Під сузір'ям Рекса

нілий Маніяк! Тож щойно моя подружка переступила поріг
сестриної оселі, як злодійка добралася до її дорожнього на-
плічника та пирснула в ополіскувач для ротової порожнини – ту
саму кислоту, каламутну рідоту, що вщент роз’їдає внутрішні ор-
гани! Ангеліка розпізнала зраду по сторожкому погляду і шах-
райських оченятах, бо її звіряче чуття завжди їй підказувало,
звідки дме вітер. І вона не стала мовчати. Навпаки: хльостко, не
соромлячись міцних слів, вилаяла сестру, що та втратила останній
глузд і сором.

– Ти тільки збагни, на яку потвору перетворилася моя ку-
медна Павця, яку я бавила брязкальцями й гойдала в дитинстві!
– моя подружка кладе в тарілку ще одну букату м’яса. – Отак
зчаста буває:

Ти робиш їм добро, –
а вони сунуть тобі ніж у ребро!

Тож Ангеліка так розхвилювалася, що негайно розвернулася
і чкурнула додому. Ні хвилини не зосталася в тенетах зрадницт-
ва, запроданства й віроломства своєї сестри!

А вдома, як вона й передбачала, на неї чекав черговий
«фіолетовий кошмар». Очманілий Маніяк, не гаючи часу,
здійснив справжній шарварок. Він зробив рваний проріз уздовж
кокетливої дамської сумочки побіля пряжки; заломив у коридорі
килимок для ніг, розтягнув бранзолетку з різноколірного бісеру,
розсипав харчову соду по всій кухні, загидив подушку, що
наполеонівським трикутником височіє на тахті. Та найгірше – ку-
дись заховав паспорт. Моя подружка перетрусила всю квартиру
до останньої нитки553, однак своєї ксиви554 так і не знайшла.

Усі свої прикрощі й негаразди вона довго й надсадно, повто-
рюючи й уточнюючи, вкладає в мої вуха, які вже ледь не репають
від напруги. Зупинити цей плив теревенів я не спроможна. І не

553 До останньої нитки – повністю (фразеологізм).
554 Ксива – посвідчення особи.

201

маючи іншої ради, споліскую над мийкою тарелі, потайки мрію-
чи про невідвіданий аюрведичний масаж, який мені мали роби-
ти на розпиленому стовбурі дерева зі спеціальним заглибленням
для тіла, змащуючи спину життєдайною кокосовою олією.

Глава 60

НІКОЛИ НЕ ВДИРАЙСЯ
ДО ЖІНОЧОЇ РОЗДЯГАЛЬНІ

Зізнатися, мені вже під зав’язку «остофранцузів»555, надо-
кучив і зав’яз у зубах556 цей вічний жид557 і навіжений Невлов-
ний Джо558 – Очманілий Маніяк. Зрештою чавунний казан мого
невдоволення, безупинно підігріваний на вугільних жаринах,
сягає точки кипіння. Тож я набираю повітря в легені і рвучко зу-
пиняю ремствування своєї подружки:

– Ангеліко! Все! Досить! Скільки мусимо терпіти? Невже ми
ніяк не можемо дізнатися: хто він такий, Очманілий Маніяк?!

Божі дороги годі збагнути. Хто б міг подумати, що втямив-
ши суть мого відчайдушного запитання, Ангеліка здується, як
повітряна кулька, і змовкне? А згодом відповість рівним, при-
тишеним і підкреслено-спокійним, начеб з глухого підземелля,
голосом:

– А тут і досліджувати нічого. Це діло нехитре. Його зва-
ти Епіметей Пантелійович Шапіро. – Обличчя моєї подружки
хмурніє. – Він завідує складом центрального залізничного депо.
Тепер і ти це знаєш незгірше за мене.

555 «Остофранцузів» – набрид (жарг.).
556 Зав’язнути в зубах – стати об’єктом постійних розмов, думок
(фразеологізм).
557 Вічний жид – герой середньовічних оповідок, гебрей-блукач, якого Бог
засудив на вічне життя.
558 Джо Невловний – персонаж широковідомого анекдоту про американських
ковбоїв.

202

Після цієї, так прозаїчно виголошеної конкретики, у мене
від спантеличення відвисає нижня щелепа. Очі викочуються з
орбіт, а брови ластівками злітають попід чоло. Як римує за та-
ких обставин віршолюбний Сліпий Кіт:

Оце рахуба!
Щоб дав я дуба!

Виявляється, що триклятого звироднілого Очманілого Ма-
ніяка вже давно запеленговано559! Він не ім’ярек560, не інког-
ніто561, не абстрактний псевдонім. Яка неймовірна удача! Ад-
же ця інформація докорінно полегшує і зрештою розв’язує всі
накопичені проблеми! Тепер можна запросто навідати Епіметея
Пантелійовича на службі й поставити питання руба, цілячись
прямо в його маніячний твердий лоб562:

– Це ж наскільки у вас, зухвальцю й посміховисько, немає яки-
хось достойніших справ у вашому мізерному й нікчемному житті?

– Малушо, так!!! – імпульсивно вигукує Ангеліка, – я саме цьо-
го й благаю! З’явитися до нього в будь-який день, будь-який час.
Хоч завтра, хоч позавтра, хоч прямо зараз! Загнати в тісний кут563
і запитати: «Навіщо переслідуєш невинну людину, клятий хейте-
ре564? Чом не даси їй спокій? Коли зрештою відчепися й підеш геть?»

Моя подружка розповідає, що кілька років тому вона пра-
цювала бухгалтером у тому самому залізничному депо. Робо-
ту свою обожнювала: охайне робоче місце, дружний колектив,
гідна зарплатня. А ще – простора тренажерна зала, де в обідню

559 Запеленгувати – визначити місце перебування об'єкта за допомогою
пеленгатора.

560 Ім’ярек – хтось.
561 Інкогніто – той, хто приховує своє ім’я.
562 Твердолобий – дурна, вперта людина (фразеологізм).
563 Загнати в тісний кут – змусити людину діяти, як вам потрібно (фра-
зеологізм).
564 Хейтер – ворог, недруг (від англ. hate – ненависть).

203

перерву можна розім’яти кісточки на спортивних знаряддях.
Гріх було не скористатися нагодою!

Якось, коли жіночка перевдягалася після тренування, двері
до гардеробної тихенько прочинилися і крізь вузеньку щілину з
подивом витріщилося чиєсь око.

Ангеліка так і заклякла топлес565, безпорадно стискаючи в
руках мереживний ліфчик. Вона встигла розгледіти, як блимну-
ли чужі чоловічі очі. Пізніше вона зіставила факти й дійшла до
логічного висновку, що належали вони завідувачу складського
господарства – Шапіро Епіметею Пантелійовичу.

Чи то делікатні пружні груди моєї подружки, чи округлі стег-
на призвели до дивних метаморфоз: у похмурому, неговіркому,
пересипаному нафталіном «конторському комірцеві» зненацька
піднісся ... Очманілий Маніяк.

З того самого дня, збившись на слизьку дорогу, Шапіро запо-
взявся переслідувати жіночку скрізь і всюди. Зрештою їй навіть
довелося звільнитися з роботи. Та Очманілого Маніяка це тільки
підбурило. Згодом він долучився до чорного бізнесу – перепрода-
жу наркотиків, щоб було чим розраховуватися з найманцями-спо-
стерігачами за Ангелікою. Коли вона перебувала поза межами сво-
го житла, він призвичаївся просякати туди, щоб псувати хатнє май-
но й розхитувати нервову систему своєї жертви. А ще й кислота…

– Як це файно, Малушо: невже ти мені допоможеш витурити
з мого життя цей «фіолетовий кошмар»! – Від надміру почуттів
моя подружка заходиться слізьми і втикається вологим личком у
мою картату флісову камізельку.

А мене після почутого охоплює палке бажання битися, кінно
й оружно, не знаючи поразки, до повної перемоги. Тож невдовзі
влаштую Очманілому Маніякові таку dolce vita566, що буде йому
повний абгемахт567!

565 Топлес – з оголеними грудьми.
566 Dolce vita – солодке життя (італ.).
567 Абгемахт – кінець (німецьк.).

204

Глава 61

БОСОНОГИЙ ДІВЧУК
З РОЗПАТЛАНИМИ КОСЕНЯТАМИ

– Не гайся! – виховую я себе. Та коли наступного ранку
відриваю черговий листок календаря (до цього мене призвичаїли
дід Оксень та баба Ксена), похмуро усвідомлюю: субота. Неро-
бочий день. Тобто нам з Ангелікою доведеться відкласти наші
відвідини Очманілого Маніяка аж до понеділка.

– Допоки людство пристосовуватиметься до вихідних, а не
вихідні – до людства? – запитую я себе, немовби вправляючись
в риториці. Попереду на мене очікує зовсім не завантажений,
порожній день. Вирушати до Помідорівки безглуздо: поки доїдеш
– вже час повертатися.

І тоді я скидаю обшиті атласом пантофлі, натягую джинси
(до слова, з останньої колекції Лагерфельда568), наопашки наки-
даю лапсердак569 та неквапом виходжу на вулицю, щоб поман-
друвати світ за очі. Перетнувши пожвавлену автомагістраль,
повільно спускаюся крутим узвозом і потрапляю до просторої
царини з незвичайною назвою Ширма, що розкинулася на ма-
льовничих пагорбах побіля Совської балки.

Краєзнавці подейкують, що назва місцини пов’язана з широ-
ким привільним простором між лісовими масивами, що існували
тут у давнину. А мо’ це слово означає хащі, що колись ставали за-
слоном або «ширмою» перед подорожнім чи ворогом. Також існує
думка, що на цьому терені квітували прекрасні сади ясновельмож-
ного пана Ширми. Яблуневих дерев здавна немає, а назва збере-
глася. Наразі тут розтягнувся чималенький приватний сектор.

Довкіл пагорбів, що залишилися, тісняться занедбані, прецінь
ще заселені хатини. На кожному обійсті з-під паркану бовваніє

568 Карл Лагерфельд (1933–2019) – німецький модельєр.
569 Лапсердак – див. виноску 308.

205

допитливий ніс бешкетного котиська чи щириться зубата паща
плямистого гавкуна.

Крок за кроком, на осонні, я неквапно верстаю свою путь.
Під стріхою чиєїсь невеличкої домівки товчеться купа горобців.
З розчинених вікнин іншої хатини чутно шурхотіння, начеб хтось
перегортає книжку.

Мене захоплює мандрівка. Я цілком розчиняюся в самій ву-
лиці, проймаючись її ритмом і настроєм. Зрештою вона повільно
збочує донизу. Зненацька, побіжно кинувши погляд у просвіт
ліворуч, вбачаю краєвид, гідний пензля художника: незграбні
похилені халупи, за ними – шарувате урвище, а далі, на тлі пере-
ламаного обрію – велична панорама білокам’яних хмарочосів-
новобудов у сизуватому серпанку.

Хіба можна пройти повз таку різнопланову красу?
Я риюсь у сумочці, дістаю смартфон, і тільки-но збираюся
зробити кілька кадрів на згадку, як раптом чую позаду себе ти-
хий, начеб шелест, лагідний голос:
– Доброго дня, шановна паня. Дозвольте поцікавитися, що
саме заслужило на Вашу увагу?
Я озираюсь і з подивом вдивляюся у зморшкувате личко, по-
пелясте волосся й збляклі очі, які, втім, ще випромінюють енергію
життя. Переді мною – скромна літня жіночка.
Я звикла шанобливо ставитися до старих. Насамперед тому,
що вбачаю в них сиротливих дітей колись відшумілої війни. Тож
привітно відгукуюся:
– Роблю світлину, бо неземна краса впала в око570! До слова,
можу увічнити й Вас.
Жінка усміхається й погоджується. Ретельно пригладжує ру-
ками вицвілу хустину, опоряджає комір куцого пальта.
Я натискаю на сріблясту кнопку вмонтованої у смартфон фо-
токамери. Затим роблю ще два-три контрольні кадри.

570 Впасти в око – привернути увагу (фразеологізм).

206

– А куди чимчикуєте? – знову цікавиться стара. – Вибачте,
зроду-віку до перехожих не чіплялася, але ж ніде не буваю і по-
трохи дичавію.

Її запитання заганяє мене в глухий кут, адже я не маю на ньо-
го відповіді. Не можу ж я розповісти сторонній людині, що забре-
ла до цієї глушини й просто марную час, чекаючи понеділка, щоб
зустрітися з Очманілим Маніяком. Що несу в серці тугу, бо ніяк
не дістануся до Помідорівки, де знемагає на короткій прив’язі
й голодує пес, якому я, всесильна людина, цариця природи, не
можу надати найменшої помочі.

Кажуть, коли хочеш збрехати, – говори правду. Натомість я
бовкаю перше, що спадає на думку:

– Я… працівниця соціальної служби. Вирушаю до підопічної,
яку мушу привітати з ювілеєм.

Я й не здогадуюся, чим обернеться отака моя легковажна,
«барон-мюнхгаузенівська»571 байка.

– Вибачте, але ж і я теж – іменинниця. Завтра мені випов-
нюється рівнесенько вісімдесят! Торік моїй сусідці, бабі Килі,
подарували постіль. Хотілося б і мені отримати таку. – Моя
співрозмовниця шаріється, в її немиготливих підсліпуватих очах
загоряється водночас струмочок віри, озерце надії, океан туги й
водограй невитравних сподівань.

– А Ви ... розкажіть мені трошки про себе, – поблажливо заохо-
чую я. – Бачу, що дитина війни, – по-зрадницькому щемить у горлі.

Раптом я розпізнаю в цій сором’язливій літній жінці худорля-
вого, зголоднілого босоногого дівчука з косенятами, що неслух-
няно в’юняться з-під квітчастої хустини.

– Не хочу й згадувати про тих нелюдів, – перетерпіла всі
жахи німецької окупації, ой лишенько, – глибока зажура хова-

571 Барон Мюнхгаузен – герой відомого роману Рудольфа Ерика Распе
«Пригоди барона Мюнхгаузена». Він уславився своїми вигадками, тому це ім’я ста-
ло прозивним для людей, що розповідають неймовірні історії.

207

ється в померклих очах. – Шістдесят років віддала рідному
колгоспові. Наразі оселилася в Ширмі. А пенсія жалюгідна. То ...
чи можу я розраховувати на постіль?

– Без білизни не залишимо! – почуваючись одночасно леген-
дарним Робіном Гудом572 і славетним Устимом Кармалюком573,
рішуче запевняю я. Витягаю з сумочки невеличкий нотатник, –
диктуйте домашню адресу!

Старенька мило ніяковіє та сплескує руками. Затинаючись,
повідомляє, що звуть її Ганя. А мешкає неподалік, на Доватора. В
її погляді миготить щось побожне. Закрадається думка, що якби
мені вдалося побачити себе її очима – напевно перед нею замість
мене наразі стояв би щонайменше Фу Сі574.

На тому ми розходимося. Кожна вирушає своєю дорогою,
щиросердо усміхаючись і ворушачи губами. Баба Ганя – леліючи
мрію про те, що отримає жаданий подарунок. Аз багатогріш-
ний575 – про те, як презентує довоєнній дівчинці комплект по-
стільної білизни.

Глава 62

КОМПЛЕКТ ПОСТІЛЬНОЇ БІЛИЗНИ

– Скажіть, чи ви справді забезпечуєте ювілярів безплатними
постільними наборами? – цікавлюся в голови районної соціальної
служби.

– Хороший був почин, та весь вийшов, – поглядає на мене
через прогресивні лінзи окулярів та розводить руками сивочо-

572 Робін Гуд – благородний керманич лісових розбійників з англійського на-
родного епосу.

573 Устим Кармалюк – український національний герой, керівник повстансь-
кого руху на Поділлі (1813–1835).

574 Фу Сі – легендарний перший імператор Китаю, божество, повелитель
Сходу.

575 Аз багатогрішний – див. виноску 13.

208

лий, шляхетний на вигляд, керівник. – Річ у тім, що в нинішньої
зарозумілої влади хронічно бракує грошей на нашого брата.

– Ет, не пощастило. – Я виходжу і щільно зачиняю двері
соціальної установи.

– Невже Ви газет не читаєте й нічого про це не знаєте? – чую
навздогін.

Та все ж у піднесеному настрої я вертаюся додому. Маленька
Ганя мріє про таку мізерну дрібничку – постільну білизну. І не
даремно! Адже не пізніше, як завтра за моєї участі в її житті ста-
неться таке звичайнісіньке диво!

Хто з нами не заспіває!
Тож наступного дня, у неділю, я вирушаю до найближчо-
го магазину білизни. Затим прочісую ринок. На ятках – безліч
постільних комплектів, але жодного з них я не можу придбати,
бо необачно залишила в Помідорівці всі свої гроші, а в клатчі за-
лишилася лишень дрібнота.
Вдома я вивертаю свою комоду і, допоки в навушниках
співає неперевершена Мілен Фармер576, знаходжу поміж своєї
білизни новісіньку (щоправда, з причіпною биркою десятирічної
давності) підковдру, дві накрохмалені (шкода, різномасті) по-
шивки з тонким запахом штучної свіжості й уже напевно нове
(білосніжне, хрустке) простирадло. Упаковую все в ошатну, роз-
цяцьковану квітами, поліетиленову торбинку.
Решту дня довго й ретельно збираюся. Мене відволікають
геть недоречні телефонні дзвінки. Начеб змовившись, саме
сьогодні телефонують всі, хто не згадував про мене щонайменше
сто років. Тож вирушаю до своєї маленької іменинниці надвечір,
коли ледь починає сутеніти. Ще й скрапує легкий дощик, слав-
бо, не вітряниця чи буревій, бо парасолька залишається на гачку в
коридорі.

576 Мілен Фармер (1961) – французька співачка, композиторка, акторка й по-
етка.

209

У бравурному настрої, під гукання птахів, прямую лабі-
ринтом приватних поселень, уздовж молодих шат доходжалої
бузини, крізь зарості кінського щавлю, розшукуючи провулок
Доватора577. Дорікаю собі, що анічогісінько не знаю про цьо-
го історичного персонажа, – напевне, людина гідна; подумки
обіцяю собі невзабарі обов’язково щось дізнатися про його
життєвий шлях.

О ті, хто «колесив» ​численними згірками й пагорбами уро-
чища Ширми! Його пустельними кривими вуличками й завул-
ками з напівзруйнованими «лежачими» хатинами, під концер-
тне валування сторожових псів, повз безнадійно перегорілі
ліхтарі, щомиті ризикуючи перечепитися об ту чи іншу опуклу
купину.

Чи зрозуміє хтось мене, авантюрну мандрівницю-невдаху,
що перетворилася на заручницю власної вигадки? Яка наразі
до самих кісток578 усвідомила, що безнадійно заблукала. І стоїть
собі, озираючись, на якомусь дикому глухому перехресті, судом-
но стискаючи в руках вже геть непотрібну подарункову торбин-
ку. Лишень тріщить під ногами костриця. А хутка темрява вже
владно й невблаганно вступає у свої законні права.

Кажуть, що коли потрясти жіночу сумочку, то з неї може ви-
труситися все, що схочеш. Натомість у своїй невеличкій торбині,
як на лихо, я не знаходжу ані ліхтарика, ані запальнички, ані
сірників. Смартфон, яким можна було б підсвітити, розрядився
через мою ж недбалість. Залишилося, як шахрайський тать579, кра-
стися вздовж парканів, намацувати опуклі номерні таблички на
хвіртках (на декотрих іржавіли застереження про злостивих со-
бак) і щосили вдивлятися в намальовані на них цифри.

Зрештою я все-таки знаходжу заповітний номер 5/2.
Відчувши прилив сил, зупиняюся побіля огорожі, тому що твер-

577 Л. М. Доватор (1903–1941) – військовий діяч часів Другої світової війни.
578 До самих кісток – остаточно, цілком, повністю (фразеологізм).
579 Тать – див. виноску 116.

210

до знаю: на мене по-дитинному, відчайдушно чекають; що весь
свій довгий іменинний день худорлявий, зголоднілий босоно-
гий дівчук, на ім’я Ганя, з косенятами, що неслухняно в’юняться
з-під квітчастої хустини, притиснувши до грудей ганчір’яного
арлекіна580, вартує, прилипнувши чолом до запітнілого скель-
ця. Як собі знаєш, а вона у жодному разі не має залишитися
ошуканою!

Через парканець бачу невеличку хатину, у порожніх вікнах
якої ледь жевріє сиротливе світло. Через напівзапнуті мусліно-
вими фіранками вікна проглядає ажурна тінь кособокого, з ко-
кетливими френзлями й китичками, китайського абажура, що
скидається на святковий торт.

Моє серце сполохано тьохкає, а руки нетерпляче обмацують
хвіртку. Вона наглухо зачинена й туди не поткнутися. Не зна-
ходячи дзвінка, починаю стукати. У відповідь з гіллястих яворів
з карканням знімається чорне гайвороння. Звідусюди бурхли-
во відкликаються сусідські собацюри. Вони влаштовують вак-
ханальний лемент. Лавина гавкоту наростає; хвостаті сторожі
розперізуються ще дужче. Натомість за парканцем моєї малої-
старої ювілярки чатує лишень гнітюча тиша.

– Чому вона не відчиняє? Який ґедзь її вкусив? – дивуюся я.
Натомість це просто чудово, що в Ганечки немає чоти-
рилапого охоронця. Бо зовсім скоро на її скромному обійсті, у
свіжозрубаній будці, запанує ревний захисник босоногого дівчати
з розпатланими косенятами, її вірний друг і незамінний компа-
ньйон – німецька вівчарка Рекс! Я персонально подбаю про те,
щоб пес невзабарі цибав та лащився до неї!
Переконавшись у повній неефективності механічного стуку,
я переходжу до «голосового виклику». Набираю в легені більше
повітря і щосили гортанно гуду:
-- Ге-ге-ге! Колесова! Ганно Григорь-но!!

580 Арлекін – традиційний персонаж італійської «комедії масок».

211

У відповідь – суцільний «кар-р» і навіжений, знавіснілий
«гав-в». Ще й лилики581 стривожилися десь на горищі.

Зрештою вбачаю легке погойдування фіранки і якійсь не-
певний силует, що ковзає за нею.

Моє становище стає напрочуд пікантним. У моїй родині
ще ніхто не рачкував, втім, не гамселити ж мені п’ястуками до
світанку. І все-таки переходжу до «тяжкої артилерії»: сідаю на-
впочіпки, нишпорю по бруківці, шукаючи невеличкого камінчика,
затим випрямляюся й різко жбурляю його в шибку.

Дзен-н-нь!
Влучно трафила!
Чула, що в старовину пустотливі сільські парубчаки викли-
кали на побачення сором’язливих дівчуків саме в такий спосіб.
А що як Ганя перестане німувати та «дзьобне» саме на таку на-
живку?
І вона «дзьобає»! Однак у безнадійніший для мене спосіб: га-
сить з переляку своє кособоке китайське абажурне сяйво. Невже
гадає, що з вулиці її страхає хоха? Жахлива хоха, яка, як колись
лякала мамця, схопить і з’їсть.

Над Ширмою здіймається пил, стугонить шпаркий вітер,
а я все переминаюся з ноги на ногу, спершу – смертельно
пригнічена, затим – розгублена й трохи просвітлена, невзабарі
– готова повернути назад свої голоблі582. Я підстрибом виби-
раюся з лабіринтів нетрища та, розсипаючись дурносміхом,
поспішаю додому, широко розмахуючи ошатною, розцяцькова-
ною квітами, торбинкою.

– Іроніє, на поміч! – закликаю я, кепкуючи зі своїх пригод.
Скажете, дістала облизня583? Ще б пак! Адже Ганечка у день
свого народження фактично подарувала мені свою постіль!

581 Лилик – кажан.
582 Повертати голоблі назад – повертатися (фразеологізм).
583 Дістати облизня – зазнати невдачі (фразеологізм).

212

Глава 63

БЕЗПОРАДНА КУЗКА

Нарешті настає понеділок – день, коли ми з Ангелікою муси-
мо вжити рішучих заходів, щоб вгамувати Очманілого Маніяка.
Я денервуюся, тож прокидаюся завчасно, снідаю наспіх і ось вже
принишкло трясуся в задушливому автобусі. Їду на залізничний
вокзал, де домовилася зустрітися зі своєю подружкою. Звідти
ми вже разом вирушимо в депо, де в темному гамазеї сидить та
плете свої недобрі наміри зашкарублий павучисько – Очманілий
Маніяк.

Поруч зі мною на сидінні розташувалася вилицювата дівчина
в рогових окулярах. Я скоса спостерігаю за нею. Ось вона
відкриває елегантний клатч з шовковистої тканини, витягує не-
величкий планшет і по самі вуха584 занурюється в читання.

Автобус набирає швидкість, проте рухається плавко, наче но-
жик ковзає по маслу. Сидячи побіля вікна, я не відразу помічаю,
що поруч по склу важко видирається вгору сіренька комаш-
ка. У дитинстві ми називали таких кузками. Істотка крихітна,
розміром з сірникову голівку, нічим, окрім джигунських вусиків,
не примітна. Лялькові лапки деруться вгору й невтомно долають
прозору скляну поверхню.

Вилицювата дівчина в рогових окулярах цього не бачить.
Вона читає.

Я потай дивлюся на її блакитний дисплей:
«... Навесні і влітку смарагдова зелень конюшини і свинорию
на газоні дуже вабила індиків і білих гусей, яким належало три-
матися на відведеній для них частині обійстя »...585
Свинорию?

584 По самі вуха – повністю (фразеологізм).
585 Рядок з роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром» (у перекладі з
російської Л. О. Туровської).

213

Я морщу лоба, намагаючись уявити собі цю рослину. А при-
мруженими очима механічно спостерігаю за діями кузки.

Помічаю на даху автобуса невеличкий отвір для циркуляції
повітря. Однак для крихітної сірої кузки він більше, ніж отвір, бо
там, зовні, буяє розкішний, приголомшливий світ. Аби нещасна
комашка спромоглася доповзти до нього.

Цікаво, як бідака примудрилася просякнути в салон? І скільки
їх, комах, отак скніє собі безквитковим «зайцем»? І скільки спли-
ве часу, перш ніж «моя» кузка, знесилена, зневажить свій без-
глуздий рух, складе лапки й безнадійно впаде горілиць на денце,
прямо під ноги пасажирів?

Раптом я замислююся над тим, що міріади безпорадних
«комашок-тарганяшок» щохвилини гинуть за тих чи інших об-
ставин. Народжені на полях, у степах і ланах, вони, нетямущі,
зазвичай залітають або заповзають туди, де їм перебувати не вар-
то, звідки їм не вибратися нізащо, і немає відкіль очікувати на
поміч.

Залітають? А в кузки, між іншим, теж є маленькі, ледь
помітні крильцята. І коли автобус пригальмовує на повороті або,
навпаки, додає руху, – нікчемній сіренькій комашці не вдається
втриматися лапками на гладкому й слизькому склі. І тоді вона,
еквілібруючи, трохи злітає. Затим знову припадає до рятівного,
як їй гадається, скла. О, санта сімпліцітас586! «Несть глупости гор-
шия, яко глупость!»587

Якби кузка второпала злетіти вище хоч на вершечок, то по-
бачила б напіввідкритий отвір, відчула б рух наскрізного потоку
повітря й вилетіла б назовні. Однак цього, на жаль, не стається.
Тож недотепа приречена довіку повторювати свою второвану
путь: повзти по гладкому склу, зриватися, затим знову спрямову-
ватися вгору. Марнота марнот!

586 Санта сімпліцітас – свята простота (латин.).
587 Цитата з «Історії одного міста» М. Є. Салтикова-Щедріна (1826–1889),
російського письменника.

214

Втім, один шанс з тисячі у неї все-таки є. За умов, що авто-
бус якийсь час рухатиметься плавко й не робитиме на повороті
піруетів.

Я так заглиблююсь у свої натуралістичні спостереження, що
вже з непідробним зацікавленням стежу за драмою (чи комедією?),
що поволі розгортається перед моїми очима.

От якби в кузки був напарник! Тоді можна було б влашту-
вати перегони, на кшталт іподромних, ще й нарубати грошви588.
Хто першим видереться вгору? Ladies & gentlemen, робіть ваші
ставки!

Власне кажучи, кілька разів «моя» кузка вже практично
досягає верху. Та от неталан: скло оперезано захисним шаром
товстої ребристої гуми. Для комахи – перешкода непереборна. І
вона звично зривається, випурхує крильцятами, щоб не впасти, і
вкотре починає свою свідомо програшну ходу. До країни Нігдейї.
В нікуди.

Мене це засмучує? Мабуть, ні. Мабуть, так.
Раптом автобус трошки хитає, і я ледь не придавлюю лік-
тем комашку. Думка про те, що я тільки-но могла її знищити,
нестерпна. Я рвучко відсуваюся від вікна й відчуваю на собі
здивований погляд вилицюватої дівчини в рогових окулярах.
Виявляється, віднайшовся таки спосіб відірвати її від читання.
Мені кортить терміново перерахувати кузкині ніжки, щоб
пересвідчитися, що вони цілі й неушкоджені. Що крихітну істотку
не травмовано. Раптом я впадаю в паніку через те, що кузочка,
напевно, «же не манж па сис жур»589. Що волею сліпого випадку
її позбавлено елементарних земних радощів – безтурботно круж-
ляти по степах і луках. Затим приземлитися в екстазі на медо-
носну квітку свинорию (мені здається, що свинорий має саме ме-
доносну квітку), відшукати поміж пиляків і тичинок неймовірну

588 Нарубати грошви – заробити грошей (жарг.).
589 «Же не манж па сис жур» – див. виноску 289.

215

красуню, і відкласти разом з нею чортову дюжину яєчок, які
невдовзі перетворяться на таких самих крихітних сіреньких і
впертих кузок.

На смерку вся родина вишиковуватиметься хоровим рядком
на зеленому листочку й задерикувато горлопанитиме:

Чортову дюжину дитяток
Ростила вдома матінка моя
Шестеро дівчаток, шестеро хлоп’яток,
І одне єдине чортеня590.

Глава 64

ОСЬ ВОНО, ЩАСТЯ!

Якось у школі, на уроці біології, нам, учням, розповіли про
існування комах-одноденок. А бувають такі, що живуть лишень
одну-дві години. Прикладом, ефемерида – тендітний водяний ме-
телик з прозорими блідо-блакитними крильцями. Свою назву він
отримав від слова «ефемерний», тобто скороминущий, неміцний,
швидкоплинний. Натомість трапляються комахи, що топчуть
ряст591 на землі упродовж місяців і навіть років. Співучі цикади,
скажімо. Тисячі років живе секвоя. У порівнянні з іншими дере-
вами вона – безсмертна.

А моя кузка? Прикро, що мені так ніколи й не доведеться
дізнатися, ні як її звуть, ні до якого виду чи підвиду вона нале-
жить, ні який має життєвий цикл.

Задушливий міський автобус рухається далі, поступово на-
ближаючись до моєї зупинки. Я майже приїхала. Наразі вийду
у великий світ і знов занурюся до глобальних людських про-

590 Куплет з арії Піпіти з оперети І. О. Дунаєвського «Вільний вітер». Пере-
клад з російської Л. О. Туровської.

591 Топтати ряст – див. виноску 60.

216

блем. А моя кузка? Вона так і залишиться у своїй пастці? Так і
дертиметься далі вгору по склу? Зриватися і повзти. Зриватися і
повзти. До останнього зльоту. До останнього подиху.

Чомусь саме так влаштовано наш недосконалий світ. Не
тільки для жучків-павучків. Часом у «пастку» потрапляє й твари-
на. І навіть людина, хоч зовні вбачається такою невразливою.

Мені згадується хуторянський пес моїх сусідів Буравчиків,
на ім’я Малюк. Упродовж літа щенятко відчайдушно пустувало
на просторому обійсті. Коли ж підросло, його посадили на сторо-
жовий ланцюг. Заклацнули нашийник. Прощавай, собача вольни-
це! Відтоді до Малюка ніхто з дорослих та дітей навіть жодного
разу не підійшов. Не відв’язав, не почесав за вушком, не вивів
на прогулянку. Так і сидить песеня у своїй будці-пастці, виттям
виголошуючи свою тугу. І стільки в тому витті болю й образи, що
в мене ледь не зупиняється серце!

А ось ще один журний приклад. Якось прочитала статтю
про реаніматолога, якого прозвали Доктор М’ясо. Сукупністю
медикаментозних засобів нехлюй не лікував, а винищував своїх
пацієнтів. Він викликав серцевий напад чи інсульт у всіх, хто по-
трапляв на лікарняне ліжко, яке лікар-вбивця перетворив на паст-
ку. Наразі його суворо засуджено.

Раптом мене осяває думка. Пастка! Ось воно, ключове сло-
во! Спершу Ангеліка потрапила до пастки, а ось тепер кузка! Що
відчувають ті, поза пасткою? Звичайну байдужість? Розсудли-
ве мовчання? Тремтяче боягузтво? Необтяжливий компроміс із
совістю задля власного спокою? Осоружне сподівання «раптом
обійдеться» щодо самого себе?

Я гарячково риюся в сумочці, дістаю невеличкий нотатник.
Вискубую чистого аркуша і згортаю його конусом. Мабуть,
справляю дивне враження на вилицювату дівчину в рогових
окулярах, яка вдає, що читає. Така собі патологічна активна
пасивність. Однак мене хвилює лишень, аби не здригнулася
рука, аби гранично точним виявився мій єдиний рух!

217

Від напруги я стискаю губи в безкровну ниточку. Дбайли-
во підсікаю широкою конусною сферою кузкині лапки, і комаха
ошелешено скочується на денце. Швидко закручую конус, поки
маленькі крильцята не заходилися злітати.

Здається, все в мене ладно вийшло!
Видершись з автобуса, я метушливо озираюся. Бачу неподалік
трав’яну галявину з клумбою, всю в яскравих віночках синіх
гусариків592. Не зволікаючи, прямую до неї.
Зачекай, любчику, не задушися! – нечутно шепочу.
Обираю найбільшу квітку та схиляюся до неї, обережно роз-
гортаючи конус.
О, Вселенський Фобос і Демос593! О, Мікрокосм і Макрокосм!
Усередині зім’ятого папірця... ніц нікого немає! Проґавила!
Катма!
Тобто це мені так спершу ввижається. Насправді ж крихітна
сіренька кузка нікуди не поділася. Копошиться й відчайдушно
перебирає ніжками по паперовій, із заломами, внутрішній
поверхні.
Та наступної миті, раптом відчувши, усвідомивши й зелень
мурави, і синяву неба, і променисте дихання сонця, – жучок по-
водить джигунськими вусиками, розправляє крила, і маленькими
ніжками, начеб танцюрист, виконує справдешнє антраша594. За-
тим вертикальним гелікоптером зривається вгору. Його сіреньке
тільце пестить вітерець. Комаха перетворюється на цяточку, що
назавше розчиняється в блакитній безодні небес.
Я відчуваю щем. Ось воно, щастя! Чи не задля такої миті
вартує жити? Питання таке ж старе, як світ у порівнянні з людсь-
ким буттям, і таке ж нове, як людське буття у порівнянні зі
світом.

592 Синіми гусариками в народі називають квітку дельфініум.
593 Фобос і Демос – супутники планети Марс.
594 Антраша – стрибок у балетних танцях, коли танцюрист б’є кілька разів
ногою об ногу.

218

Глава 65

СЕСТРА БОГАТИРЯ

Попри липневу спекоту Ангеліка начепила на себе чорний
шкіряний піджак, розшитий барвистою заполоччю. Вона розфар-
бувала губи отруйно-пурпуровою помадою, ще й добряче запізни-
лася. Мені це не дивно, бо за законом Паркінсона595, людина, яка ме-
шкає неблизько, завше приїздить раніше за ту, що живе неподалік.

Зустрівшись на платформі залізничного вокзалу, ми
непримітною стежкою простуємо вздовж запасних колій. Лискучі
сталеві рейки, немов змії, розповзаються врізнобіч.

Мене з дитинства вабить вокзал (звісно, не так, як всеприсутніх
кишенькових злодюжок) з його непередаваним запахом перо-
ну, припливом і відпливом пасажирів та щемким відчуттям,
начеб легковажні потяги приїздять і від’їздять, а сповнений
відповідальності вокзал залишається на них чигати.

Пробираючись то манівцями, то навпростець, нам з Ангелікою
доводиться перестрибувати реп’яхи з волохатими бузковими
кульками, що ростуть побіля забризканих нафтою рейок. Хоч би
не перечепитися за залізну колоду!

Моя подружка щось торохтить собі без угаву. Я слухаю од-
ним вухом596, відповідаю невлад, бо зосереджена на майбутньому
спілкуванні з Очманілим Маніяком. Майже роздвоююся поміж
рішучістю й пострахом, начеб рухаюся (чого не може дозволити
собі поїзд) протилежними рейками водночас.

– Найголовніше в нашій справі – увімкнути детектива-
психолога, – голосно напучую я чи то себе, чи то Ангеліку.

Вчора надвечір я опрацювала купу тестів на розшукову
кмітливість з добірки «Елементарно, Ватсон». Тож розповідаю
дещо своїй подружці:

595 Закон Паркінсона – див. виноску 530.
596 Слухати одним вухом – неуважно слухати (фразеологізм).

219

– Що з Вами сталося? – звертається до заплаканої жіноч-
ки черговий поліціант, обходячи річковий пляж.

– Щоб засмагла рука, я зняла бранзолетку й задрімала. Коли
ж розплющила очі – побачила, що коштовність зникла.

Охоронець порядку ретельно обстежує пісок: навко-
ло потерпілої, крім її слідів, немає жодних інших. Неподалік
відпочивають під «грибочками»: чоловік у ластах, хлопчак з вуд-
ками й дівчина з надувним матрацом. За мить поліціант вже
складає протокол, адже точно знає, хто злочинець.

– Хто, хто, – роздратовано бурмоче Ангеліка. – Ну, не кінь же
в манто! Ясна річ: бранзолетку поцупив ... Очманілий Маніяк!

(Правильна відповідь: хлопчак з вудкою).

Раптом до нас починають долинати виробничі звуки. Я на-
щулюю вуха597. Ми все ближче підходимо до мети, і я денервово
замислююся, як поводилися у скрутних ситуаціях славнозвісні
Шерлок Голмс, міс Марпл і Еркюль Пуаро598. Напевно, вони
відразу вивели б злочинця на чисту воду599!

Що мені вчинити, щоб Очманілий Маніяк виклав перед нами
всі свої карти600? Безпрограшний варіант – залишитися з ним
наодинці. Контактувати віч-на-віч, сам на сам, тет-а-тет. Та чи це
безпечно, якщо твій співрозмовник – Очманілий Маніяк?

Втім, як напучував дідусь Оксень: якщо справу розпочато, й
відступати нікуди, залишається єдине: куку – в руку, барабан –
на пуп.

На всякий нагальний випадок601 я захопила з дому невелич-
кого ножа з литою ручкою. Спеціально не брала складаний,

597 Нащулити вуха – прислухатися (фразеологізм).
598 Шерлок Голмс, міс Марпл і Еркюль Пуаро – літературні слідці з творів
англійських письменників Конана Дойла й Агати Крісті.
599 Вивести на чисту воду – викрити (фразеологізм).
600 Викласти свої карти – зізнатися в чомусь (фразеологізм).
601 На всякий нагальний випадок – на крайній випадок (фразеологізм).

220

щоб у критичний момент не гаяти часу на його розкладання. І
наразі лезо причаїлося напоготові. Я відчуваю цього ножа при
ходьбі, адже поклала його до кишені з клапаном моїх стильних
cargo602.

Неосяжна територія депо скидається на королівство ве-
личезних, прокопчених вагонів, які тут попідвішували на ре-
монт. Поміж них снують робітники в промаслених сигналь-
них робах. Перед очима простягається безліч закіптюжених
підсобних приміщень, переходів та отворів з нагромадженням
рейок, злежнів, діжок та різного залізяччя. У вухах застрягають
різнокаліберні перестуки й шипіння.

У пошуках завідувача складського господарства я зазираю
до ангара, під височенним склепінням якого луною розходить-
ся неймовірний гул, верескливий скрегіт локомотивів, скрипуче
брязкання коліс і різноголосе галайкання людей. Звідкись тягне
цигарками.

Я суворо наказую Ангеліці чатувати зовні. Отримавши від
неї карт-бланш603, просочуюся всередину ангару. Ступаю м’яко
і скрадливо, мов лисиця, сподіваючись самостійно, не звертаю-
чись ні до кого, відшукати дороговказ.

Зграйка не вельми привабливих, трохи підпилих злежне-
укладників виринає начеб нізвідки. Їх як навмисно дібрано:
жилаві, кремезні, цибаті, з руками, мов дубовими корчами. На
моє запитання підхоплюють мене й тягнуть уздовж якоїсь уло-
говини. Мені випадає, відсапуючись, долати з ними темні вузькі
прогони, кружляти залізними гвинтовими сходами, крастися
підсліпуватими коридорними переходами. Десь заледве бубо-
нить радіо. Правду кажучи, я плутаюсь, як муха в павутині, і
не на жарт страхаюся, чи зможу колись самостійно вибратися
назовні.

602 Cargo – див. виноску 489.
603 Карт-бланш – необмежені повноваження, повна свобода дій.

221

Зрештою, тільки-но я призвичаїлася до півтемряви, мене
підводять до старезних облущених дверей, лутку яких геть пото-
чив шашель. Табличка стерлася, тож прочитати напис я не можу.

«Alea jasta est»604, – згадую вислів великого полководця. –
Відступати нема куди. Всі мости спалено605.

Мої супровідники мене залишають. А я задля пересто-
роги спочатку намагаюся зазирнути в замкову шпарку. Однак її
щільно забито тирсою. Мабуть, довгенько ніхто не потикав но-
са606 в таке занепале місце. Раптом чую (чи мені здається?) по
той бік тяжке дихання та глухе шемрання. Мордор607 не дрімає:
там причаївсь Очманілий Маніяк.

Бабо Секлето! Моє волосся здіймається сторч. Мене охоплює
страх, щось різке забиває дух, перед очима мерехтять гострі
стеклярусні блискітки. Я спантеличено озираюся довкруж, нама-
гаючись запам’ятати, що двері, побіля котрих я стою – саме треті
ліворуч від сходів, аби не переплутати, як вирішу звідси втікати.

Усе ще стою вагаючись – увійти всередину чи все ж дременути
навтікача, щоб припинити це неприродне дійство, яке скидається
на дегустацію смерті. Раптом у голові здіймаються генетичні спо-
гади, що змушують мене відкинути хвилинну слабкість, зміцнити
волю й відстояти свою честь.

– Я – Малуша! Сестра доблесного богатиря Добрині Мики-
товича608! Я живу в обіймах сонця й не тягну на себе ніякої біди!
– зціпивши зуби, як мантру609, повторюю я.

604 Alea jasta est – «Жереб кинуто» – фраза, яку промовив Юлій Цезар, пере-
тинаючи прикордонну річку Рубікон на півночі Апеннінського півострова.

605 Спалити мости – знищити всі путі до відступу (фразеологізм).
606 Потикати носа – втручатись в щось (фразеологізм).
607 Мордор – вигадана країна Пітьми з книжки англійського письменника
Джона Толкієна «Володар перснів».
608 Малуша Любечанка – молодша сестра билинного богатиря Добрині Ми-
китовича (близько 940-944–1020), другого за популярністю після Іллі Муромця бо-
гатиря, що перебував на службі у князя Київського.
609 Мантра – заклинання.

222

За складом натури я ближча до героїки, ніж до боягузтва.
Тож одкинувши жах, закасую рукави й без попереднього сту-
ку штовхаю лискучі двері, прочиняючи їх в імовірну погубу. В
голові калатає і спливає, не пам’ятаю чия, але цілком доречна
наразі цитата:

«Хоч подвигів він не здійснив, та загинув, йдучи на подвиг».

Щодо етики службових стосунків: в офіційних установах
стукати зігнутим пальцем перед тим, як увійти – не комільфо610.
Проте бувало й навпаки, коли непрошених візитерів поливали
водою через замкову щілину з гумової клізми.

Глава 66

НА ГРАНІ ФОЛУ611

Я прочиняю двері й потрапляю в потойбіччя. Та замість
невеличкого кабінету опиняюся в неосяжному складському
приміщенні. Скрізь тхне начеб змоченою в гасі ганчіркою. Пер-
ше, що завважую – крихітну, наполовину осклену конторку, що
притулилася ліворуч.

Усередині конторки, за службовим столиком, у куфайці
з защепнутими ґудзиками й у допотопних нарукавниках си-
дить і погойдується на ніжках обшматаного крісла – посивілий,
змарнілий, скулений, але із залишками колишньої краси, прегар-
ний і неперевершений... Ален Делон612. Перед ним вивищують-
ся комірні книги й допотопний каламар. Складається враження,
що конторник тільки-но ревно рився у своїх зшитках і наразі
збирається щось занотувати.

610 Не комільфо – не за правилами етикету.
611 На грані фолу – на межі помилки.
612 Ален Делон – французький актор театру й кіно, кінорежисер, сценарист і
продюсер. Кінозірка й секс-символ 1960–1980-х рр.

223

Я спрямовую чіпкий погляд, начеб біолоцируючи його, і рап-
том усвідомлюю, що він – «той самий». Тобто саме він – Очма-
нілий Маніяк. Придивляюся до його тьмяного, відчуженого
личка, на якому майже не залишилося барв життя. Усередині
очей зачаїлася тінь скорботи, в журливо складених губах –
аристократичний біль. Новоявлений Ален Делон скидаєть-
ся на заморську квітку, яка чомусь прив’яла й зійшла на
ніц. Схоже, що життя не раз показувало йому свій звірячий
вискал.

Очманілий Маніяк очікувально глипає крізь скло своєї,
засидженої мушвою, конторки. Втуплюється в мене своїми,
єдиними на весь світ, сірими в цяточку очима зі смоляними
агатами зіниць. А я стовбичу як бовдур, милуючись його на-
прочуд принадною вродою, і з жахом усвідомлюю, що утратила
нитку, якою збиралася плести нашу розмову. Зрештою вичав-
люю з себе ватяним язиком:

– Ви… наразі вільні?
– Для серйозного співрозмовника – так, – усміхається він.
– Це… Ваше місце роботи?
– Так, безперечно моє, – густий баритон Алена Делона наближа-
ється до баса.
– А… Ви тут постійно працюєте… вагарем?
– З регулярністю вечірнього експреса (мій співрозмовник
начеб не помічає моєї хиби: який же він вагар?). – Відтоді, як
мені після аварії протезували ноги.
Я вирячуюся на нього немиготливим поглядом. Здається,
пан штукар бере мене на кпин. Це вмить зриває в мене полуду з
очей, тож я випалюю гучно, начеб прорваний фурункул:
– Ница брехня! Не вирікайтеся, мосьпане, бо я проводжу
журналістське розслідування і гарантую неймовірний шкан-
даль! Бо ніякий Ви не вагар, і не тягар, і не ґонтар, і навіть не
ліхтар. Ви – Очманілий Маніяк!

224

Почувши мій збуджений «спіч»613, Очманілий Маніяк буря-
ковіє, поривчасто схоплюється з-за свого хиткого службового
столика і ледь не перевертає його догори дриґом. Наступної миті
він заходиться сновигати вздовж своєї конторки як бенгальський
тигр у клітці (заяложене порівняння, але точніше не скажеш).
Бурхливо розмахує руками й волає щось несусвітнє і безглузде.
Не людина, а Єрихонська рура614 якась місцевого ґатунку. Отак
необачно я запалюю справжню пожежу всередині його, покрито-
го сажею, серця.

З громохкого ревища Очманілого Маніяка до мене долинає:
– Е-е-ет, що творять! Журналюгу нацькували на мене!
Зізнайся, писако, скільки грошей тобі заплатили за остаточну
розправу зі мною?
Краєчком ока я помічаю, що у глибині приміщення-велета роз-
порошилися на окремі купки й походжають залізничні службовці.
Вони можуть почути неадекватний лемент, що лунає з конторки,
і тоді, наполохані, злетяться до нас «з усіх усюд». Навіщо ж Ален
Делон заповзявся нехтувати власним реноме?615
Втім, радше в тому, що сталося, винна я сама. Бовкнувши
нісенітницю, я на дрібні друзки потрощила корабель, що мав мене
довезти до тріумфу, обравши не той напрям, не той галс. Тож
наразі борсаюся на грані фолу, поміж молотом і ковадлом616, між
Сциллою і Харібдою617. І якщо негайно не викину несподіваного
колінця, не вдамся до ескапади618, не розтягнуся у психологічно-
смисловому шпагаті, – прощавай довірлива, щиросерда бесіда
сам на сам, віч-на-віч, тет-а-тет.

613 Спіч – промова (англ.).
614 Єрихонська рура – гучний, трубний голос.
615 Реноме – репутація.
616 Між молотом і ковадлом – у безвихідному становищі (фразеологізм).
617 Між Сциллою і Харібдою – крилатий вислів. За міфами давніх греків,
на скелях по обидва боки Месіанської протоки жили два чудовиська – Сцилла і
Харібда, що нападали на мореплавців і пожирали їх.
618 Ескапада – екстравагантний вчинок.

225

Глава 67

ВИВОДЯЧИ НА ЧИСТУ ВОДУ

Своїм фальстартом619 я нагадую дівча, що зібралося нафарбу-
вати губки, але натомість забруднило личко. І наразі єдине, що
мені залишається, це вибачитися й позадкувати. Однак я чиню
достоту навпаки: по-бичачому роздуваю ніздрі і з цирковим
«алле!»620 зриваю з петель хирляві напівдвері хисткої конторки.
На підлогу гепається іржавий цвях зі службовою дощечкою, а зі
стіни лупою сиплеться тиньк.

Опинившись усередині конторки, я стрибаю вперед й опиня-
юся «ніс до носа» з Очманілим Маніяком. Але... що це? Бабо Се-
клето! Його одежа начеб просочена березово-дьогтьовим духом
(напевно, сорочка випрана саме цим милом). І це мій улюблений
запах, і він миттєво збиває мене з пантелику й відбирає розум.
Ще один вдих, і я пропаду.

Лютячись на саму себе, я гучно випалюю, грізно заламуючи
дашком брови й жаско вирячивши очі:

– На якій щоці вія?
– На-а… лівій, – начеб загіпнозований, ватяним голосом
відповідає Очманілий Маніяк.
Кажуть, коли хочеш збрехати, кажи правду. Я шумно вбираю
в легені повітря, й округливши щоки, дую йому прямо в лице.
Є така прикмета: якщо вгадаєш, на яку щоку впала з ока
вія (інколи таке трапляється), – загадуй бажання, і воно має
здійснитися.
Від мого стрімкого подуву Очманілий Маніяк щулиться й
мружиться майже по-дитинному. Я потай тріумфую: загнузда-
ла! Моє зверху! Мені це вдалося! Відтепер буду бавитися з ним,
як шабля з ляльковим генералом, як конвоїр – з
арештантом.

619 Фальстарт – передчасний, неправильний початок.
620 «Алле» – команда артистів цирку, що означає «вперед».

226

Користаючи його хвилинну розгубленість, сміливішаю:
– А тепер зрозумійте, упертюше навіжений: ми з Вами – на
одному боці барикад! І я прийшла сюди лишень задля того, щоб
захистити Вас!
Визначення Очманілого Маніяка як навіженого упертюха
минає мені безкарно: він стишується, що дає мені змогу розвер-
нути його за плече й усадовити на стілець.
Проте… бабо Секлето! Приголомшена його неземною кра-
сою, я начеб втрачаю останній глузд, вдивляючись в єдині у світі,
сірі в цяточку очі з чорними агатами зіниць. Мене охоплює денер-
вова напруга. Спадає на гадку улюблена сентенція Сліпого Кота:
«Невротик – не той, хто тарабанить пальцями по стільниці, а
той, кого це дратує». Втім, як розібратися, хто наразі «тараба-
нить», а хто дратується – я чи Очманілий Маніяк?
– Пропоную відмовитися від взаємної недовіри, занулити
агресію, вийти на «нейтралку» і вдатися до перемовин, – звер-
таюся я до співрозмовника. – На ту саму «нейтралку», про яку
йдеться у Володимира Висоцького:

... а на нейтральній смузі квіти запашні
надзвичайно розкішні621 ...

Принагідно повідомляю йому, що він – двійник Алена Дело-
на, можна сказати, сіамський близнюк, тож шалі терезів у всяко-
му разі завше перехилятимуться на його бік.

Очманілий Маніяк мало що розуміє, втім спохмурніло
згоджується замінити безапеляційне «ні» на дипломатичне
«так». Понервувавшись, він трансформується у підталу снігову
бабу, або в забутий під шафою, майже здутий, гумовий м’ячик,
або у збіднілий за зиму картопляний лантух. Втім, стоячи на-
впроти нього і вдивляючись в його личко з залишками неземної
чоловічої краси, я ні на дещицю не сумніваюся, що за його «золо-

621 Рядок з пісні В. С. Висоцького «Нейтральна смуга» (у перекладі з ро-
сійської Л. О. Туровської).

227

тих часів» мужності й високих чеснот йому не бракувало. І шля-
хетним був, і доброчинним, і дженджуристим. Слів не позичав,
кепкував з неприємностей і полюбляв сипати дотепами. Не пар-
кетний джиґун і не верхогляд. Улюбленець муз, грацій і поезії
Ігумнова622. А як танцював бугі-вугі623! Ет, був кінь, та з’їздився.
Однак чомусь я впевнена… що він і зараз при нагоді міг би на
всю горлянку затягнути «Німецького годинникаря».

Під моїм пильним поглядом Очманілий Маніяк червоніє, і це
лишень підкреслює його блідість. Він розщібає барсетку, зосе-
реджено риється в її нутрощах і зрештою витягає невеличку скля-
ночку з піпеткою. Напевне корвалол або валокордин. Славбо, не
зловісні маніячні знаряддя – тесак624, «перо»625 чи бензопилка, що
верещатиме, розбризкуючи довкруж венозну кров.

Очманілий Маніяк гарячково відраховує певну кількість сер-
цевих крапель у гранчак, додає води з пласкої карафи, збовтує і
вихиляє. Тим часом я звожу погляд на його скромний светр ко-
льору житнього хліба, стоптані черевики та жилаві руки. І ди-
вуюся: ну ніяк не збігається цей образ з соціально-психологічним
портретом брутального гнобителя Ангеліки й повсюдного генд-
ляра кумарною наркотою626.

Бабо Секлето! Як би мені прислужилася наразі мудрість
княгині Ольги627 чи королеви Лібуше628!

Коли ж ми починаємо бурхливо спілкуватися з Очманілим
Маніяком, з нетерплячкою скарбошукачів перебивати одне одно-
го й безладно перескакувати з однієї теми на іншу, – майже одно-
часно знаходимо спільне й мало не перетворюємося на друзів.

622 С. М. Ігумнов (1864–1942) – український земський лікар, поет.
623 Бугі-вугі – танець, що з’явився наприкінці 1940-х років і виконувався під
рок-н-рол.
624 Тесак – холодна зброя з двосічним клинком.
625 Перо – ножик у злочинців (жарг.).
626 Кумарний – той, хто відчуває наркотичний позов.
627 Княгиня Ольга (893/920 –969) – правителька Київської Русі.
628 Королева Лібуше – розумна правителька (у чеських легендах).

228

Зрештою я дізнаюся з перших вуст629 дещо цікаве, небаче-
не, нечуване й надзвичайно важливе. Переді мною спливає не-
прихована правда! Виявляється, що ось уже шостий рік поспіль
скромного, немолодого, душевно вразливого завідувача складу
залізничного депо, Епіметея Пантелійовича Шапіро переслідує ...
Очманілий Маніяк.

І цей Маніяк – не хто інший, як ... Ангеліка, моя подружка!
– ?????????????????
Моє здивування загравою відбивається на його личку.

Глава 68

«МОВЧАННЯ ЯГНЯТ»630

Усе почалося того лиховісного дня, коли, переплутавши
двері чоловічої й жіночої роздягальні, Ангелікин співпрацівник,
завідувач складу залізничного депо, якого з нею пов’язувало ли-
шень «шапкове» знайомство631, ненароком просунув носа у три-
кляту щілину. Якби він знав, як ця дрібна оказія окошиться на
його подальшому житті!

Тієї самої миті в голові моєї подружки щось перемикнуло.
Стріха поїхала632. Їй стало привиджуватися, начеб чоловік пантрує
за нею. Евклідова633 геометрія Ангелікиних почуттів розпалася на
любов і ненависть. Згодом все це перетнулося, змішалося, сплу-
талося в грудку і призвело до казусу беллі634.

629 З перших вуст – безпосередньо (фразеологізм).
630 «Мовчання ягнят» – американський трилер 1991 р., який зняли за мотива-
ми однойменного роману Т. Гарріса.
631 «Шапкове» знайомство – див. виноску 419.
632 Стріха поїхала – порушення здатності тверезо мислити, божевілля
(фразеологізм).
633 Евклід (близько 300 року до н. е – до 265 року до н. е.) – давньогрецький
математик.
634 Казус беллі – формальний привід для оголошення війни.

229

Збурена власними домислами і припущеннями, вона дійшла
до абсурду і зрештою навіть звільнилася з улюбленої роботи. На
той час, як їй здавалося, Очманілий Маніяк вже залучив до стежен-
ня за нею цілий полк (або дивізіон) інформаторів, щедро підживлю-
ючи їх валютними ін’єкціями від злочинної торгівлі наркотиками.

За свідченням моєї подружки, Очманілий Маніяк призви-
чаївся матеріалізовуватися в її власній квартирі. Чом ні? Бували
й не такі випадки! Наприклад, у «Мовчанні ягнят», де серійний
вбивця навчився зникати з надійно замкнутої в’язниці. Вда-
ло відтворившись в іншому місці, він вбивав чергову жертву (і
навіть з’їдав), після чого повертався до своєї камери рум’яний,
енергійний і всім цілковито задоволений.

Як чомусь уявила собі Ангеліка, Очманілий Маніяк кори-
стався з її відсутності, щоб без найменших докорів сумління пло-
толюбно і сласно псувати, ламати, шматувати і знищувати всі її

«полумиски, ложки та сережки,
застібки, намиста і мережки»,

ще й впорскувати в її косметичні засоби – ту, що роз’їдає внутрішні
органи, кислоту.

І тоді Ангеліка вирішила, що єдиною тактикою в ситуації, що
склалася, є перехід від дефензиви до офензиви635. І сама перетво-
рилася на повсюдного невловного месника. Вона стала щовечора
пантрувати за Очманілим Маніяком після роботи. Кралася за ним
назирці тихими темними вуличками. Ховалася за широкі спини
пасажирів метро. Як ганчір’яна лялька бібабо636 несподівано ви-
совувалася перед його носом з-за якогось крислатого дерева чи
закамарку. Вискакувала навперейми з кривулястих вуличок та
підворіть, де завше дує пронизливий вітер, розмахуючи руками як

635 Перехід від дефензиви до офензиви – перехід від оборони до наступу.
636 Бібабо – лялька, що складається з голови й сукні на рукавичці. Голова має
отвір під вказівний палець, а великий і середній слугують для жестикуляції руками
ляльки. Використовується у лялькових театрах.

230

млин. Випинала очі, трясла своїми азбестовими пергідрольними
кучерями, тицяла під ніс п’ястука і вчащала:

– Попався-попався, той що кусався637! Диви мені: в багнюці
втоплю!

Розповідаючи мені свою історію, Очманілий Маніяк знічу-
ється та марніє. Має такий вигляд, начеб за віком міг сам собі
батьком бути. Він скрушно зізнається, що ніколи й гадки не мав,
що так забрудниться, запаскудиться й зіпсується його життя, а
сам він перетвориться на безправного і безсловесного попиха-
ча638. Божевільна бестія присмокталася до нього смоляним опу-
далом: як замастився – то й не одліпишся. Так він і животіє, та-
муючи спалахи відчаю й безнадії, навіть вже затинається, коли
розмовляє з людьми.

Якось клінічна психопатка вигулькнула перед ним прямо з-під
попівської ряси під час богослужіння в соборі, ледь не перетворив-
ши бідаку на жалюгідного заїку, що страждає на енурез639. Відтоді
він страхається кожного шарудіння, цей змарнілий, вразливий,
зацькований і нашорошений Ален Делон з дефіцитом кальцію у
м’язах. В його скуленій душі оселився тваринний, підсвідомий
жах, особливо коли після багаторазових Ангелікиних наклепів
ним таки зацікавились і судові органи, і поліція, і прокуратура.

– Прикидаючись при сторонніх янголом, вона насправді
так розсатаніла, що усі «очінаші»640 безсилі. – Епіметей Пан-
телійович журливо зітхає. Холодний піт зрошує його порцеля-
нове личко.

Я мимоволі осміхаюся. Дедалі більше цей розтривожений
чоловік нагадує анекдотичного черв’яка, якого «запросили» на
рибалку. Або злощасного Євгена з «Мідного Вершника»:

637 «Попався, той що кусався!» – назва мультиплікаційного фільму 1983 р.
режисера-мультиплікатора В. М. Котьоночкіна.

638 Попихач – той, ким зневажливо розпоряджаються.
639 Енурез – нічне нетримання сечі.
640 «Очінаші» – молитва «Отче наш» (викривл.).

231

... І цілу ніч безумець бідний
Куди стопи не звертав,
За ним усюди Вершник Мідний
З жахливим тупотом скакав641.

Я силувано стримую усмішку, щоб вона не розповзлася на
все обличчя, бо Епіметей Пантелійович може запідозрити мене
в лукавстві й лицемірстві. І тоді наша бесіда втратить щиросерду
тактовність, урветься й зійде нанівець.

Завершуючи розповідь, охоплений спонтанною довірою,
Очманілий Маніяк складає руки човником, начеб у молитві:

– Даруйте, я не самітник! Не якийсь залиганий бичок! Ніколи
не пас задніх642 ні на службі, ні вдома. Одружений сорок років
поспіль, я упродовж усього свого життя кохаю тільки свою мал-
жонку. Надвечір з роботи начеб на крилах лечу. Ще б пак! Адже
на мене чекає двійко онуків – бешкетників і пустунів.

При останніх словах його личко випромінює сяйво. Скажіть,
хіба можна так безмежно брехати?

Шопенгауер643 порівнює людину з вогнищем: заблизько
підійдеш – згориш, задалеко відійдеш – замерзнеш. Кожен сам
визначає оптимальну відстань між собою та іншим. Я відчуваю,
що моя відстань між Очманілим Маніяком просто відсутня, і
наразі я згодна цілком і сповна згоріти!

Глава 69

СКРИНЬКА ПАНДОРИ

– А чому, Ваша Екселенціє644, Ви маєте таке дивне ім’я? –
цікавлюся в Очманілого Маніяка, приміряючи на себе роль

641 Рядки з поеми О. С. Пушкіна «Мідний вершник» (у перекладі з російської
Л. О. Туровської).

642 Пасти задніх – відставати (фразеологізм).
643 Артур Шопенгауер – див. виноску 173.
644 Ваша Екселенціє – почесний титул, стиль звернення до аристократів.

232

Червоної Шапочки645 на тій сторінці казки, де вона допитує
Вовка, що прикидається бабцею.

– А це запитання адресуйте моїй матусі. Все життя проходила
в постолах646, а сина назвала так, як тільки напівбоги одне одного
кличуть. Через її недалекоглядність я й тягну на себе всі біди й
ніяк не можу перехитрувати власну долю, – мій співрозмовник
розпачливо зводить плечима. – Все почалося з того, що мій тезка,
Епіметей, якщо Ви трохи знаєте міфи Стародавньої Греції, одру-
жився з Пандорою.

– З Пандорою? Тою самою жінкою, яку створив Зевс647 на
кару людям за Прометеїв648 вогонь? – уточнюю я.

– Саме так, – Епіметей Пантелійович змахує рукою. – Якось
Пандора не стрималася: сунула свого довгого носа у скриньку,
яку підступно подарував їй Громовержець і випустила на світ усі
зачинені в ній людські лиха.

Я дипломатично замовчую, що в «нашому» випадку аж ніяк
не Пандора, а саме він встромив цікавого носа, і не до Зевсової
скриньки, а в прочинені двері жіночої роздягальні. Загнала його
спокуса на слизьке, тож і пожинає її терпкі плоди. Адже почасти
саме цей його необачний вчинок і викликав у Ангеліки денерво-
вий розлад, до якого він, хоч лівим ґудзиком правої поли свого
шлафроку649, а все ж таки причетний.

Це правда, що чоловіки «всіх часів і народів» в усіх мирсь-
ких гріхах завше звинувачують жінок і тільки жінок, і не дайбо
себе, праведників. Втім, і їм іноді не завадило б спокутувати свою
провину.

645 Червона Шапочка – персонаж однойменної казки французького письмен-
ника Шарля Перро.

646 Постоли – м’яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної
підошви, яке зазвичай носили з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками.

647 Зевс – Верховне Божество у стародавній Греції.
648 Прометей – див. виноску 1.
649 Шлафрок – домашній халат.

233

– А хоч якийсь песик у Вас вдома є? – раптом запитую.
Нікчемна тема з погляду здорового глузду, проте цілком виправ-
дана, якщо взяти до уваги мій намір улаштувати Рекса.

– І гавчук у нас є! – личко Алена Делона вмить розпо-
годжується. – Ладний такий спанієль на прізвисько Барон. Тоб-
то Циганський Барон. – Срібний дзвінкий сміх мого співрозмов-
ника намистинами розсипається довкруж.

Бабо Секлето! Отак би я з ним до смерку й сиділа! Та, як не
бере хіть, – настає момент (і не зважати на це не має найменшої
змоги) завершувати бесіду.

– Ну, а Вас-то як величати, фрекен650 чи ханум651? – спо-
хоплюється Очманілий Маніяк. Його очі випромінюють сяйво.

– Зовіть мене просто: «Ваше Високосте». І якщо це для Вас
не завеликий клопіт, – опустіться, будь ласка, на одне коліно!
– у доброму гуморі пирскаю я. – І наостанок. Відкрийте, мось-
пане, ще одну таємницю: що Ви загадали, коли я здунула вію з
Вашої щоки?

– Задумав наступного разу запросити Вас на партію у сквош652.
Як Ви знаєте, у нас тут чудовий спортзал.

Я мрійливо зітхаю…

Вибравшись зрештою із залізничного бункера, я мружуся
від денного світла, що хлине звідусіль. Навіщось озираючись,
дивуюся шаленству відкритого простору. Побіля ангару, на-
чеб послужливі швейцари, чатують височенні явори. У їхньому
верховітті шемрає вітерець. Цікаво, скільки пташиних гнізд
зачаїлося в гілках? Скільки маленьких допитливих голівок
визирає з них, начеб з театрального балкона?

Неподалік я зауважую свою подружку, що переминається з
ноги на ногу. Стоїть, набурмосена. Мабуть, геть втомилася чекати

650 Фрекен – поважне звернення до знатної дами в Норвегії.
651 Ханум – пані (тюрк.).
652 Сквош – ігровий вид спорту з м’ячем і ракеткою у закритому приміщенні.

234

на мене. Однак завдання, виконане «на відмінно», цілковито мене
виправдовує! Я наближаюся до неї, сповнена найшляхетніших
порухів душі, воліючи ось прямо зараз переорієнтувати в пози-
тивне річище її життя, «перепрошити»653 на тріумфальну всю си-
стему її координат.

– Заспокойся, Ангеліко! Все, що з тобою коїлося упродовж
останніх років – прикра помилка. Відтепер її виправлено! Гепі
енд654! Розбрату покладено край!

У відповідь на мої запевнення моя подружка зойкає і, як
підрубаний стовбур, валиться на ближню лаву. На її щоках
загоряється нездоровий рум’янець, що нагадує холодний вогонь
чи гарячий сніг.

Втім, я й далі виконую свою місію, і на одному подиху655 ви-
палюю:

– Погодься, моя люба, що Очманілий Маніяк мешкає тільки
у твоїй уяві. Насправді Епіметей… він же – писаний красень!
Небачений розумака, лицар без страху й ґанджі656, зрештою –
справжнісінький Ален Делон! І заприміть: його зовнішня краса
освітлена красою внутрішньою. Красно дякую тобі, що зазнайо-
мила мене з ним.

– Бздура! – Ангеліка підводиться з лави і зненацька боляче
шарпає мене за плече. – Не варто було відпускати тебе до лігвища
того босяцюги гемонського саму! Не дивно, що він тобі геть чи-
сто замилив очі657. А ти й купилася! Ще й підчепила стокгольмсь-
кий синдром658!

653 Перепрошивка – модифікування програмного забезпечення, усунення в
ньому хиб (комп. термін).

654 Гепі енд – щасливий кінець (англ., викривл.).
655 На одному подиху – швидко (фразеологізм).
656 Лицар без страху й ґанджі – людина високих моральних чеснот (фразеологізм).
657 Замилити очі – обдурити (фразеологізм).
658 Стокгольмський синдром – психологічний стан, що виникає при захопленні
заручників, коли вони починають симпатизувати й навіть співчувати своїм понево-
лювачам.

235

О, всевладний Кагуцуті659! – видихаю я, намагаючись за-
хиститися від несподіваного й несправедливого натиску. Втім,
Ангеліка напосідає ще більше, начеб дегустуючи на смак
конфлікт, який вона сама ж і спровокувала:

– Завчи, зазубри, зарубай собі на носі660, наївна розтелепо:
ніяких малжонок, дітей та онуків у Очманілого Маніяка геть чи-
сто немає! І ніколи не було! І невже ти насправді вважаєш, що
на запитання, чи він не маніяк, скурвий син зашаріється черво-
ним рум’янчиком, потупить долу свої безсоромні свинячі баньки,
вітально шаркне ніжкою і, колупаючи нігтем стіну, сором’язливо
зізнається: «Так, я… маніяк.»?

В Ангелікиних очах палахкотить хворобливе завзяття. Вона
скидається на буйвола, що хоче буцатися. Овеча маска зсунулася,
виказуючи вовчий вищир. Вона жахтить так, начеб довкруж нас
не східноєвропейська рівнина, а принаймні спекотний Занзібар.
Був би в мене глек з холодною водою – так і хлюпнула б на неї з
жерстяної кварти.

Глава 70

ПІДСТАВА661

Соромно зізнатися, однак тяганина з Ангелікою мене дра-
тує й обтяжує чимраз більше. Мені все це вже навіть обридає.
Я усвідомлюю, що втелющилася, начеб курка в борщ662. Саме
після нашого знайомства все моє життя пішло шкереберть.
Моя подружка постійно знаходить привід, щоб «хоч опудалом,
хоч тушкою» перебувати в радіусі моєї уваги. Але для мене її

659 Кагуцуті – бог вогню в давньояпонській міфології.
660 Зарубати на носі – див. виноску 148.
661 Підстава – притичина, перешкода, капость. Від «підставляти ногу» – ро-
бити комусь неприємності, перешкоджати в чомусь.
662 Упасти в біду, як курка в борщ – потрапити в неприємну ситуацію
(фразеологізм).

236

присутність перетворюється на сталеве гартування нервів і
невитравну тугу за втраченим часом, який ніхто ніколи не по-
верне навспак.

Коли ми з нею спілкуємося, то як і раніше, обговорюємо ку-
лінарні рецепти, перетираємо на язиках зачіски, сукенки та інші,
суто жіночі, ванільно-мереживні дрібнички. Однак неодмінно
настає момент, коли вона під будь-яким соусом663 знов зіскакує на
тему про Очманілого Маніяка. Просторікує докучливо, настирливо
й заяложено, сотні разів обсмоктуючи найменшу абищицю. Зчаста
злоститься, тупає ніжками й обливається пекучими сльозами, що
ятрять мені душу. Втім, всі її витівки я вже вивчила напам’ять.

Останнім часом я стала серйозно замислюватися, чи не відвела
мені Ангеліка роль подружки лишень щоб підживлюватися
енергетично, обтираючи об мене свій божевільний язик? Чи не
хитрує вона задля того, щоб завше мати під рукою664 чиїсь вуха,
куди можна, коли заманеться, зливати обмови й заштовхувати
наклепи про мого незрівнянного Алена Делона? Але ж я спромо-
глася за коротку мить уважно вислухати його і зрозуміти, і, якщо
хочете, полюбити.

Та найбільше мене непокоїть, що Ангеліка, зовні така собі
безвинна, слабка жіночка з пергідрольними кучериками, ховає у
своєму ридикюлі заряджений електрошокер. І це ще не все! У
внутрішній кишені її курточки очікує свого часу казна-де роздо-
буте справжнісіньке шахтарське кайло665. Як передбачити момент,
коли в її гарячковій голові раптом щось замкнеться, і моя подруж-
ка, щоб помститися, що я заступилася за її лютого ворога, мимохідь
розрядить електрошокер об мою шию, а затим спокійно проло-
мить мені голову кайлом? Хто знає, який дідько лисий нею товче?

Отака підстава!

663 Під будь-яким соусом – в тому чи іншому вигляді (фразеологізм).
664 Під рукою – поблизу, поряд (фразеологізм).
665 Кайло – вигнутий і загострений металевий молоток для відбивання гірської
породи.

237

Втім, якщо замислитися, – людське життя здебільшого є пе-
реплетенням різноманітних підстав. Починаючи з ненависного
риб’ячого жиру й гарячого молока з бридкою пінкою в дитячому
садку. Уникнути підстав практично неможливо, бо саме в них за-
кладено таємний казус нашого буття.

Побутова підстава, приміром, це коли ПрАТ «Водоканал»666
без попередження вимикає воду, та ще й саме тоді, коли ти ста-
ранно намилюєш у ванні шампунем власну макітру667.

Підстава електронна – це коли ти помилково додаєш адресу
свого боса до загальної електронної розсилки для колег по роботі,
де саркастично критикуєш його чергове маразматичне завдання.

Підстава грошова – це коли ти просуваєшся до каси супер-
маркету з повними торбами продуктів. І коли більшість товарів на
касі вже пробито, апельсиновий джус668 відкрито й майже випи-
то, а позаду звивається агресивна черга шопоголіків669, ти раптом
згадуєш, що платіжна картка залишилася удома в іншій куртці.

Підстава туристична – це коли з першого дня захопливої
мандрівки тебе згинає в три погибелі670 розлад шлунку, який минає
якраз після повернення з подорожі додому.

Підстава пішохідна – це коли ти емоційно розмовляєш зі своїм
приятелем, не помітивши, що він вже хвилин п’ять як відстав і за-
губився десь у багатоликому натовпі перехожих.

Підстава автомобільна – це будь-яка підстава, що трапляється
з нами, жінками, за автомобільним кермом: закінчився бензин, ви-
парувалася рідина для миття скла, ось уже пів години поспіль не
вдається вимкнути виття сигналізації, спустилося колесо тощо.

Торік я й сама вдалася до підстави в інтернеті, закрутивши
романтичну інтрижку на форумі з Ванессою, екзальтованою

666 ПрАТ – Приватне Акціонерне Товариство.
667 Макітра – голова (жартівл.).
668 Джус – сік (англ.).
669 Шопоголік – людина, що має пристрасть до купівлі.
670 Згинатися в три погибелі – низько нахилятися (фразеологізм).

238

валторністкою671 з Верхньої Гарбузівки. Не минуло й тижня, як
ця дівчина примудрилася закохатися в мене по самі вуха672, адже
я взяла собі доблесний чоловічий нік673 – Warrior674.

Нашу пристрасть підживляли романтичні вірші. Я склала
їй такий:

Жила собі Ванесса, замріяна принцеса
Обожнювала море, свічки і дзеркала,
Заслухавшись сонетом, вподобала поета.
Як орхідея розцвіла і з розуму звела.

Вона звалася баскою675 і уявлявся казкою,
І шурхіт оригамі, і мелодійний блюз.
Поет пашів віршами і, здогадайтесь самі,
Наскільки був несхитним їх зоряний союз.

Втім, третього куплету бракує у сонету
Його іще не склали принцеса і поет.
Він може буть серйозним, журним або курйозним,
Це поки що таїна, загадка і секрет.

Ще трохи – і я сама б захопилася перспективою нашого
спільного, безтурботного сімейного життя. Однак зненацька мене
спіткала підстава: дівчина в ультимативній формі зажадала, щоб
я вийшов (тобто вийшла, тобто все ж таки вийшов) у скайп для
комфортнішого спілкування. І тоді я вчинила так, як єдино пра-
вильно можна було вчинити в цій ситуації: я її кинула! Кинула
так, як зазвичай чоловіки кидають жінок: каверзно, підступно й

671 Валторністка – музикантка, яка грає на валторні.
672 По самі вуха – дуже сильно (фразеологізм).
673 Нік – особисте, переважно, вигадане, ім'я, яким називають себе користувачі
інтернету в різноманітних чатах, форумах, месенджерах.
674 Warrior – воїн (англ.).
675 Баски – народ, який живе в Басконії (або Країні Басків), на півночі
Іспанії.

239

безнадійно. І вкотре довела, що у вирішальний момент чоловіки
завше підставляють ніжку676 жінкам. І що вони ні на йоту не варті
кристально чистих жіночих сліз.

Глава 71

ВЕЛЕТНІ Й ПІГМЕЇ

Він вкотре, ціпеніючи, вартує в передпокої власної кварти-
ри, притуливши до себе старий ребристий рубель677 для самоза-
хисту. Нашорошено прислухається до кожного шереху знадвору.
Не зважає чомусь на двірне вічко, однак з жахом замислюється,
чи може чиясь тінь по той бік відкинути свою тінь. Пошепки
оченашає678 й подумки колінкує богові. Острах криється в кожно-
му подиху, в кожному помаху його вій.

Та ось десь далеко гримають двері в під’їзді, лунають і не-
вблаганно наближаються гуркітливі кроки. Збуджені ворожі го-
лоси окликають вже біля самих дверей: «Негайно відчини, ста-
рий козле!», ятрячи його зацьковану, розбурхану душу.

Не сподіваючись на мирний перебіг подій, він концентрується,
весь збирається в грудку, начеб займає внутрішню оборону.
Налаштовуючи голос у діловому регістрі, вкотре намагається
з’ясувати: чого вони від нього хочуть? Чого домагається ця на-
хабна трійця: колишня малжонка з важким підборіддям і низько
посадженою, начеб у качки, гузкою, її пещена дочка від першого
шлюбу й лисуватий зять? Вони вже не вперше витупцьовують
зовні, на сходах, порушаючи спокій і толочачи його людську
гідність. Звинувачують у тому, начеб він «шоколадно влашту-
вався» у своїй оселі, однак настав час сплачувати задавнені бор-
ги. Не добираючи слів, погрожують вибити двері, схопити його

676 Підставити ніжку – зненацька нашкодити (фразеологізм).
677 Рубель – старовинний прилад для прасування білизни.
678 Оченашати – читати молитву «Отче Наш» (викривл.).

240

за комір, як шолудиве кошеня, і жбурнути у вуличну багнюку
прямо в шлафроці й пантофлях. І навіть вбити!

Але чим він завинив, йому не втямки.
Він приречено опирається лобом об стіну. Серце лунко
стукає в грудях, надсадно калатає в голові. Тремтячим голосом
він благає незваних візитерів припинити знущання, та вони не
зважають, ці людожерські пащі. Цинічно глузуючи, знову вима-
гають негайно відчинити.
Ще б пак! Він нізащо цього не зробить, бо тоді вони одразу ж
заклацнуть нашийник і він потрапить у ворожі лабети. Адже він,
Ничипір Павлович Шабатура, – Немічний Сліпий!
– Я наказую тобі, старий козле! – зичним голосом ґелкотить
по той бік «барикад» лисуватий зять. – Негайно відчини! Бо твій
вовк скучив на тебе чекати!
Пручання Немічного Сліпого йому не до шмиги679, тож він
злоститься, розбризкуючи слину. Правду кажучи, що мізерніша
людська сутність, то міцніші легені й нахрапистіша горлянка.
А може, Немічний Сліпий – і справді не людина, а козел,
якщо до нього приходять зі словесним брудом?
Раптом у Немічного Сліпого вривається терпець. Хай вони
його принижують і кривдять, але ж він у сірка очей не пози-
чав680! Тож збирає всю свою волю в п’ястук і зухвало відбиває
ворожий удар:
– Гей, ви, ниці нахаби! Повертайте голоблі назад681! Адже
ніколи не буде по-вашому!
Очамрілі від несподіваної протидії, хтиві інтересанти682
гнівно переглядаються одне з одним. Затим лисуватий зять вий-
має з лантуха кувалду, що приніс з собою й починає озвіріло

679 Не до шмиги – не до вподоби (фразеологізм).
680 Очей у сірка позичати – втратити почуття честі, власної гідності (фра-
зеологізм).
681 Повертати голоблі назад – вертатися (фразеологізм).
682 Інтересант – той, що має особисту вигоду.

241

виламувати двері. Удари луною бухають в під’їзді. І тоді в Не-
мічного Сліпого не витримують оголені нерви й він несамовито,
загнано волає.

Удари одразу ж припиняються, і вдоволені погромники
цинічно звинувачують свою жертву в порушенні громадського
порядку.

Немічний Сліпий кволим голосом пояснює, що галасує від
жаху й безвиході. У відповідь брутальна трійця потішається, хи-
хоче й регоче. І тоді Немічний Сліпий, сподіваючись на захист,
тремтячими пальцями стискає телефон і набирає номер «гарячої
лінії» поліції наосліп.

У відділенні довго не беруть слухавку. Зрештою на тому
кінці дроту хтось неохоче відкликається (поталанило, що не
автовідповідач!) і мляво диктує якісь додаткові номери, куди
треба додзвонюватися окремо. Коли ж поліціанти з блимавкою
все ж приїжджають, то, вочевидь, не вбачають складу злочину.

Вважаєте, маячня? Однак саме таке безглуздя сталося з моїм
70-річним сусідом з третього поверху, інвалідом першої групи за
зором, доктором філософських наук, професором Ничипором Пав-
ловичем Шабатурою. На жаль, чотири роки тому безжальна слі-
пота вмить заслала його очі незворушним чорним простирадлом.

Зазнавши біди, вчений не піддався паніці, не злякався і не
зламався. «Я одужаю. Я впертий» – напучував сам себе. Маючи
неабиякі енциклопедичні знання й добрі навички ораторського
мистецтва, він і далі читав лекції, проводив семінари й колоквіуми
у своєму виші. Студенти шанували його за оптимізм і вміння ви-
являти глибинні сенси явищ і суть речей.

Професор чудово знався на філософії, етиці й естетиці, був
висококласним фахівцем з теорії науково-технічної революції і
проблем культурогенезу683. Вечорами він з наснагою працював

683 Культурогенез – процес появи та становлення культури будь-якого на-
роду й народності.

242

над новою книжкою: «Думка – матір діяльності», щоправда, че-
рез проблеми з зором довелося користатися з люб’язної допомоги
його літньої сусідки.

Колишній спортсмен, майстер спорту з плавання, Ничипір
Павлович – активний поборник здорового способу життя.
Якось, піднявшись до нього, я застала його за вправами йоги. В
квартирі розливався витончений запах лілій. Сусід показав мені
«ширшасану»684, яка, між іншим, врегульовує головний кровообіг.
Звісно, щоб виконати цю асану685, потрібна чималенька поперед-
ня підготовка.

А ще Шабатура безперестанку жартує, відпускає шпильки й
сипле дотепами. До того ж співає та грає на гітарі, переконуючи
кожного, що музика давніша за слово; нею можна висловити те,
що ще не готово стати словом – свої почуття. Отак і він переливає
свою житейську правду в музику, філософію, етику, вчителюван-
ня, виявляючи воістину велетенську мудрість і «побідитову»686
незламність духу.

На жаль, крім «велетнів» у світі є й користолюбні, ниці
«пігмеї»687 з невгамовною, безмежною жадобою і скаредністю.
Поміж них – колишня малжонка, конфлікт з якою перетворився
для Ничипора Павловича на справдешнє пекло.

Коли він був молодистим, спортивним і завзятим, а най-
головніше – зрячим, він і гадки не мав, що прийде час, і йому дове-
деться на судовому засіданні захищати власне житло від посягань
віроломної малжонки, яку пригрів як гадюку на своїй шиї688.

Хтозна, мо’, занурений у фундаментальні наукові пошуки,
сусід мій так би й жив одинаком-самітником, якби до його життя

684 Ширшасана – стійка на голові.
685 Асана – поза йоги.
686 Побідит – сплав металу, що вирізняється своєю твердістю.
687 Пігмеї – дрібненькі, маленькі люди.
688 Пригріти гадюку на своїй шиї – виявити турботу, піклування про того, хто
потім віддячує злом (фразеологізм).

243

не увірвалася Нонна Олексіївна, така собі милолиця жіночка з
синяво-чорним волоссям і низько посадженою, начеб у качки,
гузкою.

Вісім років минуло відтоді, як учений, міркуючи пером, з
ранку до смерку, від мжички до мрячки просиджував у затишній
залі міської публічної бібліотеки, обклавшись пакою книжок,
та споживав духовні харчі охочіше за гастрономічні. Він дозво-
ляв собі короткий перепочинок лишень коли підходив до вікна і
спостерігав, як через навстіж прочинені шибки до приміщення
тремтливо вкочуються желясті689 шари прозорого повітря.

Одного нічим не примітного дня, як завше, заклацали рипучі
віконні шпінгалети. Зненацька Качина Гузка (присутності якої
Ничипір Павлович навіть не зауважив) різко повернулася до ньо-
го і, хоч у залі були й інші читачі, верескнула, трагічно ламаючи
руки: «Я люблю Вас!!!».

Нонна Олексіївна жадала стати «пані професоршою» й мало
не витанцьовувала з нетерплячки. Вона обкрутила вченого навко-
ло себе, начеб нитку на котушку. Нахраписто заходилася вити з
нього линви. Проте ведмежими виявилися її обійми690. Як при-
йшла біда, Качина Гузка показала козячу морду691: зрадницьки за-
лишила свого сліпого чоловіка в безпорадному стані, сам на сам
на чорному згарищі. І не просто його кинула, а ще й заповзялася
цькувати, щоб відібрати в професора його непоказну квартиру.
Насідали на нього всією родиною, разом з пещеною донькою й
лисуватим зятем.

Запізно з очей Ничипора Павловича полуда спала692. Не роз-
чавлена вчасно комашка відклала личинки, й тепер це кодло
грабіжників і здирників перейшло у наступ і навіть пішло на
штурм. Мій сусід потрапив у реальну халепу.

689 Желясті – схожі на желе.
690 Ведмежі обійми – коли обіймають, щоб знищити (фразеологізм).
691 Показати козячу морду – влаштувати неприємності комусь (фразеологізм).
692 Полуда спадає з очей – людина раптом усвідомлює реальний стан речей.

244

А довкруж живуть собі людці й гадки не мають, які вони
щасливі, яким насправді миром і спокоєм лягає на душу кожен
прожитий день!

Мала рацію юна Консуело, коли вигукнула в сум’ятті:
– Бережи мене Господи від тих, кому я вірю; бо кому не вірю,
тих остерігаюся сама693.
Vae soli694!

Глава 72

СУТИЧКА З ШАКАЛАМИ

Я заходжу до Ничипора Павловича й він садовить мене
побіля вікна на декорований лозоплетінням стілець. З сусідом
ми приятелюємо здавна. Я допомагаю йому, чим можу, дотри-
муючись безперечної істини: комусь завше гірше, ніж нам. Зма-
лечку, як моя історична тезка Малуша, приміряюся плечем не
до тих, кому краще, а до тих, кому гірше. Бо усі ми, людоньки,
перебуваємо в одній супрязі. Хто знає, кому з нас буде добре, а
кому зле наступного дня.

– В основі стратегії мого життя – фізична активність, раціо-
нальне харчування і творчість, – веде Ничипір Павлович не-
спішну бесіду, присмачену спогадами. – Я ніколи не був і не буду
адептом695 несправедливості! Споконвічно сповідую філософію
здорового глузду й раціонального оптимізму. І чудово розумію,
що моє горе – не найбільше у світі. «Заговори, щоб я тебе поба-
чив», – прорік колись вельмишановний Сократ696. Наразі я з таки-
ми ж самими словами звертаюся до людей.

693 Консуело – героїня роману французької письменниці Жорж Санд «Графи-
ня Рудольштадт».

694 Vae soli – Горе самотньому. Біблія, Книга Екклезіаста.
695 Адепт – прихильник.
696 Сократ – давньогрецький філософ (470/469 р. – 399 р. до н. е.).

245

Я помічаю на краєчку стола пухку медичну картку, сти-
ха присуваю її до себе й перегортаю сторінки. Читаю розлогий
лікарський діагноз: «Гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба
серця, стенокардія, дифузний кардіосклероз, атеросклероз аор-
ти; глаукома обох очей, абсолютна сліпота».

Оце так дивовижа! Не можу збагнути, чому проти людини з
таким кепським здоров’ям не тільки визвірилися члени колишньої
сім’ї, але й озброїлися… судді.

– Малушо, облиш, – лукаво всміхається до мене колекціонер
мудрості, – якби ми не виборювали власну долю, то що давало б
нам енергію для зовнішнього і внутрішнього розвою?

Багатосерійний фільм жахів почався для мого сусіда того дня,
коли районний суддя лишень одним розчерком пера розділив
особові рахунки між Ничипором Павловичем і колишньою мал-
жонкою за її позовом. Наділена владою, «людина в мантії» за-
тулила віченьки697 на те, що згідно з Довідкою МСЕК698, Ничипір
Шабатура є інвалідом 1 групи по зору і потребує постійного догля-
ду. Не зважив суддя й на те, що окрім квартири, в якій Немічний
Сліпий споконвічно мешкав зі своєю матір’ю (вона давно по-
мерла), жодної іншої прихованої нерухомості й інших «скарбів»
він не мав. Тож всупереч чинному законодавству, суддя істотно
погіршив умови життя самотнього, безпорадного інваліда, пере-
творивши своїм недолугим рішенням його квартиру на «кому-
налку».

Антигуманне рішення судді (який, мабуть, не погребував ха-
барництвом) розв’язало цим людцям руки. Колишня малжонка зі
своєю пещеною дочкою від першого шлюбу й лисуватим зятем
неодноразово намагалися зламати двері квартири Ничипора Пав-
ловича. Жадібні вовки навіть не вважали за потрібне приміряти
на себе миролюбні овечі шкіри.

697 Затулити віченьки – залишити поза увагою (фразеологізм).
698 МСЕК – медико-соціальна експертна комісія.

246

Якось, коли сліпій, закатованій людині стало зле, до кварти-
ри не могла дістатися навіть швидка допомога, бо «завойовники»
напередодні заклинили відмикачками дверний замок. Лікар був
змушений давати медичні рекомендації, перебуваючи по той бік
знівечених, заблокованих дверей. Тільки наступного ранку бри-
гада МНС699 зламала двері монтувалкою700 і врізала новий замок.

Спираючись на судове рішення, яке винесли на її користь,
колишня малжонка стрімко приватизувала «свою» частину квар-
тири, блискавично оформила дарчу на ім’я своєї пещеної дочки,
а вже остання перетворила одну з кімнат, що відтепер належала
їй за законом, на об’єкт безсоромної торгівлі. І почалося до квар-
тири Ничипора Павловича справдешнє паломництво: потяглися
нав’язливі брокери й вервечки покупців усякого штибу.

Хіба це не жах, що єдиний притулок сліпої людини, його
власна квартира стала об’єктом безсоромних маніпуляцій людей
зрячих, до того ж не обділених житлом?

– Нормальна людина вмирає стільки разів, скільки втрачає
своїх близьких. Анормальна людина вмирає стільки разів, скільки
своїх близьких зраджує, – сумно усміхається Ничипір Павлович,
– це не я сказав. Публій Сір701.

Якби то колишній малжонці бракувало житла. Таж ні! До-
стеменно відомо, що вона має прегарну квартиру, де безтурботно
мешкає зі своїм новим обранцем. Окрім цієї є в неї ще одна, яку
вона отримала у спадок від батьків. Гадаєте, це все? Ні! Нонна
Олексіївна є власницею також приватної хатини, яку вони зве-
ли разом з професором на приміській земельній ділянці, коли
жили разом. Немічний Сліпий не висунув на це житло жодної
претензії. І все одно ненажерливій Качиній Гузці цього «чима-
ленько недовистачає».

699 МНС – міністерство з надзвичайних ситуацій.
700 Монтувалка – різновид лому.
701 Публій Сір – давньоримський поет (1 ст. до н. е.).

247

– Воістину, як трохи нам треба, коли ми маємо трохи, і як
багато, коли маємо багато, – резюмує вчений.

Даремно Шабатура подавав позов за позовом, вимагаючи пе-
регляду й анулювання необґрунтованого рішення щодо розділу
особистих рахунків, скасування протиправних актів приватизації
й дарування однієї зі своїх кімнат. «Сліпі» судді апеляційного суду
відмовили Немічному Сліпому повернути його статус-кво702.

Я вкотре прокручую у своїх думках цю дику схему. Сталося
лихо – людина втратила зір. Вона потребує турботи, підвищеної
уваги, повсякденної допомоги, а також щирості, милосердя й
теплоти. Проте малжонка вчиняє достоту навпаки: безжально
покидає сліпого. Але їй цього замало, позаяк потрібна ще його
квартира. Бо має на неї формальне право – прописку! А якщо так,
то навіщо дотримуватися «допотопних» людських чеснот: честі,
совісті, справедливості? Про любов уже навіть ніяково згадувати.

Мобілізуючи всі свої негативні якості (підлота, нахабство,
хамство, бездушність), користолюбна Качина Гузка розв’язує
цинічний судовий процес. І їй вдається правдами й не правда-
ми (читай, буквою, але не духом закону й хабарями) відсудити
собі кімнату в крихітній і невибагливій двокімнатній квартирі.
Кімнату, конче необхідну сліпому для постійного перебування у
ній соціального помічника-поводиря.

Глава 73

ГОРОР

Ничипір Павлович денервово розтирає свої витончені,
покриті старечою гречкою, руки. Я пильно вдивляюся в його
зоране зморшками лице. М’яко докоряю за те, що відтепер він
зчаста перебуває в поганому гуморі, дарма нехтує прогулянка-

702 Статус-кво – правовий стан, що склався у якийсь певний момент.

248

ми в парку, і навіть відмовляється спілкуватися зі студентами. Я
вмовляю професора не перейматися тимчасовими негараздами.
Нагадую дотичний принцип айкідо703: «Замість того, щоб ата-
кувати супротивника, – відійди, і дай йому змогу безперешкодно
розкваситися об стіну позаду тебе».

Та марна це річ – розвіювати чиюсь тугу. Немічний, зломле-
ний життєвими перипетіями, сивочолий старий чоловік не може
заспокоїтись. Второваною стежкою з його незрячих очей по що-
ках котяться сльози.

Раптом його лице світлішає. Він закидає голову й повагом ци-
тує по пам’яті (а вона в нього, як у Юлія Цезаря704, феноменальна):

– «Ніколи не здавайся – ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ні у
великому, ні у малому, ні у велетенському, ні у дрібному, ніколи
не капітулюй, якщо це не суперечить честі й здоровому глузду.
Ніколи не прогинайся перед злом, ніколи не піддавайся переважній
силі супротивника»705.

Потрапивши під магічний вплив величі його духу, я, зачаро-
вано повторюю: «Ніколи! Ніколи! Ніколи!».

Раптом Ничипір Павлович звертається до мене з несподіваним
проханням:

Малушо, а чи не привезеш мені з Помідорівки… Рекса?
Моєму здивуванню й радощам немає меж. Виявляється, що
мій сусід, ні на гран706 не погоджуючись з суддівським вироком,
вирішив відчайдушно боротися за кожну п’ядь своєї «землі». І
знаючи сумну історію пса, здумав узяти того собі. Бо хто найліпше
захистить його, як не грізний, нещадний до ворогів пес зі своїм
басовитим: «А-гов-гов-гов, а-гов-гов-гов!»?

703 Айкідо – різновид бойового східного єдиноборства..
704 Юлій Цезар (100 до н.е. – 44 р. до н.е.) – римський полководець,
воєначальник.
705 Цитата належить Вінстону Черчиллю (1874–1965), британському полі-
тичному й державному діячеві.
706 Гран – одиниця аптекарської ваги.

249

Почувши таке, я майже фізично відчуваю, як зрештою веле-
тенська гора, що гнітила мене стільки часу, скочується з моїх пліч.
Кажуть, іноді одним пострілом можна вбити двох зайців. Саме
так ми й урятуємо їх обох: Ничипора Павловича й Рекса. Тоді
вже напевно усе це гниляччя – колишня сусідова малжонка, її
вичепурена дочка і зять з полірованою лисиною й розчепіреними
пальцями не насміляться дратувати розлюченого, людожерського
псиська, і відступляться від професорської квартири. І це зовсім
доконає сердег. Катюзі буде по заслузі707! А затим мо’ ще й споку-
тують перед суспільством усі свої гріхи щиросердим зізнанням
та каяттям.

Вже сутеніє, коли я повертаюся від сусіда. Одразу лаштую-
ся спочивати, щоб не проґавити ранок. Адже збираюся засвітла
їхати до хуторця, щоб ще завидна привезти професорові
Шабатурі німецьку вівчарку! Най відданий пес захищаючи сво-
го гідного, проте беззахисного господаря, перегризе кожному
кривдникові горлянку!

Засинаю на диво безтурботно і щасливо. Начеб у кисіль-
молочну хмаринку провалююся. Занурюсь у рожевий, райдуж-
ний сон, де Рекс перетворюється на комедійного зоологічного
монстра й добряче тріпає колишню малжонку професора Ша-
батури, її пещену дочку від першого шлюбу й лисуватого зятя.
А заразом і нечистих на руку суддів, які, власне, і благословили
оці всі безцеремонні навали свавільної наволочі на чуже помеш-
кання. Служителі Феміди спокійнісінько поклали собі в кишеню
грошики, безсоромно знехтувавши морально-етичними принци-
пами й продемонструвавши повну правову незахищеність про-
стих людей.

Проте й апеляційний суд – вищий суб’єкт правового регла-
менту – не скасував протиправний вирок суддів першої інстанції,
зайвий раз підтвердивши сумну істину:

707 Катюзі по заслузі – негідників буде справедливо покарано (ідіома).

250