55 Сяйнистий Бар’єр короткими, немов падаюча зоря – ми підемо із цього життя разом. Якщо один із нас випадково загине, інший негайно піде слідом. Або, якщо одного з нас уразить смертельна недуга чи обоє будемо вже такими старими та кволими, що не зможемо більше насолоджуватися життям (десь близько тридцяти ми почали над цим замислюватися), тоді завершимо його разом. Винаймемо літак, здіймемося високо в чисті небеса й, опустивши ніс, виблискуючи яскравою стрілою у променях сонця, із ревом ринемо вниз в останньому затяжному піке. Трохи пізніше, коли ми почали планувати купівлю яхти, «останнє затяжне піке» (ми й надалі продовжували це так називати) змінилося: ми виведемо наше маленьке суденце в море, а тоді однієї ночі, коли над розбурханим морем блищатимуть зорі, відкриємо кінґстони й разом зануримось у морську безодню. Наше рішення вчинити так було твердим, наче сталь: ми це зробимо. Тепер Сяйнистий Бар’єр справді став невразливим. Я написав листа про останнє затяжне піке, про дорогу у смерть: Якщо це все (рондо) Якщо усе, що нам зосталось, – Кінець кохання восхвалять Й розлуку смертну відкидать, Котра єдина нас лякає… Якщо усе, що нам зосталось, – Прісне майбутнє мляво жить. Ну, що ж – зруйнуймо все це вмить! Якщо це все, що нам зосталось… Ми разом, разом – ти і я Спрямуєм наш вітрильник в море. Зірвем кінґсто́ ни. Дно прозоре В обійми смерти прийме нас,
56 Суворе милосердя А ми усе ж таки з тобою З тобою разом, люба моя. Якщо це все… У ті погожі дні далекі Кохались ми при сяйві деннім. Як небеса обрушать темні Шторми на нас свої шалені, Тоді заручимось ми знову, А смерть – післа́ нець тьми суворий, З’єднає нас отут у морі Разом в пітьмі навік лежати. Якщо це все… Одного травневого ранку, задовго до того, як спалахнула перша ранкова зоря, я під’їхав до університету. Під вікном у Деві я легенько свиснув «Увага». Вона, уже вдягнута, збігла вниз і ми поїхали крізь ніч. На закинутому аеродромі я залишив її, тепло закутану від передсвітанкового холоду, і поїхав далі. Деві сховалася з підвітряного боку занедбаного ангара. Східний край неба засірів і вона розгледіла пасма туману на відкритому полі. Згодом до неї долинув гуркіт авіаційного двигуна. Вона тремтіла від холоду та збудження водночас. За мить Деві побачила в небі літак, біплан із відкритою кабіною, який стрімко спускався. Над полем він заклав крутий віраж, зробив коло й пішов на посадку, розриваючи клапті туману. Його ніс задерся догори й літак м’яко торкнувся землі. Пілот у шоломі скинув захисні окуляри та змахнув рукою. Деві кинулася до літака. Я міцно обійняв її і простяг шолом та окуляри. Далі я влаштував її на передньому сидінні, туго затягнувши на ній прив’язного паска. Уся кабіна біля неї була закладена китицями бузку. Я видряпався на заднє сидіння і почав вирулювати на край поля проти вітру. Східний край
57 Сяйнистий Бар’єр неба вже світлів, проте сонце ще не сходило. Деві обернулась і сяйнула усмішкою. Я натиснув на дросель до відказу. Двигун заревів і біплан помчав полем. Секунда, і він відірвався від землі. Поле шугнуло вниз. Ми набирали висоту, летячи просто у світанок. Зненацька нас затопило сонячне світло, дарма що земля під нами все ще ховалася у темряві. Ми здіймалися все вище та вище, – й ось ми летимо понад копичками хмар, рожевих від вранішнього сонця. Повітря холодне й чисте. Я так потягнув дросель назад, що двигун майже зупинився. Деві голосно співала. Вона піднесла віття бузку й те шугнуло назад. Я опустив додолу ніс літака. Біплан ринув униз і квіти бузку шлейфом розвіялися за хвостом. Перед нами саме рожевіла хмарина. Я пірнув просто в неї. Мить сірої вогкости й ми знову ввірвались у море сонця, газ до відказу – і вгору. Деві розмахувала руками, оберталася, реготала, демонструючи, як це все їй подобається – це був її перший політ. Літак круто накренився, пішов на форсажі вниз, а потім одразу вгору – і на мертву петлю. У ту мить, коли ми висіли головами вниз, Деві засміялась і щось у захваті вигукнула. Так ми бавились у небі того прекрасного травневого світанку. Політ у бузкову пору. Після приземлення, ми повернулися до її корпусу і попрощалися, бо я мав їхати в університет. Ранок щойно набирав силу, ми були самі в одній із кімнат для відвідувачів. Деві, сидячи на дивані, розповідала мені, про що думала під час польоту, як у майбутньому навчиться літати, бо вона, звісно, мусить зробити це во ім’я спільности. Я стояв при дверях у своїй шкіряній куртці, готовий піти, тримаючи в руках шолом та окуляри. Сонячний промінь, спадаючи з одного із високих вікон, упав на мою голову та плечі, позолотивши моє темнорусе волосся. Я усміхався до Деві. Вона ввірвала свою мову на пів слові, а потім промовила низьким голосом: «Ти ж
58 Суворе милосердя моє золото!». Вона ніколи не забула тієї миті, коли я стояв у ранковому сонячному світлі при дверях, миті, пов’язаної зі світанком і польотом. Коли за роки вона, помираючи, прошепотіла «ти ж моє золото!», я знав: усе, про що вона згадувала, – бузок, політ у містерії світанку й мене, освітленого ранковим променем. Того самого чудового травня ми ходили на річку з каное. Тут уже Деві показувала клас, а екіпажем був я. Увечері на каное ми, бувало, підіймалися вверх по ріці, а потім, притулившись одне до одного, ковзали вниз за течією, перешіптуючись приглушеними голосами, аби не порушувати нічної тиші. Пригадую, пробував уявити її обличчя сердечком, дивлячись на бліді й невиразні у світлі зірок обриси, а зорі яскраво мерехтіли над темними деревами. Коли травень перейшов у червень, над нами згустилися тіні. За декілька тижнів після закінчення семестру я мав від’їхати, про що було домовлено задовго до нашої зустрічі, щоби попрацювати рейнджером у Ґранд Каньйоні. Той останній прекрасний червневий день ми провели разом у Ґленмерлі біля ставка з лататтям. Деві була сумною та похмурою. У той момент розлуки ми обоє були сумними, але коли на мене, врешті-решт, чекали пригоди, то її, мале бідолашне дівча, – праця в задушливому приміщенні ательє. Але, хай там що, нам усе ж належав цілий день. І ми розмовляли, розмовляли про те, як спливали золоті години, як загострювалося кохання під мечем, про те, що труднощі потрібно зносити мужньо й весело. Поки ми розмовляли, Деві докладала геройських зусиль, щоби розвіяти власний сум. Вона кепкувала сама із себе, потім її повело на чорний гумор, зрештою Деві розсмішила себе й до неї повернувся добрий настрій. Я збігав у хату, приніс канапки з телятиною та лимонад, і ми щасливо раювали собі під червневим небом.
59 Сяйнистий Бар’єр А врешті, то не була цілковита розлука, бо Деві переконала своїх рідних, матір і брата, вирушити в подорож, звісно з нею, на Захід, там де перебував я. І ось грандіозна велич Каньйону стала частиною нашої спільности – і вдень, і вночі. Деві влаштувалася помічницею патруля по каньйону на той час, коли я був зайнятий, а у вільний час ми забрідали далеко вздовж ущелин і з трепетом досліджували каньйон, як називали їх індіанці, ці перевернуті гори, залиті місячним сяйвом. Одного разу серед ночі за нами в чагарях щось зайшлося таким жахливим хрипким кашлем, від якого волосся стало дибки, якоюсь мішаниною реву туберкульозної корови та писку гігантського комара. Що це було – рись чи ведмідь – ми так ніколи й не дізналися, але відразу навшпиньки здиміли звідти. У вересні на початку нового семестру ми з Деві таємно одружилися. Таємно з огляду на вкрай несприйнятливі погляди мого батька на ранні шлюби, особливо неповнолітньої молоді. Чому ж тоді одружилися? Звісно, не через право на секс, – ми пізнали одне одного тієї весни без жодного відчуття провини чи гріха. Тож особливо великої підстави для цього не було: було радше сильне бажання якось оформити наші стосунки перед законом. Мені здавалося, що Деві буде це приємно, так воно і сталося. І не було це, без сумніву, бажанням відчути себе «одруженими», бо всі ті подружні колотнечі та шпильки ми сприймали як згубні для любови. Ми так ніколи й не перебороли нашої відрази до слів «чоловік» і «жінка»; себе ж ми називали «товаришами-коханцями». Імовірно, ми вбачали сенс у підтвердженні наших глибоких обітниць через ритуал. У будь-якому разі, одного суботнього ранку ми, маючи на руках офіційний дозвіл, вирушили на пошуки якогось сільського священника якомога далі, де нас не знають. У першому селі, куди заїхали, ми відразу відшукали парафіяльний
60 Суворе милосердя будинок. І хоча ритуал вінчання для нас багато не важив, ми все ж відчули хвилю піднесення. Однак ми прорахувались із футболом: панотця не було, він поїхав відвести душу на матч. Село за селом, сотні сіл – й у жодному нам не траплявся привітний сивоголовий джентльмен, котрий у молитовному самозаглибленні творив свою проповідь. Вражені такою нечуваною зрадою духовенства, ми втратили весь запал, нами опанувала втома та спека. Усе! Годі! Заїдемо ще на одну плебанію і доста! Але саме там ми й зустріли білого як лунь старця, котрий, без сумніву, перебував у молитовному самозаглибленні. Мабуть, то був святий. На порозі небо над нами розколов грім. Сивий джентльмен привітно побалакав із нами декілька хвилин. І тоді, у той час, як на дворі кресали громи та періщив дощ, нас повінчали. Його прикована до ліжка сестра на другому поверсі була нам за свідка, хоча, звісно, ним не була. Тому хтозна, може, це вінчання й незаконне. Коли ми виходили з будинку, крізь хмари продерлося сонце. На путівці заблищали калюжі. Повітря було чистим і прохолодним. Щойно ми рушили автом, як через небо перекинулася веселка. Небеса нас благословили! Прибувши до невеликого готельчика серед гаю, де ми планували провести наш дводенний медовий місяць (і були там єдиними гостями), ми виявили, що маємо різні уявлення про те село, де ми, врешті-решт, одружилися. З роками, коли мова заходила про це, між нами постійно зринали суперечки, й ми могли годинами навзаєм виспівувати собі назви двох різних сіл. Не минуло багато часу й наш із Деві секрет розкрився. Мама знала, мовчала, але була страшно задоволена. Навіть мій батько щось відчував, але вирішив не з’ясовувати. Насправді він дуже любив Деві. Вона була веселою, яскравою, пустотливою натурою, а ще завжди грала з ним у шахи, найпопулярнішу в Ґленмерлі гру. «Міс Джин», як називала її наша челядь,
61 Сяйнистий Бар’єр стала частиною нашої родини й цього літа приїхала у Ґленмерл, щоби пробути тут до осени. Того літа ми з Деві щоранку гуляли або каталися на конях, від’їжджаючи доволі далеко від дому. Навіть мандруючи пішки, проходили до десяти миль, а одного разу здолали цілих двадцять. Одного разу на якійсь фермі ми натрапили на виводок щенят. То були колі з невеликою домішкою вовчої крови. З-поміж них ми вибрали найжвавіше песеня, із чиєю спритністю дивно контрастував його сумний погляд. Ми його назвали Ледді. У майбутньому він виявився життєрадісним і відважним компаньйоном у всіх наших виправах. Якось йому забаглося пропхатися крізь тин у кучу, щоби погарчати на грубу та люту свиню. Та дико хрюкнула й метнулася до нього. Ледді дзиґою закрутився довкола неї, аж доки зубами не вчепився у її хвіст. Рохля знавісніла від болю і з диким вереском почала волочити за собою щеня, котре з усіх сил впиралося, розчепіривши лапи. Воно, без сумніву, вирішило, що не сміє покинути поле бою, однак усе-таки завертало на нас очима. Нас так плющило із реготу, що ми нічого не могли вдіяти, навіть, якби знали що. Врешті, воно таки відпустило її і чкурнуло геть, перестрибнувши через пліт, як правдивий гончак. У погожі дні, коли сонце припікало, наші прогулянки ставали млявими, часто переривалися зупинками – ми любили погомоніти з фермерами або їхніми дружинами. Іноді ті добрі люди пригощали нас склянкою свіжого молока. Іноді ми, вмостившись на одній із кам’яних огорож, наминали напоєні сонцем помідори, про щось теревенячи або просто насолоджуючись приязною мовчанкою. Часто ми обговорювали той сумний та обурливий факт, що в житті багатьох людей, та й у нашому ще перед зустріччю теж, не було місця для довгих прогулянок і посиденьок на огорожах. Ми цитували вірш В. Г. Девіса, в якому йшлося про прісне життя, коли немає часу
62 Суворе милосердя «зупинитись і споглядати», як ото прості вівці чи корови. Ми із цим погоджувалися. Нас також приводила в щирий захват перспектива за нагоди чкурнути куди-небудь на день із офісу, позаяк навіть один день на волі надавав якийсь сенс часові, згубленому у праці, тому самому часові, котрого було надто мало для «марного» сидіння на огорожах. Але де нам було взяти таке життя, наповнене часом, ба, життя безмежне в часі, де ми могли б бути безжурними й вільними, могли б дозволити собі зупинитись і споглядати? Одного червневого вечора, коли ми, як завжди після прогулянки, повернулися до Ґленмерла, щоби поплавати, спожити здоровецьку вечерю і подрімати, сиділи собі на березі ставка, читаючи роздуми китайського добродія Лінь Ютана про добре життя, котре, згідно з китайцем і нами, потребувало дозвілля. Коли опустилися сутінки, ми згорнули книжку та кинулись у ставок попірнати. Згодом, одягнувшись, знову повсідалися на березі, дивлячись на темний парк перед нами, де мільйони «світляків танцюючи, снували мережу, / Сплітаючи в одне темряву та спокій», як писав колись Річард Ле Ґаллієнн. Ми вели розмову про те добре життя, життя без тиску часу. Життя, котре ми могли провести разом, навіть якби довелося торгувати яблуками при дорозі. Але де нам було взяти таке життя? Можливо, дрібні хвильки, якими все ще брижився ставок, відбиваючи в собі зоряне сяйво, мали в собі щось від того життя. У кожному разі, Деві замріяно протягла: – От добре було б жити біля моря. Як гарно. Ми могли б мати човен. – Якби в нас був човен із каютою, – підхопив я, – ми жили б у ньому. Пливи, куди заманеться. Ніякої квартплати. Боже мій, Деві! Ти уявляєш, якби в нас був власний човен, наші витрати на проживання були б майже нічим? Жодної квартплати, а їжі – повне море, риба, краби…
63 Сяйнистий Бар’єр – Я люблю рибу, – мовила Деві. – Але не ості. Ти тільки подумай про маленькі, чудові й дикі бухточки, де ми якорились би! А випала б охота до міста, заходили б у його затоку й легко опинялися просто в його центрі. Хоча… чи не буде той човен… чи яхта… брати надто багато палива? І вся наша економія піде шкереберть? – Гм, правда, – муркнув я. – Зле. Ха-ха! Я знаю! Вітрильник! Із каютою! Вітер – безоплатний. А яхта під вітрилами пройде всюди. Ми що-небудь придумаємо, Деві! – О, так! – схвильовано вигукнула вона, але потім знову зів’яла. – О, любий, ми ж у тому нічого не тямимо. Яхтами так складно керувати, весь той такелаж, снасті, линви! А навігація… – Але ж ми можемо навчитися, хіба ні? Серйозно, я трохи ходив під вітрилами, у школі. Так чи інак, а ми можемо навчитися. Ти тільки подумай про це, Деві! Куди хоч! Англія, Гаваї – найкращі, найгарніші місця на морях. А ще, уся наша музика та книжки – з нами. – Наш дім із нами! – її очі сяяли. – Як у черепах. Один панцир на двох. І жодних проблем. Десь би щось заробили, а потім – гайда далі! А Ледді став би морським вовком! – Ми писали би книжки. О, кохана! Здається, я знаю відповідь – це шлях до свободи! Краса та час, щоби жити. Нам би тільки набути човна… Ось так і народилася мрія про море, навіяна хвильками вечірнього ставка. У час, коли на небо зіп’явся величезний щербатий місяць кольору стиглої дині, ми, вкладаючись спати, уже були моряками. А наша мрія почала набувати обрисів. Тепер малюнок вітрильника на моїй стіні набув для мене нового значення. Наступного дня ми понакуповували журналів і книжок про яхти й одразу запорпались у них із головою. Наше читання
64 Суворе милосердя не обмежувалося відомостями про конструкцію яхт чи навичками управління, ми буквально ковтали томи про далекі краї, і навіть захопливі оповіді про Таїті від Нордгоффа та Голла. Гей, Полінезія нас просто зачарувала: Гаваї, Нова Зеландія, Таїті, а ще дикий Туамоту, хмара островів під вітрами океану. Збігло небагато часу й ми вже мали ясне уявлення про те, яке судно хотіли: це мала бути блідо-блакитна шхуна кольору морської хвилі, яхта із прямим кілем, десь приблизно сорок, сорок п’ять футів у довжину. Ми сперечалися, ставити кліверні вітрила чи гафель, розміщувати камбуз посередині шхуни чи на кормі. Ми знали, що таке ванти й пояс зовнішньої обшивки, трюм і складки вітрил, проте навіть мріяти не могли про самостійне встановлення такелажу. Таке саме немислиме, як полювання на лисиць. Маючи невеликі ще шкільні запаси знань із військового вишколу, я звернувся із проханням і здобув чин молодшого офіцера флотського резерву для подальшого навчання. Це дало нам обом змогу отримати й опрацьовувати заочні завдання із морської практики, управління кораблем, навігації і навіть артилерійської справи. Але хоч ми й були просоленими, наше життя на океанській хвилі все ще зводилося до вправ на каное – встановлення марселя, лавірування з підвітряного берега, чищення днища під кілем і тому подібного. Усе, чого ми прагнули, – була яхта й, звісно, океан. Проте омріяні тисячі доларів були так само далекими, як і місяць: мій батько ніколи не дав би їх нам, позаяк у нього була власна непохитна думка про те, як я маю йти до власної мети. Ми від самого початку придумали назву нашого човна. Він мав називатися «Сірий Лебідь». І не тільки тому, що той птах був водоплавним і жив життям дикої природи. Головна ідея полягала в тому, що в сірих лебедів після смерти одного з пари, інший до кінця свого життя літає самотнім. Ми придумали й замовили в ювеліра два перстені-печатки у вигляді
65 Сяйнистий Бар’єр щитів: сірий лебідь, символ вірности, летить над стилізованою хвилею, а над ним трохи правіше – крихітна сапфірова зірка. Спочатку «Сірий Лебідь» був тільки засобом для досягнення кінцевої мети, – доброго життя. Життя без тиску часу. Однак у своїх мріях ми дедалі більше захоплювалися витонченістю і красою бригантин і південних морів. Ми готові були ринути в мандрівку до далеких південних островів, прихопивши із собою наші скромні пожитки (наші ранні погляди на тягар власности були простими й чіткими) – книжки, платівки тощо. Ми готові були боротися зі штормами й насолоджуватися світанками. Ми здобули б там свободу, свободу бути, бути вільними від усіх приписів. А згодом ми все те описали б, – звісно, ми могли б це зробити, якби захотіли (хіба не був я першим із англійської літератури?), так само, як могли би стати моряками, якби захотіли. Так само, як і робити наше кохання тривалим. Ми написали здоровенного вірша десь на сто-сто п’ятдесят рядків під назвою «Якір-чатовий». Він починався з моменту, коли втомлені від веслування на «Сірому Лебеді» «із нашого облавка ми зневажливо дивилися на берег». А далі, попри «все те яскраве тріумфуюче полудне», ми склали весь наш похідний комплект у нижчому рядочку: «Книжки та музика у головній каюті», а ще провіант і зброю. Ось… сидимо в сутінках на палубі, готові відчалити у вранішньому відпливі, мріючи про майбутнє: шторми та південні ночі з місячними доріжками через мінливі води «де ґалеонів пропливають примари». Ось, бачимо, як яхти заходять у самотні далекі лагуни, де «якір падає в морську безодню, і ніс погойдує лазурна хвиля», ось опускаємо вітрило, чуючи звіддалік «рев бурунів біля бар’єрних рифів». Пускаємо музику й та лине «понад лагуною, що потопає в сутінках», а потім спимо, тоді як високі щогли «креслять візерунки поміж зір». Такою була мрія, що зродилася
66 Суворе милосердя біля ставка у Ґленмерлі й захопила нас. Вона захопила не одного з наших друзів. Суміш наших яскравих шалених мрій та очевидне кохання поміж нами, майже переконали деяких наших друзів, що ми відкрили якийсь особливий секрет буття. Мабуть, так: ми відкрили якість радости. Хтось (чи не Байрон часом?) згадував про лише три справді найщасливіші години за все його життя. Роздумуючи над тим спостереженням, ми зрозуміли, що в нас було буквально сотні таких щасливих годин. Ще тоді під деревом на галявині я бачив, що любов – це шлях до радости. От тільки яку ціну за це заплатиться? Ми мали висоти, проте глибини, мабуть, визрівали десь збоку. У Європі почалася війна. Щоправда, особливих подій не було, хіба геть неймовірне потоплення німецького лінкора трьома відважними крейсерами Королівського британського флоту, та й те, мабуть, перший та останній трафунок. А може, ні: може, це переросте у справжню війну, втягуючи туди й Америку, і тоді – прощавайте роки, наша юність і мрії. Трохи згодом Францією шквалом пронісся бліцкриґ, і британська армія втекла з Дюнкерка на тому, що колись було флотом: а ми ж так прагнули побувати там із «Сірим Лебедем». Франція капітулювала. Усі довкола подейкували, що наступною буде Англія. Ми відмовлялись у це вірити й закладалися на останнє пенні, що Англія вистоїть. Ми слухали «Прав, Британіє», і наприкінці гімну в нас за спинами бігали мурашки. Зимою вирішили оголосити про наше одруження. Матінка схвалила це рішення й обіцяла нам щедрий дарунок – двотижневу поїздку у Флориду, щоб ми засмакували «справжнього медового місяця». Той час було заплановано на пошуки човна. З деяким острахом ми попрохали матінку повідомити мого батька про наше одруження ввечері напередодні оголошення у пресі. Якщо все пройде мирно, вона виставить на одному з вікон лампу так, щоб ми могли бачити її з парку. Якщо
67 Сяйнистий Бар’єр лампи не буде, ми тієї самої ночі виїдемо до Флориди. Проте лампа була. Коли ми зайшли в дім, я кинув погляд у кабінет: «Привіт, тату». Він підвів погляд із легкою усмішкою і відповів: «Добрий вечір, сину». Він іще вибере день, щоби висловитися розлогіше, але наразі все було добре. Наступного ранку ми вирушали до Флориди, щоправда, манівцями, бо дорогою мали намір навідати тітку й дядька у Блюґрас у Кентуккі. Але далеко ми не заїхали. Увечері мамі зателефонували: флот Сполучених Штатів Америки, попри відносно мирний час, мобілізував мене на службу. На есмінець. Як я довідався пізніше, у Тихий океан – у Перл Гарбор. Цей розділ нашого життя завершувався, майбутнє ховалося під вуаллю невідомости. Однак ми створили наше кохання і воно триватиме, хай там що – ми вірили в це. І якщо трапиться найгірше й один із нас відійде, то другий піде слідом за ним: «quo vadis…». Якось (та подорож у Ґранд Каньйон) нам уже довелося пережити розлуку без особливих страждань, тобто добре їх тоді приховати. За своєю природою ми були оптимістами, у нас жила певна своєрідна віра в майбутнє. Тому ми зустріли розлуку майже весело. Увесь цей рік ми разом працювали над віршем, у якому мали виразитися всі наші погляди про кохання. Це був вірш, що розповідав про наш вибір: Сяйнистий Бар’єр Цей витончений дар любови й ласки, В палких обіймах – цвіт благословення. В розлученні не сміє занепасти – Він сенс буття, він в центрі одкровення. Ми знаємо, – любов кохання кріпить, Воно триває, лиш любов’ю повне.
68 Суворе милосердя Бо его власне – те кохання гнітить, Бо в прірві его – те кохання гасне. Ми зводим наш вівтар, щоб зберігати Й леліяти те полум’я святе: Кохання хвальне з року в рік зростатиме, Зростем і ми, в любові як одне. Чудесне слово «спільність» б’є потоком Краси й довіри, всіх надій і мук; Плече в плече іти веселим кроком В спокійну смерть, не розімкнувши рук. А у коханні всю красу й чарівність, Що їх дозволить час узяти нам, Ми закарбуєм: сад й дерев ажурність, Весну й бузок, і древній океан. Ця розкіш понад нас – висока й чиста Як небеса: її збережемó, Ми біль обернем в мужність і на рóки Бар’єр Сяйнистий в вірі сповимо. Ми попрощалися, – Деві, я і мій брат на мосту Ґленмерла. Ледді з нами не було – пес загинув місяць тому, й ми дуже за ним сумували. До моста під’їхав батько, і я сів в авто. Він був гордим за мене, хоч і не казав цього, а в його погляді читалася легка заздрість. Він ладен був прихилити небо до землі, лиш би самому вернутися в армію. Коли після нашого останнього рукостискання потяг рушив, я, озирнувшись, побачив на пероні станції його, – високого, загорілого й такого ще молодого. Тато змахнув на прощання рукою і широко всміхнувся. Я більше ніколи не побачу його, не побачу і Ґленмерл, як і нашу садибу. Проте, звісно, я про це ще не знав.
Сяйнистий Бар’єр А коли за декілька хвилин потяг пригальмував перед семафором на нашій сільській станції, у мій вагон заскочила Деві. Далі ми двісті миль потягували херес, розмірковуючи про те, як мені чимскоріше викликати її до себе. Потім – міцні обійми, блиск усмішок і вона зникла. Деві пересіла на зворотний потяг, а я продовжив свій шлях. Я ще не встиг відплисти із західного узбережжя до Перл Гарбору, як мене вже наздогнав лист від неї, написаний тієї самої ночі. Описувала, як із братом вони йшли від брами додолу під місячним сяйвом крізь вечірній туман «із вертким і відданим привидом Ледді поряд», як зупинялися на містку, «оглядаючи темний і загадковий силует великої голубої ялиці на лужку, оповитої клаптями імли». Тепер, пізньої ночі, «коли я пишу, місячне сяйво примарно мерехтить у дивно спорожнілих кімнатах Ґленмерла і сріблить наші вікна… саме тут, де твій дух і всі наші духи тих щасливих часів переслідують мене». Може, за роки вона відчула мене в тих опівнічних відвідинах Ґленмерла на мосту, коли в моїй уяві блукала кімнатами будинку. Наступного дня мій корабель рушив на захід, а мені здалося, що довгий пінисто-білий бурун за кормою тягнеться аж до Ґленмерла… і Деві.