Sviatyj vidchaj

Гізер Кінґ

МОЛИТВА,
ЩО ГОЇТЬ РАНИ
І ЗІГРІВАЄ СЕРЦЕ

Львів
Видавництво «Свічадо»
2021

Нині Церква чи не найбільше потребує спро-
моги вигоювати рани й зігрівати серця вірних:
вона потребує близькости, чуйности. Церква для
мене – як польовий шпиталь після бою. І мар-
но запитувати в людини, яка важко поранена, чи
в неї високий рівень холестерину і чи не пере­
вищує норми рівень цукру в її крові! Потрібно
загоїти її рани. Тоді ми зможемо говорити про
все решта. Загоюйте рани, загоюйте рани.… І по-
чинати потрібно від основ.1

Папа Франциск

У романі Фленнері О’Коннор «Мудра кров» доглядач
тварин на ім’я Енох Емері викрадає із сільського музею
висохлу мумію, яку він вважає «новим Ісусом». В автор-
ській примітці до другого видання О’Коннор зауважила:

«Мудру кров» написала авторка, щиросердно
не обізнана з теорією, але не без деяких перед-
судів. Однак віра в Христа, яка є для когось спра-
вою життя і смерти, стала каменем спотикання
для читачів, які воліють вважати її чимось не над-
то важливим. Для них доброчесність [героя] Гей-
зела Моутса полягає у тому, що він дуже завзя-
то прагне позбутися обірванця, який переплигує
з дерева на дерево десь глибоко в його підсвідо-
мому. Утім для авторки ця доброчесність поля-
гає у його нездатності зробити це.2

ЧАСТИНА ПЕРША

КРИЗА

Молитва вiдчаю

Кожна молитва постає з неспромоги. В іншому разі
вона не була би потрібна.
СВЯТА ТЕРЕЗА З ЛІЗЬЄ

Одного разу мені довелося докласти чималих
зусиль, редагуючи книжку про молитву, що вия­-
вилася одним із найтривожніших і найоблудніших
текстів, які я колись читала.

Працюючи над тією книжкою, я думала: Як мож-
на вважати, що знаєш розум Божий, серце Боже?
І найстрашніше в тому всьому, що чоловік, який на-
писав її, називав себе духовним учителем.

Зрештою я заперечила: «Чи ми справді хочемо
сказати людям, що вони потраплять до пекла, якщо
“помиляться” у молитві? Чи справді хочемо сказа-
ти людям, що Бог покарає їх, якщо вони не молити-
муться “правильно”?».

Я сказала: «Ви не залишили місця для молитви,
яка дала мені змогу кинути пити. Ви не залишили
місця для молитви відчаю, яка привела мене до
Бога, а відтак – до Христа».

Тією першою молитвою відчаю була Господня
молитва, яку я, стоячи навколішки, прочитала в лісі,
на задвірку будинку свого приятеля в Нешвілі. Я бу­
ла очманіла, напівп’яна, і мала цигарку в руці. Мені
було 34, і вперше в житті я молилася щиро. Я була

10 Святий відчай

щирою, бо тільки-но пережила те, що ми, п’яниці,
називаємо моментом просвітлення.

Момент просвітлення може набувати багатьох,
дуже багатьох форм і поставати з численних ситуа-­
цій, але це, по суті, момент, коли ви визнаєте перед
собою, що всі ваші маніякальні зусилля впорядку­
вати й контролювати своє життя і життя людей нав­
коло вас, прагнучи винайти рецепт щастя, ніколи
не діяли, не діють тепер і ніколи не діятимуть. Це
той момент, коли ви розумієте, що розум, підпер-
тий силою волі, бог нашої культури, – це не тільки
не бог взагалі, але й також глибоко неефективний
організаційний принцип. Для мене цей момент по-
лягав в усвідомленні того, що коли я не перестану
пити, то неминуче помру.

Тож я прочитала молитву, як і мільйони таких
же людей переді мною, атеїста в окопі. Я прочитала
Господню молитву, єдину, яку знала напам’ять ще
з дитячої недільної школи разом із «Тепер, коли ля-
гаю спати». Я особливо наголосила на словах «Ви-
зволи мене від лукавого», тому що частиною мого
моменту просвітлення було усвідомлення того, що
я протистою силам темряви, які не допоможе збо-
роти жодна людська сила.

Я постояла навколішки якусь хвилину. Не те
щоб я відкликала ту молитву – радше просто від-
чула якийсь сором. Я встала, обтріпалася, пішла до
будинку і змішала ще одну склянку джину й тоніку.
Але за кілька місяців моя сім’я врешті втрутилася
і відіслала мене до реабілітаційного центру в Мін-
несоті.

Я пробула там тридцять днів. Мені знадобився
ще рік, щоб відмовитися і від наркотиків. Але відто-
ді і донині я не випила жодної чарки.

Молитва вiдчаю 11

Не мусиш називати Бога на ім’я. Не мусиш віри-
ти в Нього. Навіть не потрібно знати, що ви моли-
теся. Але якщо ви станете навколішки й попросите
сили більшої, ніж ви, собі на поміч, то поміч отри­
маєте. Вона не завжди буде такою, якої ви хочете
або якої сподіваєтеся, але поміч з’явиться.

Це стосується і п’яниці з білою гарячкою, і в’язня
в одиночній камері, і матері десяти дітей, і черниці-
місіонерки, яка помишляє про самогубство, і свя-
щенника, який приохотився до порнографії.

«Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; сту-
кайте, і відчинять вам». Це Христова обітниця, і Хрис-
т­ ос ніколи ще не обдурив.

Це те, заради чого прийшов Христос: перебува-
ти з нами в нашій скрусі та стражданні: допомага-
ти нам впоратися трохи краще. «Блаженні вбогі ду-
хом». «Лікаря треба не здоровим, а хворим». «Я не
прийшов кликати праведних, а грішних».

Тож не дозволяйте нікому – ані духівникові, ані
вчителеві, ані членові сім’ї, ані навіть священнико-
ві – хоча ми любимо й шануємо наших священни-
ків – коли-небудь казати вам, що нам заборонено
приходити до Христа достоту такими, якими ви є:
з усілякими думками, усілякою одержимістю, усіля-
ким страхом, хоч яким хаотичним, сердитим, дрі­
б’язковим, недоладним, безпросвітним, нечестивим
чи божевільним.

«Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я об-
легшу вас» (Мт. 11, 28).

Прийдіть усі, хто збився зі шляху, хто не знахо-
дить у житті сенсу, усі, хто недужий, стривожений,
самотній і боїться смерти. Приходьте ті, хто одру-
жені з нелюбами; і ті, хто доглядає батька з хворо-
бою Альцгеймера, тимчасом як ваші брати й сестри
12 Святий відчай

грають у гольф; ті, чия матір непробудна п’яниця;
і ті, чий чоловік, син або батько – педофіл; і ті, чия
дочка торгує тілом. Приходьте всі ви, хто страждає
від хронічного фізичного болю, хто завжди без гро-
ша, хто живе під тоталітарним диктаторським ре-
жимом, хто вагітний дитиною не від свого чоловіка
чи хлопця, ті, кого роками не торкалася інша люди-
на, хто живе життям прихованого, самотнього муче-
ництва, яке не бачить ніхто і яке байдуже всім.

Наблизьтесь, настільки близько, наскільки змо-
жете.

Небесний Отче, допоможи мені повіри­
ти, що мене люблять, попри мою тепе-
рішню неспромогу, мізерність і скруху.
Допоможи мені пригадати, що моя скру-
ха – це причина того, чому Ти прийшов.
Допом­ ожи мені не боятися наближатися
до Тебе, у кожний спосіб, у кожну хвили-
ну дня і ночі.

Досвід,
що хапає за горло

Ми схильні думати, що молитва – це лагідна,
тиха колискова. Утім зі свого досвіду знаю, що
мене зазвичай спонукає до молитви криза – криза
смислу та сумління.

Наша наркотична культура

Ми навертаємося, стикаючись із досвідом, що хапає
за горло, і ми не розуміємо, чому. Ми розгадуємо цю

таємницю у ретроспективі.3
ДАНА ДЖОЯ, відомий каліфорнійський поет

Ми живемо в наркотичній культурі. Ми може-
мо жити у стані майже повної анестезії від першо-
го проблиску свідомости і аж до останнього подиху.

І це не секрет для мене. Приблизно від 1966 до
1986 року я ходила по світу в сутінковій зоні алко-
гольного марева.

Цей феномен годі пояснити пересічній людині,
яка спроможна випити алкогольний напій або від-
мовитися від нього. Просто повірте, що я така ж ро-
зумна, цілеспрямована, дисциплінована, шляхетна,
працьовита й добросердна, як і ви. Просто повірте,
що алкоголь цілком по-іншому впливає на мене,
аніж на вас.

Але я п’яниця. Я страждаю від алкоголізму.

14 Святий відчай

Тому моя перша чарка у 13 років була релігій-
ним досвідом. Я відчувала цілковиту єдність із со-
бою, Богом, всесвітом.

Це не той вплив, який має алкоголь на пересіч-
ну людину.

Святий Августин спостеріг, що сатана не може
створити нічого нового; він може лише руйнувати
добро або запобігати йому. Тож моя перша чарка
була фальшивим релігійним досвідом. Він скорис-
тався з мого прагнення до Бога – іншими словами,
до взаємности, трансцендентности, єдности, гармо-
нії і любови – та понівечив його.

І настільки хитро, приголомшливо й могутньо,
що таке міг вигадати тільки злий розум. Та перша
чарка обернулася в таку одержимість розуму й та-
кий величезний примус, що отой потяг цілковито
панував наді мною наступні двадцять років. Те пер-
ше питво наповнило мене настільки захопливим
відчуттям взаємности, що я ішла за ним так, як і всі
інші нездужалі алкоголіки, майже до самої брами
божевілля і смерти.

Біснуватий

Наш Господь спасає нас від пекельного вогню не ляпа-
сом, а доторком долоні, в якій цвяхом пробито рану.4

ОТЕЦЬ ДЖОРДЖ ВІЛЬЯМ РАТЛЕР

Христос, який завжди тепло ставився до психіч-
но й емоційно недужих, повсякчасно виганяв демо-
нів з людей, що приходили до Нього. Євангеліє від
Марка (9, 17–29) розповідає таку історію:

І відказав Йому один з народу: «Учителю, привів
я до Тебе сина мого, що має німого духа, і де тільки
його вхопить, кидає його об землю так, що піниться,

Досвід, що хапає за горло 15

скрегоче зубами, дерев’яніє. Просив я учнів Твоїх,
щоб його вигнали, та не змогли».
Він же у відповідь каже їм: «О роде невірний! Доки
я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но
його до мене». І привели його до Нього. Скоро дух
угледів Його, притьмом того затряс, і повалившись
той на землю, запінившися, почав качатися.
Спитав же його батька: «Скільки часу, як це йому
сталося?» – «З дитинства», – відповів той. «І часто
він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погу-
бити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердив-
шись над ним».
Ісус же каже йому: «Щодо того – якщо можеш – то
все можливо тому, хто вірує». І вмить батько хлоп-
чини викрикнув крізь сльози: «Вірю, поможи моє-­
му невірству!» Ісус же, бачивши, що збігається на-
род, погрозив нечистому духові, кажучи: «Німий
та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не
входь більше в нього».
І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов
з нього. І наче змертвів той, тож многі казали:
«Вмер він». Але Ісус, узявши його за руку, підвів
йог­о, і той устав. Коли ж увійшов у дім, то учні
питали Його на самоті: «Чому ми не могли його
вигнати?».
Він відповів їм: «Цей рід нічим не можна вигнати,
тільки молитвою та постом».
Цей рід можна зцілити тільки молитвою. І рід
алкоголіків – також.
Але біснуватий – це також прообраз нашої куль-
тури, яка на кожному кроці знечулює, ніколи на-
справді не вбиваючи нашого болю, яка пожирає, не
тамуючи насправді нашого відчайдушного людсько-
го голоду.

16 Святий відчай

Наша воля супроти волі Божої
Я досі боюся, що коли віддам своє життя Богові,
то Він забере в мене страховий поліс. Зробить щось
таке, щоб «загартувати мій характер». Обпече мене
глибоко або й, можливо, паралізує.
Мій приятель Денніс таки паралізований. У ньо-
го вистрелили під час випадкового пограбування
в місцевій крамничці сорок років тому, і відтоді він
пересувається у візку. Він належить до п’яти найкра-
щих людей, яких я знаю. Він не має ненависти. («Той
хлопець, який вистрелив у мене, робив те, що мав
робити; і я робив те, що мав робити». «Ненависть от­-
руює ненависника».) Він ніколи не скаржиться. Ні-
коли не обмовляє. («Якщо ви обмовите когось перед
іншим, то наступного дня той інший вирішить, що
ви такі самі, як і той, кого ви обмовили. Це завжди
погана ідея»).
Він неймовірний оповідач і має дивовижне по-
чуття гумору. Люди підходять до інвалідного візка,
у якому сидить Денніс, щоб віддати йому шану. Во­-
ни справді прикладають руку до серця і знімають
перед ним капелюха. Він для них як державний
очільник.
Іншими словами, бути паралізованим – це не
найгірше. Це справді дуже і дуже погано. Це вели-
чезне страждання, але не найгірше, що може бути.
Найгірше, що може бути, – це жити в такому
наркотичному стані, коли ми, по суті, марнуємо ціле
своє життя. З одного боку, цей наркотичний стан
спонукає нас думати, що найменше страждання
потребує лікування. З другого – він заводить нас
у повсякчасну сутінкову зону, яка неминуче пригні-
чує нас.

Досвід, що хапає за горло 17

Струс

Перед тим як зустріти Ісуса, Симон мав повну владу
над своїм життям. Дім, сім’я, рибальство – йому легко
було контролювати свій невеличкий світ. Він був слух-
няний удома, він був вправний рибалка – попри все,
море було щедрим – і також його поважали слуги.
Але тепер він усе випустив з рук. Сотні, тисячі людей
кожної раси й мови прийшли до нього просити про

неможливе.5
ДОН МАУРО-ДЖУЗЕППЕ ЛЕПОРІ
з ордену Цистерціянців, генеральний абат

Роками (упродовж яких мені вдалося якось здо-
бути юридичний ступінь й отримати дозвіл на юри-
дичну практику в Массачусетсі) я жила саме в тако-
му напів коматозному мареві самотности, депресії,
жалю до себе, невротичного егоцентричного стра-
ху й паралічу.

Я страждала від обсесивно-компульсивного роз-
ладу, якому не могли ні на йоту зарадити ані мій ін-
телект, ані сповнена любови сім’я, ані дисципліна,
ані доброзичливість, ані поривання знеможеного
серця. І хоча це, з одного боку, виявилося чимось
найгіршим, що сталося зі мною, та, з другого – алко-­
голізм виявився також тим найкращим, що коли-
небудь зі мною сталося.

Я ні за що на світі не звернулася б до Сили, ви-
щої від себе, якби не була до цього неминуче змуше-
на. Я ніколи б не кинула пити, якби родина не втру-
тилася у моє життя, струснувши мене настільки, що
я врешті збагнула: моя поведінка впливає на інших.
У сучасній культурі «прав», претензій і нескінчен-
них кривд я врешті-решт подивилася на себе як на
жертву, навіть якщо й сама кривдила – і якщо не
з якоїсь іншої причини, то тільки своєю нездатністю
бути поряд – усіх решта навколо мене.

18 Святий відчай

Іноді ми самі докладаємось до своїх страждань;
іноді вони не залежать від нашої волі. Дощ падає на
праведних і грішних. Ніхто не просить такої недуги,
як алкоголізм, але водночас, як зрозуміла згодом,
я сама була відповідальна за все, що вчинила під
його покровом.

Не кожен має алкоголізм, але всі несуть на собі
хрест людського життя. Коли дружина втікає від вас
із кимось молодшим, ваша дитина приохочується до
героїну, у вас діягностують рак і ви втрачаєте робо-
ту, і все це за один рік, то страждання ваші неви-
мовно глибокі. Охоплює відчуття, що ці страждання
спроможні зламати вас. По суті, таким і є психічний
стан алкоголіка, який досягнув дна.

І хоч яким є наш стан чи становище, «найгір-
шою» часто виявляється саме та криза, яка штовхає
нас до іншого існування: смерти нашого его, що зму-
шує нас подивитися на всесвіт цілком по-іншому.

Фленнері О’Коннор, велика католицька рома-
ністка, писала історії, у яких благодать часто прихо-
дить через насильство. У «Ґрінліфі» сусідський бик
ранить рогом місіс Мей, манірну містечкову фари-
сейку. У «Вершині, де сходяться всі стежки» Джулі-
ян, гордовитий артист, який живе зі своєю матір’ю
і вважає себе значно кращим за неї, ображає її вос-
таннє, а відтак спостерігає, як вона б’ється у кон-
вульсіях від серцевого нападу та вмирає. У «Кульгаві
увійдуть першими» Шеппард, соціяльний праців­ник,
який має більше співчуття до «нужденного» чорно-
го хлопця, ніж до рідного сина, що виростає без ма-
тері, раптом дізнається, що поки він оглядає небеса
в телескопі, придбаному, щоб розширити світогляд
чорного хлопця, його син повісився.

У своїй збірці есеїв «Містерія і манери» О’Коннор
зазначає:

Досвід, що хапає за горло 19

Коли ви можете припустити, що ваша авдиторія
додержується тих самих переконань, що й ви, то
можете трохи відпружитися і використати нор-
мальніші засоби спілкування з нею; коли ж ви му-
сите припустити, що ні, то вам доводиться шоку-
вати її, щоб ваш погляд став очевидним – і тоді,
розмовляючи з твердосердими, потрібно кричати,
а підсліпуватим малювати великі і приголомшли-
ві фігури.6

Приведіть тіло,
і розум прийде услід

Ми приходимо в цей світ з таємним завданням.
Приписують СЕРЕНУ К’ЄРКЕГОРОВІ

Після того втручання батьки відправили мене
на 30 днів до реабілітаційного центру в Міннесоті.
Напевне, подумала я, це якийсь євангельський на-
божний літній табір, і спакувала свою футболку
«Джек Деніелс».

І я, така дурепа, вже за тиждень закохалася в де-
рева та ставки, у своїх приятельок-алкоголічок, і так
само в дух того місця, який був навдивовижу реаль-
ний. Ніхто не прикрашав і не відбілював; ніхто не
намагався євангелізувати. Ми всі дійшли до краю –
годі було сперечатися. І ми надіялись.

Я ніколи не мала нічого проти Бога. Я тільки ду-
мала, що Бог існує для не надто розумних людей.

Утім я мусила визнати, що, попри свій юридич-
ний диплом і зачитаних до дір Кафку, Достоєвсько-
го, Бодлера та Жана Жене, я марнувала власне жит-
тя, поки очунювала від запоїв і спала з неграмотни-
ми дрібними шахраями та дурисвітами. І не просто
спала, але й, по суті, ходила за ними по п’ятах.

20 Святий відчай

У 34 роки я не уявляла, як жити далі. Лякалася
майже кожного справжнього людського спілкуван-
ня. Я не могла працювати. Ледве прямо просиджу-
вала вісім годин, а тому не могла працювати ані
адвокатом, ані якоюсь нещасною офіціянткою, що­
би й надалі фінансувати свою алкогольну «кар’єру».
Я й далі розтринькувала свою спадщину, як молод-
ший брат у притчі про блудного сина.

Люди в реабілітаційному центрі нікого не навер-
тають у віру. Але вони нагадують нам, що ми має-
мо змогу докласти певних зусиль, щоб поєднатися
з Силою вищою, ніж ми самі – Богом, так би мови-
ти, у нашому власному розумінні.

Звісно ж, це звучало страх як фальшиво та про-
стакувато.

Я все одно доклала зусиль – які переважно по-
лягали в тому, щоб залишатися відкритою до Бо-
жої ідеї.

Вони казали: «Тобі не треба ставати навколішки,
хоча дехто це справді робить».

Тож я також це робила, соромливо й нещиро.
І тільки багато років по тому я усвідомила, що
молитва – це одна з тих речей, яка дає змогу пра-
вильно дивитися на реальність. Сутність молитви
полягає у тому, щоб зробити саме те, що ми, най­
імовірніше, ніколи не робили, і що жодна людина
ніколи не робить доти, доки в неї не вичерпають-
ся всі ідеї – визнати поразку й попросити про до-
помогу.
Навколішки ми опускаємо голову ближче до
серця.
Навколішки ми відчуваємо свою втому.
Навколішки ми заввишки, як діти.

Досвід, що хапає за горло 21

Переймайтеся, а не порівнюйте

Коли ви заходите до класу й бачите, що кожна річ
охайно лежить на своєму місці, або в спальню, яка
виглядає ідеально прибраною, і де нічого не лежить
на підлозі й нічого не приліплено до стін, то це озна-
чає одне – щось не гаразд. Тому що люди неохайні
від природи. Вони жадають творчости та свободи. Їм
потрібно, щоб на стіні висіло щось, і було незастеле-
не ліжко, і десь було трохи безладу. Це реальність;

це дім; це люди.
Люди не аж надто охайні й акуратні; вони не машини,
щоб їх вилощувати до блиску, і вихваляти їхнього пас-
тиря, який той ретельний і здібний. Люди, які зроста-
ють на свободі, не мають однакових зачісок, не мають
однакового вигляду й не усміхаються на один манір.
Кожна людина – різна, кожна зростає по-особливому
в позитивній дії та любові. Паства відчує, що коли
пастир вимагає ладу, то він або боїться людей, або

просто змагає до власної сили та слави.7
ЖАН ВАНЬЄ

Я приятелюю зі священником, що не п’є вже по-
над сорок років, якого я називатиму отцем Деміє­
ном. Він – король дотепів. «Випиваючи, я ніколи не
був щасливим – хоча й почувавсь так, ніби буду
щасливий за п’ятнадцять хвилин». «Так, Бог любить
вас, і це добра новина. Але пам’ятайте, що Він та­-
кож любить усіх інших». Одного разу я спитала його,
як мені дізнатися, чи досягла я духовного поступу.
Він подумав хвилину. «Якщо безумці не бояться під-
ходити до тебе й говорити з тобою, – сказав він, –
то це позитивний знак».

Ось як він описує початок свого духовного про-
будження:

Коли кидав пити, був один момент, який я, звісно,
не опишу як належить. Я був у Стерлінґу, Нью-
Джер­сі. Після шести курсів лікування та детокси-

22 Святий відчай

кації я сів на літак і знов опинився серед тих хлоп-
ців, своїх приятелів-священників. І, як не прикро
для мене, у монастирі, де панував повний безлад.
Там був один із тих хамовитих великих хлопців
з «Сімейних груп Анонімних Алкоголіків», який
у вихідні їздив на духовні бесіди в «Сімейні групи»
й залишав напризволяще двох бідолашних братів,
які собі на обід відкривали консервовану квасолю,
моркву та буряк. І ми ходили на збори. Ми мали би
ходити тричі на тиждень, але я ходив щодня, тому
що збори були єдиним місцем, куди можна було
піти! Треба було скидатися на бензин. Це був один
із тих блискучих фургонів. Плати і сідай у «Ґрін Ґор-
нет», так ми називали це. І то не був навіть «Ґор-
нет», а «Плімут». Ми щовівторка сідали на поїзд
«Ері Лакаванна», що їхав через Ньюарк до Гобоке-
на під річкою, і йшли на збори з усіма священника-
ми в Брукліні та Мангеттені. Ми не могли не при-
йти на збори. Чудовий вихідний у вівторок. Тре-
ба було вдягати римський комірець і чорний кос-
тюм, бо була зима. Тож ми вдягали чорний костюм
і шапку, пов’язували картатий шалик, щоб закрити
свого комірця і піти в кіно на 42-й стрит. Подиви-
тися музеї, кудись піти.
У будь-якому разі я ходив на збори щодня. Також
деякі заходи були в монастирі, лекції психотера-­
певта та ще одного хлопця, який знався на хімії
наркоманії та алкоголізму. Біле волосся, синій
блейзер – і я любив його лекції, принаймні вва-
жав їх непоганими. І вони були непоганими. Тож
це я збагнув цілком природно: гаразд, зроблю це,
маю час і гуляю із хлопцями ледь не увесь день.
Я був там п’ять місяців. І згадавши той час через
тридцять років, я підбадьорився.
Я підбадьорився. Мені на думку спадає образ хлоп-
ця, який знає вже когось іншого, окрім себе. Я пе-
реймався співчуттям до людей. І цього разу він

Досвід, що хапає за горло 23

припав мені до душі. Я відчув радість. [Плаче]. Він
живий, і я – також. Ось у чому суть. Мене це ва-
било. Це не ідеальне життя, і в ньому чимало не-
зрозумілого й таємного, і у ньому є всілякі погані
звички, але це… щось лежить у самому осерді того,
що відбувається тоді, коли починаєш звертати ува-
гу на кроки й ходиш на збори, і це щось притя-
гує тебе. Пуп’янок розцвітає, і ти стаєш людиною,
яка насправді жива тоді, коли робить буденні речі.
Коли ти робиш буденні речі, то починаєш перейма-
тися іншими значно більше… коли ти переймаєш-
ся, то також порівнюєш, і порівняння все руйнує.
Утім коли енергія чуйности перевищує 50 відсот­
ків, любов перемагає. Життя перемагає.
Ми маємо це в собі в наші найкращі хвилини –
здатність перейматися трохи більше, ніж порів-
нювати. Коли це відбувається, ти оздоровлюєшся.
І знаєш, що все гаразд. Саме так я це собі уявляю.
Це надія. У вас можуть бути погані дні, і деякі люди
доводять вас до божевілля, але ви живете життя.
Коли пити, то все це летить шкереберть. Ви не мо-
жете перейматися іншими так, щоб це торкалося
вашого серця і дарувало вам життя. Алкоголь спи-
няє систему, яка потрібна вам, щоб перейматися
становищем інших людей. Тож коли ви п’єте, то це
переважно річ негативна, і егоїстичний аспект пе-
ревершує усе решта; і тоді ви не маєте радости або
просто збиваєтеся на механічний крок; рух, який
є спонтанним, що не потребує жодної вольової дії.
Коли ви переймаєтеся іншими більше, ніж порів-
нюєте, то йдете в танок і починаєте жити. І коли
вас затягує той рух, той танець, щось каже в само-
му осерді вашого єства: це річ здорова. Тепер ви
можете мати життя. Якщо ви переймаєтеся інши-
ми на 50,2 відсотка, то починаєте жити. Ви почи-
наєте жити.
24 Святий відчай

Мені здається захопливою ця ідея, що духовне
пробудження полягає в нашій здатності втішатися
пробудженням іншого. Моя нарцистична душа може
ошукати мене, нашіптуючи мені думку, що духовне
пробудження – це моє напучення, мій поступ, мій
душевний комфорт, безпека й мир. Тимчасом як
щире духовне пробудження, як видається, полягає
у зникненні, хоч і тимчасовому, самого себе.

У правдивому духовному пробудженні немає
нічого, що спонукає думати: «Я здатен на більше,
ніж той, хто зі мною поряд». Насправді суть пробу-
дження в іншому: «От чорт! У своєму новому житті
я зайшов настільки далеко, що тепер справді бачу:
я спроможний любити іншого, захоплюватися ним
і тішитися його успіхами!».

Ознака послідовника Христа – це не завжди те,
що в нас винятково «здорові стосунки», і що наші
чекові книжки збалансовані, а діти вчаться у шко-
лах «Ліги плюща».*

Ми звеселилися. Ми починаємо жити.

Ми притягуємо людей до Христа, не дискредитуючи
вголос того, у що вони вірять, не розповідаючи їм, як
вони помиляються і яку ми маємо рацію, а показуючи
їм світло, яке настільки принадне, що вони всім сер-

цем бажають пізнати його джерело.8
Мадлен Л’Енґл

Той місяць у Газелдені 1986 року врятував моє
життя. Донині я не можу сказати, коли чи де саме –

* Ліга плюща́  (англ.  Ivy League)  — асоціація восьми найдавні­-
ших  американських  університетів (Браунський університет, 
Дартмутський коледж,  Гарвардський університет,  Колумбій-
ський університет,  Корнелльський університет,  Єльський уні-
верситет,  Пенсильванський університет, Принстонський уні-
верситет). – Прим. ред.

Досвід, що хапає за горло 25

але в якийсь час упродовж тих тридцяти місяців мій
потяг до алкоголю зник.

Я ніколи не мала досвіду «білої гарячки». Можу
лише сказати, що там, десь глибоко за межею свідо-
мости, я згодилася, щоб цей потяг зник. Згодилася
повірити, що можу відмовитися від алкоголю і жити
далі. Я згодилася, щоб моя ідентичність алкоголіка,
моя організаційна сутність умерла.

І хоч як та коли це сталося, усунення цього по-
тягу назавжди залишиться фундаментальним фак-
том мого існування. Саме тому, коли я прийшла до
Церкви дев’ять років по тому, парадигма розп’яття
і воскресення Христового, притча про блудного си­
на, наука, оперта на сумління, і милосердний Бог,
який гадає також, що вам належить діяти й долуча-
тися до справи, – усе це мало для мене сенс.

Одужання, до якого мене запрошено, полягало
в невпинному пошукові Сили, що вища від мене, по-
шукові моральних цінностей, обміні такими ціннос-
тями, спільних зусиллях, покликаних оздоровити
тих людей, яким я завдала шкоди, ретельному іспи-
тові сумління, формуванні дисциплінованої практи-
ки молитви, медитації і також житті, присвяченому
служінню.

Сказати, що в тому переліку не знайшлося ні-
чого, що виглядало хоча б віддалено досяжним, не
стало би перебільшенням. Але оскільки в мене за-
кінчилися ідеї, то всупереч своїм переконанням,
з великим ремствуванням, і також дивною потаєм-
ною радістю я неоковирно й вайлувато пішла тим
шляхом.

І так само неоковирно та вайлувато я відтоді
ним йшла.
26 Святий відчай

Життя, яким я жила, виявилося зовсім не схо-
жим на те, яке я колись собі уявляла – і саме тим
життям, якого я хотіла насправді.

Господи, допоможи мені згодитися на
те, щоб мене схопили за горло і струсну-
ли так, щоб я прокинувся/прокинулася
зі свого самозаспокоєння. Визволи мене
від несвідомого анестетичного марева
усіляких оман та фальшивих богів, у яко-
му я живу. Допоможи мені перейнятися
голодом і злиднями своїх ближніх, за-
мість того, щоб порівнювати їхнє багат-
ство й досягнення зі своїми.

Зміст

Про отця Демієна....................................................................7

ЧАСТИНА ПЕРША
Криза......................................................................... 9

1. Молитва вiдчаю............................................................. 10
2. Досвід, що хапає за горло.............................................14
3. Про що нам йдеться, коли говоримо про Бога?........ 28
4. Молитва про забування................................................ 36

ЧАСТИНА ДРУГА
СМЕРТЬ: наші старі ідеали й гадана непривабливість...51

5. «Чувайте!»...................................................................... 52
6. «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я»......................... 64
7. «Називаю вас друзями»................................................. 71
8. Увійди у свою кімнату та молися потай...................... 89
9. Нехай той, хто без гріха, кине перший камінь..........101

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВОСКРЕСЕННЯ: як радикально почати нове життя.... 119

10. Не можете служити Богові й мамоні....................... 120
11. Спокушений у пустелі.................................................128
12. «Збирайте собі скарби на небі»................................ 137
13. Пшеничне зерно, коли не впаде на землю..............144

Примітки...............................................................................168