Під сузір'ям Рекса

Ось Артемон137 – безперечно, пес. Шкода, що він пудель, а не
вівчарка.

Що до спорідненого з Ажуром прізвиська Трезор, – цю назву,
на жаль, вже закріплено за вишуканими жіночими парфумами,
культовою класикою жіночого марафету138.

А може, пірнути у світлу творчість Марії Клокової-Лапіної139
й назвати пса Буянком?

Віє вітер за рікою.
Гавкає Буянко.
Їдуть з гірки крижаної
Блакитнії санки.140

Або пригадати всім відому картину Федора Решетнікова141
«Знову двійка»? На полотні художника є й собака, хоч історія
живопису не розповідає нам нічого про його ім’я.

Спливає час, а я так і не змогла визначитися, як назвати
пса, коротко прикутого до кострубатої жерделі. Може, Авва,
як у «Лікарі Айболиті»142? Чи Бустер143?

– Піф144! – несподівано й кумедно «вистрілює» Сліпий Кіт.
– Пайовий інвестиційний фонд? – я здивовано пересмикую
плечима.

137 Пудель Артемон – персонаж казки О. М. Толстого «Золотий ключик, або
Пригоди Буратіно».

138 Tresor Lancome – французька парфумерна лінія.
139 М. П. Клокова-Лапіна (1884–1943) – російська дитяча письменниця, ав-
торка пісеньки «Жили у бабусі веселії гуси».
140 Рядки з вірша М. П. Клокової–Лапіної (у перекладі з російської Л. О.
Туровської).
141 Ф. П. Решетніков (1906–1988) – російський живописець і графік.
142 Собака Авва – персонаж дитячої казки К. І. Чуковського «Лікар
Айболить».
143 Бустер – дитяче автокрісло.
144 Піф – ім’я собаки, головного героя французьких дитячих мальованих
коміксів.

51

Раптом, у відповідь на це невибагливе й коротке як сплеск
«Піф», у моїй голові народжується лицарське і вдатне: Рекс (від
латинського – «цар»).

Спочатку гарчить буква Р-Р-Р.
Далі вступає пом’якшене Е-Е-Е.
І завершує стишене, але промовисте, як посвист гюрзи145 –
КС-С!
Чи може будь-яке інше ім’я мати таку пишність, вагу й об’єм,
так суголосно личити молодому норовистому псові?
Вдоволена, що я таки знайшла, що шукала, вихоплюю з
шухляди солом’яний капелюшок зі стрічками на тулії і, разом із
золотавими сонячними порошинами, у захваті кружляю та «рек-
сую» по кімнатах Пряникового Будинку.
– Стримай в собі ономатета146, – протвережує мене Сліпий
Кіт, – Невже тобі не втямки, що вівчарка, якій вже майже рік,
давно має ім’я і без твого клопоту?
Мій компаньйон неприховано радіє, що спіймав мене на
логічному трюїзмі147, тож повчально мовить далі:
– Зарубай на носі148: сторонній пес ніколи не відгукувати-
меться на нове ім’я, хоч яким милозвучним воно б не здавалося.
Мені залишається одне: рушити за сокирою до комори і, на
знак своєї безперечної поразки, показово «рубати собі носа».

Глава 14

HOMO IDIOTUS

Оснащені порожніми цебрами, ми, як завше, крокуємо до
старого колодязя.

145 Гюрза – велетенська гадюка.
146 Ономатет – міфологічний образ божества, що дає імена всьому сущому.
147 Логічний трюїзм – загальновідома істина.
148 Зарубати на носі – запам’ятати раз і назавжди (фразеологізм).

52

Я скоса, нишком пантрую за Сліпим Котом і переконуюся,
що він щоразу, збираючись за водою, з усіх цеберок незмінно
обирає ту саму, з невеличкою поздовжньою шкарубинкою. Начеб
дотримується принципу: «Люби своє корито, навіть якщо воно
розбите». От і виходить, що моя цеберка повертається додому по-
вною, а його – напівпорожньою, бо вода дорогою викапує з неї.

Ясна річ, моя цеберка чваниться. Вона пишається своєю
цілісністю і високо задирає носа149. І тільки сьогодні Сліпий Кіт
відкрив мені таємний сенс: завдяки шкарубинці його цебро що-
раз поливає зілля і бадилля на узбіччі. З боку ж моєї цеберки клу-
бочиться лишень дорожній пил.

От і судіть, що цінніше: бите чи ціле, та ще й згадайте народ-
не прислів’я: «за одного битого двох небитих дають»150.

Якійсь мудрець сказав, що рослини – це живі істоти, і садівник
має уважно прислухатися до кожного їхнього подиху. Отакої! То
Сліпий Кіт більше садівник, ніж я.

Занурена у свої думки, я ледь не зашпортуюся об Свирид-
ка Молодшого, який нізвідки вивертається переді мною як лист
перед травою151. Я й не зогледілася, як він підійшов. Мене дратує
його зовнішність: скуйовджене волосся, слинявий рот. Одягне-
ний у драний светр з гапликом152, парубок гримасує і хрипким
голосом виспівує:

Якщо я втрапив Вам назустріч,
Тож зовсім різні в нас путі.153

– Що ж, гадаю, це щира правда, – не стримуюсь я.

149 Задирати ніс – величатися, задаватися (фразеологізм).
150 За одного битого двох небитих дають – народна мудрість.
151 Як лист перед травою – швидко з’явитися перед кимось (фразеологізм).
152 Гаплик – металева зачіпка, що пришивається проти петлі до одягу і слугує
застібкою.
153 Рядок з пісні сучасного російського музиканта О. Романова «Дорогою
розчарувань» (у перекладі Л. О. Туровської).

53

Від Свиридка Молодшого заносить смердючим душком.
– Кажуть, там у тебе за коморою ... якийсь собака прив’язаний?
– питаю його удавано байдуже.
Підпилий фіґляр154 неспішно запалює недокурок і безпардон-
но пускає цівку задушливого диму майже мені в лице. Квилить:
– Та це ж мій Ре-екс, єдине, що від рідного татка зоста-
алося...
Бабо Секлето! При цих словах мене начеб пронизує низь-
кочастотний або високочастотний (я кепсько орієнтуюся у при-
кладній фізиці) струм. Невже в житті може статися такий збіг:
я надала Рексові його ж рідне ім’я – Рекс!
– А ти його годуєш?
– Само собейшн155! – безсоромно бреше нехлюй, сподіваючись
переконати мене у кришталевій білосніжності своїх брудних
«риз». На його обличчі чималим шрифтом викарбовується, що
ним керує лишень одна мозкова звивина, що наразі розв’язує
рівняння, чи дам я йому грошви на пиятику, чи ні.
Ясна річ, що ні, адже я ніколи не пожертвую жодної, навіть
ламаної копійчини на шкідливі звички Усвідомивши це, Сви-
ридко Молодший витріщається на мене неприязно, як солдат на
вошу156.
Як же він мені впікся, цей homo idioticus vulgaris, domesticus157,
інакше не скажеш! Зайвий доказ на доцільність відродження
благословенної латинської мови, ностальгічні спогади про котру
передаються нам від пращурів з позаминулих століть.

154 Фіґляр – пустун.
155 Само собейшн – звичайно (викривл.).
156 Дивитися як солдат на вошу – дивитися несхвально, з мовчазним осудом
(фразеологізм).
157 Homo idioticus vulgaris, domesticus – ідіот звичайний, домашній (латин.).

54

Глава 15

КОПИРСАННЯ У КНИЖКАХ

Вкрай роздратована пустопорожньою бесідою зі Свиридком
Молодшим, я повертаюся до Пряникового Будинку. Відчуваю
потребу усамітнитися, тож прочиняю двері Кабінету, щоб утекти
від дійсності до царини коленкорових книжок.

Шиби прочинено навстіж, тож тут хазяйнує пустотли-
вий вітерець. Він ляскає мусліновими фіранками, то вдуваю-
чи їх усередину, то видуваючи назовні. Раптом із шамкотінням
здіймає їх угору. Я зачиняю вікно і грайливий неслух безсило
завмирає, потрапивши у штильову пастку, а фіранки, красно дя-
куючи за підмогу, повертаються до свого звичного, нерухомого
спокою.

У Кабінеті, вздовж стін, на міцних дубових стелажах, розта-
шувалася велетенська бібліотека. Колись вона належала моєму
батькові. Шкода, що я не завше знаходжу час на вдумливе, не-
квапливе читання.

Я прислуховуюся і начеб чую, як книжки безперервно ша-
мотять сторінками. Вони козиряють ошатними обкладинками,
сперечаються та підбурюють одна одну, торочать своє, купчаться
і метушаться. Прикладом, Володимир Сосюра158 беззаперечним
тоном щось втокмачує Григорові Тютюнику159; Олена Пчілка160
лисяче переморгується з Марком Вовчком161; Остап Вишня162
жартує з Григорієм Сковородою163.

158 Володимир Сосюра – див. виноску 32.
159 Г. М. Тютюник (1931–1980) – український письменник-прозаїк.
160 Олена Пчілка (1849–1930) – українська письменниця, поетка, публіцистка.
161 Марко Вовчок (1833–1907) – українська письменниця, поетка, перекладачка.
162 Остап Вишня (1889–1956) – український письменник, гуморист і са-
тирик.
163 Г. С. Сковорода (1722–1794) – видатний український філософ-містик, бо-
гослов, поет, педагог.

55

У книжок та їхніх авторів геть відсутня категорія часу.
Видання призвичаїлися долати час та простір, тож тлінність
письменників повільно, мов пісок, переливається у безсмертя.

Сповнені почуття власної гідності, відокремилися амбітні
книжки-оксюморони164: «Живий труп» Льва Толстого165, «Мертві
душі» Миколи Гоголя166, «Чесний злодій» Федора Достоєвського167,
«Оптимістична трагедія» Всеволода Вишневського168, «Гарячий лід»
Нори Робертс169, «Красномовне мовчання» Сандри Браун170.

У кріслах, зроблених з рогів буйвола, примостилися, аж ніяк
не заяложені читанням, томики Старшої й Молодшої Едди171.

Вкрай здивовані моєю позаурочною появою, всі ретельно
переплетені в кольорові обкладинки, прозаїки й поети, психологи
й філософи, історики й культурологи, відклавши свої перемови-
ни, витріщаються на мене. Затим бусурманською навалою спря-
мовуються всередину моєї душі, вщент руйнуючи оману моєї
байдужості та примару спокою.

Стрімголов, з місця навскач летять на мене, ще й деренчли-
во риплять колісниці філософських систем Серена К’єркегора172
й Артура Шопенгауера173. Де не візьмуться виблискувати кри-
вими дзеркалами самоаналізу Зиґмунд Фрейд174 і Еріх Фромм175.

164 Оксюморон – з’єднання двох протилежних за змістом слів.
165 Л. М. Толстой – див. виноску 113.
166 М. В. Гоголь (1809–1852) – український прозаїк, драматург, поет, пуб-
ліцист.
167 Ф. М. Достоєвський (1821–1881) – російський мислитель, письменник,
філософ і публіцист.
168 В. В. Вишневський (1900–1951) – російський письменник, драматург.
169 Нора Робертс (1950) – сучасна американська письменниця.
170 Сандра Браун – сучасна американська письменниця.
171 Старша і Молодша Едда – збірки епічних творів ісландської літератури.
172 Серен К’єркегор (1813–1855) – датський релігійний філософ і письменник.
173 Артур Шопенгауер (1788–1860) – німецький філософ, ірраціоналіст.
174 Зігмунд Фрейд (1856–1939) – австрійський психоаналітик, психіатр і не-
вролог.
175 Еріх Фромм (1900–1980) – німецький соціолог, філософ і соціальний психолог.

56

Перед очима мерехтять гарматні ядра барона Мюнхгаузена176.
І хліба, нескінченні хліба Ірвіна Шоу пливуть швидкоплин-
ними водами177.

Я глибоко занурююся в перегортання й перекладання з місця
на місце багатотомників, зібрань творів та окремих видань. Во-
дночас і тріумфую, і сумую, залишаючись наодинці з кожною
книжкою, кожною сторінкою, кожним рядком, усвідомлюючи,
що усіх цих скарбів не опанувати мені й за десятеро життів. І тут
мені на вухо повчально шепотить Рей Бредбері178: «Книжки зши-
вають до єдиного цілого клапті Всесвіту!».

Тож, чим я не Маркс Карл179, який, заповнюючи анкету, у
графі «Що Ви найбільше любите робити?» написав: «Копирсати-
ся у книжках»?

Та на відміну від політекономічних180 уподобань німець-
кого класика, мені наразі, після спілкування зі Свиридком
Молодшим, конче потрібна порада книжок, що проясню-
ють етимологію181 триклятої пиятики. Тож я беруся студію-
вати відповідні інформаційні джерела від палітурки до
палітурки. Зрештою, перегорнувши низку авторитетних медич-
них видань, отримую найповніше уявлення щодо походження
цієї підступної навали.

176 Барон фон Мюнхгаузен (1720–1797) – німецький оповідач, ім’я якого ста-
ло прозивним на позначення людини, що розповідає неймовірні історії.

177 «Хліб по воді» – роман англійського письменника Ірвіна Шоу (1913–1984).
Назву взято Екклезіаста, де сказано: «Надсилай хліб свій, пускай по воді, адже че-
рез багато днів знов знайдеш його»

178 Рей Бредбері (1920–2012) – американський письменник.
179 Карл Маркс (1818–1883) – німецький філософ, соціолог, економіст, пись-
менник, поет, політичний журналіст, громадський діяч.
180 Політекономія – суспільна наука, яка вивчає виробничі відносини й за-
кони їхнього історичного розвитку.
181 Етимологія – походження.

57

Глава 16

КОЖНА КРАЇНА МАЄ СВОГО ДИЯВОЛА

Пиятика своїм корінням сягає в минулі тисячоліття. Про це
свідчать археологічні знахідки: амфори й кубки з залишками вин,
які недопили стародавні греки й римляни.

Хмільні напої вживали й слов’яни. У літописах Київської
Русі можна зустріти численні описи княжих бенкетів.

«Русі єсть веселіє пити, не може без того бити», – читаємо
вислів київського князя Володимира в «Повісті минулих літ»182.

Згадується також билинне «жили-були, мед-пиво пили».
Наші пращури виготовляли здебільшого брагу, мед і пиво,
та від них п’яніли ненадовго. За тогочасними технологіями не
можна було домогтися великої міцності, бо щойно концентрація
алкоголю сягала 10 градусів, як дріжджові грибки гинули й
бродіння припинялося.
Згодом з’явилося візантійське сухе вино. Його розбавля-
ли водою навпіл і воно було таке дороге, що купити його могла
лише знать. «Хлібне» ж вино – горілку – винайшов арабський
хімік Разес, переганяючи брагу. Її продавали в аптеках і вживали
лише як ліки.
За свідченням Джеймса Кука183 й Христофора Колумба184, в
народів Америки, Австралії й Океанії не було міцних напоїв. А
мусульманські країни хоч і знали про алкоголь, але не кушту-
вали його.
Пияцтво стало поступово розповзатися в XIII столітті, коли
алхіміки проводили досліди з перетворення речовин. Зокрема,

182 «Повість минулих літ» – найперше давньоруське літописне зібрання, що
дійшло до нас й датується початком XII століття.

183 Джеймс Кук (1728–1779) – англійський військовий моряк, дослідник, кар-
тограф і першовідкривач.

184 Христофор Колумб (1451–1506) – іспанський мореплавець, 1492 року
відкрив для європейців Америку.

58

Раймунд Луллій популяризував техніку виготовлення етилового
спирту.

У XV-XVIII століттях погана звичка – пиячити – перетвори-
лася на звичне явище.

«Кожна країна має свого диявола. Наш німецький диявол –
це чимала бочка вина, а ім’я йому – пияцтво», – казав Мартін
Лютер185.

З давніх-давен держава старанно споювала свій народ,
маючи з того неабиякий зиск. Тож народжений за таких умов
алкоголізм – це не воління купки безнадійних алкоголіків, а
наслідок глобальної економічної й соціальної політики. Од-
ним з найголовніших джерел наповнення державної скарбниці
став продаж алкогольних напоїв. Вже в ті давні часи виникли
найперші форми питного оподаткування – «бражне мито» й
«медова данина».

1532 року цар Василь III Іванович зробив алкогольне ви-
робництво і торгівлю монопольним державним привілеєм.
Його наступник, Іван Грозний, повернувшись до Москви після
взяття Казані, спорудив на Балчузі186 питний будинок для своїх
опричників, назвавши його по-татарському «шинок». Невзабарі
«царські» кабаки оперезали всю країну.

Міцні напої продавали державні цілувальники. Їх назива-
ли так за право вносити дохід в казну «на віру», а на знак своєї
чесності вони мали цілувати хрест. Цілувальники суворо стежи-
ли за виробництвом алкоголю, контролювали відкриття нових
шинків, переслідували несанкціоновану торгівлю. На кожну кор-
чму покладали певний обсяг доходів. Недобір вважали за нед-
бальство й за нього могли запроторити до боргової в’язниці. А за
прибуток можна було почути подяку, а то й отримати царський
подарунок.

185 Мартін Лютер (1483–1546) – релігійний реформатор.
186 Балчуг – історична місцевість в Москві на острові Балчуг.

59

Поміж послідовників Івана Грозного чи не найбільше
відзначився в насаджуванні пиятики цар Петро I Великий. Впро-
вадивши традицію рясних узливань у Літньому саду неподалік
палацу, він вимагав, щоб спеціально призначені гвардійці розно-
сили алеями цебра сивухи, не випускаючи з саду жодної душі. За
тверезість стягували штрафи, і запрошені гості дуже раділи, коли
примусові «розваги» зрештою закінчувалися.

Розвиваючи це потворне самодурство, Петро створив Колегію
пиятики або «найнавіженіший, найжартівливіший і найп’яніший
собор», що складався з найзапекліших випивак. Цар сам написав
його статут, де першою заповіддю було: чаркувати щодня. Твере-
зих «грішників» відлучали від шинків і піддавали анафемі. Пили
при цьому страшенно.

З плином часу державна політика з алкогольних питань
шліфувалася й удосконалювалася. Задля збільшення прибутку
створювали різні системи: відкупну, акцизну, монопольну.

Згубну роль відіграла відкупна система (1795 р.), що замінила
цілувальників на відкупників. Маючи державну монополію на
продаж горілки, відкупник торгував нею за спекулятивними
цінами. Катерина II вважала, що «п’яним народом легше керува-
ти», тож до 1870 року число шинків у царській Росії перевалило
за мільйон.

Населення не мало вибору: пити чи не пити. Не пити – означа-
ло підривати казенний інтерес, зменшувати прибуток державної
скарбниці. У цьому й полягала підступна державна політика: пи-
яцтво по-насильницькому насаджували «згори», занурюючи на-
селення в шинки.

Згодом відкупну систему змінила акцизна, що надала право
поміщикам і заводчикам виробляти алкогольні напої. Горілчану
продукцію обкладали акцизним збором (податком). Ціни на неї
впали й алкоголь стали вживати просто без міри. Виробники вдо-
сконалили спосіб закривати пляшку: щоб виштовхнути затичку,
тепер треба було вдаряти по дну пляшки.

60

Щоб якнайшвидше вгамувати «горілчану спрагу», вве-
ли сто- й двохсотграмові пляшки, які прозвали «шкаликами» й
«цуциками».

1894 року уряд задля поповнення державної скарбниці вста-
новив державну винну монополію. Вдома виробляти алкоголь
не забороняли, але сім’я мала все те вжити протягом кількох
днів. Тож будь-яку подію: весілля, поминки, хрещення дітей,
проводи призовників тощо тепер супроводжували багатолюдні
пиятики.

А найбільше узливання Бахусові ширилося в дні зарплатні,
коли чоловік, йдучи додому, неодмінно потрапляв до шинку
чи генделика. Він міг би туди й не заходити, але так було за-
ведено. Тепер без оковитої не наймалися на нову роботу й не
звільнялися з неї – цю подію треба конче було обмити. А коли
з ремісничого училища випускали учнів, то «перехилити чарку»
стало ледь не священною традицією. В цій пиятиці брали участь
цілі майстерні.

Крок за кроком вживання алкоголю перетворилося на
соціальну норму. Вкоренилися алкогольні традиції, сформувала-
ся потворна «культура» питної справи.

«Пиймо, куме, пиймо тут
На тім світі не дадуть» –

з’явилося в українському фольклорові.
Впровадженню в побут алкогольних звичаїв багато в чому

сприяла віра звичайного обивателя в елементарну порядність
держави: якщо країна на чолі з царем схвалює продаж горілчаних
напоїв, то від них не може бути лиха, алкоголь не отруйний і шко-
ди не завдає.

За вуха в рай тягнути не збираюся, однак своєю розповіддю
застерігаю тих, хто грузне у трясовині згубних алкогольних сте-
реотипів.

61

Глава 17

У ТЕНЕТАХ АЛКОГОЛЬНОГО ПЕКЛА

Від такого нагромадження незаперечних фактів я відчула
бібліотечно-інформаційний пересит. Раптом помітила побіля
мурованого п’єца самотню парсуну187. Впізнаю Джека Лондо-
на188, що упродовж свого життя обертався як колесо, тягнучи впе-
ред увесь людський віз. Підхожу ближче до об’ємних книжок по-
вного зібрання його творів і простягаю руки до тепла жарин.

Розумним, вродливим і талановитим вимальовують пись-
менника численні знавці його літературного таланту. Однак
делікатно замовчують або затушовують сумний факт його життя
– непереборний потяг до алкоголю. Натомість сам Лондон у своїх
творах не тільки відверто викривав цю смертельну згубу, а ще
й висвітлював її причини, корені й наслідки. В автобіографічній
повісті «Джон-Ячмінь» він затаврував пиятику як нещадну
руйнівну силу й докладно обґрунтував, чому слід заборонити
горілчані напої й відмовитися від них назавжди.

Джек Лондон охрестив горілку королем дурисвітів, лютим
ворогом життя і кривавим убивцею. З усього тваринного царства
тільки людина має привілей мислити. Силою розуму людина
здатна повернутися обличчям до самого Всесвіту. Та зненацька
з’являється Джон-Ячмінь і накладає прокляття, штовхаючи її до
загибелі.

Джон-Ячмінь причепився й до письменника, коли той був
жовторотим парубієм з Оклендської околиці189. Хлопчак повірив,
що пияцтво зміцнює товариські стосунки, бо ж поширюючи
газети, плаваючи матросом, працюючи рудокопом або просто
мандруючи світом, він скрізь спостерігав, що де б не стрічалися

187 Парсуна – лице, портрет. Може мати й інше значення – див. виноску 332.
188 Джек Лондон (1876–1916) – американський письменник, громадський
діяч, автор багатьох пригодницьких оповідань і романів.
189 Окленд – місто в США (штат Каліфорнія).

62

чоловіки, щоб обмінятися думками, похвалитися досягненнями
чи покепкувати, – на столі неодмінно з’являлася пляшка. Та зро-
бився пияком він не одразу – роками чинив наругу над власним
організмом, аж доки спромігся подолати огиду і призвичаїтись.

На жаль, і сьогодні нас настирливо заохочують хильнути за-
йвого. П’ємо, відзначаючи досягнення чи невдачу. Якщо кохання
звершується шлюбом, то тут вже сам панотець наказує випити,
а як ні – тим паче є привід нализатися. П’ємо на одруженні й
поминках, після перемоги чи поразки улюбленої спортивної ко-
манди, або навіть відзначаючи День Незалежності республіки
Нікарагуа.

За оцінкою Джека Лондона, саме товариських і палких на
вдачу чоловіків заманює до своїх тенет Джон-Ячмінь, нещад-
но спалюючи найцінніший людський матеріал. Він безкарно
стирчить на кожній вулиці, на кожнім перехресті, зазиваючи до
генделиків, де вже зібралися його в’язні, щоб хлебтати «мертву».
Він гасить полум’я душі, затьмарює розум, озлоблює серце.

Якби Закон прибрав шинки з дороги, гідні чоловіки не запро-
пащували б себе. Вічний спокусник Джон розсипає перед кож-
ним феєрверк ілюзій, прикрашаючи гидке. Кожен, повіривши
нахабній брехні Ячменю, стає на шлях погибелі.

Нехай ті, що п’ють, як їм здається, лише краплину, пізнають
просту правду: настає час, коли одного келиху вже замало.
Потрібен другий, затим третій, – чимраз більше й більше. І ось
вже п’ється безупинно й самотою. Водночас порушується сон,
наростає головний біль, виникають спазми у шлунку. З’являється
звичка тримати поруч кухлик з водою, пити вночі, стримуючи
гіркоту й печію в роті. Щоб почутися краще, знову п’ють горілку.
В організмі розпалюється владний, ненажерливий вогонь.

Ось як описує цей стан Джек Лондон: «Тепер я постійно
шукав привід випити. Ним слугувало все, що завгодно: «тепла»
компанія, невеличка прикрість, приємні вісті з редакції. Я пере-
творився на ходячий факел, і не було такої хвилини за цілісінький

63

день, коли б мені не хотілося пити. Я переривав свою працю, щоб
випити чарку. Затим я став вживати алкоголь і перед роботою.
Я не міг вже працювати, якщо не випив...»

Згодом починаються недуги психічного розладу, затьмарю-
ються свідомість. Завзяті п’яниці, що втратили людський вигляд,
у стані тяжкого алкогольного божевілля чують лячні голоси, що
закликають до самогубства чи до злочину. І ніколи ще ті голоси
не заохотили вчинити добро.

Вірною подругою та супутницею письменника, що поділяла
з ним усі його незгоди, стала його малжонка Чармейн Кіттредж.
Їй довелося відчути на собі усі суперечності його характеру:
безглузді вчинки, депресії, спалахи гніву. Чармейн зчаста зга-
дувала часи, коли вони, обійнявшись, виходили з будинку – у
чарівну ніч, а назустріч їм лунала пісня про мужнього моряка,
який веде невеличке судно на крилах удачі. З душевним болем
перечитувала вона чоловікові оповідання, що кликали в далекі
країни, на простір солоних морів.

А що тепер? Обрезкле, байдуже лице, опецькувата статура,
набряклі ноги, згаслий погляд. Відтепер він здавався набага-
то старішим – хворий, похмурий, пригнічений. У рідкісні миті
тверезості болісно зазирав у надра власної психіки, намагаючись
розгадати хитромудру тактику ворога, що розтоптав і понівечив
його життя, згубив кар’єру, отруїв любов.

Джек Лондон не зміг подолати Ячменевих тенет. Багаторічне
алкогольне насильство над собою виснажило і знесилило його,
спустошило морально і зруйнувало фізично. Життя стало не-
стерпним. Тож у сорокарічному віці письменник пішов з життя,
вживши смертельну дозу морфію. Його штовхнув на погибель
триклятий алкоголь, зламавши волю саме тієї особи, що так
піднесено прославляла волю у своїх творах.

Джек Лондон пішов у вічність у самісінькому розквіті, на
порозі зрілості. Він написав 19 романів, 18 збірників оповідань, 3
п’єси, 8 автобіографічних нарисів, понад 30 віршів. До останньої

64

хвилини він палко вірив, що скоро Джона-Ячменя буде подолано.
«Шкода, що мої прабатьки не знищили алкоголь раніше, ніж я
з’явився на світ!» – журився письменник. І як ті, що пережили
війну, вигукують: «Геть кровопролиття!», на весь голос декла-
рував: «Геть алкоголь! Люди, не отруюйте себе!».

Єдиний спосіб зупинити війну – скласти зброю. Єдиний
спосіб зупинити пияцтво – заборонити виробляти алкоголь і тор-
гувати ним.

«Ми вміємо ретельно обороняти себе від миш’яку та
стрихніну, тифозних та туберкульозних бацил. Так чому б не
вжити захисних засобів від алкоголю? – запитував письменник. –
Треба заборонити його, геть викреслити з життя!».

У своїй антиалкогольній програмі Джек Лондон сподівався на-
самперед на жінок як охоронниць домівок, що кривавими сльоза-
ми сплачували за пияцтво чоловіків. Жінок, що безперечно обома
руками проголосують за повне знищення алкоголю. І нічого жах-
ливого не станеться, адже від усунення алкогольної спокуси «по-
страждають» лише невиліковні алкоголіки одного покоління, що
глибоко в душі й самі були б ладні кинули пити, якби ніхто не пив
і не було б де придбати. Зате прийдешні юнаки, навіть не бачивши
міцних напоїв на власні очі, не відчули б жодної утрати. Якби вони
дізналися про пияцтво лишень з книжок, то воно здалося б їм та-
ким же безглуздим, як і середньовічне спалювання відьом.

Народившись невмирущим, Джек Лондон підняв якір і вітер
безсмертя напнув вітрила його шхуни. А скільки їх ще було, обда-
рованих представників інтелектуальної праці – письменників,
поетів, музикантів, художників, акторів, що потрапили до те-
нет алкогольного пекла! Чимало з них загинули, не розповівши
світові своїх заповітних думок; не зрозумівши своєї унікальної
місії носіїв таланту; скоротивши алкогольною отрутою таку чу-
дову й коротку мить за назвою Життя.

Алкоголь згубно впливає саме на ті ділянки головного моз-
ку, що відповідають за інтелект, пам’ять, інтуїцію й уяву. Він

65

порушує відчуття кольору й просторового зору, знижує здатність
до художніх асоціацій. За свідченням академіка Ландау190, від
лише 150 грамів сухого вина він випадав із творчої діяльності на
цілий місяць. А відомий німецький природознавець Гельмгольц191
підкреслював, що навіть невеличка доза алкоголю «вщент знищує
паростки плідних наукових думок».

Подейкують, що алкоголіками стають здебільшого слабо-
вільні люди, з непримітним розумом і душею, не здатні проти-
стояти перипетіям життя. Однак це не зовсім так. Це демонічне
наслання занапастило не тільки Джека Лондона, а й ще силу інших
людей творчої наснаги і яскраво вираженого таланту. Поміж них
Олександр Купрін192, Ернст Хемінгуей193, Едгар По194.

«О, які муки я терплю, – волав Едгар По, – вогонь до білого
жару розпалює мої нутрощі. Усередині – рана від горлянки до
п’ят. Суцільна, не загоєна рана, яка вивергає полум’я. Усі ріки,
озера, моря, океани не могли б загасити цей вогонь. І так увесь
час, без упину, без відпочинку, без сну. Впритул до небуття».

На алкоголізм може захворіти кожний, як страждають на ваду
серця, виразку шлунку, паркінсонізм, цукровий діабет. Натомість
це єдина недуга, яку можна вилікувати зусиллям власної волі,
свідомо керуючи своїми діями та вчинками.

Джек Лондон влучно порівняв пияцтво з криницею, біля
якої граються діти. Як не застерігай хлопчаків, які тільки-но по-
чинають пізнавати довколишній світ, що не слід підходити

190 Л. Д. Ландау (1908–1968) – відомий фізик-теоретик, засновник наукової
школи, Нобелівський лауреат.

191 Герман Гельмгольц (1821–1894) – німецький фізик, лікар, фізіолог, аку-
стик.

192 О. І. Купрін (1812–1938) – російський публіцист, письменник, філософ,
педагог.

193 Ернст Хемінгуей (1899–1961) – американський письменник, журналіст,
Нобелівський лауреат.

194 Едгар По (1809–1849) – американський письменник, поет, літературний
критик.

66

до криниці, – вони наближатимуться до неї. І хтось із най-
допитливіших неодмінно туди потрапить. І проблему цю можна
розв’язати лише заваривши криницю! Так і з Джоном-Ячменем.
Якщо алкоголь буде завше доступний, то не стримають жодні
напучування, бо ж «перехилити чарчину» вважатимуть за
«справжній вчинок справжніх чоловіків».

Єдиний спосіб врятувати людей XX століття, благав Джек
Лондон, – зачинити назавжди алкогольну криницю. Але ж ми з
вами давно вже топчемось у XXI-му.

Глава 18

НОВЕ СОБАЧЕ ПРИЧАНДАЛЛЯ

Поспілкувавшись із Джеком Лондоном, я раптом усвідом-
люю, що це алкоголь є винуватцем того, що Свиридко Молод-
ший так жорстоко поводиться з Рексом! Вівчарка, коротко прику-
та до кострубатої жерделі та ще й по-звірячому голодна, страждає
саме через нього, клятого. А я ... замість того, щоб ужити негай-
них заходів, по службових справах мушу їхати з Помідорівки –
до міста.

Що ж мені робити, що вчинити, аби хоч на йоту поліпшити
бідолашне Рексове життя? Я розмірковую про це, і коли їду
в переповненому рейсовому автобусі-чортопхайці, і коли по-
трапляю до міських джунглів керамзитобетонних хмарочосів.
Новобудови-велети, завбільшки з мамутів, величаво дивляться
долу, спостерігаючи метушливе, ліліпутське людське життя. За
їхніми мусліновими фіранками, які вітер коливає в прочинених
половинках вікон, ховається загадка, навіть містерія. Що там, яке
життя за ними?

Вулицю, якою я йду, прикрашають сліпучобілі й жаркобаг-
ряні канни у громіздких кам’яних вазонах. Перетинаючи пере-
хрестя, роззираюся навсібіч. Звідусіль течуть людські юрмища.

67

Ювелірний магазин пропонує незначну знижку на смарагдові на-
миста й коралі. Я зупиняюся побіля ятки з морозивом й обираю
улюблене, фруктове в шоколаді.

Зрештою заходжу до зоомагазину. Перебігаю очима195 по при-
лавках і, уточнивши дещо в продавця, купляю те, що мені тре-
ба. Тож до торбини потрапляє засіб для знищення бліх, пігулки
від гельмінтів, а також атрибути собачої амуніції: довжелезний
ланцюг та ошатний нашийник. На вишукану рингівку196 я тільки
заздрісно позираю: бракує грошей.

Я пригадую епізод з фільму «Чотири танкісти й собака»197,
де муштрована вівчарка на прізвисько Шарик передавала се-
кретне повідомлення, щільно прикріплене до нашийника. За-
чекай, любий Рексе! Невзабарі ти теж отримаєш новомодний
нашийник замість обридлої засмальцьованої мотузки. А ще
безтурботно стрибатимеш, бігатимеш і досхочу гратимешся в
мураві на довжелезному ланцюгу. Вочевидь, твоє нове причан-
далля далеко краще, ніж у Сірка, що гопцює, задерши бубликом
хвоста, на обійсті баби Мокрини. А рингівку я сама тобі спле-
ту зі строкатих капронових ниток. І тоді ми удвох, при повній
амуніції, помандруємо до старого яблуневого саду. Тільки цур!
не скубати сусідських курчат попід парканами, бо ніхто нам
з тобою цього не пробачить! А ще я тебе цукровою кісткою198
пригощу. Або свинячими вухами чи кривавою кишкою, що я їх
зчаста купляю, поласившись на дешевину. І все у нас з тобою
буде ангемахт199.

195 Перебігати очима – переводити погляд з одного предмета на інший
(фразеологізм).

196 Рингівка – спеціальний виставковий повідець, який використовують для
показу собаки на рингу.

197 «Чотири танкісти й собака» – польський пригодницький телесеріал за
однойменною повістю Януша Пшимановського.

198 Цукрова кістка складається з хрящів та суглобної головки й має губчасту
будову тканин.

199 Ангемахт – румунська страва з курчати.

68

Глава 19

СКІЛЬКИ ВАЖИТЬ ВОРОЖНЕЧА

Важко уявити все моє нетерпіння, коли я поверталася до
хуторця. Вже ладна була вистрибнути десь посеред поля й
побігти швидше за рейсовий автобус-чортопхайку, що по-
черепашому200 повз своїм маршрутом. Коли, зрештою, вийшла
в Помідорівці, – ноги начеб линули поперед мене самої. Втім,
як до Пряникового Будинку залишився якийсь гороб’ячий
стриб-скок201, рвучко зупинилася, забачивши гурт розгніваних
людей.

Двигтить земля і, бабо Секлето, з-за сусідської хвіртки на
мене викочується-висувається-вивалюється ... п’яна мала-купа
павучого сплетіння напружених людських тіл. Спітніла юрба
репетує, матюкається й розлючено зойкає.

Винуватець цієї галасливої веремії202 – Ярема, зять моїх
сусідів-односельців Кошлатого Натала й Чорноротої Натали-
хи. Прибулець з Хмельницького краю, вельми далекого від
тутешнього Полісся, років десять тому Ярема волею долі опи-
нився в Помідорівці. Влаштувався на лісопильню. Парубкові
одразу ж сподобалася ладна й працьовита Калина, Натало-
ва дочка, яка працювала в райцентрі на хлібозаводі. Згодом
закохані побралися. В них народилися дві доньки, Фросинка203
й Густуся204.

На цей час дівчукам виповнилося одній вісім, іншій сім ро-
ків. Вони завше трималися разом, неначе пухнасті каченята. Були
по-дитинному щиросердні, мали ластовиння на щоках і часто-
густо допікали дорослих кумедними запитаннями.

200 По-черепашому – дуже повільно (фразеологізм).
201 Гороб’ячий стриб-скок – зовсім мало (фразеологізм).
202 Веремія – колотнеча.
203 Фросинка – зменшувальне від імені Єфросинія.
204 Густуся – зменшувальне від імені Августа.

69

Наразі дівчуки боязко туляться до паркану, не помічаючи
пекучої кропиви. Обидві стискають у руках кольорові лепорел-
ло205. Вони дуже нагадують мені малих сестер, графинь Кароліну206
та Евеліну207 Жевуських, якщо відмотати час на півтора століття
назад. Обидві вирячили оченята, нашорошили вушка і стежать за
тим, як дідусь, бабця і двоє дядьків сплелися в забіякуватий клу-
бок та чубляться з їхнім татком.

Зненацька небо темнішає. Верховіття з глухим шепотінням
погойдує легіт. Десь вгорі тривожно крюкає зграйка кронш-
непів208. Зривається стрімкий шквальний вітер. Одразу ж за ним
на землю обвалюється моторошна злива. По моїй голові і плечах
хльостко періщать льодяні намистини граду.

Та мої войовничі сусіди начеб не помічають, що на них по-
лилася вода й одежа зволожніла до рубчика209.

– Зажди, негіднику, ось я скручу тебе в рурку! – бикує210 Кош-
латий Натал, хуторський жмикрут211, навалюючись округлим,
як барило, черевом на свого худорлявого зятя. Його огруддя
здіймається, начеб ковальські міхи. З коміра полотняної сороч-
ки вивалюється олов’яний хрест на плетеній мотузці. Поверх со-
рочки стовбурчиться короткий кептар212. А лице з повним волом
скидається на велетенську земну кулю, розкреслену паралелями
й меридіанами зморшок. Розпаленілий нападник нещадно репі-

205 Лепорелло – листівки, з’єднані одна з одною по довгому боці, утворюючи
«гармошку».

206 Кароліна Жевуська, по чоловікові Собанська (1795–1885) – авантюристка
й таємна агентка царського уряду, в яку були закохані і якій присвячували вірші
О. Пушкін і А. Міцкевич.

207 Евеліна Жевуська, по чоловікові Ганська, у другому шлюбі Бальзак (1801–
1882) – поміщиця, письменниця, спадкоємиця видатного французького письменни-
ка Оноре де Бальзака.

208 Кроншнеп – птах сімейства бекасових.
209 До рубчика – до останньої нитки (фразеологізм).
210 Бикувати – поводитися роздратовано, йти на конфлікт, провокувати (сленг.).
211 Жмикрут – скнара.
212 Кептар – верхній одяг без рукавів.

70

жить свого невгодного родича й конвульсивно стискає ревма-
тичні пальці на його горлянці.

– Розчави мерзотника, розчави! – в’ється дзиґою поруч свого
чоловіка, Кошлатого Натала, Чорнорота Наталиха. Колись вона
була стрункою павою, та згодом розпливлася, як тріснута діжа.
Завжди скуйовджена, у засмальцьованій фартушині та хустці,
з-під якої випинається кучма волосся, ще й з ослячою ямочкою
на підборідді. Завершує цей образ ще й її надмірна скнарість і
вкрай зіпсутий характер.

– Січи його, батьку! – розчепірюють руки й мигтять кула-
ками двоє пикатих мугиряків, Яремині шуряки213 Іпат й Антось.
Обидва клаповухі, карячконогі, огрядні, з ведмежою грацією,
плескатими носами та щелепами як в автобуса. Ще й однаково
стрижені під гребінець214. Ноги чотирма дубами вростають в зем-
лю. А шиї – хоч обіддя гни. «Два дебіли215 – дурна сила», – інакше
не зримуєш.

І ось я опиняюся поміж оцих хуторянських телепнів з ба-
гряними, у синіх прожилках, щоками, і намагаюся розчовпати:
скільки важить ворожнеча? Що спричинило таку гучну чвару?
Необачно вжите слово? Дратівна горбинка носа? Недоречна ро-
димка на шиї? Чи тюбик зубної пасти, згорнутий «равликом»?

Так чи інакше, а мене обурює цей безсоромний зерг-раш216.
Тож я жбурляю свої важкі торби у змоклі від зливи хащі й гнуч-
кою мангустою наскакую на Кошлатого Натала. Силоміць хапаю
напасника за чуприну, розвертаю до себе його обрезкле лице, що
майже втратило людську подобу, і промовляю, цілячись губами
чомусь не у вухо, а в налиті кров’ю волові очі:

– Схаменіться, якщо не зовсім знавісніли! Припиніть негай-
но, інакше – Тюрма! В’язниця!! Буцегарня!!! Божевільня!!!!

213 Шуряк – брат малжонки.
214 Під гребінець – максимально коротко.
215 Дебіл – психічно недорозвинена людина, дурень.
216 Зерг-раш – напад з метою взяти противника живою масою.

71

Мабуть, з переляку я згадала й використала весь синоніміч-
ний ряд споріднених понять.

Хвала Віцилопочтлі217, цей метод спрацьовує. Отже, Кош-
латий Натал таки страхається тюрми, хоч і завзято насаджує
в’язничний режим у себе вдома. Збентежений моїм втручан-
ням, він послаблює свою залізну хватку. Зменшує тиск рівно
настільки, що я встигаю глибоко завести руки і, начеб дозрілу го-
родину, висмикнути горопашного, майже удавленого Ярему з-під
циклопічного підчерев’я його опасистого тестя.

Не даючи сімейці Адамсів218 фори отямитись, я чіпко хапаю
Ярему за плече і, не претендуючи на те, щоб видати наше задку-
вання за вирівнювання лінії фронту, тягну бідолаху до Прянико-
вого Будинку, своєї недоторканної приватної господи.

– Зась! – роздимається як жаба та скажено реве навздогін
Кошлатий Натал, все ще пориваючись битися. На його чолі
набухає чимала жила.

– Дзусь! – в тон йому, через спину викрикую я.
– Тисяча дзяблув!! – наливаються свинцевою люттю його
сини-«першерони»219. Їхні губи дрижать від беззвучної лайки.
Розуміючи, що здобич вислизає, вони, як шалені вітряки, розма-
хують на всі боки чавунними п’ястками.

Глава 20

«СІМЕЙНИЙ ГОРЩИК ЗАВШЕ КИПИТЬ»

Перше-ліпше, що спадає мені на думку: мо’ сусіди – важко-
хворі? Мо’ їхнє ошаління – то вияв якихось порушень всередині
організму, а сторонні помилково сприймають те за зовнішнє

217 Віцилопочтлі – національний бог індіанського народу ацтеків, що жили в
Мексиці.

218 «Сімейка Адамсів» – чорна комедія режисера Баррі Зонненфельда, яку
зняли за мотивами однойменного серіалу 1960–х років і коміксів Чарльза Адамса.

219 Першерон – кінь-ломовик.

72

роздратування? Жорстоко потерпаючи від свого фізичного
болю, «ображені» з усією силою розворушених емоцій кидають-
ся на своїх «кривдників». З наукового погляду психотерапевти
відносять таких пацієнтів до влучної категорії: «жовчні», натяка-
ючи на пряму залежність негативної поведінки від елементарної
хвороби, що точить людину зсередини й тому викликає в неї
агресію.

Втім, не можу ж я наразі отак розвернутися на сто вісімдесят
градусів і менторським220 тоном повідомити своїм знавіснілим
сусідам-задиракам: «Вам треба лікуватися! Терміново і всією
родиною!»

Потрапивши на рятівне обійстя Пряникового Будинку й
керуючись інстинктом самозбереження, я пропоную Сліпому
Котові і Яремі видряпатися драбиною якнайвище – на горищний
сінник. Там, під перестук дощу на даху, ми влаштовуємо «козаць-
ку раду», щоправда, не по-запорізькому, а по-помідорівському,
намагаючись звести докупи всі наші думки.

– Проше бардзо221, панове, – заохочую я всістися на запаш-
не сіно.

Прикладаючи долоню до роз’юшеного носа, Наталів зять
починає плутано й недорікувато виправдовуватися, що не за-
винив перед своїми тещею й тестем геть нічим. Зрештою
з’ясовується, що чаша терпіння цієї «веселої» родини перепо-
внилась через банальний конфлікт, відомий ще з часів Івана
Тургенєва222 як «батьки й діти». Ця сумнозвісна суперечка за
весь час існування інституту сім’ї збурювала і збурюватиме чи-
мало родин. Скільки зламано списів на безкомпромісних тере-
нах! Втім, вся суть типової сварки зводиться до одного-єдиного
риторичного запитання: «Хто у хаті хазяїн?»

220 Менторський – повчальний.
221 Проше бардзо – будь ласка (польське, викривл.).
222 «Батьки й діти» – роман російського письменника І. С. Тургенєва (1818–
1883).

73

А між іншим, і справді, хто? Напевно, зовсім не молодий
зять, що аж ніяк не може через брак коштів облаштувати власне
житло, тож змушений животіти під одним дахом з батьками мал-
жонки, які щодня наполегливо муштрують його ледь не виструн-
чуватись і віддавати честь, коли до нього звертаються.

За словами Яреми, не минає дня, щоб у «полінуклеарних»223
стінах їхньої оселі не розквітала цвіль непорозумінь, сканда-
лів, побутових розбратів, сутичок та обурень. Зазвичай незнач-
не тертя переростає у справжній апокаліпсис224. Найчастіше на
горіхи225 дістається саме молодому подружжю. І не випадково на
гробниці давньоєгипетського фараона, похованого ще у XXXV
столітті до нашої ери у Вавилоні, бовваніє застереження: «Молоді
неслухи, без покори й поваги до старших ... несуть світові смерть
і доведуть людство до останньої межі».

Щоправда, зрідка в сімейному побуті трапляється й інакше.
Так, у телевізійній комедії В’ячеслава Криштофовича226 «Під да-
хами великого міста» йдеться про численну, але дружну сім’ю,
що мешкає в одній квартирі (головні ролі виконують Катерина
Васильєва, Лариса Удовиченко, Олег Басилашвілі та Володи-
мир Горянський227). Тут старі й малі поважають одне одного, і
хоч у них подекуди виникають непорозуміння, вони кепкують
і жартують.

На жаль, цей приклад – не про Наталів, де панує глухота й
сліпота, такої собі спільноти психопатів на кшталт «Кайдашевої
сім’ї»228, де всі суперечки з’ясовують у бійках, а будні й свята
помережені сутичками і сварками.

223 Полінуклеарний – той, що містить кілька ядер.
224 Апокаліпсис – кінець світу.
225 Дістатися на горіхи – отримати прочухана (фразеологізм).
226 В. С. Криштофович (1947) – сучасний український кінорежисер і сце-
нарист.
227 Відомі сучасні актори телеекрану.
228 «Кайдашева сім’я» – соціально-побутова повість українського письмен-
ника І. С. Нечуя-Левицького.

74

– Сімейний горщик завше кипить, – афористично прорікає
Сліпий Кіт. – Щоб зняти з горщика накип, треба не таїтися по
кутах, не «чубарити чубчики229, а просто зібратися разом і ви-
рішити: куди кому і як роз’їхатися, – підбиває він підсумок на-
шому «самітові»230.

– Зізнайся, коте, ти німиці чи блекоти об’ївся? – сторожко
запитує Ярема. – Невже не розумієш, що ми з Калиною аж ніяк
не можемо розбігтися з батьками на різні боки.

– Іван Богун! Ось справжній герой, неспокійний дух котро-
го й досі живе і пекучим вогнем вривається до кожного серця!
Він – найяскравіший представник українців, які гідно зустрі-
чали будь-яку небезпеку. Не розв’язували, а розрубували вузли;
не жебрали, а здобували те, що вважали за потрібне, – алего-
рично виголошує Сліпий Кіт.

– Але ж то Богун! – заперечую я. – Вважаю, що в нашому
випадку недалекоглядно затято домагатися свого. Найкраще тим-
часово відступити, зачаїтися, начеб зазнати поразки.

Отак собі спілкуючись та сперечаючись на горищному
сіннику, ми зрештою доходимо до колективного висновку: у
ситуації, що склалася, Яремі залишається взяти ноги на плечі231 й
накивати з Помідорівки п’ятами232!

Під час нашої «козацької ради» шал грозової напруги по-
ступово спадає, злива вщухає. Ще перекочується небом, проте
чимраз віддаляється розлоге бурмотіння грому. Скрізь поши-
рюється запах матіоли. Немовби акомпануючи нашій одно-
стайності, за садом танцює затяжний, начеб замислений, черв-
невий дощ.

229 Чубарики-чубчики – слова з української народної пісні «Ой у лузі ка-
лина» (викривл.).

230 Саміт – збори глав держав і урядів; зустріч на найвищому рівні.
231 Взяти ноги на плечі – тікати (фразеологізм).
232 Накивати п’ятами – тікати (фразеологізм).

75

Колись мені впав в око233 вірш-варіація Михайла Саченка234,
що складався лишень з одного слова – «дощ», вимовленого в
різних ритмах і з різними інтонаціями. Я ненавиджу дрібний дощ.
Не то щоб він грав мені на нерви, але коли я споглядаю краплі,
що повільно тягнуться шибою, мене хапають дрижаки. Хочеться
вийняти з шафи кофтину і щільно в неї загорнутися.

… Дощ із Дощівною
Сиділи край хмари
Гралися в піжмурки…235 –

спостеріг колись Володимир Дрозд.

Глава 21

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ ЧУЖОГО ЛИХА

Надвечір з райцентру, обдаючи гарячою курявою путівець,
дзижчить на старезному мотоциклі Яремина малжонка Калина,
русява й рум’яна ставна жінка, що зовні трохи скидається на до-
рослу ляльку. Взірець хуторянської приваби. З коляски її допо-
топного «драндулету» виглядає рогозяна верейка, а з неї стирчать
духмяні паляниці для мамчиних свиней, що рохкають у сажі236.

Ми чатуємо побіля замшілого вориння, рясно обвитого кру-
ченим паничем. Згідно з нашою операцією «Затримання», яку
ми спланували на «саміті», зупиняємо молодичку. Змовниць-
ки запрошуємо її до невеличкої альтанки під горішиною, і вже
там, під ґелґотання гусей та кахкання качок (бо ж став недалеч-

233 Впасти в око – звернути увагу (фразеологізм).
234 М. Г. Саченко (1950–2006) – український режисер-документаліст, кіно-
сценарист, поет.
235 Рядки з вірша В. Г. Дрозда (1939–2003), українського письменника і
поета..
236 Саж – хлів, в якому відгодовують свиней.

76

ко) розповідаємо подробиці недавньої колотнечі. Затим «нока-
утуємо» категоричним суворим вердиктом: її чоловік, Ярема, му-
сить дати драла237 з хуторця світ за очі238.

Усвідомивши своє лихо, Калина кліпає вологими віями. Я не
втішаю її, бо розумію, що наразі сльози – то її ліпші ліки.

Молода жінка погоджується. Вона безгучно просочується
до батьківської хатини, тремтячими руками витягає з комода
непоказні пожитки свого чоловіка і складає їх у невеличку тор-
бину з тканого паперу. Поспіхом пхає до нагрудної кишені його
єдиної парадної сорочки худу папушу грошей.

Повертаючись до нас, вона рвучко цілує свого благовірного
в шорстку неголену щоку (коли ще доведеться стрітися?), проте
супроводжувати його за околицю не насмілюється, адже панічно
страхається батьківського гніву. Тож до самої автотраси за Яре-
мою про всяк випадок, начеб ненароком, віддалік, у високому
рясті, тихою ходою плуганить Сліпий Кіт.

– Печериці! – раптом горлає цей котячий пройдисвіт, взрівши
під якимсь деревом руду низку грибів. Притьмом кидається їх зби-
рати й там, де лисніє вузька стежка, стрімголов мчить в ліщинові
хащі, де шурхочуть нявки. Тож тепер Яремі доводиться сам на
сам визначати: пан він чи пропав239.

А ліс і справді надимається й бубнявіє грибами, помережени-
ми тремтливим павутинням зі срібним вкрапленням роси.

Ледь видершись із мильних бульбашок стороннього лиха, я
зрештою повертаюся до розв’язання власних дошкульних про-
блем. Висмикую з-під обважнілих від дощу кущів свої важкі
торби і вже без пригод чимчикую второваною стежиною: повз
старий колодязь, крислату шовковицю, уздовж підсліпува-
тих шиб занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з ру-

237 Дати драла – швидко втекти (фразеологізм).
238 Світ за очі – у незнані світи (фразеологізм).
239 Або пан, або пропав – здобути жадане чи втратити все (фразеологізм).

77

дою од моху стріхою – до кострубатої жерделі, де на короткій
прив’язі стоїть-переминається з лапи на лапу вкрай зголод-
нілий Рекс.

На путівці зустрічаю босоногого (його капці безнадійно
порвалися) Малого Юрася. Знудившись від бездіяльності, він
метляється то в один, то в інший бік і щось собі мурмоче.

– Ду-ду-ду! – це Малий Юрась, кумедно випнувши губи,
дме у вигадану дудку.

Мені вельми припадає до серця цей клаповухий хлоп-
чак. Приваблює його здоровий глузд і дитинні, не зіпсовані
почуття.

Наразі погляд у Малого Юрася похмурий, начеб він не в
доброму гуморі. Виявляється, що одразу ж після сніданку сп’я-
ніла Брабра, грюкаючи та скрегочучи залізними засувами, зам-
кнула хату зсередини й заснула, і ще й досі дає богатирського
хропака. Вона зачинилася інтуїтивно, ненавмисно, через те, що
її рука намацала та звично, по-хазяйському, повернула ключ. І
як хлопчак не тарабанив, так і не спромігся потрапити додому.
Відтак і вештається хуторцем, гайнуючи час, а мав би дивитися
по «телеку» довгоочікуваний мультик про Микиту Кожум’яку,
а затим американський анімаційний серіал «Скубі Ду».

– Я маю, чим розвіяти твою тугу, хлопче. Безжурність та
веселощі вже зачекалися на тебе! – багатозначно повідомляю я. –
Як влучно сказав один поет: «Пугач тугу пуга»240. Сподобалося?
Тоді прокажи ці слова скоромовкою сім разів щонайменше!

– Га-га-га, цьоцечко241 Малушо! – завзято регоче Малий
Юрась, вилуджена горлянка.

Я роблю йому таємничі знаки й завиграшки заманюю його
йти за собою.

240 Рядок з вірша сучасного українського поета Ю. Петренка «День по-
чинається».

241 Цьоцечко – тіточко (викривл.).

78

Глава 22
ПАРАЦЕЛЬСИ242 МЦЕНСЬКОГО ПОВІТУ243

Цвітуть жовтогарячі кульбабки серед бджолиного дзвону. Не-
самовито сюрчать коники, зумкотять настирливі мухи. Горлають
когути, сокочуть кури, ґелґочуть гуси. Мекають кози, форкають і
пирхають коні. У мураві височіють незліченні башти мурашників.
Млосно пахтять будяки. Від дурману їхнього лілового цвіту ро-
биться чи не задушно.

По обніжку, начеб поважні вчені, походжають статечні гра-
ки. На видноколі щось таємниче витьохкує жайвір. У верховітті,
освіченім сонцем, туркоче горлиця й лунко кує зозуля.

Повз неперевершену красу хуторського дивосвіту ми з Ма-
лим Юрасем поспіхом чимчикуємо до кострубатої жерделі.

– Рекс, Рекс, це ж мій любий Рекс! – невимовно радіє хлоп-
чак, побачивши змученого пса, що вмить оживає.

Насамперед ми досхочу годуємо собаку. Затим урочисто
пересаджуємо на довжелезний новий ланцюг. Застібуємо на
волохатій шиї новомодний нашийник. І тільки-но збираємося
вжити санітарних заходів від глистів і бліх, як за парканцем
з’являється невеличке коров’яче стадо, яке поганяє цибатий
Митоня, Гарбузюків онук. Поруч з ним ступає Яснозорий Пань-
ко244, ліпший приятель Малого Юрася, парубій з багатодітної,
зацькованої невиводними злиднями, родини. Він відділяється від
стада й чимчикує до нас під стривожений рев корів, які сприй-
мають його за нерозумне теля, що помилково прийняло людську
подобу. Йоржиком стирчить чуб на його голові. У руках тримає
збільшувальне скельце.

242 Парацельс (1493–1541) – швейцарський алхімік, лікар, філософ і натура-
ліст епохи Відродження.

243 «Леді Макбет Мценського повіту» – нарис російського письменника М. С.
Лєскова (1831–1895).

244 Панько – зменшувальне від імені Пантелеймон.

79

Я пригощаю обох жменею квадратних ірисок, що липнуть
до зубів. Вони розгортають цукерок за цукерком і на їхніх за-
мурзаних личках розливається божа благодать. Поласувавши
як слід, хлопчаки заходяться стріляти кісточками від жерделі,
поціляючи одне в одного. Та я ж хочу спрямувати їхню енергію
в позитивному напрямку. Тож розпочинаю пізнавальну гру
за всіма канонами жанру. Легким помахом руки (на жаль, не
озброєної чарівною паличкою) перетворюю непосидючих ху-
торських малюків… на справжніх ескулапів.

Спершу стисло, але переконливо розповідаю про важливість
ветеринарного лікарського процесу. Дітлашня роззяплює роти у
захваті від відомостей, яких раніше ніколи не чула. Затим я на-
тягаю на їхні допитливі личка заздалегідь заготовлені марлеві
пов’язки, до самих очей та вух. Тоді Малий Юрась і Яснозорий
Панько серйознішають, вдаючи дорослих солідонів245.

Я доручаю їм притримати нашого чотирилапого «хворого»
і, детально коментуючи свої дії, дбайливо крапаю уздовж його
хребта «Антиблохін» – від холки до хвоста. Трохи денервую, чи
вдасться мені друга лікарська процедура – вмовити пса ковтнути
пігулки від гельмінтів246. Пес нюшить і починає з непідробним
завзяттям хрумтіти ними. Ще б пак! Адже облатки завбачливо
просякнуті... чарівними м’ясними пахощами.

Охоплені гордощами від вдало проведених маніпуляцій,
ми відчуваємо прилив нестримних веселощів і починаємо без-
турботно розважатися вчотирьох у густій, шовковистій мураві.
Ет, чудасія: довжелезний ланцюг Рекса сягає тепер мало не до
крислатої шовковиці. І тепер ми можемо бігати, стрибати, скака-
ти на одній ніжці уздовж усієї псової прив’язі. Ми такі щасливі,
що вже не розрізняємо, хто з нас хлопчаки, хто – пес, а хто –
доволі доросла, розсудлива дама.

245 Солідон – солідний (викривл.).
246 Гельмінти – глисти.

80

Хуторяни, що подеколи проходять повз колодязь, лишень
здивовано хмикають і чешуть потилиці. Схвальна усмішка блукає
на їхніх обвітрених лицях.

Насамкінець ми досхочу фотографуємося. Ніде правди діти:
найфотогенічнішим з усіх виявляється Рекс!

– Ти, Юрасю, візьми собі за звичку зранку й надвечір
навідуватися до Рекса. Нагодуй його, набери в колодязі свіжої
води. Поведи до яблуневого саду, – гіпнотично напучую я,
приміряючи образ Анатолія Кашпіровського247.

– Умгу. Окі-докі!248 – щасливо всміхається вертлявий хлопчак
і ствердно хитає головою.

Яснозорий Панько підкрадається й несподівано наводить на
нас збільшувальне скельце. Як тут не згадати вірш Анатолія Ко-
стецького:

Твій друг тобі віддасть усе:
І свій квиток на карусель,
І цвях, і ґудзик, і літак,
Та не за щось – а просто так.

І збільшувальне скельце,
Найкраще у дворі,
Твій друг зі щирим серцем
Тобі віддасть – бери!

І ти нічого не жалій –
ніколи і нітрохи!
І навіть м’яч футбольний свій
віддай, як друг попросить.

247 А. М. Кашпіровський (1939) – український психотерапевт, що здобув
популярність завдяки телепередачам «Сеанси здоров’я лікаря-психотерапевта
Анатолія Кашпіровського».

248 Окі–докі – домовились (молодіжний сленг).

81

І усміхнеться друг тобі –
аж схочеться співати.
І ти подумаєш тоді:
«Як гарно – дарувати!..249

Глава 23

СТИЦЬ-ДРИЦЬ ТА Й ГОДІ

Зрештою в мене на душі стає спокійно й затишно! На-
чеб підсилюючи мій файний настрій, довкруж розливається
надвечірня бузкова тиша. На кущах гостролисту ніжно тріпотять
прозорими крильцями бабки з блискучими фасеточними очи-
ма250. Сонце скочується все нижче. Парко пахне дереза. Раптом
звідкілясь долинають ледве чутні звуки гармошки. Мене пориває
надіти черевички, зацокати підборами й податися до танцю, ще й
заспівати хвацькі хуторянські частівки:

Гармоніста покохала,
Думала, що жарт,
А тепер болить серденько,
Розпалився жар.

Схоже, що життя налагоджується.
Раптом нашу пасторальну251 ідилію брутально порушують.
Десь із середини занедбаної присадкуватої глинобитної халупи
з рудою од моху стріхою чавунними прасками гримають кроки.
Розверзаються скособочені двері, і назовні вигулькує, позіхаючи
й видихаючи цигарковий перегар – Свиридко Молодший, хай
йому трясця!

249 Вірш українського дитячого письменника і поета А. Г. Костецького
(1948–2005) «Про друга».

250 Фасеточні очі – очі багатьох членистоногих, що складаються з окремих
дрібних майданчиків-фасеток.

251 Пасторальний – сільський, пастуший.

82

Одягнений в обвислі спортивки в масних плямах, з тороч-
ками на холошах, він пришелепувато зупиняється на порозі.
Хитаючись, чіпляється за одвірок. Затим накульгує до нас роз-
гойданою ходою в зношених шкарбунах і вирячується кала-
мутним оком.

Бабо Секлето! Від жаху я полотнію і майже складаюся
втричі, так трусяться жижки. Єдине, на що сподіваюся – мо’
вдасться якось домовитися ладком.

– Салям252, молодче, – удавано підлабузнююся, зі страху
вживаючи арабізм, та заходжуся пояснювати, звідки взяло-
ся в собаки нове причандалля. Детально повідомляю про
щойно вжиті санітарні заходи. Насмілююсь натякнути на
своєчасне годування й обов’язкові прогулянки. Зрештою з жа-
хом усвідомлюю, що мене ніхто навіть не слухає – де вже там,
щоб почув!

Помітивши фотоапарат, Свиридко Молодший дещо пож-
вавлюється:

– Жадаю сфоткатися зі своїм собакою на згадку! – хижувато
вишкірюється, оголюючи пеньки напівзгнилих зубів.

Не втримавшись на ногах, змахує руками й каменем падає
прямо на Рекса. Пес звискує, і я, згнітивши серце, «фоткаю», як
вони борсаються на дворищі.

Заледве піднявшись, вдоволений собою лайдак наміряєть-
ся торкнутися моєї руки слинявим ротом, однак я відсахуюсь
від проявів такого кишлачного джентльменства.

Зі словами «стиць-дриць» Свиридко Молодший сякається,
втирає ніс рукавом, ще й долонею підсобляє. Витягує з кишені
заяложених «треників»253 злежалий недопалок «Ватри» без
фільтра, чиркає сірником і псує довколишній світ смердючим си-
гаретним чадом.

252 Салям – арабське вітання.
253 Треники – спортивні штанці (сленг.).

83

Глава 24

ВІДРЕЧИСЯ ВІД СИГАРЕТИ!

Кажуть, начеб сам диявол винайшов тютюнові вироби. Першим
з європейців на них натрапив Христофор Колумб254. Перебуваючи
на Кубі, він разом з матросами відвідав глухе селище, де спостеріг
дивну звичку племені тубільців. З їхніх ротів стирчали скручені з
якоїсь мурави трубки, що тліли з одного кінця – вони їх йменували
«Тобако». З носів індіанців струменів задушливо-нудотний дим.

Тютюн потрапив до Європи завдяки монахові Роману Пане,
що з другою експедицією Колумба відвідав Америку як місіонер.
Він привіз до Іспанії тютюнове насіння і став вирощувати цю
рослину як декоративну.

1496 року перші тютюнові плантації з’явилися в Іспанії, 1559
року – в Португалії, затим – у Франції. Наприкінці XVI – початку
XVII століття куріння охопило й інші материки.

У Середній Азії та країнах Сходу тютюн закладали під язик
або за щоку. З висушеного листя виробляли нюхальний поро-
шок. Тютюном так захопилися, що рослині стали приписувати
лікувальні властивості. Так, французький посол у Португалії
Жане Ніко подарував королеві Катерині Медичі листя й насіння
тютюну як рятівний засіб від головного болю. На знак подяки
королева назвала «чудодійні ліки» його ім’ям – нікотин.

Насправді споживання тютюну призводило до тяжких
отруєнь. Зрештою це спонукало владу й церкву виступити про-
ти цього зілля. В Америці, наприклад, курців страчували, у
Туреччині – саджали на палю, в Італії – відлучали від церкви й
живцем замуровували у стіну.

1604 року англійський король Яків I у своєму трактаті «Про
шкоду тютюну» писав: «Куріння – огидна для взору, паскудна для
нюху, шкідлива для мозку й небезпечна для легень звичка».

254 Христофор Колумб (? – 20 травня 1506) – іспанський мореплавець.

84

На Русі 1683 року видали спеціальний царський указ, згід-
но з яким курців карали 60-ма кийовими ударами по п’ятах, а
торговцям тютюном «пороли ніздрі й відрізали носи».

Однак з перебігом часу репресії щодо куріння значно
пом’якшали.

Куріння – найпоширеніша побутова звичка, що крок за кро-
ком руйнує здоров’я й саме життя. Пристрасть до цигарок – не що
інше, як цигаркова наркоманія. Після спожитої цигарки чи сига-
рети людина відчуває наркотичний комфорт: в неї поліпшується
настрій, зникає нервова напруга. Та цей період триває недовго.
Після нетривкого сплеску охоплює втома, погіршується самопо-
чуття. Щоб збадьоритися, курець знову хапається за сигарету.
Коло замикається.

Дим, що утворюється під час куріння, містить безліч
шкідливих для організму субстанцій. Чільне місце поміж них
посідає нікотин, як складна органічна сполука та сильна отрута.
Крім нього, до складу цигаркового диму входять чадний газ, си-
нильна кислота, сірководень, смола – загалом майже 200 одиниць
шкідливих речовин.

Саме куріння викликає всередині організму патологічні зміни,
а курці часто хворіють на рак легень, хронічний бронхіт, серцево-
судинні захворювання. Тож не може не вжахати, коли просто на
ґанку поліклініки чи лікарні безсоромно димлять самі медики.

Половина отруйних речовин з сигаретного диму потрапляє в
довколишнє повітря. Так вимушене пасивне куріння занапащає
не тільки курців.

В Україні частота куріння, особливо поміж працездатного
населення, одна з найвищих в Європі. Курить 19 мільйонів, або
41% людей працездатного віку і 40% підлітків.

Складається враження, начеб курці добровільно накликають
на себе силу хвороб. Подекуди «вицмулюють» навіть «бички»255,

255 «Бичок» – недопалок (сленг.).

85

тоді як у США навіть затяті курці викурюють не більш як тре-
тину сигарети. Решту викидають. За кордоном деякі фірми спла-
чують службовцям премії, якщо вони кидають палити, а некур-
цям підвищують зарплатню. І це їм насправді вигідно, адже ті,
що не курять, працюють продуктивніше й хворіють рідше.

Треба докласти неабияких зусиль, щоб навчитися курити.
Зазвичай після перших затяжок новачок заходиться кашлем,
відчуває нудоту. Затим звикає, проте в нього виникає залежність
від нікотину. Викурює щоразу більше і зчаста тягнеться до сига-
рети, щоб усунути напругу, що виникає тепер без куріння. Цей
процес набуває статусу ритуалу: сигарета після їди, сигарета з
алкоголем, сигарета перед сном.

Курити – неетично. Чи можна говорити про якусь культу-
ру співіснування, якщо курець отруює цигарковим димом при-
міщення, де перебувають його колеги чи родичі? Забруднене від
куріння повітря непридатне для нормального дихання. Хоч сига-
рети й цигарки завдають безперечної шкоди, їх виробляють що-
разу більше. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я,
річний обіг тютюнової промисловості сягає 22 мільярдів доларів.

Але як не курити, якщо всюди на нас чигає невідчіпна ре-
клама цигарок? Якщо з прилавків магазинів нам настирливо ви-
лазить перед очі тютюнова продукція в яскравих, барвистих ко-
робках. Якщо так ваблять назви тютюнових виробів: «Столичні»,
«Славутич», «Ватра», «Політ», «Експрес».

Зчаста виробники тютюнової продукції дбайливо вклада-
ють кольорові картки до кожної пачки. Покупцеві, що викурить
повний набір, вручають спеціальний приз. І не «якийсь там»,
а «навіть дуже й дуже»! Так, під час однієї з акцій за назвою
«Перевір – Бразилія всередині» розігрували поїздку до Південної
Америки. Безкоштовно? Ні, на жаль – за надто високу ціну: здо-
ров’я і навіть життя.

Натомість позбавитися потворної звички зовсім не важко.
Той, хто подолав цю залежність, відчуває глибше, «просторіше»

86

дихання, по-новому сприймає смакові якості, звільняється від
кашлю й неприємного присмаку. Перестає бути рабом власних
ілюзій. Не «зрощує» у своєму організмі виразку шлунку чи рак
легень.

На жаль, достукатися до свідомості курців, зокрема, Свирид-
ка Молодшого – справжня утопія256.

– Всі помруть, а я – грейпфрут, – саме в такому аномально-
му напрямку вигинаються звивини його мізерного головного
мозку.

Докуривши недопалок, Свиридко Молодший косує на нас
оком, позіхає, знизує плечима й ходою шимпанзе повагом про-
стує геть.

Ми з Яснозорим Паньком та Малим Юрасем розпачливо ди-
вимося йому вслід.

– Хай йому грець! Аніж курити цигарки, ліпше б вейпа257
взяв, – запально прорікає Сліпий Кіт, коли я нарешті повертаюся
до Пряникового Будинку.

– Ой леле! Навіщо ж з дощу та під ринву258? – я здригаюся
від його слів. – Збагни, друже, що навіть пацюки упродовж ла-
бораторних досліджень довели безперечну шкоду електронних
цигарок!

– Ой, зберіть, любі хлопці, по грошу –
Та купіть мені бинду259 хорошу! –

заходжується виспівувати Сліпий Кіт. Він завше так робить,
коли не має що відповісти на мої аргументи.

– Ме-е-е, – це бородата коза Меггі через сусідський частокіл
подає свій переривчастий голос.

256 Утопія – нездійсненна мрія (за назвою роману англійського письменника
XVI ст. Томаса Мора).

257 Вейп – електронна цигарка.
258 З дощу та під ринву – з поганого в гірше (фразеологізм).
259 Бинда – стрічка.

87

– Ме-е-е, – захоплено передражнює Сліпий Кіт, – це ж моя
улюблена кольорова гама в таблиці множення!

– Розумниця – як попова куриця. – розводячи руками, підсу-
мовую я.

Що тут вдієш! Обсяг ерудиції Сліпого Кота й інструмента-
рій його філософських міркувань зазвичай викликають іронію.
Натомість мою раціональну сутність іноді дуже вдало допов-
нює комедійне начало, що проглядає зсередини його душі че-
рез єдине примружене око, в якому завше виблискує вогник
відчайдушності й доброти.

Глава 25

ПІР’ЯНА ПОДУШКА Й МЕРЕЖЕНЕ ЗАПИНАЛО

– Як мені, лицемірці, не соромно? – докоряю я собі наступ-
ного дня. – Адже за віком Свиридко Молодший мені чи не в сини
годиться! Чому ж я з такою мізантропічною260 неприязню став-
люся до парубка, якого життя залишило без батьківської опіки й
материнських пестощів?

Тріщить та м’яко шарудить під ногами костриця. Це ми
наближаємося до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи
з рудою од моху стріхою. Мене охоплює непереборне бажання
поспілкуватися зі Свиридком Молодшим та щось змінити на кра-
ще в його розбурханій долі.

– А що? Мо’ й знайдеш золотий, шукаючи мідний гріш, – сар-
кастично заохочує мене Сліпий Кіт.

На підході до хати ми помічаємо на скособочених дверях
заржавілий комірний замок. Смикаємо. Насправді він бута-
форський261, тож ми безперешкодно, користаючи з відсутності
хазяїна, просякаємо в тісні сіни. Тут вже царює смердючий за-

260 Мізантроп – людиноненависник.
261 Бутафорський – фальшивий, несправжній.

88

пах. Оглядаючи «надра» голодраного житла, я начеб потрапляю
в первісний хаос: усі кутки завалені сміттям і багатовіковим
мотлохом, що в похмурому безладді тулиться до зашмульганих
та вогких від сирості стін. Всюди колоситься цвіль.

– Невже рідна матінка Свиридкова ніц не побивається, що в
сина немає ні постільної білизни, ні піжами, навіть вафельного
рушника? – риторично цікавлюся я в Сліпого Кота. – Хіба таким
вона вбачала майбутнє, коли народжувала його? Невже її обтя-
жить хоч вряди-годи навідатися до свого, нехай вже дорослого,
сина з горнятком розсипчастої, присмаченої салом, каші або по-
лумиском наваристого супу?

– Еге ж! Подейкують, що колись вона таки нав’язала виш-
кребкові свою набридливу опіку, – надриває горло реготом
Сліпий Кіт, аж за боки береться, і я по його зубах бачу, що він
нещодавно добре пригостився мандриками з маком. – Коли у
котрийсь раз наклюкалася як порося, і її середульший син,
бездітний Гнат, з тріскотом випер її з хатини. Ось тоді розкош-
лана паніматка й припленталася до свого Молодшого, щоб було
де «звалиццо» та п’янко «вирубиццо».

Сліпий Кіт знову радо сідає на свого коника262 й починає
умисно спотворювати мову, самозабутньо перекручуючи слова
неправильно дібраними закінченнями. Останнє речення взагалі
скидається на італійське, та котяча фізіономія сяє таким невин-
ним крутійством!

– А бодай тобі! – від почутого я просто спалахую люттю
спалахую люттю. Зриваюся на ноги і прожогом лину до Пряни-
кового Будинку. Засукавши рукава263, починаю ревізію у своїй
відпочивальні: розчахую навстіж дверцята платтяної шафи й
вивертаю нутрощі додолу.

262 Сісти на свого коника – розмірковувати на улюблену тему, не враховуючи
бажання чи думку інших людей (фразеологізм).

263 Засукавши рукава – робити щось енергійно, не шкодуючи сил (фра-
зеологізм).

89

Невдовзі на підлозі жужмом виростають різномасті речі.
Серед них: добротна пір’яна подушка; м’яке мережене запина-
ло в дрібну клітинку; волохатий рушник з кольоровою облямів-
кою; комплект вживаної, але випраної постільної білизни; сму-
гаста чоловіча майка; теніска-сафарі; парадно-вихідна сорочка
з комірцем «баттен-даун»264; літні жовтогарячі шорти; та інший
крам: якісь там кепки, шкарпетки й кашне.

Під несхвальні вигуки й саркастичні коментарі Сліпого Кота я
хапаю в оберемок усю об’ємну купу, пхаю її до полотняного джуту
і, відсапуючись, тягну навпростець, не важко здогадатися, куди.

Глава 26

МАВПЯЧА ПРАЦЯ

Застилаючи Свиридкові Молодшому постіль на кульгавому
тапчані, «розмальованому» сумнівними жовтуватими патьоками,
я на мить зупиняюся. Мене раптом охоплює бажання випроста-
тися на весь зріст і голосно заспівати «За світ встали козачень-
ки». Гримнути так, щоб ця маршово-похідна пісня лягла на по-
вну широчінь голосу й солодко різала всередині. І, найголовніше,
щоб вона спромоглася вдихнути в це недолуге горе-господарство
присмак нового, гідного життя. Чом ні? Адже коли душа
переливається з голосу на спів, вона здатна творити дива.

Я по-боксерському збиваю пір’яну подушку, дбайливо роз-
прямляю мережене запинало у дрібну клітинку, як у музейній
експозиції розкладаю на тапчані волохатий рушник з кольоровою
облямівкою та одежу, яку я разом з усім цим принесла.

Павук з довгими колінчатими лапами, що похмурим бурко-
туном висить у кутку, лякливо й немовби осудливо спостерігає
за моїми діями.

264 «Баттен-даун» – виложистий комір, куточки якого пристібають ґудзиками
до тканини сорочки.

90

– Так отож, друже мій, – повчально звертаюся я до нього, –
господарство вести – не павутинням трясти.

Затим я вдруге бігцем прямую до Пряникового Будинку.
Цього разу примудряюся витягти зі схожого на контрабас бу-
фету і приволокти до занедбаної присадкуватої глинобитної
халупи з рудою од моху стріхою дві каструлі, невеличкий чай-
ник у жовтий горошок і неглибоку латунну миску з трьома
тарілками. Картинно викладаю кухонне начиння на брудний
берестовий короб побіля віконця. Сам короб обгортаю шма-
тинкою барвистих шпалер. Прикрашаю порожньою сулією, де-
корованою бузковим ягелем265. Що ж, зрештою доволі непогана
ікебана виходить!

Двиготять напівзогнилі тесані дошки, які вже й забули, що
колись називалися долівкою. Це я, радіючи з результатів своєї
праці, хвацько вистукую підборами запального тропака. Іскринки
блискучого пилу мерехтять довкруж. Звідкілясь випурхує ціла
зграя молі.

Ге-ге-гей! Ще крапелинка, ще крихта фантазії й зусиль – і
занехаяна присадкувата глинобитна халупа з рудою од моху
стріхою розцвіте від нових порядків і звичок!

– Караул! Поліціанти! Грабують!! – чую знадвору комічні
кривляння Сліпого Кота, що знай своє торочить. Наразі він, не
інакше, вдає з себе фарс-мейкера266. Однак я пропускаю повз ву-
ха267 всі його фехтувальні випади.

– Ось би мені ще роздобути березового віника, поставити
самовар на дровах, прикрасити шибки мусліновими фіранками
та кинути на підлогу рисовий татамі268, – захоплено фантазуючи,
мрію я.

265 Ягель – оленячий мох.
266 Фарс-мейкер – спеціаліст зі створення фарсів (комедійних засобів).
267 Пропускати повз вуха – не реагувати на те, що говорять (фразеологізм).
268 Татамі – пружний килим для боротьби дзюдо.

91

– І щоб не вивітрилося з голови269: доріжку побіля ґанку ви-
клади з бананових корок! – глузливо напучує мене, вже прокрав-
шись до кімнати, Сліпий Кіт.

Однак я вперто вдаю, начеб його не чую.
І тоді Сліпий Кіт, ледве стримуючи обурення, оббігає до-
вкруж мене і, косуючи оком, починає чемно, як школяр, поясню-
вати техніку зав’язування кондитерських бантиків у малярській
справі. Що ж, я здавна підозрювала його у резонерстві270.
Кутики моїх губ здригаються від сміху, однак я й тепер не
зважаю на його навіжене «швейкування»271.
– Тебе, Малушо, хлібом не годуй, аби була змога ледарям по-
турати! Однак ти швидко пожалкуєш про це. Принагідно зазначу,
що уявна добропорядність зрощує шакалів! – скипає мій огла-
шенний компаньйон.
Мо’ його слушні напучення й було б варто намотати на вус272.
Проте наразі його блазнювання – то лишень мавпяча праця! Ніщо
не може завадити моїм радощам! Як казав Святий Франциск273,
навіть диявол втрачає владу над веселунами, а завше незадоволені
потрапляють у казан, бо то ласа здобич для розжареного пекла.

Глава 27

«ЛЕГЕНДИ Й МІФИ» АЛКОГОЛЬНОЇ МАФІЇ

Повернувшись до Пряникового Будинку, я знову пори-
наю в роздуми щодо природи пияцтва. Як сталося, що пиятика

269 Вивітритися з голови – забути (фразеологізм).
270 Резонерство – порушення мислення, що виявляється в пустопорожній
зливі слів й відсутності конкретних ідей.
271 Бравий солдат Швейк – сатиричний персонаж з роману чеського письмен-
ника Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» (1883–1923).
272 Намотати на вус – взяти щось до уваги (фразеологізм).
273 Святий Франциск (1182–1226) – Франциск Ассизький – католицький свя-
тий, засновник жебручого ордену францисканців, що отримав його ім’я.

92

підпорядкувала собі душу й тіло Свиридка Молодшого й сотень,
тисяч таких, як він? Адже це не так вже й важко: налагодити гідне
життя замість покладати себе на жертовний вівтар злочинному
Бахусові274. І допомогти тут мала б така собі міждержавна рада
з питань заборони самогоноваріння й запровадження сухого за-
кону275 в усьому світі!

На жаль, засоби масової інформації здебільшого намагають-
ся переконати нас у тому, що сухий закон ніде, ніколи й нікому
не приносив користі. Коли його вводили в тій чи іншій країні, то
скоро й скасовували: бо люди, мовляв, легко його обходили, по-
чавши гнати самогон й отримувати контрабандний алкоголь з-за
кордону.

Такі аргументи є не що інше, як легенди й міфи алкогольної
мафії, що безсоромно бреше щораз, як йдеться про виробництво і
продаж любого її серцю алкоголю.

Скільки неймовірних наклепів позводили вороги тверезості
на сухий закон, який діяв в імперській Росії, а затим в СРСР276 з
1914-го по 1925-й рік! Він діяв упродовж одинадцяти років, поки
його не скасував своїм наказом І. В. Сталін277 й не відновив дер-
жавну горілчану монополію.

XIV з’їзд ВКП(б)278 окреслив курс на перетворення країни з
аграрної на індустріальну. Одним з рушійних важелів цього завдан-
ня назвали… горілку, що призвело до тяжких соціальних наслідків.
Так, тільки з 1925 по 1927 роки витрати на алкоголь в родинному
бюджеті зросли на 40%, а на культурні потреби знизилися на 12%.

У 1930-ті роки алкогольна мафія підбурила вчених до
інтенсивних пошуків захворювань, які можна вилікувати ал-

274 Бахус – бог вина у стародавніх греків.
275 Сухий закон – державна заборона на вживання, продаж і виробництво ал-
коголю.
276 СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік.
277 Й. В. Сталін (1878–1953) – керівник Радянського Союзу (1924–1953 рр.).
278 ВКП (б) – Всесоюзна Комуністична Партія (більшовиків).

93

коголем. Саме тоді зародилася хибна думка, начеб вживання
сухих виноградних і плодово-ягідних вин не має негативно-
го впливу на організм, тож може вважатися за щось корис-
не. Проте економічних та соціальних причин алкоголізму не
досліджували і статистичних даних щодо наслідків пиятики
не публікували.

Напередодні 1940-го року кількість спеціалізованих пунктів
продажу винно-горілчаних виробів в СРСР зросла до 3 750, пере-
вищивши більш ніж удвічі кількість овочевих, м’ясних, рибних
і молочних крамниць. Через це продуктивність праці після зар-
плат, свят і вихідних знизилася на 15-30% (у ті роки зниження
продуктивності праці всього на 1% призводило до зменшення
національного доходу на 1,5 млрд радянських рублів).

Регулярне викачування коштів з родин «горілчаною помпою»
призвело до пияцтва, що стало повсякденним побутовим явищем
і навіть нормою життя.

Найвищого рівня споживання алкоголю в СРСР сягнуло у
1980-1984 роки, коли в середньому за рік випивали (якщо переве-
сти на 100% чистий алкоголь) – 8,6 л чистого алкоголю, виготов-
леного на державних підприємствах і 4,3 л зробленого вдома, на
душу населення. Тільки в Україні в 1985 році функціонувало 20,5
тисяч питних закладів (без урахування крамниць і «наливайок»,
де продавали вино й горілку на склянки) з числом посадкових
місць понад 780 тисяч.

Така розгалужена матеріальна база сприяла масовій
алкоголізації, що могло призвести до фізичної деградації й ви-
родження народу. Тому влада вдалася до широких обмежуваль-
них заходів. У 1985 році тодішній генсек М. С. Горбачов279 видав
сумнозвісну постанову «Про заходи щодо подолання пияцтва і
алкоголізму». У постанові згадувалося, що вживання алкоголю

279 М. С. Горбачов – радянський і російський державний, політичний і гро-
мадський діяч. Останній Генеральний секретар ЦК КПРС.

94

завдає суспільству величезних матеріальних і моральних збит-
ків. Зауважимо: «вживання», а не «зловживання».

У документі, до слова, не було жодного рядку про вирубу-
вання виноградників. Уряд мав на меті лишень зменшити вироб-
ництво дешевих плодово-ягідних вин («шмурдяку»), підвищити
вікові обмеження на продаж алкоголю і ввести адміністративну
відповідальність за пияцтво та його приховування.

Щойно цей документ набув чинності, як алкогольна мафія
розгорнула широку кампанію з його дискредитації. У засобах
масової інформації стали розпускати неправдиві чутки, начеб
люди перейшли на самогон і сурогати280; ніби цукор став поде-
куди зникати з полиць через те, що з нього тепер женуть більше
самогону. А довжелезні черги за алкоголем немовби ганьбили
країну на весь світ.

Ще можна загадати штучно роздутий суспільний протест
проти вирубки виноградників. Насправді ж знищувати виноград,
щоб зменшити виготовлення вина – річ безглузда. Бо тоді, за
аналогією, задля обмеження виробництва горілки треба було б
спалити пшеничні поля й винищити картоплю.

За офіційними статистичними даними (а не підтасованими,
від алкогольної мафії), завдяки горбачовській постанові самогон
стали гнати менше й випадки отруєння сурогатами порідшали.

А черги алкогольна мафія сама ж навмисне і створювала. Ско-
ротивши продаж горілки на 20-30%, у 10 разів зменшили кількість
крамниць, де її продавали. Через це виникали довжелезні черги,
які дехто знімав на плівку, щоб потім провокаційно демонструва-
ти на телеекрані.

Деякі недалекоглядні громадяни понад усе журилися, що
через вищезгадану постанову країна недоотримала понад 39
мільярдів рублів за п’ятирічку державного бюджету. Однак, як-

280 Сурогат – продукт, який є частковою заміною іншого продукту, зазвичай
неповноцінний.

95

що збитки від пиятики перерахувати в гроші, то виявиться, що
вони набагато перебільшують прямі грошові надходження. Це
збитки через прогули, зниження продуктивності праці, розхиту-
вання дисципліни, аварії, нещасні випадки, кримінальні злочини,
пожежі. Прибуток – це касовий оберт, рух грошових знаків. Зби-
ток – це реальні втрати – людське здоров’я та життя. От і вихо-
дить, що заради збільшення прибутків купки підприємств країна
зазнає величезних втрат. Це народження дітей з вадами здоров’я
й розвитку, передчасні смерті годувальників, численні розлучен-
ня, підрив та руйнування моральних підвалин суспільства. Тож
ми можемо завдячувати невипитому алкоголю мільйонами вря-
тованих життів, збережених сімей, працездатних, повноцінних
громадян, народжених здоровими дітей, а це, погодьтеся, дорож-
че за будь-який грошовий еквівалент.

Урядам деяких країн вдалося обстояти сухий закон і повести
непримиренну боротьбу з його порушниками. Ці заходи гідно ви-
тримали випробування часом. Скажімо, мусульманське населен-
ня арабських країн ось уже друге тисячоліття живе тверезо. Зо-
крема, лівійці мають чудову традицію – пригощати своїх родичів,
гостей і просто сусідів кефіром з фініками!

Зрозуміло, що така тактика потребує державного управ-
лінського мистецтва. Бо сухі закони безсилі, допоки люди самі
не усвідомлять безперечну шкоду алкоголю й не відмовляться
від нього.

Та хіба може затуманена алкоголем свідомість прояснити-
ся, якщо всі міські прилавки завалені алкогольними напоями,
а в кожному селі процвітає масове самогоноваріння, нелегаль-
ний продаж алкоголю та зловживання його сурогатами: лаком,
політурою281, денатуратом282, гальмівною рідиною?

281 Політура – спиртовмісний лак, який використовують для опорядження по-
верхонь.

282 Денатурат – технічний спирт.

96

Озирнімось довкруж. На розі вулиці – магазин з батареєю
пляшок. Побіля воріт – непоказна будка для приймання склота-
ри. У дворі – зручне місце для випивання, замасковане під стіл
для гри в доміно. Чи легко людині, схильній до пиятики, байдуже
пройти повз настирливий винний прилавок з безліччю пляшок у
вітрині? Дивовижно, але вони стоять поруч з харчовими продук-
тами. Натомість Всесвітня організація охорони здоров’я визначає
алкоголь як наркотик, що підриває людське здоров’я. Як речовині
отруйній, йому не місце серед харчових продуктів!

Через те, що алкоголь віднесли до харчових продуктів, він
спокушає багатьох людей його скуштувати, зокрема, й дітей. По-
над усякий сумнів, це завдає величезної шкоди.

Доведіть, що я не маю рації!

Глава 28

ЛАКМУСОВИЙ ПАПІРЕЦЬ283

Настає ранок, і я лаштуюся їхати до міста, де на мене чекає
безліч нагальних службових справ. Тож знов доводиться гірчити
міським дьогтем хуторянський мед.

Напередодні я встигаю зварити велику каструлю навари-
стого тлустого капусняку та відвантажити його до занедбаної
присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою.
Свиридка Молодшого вдома немає, тож я залишаю йому коро-
теньку цидулку, де якнайдохідливіше розтлумачую, що страва не
тільки для нього, а ще й для Рекса.

– Аби кухня була королівством – цьому капуснякові, без-
сумнівно, дістався б золочений трон, – запопадливо лестить з
приводу мого куховарства Сліпий Кіт. Однак я добре знаю, що
власне йому найліпше смакує юшка зі щуки.

283 Лакмусовий папірець – критерій, показник будь-чого (фразеологізм).

97

Зібравшись у неблизьку дорогу, я виходжу за хвіртку. Поміж
густого листя розлогого осокора помічаю засмаглу в’юнку по-
стать. Це знічев’я гойдається на гнучких гілках Малий Юрась,
оперезаний дідовим ягдташем284. Ще вище, у небі, лопотять
ластівки й захлинається співом самотній жайвір.

Уздрівши мене, Малий Юрась хутко показує мавпу, тобто
зависає догори ногами. Ет, охочий же він до всіляких витівок
та витребеньок! Як добре, що комп’ютер поки що не всмоктав у
себе його босоноге дитинство!

– Не бешкетуй, хлопче! – гукаю я капоснику, наказуючи при-
землитися зі свого шкідливого «сьомого неба». Коли ж Малий
Юрась обшмуглює штанцями окоренок, я рішуче відбираю в ньо-
го саморобну рогатку, оснащену пружною чорною гумкою.

– Замість залякувати залітних пташок, візьми собі за обов’язок
вчащати до Рекса! Пильнуй, щоб упродовж прогулянки пес не
зірвався з повідця. Десятою дорогою обминай285 хазяйських ка-
чок, гусаків та курей, що завше длубаються під парканом – вже
всоте прискіпливо напучую я дітвака.

Малий Юрась поглинає кожне моє слово. Він добре знає:
якщо буде слухняний – я знов розповідатиму про ісландську
дівчинку Салку Валку286, яка не тільки виборювала свою долю, а
й беззавітно піклувалася про інших.

А ще я дещо замислила: після повернення з міста звернутися
до хуторянських майстрових, щоб змайстрували Рексові будку –
ладний, теплий притулок на сувору зиму.

Я повертаюся третього дня, близько полудня, з торбиною
яловичих кісток та зіп-локом287 морожених півнячих голів. Ледве
розпакувавшись, наповнюю харчами собачу полив’яну посудину

284 Ягдташ – мисливська сумка.
285 Десятою дорогою обминати – уникати зустрічі (фразеологізм).
286 «Салка Валка» – епічний роман Халлдоура Кіл'яна Лакснеса (1902–1998),
ісландського письменника, Нобелівського лауреата.
287 Зіп-лок – тип поліетиленового пакування.

98

і знайомою стежиною – повз старий колодязь, побіля крислатої
шовковиці, уздовж відвологлої стіни занедбаної присадкуватої
глинобитної халупи з рудою од моху стріхою – пробираюся до
Рекса.

Над хуторцем висить густа, зомліла від спекоти, бджолина
тиша. Лишень зрідка горлають граки та зграйки стрімких ластівок
галасливо зойкають у небі.

Але ж… Бабо Секлето! Перед моїми очима постає неймовірна
картина! Пес стоїть упритиск, впершись носом у стовбур
кострубатої жерделі й тяжко переминається з лапи на лапу, не
в змозі навіть повернути морди. Тремтіння від утоми чимраз
пробігає його шкірою. Куди поділося нове собаче причандалля?
Від довжелезного ланцюга й моднявого288 нашийника й сліду не
зосталося! Вівчарку знов пересаджено на колишній короткий
ланцюг, який наразі, як це бувало й раніш, скрутився і заплутався
навколо шиї у пекельний клубок.

Намагаючись хоч якось вивільнитися, пес, мабуть, довго й
відчайдушно смикався, пручався і кружляв, заплутуючись ще
більше, допоки його не приперло впритул до самого дерева.

Ледь стримуючи обурення, я відсуваю вбік полив’яну посу-
дину з частуванням, сідаю навпочіпки і, з нордичним спокоєм,
кільце за кільцем розплутую неслухняний слизький ланцюг.

Праворуч і ліворуч розмірено падають з жерделі на мураву
благословенні помаранчеві плоди. Чимало перестиглих фруктів
розчавлено собачими лапами й перетворено на ковзку м’ясисту
кесю-месю. По заюшених соком плодах повзають молоді оси.

Цікаво, яке в жерделевої кісточки ядерце на смак? Солодке
чи гірке? Мені смакує гірке. Віднедавна з відривного календаря
я дізналася, що купка очищених абрикосових ядерець на добу є
дієвою профілактикою онкологічних захворювань. Як справедли-
во сказано в прислів’ї: «гірко проковтнеш – солодко виплюнеш».

288 Моднявий – модний (жарг.).

99

Міркуючи про це, я й далі відчайдушно борсаюся з трикля-
тим ланцюгом. Пес терпляче очікує. Щоправда, намагається
лоскотно лизькати мої пальці шорстким малиновим язиком. За
інших обставин я б захлиналася від сміху, а теперечки, спостері-
гаючи голодний блиск в його очах, заледве гамую гнів. Однак,
як напучує тямущий Сліпий Кіт: «Не варто жити плакучою
вербою».

Щойно Рекс вивільняється зі своєї скрути, зараз же лине
до полив’яної посудини, яку я йому принесла, якось зовсім по-
людському притягаючи її пазуристою лапою ближче до себе, і
розпочинає шумно й жадібно хлебтати.

Раптом неприємний холодок пробігає по моєму тілу – я
усвідомлюю, що пес, мабуть, «же не манж па сис жур»289. Та на
відміну від комічної сцени з фільму, де цей хрестоматійний290
вислів звучить з уст химерного Кіси Вороб’янинова291, побаче-
не не викликає в мене жодної жартівливої асоціації. Натомість
огортає співчуття до Рекса й охоплює лють і зоологічна нена-
висть до Свиридка Молодшого.

Віднедавна мій односелець, голомозий пан Йван з козацького
роду Кушпіїв (після поранення на війні він шкутильгає на костурі,
і вже не може, як раніше, працювати на гуральні), розповідав,
як місяць тому, неподалік від вузькоколійної «льокальки»292, що
переправляє деревину з Часова Яру, – заплуталася у прив’язі за-
лигана корова Драфна з калаталом на шиї, яку залишили без на-
гляду під деревом. Бідолашна тварина хвицала рогами і смикала
мотузку, допоки не задушилася.

Згадалося й те, що коли я брала в зоомагазині собаче при-
чандалля, то в мене десь там зблиснула крамольна думка: а що,

289 Je ne mange pas six jours – я не їв шість днів (пер. з француз.).
290 Хрестоматійний – загальновідомий.
291 Кіса Вороб’янинов – персонаж з роману «Дванадцять стільців» І. Ільфа і
Є. Петрова.
292 Льокалька – локальна залізниця (діал.).

100