дуже
широко використовується для того, щоб зняти відповідальність з  консер-
вативних партнерів Гітлера або для того, щоб оголосити нацистський ре-
жим «винятком в історії німецької нації». Саме цю ідею в 50-ті  рр. ХХ ст.
відстоював лідер консервативної течії в історіографії ФРН Герхард Ріттер.
Він визнавав, що саме довіра німецьких буржуа до державної влади значно
полегшила розбудову «Третього рейху», але при цьому основну провину за
кризовий стан ліберального суспільства і держави він покладає на народ –
«уніфіковані маси». На думку Ріттера, вони  – маси  – не вимагають диску-
сій, а поважають лише ефектні дії; довіряють не раціональним міркуванням,
а власним почуттям; слухають не поради фахівців, а пристрасні заклики де-
магогів. Виникнення «уніфікованих мас» цей історик пов’язує із загально-
європейським процесом утворення індустріального суспільства. При цьому,
на його думку, нацизм – це не історичний феномен, а суто німецька форма
європейського явища – однопартійної держави, керованої вождем [7].

Сучасні європейські дослідники, зокрема, британський історик Ян
Кершоу, також роблять наголос на особливостях суспільної свідомості
в Німеччині 20–30-х рр. минулого століття, але одночасно підкреслюють фа-
тальну роль панівної еліти і у формуванні НСДАП, і у її прориві до влади

142

у Веймарській республіці. Так, Кершоу бачить специфіку німецької політич-
ної культури в тому, що майже вся національна історія розглядається лише
як передмова об’єднання німців у єдине централізоване державне утворення
за допомогою «заліза та крові». При цьому в пантеоні національних героїв
Ґете та Бетховен були поряд з міфологізованими постатями військовослуж-
бовців та дипломатів, славнозвісних завдяки власним воєнним і дипломатич-
ним перемогам. Проте пов’язані з пануванням кайзера Вільгельма II розча-
рування, тягар воєнної поразки, Листопадова революція і прорив до влади
в Німеччині соціал-демократів, «національна травма» Версальської угоди,
лавиноподібна ізоляція та  економічна криза 1929–1933 рр. виснажили мо-
гутню раніше націю. Чвари і численні партійно-політичні дискусії були при-
таманні веймарській демократії. Уже в 20-ті  рр. ХХ ст. багато хто з  німців
мріяв побачити при владі харизматичну постать нового великого лідера-вої-
на, священика та державного діяча в одній особі, який почне відродження
«єдиного та великого рейху» [8].

Другий аспект визначеної проблеми торкається місця нацизму на тере-
нах європейської історії. Наявність багатьох спільних рис у  державному
устрої та внутрішній політиці нацистської Німеччини, фашистської Італії
та Радянського Союзу породила ще в 40-ві рр. ХХ ст. теорію тоталітаризму.
Її прихильники вважають, що в усіх трьох вищезгаданих режимах виявилась
одна і  та ж безвихідна гілка розвитку всієї західної цивілізації. При цьому
Німеччину та Італію визначають правим варіантом тоталітарної держави,
а сталінську СРСР – лівим варіантом. Відомий британський дослідник цієї
епохи Алан Буллок ще в 60-ті рр. ХХ ст. назвав фюрера не лише німецьким,
а й міжнародним феноменом: «Умови існування і менталітет, які він експлу-
атував; нездужання, симптомом якого він був, не обмежувались однією єди-
ною країною, незважаючи на той факт, що в Німеччині це виявилось сильні-
ше ніж будь деінде. Мова у Гітлера була німецька, але ідеї та почуття, які він
виявляв, були поширені тоді по всьому світу» [9]. Тобто він виступав як би
проти «Системи», яка існувала на той час не лише в Німеччині, але й в усій
Європі.

143

Слід зауважити, що використання теорії тоталітаризму дозволило
визначити багато спільних рис у політиці Гітлера, Муссоліні та Сталіна. Проте
для їхнього порівняння слід досліджувати не лише техніку силового терори-
стичного панування, а й ідеологічні підвалини. Саме в цьому відношенні на-
ціонал-соціалізм з його антимодернізмом, ірраціональністю та внутрішньою
суперечливістю радикально відрізнявся від марксистсько-ленінського вчен-
ня. За власною структурою та функціями в державі відрізнялись і носії цих
ідеологій – Комуністична партія та НСДАП. Так, у межах нацистської партії
не існувало і  тіні принципу демократичного централізму, а партійні з’їзди
були лише рекламними засобами. Після захоплення влади НСДАП перет-
ворилась в інструмент соціального обслуговування еліти і пропагандистсь-
кої обробки широких верств населення. Реальні повноваження з цього часу
були лише в тих органів або функціонерів, що узурпували і партійну владу,
і досить високі державні посади. У той же час поза увагою сучасників не за-
лишилась схожість німецького нацизму й італійського фашизму. Саме тому
в політичній, а згодом і в науковій лексиці ці два явища ще в 30-ті рр. почали
позначати рядовим терміном «фашизм». У радянській історіографії, яка не
сприймала теорію тоталітаризму, протягом десятиліть домінувало як єди-
не визначення фашизму, запозичене з  матеріалів VII Конгресу Комінтерну
1935 р., за яким «фашизм при владі  – це відкрита терористична диктатура
найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу» [10]. На довгі
роки в міжнародному комуністичному русі утвердилась думка щодо того, що
фашизм віддзеркалює слабкість насамперед буржуазії, яка своєю чергою від-
чуває жах перед робітничим класом, переляк перед пролетарською револю-
цією і тому вже не має сил для утримання влади над масами старими метода-
ми буржуазної демократії та парламентаризму. Фашизм звертає на себе увагу
людських мас і тому, що відкрито апелює до нагальних проблем суспільства,
різко атакує буржуазні уряди і старі буржуазні партії тощо.

До цього часу в Європі шанують вислів відомого німецького історика
Ернста Нольте, згідно з яким: «Фашизм – це антимарксизм, який намагаєть-
ся знищити супротивника завдяки виникненню радикально протилежних і,

144

незважаючи на це, сусідніх ідеологій та застосуванню ідентичних, хоча і трохи
модифікованих методів»  [11]. Цікаво, що при цьому Нольте виокремлює
6 рис, які на його думку, були обов’язково характерні для будь-яких режимів
фашистського типу: виникнення фашистської держави за умови кризово-
го стану ліберальної системи; зародження фашистського руху внаслідок
Першої світової війни; боротьба з  марксизмом засобами, що зазвичай не-
доступні звичайним буржуазним партіям або навіть державі; соціалістичне
або синдикалістське минуле фашистських лідерів; націоналізм; створення
власної ідеології.

Інший, також відомий дослідник з ФРН Рейнхард Кюнль вважає, що фа-
шизм – це насамперед рух протесту, який виникає в умовах жорсткої соціаль-
но-економічної кризи, і на який накладає сильний відбиток фракція з серед-
нього прошарку суспільства, що вимагає демонтажу демократії, придушення
лівих політичних сил і, водночас, обмеження влади великого капіталу. Уже
після завоювання політичної влади подібний протестний рух перетворюєть-
ся в монопольну державницьку партію, яка через систему розгалужених ма-
сових організацій прагне до найширшого охоплення населення країни. При
цьому фашистська ідеологія проголошує примат народного суспільства, ви-
магає загального об’єднання проти внутрішніх та зовнішніх ворогів нації,
націлює агресію мас на національні меншини тощо. Безпека та лад у  дер-
жаві забезпечуються за рахунок утворення жорсткої системи держбезпеки.
Одночасно капіталістичні відносини щодо власності та пов’язані з  ними
соціальні привілеї панівних класів зміцнюються тому, що держава ліквідує
профспілки, розпускає робітничі партії і гарантує владу підприємця на під-
приємстві, але залишає за собою право на вторгнення будь-коли і  за влас-
ною потребою в економічний процес.  Будь-які опозиційні рухи при цьому
придушуються терористичними засобами панування та державною моно-
полією уряду на пропаганду й інформацію  [12]. Проте слід зауважити, що
акцент на антикомунізмі НСДАП, на тісних стосунках фашизму з монополі-
стичним капіталом часто призводить до помилкового зарахування в розряд
фашистських будь-яких антикомуністичних і авторитарних рухів і режимів,

145

таких, як уряди Франко (Іспанія), Салазара (Португалія), Хорті (Угорщина),
Антонеску (Румунія), Дольфуса (Австрія), Перона (Аргентина) тощо.

Ще одним із дискусійних питань у історіографії НСДАП є дослідження
проблеми механізму здійснення влади в нацистській Німеччині і роль осо-
бисто Адольфа Гітлера. Сучасники ери «Третього рейху» вважали фюрера
одноосібним правителем Німеччини. Після розгрому гітлерівського рейху
ця оцінка була сприйнята і істориками. Прибічники цієї точки зору вважа-
ють, що лейтмотивом будь-якого пояснення феномену націонал-соціалізму
повинні бути особистість Гітлера, його думки та сила бажань. Влада фюрера
трактується ними як системна та послідовна реалізація програмних наста-
нов диктатора, з тих, що частково були викладені лідером НСДАП у книзі
«Моя боротьба». Прихильників цієї течії назвали «інтенціоналістами» (від
англійського терміна «intent» – ціль, намір) або «програмологами». Так, на-
приклад, Алан Буллок переконаний у тому, що Гітлера буквально розпирало
прагнення до влади над іншими людьми.

На відміну від комуністичної диктатури, нацистський тоталітаризм три-
мався на особі керманича і  принципі вождізму, як вважає відомий німець-
кий історик та політолог Карл-Дитріх Брахер. На його думку, влада фюрера
була всеохопною та тоталітарною. Саме він претендував на те, щоб пер-
соніфікувати єдність німецького народу, у  якій не було місця опозиції або
навіть критиці [13].

Один із провідних сучасних дослідників історії НСДАП, декан історично-
го факультету Рурського університету м. Бохум (ФРН) Норберт Фрай ствер-
джує, що абсолютна влада диктатора була б неможливою без нав’язування
німцям «міфу стосовно фюрера». Німці відверто поважали, звеличали та лю-
били фюрера, про що зазначають численні мемуари та спогади, які рясніють
від описів псевдорелігійних ритуалів та плебісцитів. Протягом всього існу-
вання доби «Третього рейху» нацистське керівництво проводило ретельне
спостереження за коливаннями «національної громадської думки» [14].

Протягом 60-х рр. ХХ ст. у європейській історіографії нацизму відбулась
зміна парадигми. Увага дослідників перейшла від суто політичної історії до

146

соціальної, від державного устрою до суспільства та економічних процесів,
від діючих осіб до обставин і  системних структур. При цьому прибічники
цієї течії – «ревізіоністи» чи «структуралісти», а також «функціоналісти» –
розвивали власні концепції на фундаменті роздумів сучасників нацизму. Так,
ще на початку 40-х рр. минулого століття Ернст Френкель розробив теорію
«подвійної держави», згідно з  якою у  «Третьому рейху» одночасно співіс-
нували і  традиційна «нормативна держава», і  революційна націонал-со-
ціалістська «держава заходів». Приблизно в той же час виникла і концепція
німецького політолога Франца Ноймана, який вважав, що нацизм як система
влади взагалі не є державою, а є розбудованою на «полікратичній» коаліції
складовою інтересів чотирьох панівних еліт: гітлерівської партії, найвищої
державної бюрократії, великих підприємців та військовослужбовців [15].

Саме історики-«ревізіоністи» відмовились від концепції тоталітарної
держави та «монолітної» влади фюрера. На їхній погляд, унаслідок анар-
хічної конкуренції між конкуруючими угрупованнями різних гілок вла-
ди та інституціями в державному та партійному апараті «Третього рейху»
(«дарвінізм закладів»), а також унаслідок протиріч між цілями і програмою
НСДАП, ідеями особисто фюрера як голови партії та держави, відбувають-
ся різноманітні «структурні процеси». Врешті-решт, «ревізіоністи» запере-
чують навіть наявність у Гітлера чіткої зовнішньополітичної програми дій.
На їхню думку, лідер нацистів був людиною імпровізації, експерименту. Так,
провідний німецький дослідник доби Веймарської Німеччини та «Третього
рейху» Ганс Моммзен описує диктатора як «людину, що не бажала приймати
рішення; людину, яка мислила лише про безпеку власного престижу і була
завжди під впливом найближчого оточення» [16]. Співвітчизник Моммзена
Мартін Бросцат у  монографії «Держава Гітлера» досить переконливо до-
водить, що існування численних конкуруючих центрів влади у  «Третьому
рейху» приводило до парадоксального факту – воля фюрера здійснювалась
лише від випадку до випадку. Заради реалізації конкретних наказів диктато-
ра постійно утворювались нові установи, керівники яких відразу вступали

147

в боротьбу з іншими за повноваження. Саме тому наслідки наказів і розпо-
ряджень фюрера були найбільше непередбачуваними [17].

Ще менш значною вважали роль персони Гітлера історики з «табору со-
ціалістичних країн», особливо в СРСР та НДР, тому що згідно з марксистсь-
кою інтерпретацією нацистський режим являв собою відверту владу велико-
го монополістичного капіталу, «агентом» якого і був Адольф Гітлер.

Подальше вивчення економічних та соціальних процесів, які обумови-
ли прорив нацистів до державної влади, породили в середовищі істориків
новітнього часу дискусію щодо ролі власне націонал-соціалізму у  процесі
модернізації Німеччини. Першим спробував застосувати теорію модерніза-
ції до історії «Третього рейху» німецький неоліберальний соціолог Ральф
Дарендорф. На його думку, нацизм здійснив справжню соціальну револю-
цію, яка насамперед зруйнувала традиційну німецьку лояльність до релігії
та регіону, родини та корпорації, і  завдяки цьому був розчищений шлях
Німеччини до сучасного стану суспільства. Тобто ця соціальна революція
була побічним, але все ж таки неминучим наслідком панування фюрера [18].
Ця теза отримала подальший розвиток у дослідженнях американського не-
оліберального історика та соціолога Девіда Шенбаума, який вважав, що со-
ціальна політика «Третього рейху»  – це «подвійна революція»: одночасно
і  революція цілей, і  революція засобів. Перша мала ідеологічну природу
і проголошувала війну буржуазному індивідуалістському суспільству. Друга
була своєрідною «інверсією» першої, оскільки сприяла подальшому розвит-
ку промисловості, підвищенню соціального статусу найманих працівників,
емансипації жінок тощо. При цьому так звана «коричнева революція» не зни-
щила існуючі в країні суспільні протиріччя; процес модернізації в Німеччині
проходив всупереч нацистській програмі та волі Гітлера і  був лише непе-
редбаченим наслідком спроби здійснення сучасними військовими засобами
звернутої в минуле ідеологічної утопії [19].

На початку 80-х рр. ХХ ст. ліволіберальний німецький дослідник Детлеф
Пойкерт виступив проти оцінювання «Третього рейху» як каталізатора мо-
дернізації Німеччини. На його думку, націонал-соціалізм слід розглядати як

148

хворобу модерну, як одну з патологічних безвихідних форм державного роз-
витку – нацизм виявив, що і модернізація суспільства не є «вулицею з одно-
бічним шляхом руху до волі» [20].

Неоконсервативне трактування ролі нацизму в процесі модернізації
в Німеччині створив історик з  ФРН Райнер Цітельман. Він стверджує, що
Гітлер і  його прибічники цілком свідомо прискорили процес модернізації,
тому що серед цілей НСДАП було і  досягнення соціальної рівноваги в су-
спільстві, і підвищення соціальної мобільності мас, і ліквідація класових об-
межень, і поліпшення умов життя широких верств населення тощо. Також
метою нацистів, за Цітельманом, було прагнення зміни цілого класу «гнилої
і декадентської» буржуазії новою елітою, яка повинна була утворитись з ви-
сококваліфікованих представників робітничого класу. Тобто фюрер мріяв не
лише про відродження середньовічного аграрного суспільства, а й, насам-
перед, високотехнологічне й індустріальне суспільство. Революція Гітлера
була при цьому альтернативою комуністичним зрушенням, але мала за мету
теж ліквідацію демократичного буржуазно-капіталістичного суспільного
ладу. Для нацистського світогляду було характерним хаотичне об’єднання
антидемократичних і «модерністських», елітарних і егалітарних, злочинних
і прогресивних компонентів [21].

Опоненти Цітельмана підкреслюють, що проголошене націонал-соціалі-
стами народне суспільство залишилось лише «паперовим міфом». І за часів
існування держави фюрера в країні збереглися довгострокові тенденції змі-
ни суспільства, що відбувались звичайним, а не «революційним» темпом.
Наприклад, за Кершоу, лозунг народного співтовариства віддзеркалював не
лише бажання викоренити «ракову пухлину» марксизму, а й бажання надати
певного динамізму консервативному устрою за рахунок примату не поход-
ження, а персональних вад і заслуг. У той же час НСДАП з легкістю жертву-
вала інтересами дрібних крамарів і ремісників заради монополій [22].

Безумовно, що і  сьогодні досить важко оцінювати наслідки нацистсь-
кого панування. Так, «дволиким Янусом» вважає нацизм сучасний ні-
мецький дослідник цієї доби Ганс-Ульріх Тамер. Він доводить те, що

149

«націонал-соціалістичне повстання проти модерну було одночасно рево-
люцією проти революції»; що нацисти були «фігурами модерну», «дітьми
технічної цивілізації», «дітьми демократичної епохи у  її плебісцитарному,
антиліберальному варіанті». Саме вони вміло використовували можливості
техніки та масових комунікацій, оточили себе аурою молодості, переконли-
во уособлювали колективістсько-мілітаристську відповідь на загальноєвро-
пейський потяг до ліберально-парламентської системи. При цьому нацисти
робили наголос на національному єднанні, відродженні статусу «великої
держави», встановленні німецької гегемонії на теренах Європи, захисті євро-
пейців від більшовизму тощо. Проте, як відомо, унаслідок їхньої діяльності
і Німеччина, і майже вся Європа були розорені, зникли феодальні привілеї
та традиційні форми державної влади, радикально змінилась система між-
народних відносин. Гітлер і  нацисти, діючи під замаскованими лозунгами
традиції та легальності, здійснили і політичну, і соціальну революцію, але
ніяк не в ім’я гуманізму чи прогресу [23].

І дійсно, нацизм залишив після себе руїни, страждання й жалобу за
мільйонними жертвами. Нацизм продемонстрував, що цілком нормальні та
пристойні люди за певних обставин перетворюються в прямих чи безпосе-
редніх вбивць або пособників убивць, якщо ліквідується правова держава,
руйнуються моральні закони загальнолюдського співжиття тощо. На сьогод-
ні генеза нацизму вже є досить глибоко вивченою сторінкою і німецької, і за-
гальноєвропейської історії. Інколи здається, що історія німецького фашизму
вже не є предметом так званої «сучасної історії». Проте це не означає завер-
шення його дослідження. І досі актуальним є пошук відповіді на питання
«Чому в Німеччині відбувся «крах цивілізації»?». Зусиль професійних істо-
риків, на жаль, недостатньо для того, щоб ефективно протидіяти рецидивам
відродження фашизму в сучасному світі. У той же час саме вони завжди ма-
ють можливість нагадати сучасникам про те, що протидія проявам неонациз-
му є однією з найважливіших умов збереження цивілізації.

150