Олена Кравцова * * * Спочатку ви програєте війну. А потім ви повернетесь додому. Не всі. Бо всі це розкіш. Наша втома — лічити вас: хто в полі, хтозна-де. Ми ж довго будем їздити містами. І теж не всі повернемось додому. Причини всім відомі: хто в Канаді, А хто й Австралії знайшов нове життя. А хтось стане зерном, з якого згодом, Зігріті сонцем, виростуть гаї. Судоми з часом вщухнуть, біль мине — Не можна стільки років жити з болем. Пріоритетом лишиться важливе, І восени зберемо врожаї. А вас, далеких, все ж чекає забуття — На кілька поколінь зневага та осуда. Ви — діти звіра, що напасть вчинив, Відчуєте потужну амплітуду. Ми ж поступово відбудуємо себе: Зберемо крихти, поцілуємо дбайливо. Частіше будуть звідусіль слова подяки: Почує небо, сонце підморгне грайливо. 50
* * * Невтомні боги війни, Важка ваша ноша важка. Доки за нас стоїте, ми в укриттях. Цегляний це будинок чи сфантазовані нами крила, Ми знаємо, що такі, як ви, є справжніми нашими вітрилами. Скеровані на потужний вітер, у розпачі, буває, розкриті, Але ніколи не згорнуті, натомість зсередини сріблом вишиті. Невтомні боги війни, Просторе поле попереду. Волошок блакить, і сонця такого, що враз засліпить до сліз. Наша молитва вже вголос. Неначе яку баладу, ми чітко карбуємо кожне слово: «Господи, їх спаси! Без них не буде і нас, таких сильних, Що відчай беруть в полон!» І раптом якоїсь миті ми віримо в цей пантеон. По-людськи і просто, хто як може, тримаємо кулаки, пальці схрещуємо «на удачу», Вигадуємо інші знаки. Іноді плачемо, тихо плачемо, коли чуємо про ще одну втрату. Ми плачемо, зачинившись, не пускаючи в серце — кімнату. Невтомні боги війни, Ми знаємо, ви теж втомлюєтеся: Незручно спите в окопах, бува, взагалі не спите. Лише завдяки та всупереч ви всміхаєтеся — цим нас надихаєте. Бо вшиті у ваші потужні вітрила важливі три слова: «Віра таки проросте!» 51
* * * Міста почнуть меморіалами ставати, І стерти з пам’яті нікому не дозволено. Бо коли Бог нам відбирає пам’ять, Ми починаємо слова іншими мовами. А на околиці знов проростатимуть дерева — Ніхто їх не садив, вони самі. А в центрі будуть стели, стели, стели — Куди не глянь — шматки минулої весни. Весни, що вкрали, що їй зрізали волосся. Весни, що ще не встигла побуяти вдосталь, Як хтось огидний кинув запальничку, І враз весна потрапила в полон. Її мутували, їй лоно вирізали, Ще сплячі квіти рвали, в них плювали, І стогін був по всій весні незрілій Такий, що пташки не злітали, причаїлись. По вкраденій весні брудним взуттям Пройшовся велетень без совісті та честі. Як з’ясовувалося пізніше, то був він — Без імені, але з «откритой жаждой мєсті». Весна не зупинялася, жила, З останніх сил вона крізь пальці пробивалась. Крізь чорні пальці, що стирчали з хаотичних лісових могил, З’являвся цвіт. І наше серце важко запускалося. Образивши одного, буде горе. На поколінь дванадцять точно буде. Під велетнем не виросте трава. А з нас все точно будуть інші люди. 52
Тетяна Гончаренко * * * ці сльози зараз про все, і біль в них, і щастя, і втома. всередині просто трясе, а зовні — спокійно. я дома.. * * * внутрішня війна складніша і важча за бомби й тривоги. внутрішня сила міцніша, ніж зовнішні віри і боги. внутрішні опори підбиті — тримай себе внутрішнім Храмом. всі зовнішні рани розриті — залишаться тільки шрамом 53
Ліна Горбунова * * * Ви кажете: Війна — не час для щастя. Скажіть тоді — коли ж для нього час? Коли у грудях серце битись перестане? Чи, може, коли горе знищить нас? Ні, з вами спорити не стану. У кожного з нас істина своя. Плекати щастя все ж не перестану. І в найтемнішу ніч сіятиме зоря. Бо щастя — стан душі. Його творцем є — Я, І ти творець йому, якщо лишень захочеш. Ти ззовні не шукай те щастя у полях — Воно живе в тобі. Ти сам його пророчиш. З маленького зерна, зігрітого в надії, Осяй його любов’ю і вірою скропи. І щастя розцвіте, і проросте у мрію, І світом запанує мир й щастя. Лиш повір! 54
Оксана Дорохова Мати Сину мій! Синочку… Місяць, як сховали. У труні такий лежав, Що ледве впізнали. Серце посивіло, Горе з’їло сльози, А у ріднім краї Не вщухають грози! Сину мій! Єдиний! Повернись! Благаю! Дні ночей темніші, В спогадах блукаю. Батько зліг учора, Все кричить очима… Війна, люта відьмо, Нащо вкрала сина?! 55
Солдат Моя остання ніч!.. Жнець поруч, за спиною. Лютує межень, вкриває сивиною. …Пішла моя Зима? Ще ні. Ще ні… Чекає! Всміхається мені і йти не поспішає. Чи справді ніг нема?! Бо вже і не болить. До рідного села вертаюся за мить. … у хаті тепло так. І мати коло печі. Сідаю край стола. Скидаю важкі речі… …Наїлася Зима і вийшла за поріг. Після її обійм я рухатись не міг. Завиває крутень. Стужа гризе тіло. Стало важко дихати. В очах почорніло. 56
Катерина Пилипчук * * * Сьогодні нас обстріляли бомбами: Потік ракет по небу синьому… І жовте листя каштанів втомлене Здійнялось вгору зграєю вільною. Сьогодні нас обстріляли бомбами: Немає тепла, немає електрики. Тепер уже не прийдé повідомлення З словами «Як ти?», не вдалось законектитись… Сьогодні нас обстріляли бомбами: Душа прострілена уже навиліт, І кров тече з тої рани тоннами, Знов вивертаючи життя навиворіт… 57
Я в своє серце не впущу мóроку, Не дам тій мряці себе заповнити! Десь там, глибóко, ще повно пороху, Мій гнів ось-ось займеться вогником! Терор і смерть вже не сприймаються. Малюю вíрші строфними ромбами.. Рубці на серці все ж залишаються: Сьогодні нас обстріляли бомбами… 58
«За день до» Небо знову багряне, ранок… «Мам, я вийду із змієм погратись…» Бачу вóгненний в небі серпанок, Вона близько… …піт … прокидаюсь… Почорнілі поля і покоси, Вгору попіл летить, шум від пташки… Ще багнюка страшна, грози… Вона близько… …Бррр … аж мурашки… Я стою — мені вісім років. Там, де я народився — морок. Знову чую знайомі ті кроки, Вона близько… …вже скоро … скоро… «Мам, Я вийду із змієм погратись…» Перевернеться завтра монада… Це війна, за ось тим небокраєм, Вона близько…. …я бачив … «за день до»… 59
Наталія Рубаненко Чому в нашім небі ракети літають? Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому в нашім небі ракети літають? Чому українці, незламний народ, Ніяк не здолають тих диких гидот? Ми ж ніби і сильні, і мужні, й сміливі… Чому ж не ростуть у нас дивнії крила? Щоб ними змахнути — і враз обернути Тих орків у листя — і в купу згорнути! Або у солому — і швидко спалити, Або у траву — й чимсь гострим скосити! А втім — це природа…Вона ж вся живая, А в орків, як бачимо, серця немає! Тому й важкувато з бездушними битись, Бо ж з ними весь світ не хоче миритись! У правди є крила, у зла — лиш зубила! У нас є надія, а в них — злая віра! 60
Юлія УКРАЇНСЬКА Наумова Пишу в пам’ять про загиблого на фронті батька. Герої не вмирають! * * * Рік тому ми були щасливими: Дарували сюрпризи, вітали з Різдвом. А сьогодні під «градами»-зливами Невтомно боремось з всесвітнім злом. Рік тому ми були заклопотані: Планували весілля, хрестини, гостини. А сьогодні руснею катовані… І ростуть, як гриби з-під землі, домовини. Рік тому ми були роз’єднані: Величезний народ — кожен сам по собі. А сьогодні настільки об’єднані — Дамо відсіч сміливо катам і біді! А сьогодні сміливі й завзяті ми, Підставляєм в біді тим, хто поруч, плече. І з народами дружніми, братніми Покараємо зло синьо-жовтим мечем! 61
Аліна Гриценя * * * Дубові дошки стануть покривалом. Сира земля із мохом на обід. Коли тебе від страху накриває, Згадай усіх тих, хто за нас поліг. Кому уже не бачити світанок. Кому не обійнять своє дитя. Кому не пити каву на сніданок. Кому не сміх, а сльози та виття. Цвяхами забивають, наче в тіло. Панахиду вистукує молоток. Коли тобі щось трошки заболіло, Згадай усіх тих душ поміж кісток. Кому уже не цілувать кохану. Кому не дати світові нове життя. Кому замість душі лишили рану. Кому не дощ, а кровопролиття. Закриють руки вбитії повіки. Губи лишать свій останній слід. Коли ти знов надумаєш понити, Згадай усіх тих, хто за нас поліг. 62
Лідія Собковська Голубкою сидітиму у тебе на плечі… Голубкою сидітиму у тебе на плечі… Я буду поруч у боях, в окопах і болоті. І в бліндажі у мерехтливім полум’ї свічі підтримаю я побратимів у гіркій скорботі. Лелекою я прилечу у рідний дім. Через вітри війни й обпалені світанки летітиму… бо ж близькі моляться у нім і Бога просять, щоб беріг тебе і ввечері і зранку. Зозулею пурхатиму я у високих ясенах і відлік ве´ стиму не ро´ ків, а хвилин до Перемоги. Бо сила України — у її міцних синах, які, на жаль, не всі повернуться з далекої дороги… …Голубкою сидітиму у тебе на плечі, отак удвох й повернемось з війни додому. Голубка — птаха-символ, що відштовхує мечі. І буде Мир. А не пітьма, вогонь й безмежна втома… 63
Тетяна Мунтьян * * * Черговий день сичить зима, Похмурі ранки замерзають, Бракує сил, іде війна — На нашу волю зазіхають. Темрява — ніч, кричать дроти, Зопалу б’ють старі опори. У вікнах — відблиски свічі, А в серці — гнів і непокора. Шукаю сили пережить, Зустріти рідних, перемогу. Та серце іноді щемить, Молитви шле ночами Богу. Є усвідомлення — живу. Можливо, що не як раніше. Ранкову тишу серцем п’ю І сумнівом війну не тішу. Упевнена — усе піде, Як сну жахливого страхіття. Звільняться серце і душа Від драматичного саміття… 64
* * * Очікування прокидаються вночі, Жадані і терпкі, аж до знемоги, Як хмар у небі зболені корчі, Коли вриваються у сон тривоги. Вдивляєшся в зашторене вікно, Шибки хапають дрижаки спокути, А пам’яттю спотворене зерно Нагадує тобі бездумність смути. Зболіле серце в горлі стугонить, Неначе виривається на волю, І за країну рідну так болить, Що власної не відчуваєш болі. Одне бажання є і вдень, і вніч: Щоби зима покінчила з війною, Почути перемоги дужий клич, Щоб скроні не вкривались сивиною. Щоб дочекалися всіх рідних і близьких, Запанували щастя, пісня й воля, І не згасали пам’яті свічки В мембранах спалахів живого біополя… 65
Айгюль Гаджизаде * * * Плакати. Довго плакати. Лячно кожного дня. Плакати. Гірко плакати. Змусить клята війна. Крізь біль і крізь сльози молюсь, Заблукавши у часопросторі… Відчуваючи епохи пульс, Чую подумки вибухи й постріли. Затамую дихання скоріш, І погляну в безкрайнєє небо: «Ти печалі свої облиш», — воно звернеться потай до мене. «Обертається наша земля. Зігріва її сонце ласкаве. Так і доля твоя крадькома Обертає життя імлаве». Плакати. Більше плакати. Я не буду і дня. Все ж таки, Перевагою, Залишиться життя! 66
Алла Охріменко * * * Навала орків на світанку Удерлася в наше життя. Ці нелюди й «мразі» з позаранку Хотіли вбити майбуття Моєї рідної Вкраїни, Ось цих дітей, жінок, старих … ПонІвечити … та руїни Зробить у душах молодих. Так підло, ницо і безжально Із градів, танків, літаків На наше небо й землю шквально Полились кулі від «братів». Вони ж без віри і моралі, Їх звірства важко осягнуть … Їх розстріли людей в підвалі Цивілізаційно — не збагнуть … Грабунки нелюдів і орків, Знущання, стогін німоти … Нічим не змити, й їхнім внукам Прийдеться плату понести. І неможливо осягнути Масштаб трагедії і звірств, Проте народ наш не зігнути, І будемо ми вільно жить. 67
Юлія Ремська «Обжинки» Знаєш, а скоро «обжинки» Тієї біди страшної, Що ти посіяв, кате, Коли прийшов з війною. Ні, ми тебе не пробачим, На своїй шкурі відчуєш, Як ми тебе хтіли бачить Тут, де ти зараз воюєш. Нас ти прийшов звільнити Від нашої волі і дому?! Нічого в тебе не вийде, Не віддамо ми нікому Ні наші лани, ні гори, Ані моря, ні ріки — То нам дано від Бога, І нашим буде навіки! Ні, ти не мрій про перемогу, Знай, проклятий чужинце: Навіть Земля України Підтримує українців! 68
Ольга Марчук * * * Відкрита рана — рік цей двадцять другий, Умитий кров’ю, потом і слізьми… За що, народе, терпиш цю наругу, За свою землю, платячи дітьми? Чим не вгодив сусідам, що на сході? Коли їм шлях невдало перейшов? Ти завше мріяв жити на свободі, За свою волю завше ллєш ти кров. Нічого ти не винен московит@м, Бо ти не вкрав, воюєш за своє. Вони, убогі, є причина бідам, Той корінь зла, що нищить все живе. Ти вистоїш, я знаю, ти — незламний, Ти з попелу встанеш, вільний птах. Народ мій український — непідвладний! Він — вільний, незалежний, він — не раб! 69
* * * Скрипаль смичком мою душу розрізав. На голий нерв гарячого свинцю Налив коваль. Поштар все у валізу Запакував життя моє, в одну. Тобі немає сльози де подіти, Їх відра ллєш неспиненим дощем. Щодня, Вкраїно, гинуть твої діти — Клубок у горлі і на серці щем. Аби ж розлила горе по калюжах Вдовиця-осінь, чи була б ріка? Чи, може, море, де солона дуже Вода? Та ні, вона буде гірка. Свідомість грузне в ямах від снарядів, І пинять серце вирви від ракет. Не дай більш, Боже, поминок обрядів, Спини війну, зміни життя сюжет! 70
Альона Кравченко * * * Я чекаю тебе, як чекають з війни, Але ж там і насправді війна. Гинуть люди, ракети летять з вишини. Місто — просто руїна одна… Йдуть хвилини повільніше за роки, Не рятує ні книга, ні сон. В голові лиш про тебе одного думки. Лиш про тебе і про Херсон! Ти не міг не поїхати, знаю, казав, Це важливо для тебе і край. Бо для цього ти крила свої приладнав, Тільки в прірву, прошу, не стрибай! Я шукаю Херсон на мапі тривог, І чекаю хороших новин. І нехай в небесах захистить тебе Бог, Аби ти повернувся живим! 71
Галина Осадчук Сто слів… Сто слів написаних війною У наших долях. Хто ж чекав? Такою страшною бідою На нас напав, не нарікав. Сто слів… Як важко підібрати… Солдат, чека якого мати, Й відважну доньку-захисницю. Хіба могло таке присниться? І сум, і біль, і жаль розлуки. За що ж, скажіть, усім ці муки? Сирена, крик і плач маляти, Куди ж його поділась мати… І яма, погріб, укриття. Коли ж вернеться те життя, В якому весело всі жили, Трудились, мріяли, тужили? Сто слів написані війною. Скажи ж, мій друже, що з тобою!? Коли ж розквітне у вірші Спів солов’я в твоїй душі? 72
Яна Городна (Ільницька) * * * Знову мапа палає червоним, і сирена кричить у містах. Та наш вибір завжди був свідомим, Наша воля звучить на вустах. Чи то день, чи то ніч, чи світанок, Запускає ракети орда, Ще й іранські «пташки» наостанок, Щоб палала розруха й біда. Та немає в душі у нас страху, Лише ненависть, біль, люта злість! Вірим, близько росія до краху, За все скоєне відповість! Ти ж радій, сатанинське поріддя, Всім руйнаціям, вбивству дітей. У царів лиш ростуть підборіддя За підтримку фашистських ідей. Ми й під обстрілом любимо «неньку», Не зречемось її ні на мить, Заспіваємо «веселеньку», Пісня землю всю облетить. Ну, а ви лиш плюєтесь отрутою. Звідки стільки зла до усіх? Все повернеться до вас скрутою, Кожен відповідь дасть за свій гріх. 73
* * * В день ПЕРЕМОГИ тут засяють всі серця, І лагідно всміхнеться до нас доля, І кожна матір дочекається бійця, В якого така мужня, сильна воля. Тут сльози щастя з втомлених повік, Веселий гомін дітлахів бешкетних, Повернеться додому чоловік Після боїв тяжких й таких славетних. Й мільйони рідних заспівають гімн, Такий потужний, вільний та єдиний, Полине пісня чистим небом навздогін, Почує українець й на чужині. Героям квіти на могили покладуть, Що віддали за нас останній подих. Від всього серця шану віддадуть, Згадають кожного та їхній подвиг. Всі урочисто вбрані у цей день, Із вдячністю зустрінуть Збройні сили. Як радісно, що ми вже не мішень! Чи бачить Бог? Це все, що ми хотіли!.. 74
Михайло Лєцкін Не вперше Іде ООН, напевно, до неслави, Якщо дзеркала там такі криві, Що право вето є в орди-держави, Яку зварганив карлик на крові. Людей в рф — немов у лісі листя. «Жизнь за царя» — оце і сенс життя. Фашисти там сичать: «Ату фашистів!» — Й вигадують розìп’яте дитя… Війна… А ти тримайся, Україно! Тобі не вперше зупинять орду Й святою кров’ю донечки та сина Відводити від Всесвіту біду… Тобі не вперше жертвувать собою, Аби в Європі був спокійним сон. Ти перемогу винесеш з двобою, А рашу просто викинуть з ООН. 75
МІЙ ОСТАННІЙ РЕДУТ (сонет) Вкраїно! Допоки серце б’ється і розум діє, Я буду з тобою завше й спочинок знайду свій тут. Вкраїна… Перше кохання й моя остання надія, Одвічний дім мій, і радість, і мій останній редут… Війна тебе розриває, життя забира молодії — Тобі, тридцятирічній, дістався кривавий дебют. Та загартує характер ця нелегка подія, І, обламавши пазурі, ординці остудять свій зуд. І прийде на нашу вулицю свободи й безпеки свято, Його ми відзначим по-своєму — весело та багато, І гостей запросимо з усіх усюд на Землі. А з тими, лихими й косматими, Що лікті собі кусатимуть, Розмова буде окрема про їхні здобутки у злі. 76
Тетяна Ложневська переклад з російської — Андрій Костинський * * * Моїм подругам та іншим жінкам, що знаходяться в евакуації Вже не плачу. Тільки подумки обіймаю. У новій — воєнній — реальності Він звик до напруги Та майже не звертає уваги На моторошні звуки Тривожно волаючих сирен. А я тихенько стискаюсь У куточку своєї душі І благаю одне: «Збережи його, Господи! Збережи». 77
Лірика Тетяна Нестерець * * * У кожного із нас своя історія… Свій шлях, що веде вперед… До успіху продумана теорія… У шафі — прихований скелет… Хтось чітко позначає територію… Наблизитись — що куля в лоб… У кожного своя аудиторія… Хтось дружбу отримує в борг… У кожного з нас своя історія… В одних — буденність, а в інших — серіал… Життя сприймають за аналогією… А хтось весь час шукає ідеал… Для когось день — це сцена, декорації… Написаний сценарій і акторська гра… Для інших відчуття безвиході… Щоденно за життя йде боротьба… У кожного із нас своя історія… Яку не знаємо ми до кінця… І всесвіт наш, окрема це імперія… Яким він буде, залежить то від нас… 78
Дар’я Шатіло * * * Життя — це послідовна зміна інтенсивності подій. Хоча, скоріше, хаотична. Події одного дня миттєво закручуються в місячний калейдоскоп, а потім у річний. Можливо, ми просто поспішаємо жити? Або стали «на паузу», перечікуючи «зливу»? Одна моя знайома сказала, що в нас відібрали мрії. Абсурд, як на мене. Ніхто не може заборонити нам мріяти. Завдяки мріям ми ще тримаємося. Виявляється, прожити без звичних нам речей можна. Прийняти нові обставини можна. Як і розчаруватися в людях… Коли «цей дощ припиниться» і все мине, матиме значення лише одне: чи змогли ми зберегти своє людське обличчя… Урешті-решт, 20-ті в нашій історії завжди були буремними… * * * Люблю вокзали та їхню непідробну атмосферу щирості. Якщо ви шукаєте справжніх почуттів, ідіть на вокзал. На будь-який. Там побачите і щиру радість зустрічі, і гіркі сльози прощань. Та найголовніше — ви ніколи не почуєте слів ненависті. Там її немає. Лише любов. Прощаючись, особливо надовго, люди зізнаються один одному в коханні. І ці зізнання щиріші за будь-які клятви у РАГСах або деінде. Саме такі емоції здатні зігріти взимку, у негоду, подарувати надію у, здавалося б, безвихідній ситуації. 79
Ліна Кочергіна * * * Щастя у дрібницях, Та нібито не знаєм… Щастя в «просто так» — Бува, не помічаєм… Щастя поруч, Та наче не знаєм… Щастя поруч, Та не помічаєм… Щастя поруч — Бува, забуваєм… Щастя, де ти? Шукаєм, шукаєм… Насправді ж воно — У звичних речах: У небі, хмаринці, У щирих словах, У поглядах теплих Рідних людей, У квітці, в пташині, Й що серед людей! Що можу радіти Я кожному дню, Стрічати світанок, Вечірню зорю, Що в променях сонця Я ніжусь підчас Та не піддаюся Ненависті враз! Що можу я бачити, Чути, ходить, Нести добро людям І світ цей любить, Також відчувати, Кохати та … жить — Це й є справжнє щастя Для нас на землі! 80
Світлана Єфременкова * * * Як фенікс постану з попелу. Життя врівноважу волею. Сваритися буду зопалу З дивакуватою долею. Сльозами зцілю поранення, Як фенікс, бо сльози відроджують, І більш не ховатиму прагнення, Бо хованки ті спустошують. Із долею в гру захопливу Зіграємо. Буду сильною. Як фенікс, постану з попелу Постану з нічого сміливою. 81
* * * Цікаво, чи важко смерті Забирати всіх тих, хто загинув? Чи страждає вона потай, Коли вкотре у списку дитина? Цікаво, чи смерть втомилась Від роботи без відпочинку? Чи засуджує вона кожного, Хто коїть смертельні вчинки? Так цікаво, чи смерть знає, Що тепер забирає найкращих, Хто по волі зрадливої долі Тут потрапив у хижі пащі? Цікаво, чи смерть відчуває За воєнних злочинців сором? Я колись її запитаю, Сподіваюсь лише, що не скоро. 82
Олена Кравцова * * * Нехай мила не міняє місто, Де ти пам’ятаєш свій під’їзд. В місті, будьте певні, буде чисто, Навіть краще, ніж було колись. Нехай мила поміняє штори, Стало щоб світліше у кімнаті. Поможи помити вікна, щоб знадвору Сонце обіймало вашу хату. Пийте чай, як звикли — з круасаном, Ти, як любиш, сервіруй обідній стіл. Пам’ятаєш, ставив в синю вазу Квітку, над якою танцювало рійко бджіл? Нехай мила спить хоч до обіду, Не буди її, тихенько підійди. Поцілуй волосся чисте-чисте. Одягнися. Й за зефіром ще сходи. 83
* * * Осінь сивіє особливо привабливо. Спокушає кольорами — стихіями. Вогняним, палаючим листям дикого винограду, Земним, приземлено зіпрілим, що зранку в тумані. Росою торкнеться тенет павука, Запевнивши, ніби то вата солодка, Що їй млосно від сонця, і плавиться. А сонцю з його довгими пальцями Вже легко повз схуднувші віти продертися. Осінь заплутує, вводить в оману, Мов справжня пані, не видає свій вік. Вона легковажна, з фльором протиріччя, Несвідомо-свідомою звабою. І думай потім, чи двісті, чи п’ять лише сонних їй літ — Завжди гонорова, й завжди відважна. Скуйовджена зачіска. Щодня по-новому зачесана — Така непостійна осінь. Сивіє зухвало, пістряво сивіє — Тим фантазії збуджує. Приваблива, попри вік. Словом, досі. 84
* * * Складаю у шафу літо, дістаю тонкий светр кашеміровий. Тепер у графу «зігріто» вписую «так», без роздумів довгих. Під ногами вже скручене листя хрустке, мов цукрове печиво. І каштани — тенісно-інтровертні м’ячики, летять прямо мені на голову. Сідаю на лавку, де ще вчора сиділа мама з малям і тицяла в книжку: «Ось зайчик, а ось морозиво. Може, підемо «ням-ням»?» Лежить на галявині пес нічийний, Зубами клацає — ловить осу. Вже прохолодно. Оса літає, викликаючи нервову мою метушню: То сяде мені на ногу, діловито по коліну побродить. То зупиниться прикольно — голову вгору, неначе до мене говорить. Сиджу без рухів, спостерігаю. Навколо тихо. Ані душі. Кашеміровий светр щось «лагає» — Час діставати куртку із шафи «Осінь. Зимові дощі». 85
Вікторія Сердюк * * * Вільна думка має право дихать, Чисте серце — знати Божий світ, По´милка — не завжди біль і лихо, Це нагода бути, мов граніт. Гострий норов не бажає миру, Щедра вдача не шанує війн, Гумор підбадьорює сатиру, А бажання — запорука мрій. Найпростіша помста — це прощення, Найдорожче щастя — це любов, Промені із неба — це натхнення, Туга з Батьківщиною — це кров. Лебеді у парах — це весною, Ластівка під стріху — вже жита, Ти смієшся — поруч я з тобою І пішла за вітром самота. Дві краплини — це не завжди сльози, Може, дощик біг собі і впав, Клен пожовклий — скоро вже морози, Знов воскресне, скільки б він не спав. Серце тьохка — точно покохало, Ранком роси — липа зацвіта, Штиль на морі — вітру йому мало, Сміх у хаті — донька підроста. Казка на ніч — певно, це бабуся, Пахне хлібом — мати зустріча, Все життя насичене у русі, Вже сивієш — вчора ще дівча. 86
* * * Слухаю, слухаю долю, Шию її рушники, Коди рахую, паролі, Кроки, учинки, роки. Досвід складаю у скриню, Скільки там різних чудес: Погляд очей твоїх синіх, Поруч з Голгофою хрест. Свято дівочої вроди, Мрії, надії, бруньки, Масті в крапчастій колоді, Втрачені в грім пелюстки. Зіткані сонцем вітрила, Моря безкрайого рай, Зламані білії крила, Сліз кришталю водограй. Спокій, багаття і речі Найголовніші в бутті, Поклики в вирій лелечі, Образи чисті, святі. Сила нестямної спраги, Світло прозорих річок, Поклик і велич наснаги, Колір яскравих стрічок. Тиша без гомону пта´шок, Світу чітке сприйняття, Іскри при зустрічі шашок — Різне, бурхливе життя. 87
Ірина Шульгіна * * * Уста чекали насолоди, А очi сяяли теплом… Душа не знає непогоди, Життя — не замок пiд замком! Згадайте хмiль вiд поцiлункiв, Згадайте трепiт вiд уяв… Життя — то книга iз малюнкiв, Лиш колiр вибираєш сам… Яскраво жити — то наш поклик! Життя — одне. I в тому суть. Лиш втілювати в кожен подих Ідеї… Мрії не забудь! Життя — одне. Та то не прикро. Життя — найбільший дар небес! А деякі до нього звикли… Навколо бачать тільки стрес… Минають… Спогади дитинства I юність проліта дарма… Спиніться! Наші дні — мистецтво! Ваш вибір: воля чи тюрма. 88
Оксана Скрипнюк Порожнеча І не зрада, і не утеча, Найстрашніше — це порожнеча, Бо образи й гнів все чують І на щастя людське чатують. Коли місце добра звільнилось, Раптом зло, ніби з неба, звалилось, На вакансію дуже планує, За душею людською пильнує. І якщо це халатно проспати, Порожнечу не подолати. Як опинитесь на межі, Дійте мудро — себе збережіть! Щоб не сталась від себе втеча, Має зникнути порожнеча. Вільне місце заповніть красою, Тоді будете справді собою. 89
Світлана Кулик * * * Самолюбство стверджує: «Ти впораєшся сам». Путівник не може благати про поміч. Надай право діяти небесам, А сам прикинься на грядці овочем. Як полохливий кінь, що біжить по колу І боїться взяти високий бар’єр. Я малюю точки АБ на шкільному полу, Не даючи поринути мелодії тонких сфер. Де Земля з небесним зустрічається у точці А, Водоспад виносить у той паралельний світ. Як словами висловити? Там на душі весна, розливається навколо дівочий славний спів. Ті небесні вулиці, я за ними сумую, І повік не забудуться, я тобі подарую! 90
Іринка Янгол Лист знайомому незнайомцю Немає підходящого часу для щастя! Це я знаю напевно. Навіть серед найстрашнішої життєвої бурі, коли, здається, весь світ зійшов з розуму, з’являється твій Янгол, і ти не розумієш спочатку, навіщо, що з цим робити і як далі жити. Та життя вирує, струни твоєї душі відгукуються на його дотики, грають різними барвами, чарують і зводять з розуму… Ви, як спасіння один для одного, як два осінніх листочки, що загубилися серед зими. Хіба це не чудово? Хіба не так повинні відчувати себе Янголи на цій грішній землі? Та Янголи не мають право на кохання, не мають право почуватися на сьомому небі, бо повинні виконувати свою місію. І в кожного вона своя, окремо один від одного. Таке воно життя Янголів, справжнє, без прикрас. Можливо, комусь здається, що це все не про нього. Та ви згадайте, як почувалися, коли дивилися в очі Своєї Людини, коли доторкаєтесь до неї і відчуваєте ті самі… мурахи. Ось так і душі Янголів. Їм не потрібно навіть бачитися. Їм достатньо знати, що вони Янголи один для одного назавжди…
Юлія УКРАЇНСЬКА Наумова * * * В шаленім темпі крутиться земля. В цій круговерті що тільки не робиться! Та нерухомі в ній лиш ти і я, І душі наші все не наговоряться. Ти десь в зірках, а я прикута тут, І мій ланцюг із ланок горя й суму. Увесь полин гіркий тужних розлук Прийму, стерплю і якось перебуду. Миттєвим є моє земне життя: Була, жила, пішла в правічне лоно… Минає все, іде без каяття. Чекай мене в сузір’ї Оріона. 92
Юрій Ільчишин * * * По волі доволі поволі до волі * * * Ми зустрілися вчасно І все стало ясно. * * * Я знаю хто ти. Коли твій день почався з хмари І смуток огорнув твій зір — не вір, А пригни з хмари, і у вир… лети — Так завжди роблять янголи. * * * Зажди Читай рядки Відчувай почуття (Почувай відчуття) Чуй голоси логосу Голосу нотки Вибирай нитки Вишивай життя Відмикай замки Мрії твори Пиши твори-казки Розкази буття І натхненням гори Бо іще коли Завжди 93
* * * Загадки для заміток Сміх і гріх і що є здорово? Яка совість, мораль у Лукавого? Що розкаже глухому незрячому Пустослів німою балачкою? Що таке правда, почуття гумору? Книга питань і книга відповідей… Як привести до віданя Почуття голоду і ладу? Що є Любов, і як віднайти простизну? Де є життя для людей — Для народження світлих ідей — Чи потрібний пошук Раю? Чи відмінний порядок від хаосу? Де єдність з догмою гри, Ліні з дією, зла й доброти? Що розумінням є Логосу? Чи живем, щоб народжувати? Коли питання є відповідю — «Щось робити? Кудись іти?» Чи шукати, щоб віднайти? Сміх і гріх і що є здорово? Яка совість, мораль у Лукавого? Що розкаже глухому незрячому Пустослів німою балачкою? 94
Аліна Гриценя * * * Молекули тиші кусають за мізки. Запрошують на танець спогади. Стають навпроти дуже близько, Аби контроль увесь роззброїти. Зуби наточені, слізьми замочені, Роблять вдало продуманий рух. І тіло обіймами залоскочене Стає доступним, наче пух. 95
Тетяна Мунтьян * * * Чи знає хто, де прихисток знайшла душа, Яка періодично змушує страждати? Чому сльоза пекуча і гірка не дозволяє серце звеселяти? Чому вона радіє певний час, Неначе за спиною має крила? А потім — несподівано, за раз, В один момент стає заціпенілою. Чи в сонмищах лукавих її дім? Чи йде на суд людський якийсь блажений? Чи спопеля її гординя, може, гнів? Чи, може, світ тривожний, навіжений? Ніхто не відповість, хоч мають, кажуть, всі. Вона, душа, живе, болить чи тішиться від щастя. І тільки той, хто, мовби камінь, помертвів — Її втрачає без молитви і причастя… 96
Катерина Война * * * Хочеш, відкрию тобі маленький секрет? У щастя немає відмови. Найяскравіший життєвий сюжет Розвивається там, де народжується думка і слово. І кожна з можливих стежок Вже існує у просторі всіх варіацій. Щоб запустити «свій» ланцюжок, Побудуй думками свої декорації. Все насправді дуже влучно і просто, В цьому і криється геніальний секрет: Щоб додати маленьким мріям великого зросту, Малюй думками їхній справжній портрет. 97
Айгюль Гаджизаде Небо Подивись на безкрайнєє небо, що замрійливо манить блакиттю. І, замруживши очі невпевнено, Подивись ще разочок умисно. Хмарочоси його привітають, Рано-вранці йому усміхнуться, Як птахи восени відлітають, Так і думки мої пронесуться. Що просити у неба, всі знають — В час тривоги, і болі, і смутку. Бо журба наші долі єднає: Кожен день, кожну ніч — щосекунди. Взимку вітер холодний повіє. Навесні грає сонце промінням. Небо ясніє, синіє, змиє Всі думки водночас, як хмаринку. Літо бавить цвітінням яскравим. Осінь дощиком люд приласкає. Небо знов хмаровинням прекрасним нас усіх, як завжди, погукає. 98
Відгукнемося ми? То питання. Кожен сам віднайде свою віру. Чи поглянути в небо востаннє? Чи продовжити мати надію? Пролітає, розкинувши крила, Наче вогник, яскравий метелик. Він до неба зі швидкістю лине, Презентує свої акварелі. Може, я той маленький метелик? Може, вогник в мені причаївся? Може, всі ми свої акварелі Подаруємо небу навмисно. Небо вдячно погляне на землю І розкинеться знову блакиттю. Ти і я — всі ми ждем недаремно: Мир настане спокійною миттю. 99