Під сузір'ям Рекса

«Закон як кермо – куди повернув, туди й повело».

Я сплю солодко й міцно, хоч стріляй з вертлюжної гармати708.
Сухе тепло вовняної ковдри діє на мене заспокійливо й живодай-
но. Прокидаюся запізно, наполохана вибухами грози, яка начеб
зібралася випрати й відсвіжити рясним дощем всі вулиці нашого
міста. Добре, що сьогодні не Свято Роси, коли тих, хто проґавив
світанок, шмагають зеленим пагіллям.

Бігцем одягаюся. Натщесерце випиваю горнятко білої кави з
зернами чорного кунжуту. І запримітьте: зовсім без цукру!

Чую, як за стіною хтось сумлінно плутається в терціях
неперевершеної «Місячної сонати»709.

Раптом мене захльостує відчуття гнітючої тривоги, яку я не
можу зацитькати. Моя збентеженість ще більше посилюється,
коли я спускаюся за черговим номером «Порадниці»710 до почтової
скриньки: консьєржка повідомляє про справдешнє жахіття. Поки
я сновиділа, підібгавши ноги під вовняну ковдру, на сходах тре-
тього поверху розгорнувся просто таки горор711. Майже за чверть
до другої ночі стався черговий брутальний напад на помешкання
Немічного Сліпого. Цього разу зухвала трійця, щоб увірватися до
жаданої квартири, (в це важко повірити) застосувала динаміт. Від
вибуху не тільки випали двері, а й обвалилася частина прилеглої
стіни в під’їзді.

Сусіди не насмілилися вийти зі своїх квартир, тож визирали на
трійцю збуджених стрекулістів712 у вічка. Хтось із найхоробріших
прочинив двері (не знімаючи ланцюжка) і сфотографував те, що
коїлося, на смартфон. Ще хтось здогадався викликати поліцію.

708 Вертлюжна гармата – поворотна артилерійська зброя, яка встановлюється
на стіні фортеці.

709 «Місячна соната» – музичний твір німецького композитора Л. Ван Бетхо-
вена.

710 «Порадниця» – назва газети.
711 Горор – жанр жахів у кіно та літературі.
712 Стрекуліст – проноза, дурисвіт.

251

І прибули поліціанти, і влаштували занудливу, нікому не
потрібну «профілактичну бесіду». Хоч вони й мали усі підстави
затримати злочинців (пошкодження сходового майданчика зад-
ля насильницького проникнення до чужої квартири), зломники
вкотре зосталися безкарними. Ничипора Павловича у важкому
емоційному стані госпіталізували до найближчого невралгічного
відділення.

Почувши таке, я схоплююся з місця, і хоч періщить дощ,
поспішаю до лікарні, щоб жодної хвилини не втратити намарно.

Та запізно: знаходжу в палаті лишень порожні ноші. Сусіда
мого на цім світі вже немає. Розбився кришталевий шар його життя
завдовжки лишень у сімдесят років. Мужнє серце не спромоглося
вгамувати розхитані нерви. І наразі він, мабуть, вже підіймається
вгору драбиною до самого неба, до досконаліших світів, вкотре
по-філософському навчаючи нас, що смерті не уникнути, хоч як
би ми сподівалися на безсмертя.

Суворо, безглуздо й абсурдно склалася доля цієї чемної,
доброї й шляхетної людини. Всупереч здоровому глузду, пере-
могу цього разу здобула людиноненависницька мораль: «Macht
geht vor Recht»713.

Не поталанило й Рексові реалізувати себе в найблагороднішій
ролі компаньйона, захисника й поводиря самотнього професора.

Глава 74

«А СУДДІ ХТО?»714

Зловмисними, зловісними й цілковито зіпсутими бувають
зчаста гримаси нашого правосуддя. Не так давно мені дове-
лося брати участь у цивільному судовому процесі, який через

713 Acht geht vor Recht – Сила вища за Право (пер. з німец.).
714 Рядок з монологу Чацького з комедії російського письменника О. С.
Грибоєдова «Горе від розуму».

252

байдужість і недбалість служительки Феміди перетворився на
справжнє «ходіння по муках».

Суддя районного суду, файна молодичка з зачіскою «кінський
хвіст», проводила судові засідання поверхово й нарочито. Вона
вела судове засідання в прозорій мереживній блузці й максіспідниці
з глибокою розпіркою, хоч згідно з Законом «Про статус суддів»
суддя має вдягатися в мантію, опис і зразки якої затверджено
парламентом. Адже мантія із закріпленим на ній нагрудним зна-
ком є символом судової влади. І це абсолютно правильно, позаяк
зовнішня службова атрибутика багато в чому впливає на внутріш-
ню зібраність та імідж чиновника, а також дисциплінує присутніх.

Та хіба могла жриця правосуддя ретельно й об’єктивно роз-
глядати справу, коли в нещільно причинені двері час від часу
зазирав молодик і багатозначно струшував рукою, показуючи
їй годинник? І не має значення, був він її колегою, приятелем,
однокласником чи нареченим. Як казав Цицерон715: «Чесна лю-
дина, вдягаючи суддівську мантію, має забути про особисті
симпатії».

Мене вкрай здивувало, що слухання справи відбувалося в
невеличкому кабінеті, хоча поруч порожніла простора зала, при-
значена саме для судових засідань. Зрештою, в тісне приміщення,
крім судді й секретарки, натовклися: позивачка, відповідачка,
адвокат і родичі (зацікавлені сторони) обох сторін. Коли ж до
кабінету запрошували свідків, вони просто не знали, де приткну-
тися. Всім присутнім довелося тримати в руках, крім документів,
ще й купу свого верхнього одягу. Клоунада!

Байдужість – категорія моральна. І якщо вона притаманна
службовцеві, то цього не виправиш жодним кодексом честі.

Вже з самого початку судового процесу стало ясно, що суд-
дя в прозорій мереживній блузці й максіспідниці з глибокою

715 Марк Тулій Цицерон (106 до н. е. – 7 грудня 43 до н. е.) – давньоримський
політичний діяч, оратор, філософ і літератор.

253

розпіркою ні в чому серйозно розбиратися не буде, бо вона не
ставить собі за мету з’ясувати істину – їй просто до того байду-
же. Призначаючи судові засідання на дев’яту ранку, вона сама
з’являлася о десятій. А якщо переносила слухання з ранку на
кінець дня, то денервово вовтузилася на стільці – схоже, не могла
дочекатися кінця засідання, щоб врешті піти додому.

Набундючена суддя поставилася по-хамському до свідків,
коли відмовилася їх допитувати й безпідставно перенесла слухан-
ня на інший день. Вийшло, що люди даремно приїхали з іншого
кінця міста, відпросилися з роботи, сплатили за транспорт (для
декотрих і такі гроші щось важать), довго нудилися в коридорі
перед суддівськими дверима й пішли, діставши облизня716, не дав-
ши свідчень, даремно згаявши час.

Після проголошення судового рішення чиновниця майже пів-
тора місяця з незрозумілих причин не віддавала протоколи до кан-
целярії. Учасники судової справи переймалися, що без вивчення
протоколів судових рішень не зможуть подати апеляційну скаргу
в зазначений термін і неодноразово телефонували до суду. Проте
секретарка судді просто нахабно відмахнулася: «Ну, не встигаємо
ми підготувати вашу справу, у нас і без вас роботи по горло»717.

Та коли залучені до судової справи зрештою отримали ці
протоколи, то вони їх спантеличили. Граматичні помилки, та ще
й написано, як курка лапою – секретарка мала жахливий почерк,
і їм довелося розбирати ті каракулі, вглядаючись в аркуш і на-
пружуючи зір. Неначе це писала не держслужбовиця, а недбала
школярка! Вони подали скаргу на якість ведення протоколів,
однак одержали суху відписку: усі їхні зауваження було просто
відхилено. Ще б пак! Адже скаргу розглядав не хто-небудь, а ... та
сама суддя в прозорій мереживній блузці й максіспідниці з гли-
бокою розпіркою.

716 Дістати облизня – див. виноску 583.
717 По горло – дуже багато (фразеологізм).

254

Вважаючи поведінку судді просто ганебною, я звернулася
до міського управління юстиції з проханням провести службову
перевірку. І тут бюрократи повелися, як в анекдоті, коли один
слухає, але не чує, другий чує, але не слухає, а третій слухає й
чує, але нічого не робить. Тобто замість службової перевірки на
світ народилася ще одна формальна відписка.

Недавно горезвісна суддя все-таки звільнилася зі своєї поса-
ди, проте ... через підвищення по службі. Зрозуміло, що вона й
далі чинитиме таке свавілля, але тепер уже на іншому, вищому
рівні. І ніхто за цинічне нехтування правовими нормами її так і не
притягне до відповідальності.

Тож оскаржуйте, шановні, дії цих «незалежних» суддів хоч у
Вищій раді юстиції, хоч у дідька лисого, результат буде однако-
вий – відсутній!

Глава 75

БОЖЕСТВЕННА КРАСА В’ЯВІ

Після того, що сталося з моїм сусідом, Ничипором Павлови-
чем Шабатурою, я морально ані дня більше не можу залишатися
в місті, тож замикаю квартиру й вирушаю до автостанції, щоб
нарешті дістатися своєї хуторянської господи.

До прибуття рейсового автобуса-чортопхайки залишається
ще пів години і я вирішую трошки заглибитися до алей старо-
винного парку «Кинь Смуток», що росте поруч. Милуюся мов-
чазними деревами, всуціль відчуженими від мирської суєти. По-
дейкують, що колись саме тут, шпацируючи поміж багатовікових
в’язів, імператриця Катерина II718 докорила князеві Потьомкіну719,
поглянувши на його зажурене обличчя:

718 Катерина II Олексіївна Велика – імператриця Всеросійська з 1762 по 1796 р.
719 Г. О. Потьомкін (1739–1791) – дипломат, генерал-фельдмаршал, Великий
Гетьман Катеринославських та Чорноморських козацьких військ.

255

– Григорію, кинь смуток! Поглянь, яка краса довкруж!
Наразі ця нехитра фраза з глибини століть мене підбадьорює
й додає снаги.

На жаль, у Помідорівці справджуються мої найгірші побою-
вання. Рекс ще більше змарнів. Полив’яної посудини з поживою
й водою побіля нього немає. Пес безупинно нудиться на коротко-
му ланцюзі. Його шерсть звалялася й потьмянішала. З очей оста-
точно зникли бісики й цікавість до життя.

Мене охоплює відчай. Та раптом щось наче окрилює. Схо-
же, я зможу таки врятувати вівчарку! Для цього мені знадобить-
ся дрібничка: зробити лишень один телефонний дзвінок, але без
свідків, щоб ніхто анічичирк.

Кажуть, що й стіни мають вуха. Тож я вирішую здійснити
свій задум на відкритій місцині, посеред хуторянських ланів.

Свинцеве небо провіщає дощ. Та поки він не пролився, до-
вкруж стигне блаженна, повна солодкої млості й оманливого
спокою, тиша.

Я надягаю брунатний анорак720 та взуваю юхтово-кирзові чо-
боти, щоб не забрьохатися в дощовій багнюці. Затиснувши в руці
смартфон, хутко обгинаю фасад Пряникового Будинку, перетинаю
строкате черезсмужжя стежкою, порослою споришем. Пробираю-
ся поміж високого соняшника й кукурудзи, нашорошено прислу-
хаючись до звуків: тужливого кумкання жаб-зеленюків, кректання
качок, сюрчання коників, віддаленого контрабасового реву корів.

Переводжу дух, зіп’явшись на підошву чималої кучугури,
отороченої колосистим заливним лугом, що йде за обрій. Небо
тут злітає високо, до самого бога. Я зачаровано пересуваюся
поміж розкиданих велетів-каменів, які неначе залишились тут
від космічних прибульців. З них ярусами спадає чіпкий плющ.
Під ногами тихцем жебонить серпастий струмок. Десь у зеленій
гущавині кує зозуля, як накрутний птах.

720 Анорак – легка вітрозахисна куртка, яку вдягають через голову.

256

Тут, на вольному просторі, хати Помідорівки ледь видні-
ються в сизому серпанку. Натомість під смугою дощових не-
бес чітко проглядається ландшафт сусіднього села Базіки.
Створюється ілюзорне враження, що його лялькові будинки
ось-ось скотяться з узвишшя до похилої яруги. Насправді ж
ніщо не заважає їм бовваніти на високому насипі між рясним
клечанням яблуневого саду, в якому вже дозрівають хрусткі,
матово-пурпурові, наливні яблука. Які ж вони смачні!

Раптом я помічаю віддалік страуса-нанду721 чи, може, ему722,
що картинно підіймає довжелезні ноги поміж мурави. Цікаво,
як просяк у поліські краї цей екзотичний птах? Роздивившись,
усвідомлюю, що це – звичайний лелека. В наших селах його
зчаста називають буслом.

Статечно походжає полем табун дрохв. За ними на випасі
годується глива незагнуздана кабардинка723. До неї тулиться
лоша. Коняка стриже вухами й форкає, хрумаючи сіно. Її сплу-
таний хвіст хилитає вліво-вправо бузкову конюшину, собачу
м’яту, лугову жеруху, ведмежі вушка й жалячу кропиву. Пряно
пахне кінським потом. Спостерігаючи чотирилапу красуню з її
дитятком, я згадую, що невдовзі настане день Флора й Лавра724,
покровителів коней. А там і літу прийде край.

Ось вона, божественна краса в’яві! Намагаючись її не споло-
хати, я жадібно вдихаю медвяні пахощі любистку й татарзілля,
над якими дзижчать джмелі і бджоли. Мимоволі згадую поетичні
рядки Максима Рильського725, що як мурава повільно колива-
ються на хвилях бездоганного ритму:

721 Страус-нанду – великий птах, що мешкає в країнах Латинської Америки.
Страуси не літають, проте добре бігають.

722 Ему – великий птах, що зовні нагадує страуса.
723 Кабардинка – кабардинська порода коней верхово-заряжного типу.
724 День Флора й Лавра православна церква відзначає 31 серпня.
725 М. Т. Рильський – див. виноску 372.

257

Спинилось літо на порозі
І дише полум’ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе.
Умиється зелене літо
І засміється, як дитя, –
Весни ж і весняного цвіту
Чи я побачу вороття?
Чи весняні здійсняться мрії?
Чи літо не обманить їх?
Чи по степу їх не розвіє,
Мов пух на вербах золотих?

Раптом на потьмянілий небесний простір шпарко викочують-
ся пухкі присадкуваті хмари. Шелепотить грайливий вітерець.
З-під ніг зринає, б’ючи крилами, якійсь схвильований птах.
Зойкає різко і жалібно. Мені нема де перечекати, нема куди схо-
ватися, то ж буквально за мить я сміливо підставляю своє личко
незграбній ласці дощу.

Проте як там напучує Сковорода?

«Ах, мій друже! Не проси дощу, за приказкою, проси врожаю:
буває, що й дощ шкодить родючості.»726

Глава 76

«ЧЕКАЮЧИ НА ҐОДО»727

Небесна злива швидко минає. Потому прямо над лугом
зависає веселка. Роззолочена навкісним сонцем, матінка-природа
знов розкриває всім свої щирі обійми. Потопаючи в кужелиці за-

726 Г. С. Сковорода (1722 –1794) – видатний український мислитель..
727 «Чекаючи на Ґодо» – п’єса ірландського драматурга Семюела Бекета
(1906–1989), одного із засновників театру абсурду.

258

пашних квітів, я біжу видолинком, затим рівчаком, а посвіжілий
вітерець несе за мною трав’яним клубом перекотиполе.

Зупиняюся біля гатки728, всуціль порослої жаб’ячим оком729.
Поруч – невеличкий ставок, що з часом обмілів, заріс чемери-
цею, лататтям і ряскою, майже перетворився на рідку твань, ца-
рину прозорокрилих бабок. За ним стелеться пагілля верболозу,
а вдалині видніється прижовклий березовий гай. Не варто про-
биратися далі поміж купин осоки. Та й відкладати справу більш
немає сенсу. Треба сконцентруватися, перевести дух і нарешті
здійснити свій зухвалий намір. Аби не вимкнувся смартфон, ки-
тайська копія корейського «Самсунга», який вже не раз підставляв
мені ніжку730 в тих чи інших життєвих цугцвангах731!

Онімілими від хвилювання пальцями я натискую на дисп-
леї цифри заповітного номера, що належить впливовому біз-
несменові, мешканцю села Базіки, Віталію Шмаровилу. Чи є він
моїм родичем, приятелем або знайомим? Ні в жодному разі. Про
нього я дізналася нещодавно й випадково, гортаючи сторінки
місцевої преси.

– Газета – сміття, а газетний читач – дурень. Спливає день, з
ним і газета, – сказав би ущипливо Сліпий Кіт. Та наразі його по-
руч немає з усіма його ведмежими послугами732.

На мене накочує хвиля душевних сумнівів і внутрішніх су-
перечок. Та я все ж наважуюся зателефонувати Віталію Шма-
ровилу й запропонувати таємну зустріч. Саме таку, коли жодна
мушка не забринить, комар носа не підточить733. Тобто щоб жод-
на істота не здогадалася про зміст наших перемовин.

728 Гатка – настил з колод або хмизу для проїзду через багнисте місце.
729 Жаб’яче око – болотна квітка.
730 Підставити ніжку – перешкодити (фразеологізм).
731 Цугцванг – стан у шахах, коли будь-який хід гравця погіршить його
позицію.
732 Ведмежа послуга – незграбна, невміла допомога в чомусь, що приносить
замість добра й користі зло й шкоду.
733 Комар носа не підточить – не буде до чого причепитися (фразеологізм).

259

Мені щастить: бізнесмен бере слухавку і хрипким голосом каже
«Алло». Приглушено, плутаючись від хвилювання, я благаю об’єкта
моєї останньої надії, якого ніколи не бачила, перейнятися долею
однієї породистої вівчарки. Як саме? У найпростіший спосіб: забра-
ти її до себе. Я запевняю Віталія Шмаровила, що привезу йому со-
баку власноруч, як кажуть, з доставою додому. Але коли стемніє, бо
збираюся… потай забрати її в однієї непорядної, недоброї людини.

Не дозволяючи своєму телефонному співрозмовникові сха-
менутися, я запевняю його, що розумний молодий пес ніц нічим
йому не завадить. Не вимагатиме пити або їсти. Йому підійдуть
будь-які, навіть невибагливі умови утримання. Нізащо ні на кого
не загарчить і нікого не вкусить. Не викаже найменшого непо-
слуху. А якщо пес Віталію Шмаровилу ну зовсім не потрібний,
то його можна у перший же базарний день вигідно продати. А він
припаде до вподоби будь-кому! Адже пес – елітний, породистий.
Ет, просто чудовий службовий пес! Вивчена вівчарка!

Продати! Як потопельник за соломинку, я хапаюся за це тор-
гашеське слово. І хоч я його не дуже шаную, воно наразі може
справді врятувати Рекса.

Очамрілий від мого несподіваного натиску, бізнесмен спочат-
ку пручається, затим вагається, зрештою погоджується обмір-
кувати нашу розмову. Він обіцяє зорієнтуватися, ретельно вивчи-
ти мою вкрай оригінальну й незвичайну пропозицію, зануритися
в суть проблеми і ввечері передзвонити. Можливо, його голос
трохи хрипить через вчорашній алкоголь.

– Піу-піу, ха-а-а-а! Дриб-ца-ца! – саме в такий спосіб я гуч-
но висловлюю свій внутрішній святковий настрій, звичайно ж,
не Віталію Шмаровилу у вуха, а щойно коли в слухавці лунають
гудки, сповіщаючи про закінчення розмови.

Окрилена надією, стрибаючи по мураві, поспішаю назад, до
Пряникового Будинку, де збираюся піднесено чатувати на благо-
словенний вечір. Адже саме цей вечір має кардинально змінити
на краще Рексове життя.

260

І вічністю пливе цей довжелезний день! Вмираючи з нетер-
плячки, я не можу зосередитись на жодній серйозній праці й га-
саю по кімнатах, начеб норовистий кінь, ще й наспівую:

Відігнувши куточок фіранки,
У вікно заглядають панянки,
Як в черкесці, в розшитім сідлі
Я гарцюю на баскім коні734.

Щоб швидше злетів час, я вибігаю на задній двір. Спостерігаю,
як вздовж рядків моркви крокує сорока. Блищить собі оком і
стрекоче. На іншій грядці якось підозріло ворушиться квасолин-
ня. Мабуть, в його пружних вусиках плутається малий щурик або
сліпачок. Праворуч – картоплиння. А картопелька вже, мабуть,
дозріла: листя сохне й жовкне.

Я ковзаю зором по пістрявій, мозаїчній тисняві квітів на
своїй клумбі. Деякі з них вже відцвіли, в коробочках торохкоче
насіння. І я ретельно збираю його в спеціальні паперові пакетики,
щоб посіяти наступної весни. Затим визволяю городину з полону
будяків, колінкуючи по латках і спритно виполюючи бур’янці,
що чимдуж чіпляються за місце під сонцем. У голові спонтанно
народжується пустотливе:

«Бур’ян – як гай до виднокраю,
його розмай не оминаю».

Зосереджено добираючи рими далі: «раю, стрибаю, почуваю,
співаю, буваю…» – зграбно вискубую шпичастий хвощ, лапатий
підбіл і молочай з масної землі до щонайменшої бадилинки.

Дощ принишк, але не вщух. Зрештою його пронизливі цівки
женуть мене назад, до Пряникового Будинку. І вчасно, бо в шибу
вже періщить град. Я щільно зачиняю двері, щоб до сінців не за-
текла вода.

734 “ ”(

.. ).

261

– Цікаво, о котрій годині день перетікає у вечір? О четвертій,
мабуть, ще триває день. О п’ятій настає надвечір’я. О шостій?
Сьомій? А то й о восьмій? – ще і ще раз пристрасно випитую
я себе.

Перегодом пульс дня слабшає, як людина, що готується до
спочинку. Настінний годинник розмірено й без упину прокручує
стрілки – велику й маленьку. Чи розумно вчинили стародавні
вчені, започаткувавши поділ часу на проміжки? Він все одно несе
нас за собою, хочемо ми того, чи ні. Бо ж якщо дослухатися до
Олександра Гріна, то «життя знає не час, а діла й події»735.

По дев’ятій я спохоплююся, адже вечір вже майже добіг до
ночі. Так можна дочекатися й до грецьких календ736! Серце калатає
від тамованого на споді тривожного передчуття. Щось образливе
і принизливе вбачається в тиші дзвінка, що так і не пролунав.

Гамуючи самолюбство, я вирішую зателефонувати Віталію
Шмаровилу сама. Адже за пів години турбувати Великого Дуку737
через пізній час буде вже не комільфо738. І знов онімілими від хви-
лювання пальцями я натискую на дисплеї цифри заповітного но-
мера. Однак «ділова ковбаса»739 з царственим презирством уперто
не бере слухавку.

– Що сталося? – надсадно випитую я в телефону. – Мо’
бізнесмен за «гарячою» путівкою740 вилетів зі своєю малжонкою
на Біарриц741 скуштувати охолодженого Божоле-нуво742, розведе-
ного, за болгарським звичаєм, водою?

735 О. С. Грін (1880–1932) – російський письменник, представник неороман-
тизму.

736 До грецьких календ – до часу, який ніколи не прийде (латинська
сентенція).

737 Дука – багатій.
738 Не комільфо – див. виноску 610.
739 «Ділова ковбаса» – ділова людина (жарг., ірон.).
740 «Гаряча» путівка – путівка за зниженою ціною.
741 Біарриц – курорт на Атлантичному узбережжі Аквітанії.
742 Божоле–нуво – сорт молодого французького вина.

262

Втім, не обов’язково розважатися на Лазурному березі
Франції. Можна смакувати ристрето743 в Саламанці744 чи ласува-
ти фісташковим морозивом з креманки десь у Квакенбрюці745 з
виглядом на семирукавну річку Заєць. Чи розкорковувати пляш-
ку калганівки746 до гетьманського борщу з добрим шматком сала
й котлетами з бараболею на Запорізькій Хортиці747. Варіантів –
безліч.

Мені важко повірити у своє нищівне фіаско748, тож я до
глибокої ночі не стуляю очей749. Все на щось сподіваюся, тримаю-
чи в руках непотрібний смартфон. І лишень коли на небо викочує
гордовита повня, мою велику надію заступає велика безнадія. І
тоді губи розповзаються в гіркій, як Рексове життя, посмішці. Я
прокручую в голові п’єсу Семюела Бекета, приміряючи на себе
ролі обох її героїв. Весь відведений сценічний час вони очікують
на свого приятеля Ґодо. Однак він так і не прийшов.

Глава 77

«ДЕ ПЕРЕДОВІ ЧАСТИНИ ВЕНКА750?»

Хоча що там Годо, який так і не прийшов! Історія Другої
Світової війни знає приклад, коли ціла армія «так і не прийшла»
до звіроподібної людини, що так несамовито на неї очікувала,
відчуваючи остаточний крах!

743 Ристрето – міцний кавовий напій.
744 Саламанка – курортне місто на заході Іспанії (Кастилія).
745 Квакенбрюк – місто в Нижній Саксонії.
746 Калганівка – традиційна українська гірка настоянка горілки на калгані.
747 Острів Хортиця – найбільший острів на Дніпрі, розташований поблизу
Запоріжжя.
748 Фіаско – див. виноску 411.
749 Не стуляти очей – не заснути й на хвилину (фразеологізм).
750 Вальтер Венк – один з наймолодших генералів німецької армії у Другій
світовій війні. Наприкінці війни здався зі своєю армією Сполученим Штатам
Америки.

263

У ніч з 29 на 30 квітня 1945 року шеф Верховного головно-
командування Вермахту751 фельдмаршал Вільгельм Кейтель от-
римав від Адольфа Гітлера752 тривожне послання, в якому було
лишень одне запитання: «Де передові частини Венка?».

– Де Венк?! – цей розпачливий вигук став лейтмотивом агонії
Третього Рейху753.

Тоді навіть найфанатичніші нацисти усвідомлювали, що
їхній режим доживає останні дні. Лишень фюрер754 все ще вперто
плекав надію на порятунок. Останньою соломинкою, за яку він
вхопився755, став командувач 12-ю армією генерал Вальтер Венк,
якому фюрер ні сіло ні впало756 дав абсурдний наказ: деблокува-
ти Берлін, відкинути Червону Армію й переломити хід війни на
користь Гітлера.

В останній частині кіноепопеї «Звільнення»757 фюрер вере-
щить в припадку ейфорії:

– Армія генерала Венка рухається в напрямку Берліна! Вона
відкине ворога! Геббельсе, негайно зв’яжіться з генералом Вен-
ком! Коли ж його авангард підійде до Берліну? Коли??

Тисяча ринських758! Гітлер не знав (не бажав знати), що за
гучними словами «армія Венка», «корпуси», «дивізії», «брига-
ди винищувачів танків» ховаються жалюгідні залишки розгром-
лених раніше німецьких частин, до яких зрештою рекрутували

751 Вермахт – збройні сили нацистської Німеччини, що існували впродовж
1935–1945 рр.

752 Адольф Гітлер (1889–1945) – політичний та державний діяч Німеччини,
один з ініціаторів Другої світової війни, в якій Німеччина зазнала поразки.

753 Третій рейх – неофіційна назва німецької держави з 24 березня 1933 по 23
травня 1945 року.

754 Фюрер – вождь у фашистських організаціях.
755 Вхопитися за останню соломинку – див. виноску 3.
756 Ні сіло ні впало – несподівано (фразеологізм).
757 «Звільнення» – кіноепопея з п’яти фільмів про Другу світову війну режи-
сера Ю. Озерова за сценарієм Ю. Бондарева та О. Курганова. Знято в 1968–1972 рр.
за участі кількох країн.
758 Ринський – українська назва австрійської й німецької валюти – гульдена.

264

навіть підлітків з Гітлер’югенду759. Більшості новобранців бра-
кувало навіть елементарної бойової підготовки. Вони майже не
мали зброї й боєприпасів. Ці підрозділи принизливо називали
«Bauchabteilungen» («шлункові батальйони»), бо їхні бійці страж-
дали на шлункові хвороби. Та найголовніше, що вже ніхто з них
не вірив у перемогу.

Хоч Вальтер Венк під час війни й зарекомендував себе
справжнім майстром із щасливого виходу зі скрутних ситуацій,
останнє завдання – з порятунку Берліну – від початку здавалося
провальним. Контрудар 12-ї армії просто прирекли на поразку.
Остання надія Гітлера була примарою, а на його відчайдушне во-
лання: «Де Венк?!» – генерал так і не прийшов. 7 травня 1945
року він смиренно здався американцям.

У повоєнні роки Венк перетворився на успішного бізнесмена
й упритул до кінця 1970-х років активно діяв в американській
промисловій сфері.

Історія зберігає фрагмент його листа від 22 червня 1950 року,
адресованого сестрі Рудольфа Гесса760 Маргариті:

«Ми всі кривилися та морщилися, однак ... виконували наказ.
Ти маєш рацію, наказ – не виправдання. Ні наказу, ні виправдан-
ня у моєму житті наразі немає. Натомість є відчуття бридо-
ти через те, що мене ніхто не звинувачує. Мене немає в жод-
ному списку. Навіть росіяни на мене плюнули. На якого дідька я
їм здався? А на біса я здався сам собі? Пам’ятаю, у дитинстві,
в кадетському корпусі, за щось покарали весь наш взвод – всіх,
крім мене. Гіршого покарання важко собі уявити. Від принижен-
ня мене нудило... ».

Вальтер Венк загинув у 1982 році в автомобільній катастрофі
на 83-му році життя.

759 Гітлер’югенд – націонал-соціалістичний молодіжний рух.
760 Рудольф Вальтер Ріхард Гесс (1894–1987) – прибічник Гітлера.

265

Глава 78

ЯК ПІДНЯТИ РЕЙТИНГ З-ПІД ПЛІНТУСА

З полиновим присмаком зустрічаю я наступний ранок. Так,
саме її, гірку квітку полин, посіяла в моїй душі власна довірливість
і простодушність. Ще вчора я цілий день очікувала на Годо, за-
тим на Венка. Сьогодні я вже не йму нікому віри. Одне лиш не
можу зрозуміти: навіщо Віталій Шмаровило ввів мене в оману
своїми порожніми обіцянками?

Подейкують, що дві найскладніші речі на світі – це розпіз-
нати порядну людину і вгадати стиглий кавунець. Із першою я не
впоралася.

Я шмагаю себе хльостко, начеб решето, яке само себе діря-
вить. Та раптом у мене зблиснув здогад. Адже зараз іде пере-
двиборча кампанія, тож найімовірніше вельбучний пан Шма-
ровило переймається, як би то підняти якнайвище свій рейтинг
з-під плінтуса. Не випадково ж позавчора я витягла з поштової
скриньки глянсову листівку з його передвиборчою програмою.
Шмаровилова відретушована «фотошопом»761 мармиза762 з чима-
ленькою лисиною й майже відсутньою шиєю глипнула на мене
звідти жаб’ячою усмішкою з подвійним денцем763.

Віталій Шмаровило балотується764 від провінційних «слуг
народу», тож він міг сприйняти мій несподіваний дзвінок як
провокацію й брудну підставу. Я заплющую очі, і в моїй уяві
вимальовується текст скандалезної газетної статті котрогось
містечкового райтера765, що полюбляє епатаж, як вогонь струж-
ку. З неприхованою зловтіхою зашмульганий журналюжка766

761 Фотошоп – багатофункціональний графічний редактор.
762 Мармиза – обличчя (вульг.).
763 Усмішка з подвійним денцем – лицемірна усмішка. Людина з подвійним
дном – лицемірна людина.
764 Балотуватися – висувати свою кандидатуру до закритого голосування.
765 Райтер – журналіст, що пише тексти на замовлення.
766 Журналюжка – журналіст (зневажл.).

266

сповіщає, що насправді кандидат у місцеві депутати Віталій Шма-
ровило є злочинним співучасником крадіжки псиська, єдиного й
незамінного компаньйона знедоленого хуторського парубчака-
сирітки.

А опоненти й недоброзичливці цього без п’яти хвилин депу-
тата, скориставшись нагодою, вже друкують нашвидкуруч гнівні
діатриби767 й інвективи768, що хтиво шкварчать на пательнях пере-
двиборчих шпальт.

На цьому кар’єра бізнесмена, звісно, уривається, позаяк го-
лобельна критика769 зі звинуваченнями його просто розтрощує й
кидає в нокдаун.

Така пікантна ситуація провіщає легку й безкровну пере-
могу потенційних конкурентів-верховодів, які зрештою отри-
мають почесні титули й начеплять на плечі золочені еполети.
Натомість, «ендшпілем»770 кар’єри Віталія Шмаровила стане на-
завше спаскуджене ім’я і… так, сірий псисько, який його ском-
прометував.

Мабуть, завбачивши таке, наш бізнесмен й обрав єдино пра-
вильне рішення: не ловитися на дешевий гачок, щоб не довести
самого себе до цугундера771. Не варто орлові ловити мух772. Ліпше
розпаношитися й виніжуватися у променях слави.

Цікаво, чи проголосують виборці за Віталія Шмаровила? Чи
збагне колись периферійний електорат незаперечний афоризм:
«Що вищий п’єдестал, на який підіймається карлик, то краще
видно, що він – карлик».

767 Діатриба – різка, агресивна, прискіплива критика, поєднана з нападками
на особистість.

768 Інвектива – звинувачення опонента в чомусь.
769 Голобельна критика – груба, розтрощувальна критика.
770 Ендшпіль – фінальна частина шахової партії.
771 Довести до цугундера – підвести під покарання, притягнути до
відповідальності.
772 Не варто орлові ловити мух – не слід поважній людині робити дурниці
(латинська сентенція).

267

«Люди, які голосують за злодіїв, зрадників і шахраїв не є
їхніми жертвами. Вони – їхні спільники», – стверджував Джордж
Орвелл773.

З обертоном774 гризучої досади я повертаюся до звичних по-
бутових справ. Готую Рексові неабияку порцію пом-соте775, ки-
даю зверху кілька овальних шматочків ковбаси і збираюся бігти
до зголоднілого песика.

– Поклич гостей на ґанок – поглемедати776 кісток, – глузливо
коментує Сліпий Кіт.

Я миттєво спалахую, як сірник:
– Хочеш з кимсь посваритися?
– Та не з кимсь. З тобов.

Глава 79

ВКЛАДАННЯ РОЗУМУ В ДИТЯЧІ ДУШІ

Відвідавши й нагодувавши Рекса, я виходжу з обійстя
занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху
стріхою – злиденного пристановища Свиридка Молодшого й іду
краєчком хуторянської дороги. Погляд приємно ковзає по стов-
бурах дерев, всуціль обліплених плодами, що звисають через
паркани обабіч мого шляху. Їхнє обважніле, розчепірене віття й
галуззя нагадує мені нескінченну вервечку плетених козубів, до-
схочу наповнених соковитими яблуками й грушами.

Пахтить дозрілою черемхою. Сонце пражить як розжарений
п’єц. Довкруж коливаються сухі подихи серпневого вітру. Здаєть-
ся, ось-ось відкриється найближча шиба й залунає сердечна пісня,
що звеселяє розмірене, обласкане літом, хуторянське життя.

773 Джордж Орвелл (1903–1950) – британський письменник і публіцист.
774 Обертон – додатковий тон, що надає основному тонові особливий відті-
нок, тембр.
775 Пом-соте – відварна картопля (француз.).
776 Глемедати – жувати (діал.).

268

Оминаючи останню хату, простую далі, за Гуту Мальовану,
аж до Вепрячого переїзду. Там, побіля копиці польових квітів,
височіє господа тітоньки Стехи Кушпіївни, малжонки голомо-
зого пана Йвана. Я призвичаїлася купляти в неї пряжене моло-
ко. Мені завше подобається, гукнувши знадвору, раптом опи-
нитися в їхній, критій ґонтою, хаті з причілком, повернутим не
до хуторця, а до лісу, начеб вона, хата, віч-на-віч розмовляє з
деревами.

Над широкою, зручною призьбою нависає стріха, захищаючи
від спеки й дощу. Цвірінькають горобці на піддашші. Між своло-
ком777 і стелею розкладено купки гарбузового насіння й віники з
різнотрав’я, що ширять довкруж духмяні пахощі сушеного зілля.
Роки згорбили спину Кушпіївни. Однак, коли не завітай, тіточка
спритно церує чи латає одяг або плете шкарпетку кружка, на п’яти
тонких дротиках, а голомозий пан Йван тим часом походжає ху-
торцем, гендлюючи льодяниковими півниками, рибками, зайчи-
ками й навіть пістолетами на паличках.

Мені до вподоби їхня родина, яка, сама того не відаючи, живе
за Тарасовими поетичними мріями:

І дід і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи,
Гарненько, в білих сорочках…778

Замислившись, я повільно простую повз голубник. Раптом
чую знайомі акорди гармошки:

…Ромен-зілля, ромен-зілля,
Ромен похилився;
З України до дівчини
Козак уклонився.

777 Сволок – балка, що підтримує стелю.
778 Рядки з поеми Т. Г. Шевченка «Наймичка».

269

Ой дав він їй поклон низький
З коня вороного,
Вона ж йому хустину
Шовку зеленого.

Не подоба козакові
В хусточці ходити,
Тільки й слава козацькая –
Сідельце укрити...779

Це сидить на лаві під клейкою пахучою липою, що недавно
скинула свій медоносний цвіт, дід Соловейстер. Його звідусіль
тісним кружком оточили засмаглі дітлахи, що позбігалися
звідусюди. З жартами й приповідками дід пестить маленькі світлі
й темні голівоньки загрубілою рукою. Усі теревенять, човгають
ногами й гомонять ладком. Чутно безтурботний, дзвінкий мали-
новий сміх.

Розлогі кущі жовтогарячого золотарника неподалік притя-
гують промені сонця. Звідкись долинає полохливий пташиний
лемент.

Я зупиняюся й усміхаюся, слухаючи, як соковито, а головне
– непомильно дід Соловейстер вкладає розум у дитячі душі; як
його природна лагідність вкотре переливається в мудрість:

– Коли хліб викине колос – утратить соловейко голос;
– Куди кінь з копитом – туди й рак з клешнею;
– Хто борше насипле, той борше змеле;
– Ганчір’я, що викресало іскру, себе нею спалило.

Як хороше і як доречно!
Уся ця картина жваво нагадує мені проникливі вірші Олексія
Плещеєва780, що мене їх навчив у дитинстві мій дідусь Оксень:

779 Українська народна пісня.
780 О. М. Плещеєв (1825–1893) – російський письменник, поет, перекладач.

270

«На крутім узліссі, де луки рясні,
Бачив я хатинку торік, повесні.
Мешкав в тій оселі тамтешній лісник
Статний, сивочолий, дока й ремісник.
Зморшки на обличчі, бісики в очах.
Розумівся добре на всяких речах.
В лісі кожен кущик знав він, як своє –
Де яка пташина гніздечко зів’є,
Де тропа звірина є коло ріки.
Як любили діда сільські малюки!
Ввечері, буває, на ґанку сидить,
Дітлахів чекає, чимось дзеленчить.
Хлопці та дівчата – всі йому гуртом
Повіряють мрії тихим шепітком.
– Любий дідусенько, змайструй нам свисток.
– Чи не знайдеш, діду, боровик-грибок?
– Обіцяв, дідусю, щось розповісти,
Вивірку руденьку з лісу принести.
– Зачекайте, дітки, дайте тільки строк.
Вивірка вам буде. Буде і свисток.
Лагідно рукою гладив він завжди
Чубчики біляві, плечика худі.
Як застигла річка змерзлою водою,
Смерть прийшла за дідом тихою ходою.
Згас в своїй хатині в божій доброті,
І сумують діти в гіркій самоті.
Там, де дід пригрів їх, в чарівній росі
Чутно тупіт ніжок й тонкі голоси.
Пам’ятати довго будуть дідуся,
Що робив людей з них, в тому правда вся781.

781 Вірш О. М. Плещеєва «Старий» подано в перекладі з російської Л. О.
Туровської.

271

Та ось дід Соловейстер відкладає гармошку. Лукавинки ся-
ють в його очах. Усміхаючись кутиками губ, він починає неквап-
но розповідати маленьким слухачам одну зі своїх улюблених
байок, про найдобрішу у світі Богиню Бідності782.

Я мала б рушити далі, до тіточки Стехи Кушпіївни, але за-
вмираю, заслухавшись.

Глава 80

НАЙДОБРІША У СВІТІ –
БОГИНЯ БІДНОСТІ

«Ви, заповітні стежини, присипані золотавим піском, і
смарагдові шати лісу!

Ви, порослі муравою луки й круті, заплутані яруги, де хова-
ються дикі олені й лані!

Ви, велети-бескиди, увінчані північними і вранішніми зорями,
та стрімкі урвища!

Ви, бурхливі потоки річок, що виблискують срібними водами
й дзеркальні плеса розіллятих ставків!

Розступіться, розступіться! Надайте дорогу їй, найдобрішій
у світі – Богині Бідності!

Відтоді, як існує людство, вона мандрує по земній царині, меш-
кає поміж нас, працює і співає, найдобріша у світі – Богиня
Бідності.

Якось зібралися недобрі люди, яким вона здалася занадто
гарною, веселою, моторною і сміливою.

– Закуймо її в ланцюги, закатуймо, – кричали вони, – най їй
буде боляче, най вона загине, ця Богиня Бідності!

Але вони не змогли закувати її в ланцюги. Не змогли й при-
низити. Адже вона знайшла притулок не у палацах панів, а в

782 Балада «Богиня Бідності» згадується у романі Ж. Санд «Графиня Рудоль-
штадт». Адаптований переклад з російської Л. О. Туровської.

272

душах селян, небораків, страждальців, святих, ця найдобріша
у світі – Богиня Бідності.

Вона поневірялася мов Агасфер783 і злітала як ластівка.
Була старішою за Колізей784 і молодшою за весняний пролісок.
Вона розплодилася по землі швидше, ніж фіалки Богемського
лісу785, ця найдобріша у світі – Богиня Бідності.

Вона народила чимало дітей і навчила всіх вселенської
мудрості. Вона знає більше, ніж найповажніші мудреці, береть-
ся за найскладніші й найвідповідальніші речі, ця найдобріша у
світі – Богиня Бідності.

Це саме вона обробляє лани й висаджує дерева; захищає та-
буни і стада, зустрічає ранкову зорю й першу усмішку сонця, ця
найдобріша у світі – Богиня Бідності.

Вона вибудовує із зеленого пагілля курінь дроворубові, да-
рує орлиний зір мисливцеві, разом з рибалкою витягує невід,
полегшує плуг у руках хлібороба, ця найдобріша у світі – Богиня
Бідності.

Це саме вона надихає скрипку, гітару й флейту, що трем-
тять під тонкими пальцями мандрівного музики, вінчає перло-
вою росою волосся художника чи поета й наказує талантам
сяяти яскравіше, ця найдобріша у світі – Богиня Бідності.

Вона щиро навчає ремісника обтісувати камінь, гранувати
мармур, обробляти золото, срібло, мідь і латунь. Пособляє літній
жінці і юній дівчині ткати найтонше полотно, ця найдобріша у
світі – богиня Бідності.

Це саме вона лагодить стіни розхитаної від бурі халупи
й оберігає полум’я лампади. Вона замішує борошно для сім’ї,
гаптує рушник, годує й напоює хатню худобу й дику звірину, ця
найдобріша у світі – Богиня Бідності.

783 Агасфер або «Вічний жид» – легендарний християнський персонаж, при-
речений на вічне блукання світом.

784 Колізей – найбільший амфітеатр Стародавнього Риму.
785 Богемський ліс – чеський національний парк.

273

Вона споруджує величезні замки і грандіозні фортеці. Ви-
рушає з шаблею й рушницею; підіймає зброю проти ворогів і
здобуває перемогу; ховає загиблих, лікує поранених і рятує пере-
можених, ця найдобріша у світі – Богиня Бідності.

Це саме вона уособлює земну лагідність і терпіння, співчуття
й милосердя, ця найдобріша у світі – Богиня Бідності. Її безмеж-
на любов єднає людей, вселяючи в них, поряд з вірою, надією й
любов’ю – ще й упевненість у власних силах і непереможність.

Настане день, коли саме завдяки їй бідні й нужденні припи-
нять нести на своїх плечах усю тяжкість світу й отримають
гідну винагороду за свою працю.

Наближається час, коли не буде ні заможних, ні злиденних,
коли всі однаково користуватимуться благами, які їм дарувати-
ме небо.

Її ніколи не забудуть у гімнах та легендах, цю найдобрішу у
світі – Богиню Бідності. Ми пам’ятатимемо, що вона була на-
шою невсипущою матір’ю, невтомною годувальницею й уосо-
бленням справедливості.

Тож чекайте на прийдешні щасливі часи ви, заповітні сте-
жини, присипані золотим піском, і смарагдові шати лісу!

Ви, порослі муравою луки й круті, заплутані яруги, де хова-
ються дикі олені й лані!

Ви, велети-бескиди, увінчані північними і вранішніми зорями,
та стрімкі урвища!

Ви, бурхливі потоки річок, що виблискують срібними водами
й дзеркальні плеса розіллятих ставків!

Розступіться, розступіться! Надайте дорогу їй, найдобрішій
у світі – Богині Бідності!».

Дід Соловейстер завершує свою розповідь, навіщось обсмикує
старомодну кацавейку й глибоко замислюється. Над його очима
ледь помітно рухаються сиві, кущуваті брови.

Принишкли і його маленькі друзі. Запала глибока тиша.

274

«Тиша тишу оглуша», писала колись Ірина Жиленко786. Ли-
шень барвінкове небо над хуторцем часу не гає: все переливається
з вічності у вічність.

Згадую одну влучну сентенцію787 Луція Сенеки788 про бідність:
«Кому і в бідності добре, той багатий». Мені так подобається
цей зворушливий вислів, що якось Сліпий Кіт виписав його на
ватмані великими буквами й повісив над обіднім столом Пряни-
кового Будинку.

Є ще один варіант цього прислів’я: «Хто нічого в пальцях не
стискає – має майже все».

Глава 81

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТИХ,
КОГО ПРИРУЧИВ»789

З глечиком пряженого молока я повертаюся від тіточки Сте-
хи Кушпіївни до Пряникового Будинку. Відливаю частину в
череп’яну посудину, додаю житнього хліба, перемішую і йду го-
дувати Рекса.

За дворищем стоїть золота, спекотна бджолина тиша. Небом
мандрують чудернацькі повстяні хмари. Високо між ними літає
коршак. Ліпота, якби мошва не псувала настрій: така мала, а гуде,
начеб віденський орган.

– Пражу – смажу, корову ціджу – каструлю луджу790, – чую
звідкись. Впізнаю голомозого пана Йвана Кушпія. Кульгаючи

786 Ірина Жиленко (1941–2013) – українська поетка.
787 Сентенція – стисле повчальне висловлювання.
788 Луцій Анней Сенека (4 до н. е. – 65) – давньоримський філософ, поет,
державний діяч і оратор.
789 «Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив» –
фраза, яку сказав Лис Маленькому принцові в однойменній повісті французького
льотчика й письменника Антуана де Сент-Екзюпері (1900–1944).
790 Лудити – наносити олив’яне покриття на поверхню металевих виробів.

275

на костурі, він пропонує хуторянам будь-яку послугу, аби була з
нього хоч якась користь. Бо не любить просто собі байдикувати,
сидячи під хатою.

Роззирнувшись довкола, помічаю навскоси, біля штахетни-
ка791, бабу Мокрину й Чорнороту Наталиху. Балакучі салопниці-
лепетухи792 повсідалися на лаві під черешнею, перестиглі ягоди
якої яскравіють поміж листя. Обидві кумасі ласують гронами на-
литого золотом винограду з таці, точать ляси, пасталакають, ще
й цокають язиками. Над їхніми головами начеб клубочиться сизе
марево пліток і чуток.

Без капелюха-невидимки мені нема куди подітися, тож на-
ближаюся, згнітивши серце. Шанобливо здоровкаюся й натягаю
на себе перуку геть непотрібної розмови.

– Ет, і завдала я прочухана старшій онучці! – хижо посміхається
Чорнорота Наталиха. – Тільки уявіть: поклала обох на денний
сон. Через деякий час зазирнула потай до дитячої опочивальні.
Густуся скрутилася як котенятко та й сопе собі у дві дірки793, а
Фросинки й сліду нема. Отака фортель!

Кинулася шукати. Ніхто з сусідів ніц не відає. Начеб води
в роти понабирали794. Лишень голомозий пан Йван, розмахую-
чи костуром, дає слушну пораду: піти їх шукати усім хуторцем,
розтягнувшись ланцюжком. Мабуть, на минулій війні він саме
так і чинив.

Спасибі Малому Юрасеві: вліз на верхівку розлогого осо-
кору, роззирнувся довкіл і розгледів ген за Помідорівкою знай-
ому квітчасту спідничку, що з невеличкою торбинкою кивала
п’ятами795 до автотраси. Тут я заметушилася. Всілася на воза й
помчала щодуху. Всю сукенку дорожньою курявою припороши-

791 Штахетник – загорожа з дерев’яних кілків.
792 Салопниця – пліткарка.
793 Сопіти у дві дірки – спати (фразеологізм).
794 Набрати води в рот – мовчати (фразеологізм).
795 Кивати п‘ятами – втікати (фразеологізм).

276

ла, але ж наздогнала негідницю. Кинулася їй навперейми. Лайну-
лася, прости господи, й силоміць навернула до дому. На зворотній
дорозі суворо запитала: «Зізнавайсь, куди тікала»?

– І що ж вона?
– Жодним словом не прохопилася! Однак від Соловейсте-
ра дізналася про далекоглядні плани негідниці: вона рушила “у
загадкові Хмельницькі краї, де молочні ріки й масляні береги”796
на пошуки свого батька. Баба з дідом їй, бач, не догодили! Я не
дала лупки, однак добряче нагримала. Наразі поставила безсо-
ромницю колорадського жука з картоплиння збирати. До самого
смерку!
– Чи не занадто суворо поводитеся з дитиною? – сторожко
цікавлюся я.
– Та й це ще не все! – Чорнорота Наталиха лупає очима й
розтягує рот у канібальській посмішці, – минулої ночі я схопи-
ла старі штиблети свого непутящого зятя, віднесла на цвинтар і
між могилами прикопала. Відтепер смерть чигає на нього! Тож
невдовзі, славайсу, буде йому кришка!797
Мабуть, Чорнорота Наталиха ніколи не замислювалась, що
навіть приліпивши до своїх думок і вчинків Христове ім’я, не зро-
биш їх білішими. Почувши таке, баба Мокрина зойкує і сплескує
покритими синюшними прожилками руками. Її лице червоніє.
Стара ховає під лаву намуляні ноги й ціпеніє від жаху.
Але навіжена Чорнорота Наталиха підіймає вгору вказівний
палець і з металом у голосі проголошує:
– Тож незабаром скніти скурвому синові в сирій землі. Об-
личчям долілиць!
Начеб підсумовуючи її слова, здіймається вітер і гримає
віконницею. Зграя гайвороння з криком здіймається в повітря і
зникає в лапатому гіллі яворів.

796 Молочні ріки й масляні береги – казковий достаток, коли є все, що
забажаєш (фразеологізм).

797 Комусь буде кришка – з кимось буде покінчено (фразеологізм).

277

Від крижаного жаху в очах у мене тьмяніє. Здається, що не-
добрі слова Чорноротої Наталихи викидають зловісні проту-
беранці798, й ті палахкотять не лише над Помідорівкою, а й над
усією земною кулею.

Раптом Чорнорота Наталиха пильно придивляється до мене,
затим переводить важкий зір на череп’яну посудину, що я три-
маю в руці. Тембр її голосу пом’якшується, і вона схвально хитає
головою:

– Нех-нех799 від пуза Свиридкин Гавко повечеряє. Най
посьорбає свою останню юшку. Бо в цю ніч я пригощу його щуря-
чою отрутою. Мо’ на тім світі Хвостенкові800 ліпше замешкається,
ніж зі своїм хазяїном – недбайливим вилупком!

Усі хуторяни достеменно знають: Чорнорота Наталиха завше
залізно відповідає за свої слова. Її обіцянки – не дощові буль-
башки. «Сказано – зроблено» – це лаконічне, як удар сокири,
прислів’я саме про неї.

Торік вона вивела з життя власного кота. Отак просто взя-
ла – і викинула маленьку душу зі слабосильного тільця. Навряд
вона вчинила так задля збереження котячої популяції (мовляв,
що менше котів, то легше їм житиметься). Радше вона ніколи
не читала «Маленького принца» й навіть не замислилися, як
це ганебно – порушити принцип «ти назавжди береш на себе
відповідальність за тих, кого приручив».

Глава 82

NEVERMORE

У мене дотепер стоїть перед очима обрис того дорослого
рудого кота, що належав Чорноротій Наталисі. Дізнавшись,

798 Протуберанець – гігантський фонтан розжареного газу, який підіймається
й утримується під дією магнітного поля над поверхнею Сонця.

799 Нех-нех – нехай (викривл.).
800 Хвостенко – собака (жарт.).

278

що я, дачниця, полюбляю ласувати озерними карасиками, він
зазвичай чатував на мене побіля вхідних дверей Пряникового
Будинку. Попоївши, крився у високому плетиві квітів і ледарю-
вато мружився, охоплений блаженним відчуттям полуденного
затишку.

Я до нього прикипіла серцем, назвала Жозефом, і не проми-
нала жодної нагоди пригостити рибним хвостиком чи курячою
шкіркою. Ой, як той Мурко глемедав801!

То був незалежний, хитроокий, дотепний і навіть говіркий
кіт. Щойно ти до нього звертався, як він роззявляв зубату пащу
до самих іклів і виразно промовляв: «Няв!».

Він нікому не заважав, нікого не дряпав і нічого не по-
рушував, адже був тямущий, кмітливий і розумний представ-
ник сімейства котячих. Сміливий, але вкрай обачливий, щораз
наїжачував вуса, не даючи шансу торкнутися, щоб почухати
його за вушком.

Розгледівши на плюшевому носі настирливих блішок, я за-
писала у свій нотатник: «Придбати Жозефові протиблошиний
нашийник».

Кіт був такий милий, що я залюбки про нього піклувалася.
Поступово він перетворився для мене на невідійману частку
привільного хуторського літа, став невіддільною складовою не
розгаданої до кінця фауни-природи.

Раптом, о, боги Олімпу802, сталося лихо: Жозеф зник. Роз-
питавши хуторян, я дізналася, що Нявкотун «завинив» – загриз
кілька курчат у хліву Чорноротої Наталихи. Тітка ще над ранок
люто тупотіла своїми чавунними стопами й голосно банітувала803.
Затим, не вагаючись, схопила куроїда-невдаху в оберемок і
(тільки встиг верескнути) втопила в дощовій діжці.

801 Глемедати – див. виноску 776.
802 Олімп – гора, яку в грецькій міфології вважали священним місцем, де
перебували боги.
803 Банітувати – дуже когось лаяти.

279

Я заплющую очі й подумки уявляю жилаву хазяйську руку,
яка все тугіше стискає маленьку вухасту голівоньку, нещадно
тримаючи під водою беззахисне тріпотливе тільце, скоцюрблену
котячу тушку.

Ніколи Жозеф вже не пробіжить присмерковим хуторянсь-
ким ланом, не байдикуватиме на велетенських скиртах з золотою
соломою, не гратиметься багряними гронами калини. Ніколи!

Я зціплюю зуби, щоб не цокотіли. В голові б’є на сполох
англо-саксонська ритміка Едгарового «Nevermore!»804

…Й душу визволити з тіні,
Чорної, немов пітьма
Не спромога вже – дарма!805

Страшно.
Кажуть, що всяк господар у своїй господі. Бабо Секлето, але
ж не аж так надто! Полювання криється в котячих у крові. Це
невіддільна частина їхнього єства, їх такими створила матінка-
природа. Кіт лишень ішов за своїми споконвічними інстинктами:
здобував поживу. Він – безвинний! Завинив радше не він, а та
сама «жилава рука», що не стежила як слід за своїми курчатами!
Мені й досі невтямки: навіщо було насильно виводити із життя
рудого небораку? За те, що довів, що він – з племені звірів? Ну,
не вбачаю в цьому ніякого ґанджу.
Цікаво, що через кілька днів опісля жорстокої розправи з
бідолашною тваринкою постраждало ще трійко курчат. Хтось
із хуторських бачив куницю, другий – видру, а третій – рудого
шуліку. З’явилася й версія про невловного дикого лиса, який на-
чеб занадився тягати дрібну худобу. Виходить, що пересторога
не зайва і звір таки має бути невловний.

804 Nevermore (більш ніколи, англ.) – слово, що рефреном повторюється у вірші
Едгара Алана По (1809–1849), американського письменника, поета, літературного
критика.

805 Рядки з вірша Е. По «Крук» у перекладі А. В. Онишка (1940–2006), укра-
їнського перекладача.

280

Добре, що я не встигла придбати Жозефові протиблошиний
нашийник. А то сиділа б, стискуючи його руками, і невтішно ри-
дала. А так – сиділа й тужила без нашийника. З моїх зелених очей
сипалися яскраві зорі-сльози з присмаком власної гіркої провини
за те, що не передбачила і не врятувала це безглуздо втрачене
життя.

«Сльози – це слова, які не може вимовити серце», – сказав
Омар Хаям806.

Надовго тоді я втратила спокій, все прислухалася: чи не
несе за дверима Пряникового Будинку хвостатий вояка-зупак807
свою малу, зворушливу службу. Однак ніколи вже у відповідь
на моє буркітливе: «Ет, так ось де ти ховаєшся, рудий пустуне!»
не блисконе хитре око й не роззявиться в музичному «няввууу»
зубата паща.

Як все легко в «царів природи», коли йдеться про «братів на-
ших менших»: заманулося – і відібрав у безпорадної істоти все
найцінніше, що в неї було. Та насправді білий світ порожніє й
марніє, коли в ньому згасає маленьке, тремтливе, безневинне й
довірливе життя.

Глава 83

БІГ ПО ГРАНІ

Я спрямовую погляд до схованого за хмарами сонця й одни-
ми губами звертаюся до могутнього Уй-я-уя808, красно дякуючи
йому за те, що дозволив мені саме в ту хвилину опинитися саме в
тому місці, щоб дізнатися про єзуїтські809 наміри Чорноротої На-
талихи. Чому саме йому? А яка різниця? Якого бога покличеш,
той і відгукнеться.

806 Омар Хаям (1048–1131) – перський філософ, математик, астроном і поет.
807 Зупа – див. виноску 437.
808 Уй-я-уй – земний бог (тюрк).
809 Єзуїтський – підступний.

281

– Отруїти Рекса? Яке спритне вирішення докучливої про-
блеми! – я награно підтакую Чорноротій Наталисі, не виказую-
чи жодної ознаки невдоволення чи спротиву. Навпаки, догідливо
підсміююся, схвально розсікаючи повітря вільною від череп’яної
посудини рукою.

– Ой, лихо-лишенько! – заходжується голосити, та, перехо-
пивши тяжкий погляд своєї кумасі, лякливо осікається баба Мо-
крина. Пістряві вгодовані кури, що метушаться в неї під ногами,
сахаються і прожогом мчать до рятівного курника.

– Коте! Ко-оте! Що робити? Як вирятувати нашого Рекса з
лабет смерті?

Я почуваюся як неродюча груша, яку зрубали сокирою під
саме коріння.

– Мовчи, не диш, – похмуро зацитькує мене Сліпий Кіт. – Хіба
забула, як позаторік Чорнорота Наталиха ледь не стратила і мене
вибивши око рогачкою810? Звичайно, вона зробила це ненавмис-
но, але маєш, тітко, стежити, куди сунеш с​​ адовим інструментом,
коли побіля тебе метушиться всяка-різна хатня дрібнота, яку ти
сама й позаводила!

Хіба не знаєш, що вчинила Чорнорота Наталиха, побачивши
мою скривавлену морду? Сподіваєшся, що похопилася, нагріла
баняк води, продезінфікувала рану, змастила її єнотовим жиром
і відвезла мене до ветеринара, а потім пригостила свинячим око-
стом811? Підставляй поли812! Замість загладити свою провину вона
ще й розгнівалася: брудно вилаялася, спересердя сплюнула й гид-
ливо копнула мене запилюженим чоботом в озаддя так, що я геп-
нувся голічерева в колючі чагарі ожиннику.

Дмухнула холодом осінь, скувала землю льодом зима, од-
нак сверблячий біль в порожньому оці так і не вщухав. Згодом

810 Рогачка – двозубі вили для викидання гною.
811 Окіст – вирізка з лопатки чи зі стегна великої тварини.
812 Підставляй поли! – так кажуть, коли хтось не може на щось сподіватися чи
розраховувати (фразеологізм).

282

занехаяна очниця геть зігнила і скаправіла. У голові невситимо
калатали гучні дзвони. Я животів надголодь, потерпаючи від без-
перервних нападів пропасниці. Лишень навесні рана якось за-
тяглася. Сам дивуюся, як вичуняв. Скільки злигоднів я зазнав!
Біль, хвороба, сором, образа, розпач, зацькованість, усамітнення,
самокартання! Лишень гаракірі813 бракує в цьому журному ряді.
А скільки принижень, погорди, никань по чужих кутах. Здавало-
ся, від мене відхрестився весь білий світ. Я мало не здичавів, –
Сліпий Кіт обпікає мене пильним поглядом. – Зате наразі в мене
є і харчі, і притулок. Почасти це Пряниковий Будинок. Однак мій
справжній прихисток – це ти сама, Малушо, моя Казкова Фея.
Коли я тут, поруч з тобою, мене охоплюють ті самі почуття, про
які писав поет:

... Та й нічого мені не треба:
Маю ковдру, примус, кімнату,
Навіть латку осіннього неба,
Димарями прип’яту...814

Дозволь зазначити, о рятівнице котячого життя: багато хто з
людей вважає себе часткою світу. А для тебе світ є часткою тебе
самої, тож він живе за твоїми законами.

– Облиш, Сліпий Коте, – розчулено зітхаю я, завваживши,
що на цей раз мій компаньйон ніц не стає на котурни815. – Байду-
же, хто з нас кому й коли підставляє плече816. Головне, що ми з
тобою обоє вийшли з однієї гавані, обоє над усі чесноти цінуємо
доброту й душевне тепло, тож у капітанській рубці стоїмо поруч,
стернуючи в бурхливому океані спільного життя.

813 Гаракірі – самогубство.
814 Рядки з вірша «Галілей» українського поета і прозаїка Є. П. Плужника
(1898–1936).
815 Ставати на котурни – виявляти недоречне красномовство та фальшиву
піднесеність.
816 Підставити плече – надати допомогу (фразеологізм).

283

Сліпий Кіт шаріється, однак бере себе в руки817 і, долаючи
зніяковіння, набуває свою звичну подобу й голосно горлає:

Удвох по стежці, назустріч долі
І не важливо, в пекло чи в рай.
Треба йти, не страхаючись болі,
Хоч на край землі, хоч за край818.

– Як тобі такий вірш, люба Малушо?
– Не знаю, що й відповісти. Адже, за твердженням Юрія
Андруховича, найкраща поезія міститься… у проміжках між
словами819.

Глава 84

КАВАЙНИЙ НЯШКА820

Стражденна сповідь Сліпого Кота ятрить мені душу. А не-
минуча погибель Рекса роз’ятрює її ще більше. Раптом мене
починає… хилити на сон. Про цей феномен я колись десь чита-
ла. На фронті, під час атаки, коли на лінії вогню свистять кулі
й вибухають набої, солдат навіщось лягає на землю, згортається
клубочком, начеб кошеня, і безпробудно засинає. З погляду
психічної логіки таку поведінку пояснюють тим, що інколи, у
тлумі бурхливих подій, людський організм не може впоратися з
надмірним навантаженням на мозок і з нервовим напруженням,
тож тимчасово виходить з ладу і впадає в глибокий сон.

Я забігаю до відпочивальні, перевдягаюся в пеньюар з білого
батисту, відкидаю візерункове покривало, збиваю подушку й

817 Взяти себе в руки – подолати свої почуття (фразеологізм).
818 Рядки з вірша Р. Кіплінга «За циганською зорею». Переклад з російської
Л. О. Туровської.
819 Ю. І. Андрухович (1960) – сучасний український поет, прозаїк, перекла-
дач, есеїст.
820 Кавайний няшка – милий, принадний. Похідне від японських слів: кавай –
милий, гарненький і няшка – від «ня», що передає котяче нявкання.

284

кидаюся в ліжко з хромованими бильцями, з головою зарива-
ючись у ковдру.

Геть усе зайве! Сплю! У мене все добре. Все гаразд. Ні,
не гаразд, а чудово. Блискуче! Неперевершено! Мене ніщо не
турбує. Усього доста і геть усе бай-ду-жеч-ки! Най я буду вперто
радісною хоч уві сні!

За мить відчувши, що мене морозить, я різко підводжуся з
ліжка. Зриваю з себе пеньюар і надягаю уанзі821 у фіолетових сер-
дечках, яке навпомацки висмикую з шафи. Ще через хвилю ски-
даю й цю вдяганку, бо мене вже нестерпно кидає в жар. Біжу до
вікна, пильно вглядаюся в скельце, та не бачу назовні нічого, крім
свого відбитку.

І тут я згадую про категорію людей, які в екстремальних об-
ставинах, як ненажерна сарана, знищують усі продукти, що тільки
потраплять під руку вдома. Я стрімко взуваю пантофлі і, начеб
гелікоптер з великим пропелером, кваплюсь до кухні з наміром
дощенту спустошити всі полиці свого холодильника. Незграбно
гримаю кришками, зазираючи до каструль-нержавійок. І байду-
же, що зазвичай я не дуже охоча до їжі. Зараз я царюватиму за
столом. Викладаю перед себе гору сирних паличок, щедро уси-
паних пряними приправами й пожадливо видавлюю з дой-паку822
кетчуп-барбекю. Втім, змусити себе проковтнути хоч би однень-
ку паличку так і не вдається. Така ж доля чекає і на мортаделу823,
і на козячий сир, і навіть на лавандовий грильяж. Бо все здається
таким несмачним.

Зрештою я згадую про найпростіший спосіб здобути бажану
душевну рівновагу: ковтнути пігулку або вколоти в сідницю ампу-
лу чогось заспокійливого. Я відкриваю аптечку і з нордичним спо-
коєм відміряю 25 крапель валер’янки з округлого каламарчика.

821 Уанзі – комбінезон для дорослих з м’якої теплої тканини на кшталт
комбінезонів для немовлят.

822 Дой-пак – пакет з пластику зі стійким дном.
823 Мортадела – варена італійська ковбаса.

285

Сліпий Кіт зазирає до кухні й раптом пожвавлюється. З яко-
гось дива він починає шаркати своїми шльопанцями прямо в
мене перед носом:

– Я вкрай схвильо-ований тим, що коїться, і, мабуть, теж не
відмовлюся ковтнути благословенної валер’я-а-ночки, – нутря-
ним голосом повідомляє він.

– Валер’яночки поїстоньки воліємо, еге ж? – з істеричними
нотками в голосі, насмішкувато перепитую я. – Карафку малень-
ку чи відразу велику? А може келишок сухенького Шаблі824? Чи
слоїк солоденького Абрау-Дюрсо825, що тримає в руці Анхель де
Сото826? Або відкоркуймо пляшечку португальського Dom Jose,
що завалявся в коморі ще з 1856 року? І обов’язково ж вересовий
мед й ананаси в шампанськім зі жменею ескарго827!

Прислухаючись до моїх ущипливих коментарів, Сліпий Кіт
доходить до цілком слушного висновку щодо валер’янки: що
можна няні, не можна лялі, тож белькоче чергову нісенітницю
мені в помсту:

Мені однаково: страждати чи радіти…

При цьому знизує плечима і, підібгавши хвіст, задкує до
кухні. Йому до шалу засмоктало під серцем828. Там, намагаючись
не привертати моєї уваги, він починає навстоячки копирсатися
в борщовій каструлі, визбируючи мальованою дерев’яною лож-
кою масні кусні м’яса до глиняного полумиска. Не кіт, а «кра-
си небесної божественний взірець»829, – сказав би Олександр

824 Шаблі – французьке вино.
825 Абрао-Дюрсо – різновид шампанських вин.
826 «Портрет Анхеля де Сото» – полотно іспанського художника Пабло
Пікассо (1881–1973), де він зобразив Анхеля де Сото з келихом у руці.
827 Ескарго – їстівні равлики.
828 Засмоктало під серцем – неприємне відчуття при голоді чи тривозі
(фразеологізм).
829 Рядки з вірша О. С. Пушкіна «Мадонна» у перекладі з російської М. Т.
Рильського.

286

Сергійович Пушкін. На сучасному анімешному830 це зветься
інакше: «кавайний няшка».

– Не борися з обставинами, люба Малушо, – з ситим задо-
воленням долинає з кухні. – Перебори власне переборювання.
Зрештою візьми два і два, отримай чотири й додай до пекельного
становища, що склалося, ще більше пекла!

Затим він починає безглуздо випромінювати таємні енергії
віршованих рядків, доведених до абсурдного несмаку:

– Най підхопимо наше лихо,
та вдаримо їм об землю тихо!

На жаль, багато з того, що плеще язиком мій розпаньканий
Сліпий Кіт, не надається ні до усвідомлення, ні до використання.

Глава 85

ЗВОЛІКАННЯ – ЦЕ СМЕРТЬ

Несподівано на мене сходить олімпійський спокій831. Гнітюча
атмосфера всередині душі розсіюється. Я згадую коротку прит-
чу про високу гору. Щодня на неї всідається птах, щоб почисти-
ти дзьоба. Колись він зітре її до підніжжя. Чом не взяти його за
взірець?

Надходить вечір, і сутінки шпарко сіються на землю. Я на-
швидкуруч готую легку смаженю. Беру масло з надбитої масель-
нички. Нанизую на виделку папарделе з білими грибами. Затим
передаю Сліпому Котові тацю з кавником, і він наливає два що-
катих горнятка аскетичної (без жодної цукринки) чорної кави.

Ми розташовуємося на мансарді в м’яких фотелях і ласуємо
в оксамитовій напівтемряві під прозоро-блакитною маркізою832.

830 Аніме – унікальна японська анімація зі специфічним малюнком.
831 Олімпійський спокій – витримка, незворушність (фразеологізм).
832 Маркіза – навісна система, що захищає від сонця або дощу.

287

Десь удалині чути притлумлений гуркіт грому. До нас сирот-
ливо тулиться якійсь наляканий нічний птах з кумедно роззявле-
ним дзьобиком.

Як зворушують іноді вірші Ірини Жиленко, якими суголос-
ними вони бувають природі, а також моїй душі і настрою:

Притишена до світлого piano,
Десь, за стіною, скрипочка співала.
Я сіла в крісло до вікна лицем.
І милостиво осені кивнула,
Мовляв, я вже готова. Я вернулась.
Розпочинай класичний свій концерт.
Заговорив у сутінках годинник
Про те, як час проходить крізь людину
І там, за нею, – вічністю стає.
І розуму нема туди дороги.
І лиш душі меланхолійний погляд
Провидить все, коли годинник б'є.
І сутінки торкалися вікна...
Усе мина...
Але довіку буде –
Твій дім, і осінь, і ласкаве чудо
Концерту для дощу і цвіркуна.833

Ми насолоджуємося запашним ароматом резеди, що ховається
поміж передосінніх айстр. Ще трохи, і літо переміниться на
осінь. Спостерігаємо, як небо вергає далекі блискавки. Всі поезії
й філософії світу – ніщо проти таких сутінок. Іноді спорідненість
наших душ – моєї й Сліпого Кота – дещо порушується. Та до-
бре, що зазвичай ми з ним тримаємось купи, захищаючи одне
одного, як права рука підтримує ліву. Тож і тепер ми однаково
меланхолійно мовчимо, пильно вдивляючись одне в одного, на-

833 Рядки з вірша української поетки І. В. Жиленко «Концерт для скрипки,
дощу і цвіркуна».

288

чеб застерігаємо від гнітючих думок. Жодна розмова не може
дати нам більше, ніж отака значуща тиша.

Він часом легковажний, часом шалапутний, полюбляє корчи-
ти з себе собакуватого жартівника. Не буває дня, щоб він не вика-
зав сумнівні здібності у псевдонауковому патяканні та словесній
ляпанині, демонструючи розвинуту мускулатуру язика. Однак
за своєю внутрішньою суттю Сліпий Кіт – чесний, тямучий і
незамінний компаньйон, що уособлює рідкісний талант душевної
доброти. Не підлабузник, бо не підтакує, а завше має власну дум-
ку. І хіба він не осяває своєю присутністю Пряниковий Будинок?
І, зрештою, чи не він постійно пнеться зі шкури834, аби роззолоти-
ти святом все моє життя?

Слухаючи його мовознавчі копання в «алфавітній» словесності
й лінгвістичне засмічування мови, згадую, що буває й не таке! За
спогадами Володимира Яхонтова835, в одному селі мешкала літня
жінка, що примудрялася геть ігнорувати голосні літери. Під час
війни від неї чули: «Нстрлт!»836, що нагадувало звук кулеметної
черги. І хіба всі ми хоч зрідка не кажемо чи не пишемо: «пнд»,
«срд», «птн»837?

Я закидаю голову. Прямо над нами, як на оглядовому май-
данчику, розкинулося чарівне небо. Досвідченим оком знаходжу
сузір’я Борони, найяскравіші зірки якої утворюють фігуру, схожу
на англійську «дабл ю»; поглинаю поглядом Великого й Малого
Воза; спроквола ковзаю оком від краю до краю вздовж Чумацько-
го Шляху838, за яким ходили наші пращури839. Раптом спрямовую

834 Пнутися зі шкури – робити все можливе (фразеологізм).
835 В. М. Яхонтов (1899–1945) – російський артист естради, майстер худож-
нього слова.
836 «Нстрлт» – не стріляти (викривл.).
837 «Пнд», «срд» , «птн» – понеділок, середа, п’ятниця (скороч.).
838 Чумацький Шлях – скупчення дрібних зірок, що простягається через усе
небо широкою смугою приблизно з півдня на північ.
839 У минулому мандрівники звіряли свій шлях по зорях, зокрема, Чумацько-
го Шляху.

289

зір на те, на що хотіла глянути спершу, але не насмілювалася –
Canis Major.

Сузір’я Великого Пса сяє у всій своїй красі побіля самого
небокраю. Особливо виділяється його центральна зірка-діамант
Сіріус. Вона владно притягує мою душу до себе. І я чомусь впев-
нена, що цієї самої хвилини до зоряного неба придивляється й
Рекс. Мабуть, ми з ним водночас зводимо очі на те саме сузір'я.
Напевно він не спить. Певно знову борсається й плутається у
своєму вкрай короткому ланцюзі.

Буття його – безвихідне й нестерпне. Лишень Сіріус щиро
провіщує краще життя, де Рекс матиме й простору будку, і вдо-
сталь їжі в череп’яній мисці, і дбайливого господаря, з яким вони
разом вирушатимуть на полювання чи на риболовлю, або просто
сидітимуть у присмерку поруч. Що ще потрібно для простого й
звичайного собачого щастя?

Бабо Секлето! А що як саме цієї миті до Рекса підкрадається
підступна отруйниця – Чорнорота Наталиха з апетитним куснем
ліверної ковбаси, нашпигованої смертю? Негідниця, що звикла
вирішувати за інших їхню долю.

Зволікання – це смерть, тож ми мусимо терміново скласти
якійсь грандіозний план!

Сліпий Кіт згадує, що в одному шпигунському фільмі бачив,
як диверсанти перетинали кордон у черевиках-обманках, з при-
битою навпаки підметкою, де на замість носка був закаблук, а
замість закаблука – носок. Тож їхні сліди показували, що вони
йшли від кордону, тобто у протилежний бік.

Залишається лишень нарікати, що шевських справ майстра
поміж нас немає.

290

Глава 86

«ЗАЯЧА» ВІДМОВА

Вечірня прохолода виганяє нас з мансарди й ми переходи-
мо до кабінету. Сліпий Кіт м’яко усаджується у вольтерівське
крісло, облизуючи масляні вуса. Я влаштовуюся навпроти, на
диванчику хай-тек840, за ломберним столиком. Розкладаю префе-
рансову841 колоду карт, начеб збираюся грати в «Гірку». Одначе
сьогодні тринки, фальки й хлюсти842 виконують докорінно інше
завдання: допомагають мені неспішно, виток за витком, розгор-
нути стратегію й тактику подальших дій, що спонтанно народжу-
ються в моїй голові. Правду кажуть, що повільні інерційні про-
цеси – невідворотні.

Так от: за моїм зухвалим евентуальним843 планом, дочекав-
шись глибокої ночі, Сліпий Кіт мусить вдягнути темну одіж і,
насунувши на вуха капюшон, таємно пробратися до Рекса звич-
ним маршрутом: старий колодязь –­­ крислата шовковиця – занед-
бана присадкувата глинобитна халупа з рудою од моху стріхою
– перехняблена комора. Там він має безшумно відв’язати пса
від кострубатої жерделі й обережно, щоб не перечепитися об
перестиглі, розм’яклі плоди, яких чимало валяється побіля дере-
ва, привести Рекса навпрошки до нашого обійстя, утримуючи за
нашийник. І все це – абсолютно таємно.

А я тим часом ціхо844 розчиню навстіж ковані ворота обійстя
Пряникового Будинку, тихенько заведу свою сливову «Субару», вса-
довлю Рекса на заднє сидіння і, не вмикаючи фар, натисну на газ.

– Церіозно??845 Іклмн! Опрст! Уфхцч! – зі своїми звичайни-
ми недоречними абетковими вихилясами ґедзкається й часто-

840 Хай-тек – стиль, що поєднує мінімалізм, конструктивізм і модернізм.
841 Преферанс – картярська гра.
842 Тринки, фальки й хлюсти – найменування карт у картярській грі «Гірка».
843 Евентуальний – можливий за сприятливих умов.
844 Ціхо – див. виноску 109.
845 Церіозно – серйозно (викривл.).

291

густо стриже вухами Сліпий Кіт. І якщо його своєчасно не зу-
пинити, він може ще й перебріханою англійською мовою щось
утнути.

– Однак перш ніж щось зробити, зваж, люба Малушо: скільки
прожектів ти вже наплодила, – провадить своє «розумака», – та
поміж них не виявилося жодного прийнятного. От і тепер: де це
бачено, щоб собаку викрадав ... кіт? Звичайний, безпородний,
нічим не примітний, черепаховий кіт. Курям на сміх846, і годі. І
невже ти не втямиш – тут у його, скоса кинутому на мене погляді,
змішується подив, переляк, цікавість, дурість, сум’яття, спонука,
– що ледь пронюхавши стійкий котячий запах, пес підійме неса-
мовитий, оглушливий гавкіт? Тож, люба Малушо, вибачай крас-
но: я в цім ділі не ризикант847. Доведеться тобі втілювати усі свої
фантасмагорії власноруч. Картатий прапор тобі в руки і барабан
зі свинячої шкіри на пупа!

Прослухавши цей несподіваний і неприємний монолог, я
прецінь не ображаюся, не копилю губу848 і не вважаю, що зазна-
ла афронту849. Зрештою, бог дає людині саме такий тягар, який
вона здатна витримати на плечах. Навіщо ж загострювати кути,
злоститися й наражатися на хисткі суперечки зі своїм компаньйо-
ном? Адже, не зважаючи на його ясний розум, – це все-таки кото-
вий розум, не більше. І тут вже нічого не вдієш.

Отримавши від Сліпого Кота «заячу відмову», я аж ніяк не
збираюся відступати від свого плану, позаяк завше йду за старою
доброю бійцівською порадою:

Замахнувся шаблею – рубай!
Витягнув револьвер – стріляй!

846 Курям на сміх – нерозумно, безглуздо (фразеологізм).
847 Ризикант – той, хто ризикує.
848 Копилити губу – ображатися (фразеологізм).
849 Афронт – публічна образа, зневага.

292

Одна біда: що пильніше я обмірковую непросту місію, яку
сама на себе ж і поклала – то сильніше підкошуються коліна,
хапають зрадницькі дрижаки й у горлі наростає металевий
присмак.

Зрештою притаманна гордість переважує хворобливий гам-
летизм850. Адже я – Малуша, молодша сестра доблесного бога-
тиря Добрині Микитовича. Я живу в обіймах сонця й ніколи не
тягну на себе біди! А це означає, що й присмак металу в роті,
і підкошені коліна, і зрадницькі дрижаки триватимуть недо-
вго. Бо якщо не подолати маленьке гидке боягузтво, – згодом
воно переросте у звичайну байдужість, малодушне мовчання,
компроміс із власною совістю. Тож годі скімлити й доста ски-
глити! Я йду на вирішальний крок, щоб принаймні визначити
питому вагу себе самої!

– Ет, де наше не пропадало, хто від нас не плакав! – заповзято
вигукую я й моторним човником підхоплююся з місця.

За моїми рухами збентежено спостерігає Сліпий Кіт.

Глава 87

БЛИСКУЧЕ ЧІПКЕ ОКО

Я зникаю в надрах Пряникового Будинку. За хвилину повер-
таюся, одягнена в темну безформну чуйку851 зі смушевим коміром
(вона слугувала ще моєму дідові Оксеню) та опойкові852 чоботи.

Тривога за життя Рекса несе мене, як опарену, вперед.
Перечіпляючись об власні ноги, я відчиняю хвіртку й вибігаю з
обійстя Пряникового Будинку. У повітрі висить дрібний дощо-
вий пил.

850 Гамлетизм – сумніватися, вагатися, яке з несумісних рішень слід обрати.
851 Чуйка – довгий сукняний каптан.
852 Опойкові чоботи – легкі, м’які чоботи з телячої шкіри.

293

– Коли йдеш за шерстю, диви, щоб самого не обстригли!
Пильнуй: не переплутай іманентне853 й трансцендентне854. І
найголовніше: не влізь у шмаровидло, – мавпує навздогін Слі-
пий Кіт.

– Слухаюсь, Капітане Очевидносте855, – беру я під козирок.
Одначе ... невже Сліпий Кіт, удаючи з себе дотепника й розу-
маку, так і не усвідомлює, що несе нісенітницю в такий серйозний
життєвий момент, коли вирішується так багато? Що макітриться
в його голові?
Давно згасли тьмяні хуторянські ліхтарі вздовж дороги, та
я не помічаю ні темряви, ні своєї самотності. Мене тільки дещо
дратують придорожні кущі, схожі на зсутулених нічліжан. Хра-
бруючись, скоромовкою повторюю фразу, що з дитинства запала
мені в душу:
«Ми йдемо тісною купкою стрімкою й важкою дорогою,
міцно взявшись за руки.»856
Різниця лишень в тім, що «ми» – це тільки я сама-одна, «тісна
купка» існує лише в моїй уяві, тож «взятися за руки» мені нема
з ким.
Затим я переходжу з прози на вірші й тихо скандую:

«…Ми вервечкою, шляхом
Йдемо за Синім Птахом ...
Назирці йдемо,
Йдемо за Синім Птахом…»857

853 Іманентне – властиве природі самого явища, безпосередньо доступне
(філософська категорія).

854 Трансцендентне – що виходить за межі людського пізнання, не доступне
безпосередньо (філософська категорія).

855 Капітан Очевидність – так називають людей, що говорять занадто оче-
видні речі.

856 Цитата з брошури В. І. Леніна «Що робити?»
857 Слова з вистави бельгійського драматурга Моріса Метерлінка «Синій
птах» у перекладі з російської Л. О. Туровської.

294

І знов моя пригода відрізняється від віршованої тим, що на
моїй довгій-довгій дорозі за «Синім Птахом»858 назирці крадеться
лишень одна парсуна – Аз багатогрішний859.

Тьма-тьменна, тож я пересуваюся як сновида. Раптом,
відкидаючи й вірші, й не вірші, чую, як усередині мене виника-
ють відразу два внутрішні голоси. Один з них радить:

– Зупинися! Адже ти скидаєшся на анекдотичну блоху на
собаці, що має себе за вершника. Один в полі не воїн!

Інший голос підбадьорює:
– Не звертай з дороги! Ти все подужаєш! І один у полі воїн!
Такий собі суперечливий поєдинок афоризмів.
Однак ось він, старий колодязь. За ним – крислата шовкови-
ця. Підходжу до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з
рудою од моху стріхою. Роззираюся. І що ж? Всеньке моє тіло
проймає морозом: хата зсередини зловісно блимає якимсь слаб-
ким блакитним світлом. Застигаю мовчки. Серце шурхає вниз і
тріпотить у п’ятах860. Я така спантеличена, що ледь не кидаюся
навтікача. Мені моторошно, позаяк я точно знаю, що ніякої елек-
тропроводки в халупі немає.
Мабуть Свиридко Молодший не спить. Чатує, чи не йде хтось
повз його хати. Лойовим свічником або мобільним телефоном
підсвічує кімнату. Наразі запідозрить щось недобре й вислизне
як слимак на ґанок. Водночас, занюхавши мене, загримить лан-
цюгом і зацявкає спросоння Рекс!
Рекс! Рекс! Повернувши за ріг і діставшись, зрештою, до
кострубатої жерделі, я обіймаю пса й зариваюся личком у його
тепле хутро. А вівчарка поводиться так, начеб наперед знала, що
прийде день, коли й на її вулиці буде свято861. А вийшло – при-
йшла її ніч. І вона терпляче чекає на своє звільнення.

858 Синій птах – у багатьох народів – символ щастя.
859 Аз багатогрішний – див. виноску 13.
860 Серце у п’ятах – відчувати страх (фразеологізм).
861 Буде й на нашій вулиці свято – удача, здійснення бажань (фразеологізм).

295

Та от по-зрадницькому звучно брязкає об землю короткий
ланцюг. За ним шубовстає рваний нашийник. Натомість я надягаю
на Рексову шию вузький червоний поясок від своєї сукенки. За ньо-
го й веду пса, що тісно притискається до моїх ніг. Впевненість у
моїй безперечній правоті приглушує щонайменші докори сумління.

Тим часом Сліпий Кіт, не зволікаючи, вже відчинив навстіж
ковані ворота. Він завбачливо наповнив Рексову череп’яну посуди-
ну кашею зі сметанною підливою, однак поки що закрив її в багаж-
нику авто.

Все відбувається стрімко, як у пригодницькому фільмі. Я
й пес затишно влаштовуємося на задньому сидінні й водночас
перетворюємося з похмурих Нещасливцевих на радісних Щас-
ливцевих862. Розпочинаємо в салоні відчайдушно веселу метуш-
ню. Я не можу стримати втішного сяяння душі, тож на моєму
личку відбивається вихор позитивних почуттів.

Сліпий Кіт вмощується за кермом. Авто безшумно рушає.
Дорога слухняно лягає під колеса, і ми починаємо свою добру,
начеб алмазами всіяну, путь. У дзеркалі дальнього огляду висить
чудернацьке плетиво зірок.

Та без курйозів не обходиться: Рекс не те щоб ніколи в житті не
роз’їжджав на такий «табуретці», як моя сливова «Субару», – він
раніш навіть звичайного скла в очі не бачив. Зважаючи на це пес
сильно бентежиться. Подається в екстазі то до заднього, то до пе-
реднього вікна, не розуміючи, що не можна стрибнути через навіть
прозоре скло. От і намагається видряпатися, видертися; ошелеше-
но тестує скло то шерхлим носом, то чолом, висолопивши язика.

Кумедний! Як мені кортить навчити його премудростей бут-
тя! Розповісти, як справжні хазяї піклуються про своїх собак: ми-
ють, вичісують, водять до перукарів та ветеринарів. Навіть влаш-
товують «Happy birthday to you»863 й купують іграшки.

862 Щасливцев і Нещасливцев – персонажі комедії О. М. Островського «Ліс».
863 «Happy birthday to you» – з днем народження! (рядок з англійської віталь-
ної пісні).

296

Як доречно мій тямущий компаньйон, Сліпий Кіт, сунув
мені в руки торбинку з цукерками-лагоминками й вівсяним пе-
чивом. Тамуючи дихання я підгодовую ними пса, як із рогу до-
статку864. Ці рідкісні хвилини належить нам і тільки нам: мені й
Рексові. Пес з апетитом хрумтить смачним багатством, і мені
нелегко визначити, хто насолоджується більше – я чи він.

«Милосердя – це не кістка, кинута собаці, а кістка, яку ти
розділив з ним, коли сам був голодний, як той собака» – ліпше за
Джека Лондона не скажеш.

Лишень одне ми не можемо ні спрогнозувати, ні передбачи-
ти, ні прорахувати: коли сливова «Субару» виїжджає за ковані
ворота й розвертається, щоб назавше вивезти з Помідорівки Рек-
са, – за мусліновою фіранкою вікна Наталихиної хати маячить
тінь. За нашими діями пильно спостерігає (начеб фотографує)
чиєсь блискуче, по-пташиному осмислене, чіпке око.

Глава 88

САНДАЛОВИЧІ

Як таємничі спільники, ми виїжджаємо за межі нашого ху-
торця. Довкруж розляглася густа, присмачена смоляним поли-
ском, ніч. Зупиняємося на мить за приспаними кучугурами, що
здіймаються над низинними просторами ланів. Попереду, за
сіножаткою й зеленим збіжжям йде рідколісся, затим починається
діброва, посічена урвищами і яругами.

Я сиджу, стримуючи Рекса, і виразно, начеб у школі, декла-
мую:

«По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю

864 Ріг достатку – джерело достатку й багатства у давньогрецькій міфології.

297

До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє;
Кругом поле, як те море
Широке, синіє».865

Але стримувати Рекса тепер все одно, що намагатися закува-
ти в ланцюги морську хвилю. Адже він гостро відчуває солодкий
смак волі!

Сліпий Кіт ніц не в захваті від мого піднесеного настрою;
вважає його легковажним і тому недоречним у нашій щойно
розпочатій справі, яку ми ще хтозна-коли завершимо. Як та Кас-
сандра866, він пророкує якісь втомливі, заяложені істини, і не чує
від мене схвалення, і не бачить навіть розуміння.

Зупинившись і підсвічуючи собі ліхтариком, мій компаньйон
шарудить топографічною картою867, метикуючи, куди ліпше пода-
тися. На Сандаловичі? До Клеверська? Порадившись, повертаємо
на Клеверськ, але в темряві, на безлюдній дорозі, втрачаємо
орієнтир і вирушаємо на Сандаловичі. Лишень хмара куряви
здіймається з-під коліс. Захоплені стрімким струменем світла, дрібні
комахи летять прямо на фари й нещадно б’ються об покрівець868.

Дорога в’юниться уздовж старезного соснового бору, що
бовваніє непроглядною стіною. Мурава під деревами рясніє коль-
кою прілою глицею. Трухлява деревина світиться смарагдовим
сяйвом від безлічі світляків. Уздовж нашої дороги, кутаючись у
таємну сутінь, сонно біжать стрункі загострені ялини, простягаю-
чи до нас своє крислате волохате віття. Між ними, граючи в хо-
ванки, жовтавим ліхтарем гойдається скибка щербатого місяця.

865 Уривок з поеми Т. Г. Шевченка «Тополя».
866 Кассандра – віщунка у грецькій міфології.
867 Топографічна карта – універсальна географічна карта, на якій детально
зображено місцевість.
868 Покрівець – капот (автомобіля).

298

Цікаво, що мали на увазі Горацій869 та Овідій870, називаючи мі-
сяць трьохликим світилом? Покажіть, де там у нього третій лик?

– Пу-гуу… Пу-гууу, – зненацька починає плакати сич.
– Ув-уп-ув – відкликається йому у верховітті пугач.
О, королю Кавіко Лаамеа Каманакапуу Махінулані
Налаіаехуокалані Луміалані Калакауа!871 І поталанило ж тобі, що
на твоїх Гавайських островах немає ані сичів, ані пугачів!
Час від часу на дорогу, нехтуючи найменшими заходами без-
пеки, викочуються їжаки й вистрибують зайці, які стрімголов
пірнають назад, у густу темряву. Сліпий Кіт стиха чортихається,
страхаючись когось розчавити.
Ну а я, гірко зітхаючи, розпочинаю вирішальну розмову з
Рексом. Начеб він здатен збагнути хоч би одненьке моє слово.
– Невдовзі ти отримаєш волю, любий Рексе. Однак жити
тобі доведеться без маку й меду872. Поступово ти здичавієш,
перетворишся на запеклого вовкособа873. І обсмалять тебе
тутешні поліські вітри. Згодом ти вторуєш звірячу стежку до
водопою й полюватимеш на дрібну лісову живність. Най не
трісне під твоїми лапами жодна галузка, не шелесне жоден
лист. Мо’ надибаєш на галявині побіля зграйки беріз розтелепу-
вальдшнепа874 чи пістряву болотну курочку. Восени рясний мох
зігріє твоє сухорляве тільце. Ось на таке життя прирікаю я тебе
відтепер, позаяк у твого недбалого хазяїна не знайшлося для

869 Квінт Горацій Флакк (65 до н. е. – 27 листопада 8 до н. е.) – поет «золо-
того віку» римської літератури, разом з Вергілієм і Овідієм один з найславетніших
авторів у світовій літературі.

870 Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. – 17 р. н. е.) – поет «золотої доби»
римської літератури, чиї твори мали великий вплив на середньовічну й сучасну
європейську літературу.

871 Калакауа (1836–1891) – сьомий король Гавайських островів з династії Ка-
лакау.

872 Жити без маку й меду – жити у скрутних умовах (фразеологізм).
873 Вовкособ – гібрид собаки й вовка.
874 Вальдшнеп – лісний кулик.

299

тебе ні прогірклої каші, ні поганого дрантя, а найголовніше – ні
краплини людяності й душевного тепла.

Ген вдалині вже юрмляться каркаси сільських хатин. При
в’їзді у Сандаловичі обабіч дороги насуваються на нас височенні
ліхтарні стовпи. Я помічаю принадний ставок, що блищить по-
серед перегородженого гаткою вибалка. Від очеретяних плавнів
мені трохи легшає на серці. У всякому разі, від спраги, Рексе, ти
не помреш.

Супроти розкинувся широкий вигін, на протилежному боці
здимається невеличка дерев’яна церква. Церковники здебільшого
люди доброчесні. Так їх Єзус вчить. Будь смиренним і лагідним,
Рексе. Якщо поталанить, хтось із них обов’язково пригостить тебе
пісною саламахою чи пшоняним кулешем із затовченим салом.

Проїхавши місток, бачимо циклопічну споруду продуктового
ярмарку. Побіля нього, над рубленою криницею, височіє жура-
вель. Це – осереддя села. Їхати далі немає сенсу.

Невблаганно наближається хвилина розставання. І напевно
для Рекса найкраще буде саме біля базару розпочати нове життя.
Буває ж на світі справедливість – а що, як котрийсь добродій, ку-
пивши буханець хліба з пакетом кефіру, запримітить твої спритні
вуха й тямущі очі, зглянеться й забере тебе до себе. І не зобидить,
не уярмить, а навпаки, огорне турботою.

Тільки бережи червоний поясок-нашийник, щоб люди втями-
ли, що ти не вигнанець, не безпритульний жебрак, а випещений
і навчений домашній пес, який просто загубився, тож потребує
захисту й допомоги.

Глава 89

КАРАЮСЬ, КАЮСЬ І КАРТАЮСЬ

Авто збочує з дороги й притикається до узбіччя. Зовні, за
склом, сіється ледь помітний дощик. А я все стискаю у своїх

300