Myloserdia

Львiв Видавництво" Свi чадо " Ñ Ó Â Î Ð Å ÌÈËÎÑÅÐÄß

Деві присвячується Ах, Студіо! Блаженства ти покров, – з тобою ми зустрінемося знов. У світлі теплім, яснім світлограї, у занебеснім краснім дивокраї. Блищить, як мідь, Асланова спина, там Джек сидить із келихом вина. Ми оспіваєм цього Лева славу, несамовиту, як вулканна лава. Ми оспіваєм славу, що кружляє навколо двох отих: любови й раю. Старий проноза світ одне лиш дасть, – фінальну точку, карколомне «хрясь». Нема полегші зболеним серцям, в раю полегша буде, тільки там. доміне Джуліан, бенедиктинець (Читаючи розділ про Оксфорд у рукописі цієї книжки)

7 r1 Зміст I. Пролог: Знову у Ґленмерлі .............................. 9 II. Сяйнистий Бар’єр ................................................... 26 III. Тінь від дерева ........................................................... 70 IV. Зустріч зі Світлом ................................................... 95 V. Ти – Цар слави ........................................................... 129 VI. Пролам у Бар’єрі ...................................................... 162 VII. Смертельні замети ................................................ 202 VIII. Дорогою горя .............................................................. 229 IX. Суворе милосердя ..................................................254 X. Епілог: Друга Смерть ....................................... 282 Післямова про генезу «Суворого милосердя» ........... 299

9 роздiл 1 Пролог: Знову у Ґленмерлі С ільська дорога, глуха та пустельна, слалася вперед, біліючи в сяйві місяця. Нею поволі рухався двомісний спортивний MG-TD із вимкненими фарами й опущеним верхом. Водій пильно приглядався до кожного дерева та закутка гостинця. Нечисленні будиночки сповивала темрява й тиша, оскільки було вже далеко за північ. Високо в небі завис місяць уповні. М’яке червневе повітря переповнювали пахощі квітів і молодого зела. Попереду правобіч забіліла дощата огорожа. Тут від основної дороги плавно відгалужувався невеличкий путівець. Паркан зі збитих навхрест дощок біг уздовж нього та зникав на вершині невисокого пагорба. Авто шарпнулося, потім посунулося ще на декілька ярдів і сповзло на узбіччя під великий дуб. Чоловік випростав своє довготелесе тіло й виліз із машини. Ніч була тихою, лишень легкий шелест листя над головою свідчив про ледь відчутний плин повітря. Десь неподалік раз у раз нудно та мляво валував чийсь самотній пес.

10 Суворе милосердя Подорожній, чоловік літ під сорок, спершу стояв, вдивляючись у гіллясту крону над собою, а потім пружним сягнистим кроком рушив дорогою уздовж білої огорожі. За парканом він побачив стару черешню: зненацька пригадався гострий солодкий смак нагрітих сонцем ягід і роздратований ґвалт птаства на хлопчиська, який насмілився грабувати їхнє дерево. За якусь сотню ярдів, на вершині пагорба, чоловік дістався до двох масивних кам’яних стовпів, які творили собою браму. То була брама Ґленмерла. Легка усмішка торкнула чоловікові уста, коли той поглянув на лівий стовп. Пригадав випадок, як молодший брат видерся на нього й несамовито розмахував руками до пожежного авта, котре приїхало на виклик, щоби загасити невеликий вогонь у кімнаті для челяді. Крізь ворота пролягла дорога. Біла й тиха під місяцем, вона збігала з пагорба й там унизу завертала в невеликий парк. Сам будинок, розташований на іншому пагорбі, ховався за деревами. Завмерши, подорожній роззирався. Легенький вітерець торкнувся його обличчя, немов несміливі пестощі. На митьдругу чоловік заплющив очі, як завжди уявивши собі її присутність у леготі. «Деві? – пробурмотів він. – Люба?». Після чого рушив крізь ворота. Під ногами зарипіла жорства. Обабіч тополиної алеї розкинулися луки, порослі дикими суницями. Знову хвилею набігли спогади: сніжно-біла скатертина, блакитний із білим глибокий таріль, ущерть наповнений свіжими добірними ягодами та шматки пісочного печива в густій жовтій сметані. Сметану купували на сусідній фермі. Ковтнувши слину, він рушив далі. За луками дорога поступово звертала вниз до великих дерев, де гніздилися чорні дрозди. Там світло й тінь хаотичними плямами вкрили гравій. Тепер, коли чоловік зійшов додолу, він почув як зліва до нього долинуло дзюрчання води, – то жебонів струмок. Видно було, як той мерехтів живим сріблом

11 Пролог: Знову у Ґленмерлі під місячним сяйвом. У густому мороці танцювали світлячки. Біля підніжжя пагорба правобіч відкрилася невелика галявина, і – о, так, ось він – невеличкий ставок, зарослий ліліями. Радше «був»: тепер висох, лише буйна трава нависала над ним із берегів. Чоловік глянув на нього, і той зненацька наповнився водою. Під яскравим літнім сонцем увесь берег ряснів дітьми. Ставочком плив невеличкий фрегат, подарунок із далекої Англії: усі вітрила було поставлено, а на кормі тріпотів білий британський військово-морський прапор. Фрегат супроводжувала малесенька гарненька шлюпка. Коли іграшкова флотилія заганялась у зарості лілій, хлопчику доводилося брести мулистим дном, щоби визволяти її. Чоловік знову глянув – ставок був сухим. Під місячним сяйвом подорожній рушив далі. Нарешті він дістався міцного дерев’яного моста. Саме тут колись прощався зі своїм братом і Деві, коли від’їжджав на флот. Пригадує, як Деві тоді сміялася, а на її каштановому волоссі вистрибували сонячні зайчики від проміння, що пробивалося крізь листя. Однак за декілька місяців Деві рішуче перетнула блакитний Тихий океан, щоби бути поряд із ним. Але насправді прощання, про яке вони тоді й не здогадувалися, було із Ґленмерлом. У ту воєнну пору помер його жвавий енергійний батько, й садибу довелося покинути. Зараз, за добрий десяток років по тому, він знову стояв на старому мості. І Деві – о, це просто неймовірно, особливо тут – теж мертва. А Ґленмерл без жодних змін, наскільки можна було охопити поглядом, за винятком висохлого ставка, лежав перед ним під місячним сяйвом, мирний і прекрасний. За мостом дорога тяглася на пологий невеликий пагорб, де стояв будинок. Зараз у потоках місячного сяйва будівля цілковито відкрилася його зору, простора, довга та біла. Колись у його часи вікна в ній могли світитися ледь не до світанку,

12 Суворе милосердя принаймні нічник у маминій кімнаті. Тепер же будівлю огортала суцільна темрява. Він, звісно, міг би приїхати сюди вдень, нинішній власник маєтку прийняв би його, однак чоловікові не хотілося бачити в цьому місці чужих людей. Подорожньому справді не хотілося заходити далі моста. Він окинув поглядом затишну сільську садибу: позаду неї темнів гай, а спереду на схилі розкинулися луки. Далі його погляд зупинився на Південному Пагорбі, де він хлопчиськом, бувало, частенько лежав, розглядаючи зорі крізь батьків мисливський бінокль. Унизу під тим пагорбом на віддаленому лужку росла верба. Зараз вона здавалася більшою, ніж він її пам’ятав. Як тільки усвідомив це, то відразу зауважив, що і в’яз на розворотному кільці перед будинком виріс, і темний конус, який власне був блакитною ялинкою на краю лужка, теж: дерево стало вже вдвічі вищим за його високого батька. Відразу за ялиною місцевість спадала додолу, за винятком Платанового Горбика, своєрідного невеличкого мису в морі різнотрав’я, де під розлогим, розгалуженим від самої землі платаном полюбляв сидіти його батько. А за будинком росло могутнє, вище за всі три поверхи, букове дерево, на яке хлопчиком любив видиратися попри всі заборони матері. Умостившись на верхівці бука, на висоті, що вдвічі перевищувала висоту будинку, він відчував, як у поривах вітру розхитується велике дерево. Дещо віддалік від будинку й інших господарських прибудов стояла заросла виноградом альтанка, а за нею ріс фруктовий сад, котрий простягся аж до самого лісу. Найдальший ріг саду, який двома своїми боками впирався у ліс, називали «його володіннями». Там примостилася невеличка халабудка із двоярусною лежанкою, де він мав змогу «поспати на свіжому повітрі». Йому смакували яблука, тому весь куток засадили яблунями десятка сортів, із яких найбільше він вподобав хрусткий Джонатан. Ех, зараз би його чи хоча би ґроно червоного винограду

13 Пролог: Знову у Ґленмерлі з альтанки. Пригадав як улітку на світанку виходив, бувало, зі своєї халабудки, зарошена трава холодила його босі ноги, а він тамував голод виноградом, аж доки кухар не спускався зі свого піддашшя й не готував сніданок: яєчню з беконом і ковбасою. Чоловік згадав тогочасний інтер’єр будинку: вітальня, де на елегантній старовинній софі роботи знаменитого Дункана Файфа любила відпочивати його мати, різьблене крісло від Чіппендейла, котре з Англії привезла двоюрідна бабуся, яскраві перські килими на підлозі, білі колони каміна. Поряд із каміном, який стояв у віддаленому кутку видовженої кімнати і звідки можна було пройти в робочий кабінет батька, стояло піаніно: в уяві зринула мама з її каштановим волоссям, зібраним у високу зачіску, – акомпануючи, вона своїм чистим сопрано любила співати арії з улюблених оперет. Іноді, кинувши швидкий погляд за вікно, він бачив її у квітнику, де вона підрізáла квіти чи радилася з їхнім стареньким садівником. Коли подорожній був дитиною, онук садівника товаришив йому в іграх. Вони разом вудили рибу у струмку за допомогою зігнутих шпильок, купалися, блукали гаями, іноді з його молодшим братом, який, наче песик, прочісував дорогу попереду. Часом вони удвох вибирались із його халабудки на нічну виправу, щоби поцупити в сусіднього фермера кавундругий – крадені кавуни завжди солодші – після чого поверталися додому. Там біля халабуди стояв стіг сіна, на якому вони, вмостившись, наминали кавунячі барани, що стікали соком, а довкола них під зорями шугали кажани. Він уявою повернувся до оселі. Крізь двері в кабінет бачив батька, який сидів у глибокому шкіряному кріслі під «готичною» лампою, що відкидала вигадливу тінь, оточений книжками та люльками, та вікно, прочинене до лісу. Ще одні епізоди

14 Суворе милосердя з батьком зринули у спогадах: батько із книжкою на розкладному стільці під деревом на Платановому Горбику, або він і батько морозяного ранку з рушницями. Пригадується дивне хвилювання, із яким хлопчиком завжди очікував несподіваного зриву птахів або метляння білих кролячих хвостиків через луг. Якось він підстрелив ворону, яку потім приніс додому й підселив до білих кроликів та інших звірят, разом зі змією, яких підгодовував і за якими спостерігав. У його уяві промайнули інші люди, тітки та двоюрідні брати й сестри, які зупинялись у Ґленмерлі. Оселя завжди була наповнена людьми. Чоловік подумав про свою тітоньку з Кентукі, яка розмовляла тихим, лагідним голосом, про її кругле бляшане пуделко, котре привозила із собою. Пуделко було вщерть заповнене домашніми шоколадними й іншими цукерками, особливо білими, які просто танули в роті. Їх можна було приготувати лише на мармуровій стільниці. А ще ті її домашні бісквіти й домашні шиночки з окостами. Тітонька з її сином часто відвідували Ґленмерл, а він – їхню оселю у Блюґрас. Чомусь пригадалася ферма, де виріс батько. Господа називалася Чарівна Діброва, гайочки довкола неї дід-математик сформував як математичні фігури. Згадалося, як сидів у нього на колінах, тримаючи в руках подарований маленький золотий долар. Згодом він відвідав дім другого дідуся: то був просторий вікторіанський будинок, опоряджений багатьма верандами. Його зусібіч оточували численні тінисті галявини. У будинку було чимало цікавих закапелків: вікно сходової клітки, квадратні шибки якого були темночервоними, ванна кімната великою, наче спальня, посеред якої стояла неосяжної довжини бляшана ванна, на підлозі примостилася решітка, крізь яку у ванну надходило нагріте в кухні повітря. Коли купався, то міг розчути жваві розмови. А запаморочливі запахи підсмаженого бекону змушували

15 Пролог: Знову у Ґленмерлі його швидше закінчувати те купання. А може, то глибокий баритон дідуся змушував поквапитися. Як зараз бачив його перед собою: із розкішною сивою бородою, жвавого й товариського, без сумніву, незмінного мера його містечка. …Десь далі за течією струмка пробудилась якась пташина й коротко писнула. Примарний нічний спостерігач повернувся до Ґленмерла й думкою піднявся у власні володіння поверхом вище, у чудернацьку кімнату, що мала Г-подібні обриси з вікнами над ґвинтовими сходами, рушив уздовж коридора в закуток, який, по-суті, був глухим крилом будинку. В іншому вигині кімнати, ще відтоді як був хлопцем, стояли книжкові шафи, що тягнулися аж під стелю: батьки давали йому будь-яку книжку, про яку він тільки міг подумати. Пригадує свій «Острів скарбів», оправлений у жовту палітурку зі зображеним на ній Довгим Джоном і батьковим підписом: «Любому сину в день його десятиліття». Книжкові шафи утворювали куток, де примостилися гвинтівки та дробовики, а на полицях зберігалися гідні, на його думку, предмети колекціонування: линяла зміїна шкура, шматок скам’янілого дерева, справжня заспиртована змія й інші скарби. Зверху стояли фото хлопців із його школи: один із них, вельми гордовитого вигляду, сидів верхи у шоломі, тримаючи в руках ключку для гри в поло; поряд – фотографія його самого верхи на гнідому поні. Позаду фотографій до стіни був пришпилений мініатюрний прапор Південної Конфедерації. У другому куточку кімнати стояли письмовий стіл і комод зі старого вишневого дерева, котре сяяло теплою червонястою барвою. Над комодом висіла картина із зображенням вітрильника під прямокутними вітрилами на тлі променистого чи то сходу, чи то заходу сонця. Проте він ніколи не сумнівався, що то був світанок, і корабель, стрибаючи із хвилі на хвилю, мчав на захід: «Під повними вітрилами, під креном, промчатися крізь душу

16 Суворе милосердя жадáного Заходу»1 . Цікаво, чи не справила ця картина певного впливу на його подальше життя: у ньому, безперечно, було значно більше моря, – кораблі військово-морського флоту, океанські лайнери та яхти під вітрилами. Проте в його житті були й інші впливи, – такі самі, якщо не глибші. Книжки, без сумніву, різьбили його інтелект сотнями способів, особливо поезія. Він згадав свого шкільного вчителя, що відкрив йому пишноту Шекспіра, а потім і власне відкриття Шеллі. З багатьох книжок, які йому довелося прочитати, найулюбленішими були про Англію і, звісно, ті поеми, які були питомо англійськими. У дитинстві Англія здавалася йому значно ближчою, ніж Нью-Йорк чи ковбойський Захід. Частково, мабуть, тому, що геть маленьким рік він провів у Кенсінґтоні: Кенсінґтон, Раунд Понд, чай у дитячих яселках і дитяча забавлянка «ось прийшов лісоруб – топірцем по лобі гуп!»2. До того ж, його якось витягнули в сусідні графства відвідати сільських знайомих. Саме того року він побачив справжню Англію: мабуть, саме тому він так любив її у книжках. Ще як був хлопцем, уже мріяв відвідати Оксфорд. І коли зрештою вибрався туди, – це здавалося водночас доречним і невідворотним. Його ліжко підтягнули до східного вікна, де він міг милуватися сходом місяця над фруктовим садом, проте, бувало, прокинувшись, він милувався і світанком. Просто на північ через лужок неподалік від будинку на узліссі ріс велетенський бук. Вечорами, ідучи спати, він частенько влаштовувався з подушкою на підвіконні й тоді останнім, що милувало зір перед сном, були темні дерева та яскраві зорі над головою. 1 Уривок із вірша Роберта Бріджеса «Перехожий». – Прим. ред. 2 Український відповідник «Лізе рак-неборак, як укусить – буде знак!». – Прим. пер.

17 Пролог: Знову у Ґленмерлі Як там у тому вірші? «Ми так ніжно любили зорі, що не боялися ночі»3 . Тисячі разів уявляв, як малим звірком, кротом чи пацюком, він непомітно підкрадається на узлісся цього дружнього, теплого лісу й пильно роззирається з темного прихистку. «Ні, – подумалося йому, – у кожного, хто вихований так, як він, дерева й ніч викликатимуть не острах, а тільки відчуття безпеки». І звісно, краса: краса, що поєднувала для нього в одну сув’язь кораблі, діброви й вірші. Йому цілком виразно пригадалася, немовби це трапилося декілька днів тому, одна зимова ніч, коли він, іще надто юний, щоби роздумувати про красу, розглядав ажурне плетиво оголених чорних гілок, крізь яке сяяло світло колючих холодних зір: зненацька його охопило раптове відчуття болю, млосного жадання й обожнення, котре ледь не задушило його. Хотів щось сказати, проте не зміг, занімілий у болю та розкоші. Згодом, геть згодом він усвідомив, що то був його перший естетичний досвід. Безіменне Щось, що зупинило його серце Красою. Навіть тепер «світло холодних зір крізь ажурне плетиво оголених гілок» було для нього синонімом краси. Повернувся думкою до власної кімнати, згадуючи, як, бувало, у дощовий день зручно лежав у ліжку й читав книжку. Може, Кіплінґа або Шерлока Голмса, точніше – Ватсона, а може, Райдера Гаґґарда. А може, навіть Олафа Степлтона: йому подобались історії про далеке майбутнє. Згодом за дверима чувся шурхіт, і в кімнату заходила служниця, несучи другий сніданок, який хлопець замовив заздалегідь (такі перекуси у Ґленмерлі були справою особистою): це, зазвичай, був лимонад зі свіжого соку та хліб із маслом і шинкою. Ах, той 3 Уривок із вірша Сари Вільямс «Старий астроном своєму учню». – Прим. ред.

18 Суворе милосердя хліб! Спогад про нього викликав в уяві ще один образ матері зі запрошеними борошном руками: тільки вона вміла спекти хліб. Цю роботу ніколи не довіряли кухарю. Й ось увесь будинок наповнювався пахощами. Дух свіжовипеченого хліба, легкий запах лаванди та пахощі квітів, які зрізала мати, назавжди поєдналися між собою – усі вони були запахами Ґленмерла. А ще, мабуть, запах батькової люльки. А ще запахи рушниць і рушничного мастила. Вони майже фізично вчувалися йому навіть тут, на мосту серед ночі. І вони майже переконали його, що ніщо відтоді не змінилося. Майже… проте варто було б тоді піднятися доріжкою догори, пройти крізь завше незамкнені двері, зайти у свою кімнату й шаснути в ліжко. Чоловік усміхнувся у темряву: оце була б несподіванка, якби він так учинив. Так чи інак, якби це трапилось у минулому, він давно б уже відчув на собі ляпання собачих лап і вологий ніс Поллі, яким вона довірливо тицяла йому в руку. Він подумав про неї, золотаво-червону в сонячному світлі колі, та про інших собак Ґленмерла, котрі гасали довколишніми луками. Люба стара Поллі! Зненацька йому пригадався той особливий літній ранок, коли вони з Поллі блукали пущами. Далеко від дому їм трапився соковитий луг, посеред якого на невеликому пагорбку ріс розлогий дуб. Він сів під ним, обіпершися спиною об стовбур, а Поллі, граційно вигнувшись, лягла поруч. Тоді, здається, йому вже було, мабуть, майже п’ятнадцять років. Він не міг згадати, що таке заполонило його роздуми, що звихрило цілу низку думок, проте, ні, таки згадав – то були великі уми в їхніх вежах із блискучого роману Степлтона «Останні та перші люди». Сам він тоді звик зневажати емоції: дівчиська були емоційними, пхе.., дівчиська були кволими… Емоції… Сльози… Усе це було слабкістю. Проте цього ранку йому подумалося, що бути великим умом на вежі, тільки умом і нічим

19 Пролог: Знову у Ґленмерлі більше, не здавалося аж так класно. Ні тобі хвилювання, ні пса, котрий любить тебе, ні радости в блакитному небі – узагалі жодних почуттів. Але ж почуття – це емоції! І тут його приголомшило відкриття, що те, що робить життя стерпним, властиво, і є емоції. І тоді виходить, – о, Господи, який жах! – що, дівчиська з їхніми слізьми та реготом брали від життя більше. Бац! От тобі й на! Він знову перевірив себе: показувати емоції – то не штука: їх треба мати. Приголомшений цим відкриттям, він непорушно завмер. Що є краса, як не те, що перегукується з емоціями? Відвага, принаймні на дрібку, емоційна. І це відвага, саме найвища пишнóта і слава життя. Але, якщо найкраще в житті є, по-суті, емоціями, тоді хотілося б зазнати найвищих, найчистіших із них, а значить і радости. Радість є найвищою. Як знаходять радість? Із книжок здавалося, що її віднаходять у коханні, у великому коханні, хоча, кажуть, що святі знаходили її в любові до Бога. А втім, він не прагнув цього, він навіть не вірив у Бога. Ні, ну, звісно ж, ні! Отож, якщо він хоче зазнати висот радости, то мусить мати, якщо вдасться знайти, велике кохання. Але знову ж таки, у тих книжках велика радість від кохання рука в руку йде зі страшним болем. «Усе-таки, – подумав він, дивлячись навпростець через галявину, – усе-таки радість вартує болю, якщо, дійсно, вони підуть разом». І якщо там мав бути вибір – а він припускає, що вибір був – поміж, з одного боку, висотами та глибинами, а з другого, – передбачливим серединним шляхом (певним видом безпеки), – що ж, в цьому разі він тут і зараз обирає висоти і глибини. Відтоді пройшли літа, і він – хіба не мав він того, що вибрав тоді на лузі? Він пізнав кохання. І радість – о, яка то була радість! І скорботу. Він спізнав, і далі пізнавав, усю ту скорботу. І все ж, радість була вартою болю. Навіть зараз він укотре підтверджував зроблений у ті далекі дні вибір.

20 Суворе милосердя Обпершись на баляси моста, серед глибокої німої ночі, що її порушувало лише невиразне тихе мурмотіння струмка та беззвучні іскорки світлячків, він роздумував про своє дитинство та юність, які пройшли в цьому місці, що було частиною його самого – й ось воно лежало перед ним – тихе та миле в місячному сяйві. Це, без сумніву, було місце, просякнуте безпекою. А будинок той був оселею миру – умиротворювальний і веселий водночас. Його матір прожила свої дні радісною, ніжною і люблячою. Вона, щоправда, як дехто гадав, була дещо не від світу цього, але тільки аж поки раптово, проникливо та лагідно не вказувала на те, чого не бачили інші. Батько, коли повертався додому з великого світу, бував тихим, спокійним і жартівливим, хоча міг бути й украй жорстким. Мати завжди була швидкою на похвалу та визнання, а нечасте батькове «молодець!» залишалося скарбом на тривалий час. Оселя миру – зараз серед тихої ночі він відчував той давній мир, який лежав на Ґленмерлі. Окрім усього, Ґленмерл був іще й оселею чести. У часи юности він геть не соромився (а чого ж тут соромитися?) слова «honour», яке на англійський штиб правильно писалося через літеру «u»4. Не бентежила й думка бути справжнім джентльменом. Із цього погляду його батьки були абсолютно шляхетними людьми, і якось так виходило, що вони вкладали в нього все найшляхетніше майже без розмов про це. Пригадує свій моральний кодекс, який витворив для себе, коли йому набігло дванадцять: «Ніколи не зрадь друга. Ніколи не зрадь красу. Ніколи не зрадь меча». Щодо останнього, малося на увазі «залишатися відважним у часи переляку». У його батька була стара церемоніальна шабля з армійських часів, іще з офіцерського 4 Ідеться про спрощення американцями англійської орфографії. «Honour» (англ.) та «honor» (амер.) написання слова «честь». – Прим. ред.

21 Пролог: Знову у Ґленмерлі навчального корпусу. Бувало хлопцем він витягував її із піхов, лиш би потримати в руці й помилуватися довгим блискучим лезом. У той час у його уяві проносилися картини, прочитані у книжках про сера Ланселота чи Моунтроуза. Тепер у цю ніч йому раптом спало на гадку, що його батько, правник, військовий, людина, котра щиро любила свою землю, був дуже чеснотливим джентльменом. З того місця, де він стояв, подорожньому добре виднілися як вікна кімнати його батька, так і вікна кімнати матері. Він відчув, як у ньому здіймається хвиля вдячности їм обом тільки за те, ким вони були. «Ґленмерл, – подумалося йому, – це місце, куди завжди повертався додому: з Кентуккі, Флóриди чи Англії, із різних шкіл і коледжів». В уяві малює собі повернення додому з інтернату, здається на Різдво… То, мабуть, було на сніжне Різдво, бо всі дерева були у снігу. Опускався ранній зимовий вечір, на великих блакитних ялицях мерехтіли крихітні ліхтарики, а на пагорб до будинку видиралося велике авто. Ось матінка радісно вітає його, батько тисне руку, а рідний брат у вітальні розпливається у широкій усмішці на всі тридцять два. І, звісно, як завжди, веселий вогонь у вітальні, а крізь прочинені французькі двері видно освітлену їдальню. Сходами вгору, аякже, його кімната, немовби щойно ним полишена. Чоловік подумав, що небеса – це мусить бути повернення додому. Він присів на край моста, вільно погойдуючи ногами над сріблястим струмком. Усі ті думки та спогади, про які так довго говорилося, промайнули, спалахнувши, крізь його свідомість із невимовною швидкістю. І хоча він згадував своє дитинство, насправді дещо інше займало його свідомість: Деві – така кохана, така люба й уже пів року як нежива. Це вона, вона єдина привела його о такій порі у Ґленмерл, дівчина, яку він покохав тут, із якою одружився і досі кохав, ось уже п’ятнадцять років до того зимового світанку, коли вона востаннє

22 Суворе милосердя навпомацки торкнулася його обличчя і померла, вклавши свою руку в його. Відтоді горе, відчуття непоправної втрати наповнило його життя. І все ж, серед сліз і болю був якийсь дивний натяк на втіху в думці, що ніщо вже не зможе зіпсувати років їхньої любови. Як написав він своєму другові з Англії Клайву Стейплзу Люїсу, манускрипт їхньої любови попав у роботу до Друкаря неушкодженим. Йому на мить забаглося, щоби тут, у Ґленмерлі, поряд із ним на мості посидів Люїс, хоча б якусь часину. Йому сподобався би Ґленмерл. Той не дуже відрізнявся від будинку, де знайшлася шафа, котра провадила до Нарнії. Люїс особливо глибоко розумів природу втрати. Попри те, що перебував далеко по той бік океану, він залишався його головною опорою ось у вже піврічному прослухуванні глибини горя. Це він сказав, що смерть Деві була суворим милосердям. Суворе милосердя – він часто використовував цей вираз: милосердя, що було суворим, наче смерть, смерть, яка була милосердною, наче любов. Адже то була смерть у любові, а не смерть любови. Любов може вмерти різними шляхами, більшість із яких страшніші за смерть фізичну. І якщо природна любов мусить так чи інакше померти, то смерть Деві в розпалі кохання – то була смерть, яка несла в собі натяк на весну й відродження. Сидячи на грубому дерев’яному помості, він згадав свою нездоланну впевненість, вищу понад усяку віру, що Деві тоді відразу після її смерти у зненацька спорожнілій кімнаті, була ще там. Вона не зникла разом із її останнім легким видихом. Колись вони знову зустрінуться: «Спочивай із Господом!». Він хвильку помолився у нічній тиші, помолився за неї, де б вона не була. Помолився також за Люїса. Добре було б наступного року податися до Англії. Це теж було б поверненням додому. Англія і Оксфорд. А ще він і Люїс. Глибокі розмови, трохи пива і, як писав Клайв, повний кайф, повний «get high».

23 Пролог: Знову у Ґленмерлі Чоловік глянув на пагорб, де стояв дім, і знову подумав про Нарнію. Ба, але й сам Ґленмерл, особливо під чистим білим місячним сяйвом, був місцем магічним, неземним у своїй безтурботній красі. Йому раптово пригадалась інша літня ніч тут, схожа на цю. Він із Деві, самі в будинку, поставили тоді на програвач «Сон літньої ночі» («Midsummer Night’s Dream») Мендельсона, увімкнувши його на повну гучність, розчахнули всі вікна в кабінеті й вибігли на лужок перед узліссям. Усе довкола біліло під місяцем, лише подекуди темніли латки тіней. Повітря напоювали пахощі троянд. Вони схопили одне одного за руки та стрімко закружляли в танку́ , усміхаючись у місячному сяйві, врешті з реготом повалились у траву під великим буком, тоді як мелодія шаленіла навколо них. Чоловік подумки усміхнувся, аж раптом на очі набігли сльози та стрімко збігли щоками. Шлях горя завжди такий: сміх і сльози, радість і смуток. Вони закохались одне в одного майже з першої зустрічі, глибоко закохалися, причому з певністю, що взаємно. Ще не минуло й року з їхньої зустрічі, як вони таємно одружилися, усе ще навчаючись у коледжах. Коли він уперше привіз Деві у Ґленмерл, її власна родина залишалася десь далеко. Ґленмерл, кохання, весна, розквітлий фруктовий сад і сила бузку довкола садиби. Юне кохання весною – може, це банально для того, хто ніколи не спізнав його, або чиє кохання зазнало невдачі, але тільки не для нього. І не для неї. Уже тоді, наприкінці, вони розмовляли про Ґленмерл, особливо про той міст, на якому він зараз сидів: їм часто доводилося сидіти тут разом, іноді обійнявшись за рамена. І там, у лікарні, вони теж розмовляли і про псів, і про дерева, і про вірші та пригоди, і про все, як воно було. З того місця, де він сидів, можна було бачити невеликий ставок в улоговині перед будинком. Мабуть, легкий вітерець

24 Суворе милосердя брижив поверхню ставка, бо дрібні хвильки знай бігли собі через місячну доріжку в його напрямку. Там на березі однієї ночі, серед мрій про солодке майбутнє, зродилася їхня особлива мрія: мрія про швидкохідну шхуну, що дрейфуватиме десь серед далеких островів. Шхуна мала називатися «Сірий Лебідь», бо сірий лебідь, коли втратить лебідку, більше ніколи не візьме іншої подруги й до кінця життя залишиться самотнім. На мить дерев’яний настил моста став палубою, котра м’яко накренилася під поривом морського бризу, а струмок зблиснув холодним фосфором океанських хвиль. Вони з Деві подовгу бували у Ґленмерлі, – батьки завжди дозволяли йому запрошувати додому кого забажає, обдаровуючи гостей щирістю і прихильністю. Отож на вікенди й довші вакації Деві приїжджала сюди. Вона цілком вписалась у Ґленмерл. Пригадує одне літо, коли вони щодня вставали ще за темряви, щойно на світ благословилось, і йшли мандрувати разом із Ледді, псом зі смутними очима й відчайдушним серцем. Він прочісував усі сільські путівці та стежки попереду них, принагідно обнюхуючи зустрічних коней, заводячи друзяк серед сільських бровків і порпаючись у падалицях із придорожніх яблунь. Часами вони забрідали миль за двадцять, а іноді заїжджали ще далі, а потім, вертаючи додому, стрибали освіжитись у ставок, не турбуючись про одяг, після чого поглинали велетенські сніданки. Потім тягнулися ледачі пообіддя із розмовами та читанням уголос, а згодом знову вечірні вилазки до дерев’яного моста чи ставка з ліліями. Потім вони верталися додому, казали «на добраніч» і розходилися по своїх кімнатах, але пізніше, коли будинок поринав у сон, Деві могла спати в його ліжку. Чоловік уявив її тепер у домі, коли вона безшумно проковзує у його кімнату, аби побачити, що його там нема. Але їй відомо, що він вийшов надвір, тому тихо спускається сходами,

Пролог: Знову у Ґленмерлі проходить через вітальню і виходить у м’яку темряву, безмовна у своїй нічній сорочці. Боже мій! Що це? Невже йому справді привиділася біла фігурка, що швидко спускалася сходами? Чи не вона це в цю мить безшелесно рухалася бруком до моста? Він звівся, вглядаючись поміж чагарники в мерехтіння чогось білого. На секунду йому здалося, що він чує запах бузку та делікатний аромат конвалії, котру Деві так любила. Легенький легіт торкнув його обличчя і він згадав, що вона тепер є тільки духом. У будь-якому разі зараз уже надто пізня пора для бузку та конвалії. І надто пізно, тепер завжди пізно для неї, приходити до нього вночі. Він іще раз глянув на пагорб, на велику затишну садибу, на могутній бук, який нависав над нею, розуміючи, що це востаннє. Тут на мосту, де вони стільки разів прощались у ті давні часи, зараз він був справжнім духом серед ночі. Чоловік підняв камінець і кинув його у воду, що виблискувала під місяцем. Зійшовши з моста, прикляк на траву, поплескуючи її, як зробив би це із Ледді. Далі підвівся, повернувся, перейшов мостом назад, простуючи алеєю повз висохлий ставок із ліліями, видобувся на пагорб і вийшов геть крізь кам’яну браму.

26 роздiл 2 Сяйнистий Бар’єр (язичницьке кохання) М и зустрілися наприкінці зими. У сварці. Я хотів забрати свої гроші. Її ж робота полягала в тому, щоби втримати мене від цього кроку. Місцем бою було фотоательє в універмазі. Я, наскільки пригадую, був холодним і ввічливим. Вона ж була чарівною, але надокучливою. По суті, вона перемогла. Поміж нами на прилавку лежала блякла неякісна фотографія, яку зробила, щоправда, не вона. Дівчина справді була чудовим фахівцем і точно зробила б це фото добре. Не взявши ні фотографії, ні грошей, я гонорово забрався геть. Навчався я тоді на третьому курсі коледжу та приїхав додому на різдвяні канікули. Та фотографія зображала мого шкільного друга, з яким ми мешкали в одній кімнаті й котрий утопився. Я ніяк не міг утямити, чим та дівчина мене «зачепила». Не пригадую, що я їй відповідав, пам’ятаю лише її чудові, широко розплющені очі, котрі спалахували вогниками злости. Вона була донькою священника Єпископальної методистської церкви в маленькому містечку Нью-Джерсі. Добра

27 Сяйнистий Бар’єр родина віддала її в добру школу Вермонта. Але потім преподобний Стейлі Девіс помер і дівчина, хоч і могла закінчити школу, не вчинила так, полишивши мрії про коледж. Їй довелося влаштуватися на роботу в фотоательє великого ньюйоркського універмагу. Проте Нью-Йорк вона не злюбила та прагнула рано чи пізно покинути його, вступивши на навчання в коледж. Отож зараз вона хоч і була старшою від мене на десять днів, навчалася щойно на першому курсі маленького університету, розташованого десь далеко від Нью-Йорка. Решту часу вона працювала неповний робочий день. Я їхав автом додому й усі двадцять миль думав лише про неї: часом роздратовано, часом спокійно. Десь по обіді до мене зателефонував мій товариш Дон, який мешкав за декілька миль від мене у Біч Гіллі. Ми були давніми приятелями, й після повернення Дона зі школи у Швейцарії обоє вступили на навчання в чудовий університетський коледж для хлопців, миль за сорок чи п’ятдесят від нас. Під час розмови в Дона виникла ідея. Один із наших близьких друзів – Боб – уже закінчив коледж. Він працював і мешкав у будинку сам. Чому б нам, узявши декількох дівчат, зокрема Мері – подружку Боба, не рипнутися до нього? Подзвонив би Дон на день пізніше чи раніше, і до мене, мабуть, не прийшло б оте несподіване натхнення: а зараз я саме думав про ті гарні та роздратовані дівочі очі. Хіба не міг я взнати її ім’я із квитанції? Точно, ось воно: Джин Девіс. Хіба Дон не зміг би запросити Марджері, яка, от дивна штука, виявилася керівницею з персоналу того самого універмагу? Класно. «Слухай, Доне, хочу тебе про щось попросити. Зателефонуй до Марджері, ти її добре знаєш, і попроси її, як колежанку, щоби вона запросила…». Отак і вийшло, що грудневого вечора ми з Доном, Марджері та невгамовною щебетухою Мері на задньому сидінні старезного маминого «ридвана» під’їхали під білу колонаду

28 Суворе милосердя університетського корпусу, де на нас очікувала леді з роздратованими очима. За півтори години ми добралися до університетського містечка. Боб вітав нас із ентузіазмом і, знаючи про наш приїзд, уже розпалив вогонь у великому каміні. Ми випили раз, другий, побалакали, трохи потанцювали. Виявилося, що Джин називали «Деві», скорочено від її прізвища; здається, це якось личило їй, принаймні тепер, коли її очі більше не метали блискавок. Далі ми якось несподівано опинилися самі перед каміном. Її очі (а мені вдалося виразно їх роздивитися) були справді прекрасними: сірі мигдалеподібні, у відблисках вогню вони мінилися барвою морської хвилі. Широкі брови й чітко окреслене маленьке підборіддя – її обличчя мало серцеподібні обриси. І тут, без усяких попередніх роздумів на цю тему, у мені почало наростати переконання, що така форма обличчя є найгарнішою. Джин не була високою, на відміну від мене. «Гм, – подумалося мені, – чи не є часом невисокі дівчата, зрештою, найпривабливішими, найчарівнішими з-поміж усього їхнього племені? Особливо, коли в них блискуче каштанове волосся, милий низький голос і несамовито чарівні очі». Я вимкнув світло й ми сиділи перед каміном, розмовляючи та розглядаючи одне одного у світлі вогню. Вона розповідала мені про морську подорож узбережжям, котра страшенно захопила її. Їй уже давно хотілося побувати в морі на кораблі. Дівчина, котра любила кораблі та море, не могла бути геть поганою. У морі їх захопив шторм, і всіх пасажирів немов язиком злизало з палуби. А Джин навпочіпки добулася на ніс корабля і вмостилась у бухті линви. Промокла до нитки, проте щасливо насолоджувалася солоними бризками від ударів хвиль, коли ніс вчергове об них ударявся. Ця розповідь пройняла мене глибше, ніж ті слова, якими вона її передала. Далі виявилося, що нам обом подобається поезія:

29 Сяйнистий Бар’єр вона процитувала один із моїх улюблених висловів. Ми розсміялися, проте саме віршований ритм пов’язав нас першою ниткою. Певна річ, Деві не росла на селі, проте їй подобалися собаки. У її родини був мурований будиночок (який спорудив її батько) біля озера на заході Нью-Джерсі. Деві подобалося ночами повільно веслувати на каное вздовж порослого лісом берега, прислухаючись до пугукання сов. Дівчина, якій подобаються море, сови, собаки та поезія: сили небесні! Усім дівчатам дівчина! А потім… потім вона зронила щось про те, як може ранити краса. «Що! І ти теж? – вражено вигукнув я. – Тобі про це відомо? Про біль від краси? Я гадав, що тільки я про це знав». Не можу стверджувати, що тієї ночі між нами зародилося кохання, проте дружба – однозначно. Того разу, зрештою, я більше слухав, аніж говорив. А проте ми обоє вже знали, що все – море й сови, поезія та краса, гумор, який радше виражався усмішкою, ніж реготом, – усе це зводило між нами нові зв’язки. Нас охоплювало дедалі більше збудження від такого відкриття. Здається, я говорив щось трошки про польоти, якими палко захоплювався. Виявляється, що і їй це страшно подобалося. Вона взагалі була палкою, заповзятливою натурою. Її дух прагнув. І якщо спробувати охопити єдиним словом її суть, то mot juste5 про неї – це завжди було «жага». Весела, мила й завзята дівчина. А ще сильна. І хоробра. Того пізнього вечора ми верталися до міста автом. Я був за кермом. Наші друзі спали на задньому сидінні, а ми з нею продовжували захоплено розмовляти. От тоді ми й віднайшли справжню близькість. Раніше я вже казав, що ніколи не поцілував би дівчину, якби для мене це справді чогось не означало. Проте, мабуть, без сумніву, не у випадку з Деві. А втім, хай йому грець, воно для мене таки щось означало! 5 Доречне слово (фр.). – Прим. пер.

30 Суворе милосердя Отож, коли випала нагода, я так учинив. Але не в напівтемряві під музику, як вона того могла сподіватися. Я поцілував, коли вона довела, що не належить до тих верескливих лушпайок, яких я на дух не переношу. Дорогу вкрила ожеледиця. Мабуть, я вів авто дещо зашвидко. На великому перехресті загорілося червоне світло… а під нами – ковзанка. Нас понесло напереріз транспорту. Автобуси гримотіли просто на нас. Легкові авта вдарили по гальмах, щоб уникнути зіткнення. Я кинув швидкий погляд на Деві. Та перехопила його і сяйнула усмішкою. Я у відповідь також щасливо всміхнувся. Наше авто м’яко понесло діагонально та прибило до протилежного краю вулиці. Полісмен з осудом на обличчі прудким кроком подався до нас. Я швидко нахилився і поцілував її. Далі, коли крига, так би мовити, скресла, я вже цілував її без ліку. Ось так, досить неправдоподібно, почалося те, що мушу назвати геть неймовірним коханням, з огляду на судження всіх, хто мене знав. Ця неймовірність полягала не в тому, що ми кинулись у цей любовний шал, наче з моста в воду, – є чимало тих, хто зазнав подібного досвіду, – а в тому, як ми створили це кохання. Невразливим наше язичницьке кохання учинив Сяйнистий Бар’єр. Тоді, у грудні, ми зустрічалися ще тричі. На жаль, клопоти наприкінці місяця, пов’язані з передачею зміни на роботі, завадили Деві поїхати зі мною на зустріч Нового року до Дона. Зранку після того Нового року, десь уже перед обідом, я і Боб вилізли з Донової машини біля Ґленмерлської брами. Перед тим ми каталися околицями Біч Гіллу, ледь теплі від шампанського. Боб, Донів гість, відмовлявся кататися на авто з Доном, бо той тричі засинав за кермом. Натомість Дон уперся і поїхав далі сам. Ми з Бобом постояли собі там трохи, про щось теревенячи. У яскравому денному світлі автомобілі із цікавістю глипали на нас, жевжиків, виряджених у білі фраки та

31 Сяйнистий Бар’єр краватки. Зрештою Боб відмовився зі мною поснідати й подався пішки до Біч Гіллу. Уже на підході він випадково зустрів Донову матір, яка щодуху бігла, як виявилося згодом, до місця катастрофи. Вони знайшли Дона, бідолашного дурника, що похмуро сидів на паркані, чекаючи, коли вибухне його авто. Він апатично втупився у струмінь пари, що виривався з розтрощеного радіатора. Тим часом я ледь волік ноги путівцем додому (у парку тенькали якісь зимові пташини), роздумуючи про Деві, що мене, зрештою, і займало цілу ніч. Після короткого сну зателефонував до Джин саме тоді, коли в неї вже вривався терпець. І я погнав на побачення. У перший день Нового року Деві приїхала у Ґленмерл. Так почала вимальовуватися модель року, що надходив: я та Деві разом, разом у Ґленмерлі, що слугуватиме декорацією, на тлі якої поглиблюватиметься наша любов. Ми домовилися, що із цього дня й назавжди одне для одного є тільки ми, навіть попри те, що кожного з нас може спіткати складний вибір. Для Деві цей момент вибору настав за місяць, коли один курсант із Вест Пойнта запросив її на танці в академію. Саме того вечора, коли ми з нею вже домовилися піти на танці в коледж, він хотів перехопити її. Першою моєю реакцією була шляхетність – ну, що таке один вечір? Проте далі я подумав інакше. «Послухай, Деві, – мовив я, – якщо ти зараз підеш із ним, замість того, щоби піти зі мною, як домовлено, то чи не пошкодуємо ми про це пізніше? І не тому, що ти пішла з ним, – це не важливо, а тому, гм, тому, що ця сторінка не відбудеться з нами. Так, як сталося з вечіркою на Новий рік, де нас разом не було. Отож вибирай». І ми пішли на танці в коледж. Десь пізніше довелось і мені робити власний, геть інакший вибір. Мій давній товариш із польотів на літаках – ми називали свою компанію «Ескадрильєю», – який саме тоді набув великої популярности серед друзів своїми відчайдушними трюками

32 Суворе милосердя в повітрі, наполегливо кликав мене поїхати з ним на дуже привабливі повітряні змагання в Аризону. Довелося б мені тоді покинути коледж на цілий рік і Деві, звісно, теж. Я обрав її. Пізніше ми назвали ті наші перші рішення як «поразка повітряних сил» і «поразка ескадрильї». Скоро після Нового року я мав повернутись у коледж: тепер ми могли зустрічатися на вікенди та час від часу ввечері серед тижня. А в коледжі Боб із Доном рознесли звістку про те, як я вляпався, котра підтверджувалася появою на моєму столі справді гарної фотографії Деві. Коли траплялося, що в гуртожитку хтось заручався із дівчиною, йому співали традиційну пісеньку, що супроводжувалася танкóм: «There stood little Johnny (or Dicky), With his hands tied behind him»6 . Після такого самого танцю, чиїми фігурантами, до речі, були ми з Деві, таку пісеньку заспівали й мені. Однак задовго до такого фіналу, саме після Різдва, я власноруч готував собі цю катастрофу в гуртожитку. Одного вечора, серед гамору та базікання хлопців у кімнаті, я писав листа Деві, й у ньому мені хотілося розповісти, якими витонченими все ж можуть бути прояви краси, навіть у містах. Слово «витончений», хоч і було правильним, проте написання його викликало в мене сумнів. «Гей, Бобе, – запитав я, – як ти напишеш слово “витончений”»? Я написав би його «витончиний» і не інакше, хоч ти мені кіл на голові теши. І тут на мене накинулася ціла зграя хортів. «А як пишеться слово “обожнюваний”?» «А як щодо “ангел”, “кицюня” чи “лялюньчик”?» Хай там що, але після того вони від мене на деякий час відчепилися. Далеко пізніше деякі люди делікатно цікавились у мене, чи справді я переконаний, що слово «витончений» пишеться через «е»? 6 «Ось стоїть маленький Джонні (чи Дікі), за спиною склавши руці» (англ.). Відповідник: «Ой знати, знати, хто не жонатий, бігає, нюхає, як пес кудлатий» (укр. нар. пісня). – Прим. пер.

33 Сяйнистий Бар’єр Саме такою любою, дорогоцінною і витонченою насправді була для мене Деві, хоч я про це не розводився. Правда полягала в тому, що ми закохалися майже одразу: у ту першу ніч ми саме закохувалися, якщо вже не були закоханими, і мушу спробувати пояснити, як це було. Кожен із нас спершу не наважувався підпускати до себе наше кохання – воно приходило надто стрімко, а нам варто було бути стриманими й обережними. Питання ставилося так: чи можна було в усе це повірити? То було схожим на лист, у якому сповіщалося про багату спадщину від далекого невідомого родича. У деякі речі важко повірити. Ми обоє були настроєні скептично й недовірливо. Чи могло насправді статися таке… таке диво? Але ще в січні хтось із нас надибав одне міркування, в якому доречними, відповідними займенниками говорилося про те, що значить «закохуватися», і воно, властиво, пасувало саме нам. Дещо, мабуть, сентиментально, але характерно для закоханих. Приводжу з пам’яті, не вельми точно, однак із удячністю до невідомого автора: «Тримати її в своїх обіймах у надвечір’я й бути їй товаришем назавжди – ось усе, чого так довго я прагнув і прагнутиму доти, доки триватиме моє життя… І це – промовив я до себе з деяким здивуванням – це було тим, чим була любов: ця посвята, це незвичайне піднесення, ця раптова незрозуміла радість і цей нестерпний біль». Те, що сталося, сталося з нами обома. Вірю, що так завжди буває навзаєм. Принаймні на початку закоханість однакова, якщо вона взаємна. Фактично ж та закоханість потребує чогось схожого на іскру, котра стрибатиме поміж закоханими, із кожним циклом зростатиме у своїй інтенсивності, так любов ростиме, немов напруга в електрокотку. Плескаючи однією рукою, звуку не добудеш. Нерозділена любов є дечим іншим, але не істинним коханням: можливо, це закоханість, можливо, пристрасть, а може, – потенційне кохання. Я переконаний,

34 Суворе милосердя що справжнє кохання трапляється значно рідше, ніж про це пишуть автори романтичних новел. Той, хто ніколи не закохувався, може прийняти за любов як закоханість, так і суміш симпатії та сексуальної привабливости. Проте, коли «справжнє диво» трапиться, у цьому не буде жодного сумніву. Хтось казав, що мандрівець у нічних джунглях може прийняти виття гієни за лев’ячий рик, але коли почує рик, то вже знатиме, що, дідько його бери, це таки лев! Отак і зі справжнім коханням. Отак і з Деві та мною. Раптовий тріумф розкоші. Ми були занадто приголомшені тією розкішшю, й у нас було надто мало спільних вечорів, щоби проводити більше часу з іншими. Уже в місті, коли я перебрався туди з коледжу, ми декілька разів скромно пообідали в ресторанчиках із маленькими столиками під лампами з абажурами. В одному з них, поміж столиків, на скрипці награвала молода циганка. Я домовився з нею, що вона підійде до нас і за моїм сигналом зіграє «Гумореску» Дворжака. Коли ця мить настала, я нахилився до Деві й тихим голосом сказав: «Тепер і назавжди: “Гумореска” означає, що я тебе люблю». Завжди, упродовж усіх наших днів, як тільки нам траплялося чути її, я повторював ті слова. Це значення закарбувалося, отож я мав лише мугикнути кілька нот чи насвистати їх для неї, аби вона знала, що я кохаю її. Однак найчастіше в місті ми відвідували батьків клуб. Там ми могли пообідати в умовах стриманої пишноти. Що важливіше, одним із барів, куди мали доступ жінки, слугувала на диво чарівна кімнатка, обшита дубовими панелями із прегарним каміном, викладеним зі шляхетного каменю. На пишній камінній дошці були висічені слова: Вогнище, друзі, Святе Письмо, Мудрість, сила, поштивість.

35 Сяйнистий Бар’єр Холодними місяцями в каміні палало багаття; на полицях стояло доволі книжок, а навпроти каміна примостилися, розвернуті один до одного, два невеликі дивани, обтягнуті червоною шкірою, які чомусь завжди були вільними для нас. Ми були там однаковою мірою як закоханими, так і близькими друзями, і, мабуть, провели сотні годин у тій тихій і милій кімнатці, потягуючи крізь соломинку віскі з содовою, дивлячись одне одному у вічі або милуючись полум’ям, розмовляючи про поезію, життя і любов. У тих розмовах, перш за все, виясняли, як могла б витривати любов: «О! Як медовий подих літа відкидає / Руйнівну облогу сірих днів…?». Ми мали звести наш Сяйнистий Бар’єр міцним і витривалим. Попервах, коли ходили у клуб, ми були настільки щасливими, що говорили про наші вечори як про «моменти, котрі творили вічність», замінюючи в цій цитаті Бровнінґа слово «мить» на позачасове «момент» у нескінченному його триванні. Ми обговорювали тисячі майбутніх щасливих днів і годин, котрі творитимуть вічність. Коли зима почала поступатися весні, ми знову декілька разів відвідали Ґленмерл. Було щось зворушливе та ніжне в нашому коханні, щось несміливе, ніби рання весна. Так, немов ми були не цілком певними, що воно ось-ось не ввірветься. Час крокусів і вербових котиків. Деві писала в листі про «ніжну та дещо ніякову млосну тугу, яку відчувала до тебе, сильне бажання бодай торкнутися твого обличчя». Наше кохання ми, звісно, приймали, як чудо. Перша любов завжди творить стару, наче світ історію, оспівану поетами й висміяну спорохнявілими серцями. І все ж, перше кохання – це чудо, неймовірне чудо, як і те, що чудом є щорічний прихід весни. Тут і зараз, усередині й навколо нас – ця розкіш. Отож ми, зачудовані, блукали, узявшись за руки, околицями Ґленмерла, відчуваючи трем землі та наших сердець. Одного мокрого імлистого дня

36 Суворе милосердя я вийшов із будинку, щоби зустріти її біля ставка з ліліями, і почув, як вона наспівувала собі пісню з «Maytime»: Любий, любий, любий, Чи кохатимеш ти мене завжди?.. У моїй кімнаті читалася поезія – поеми Єтса, Шеллі та Бровнінґа. Нас зворушили «Квітень» Вільяма Морріса та «Баладасписок любовних речей» Річарда Ле Ґалієнне. Найчастіше поеми декламував я, адже будь-який ритм добре карбувався у моїй пам’яті; натомість Деві грала на фортеп’яні у вітальні. І якщо кохання захопило нас, то не менше за нього нас захопив феномен краси, її таїна. По суті, ми були язичниками, але то було високе язичництво. Ми поклонялися духам землі та небес; ми обожнювали містерії краси та любови. Весна вже ввійшла у свою повноту. Сад перетворився на біле море цвіту, яким ми, чи то під зоряним небом, чи то в потоках сонячного проміння, зачудовано собі блукали. Гуляючи іноді під дощем, ми занурювали наші обличчя в пишну прохолодну вогкість бузку. Я пришпилював букетики конвалій до брошки на блузі Деві. Хтозна, чи часто щось подібне траплялося з іншими закоханими, для нас, однак, це була найвища розкіш, про яку ми будь-коли знали. Задовго до того неймовірного травня я написав для неї першого вірша про те, як ми закохувалися. То була правда, наскільки вона могла відбитися у вірші. Я пові́дав, як то було, і як мало статися далі: травнева пора Втікає немічна зима Перед сурмою травня, Немає смутку вже, нема, – Прийшло, прийшло кохання!

37 Сяйнистий Бар’єр Коли ж весна уже іде І прибуває літо, Кохання наше все ж цвіте Бузком над цілим світом. Пора травнева, майський сон Кружляє п’янким летом, Докіль суцвіття не замре Під сніговим заметом. Уже на другому побаченні, ми почали говорити про те, як залагоджували б певні речі якби, припустімо, одружилися. Ми вже відкрили для себе цінність спілкування саме в ту найпершу ніч біля каміна. Дещо пізніше, після того, як ми тоді дорогою додому так ризиковано ковзнули до нашого першого поцілунку, я недбалим тоном завів розмову: «Знаєш, Деві, коли здибаються люди, так би мовити… гм… ну, одного штибу, цілком можливо, що, м-м-м.., так, із того щось може вийти. Ну, щось на кшталт одруження. Чому б нам про це не подумати? Маю на увазі, як би ми робили подібні речі?». Деві легенько кивнула й відповіла з ледь прихованим ентузіазмом: «Гадаю, це було б дуже цікаво. І, крім того, ми багато чого взнали б одне про одного». Отак, ніби граючись, ми й розпочали. Ми почали міркувати про стандартні проблеми, котрі виникають у подружньому житті, і багато що вияснили: рідня, гроші, прийняття рішень, діти, ревнощі. Щодо рідні, зрозуміло, є лиш один вихід – спільна монолітна позиція: чемний і рішучий спротив будь-якому втручанню. І, звичайно, жодних «я йду додому, до мами», до чого частенько схиляється чимало жіночок. Інакше кажучи, апеляція до будь-кого стороннього з нашими проблемами, на нашу думку, була вкрай неприйнятною – це, по суті, визнання провалу, а значить – кінець. Так, тут тверда домовленість. Що далі? О, гроші. Гаразд,

38 Суворе милосердя усі гроші, звідкіля б вони до нас не потрапили, мусять рівною мірою належати нам обом. Вони – наші. А вже як їх там витрачати, і це, до речі, привело нас до проблеми ухвалення рішень… Що ж, ухвалювати всі важливі рішення ми будемо після обговорень, а обговорювати будемо аж доки не досягнемо повної згоди. Ніхто не має права нав’язувати власні правила, ніколи. Тепер – діти. Як ти це собі, гм, уявляєш? Річ у тому, що вже тоді ми зауважили, і це була наша спільна думка, що людей усюди надто багато. Значить, поки що дітей не треба. Що там іще? Ревнощі? О, ті лиходії найгірші. Ми відразу домовилися, що для нас цікавість становитиме тільки подружжя, де панує така любов, у якій недовіра немислима. Чи буде вона завжди, на той час нас іще не цікавило. Ми лише зауважили, що ревнощі – це страх, який може роз’їдати стосунки, навіть коли він цілком безпідставний. На такий виклик є тільки одна відповідь: тотальна довіра. І якщо, міркували ми собі, та довіра коли-небудь порушиться, бодай на йоту – це остаточний кінець – довіра не відновлюється. Проте доти, хоч це й ризиковано, довіра мусить бути тотальною. Під кінець вечора ми вже почувалися такими мудрими та проникливими, що ну. Проте все ж були на правильному шляху, хоча, звісно, не усвідомлювали повного комплексу проблем, які жартома означили. Однак, хай там що, більшости тих напівжартівливих рішень ми дотрималися упродовж нашого спільного життя, дотрималися відповідально та шляхетно, передусім тотальної довіри. Одного вечора ми покинули клуб на нашому автові, невимовної краси двомісному купе, відомому під назвою «Зелене Каченя». Ми в’їхали в містечко під барабанний стукіт дощу, уявляючи наш маленький затишний автомобільчик кабіною літака. Зрештою ми припаркувалися, тобто «приземлилися», щоби націлуватися до нестями перед тим, як Деві повернеться

39 Сяйнистий Бар’єр в університет. У проміжках між поцілунками ми й далі обговорювали проблеми, котрі могли розділяти закоханих. Здавалося, що найближчою проблемою можуть стати діти. На додаток, чвари може породити ще й усілякого штибу власність. Одна наша знайома так любила свій будинок, що її чоловік, бідолаха, не міг у власній госпóді ні ноги задерти, ні люльки розпалити. Ми винесли вирок – довіку блукати тій мегері по землі бездомною. Ще вирішили, що дуже цінна власність сама привласнює свого власника. Ми домовилися не мати нічого такого, із чим нам було б незатишно, – ні оригіналів картин (можна обійтися репродукціями), ні розкішних фоліантів (можна обійтися виданнями в дешевій оправі). Цю думку про тиранію власности ми зберегли та зробили принципом нашого життя: коли далеко пізніше ми придбали наш перший автомобіль (ох, як виблискував його свіжолакований кузов!), то для зручности добряче потовкли його молотком. На самому початку, десь за декілька тижнів після нашої зустрічі, ми вперше посварилися. Моя мама на декілька днів лягла в лікарню і я пішов провідати її, узявши із собою Деві. Там я залишив їх на часинку в палаті, щоби вони краще запізналися між собою. Після візиту, коли в «Зеленому Каченяті» ми заїхали на заправку, я безтурботно запитав: – Ну, і про що ви там розмовляли? – О, це секрети, – у тон мені відповіла Деві, – жіночі секрети. Я ніколи не розкажу. Я, звісно, знав, що ні про що навіть віддалено важливе розмова там не йшла, але тут мене пройняло невиразне почуття, що навіть тривіальні таємнички можуть убити клин між нами. Отож усе ще безтурботно, але з натяком на серйозність, я продовжив: – Слухай! Ти повинна мені розповісти! То є частина нашої домовлености про монолітну позицію.

40 Суворе милосердя –  Ні, – відповіла вона, – ми ні слова не говорили про секрети. Її маленьке підборіддя виражало рішучість. – Деві! – сказав я. – Ти ж знаєш, що ми мали на увазі не мати секретів. Розкажи мені! – Ні! – відповіла вона. – Ми також домовилися, що ніхто не має права нав’язувати власні правила. – Я не нав’язую жодних правил, – наполягав я, – це просто наша домовленість. Розкажи. –  Ні! – знову відмовила вона. – І не подумаю. Усе, забули про це. – Ні, ти таки подумаєш про це! – із притиском заперечив я. – Ми не збиралися мати секрети одне від одного. Я витримав паузу і продовжив: –  Згадай, – мій голос затремтів благородним гнівом, – я говорив тобі про це. Розповідай! Мовчання. –  Ну, що ж! – із притиском мовив я, у нервах рвучко кинувши «Каченя» за ріг. – Я вже їду до універу. Якщо… ти… не… розповіси… мені… за цей час усе, я висаджу тебе й заберуся геть. І НЕ вернуся – ніколи! Я зблід. Деві теж. Краєм ока я бачив її кам’яний профіль. Краєм свого (прекрасного) ока вона бачила мій кам’яний профіль. Ми їхали у крижаній мовчанці. Я уявив собі її личко сердечком, її, котра вже була ледь не кривоприсяжницею. Потім скинув швидкість. Авто поволі сунулося вперед і ми вже доїжджали до університету. Раптом до мене долинув звук, схожий на коротке приглушене скімлення. Мигцем зиркнувши в її бік, я побачив сльози на щоках. О, Боже! Якимось здавленим голосом я прокумкав декілька нот із «Гуморески». Деві голосно

41 Сяйнистий Бар’єр розридалася. Я спинив авто. Повз нас на велосипеді проїхав молодий хлопець. Деві тихо пролебеділа: «Добре, я розповім тобі (схлип). Там нічо’ такого». Вона все розказала, і, звісно, нічого такого там не було. Коли закінчила, я завів двигун і ми рушили до Ґленмерла. Наприкінці Деві додала: «Я нізащо тобі не розповіла б, хай би там що, якби глибоко всередині щось не давало мені спокою, що ти мав рацію: нам справді не треба мати секретів одне від одного. Але… слухай, невже ти дійсно вчинив би так? Пішов би геть? Назавжди?». Я на хвилю замислився, а потім відповів: «Гадаю, ти знаєш, що так. Принаймні хотів до тієї миті, поки ти не схлипнула. Але… якби таки пішов, то повернувся б. Може, того самого вечора, щоби запитати тебе, чи не хотіла б ти обговорити все це. Тому що маємо ухвалити рішення тут і зараз». Приїхавши у Ґленмерл я залишив машину на краю путівця серед парку, і ми з Деві підійшли до лавки біля ставка з ліліями. Там ми глянули одне на одного з вимученими посмішками. Потім поцілувались і поцілунок той був чистим блаженством після болю й небезпеки розриву, які нас ранили. Перед нами в майбутньому було ще багато сутичок, адже ми обоє були впертими (до того ж обидвоє Леви, для котрих це важливо), проте примирення в обіймах було завжди таким небесним, що нас проймало дивне відчуття чи не варта була радість усіх тих мук. Висоти і глибини… Ота криза випала на пізнє зимове пообіддя. Десь неподалік крякало гайвороння. Довкола стіною стояли дерева, витягнувши до неба голе галуззя. Попереду мирно розкинувся ставок, у якому влітку росли лілії і де колись плавав мій іграшковий вітрильник. Cпонтанно між нами зав’язалася глибока розмова й то не так про вже залагоджену проблему зі секретами, як про справедливість у стосунках між закоханими

42 Суворе милосердя та про те, як зробити кохання тривалим. У тій розмові сформувався (як ми гадали) не більше й не менше як головний «секрет» непроминального кохання – спільність. «Слухай, – казали ми собі, – що притягує більшість людей до близькости й любови? Без сумніву, це таємниця фізичної принадливости, однак передусім – це речі, які вони поділяють. Ми обоє любимо полуниці та кораблі, колі й поезію, й усю красу загалом, і всі ті речі пов’язують нас. Але це нам так гарно випало, однак відтепер нам доведеться ділитись усім. Усім! Якщо комусь із нас щось подобається, то там мусить бути ще дещо принадливе для іншого й той інший зобов’язаний те інше віднайти. Якусь окрему піщинку, цікаву для обох. Так ми створимо тисячі пасем, великих і малих, які пов’яжуть нас. Тоді станемо такими близькими, що надалі виявиться геть неможливим припустити, навіть подумки, що хтось із нас колись зможе створити подібну близькість із кимось іншим. І наша довіра одне до одного буде заснована не тільки на коханні чи вірності, а й на факті тисячі спільних пережиттів і досвідів… тисячі тисяч сув’язей, скручених, злютованих у щось нерозривне й непробивне». Наш ентузіазм наростав у міру того, як ми розмовляли. Тотальна спільність, на нашу думку, була основним секретом кохання, першим і останнім. І, звісно, ми зможемо полюбити будь-що, коли цього запрагнемо. Через обмін думками, досвідом, емоціями… усім-усім, зможемо не тільки утворити тенета неймовірної дружби, а й зберегти магію закоханости. І з кожним роком дедалі глибше поринати в це. Ми станемо такими близькими, якими тільки можуть бути людські істоти, такими, якими ніхто до нас не був. І які шторми не налітали б, які зміни не приносили б роки, саме там буде ядро близькости, котра живитиметься з нашої спільности. Так ми бачили наш шлях, горизонт за горизонтом. І так мало статися.

43 Сяйнистий Бар’єр З веселою серйозністю ми скріпили наш договір потиском рук, а тоді, зненацька поцілували одне одного. Я сягнув рукою до кишені й вийняв звідти складений аркуш із віршем. Під час тої жахливої мовчанки в машині я уявляв, як його спопеляє сумний блакитний вогник, але зараз прийшов його час. Вірш мав дещо з того, що написала сама Деві, про оголене гілля, а отже, певним чином був нашим. А втім, правду кажучи, усе, що я будь-коли написав, проростало з тісного союзу наших умів і сердець. Тепер на березі ставка я читав їй цей вірш: Весна (елегійне) Ми обоє проймемось блакиттю весни, Запах бозу й піснí – крізь роки, на роки, Жваве літо осінні ховає знаки́ , Лише квітень між нами цвістиме віки. Ніч надходить, а настрій весни ще кипить, – Голі віти бринять, запах бруньок п’янить, Віти мріють на тлі неба темного краю, Знов лиш квітень цілує, коли мла огортає. На завершення того пам’ятного дня, дня спустошливої кризи, що сформувала контури нашого кохання, дня, коли я прочитав Деві того вірша, мій батько запросив нас на обід у свій клуб. За візит до матері в лікарню він назвав Деві «своїм хлопцем». Деві спалахнула від похвали та проходила так декілька днів. Тим часом у клубі ми із задоволенням присіли до грубезних стейків і бургундського. Уже пізніше, озираючись на той день, коли народилася наша спільність, ми бачили, що саме тоді нашими щирими, веселими та сповненими великих сподівань зусиллями почав зводитися Сяйнистий Бар’єр.

44 Суворе милосердя Сяйнистий Бар’єр був щитом нашого кохання. Муром, який оточував сад. Огорожею, що боронила молоде деревце від оленів, яким завжди кортить обгризти ніжну кору. Він був фортецею з мурами й оглядовими вежами, що відблискували білизно́ ю, наче крейдяні урвиська Англії. Сяйнистий Бар’єр, який ми так одразу назвали, обороняв зелене дерево нашого кохання. Ба більше, у певному сенсі він і був нашим коханням, міцною твердинею. Ось чим був Сяйнистий Бар’єр. Але чому кохання потребує захисту? Від яких недругів? Ми роззирнулися і побачили світ, який ставав ворожим і загрозливим місцем, де гинули стандарти порядности і ґречности, а майбутнє дихало жахливою війною. Світ, у якому кохання не виживе. Своєю усмішкою кохання, здавалося, гарантувало вічність, проте наші друзі, що були закохані від минулого року, цього року вже розійшлися. Відсоток розлучень дискутувався у пресі. Куди поділися літні закохані пари? Виходило так: хай там що любов обіцяла, сама по собі вона тривалою бути не може. Але чому? З якої невдачі виростала невдача кохання? Одного разу ранньою весною нам здалося, що ми побачили відповідь. Убивцею кохання є повзучий індивідуалізм. Закоханість є подарунком богів, але вже далі, діставши цей дар, закохані можуть або плекати його, або зруйнувати. Проте освідчившись, більшість уважає, що кохання вже збулося, особливо після одруження. І спільні прагнення, спільні дії припиняються. Починається пошук власних інтересів. «Ми» перетворюється в «Я». У «сам». В егоїзм: дію як хочеться МЕНІ. Егоїзм у дії – це лише відхід у «сам». Таким є шлях повзучого індивідуалізму. А в сучасному світі, особливо у великих містах, цьому сприяє все. Чоловік іде у свій офіс, жінка залишається вдома з дитиною… її дитиною, а, зрештою, може мати і власну роботу. Невдача кохання, очевидно, спричинена

45 Сяйнистий Бар’єр ненавистю, нудьгою чи недовірою до партнера, однак це вже наслідки. Першим був повзучий індивідуалізм: невдача, за якою підуть інші. Ми звели Сяйнистий Бар’єр супроти цього індивідуалізму, котрий, за нашими остаточними висновками, був егоїзмом. Ми також звели його супроти світу непристойностей і занепаду стандартів, супроти занепаду ґречности й тих циніків, які тихцем підсміювалися над коханням. Ми хотіли мати власні стандарти. І, понад усе, нам хотілося бути ми-центричними, а не я-центричними. Індивідуалізму ми протиставили великий принцип спільности. У самозакоханій особистості вбачали основну й найбільшу небезпеку для кохання, проте тоді ще недобачали в ній основне зло пекла, яким вона насправді й є. Бачили тільки небезпеку для нашого кохання. З легким серцем ми відвернулися від усього того, відвернулися, бо любили наше кохання. І вирішили для себе, що в Сяйнистому Бар’єрі буде запорука нашого непроминального кохання. Повзучий індивідуалізм і спільність були протилежними сторонами однієї монети. Ми відмовилися від багатьох розваг, як-от «бриджу», полювання, вітрильних прогулянок, адже ті зманювали до індивідуалізму. З іншого боку, якщо одному з нас щось подобалося, то інший, во ім’я спільности, мусив навчитися це любити. Ось чому ми знову переглянули свої сумніви щодо дітей. Якби то ще дітьми опікувалася няня, ми могли б уділяти їм по декілька годин на день, а були б ми фермерами – діти стали би благом для нас. Але в умовах сучасного життя, коли діти стають для жінки центром, вони нас розділятимуть. Ні, ми не хотіли дітей. Ані жодної кар’єри, котра стала б домінувати над нами в нашому житті, хіба спільної. Жити на засадах спільности ми почали негайно, вкладаючи в це весь свій жар і ретельність. Ми вирішили, що кожен

46 Суворе милосердя із нас прочитає усі книжки, навіть дитячі, які читав інший. Що ж, ми зробили це. У світі літератури я почувався як риба у воді, але у світі музики Деві орієнтувалася незгірш. Отож я почав вивчати музику в музичному класі коледжу, дозволяючи симфоніям і квартетам широким потоком вливатись у моє життя. Я й далі міг разом із Деві творити вірші, як і вона зі мною могла писати музику (Деві була талановитою органісткою та піаністкою), адже тепер ми почувалися в обох світах як удома. Більше кохаючись у музиці, вона грала для мене. Дуже люблячи книжки й, звісно ж, усю поезію, ми багато читали вголос. Одною такою книжкою, яку я знав і любив, була «Peter Ibbetson» («Петер Іббетсон») Джорджа дю Мур’є. Це історія про безсмертне кохання. Ми з насолодою читали її разом. А потім спробували знайти у прокаті екранізацію, котру я колись бачив, проте безрезультатно. Тоді ми організували приватний перегляд цього фільму – і все во ім’я принципу спільности. У маленькому тихому парку біля батькового клубу, де ми часто зустрічалися, стояла маленька бронзова фігурка феї на кам’яному пеньку: вона стала для нас «феєю Тарапатапум». А «Мімсі» – секретним милим ім’ям для Деві. Проте ця книжка була лиш однією із сотень. І кожна з них, як і кожна поема чи концерт, а чи струнний квартет, творили між нами дедалі нові дорогі сув’язі. Нові книжки ми читали разом або відразу по черзі. На вистави та концерти теж ходили разом і коли хтось не міг, інший теж не йшов. Тоді нам здавалося, що однією річчю, яка могла суттєво поділити нас, була статева точка зору: дівчаток навчали мислити як жінок, а хлопчиків – як чоловіків. Ось чому ми започаткували й роками підтримували наші титанічні зусилля, щоби бачити й розуміти ті надзвичайно різні точки зору. Не буде перебільшенням сказати, що я навчився мислити як жінка, а Деві – як чоловік. Як результат, наша близькість незворотно поглиблювалася, вона ставала

47 Сяйнистий Бар’єр неправдоподібно глибокою. Наша теза про те, що якщо комусь із нас щось подобається, то й інший мусить знайти собі щось привабливе в тому, підтверджувалася знову і знову. Отак спільність виявилася спілкою. Глибше і ще глибше… що більше я читав її книжки та знав її музику, то більше був у ній, і те саме з нею: ми ставали одним невіддільним цілим. Сяйнистий Бар’єр передусім був спільністю і захистом проти індивідуалізму, проте ми розвинули й інші принципи. Одним із них, без сумніву, була тотальна довіра. Іншим, про який я вже згадував, було наше усвідомлення того, що власність могла стати обтяжливою. Дещо пізніше, маю на увазі, пізніше тієї першої весни, нам відкрився ще один принцип, який ми назвали принципом спонтанности: як тільки комусь із нас зненацька забаглося, ну, наприклад, зупинитись і послухати пташку, чи вийти на прогулянку серед ночі, чи чкурнути із занять, та мало що… ми завжди це робили вкупі. Іншим, дещо схожим принципом був підтверджувальний: якщо хтось із нас у щось повірив, ми обоє приймали це, за умови, що його не можна було спростувати. Ми вважали, що будь-яке підтвердження вартувало довіри більше, ніж заперечення. Якби хтось із нас раптом побачив привида, інший мав би це прийняти без жартів. А ще був принцип ґречности: щó б хто з нас не попросив іншого зробити… те мало бути зробленим, але прохач мав зважувати всі наслідки. Так, кожен із нас міг розбудити іншого серед ночі й попросити його принести кухлик води, а інший мав піти по той кухлик хоч і напівсонним, однак із усмішкою. Ми, по суті, ознáчили ґречність як «кухлик води серед ночі». Причому попросити для нас було виявом такої самої витонченої ґречности, як і принести. Ми прагнули близькости через спільність для того, щоби втримати закоханість, але насправді така близькість виявилася справжнім союзом. Спершу в наших розмовах іще у клубі

48 Суворе милосердя ми бачили процес зближення до союзу, як притирання двох каменів – твердий вижолоблює м’якший доти, доки вони не припасуються досконало. Словом – єдиний моноліт. Язичниками, якими ми на той час були, ми геть не нагадували ту Христову «єдину плоть» у подружжі, інакше мали б із Ним бодай якийсь слабкий зв’язок. Звісно, ми усвідомлювали, що наші початкові «начерки» були майже одностайними, особливо щодо краси й гумору, однак процес перетворення в моноліт, усе ж не супроводжувався виттям і скреготом, головно тому, що ми обоє були сильними та непіддатливими. Це, однак, не заважало нам підсміюватися над собою. Інше благословення, а втім, воно здавалося нам само собою зрозумілим, полягало в тому, що ми могли постійно спілкуватися. Ми обоє мали чудову дикцію, слова вживали адекватно, й обоє були жадібними до розмов, розмов про все. Зрештою, ми вірили, і це знову ж таки здавалося нам само собою зрозумілим, що могли б, ще б пак, змінити самих себе, коли побачили б у тому щось путнє: наші розум і воля були під повним контролем. Твердження «я так живу, тож приймай мене, як хочеш», таке звичайне в ті дні масового захоплення психологією, було цілком неможливим для кожного з нас. Можливо, ми були надміру самовпевненими, але мене не полишало відчуття, що наше пристрасне бажання змінити все, загалом було кращим вибором, на відміну від пасивного приймання заяложених помилок. У «П’ятій симфонії» Чайковського є мотто, яке проходить крізь усі чотири дії, – іноді меланхолійно, іноді зловісно, наприкінці твору перетворюючись у тріумфальний гімн. Ми ототожнили наше кохання, Сяйнистий Бар’єр, із тим мотто: воно оспівало нашу любов. Часами нам трафлялося погиркатися: ми ж бо люди, і кожен при своїй вдачі. Зазвичай сутички закінчувалися нічим: ми просто втомлювалися, трохи сторонились одне одного чи

49 Сяйнистий Бар’єр утримувалися від прогулянок на люди. Нам відкрилась одна річ: наша неймовірна близькість сама по собі була джерелом напруги й легко породжувала найменшу дисгармонію. Ми це виразно розуміли: так, піщинка, котра не причинить ані найменшої шкоди будильнику, виведе з ладу точний хронометр. Натяк на гнів чи холодний тон у голосі шокували кожного з нас. Обрáзи тоді висловлювали винятково ґречно. Кохання було зраджено. Неймовірне лихо спадало на нас. Надія вмирала, погляди відводились і гнітюча тиша зависала поміж нами. Але навіть тоді, у проваллі розпачу, ми знали, що досить комусь із нас вловити погляд іншого, ми розрегочемось і крига скресне. Однак це не означало, що той зрадник отримував прощення… Ми також знали, що одне лише любляче слово чи навіть платівка на програвачі – особливо гумористична мелодія «Кохання для трьох апельсинів» – відродить нас. Іноді хтось із нас саме так і чинив. Якось на підвіконня відчиненого вікна спурхнула пташина і своїм яскравим очком насторожено глипнула на нас, безмовних і непорушних у глибині кімнати. Це було так кумедно, що ми вибухнули реготом. Іноді мовчанка ставала такою безглуздою, що нас поривало розреготатися; врешті когось зраджувала витримка, далі лунав спільний регіт і ми знову ставали коханцями. І ось… до нас опускалися небеса: примирення, ніжність, радість. Висоти і глибини… З тих нечастих сварок ми затямили одне: розлука – річ небезпечна. Сутички починалися завжди, коли ми лише трошки порушували нашу гармонію. Пізніше, коли я служив на флоті, мій корабель бувало по два тижні перебував на чергуванні у відкритому океані. Виявилося, що після тих чергувань нам треба було не менш як добу відновлювати нашу спільну дійсність, навіть попри те, що ми намагалися постійно думати одне про одного. Ми вирішили, що в розлуці починаємо дещо

50 Суворе милосердя ідеалізувати одне одного, певною мірою втрачаючи реальну уяву про особу. Дивно, але щось схоже є, коли відсторонюєшся від інших людей бодай на три ночі поспіль. Тоді починаєш від них дещо відчужуватися. Ми потребували декілька днів або вечорів лише для нас – музикувати, читати вірші, просто гуляти. «Самотні прогулянки» – самотність разом – виражали те, чого ми прагнули: вітру й неба, тверді й моря. Пильнуючи з валів Сяйнистого Бар’єра, ми від початку вирішили заснувати т. зв. Раду Навігаторів. Рада Навігаторів була частиною системи «відвертих розмов», ба більше, вона була дослідженням «стану угоди», стану нашої спілки. Чи до кінця відверті ми одне з одним? Чи не з’явилися раптом ознаки індивідуалізму? Ці наради відбувалися раз на два тижні або раз на місяць. Починали ми їх із того, що розливали в келихи херес, запускали якусь феєричну симфонію, скажімо мотто з «П’ятої симфонії», і лише тоді починали розмову. Часто на тих нарадах ухвалювали рішення щодо дії. Яким би не було це рішення, його завжди ухвалювали, виходячи з базового принципу, який ми назвали «Апеляцією до Кохання». «Апеляція до Кохання» була наріжним каменем усієї структури Сяйнистого Бар’єра. Весь принцип зводився до одного питання: що буде найкращим для нашого кохання? Чи захоче хтось із нас змінювати свою поведінку, яка дратує іншого, чи захоче інший навчитися приймати чужі недоліки? Що із цього буде кращим для нашого кохання? Який із цих двох шляхів варто вибирати, зважаючи на нашу головну мету, – кохати так довго, як триватиме життя? Вирішального аргументу ми не знаходили. Цей принцип був як сурма, котра кликала нас від парапетів Сяйнистого Бар’єра, змушуючи переводити погляд від раптових забаганок на щось справді вартісне. Принцип «Апеляція до Кохання», у якому стверджувалося, що закоханість для нас має бути першою, а також сам Сяй-

51 Сяйнистий Бар’єр нистий Бар’єр, який своєю назвою викликав в уяві стрімкі, неприступні стіни, разом могли створювати враження неможливости дружби й родинної любови. Те відчуття було б фальшивим. Одним із трьох пунктів мого дитячого кодексу чести, який є чимось на кшталт ключа до цієї книжки, було: «Ніколи не зрадь друга». З нього випливало, що дружба була для мене важливою: саме так воно й було, як для мене, так і для Деві. Ми вірили в глибоку та щиру дружбу, наші зв’язки із друзями й родиною були дуже теплими, а ми самі – страшенно їм відданими. Сяйнистий Бар’єр (не варто забувати, що це таке) не відкидав нічого, що було добрим і прекрасним, як, наприклад, усі види любови, що з’являлися в нашому житті; а принцип «Апеляція до Кохання» був лише певним видом вартости, – першим у пріоритеті. Конфлікти між закоханістю і дружбою виникали рідко, або й зовсім не виникали. Вони майже завжди траплялися, коли любов стикалася зі свавіллям. Тут варто зауважити, що найприскіпливіша феміністка наших часів навряд чи змогла би прискіпатися до нашого союзу, де рішення ухвалювали, виходячи із принципів спільности, зокрема принципу «Апеляції до Кохання», і в якому ніхто не прагнув домінувати. Усе необхідне ми робили разом, – це було частиною спільности: чи то домашні роботи, чи то вправи під вітрилами. І робили це не во ім’я жіночих прав, а заради великого імені любови. На людях або в компаніях, аби втримати й оберегти ту нитку, що зв’язувала нас, ми користувалися системою знаків. Одним із «розпізнавальних знаків» був ніжний посвист на чотири такти, який, звісно, не залишався без відповіді – легкий жест, погляд або усмішка; ними ми користувалися сотні разів. А такі сигнали як «тривога» чи «аварія», якби раптом щось трапилося, а траплялося таке часто, миттєво висмикували нас

52 Суворе милосердя зі сну. Для використання у компаніях була ціла низка знаків, подаючи які не треба було ні поглядів, ні міміки. Зазвичай, це були геть безневинні запитання, наприклад: «Ти не забув сигарети?». Означати вони могли різне: «Цей телепень мене вже дістав: зроби що-небудь», або «Забираймося звідси», або «Зверни увагу на того, на кого я гляну», чи «Той, хто щойно говорив, – брехун», або «Коли будемо виходити, запроси того (тих), на кого я гляну, вийти разом із нами». Ці й інші, значно складніші та витонченіші вирази з відповідними на них реакціями, давали змогу нам, надзвичайно вправним у цій системі, провадити приватні розмови в переповнених людьми приміщеннях. Знаки знаками, але про нас часто думали, що ми читали думки одне одного. Шкода, звісно, що так не було, і до справжньої телепатії залишалося далеко. А втім, хоч ми й не прагнули бавитись у телепатію, однаково траплялися таки приголомшливі випадки, хоча, мабуть, це були просто збіги. Правду кажучи, ми були такими дружніми, такими близькими у способі мислення, настільки глибоко спорідненими закоханими, що нам достатньо було погляду чи інтонації, аби зрозуміти, щó в цей момент кожен із нас думає і, що важливіше, відчуває. Часами ми шокували наших спостережливих друзів, спілкуючись отак між собою. Вони насилу вірили, що це не телепатія. На стороннього спостерігача це справляло доволі моторошне враження. Якось один наш друг зауважив, як Деві мигцем зиркнула на свічки, що стояли в нас на камінній дошці, проте на мене вона не глянула. За мить я підійшов і запалив їх. «Я був у шоці, – сказав він пізніше. – Це було несамовито». Сяйнистий Бар’єр уміщував усі ті елементи, сконцентровані у спільності й абсолютній довірі, які ми виростили в нашому коханні. Отож ми вірили, що так зробили його невразливим до різноманітних руйнівних впливів, як-от, скажімо,

53 Сяйнистий Бар’єр егоїзму. Ми закохалися весною, закохалися вперше, і вважали, що наше кохання витримає. Що б там не траплялося з коханням в інших людей, наше витримає. І воно витримало, хоч за багато років трапилося те, чого ми ніяк не очікували. Що було дивовижним, якщо не унікальним, у нашій любові, у нашому коханні, так це все те, щó ми виплекали в ньому, вкладаючи в ту працю весь наш розум і відданість. Але під усіма тими важкими клопотами квітла чарівність самої любови, сама любов, любов настільки глибока й чиста, що своїми пристрастю й ніжністю майже вщент розбивала наші серця. Пристрасть, як сексуальний елемент, теж у ній була, і сексуальна гармонія, що виражалась у сексуальних іграх, становила важливий вимір нашого кохання. Та це було далеко не головне; і ми знали, що зробивши це́ головним чи навіть найважливішим елементом, – накличемо біду. Ті, хто бачить любов винятково як секс чи головно як секс, мабуть, не розуміють, чим вона є. Вони нагадують сліпця, котрий уважає, що хобот слона… чи то фалос – є цілою твариною. Секс – проста частина чогось значно більшого. Кохати й бачити любов як красу є своєрідним поклонінням, яке відвертає закоханого від власного я. Коли я кидав погляд на сплячу Деві, таку беззахисну уві сні, довірливу та невинну, моє серце краялося від зворушення… Як тої першої весни, так і за десяток років. Коли ми вперше відчули кохання наприкінці зими, ми сказали собі: «Якщо до пори, коли зацвіте бузок, кохання мине, – ми розійдемося». Але до того часу ми ще більше закохалися: адже кохання мусить або рости, або померти. Щороку на чергову річницю ми повторювали собі: «Якщо наступного року ми не закохаємось одне в одного ще більше, ми програли». Однак продовжували закохуватися дедалі сильніше, стаючи все ближчими й милішими одне одному. Вона в мені, а я в ній – як закохані сіамські близнята. І щороку ми підносили старий

54 Суворе милосердя тост за майбутнє: «Якщо ця частина буде такою ж доброю, як та, що була, – тоді Слава! Уперед, до кінця життя». Однак яким би невразливим не був Сяйнистий Бар’єр до відцентрових сил життя, він не був невразливим до смерти. Ми були свідомі смерти: ті, хто до безтями закохані в життя, завжди свідомі смерти. Ми впізнавали себе у словах Волтера де ля Маре «Погляд твій останній на всі ті милі речі. Щогодини…». І говорили, маючи це на увазі, що якби смерть прийшла завтра, чи за рік після такого кохання, а чи за п’ять або десять років, вона не була б поразкою. Радше коротким, останнім сліпучим спалахом. Так, вона не буде поразкою, коли прийде раптово, але прийде за нами обома відразу. Проте смерть не має пошани до любови. Й от ми, котрі випестили таке кохання, ми, котрі злилися в одне ціле, попадали у страшний ризик. Чи міг би хтось із нас узагалі перенести смерть іншого? Одна думка переслідувала нас, вона морозила наші серця. Уперше я уявив смерть Деві ще в ту першу весну. Мені наснився сон, що ми разом безтурботно дуріли на даху десятиповерхового будинку. Деві реготала, відкинувшись на парапет… аж раптом зірвалася… я летів додолу сходами з такими болем і мукою, що дивуюся, як не помер у тому сні… вона лежала на пустельній вулиці, уся розбита… останній поцілунок, як видих… і все. Той сон був єдиною найжахливішою агонією за все моє життя. Деві теж мучили схожі думки. Це було нестерпно. Тому ми довершили Сяйнистий Бар’єр: ми мали померти разом. Ми були язичниками, над нами не тяжіла жодна релігія і попереду ми очікували тільки темряву. У нас були тільки ми й наше прекрасне кохання. «Докіль суцвіття не замре / Під сніговим заметом». Якщо ми розділили це кохання, чом би нам не розділити цю смерть? Після тривалих і глибоких роздумів вирішили: якими б там не були наші дні – довгими чи