Часопис «Сварог» № 25, 2016

ссСВАРОГ•• - Випуск 25 7524 2016 •СВАРОГ•: Філософія, Етнологія, РеліІієзнавство. В11пуск 25, 2016 (7524 літо Свароже) © •Сварог•. Часопис Релігійного центру Об'єднання рідновірів Украіни, www.oru.org.ua Засновник та головний редактор Галина Лозко Редакційна колегія: Вадим Шапош11іков, Максим Савче11ко Телефони редакції: 093-677-51-27, 097-816-02-SO E-rnail: [email protected] 8/ТАЕМО з поповненням роду українського: -NКj/lff-o"'fКI' �- . �і ,, ... :/о І "" І, .... ! � �-C&ilio,v.a ,Ііа �­ з�-БогgанУиІfіІ-ЯрославУиІfаІ f1 І" \, І J ... І НаfЮqи.і4С.Я .х..ц,п '.RІІік.о, Ha'te а!неиФ, q� - .1'9c,,-/3кjuu"нa /і'&еІШ(,а f,aqa, що мм/і'ншаи, :Т;ии,аqаІ ..,t'a,i и,.,ц,.хu ШШІ/ �-кjш.ІОІІW, li9q911iь 'ШСІ1іі, jtИні, як, сніft'Іна, Jлi, qoojIO не tшш<ає .xallilf, .Я!: не tМШІ<ає � Іі'есна . ..,t'a,; зqо;юІ/ я, jtaqic,/;ь і qoclliaJli,J" ІІшоІІіь liOІJ< - і� на Іі'еа, с&іІі, Jлi, .шwоє .2иJ.Я з &fql<i/1 с&иІіо, J 1і« .J'oq qa/UfЄ а,ІІіІ<JО .иіІіІ Цей випуск «Сварога• видруковано завдяки спільній толоці, на яку вклали свої кошти: Миролюб Синенков, Ярун Мотронюк, Галина Лозко, Ярослава Кушпета, Сергій Дудник, Вадим Шапошніков, Олександр Ратушний, Володимир Давидюк, Свантібор Бондаренко, Федір Габелко, Катерина Тарновська, Родина Аркуші, Родина Нечипоренків та інші добродії, які не назвали своїх прізвищ. Щира подяка нашим благодійникам! Ïðåñ-ôîíä æóðíàëó «Ñâàðîã» Ð/ðàõóíîê äëÿ áëàãîä³éíèõ âíåñê³â ³ ðîçðàõóíê³â: ÏðèâàòÁàíê ¹ 4731 1856 2745 8281 (ä³éñíèé äî 09.30) Підтримуйте рідний часопис! ... : �� ! і �.І' J, «Свароr,. - перший язичницький часопис Украіни виходить з 1995 року Свідоцтво про Державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 10936, Державний комітет телебачення і радіомовлення Украіни ссСВАРОГ» читають, в Україні, а також: в Австралії, Білорусі, Болгарії, Великобритвнїї, Вірменії, Грецїї, Грузії, Італії, Канаді, Латвії, Литві, Німеччині, Норвеrїї, Пмьщі, Республіці Марій Ел (РФ), Росїї, Сербії, Слоеаччині, Словеніі, США, Франції, Хорватії, Чехії, Японіі. «СВАРОГ» JWJ/NIB npugбamu шляхом 38/WJBl\t!HНR тит, В11118ВНИЧ0-інформаціАннА центр •Сваро.-.. E-mail: S"8Г[email protected], [email protected], тел.: 097-869-64-68 Інтернет-кж,гарня Велеслави на саАті: ..ww.oru.org.ua (кнопю1 •Книгарня•, •Придбатн.) На першіА сторінці обклццинкн: квртннв Пв,тв Квлннн «Трипільські роздуми•.

ÑÂÀÐÎà 25 ПРАВО СЛАВИМО! ÑÂÀÐÎÃ Філософія, Етнологія, Релігієзнавство Об’єднання Рідновірів України SVA R O H The religious historical and scientific popular magazine of the Union of the Believers of the Ukrainian Native Faith. It prints materials from the history of religion of the ancestors of the Ukrainian people, theological works by professor Volodymyr Shayan, descriptions of customs and rites of ancient faith, authentic prayers, ritual song with notes, the calendar of the Svaroh Circle’s holidays. Ç̲ÑÒ ÑÂÀÐÎà ¹ 25, 2016 Об’єднання рідновірів України. The Association of the Belivers of the Ukrainian Native Faith ................3 ÑÒÎвÍÊÀ ÃÎËÎÂÍÎÃÎ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ Галина Лозко. 20 літ зі «Сварогом»..........................4 Привітання, телеграми, відгуки ..............................6 ÏÎIJ¯ Твори поета-рідновіра ідуть поміж люди ..............9 Уславили Богиню Живу на річці Жива................11 Анатолій Кущ – митець-державник ....................12 Газеті «За Рідну Віру!» – 10! ................................15 На честь загиблих рідновірів ................................16 «Прощання з рідновіром» (поховальна пісня) ......17 Жрець Вогнедар. «... І прибудемо до Лук Його Райських». Зразок заповіту ....................................18 Вічна пам’ять!..........................................................20 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Галина Лозко. Філософський та обрядовий смисл культу предків у слов’ян ............................22 Галина Лозко. «Ой, шіді-ріді Дана...» ..................27 Володимир Коломієць. Громова криниця ..............29 Олександр Знойко. Культ Богинь ..........................30 Вітаємо переможців літературного конкурсу ......32 Найдавніша казка всіх європейців ......................33 Юрій Котляр. Морські крилаті коні – символи Миколаєва................................................34 Засновник укрїнської індології Павло Ріттер ......36 Катхаупанішада (в перекладі Павла Ріттера).......38 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ Вадим Шапошніков. Джерело про історію, втрату рідної віри і примусове хрищення слов’ян ..........45 Гельмольд. Слов’янська хроніка (скорочено)..........46 Жрець Світосил. Кошовий отман Іван Сірко ......56 Максим Савченко. Дивовижний світ прадавньої української музики..................................................59 Світовид Бойчук. «Сварог» спонукав до вивчення назви рідного села...................................................62 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! Галина Лозко. Така химерна гібридна: війна Світу проти Дому..........................................63 Порушення Будапештського Меморандуму ........64 Війна за Україну! ....................................................65 Василь Поклад. Луганський сепаратизм очима луганського соціолога ............................................66 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ Волхвиня Зореслава. Чистий Четвер ......................68 Олександр Кожолянко. Солярний культ у давніх українців (скорочено) ..............................................70 ÂÅËÅÑÈ× Володимир Коломієць. Поезія ..................................73 Дмитро Шупта. Леляки (уривки поеми)................77 Вічна пам’ять нашому лицарю! ............................78 Григорій Іванченко. У пошуках рідної духовності 79 З поетичного доробку Михайла Іванченка ..........81 Пам’яті Волі Страшенко ........................................83 ѲÒÎÂÈÄ Новини звідусіль: Чехія, Словаччина, Словенія, Греція, Ісландія ......................................................85 ÁÎÆÀÒÊÎ Дажбожим онукам про Сонце ..............................90 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Книги – на полицю рідновіра..............................93

2 ÑÂÀÐÎà 25 ” –¿ØÕ—‹ ¿ –≤ƒÕ¿ ¬≤–¿ піднімає дух української нації до найвищої досконалості; повертає народові втрачені шляхетні цінності; підносить свободу духу і національну гідність; загартовує стійкість і відпорність чужим ідеологіям. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÏÅÐØÀ Не цурайся Роду свого, Його Звичаю та Мови, Бо рідна Мова і Звичай Зберігає енерґію нації. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÄÐÓÃÀ Не оскверняй Душу Чужинськими звичаями, Бо чужа пісня і молитва Дає силу твоєму ворогові. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÒÐÅÒß Будь терплячим, Але не допускай наруги Над твоїми Рідними Святинями. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ×ÅÒÂÅÐÒÀ Не руйнуй природу, Серед якої живеш, Бо цим ти відбираєш майбутнє У своїх нащадків, Зрубуєш гілку Роду свого. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ Ï’ßÒÀ Не потурай ворогам Свого народу; Якщо треба — Ставай до Священного Бою. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ØÎÑÒÀ Не віддавайся в рабство, Бо хто прийме рабську смерть, Той у Вічність відійде рабом. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÑÜÎÌÀ Не зраджуй Віру Дажбожих онуків, Бо чужа віра Руйнує Дух і тіло, Знищує націю. (Волховник. Правослов. – К., 2002) СИМВОЛ ВIРИ Â²ÐÓÞ: В усіх Українських Богів, Єдиних у Сварозі, Вічних і незнищенних, Як Всесвіт. ²ÐÓÞ: В триєдність світів Права, Ява і Нава, Створених Сварогом І удержаних в Ньому. ²ÐÓÞ: В Божественне народження українців – Онуків Дажбожих, І в силу Предків, яка перебуває з нами завжди. ²ÐÓÞ: В Радість Життя Вічного, В чистоту Душі праведної, Яка ніколи не зникає, А переходить у нове тіло. НАША ВІРА ПРАВДИВА, БО ПРАВО СЛАВИМО! (Затверджено Першим Всеукраїнським Собором Рідної Віри 25 серпня 1998) СЛАВА ВЕЛИКА Роду Вкраїнців Славу співаймо! Слава! А Рожаницям Шану складаймо! Слава! Слава Сварогу – Нашому Богу! Слава! Слава Дажбогу, Слава Перуну! Слава! Славу співаймо Матері-Славі! Слава! Дані, Мокоші, Лелі і Ладі! Слава! Слава Симарглу й Велесу-Богу! Слава! Слава Стрибогу, Навіки слава! Слава! Хорсу-Ярилу, Живі і Спасу! Слава! Богу Купайлу І Світовиду! Слава! Праву співаєм Славу Велику! Слава! Дажбовим Внукам – Ора нащадкам! Слава! Боги й Богині – Нам Берегині! Слава! Слава Вкраїнцям І Україні! Слава! ЗАСТОРОГИ НАЩАДКАМ

ÑÂÀÐÎÃ 25 3 ОБ’ЄДНАННЯ РІДНОВІРІВ УКРАЇНИ (ОРУ) Вперше ідея відродження Рідної віри українців була висловлена в 1934 р. професором Львівського університету Володимиром Шаяном, який створив організацію «Орден лицарів Бога Сонця», започаткував наукове вивчення та реконструкцію духовної системи слов’ян і, зокрема, українців. Його концепція викладена в книзі «Віра Предків наших» (виданій після його смерті в 1987 р.). Примусова християнізація Русі 988 р. перервала традицію Рідної віри наших славних Предків, але повністю її знищити не вдалося. Вона проіснувала тисячу років у прихованих формах паралельно з офіційним християнством. Тому нині достатньо наукових можливостей її відродження. ІІ Світова війна перешкодила розвитку цієї ідеї. За радянських часів праці В. Шаяна були заборонені. Лише після виходу України зі складу СРСР, на початку 90-х років про діяльність В. Шаяна стало відомо широкому загалу. Перша українська громада рідновірів (язичників) під назвою «Православ’я» (від «Праву+славити») створена у Києві в 1993 р. У 1995 було вже десять невеликих громад, які утворили релігійну конфесію Об’єднання рідновірів України (ОРУ). Нині до ОРУ, яке очолює доктор філософських наук, професор Галина Лозко (посвячена під ім'ям Волхвиня Зореслава), входить 30 місцевих громад, які діють у різних областях України. Релігійний центр Об’єднання рідновірів України офіційно визнаний державою і зареєстрований Державним комітетом у справах релігій. У Статуті ОРУ записано, що конфесія є українською релігійною організацією, яка продовжує автохтонні традиції етнічної релігії Київської Русі, а отже, є її спадкоємцем і правонаступником. У 1998 р. Галина Лозко представляла Україну на І з’їзді WCER (Світовому конгресі етнічних релігій), що відбувся у Вільнюсі (Литва). Нині конфесія ОРУ є членом ЕCER (Європейського конгресу етнічних релігій). Рідновіри щороку видають журнал «Сварог», святковий календар «Коло Свароже», молитовники, іменослови та інші книги, в яких викладається вчення Рідної віри. З 1995 р. в столиці України м. Києві існує Школа Рідної віри для вивчення основ світогляду та рідного Богознавства для тих, хто хоче пізнати національний духовний шлях. Для навчання священиків (жерців) у 2002 р. створено Українську Духовну академію рідновірів. Враховуючи, що храми Рідної віри були зруйновані державою ще за давніх часів, відновлення історичної справедливості мало б спиратися на законне надання державою приміщень та повернення рідновірам старих культових місць для побудови Храму Рідних Богів, але цього поки що не відбувається. Існує релігійна дискримінація рідновірів. У 2003 р. у Києві вперше відбувся міжнародний слов’янський форум «Родове слов’янське віче», яке з того часу щороку проводить свої з’їзди в різних слов’янських країнах за олімпійським принципом. Вироблено Статут та Стратегічну програму розвитку Рідної віри Слов’ян. Офіційна сторінка ОРУ в Інтернеті: www.oru.org.ua The Association of the Belivers of the Ukrainian Native Faith For the first time the idea of revival of the native faith of the Ukrainians was expressed in 1934 by professor of the Lviv University Volodymyr Shayan, who created the organization «The Knightly Order of the Sun God». He initiated the scientific study and reconstruction of spiritual system of the Slavs and in particular the Ukrainians. His concept is described in the book «The Faith of Our Ancestors» (published after his death in 1987). Forced christianization of Rus in 988 interrupted the tradition of native faith of our glorious Ancestors, but failed to destroy it completely. It has lasted for thousand years in the hidden forms in parallel with the official Christianity. So now we have enough scientific opportunities to revive it. World War II prevented from the development of this idea. In the soviet times the works by Volodymyr Shayan were banned. Only after leaving the USSR in the early 90- s the activities of V. Shayan became known to the public in Ukraine. The first Ukrainian community of Pagans entitled «Pravoslavya» (glorified the «Prav», that is the World of Gods) was founded in Kyiv in 1993. In 1995 there were already ten small communities that formed the religious confession «The Association of the Believers of the Ukrainian Native Faith» – ORU (Ukr. – «Obyednannya Ridnoviriv Ukrainy»). Today ORU, headed by Doctor of Sciences (Philosophy), professor Halyna Lozko, consecrated under the name of Volkhvynia Zoreslava (Volkhvynia is the high priest), includes 30 local communities which operate in different regions of Ukraine. The Religious center of the Association of the Believers of the Ukrainian Native Faith has been officially recognized by the state and registered by the State Committee for Religious Affairs. In the Statute of ORU it was said that the confession is the Ukrainian religious organization, which continues the autochthonous tradition of ethnic religion of Kyivan Rus, and hence it is its heir and successor. In 1998 Halyna Lozko represented Ukraine at the First congress of WCER (World Congress of Ethnic Religions) that was held in Vilnius (Lithuania). Now confession of ORU is a member of ECER (European Congress of Ethnic Religions). The Religious center of ORU annually publishes the magazine «Svaroh», the calendar of holidays «Svaroh’s Circle», prayer books, dictionaries of pagan’s names and other books that present the doctrine of the native faith. Since 1995 The School of the Ukrainian Native Faith has been operating in Kyiv, the capital of Ukraine, for learning the basics of world view and native theology by those who want to know the national spiritual path. In 2002 it was created The Ukrainian Spiritual Academy of Pagans to educate the pagan priests. Considering that the temples of native faith were destroyed by the state at the ancient times, the restoration of historical justice should be based on a legal provision of premises and returning the Pagans old stamping grounds for the construction of the Temple of native Gods, but it does not take place yet. There still exists religious discrimination for the Pagans. In 2003 for the first time the international Slavonic forum «Generic Slavonic council» was held in Kyiv. Since that time it has held its annual congresses in various Slavic countries according to the Olympic principle. The Statute and Strategic Program of the development of the Slavonic native faith have been elaborated. Official website of ORU online: www.oru.org.ua

4 ÑÂÀÐÎÃ 25 Дорогі Побратими й Посестри рідновіри! Шановні українці і наші друзі, представники різних народів, які читають наше видання! Ось ви отримали вже 25-те число філософського, етнологічного, релігієзнавчого і водночас конфесійного видання рідновірів України. Вітаю насамперед нашу зовсім маленьку, але вперту редколегію, а разом з нею і всіх вас, наших шановних читачів – і заядлих критиків (яких не бракує!), і поважних спонсорів (яких не густо і не часто), і наших постійних авторів, усіх тих, хто нам пише і хто привітав рідний часопис з двадцятиліттям, і тих, хто невтомно поширює наш «Сварог» серед людей! Слава Рідним Богам – бо це завдяки їм ми творимо все нові й нові випуски, думаємо, шукаємо і знаходимо саме ті теми, які необхідні рідновірам для підняття їхнього духу й осмислення всієї духовної культури рідного народу! Значною мірою, це й завдяки вам, нашим читачам, ми отримуємо поштовх і натхнення на нові видання, написання статей, створення мистецьких художніх творів і навіть здатність робити надзусилля в пошуках коштів, необхідних для друку часопису. Як і годиться на ювілеях, розкажемо кілька фактів з історії часопису, яка почалася в 1995 з аматорського («самвидавівського») збірника на 16 сторінках, презентованого вперше в Інституті філософії імені Григорія Сковороди НАН України на науковій конференції «Рідновірство: витоки, течії, тенденції», організованій спільно з Відділенням релігієзнавства. Ми, як тоді, так і тепер, не погоджуємося з кабінетним терміном «рідновірство», авторами якого були релігієзнавці, про що «Сварог» писав уже в випуску № 2. Нині наш власний термін «рідна віра», що є природним, довів своє право на існування й поширився в Європі; він визнаний усією міжнародною спільнотою рідновірів. Так само з нашої ініціативи в 1998 р. визнано й офіційний термін «етнічна релігія», ним нині послуговується Європейський конгрес етнічних релігій (ECER). Чому саме ім’я Сварога обрано для назви нашого журналу? Перша причина – богословська: Сварог – Батько всіх Богів великого пантеону наших Предків, усі Боги об'єднані в Сварзі, є різноманітними проявами його мудрості, могутності, справедливості. Друга причина – філософська: саме Сварог сповнює собою все і містить всіх у собі, Сварог сам є світлом, що створює світло із самого себе, щоб освітити все навколо. Отже, виникає й поетична причина: це він, Сварог, перетворює Темряву на Світло, до чого завжди прагне й наша редакція. Є ще й історична причина, яка, мабуть, відома й усім нашим читачам: це відновлення історичної справедливості, своєрідна реабілітація Рідної віри, якій було завдано значного удару ще в часи примусового охрищення Русі-України в тому віроломному 988-му. Отже, назва часопису спрямована на досягнення головної мети Об’єднання рідновірів України: повернення рідному народові його споконвічної Рідної віри – віри в Сварога, що єднає множинність Рідних Богів і роду людей, їхніх онуків. І ніяких інших цілей редакція не ставить. Критика світових релігій та інших глобальних інформтехнологій, яку читачі знаходять в рубриці «Бий, Перуне!» і за яку нас найбільше критикують, не є нашою самоціллю, вона виникає лише внаслідок аналітики, що виявляє глибинні причини тих негативних явищ, які досі не подолані нашим суспільством. А відтак, вона є інструментом, підпорядкованим головній меті: пізнанню самих себе, осягненню світу природ20 літ зі «СВАРОГОМ» Слово головного редактора до вельмишановних читачів

ÑÂÀÐÎÃ 25 5 них і суспільних явищ, смислу Буття і своєї мети в житті. Хай не дивує наших читачів, що, можливо, в цьому випуску аж надто багато уваги приділено саме проблемам війни, хоча це нібито й не стосується Рідної віри. Але не ми розпочали цю війну! Агресор відомий, і на нього, як на потенційну загрозу, «Сварог» вказував ще 20 років тому. Як бачимо, істина, висловлена одним із семи античних мудреців Піттаком, лишається актуальною й нині: «Справа розумних – передбачити лихо, поки воно ще не прийшло. Справа хоробрих – впоратися з лихом, коли воно вже прийшло». Нині рідновіри, як один із найсвідоміших сегментів українського суспільства, роблять свій внесок у визволення України від загарбників. І ми не можемо обминути ці болючі для кожного теми. Подаємо ці матеріали для пам’яті майбутніх поколінь. Рубрика «Богознавство», яка послідовно висвітлює основи нашого релігійного вчення, покликана сприяти відновленню духовного зв’язку з Рідними Богами та Предками нашими. Значна увага, що її надаємо вивченню ведичних основ духовності, не повинна вводити рідновірів в оману, що нібито ми подаємо не свою Рідну віру, а віру далеких від нас у часі й просторі арійських племен, які колись помандрували в Індію. Нагадаємо: як стверджував наш Великий волхв Володимир Шаян, Веди стають «ключем» для розуміння Рідної віри. Тобто саме веди й розкривають глибинні смисли Рідної віри: коли наше вчення частково втрачено, Веди, як найдавніше в світі святе письмо, дозволяють з’єднати обидва кінці розірваного ланцюга живої традиції, відновити його втрачені ланки. Історія Рідної віри та історія України, її культура, мова висвітлюються в рубриці з давньоруською назвою «Во врем’я оне», що означає «колись, давно, в часи минулі». Рубрика «Світовид» подає матеріали з різних кінців світу, описує, як живуть рідновіри інших країн. «Коло Свароже» присвячене календарю релігійних свят та астрономічним знанням про Всесвіт. Книжкові та мистецькі огляди знайомлять з новинками, презентаціями та ін. Сторінки «Сварога» відкриті для всіх, хто хоче висловити свої думки, опублікувати свої бодай маленькі, відкриття Рідної віри, поетичні рядки чи власні духовні осягнення. Розуміємо, що у нас ще мало матеріалів для дітей: рідновірських казок, поезій, малюнків – запрошуємо до співпраці в рубриці «Божатко» тих, хто має власні напрацювання. При цьому не зайве нагадати, що співпраця в нашому часописі добровільна – «Сварог» тримається лише на силі віри та ентузіазмі редакції, духовній потребі авторів творити во славу Рідних Богів. Ми не є комерційним виданням. Цей ювілейний випуск «Сварога» для вас підготували: Галина Лозко, Вогнедар Шапошніков, Білотур Савченко. Усі члени редколегії працюють в тих чи інших офіційних установах, а журнал створюють у вільний від основної роботи час. Звісно, що який-небуть пересічний хома-невіруючий, не без іронії може спитати: «Хіба так буває?». Буває! Для мене, як засновника й головного редактора «Сварога», цілком ясно, в чому феномен нашої живучості. Це вже причина метафізична: ми запалили жертовний вогонь у своїх душах, ми ніколи не зраджували нашої ідеї, ми вперто долали труднощі, рішуче відсіювали здорове зерно від полови, ніколи не йшли на компроміси – ми й нині залишаємося вірними Рідним Богам і Україні. Отож, вельмишановні наші читачі й усі невтомні шукачі рідної Істини, від іскри «Сварога» викрешіть власний вогонь у своїх душах, і він освітить ваше життя! Слава Сварогу за допомогу! З повагою, Галина ЛОЗКО, головний редактор журналу «Сварог»

6 ÑÂÀÐÎà 25 ÏÐȲÒÀÍÍß, ÒÅËÅÃÐÀÌÈ, ²ÄÃÓÊÈ Чернівці: Дорога редакціє журналу «Сварог», дорога Галино Сергіївно Лозко! Щиро вітаю Вас з двома десятиліттями, як вийшов у світ журнал «Сварог»! Бажаю багато цікавих статей, активних дописувачів і шанувальників журналу. Хочу зазначити, що журнал «Сварог» від часу його появи і до сьогодні виконує просвітницьку роль, він відіграє важливе значення у формуванні національної патріотичної ідеї у назалежній Україні. Важливу роль журнал «Сварог» відіграє як джерело у вивченні духовної культури українців. Для прикладу, наведу лише кілька випадків з використання матеріалів у наукових публікаціях: так, у 11—12 номерах журналу «Сварог» (за 2001 рік) вміщена джерелознавча стаття Г. Лозко «Вінчання за звичаєм предків». Обряди, описані в цій статі, стали джерелознавчим матеріалом у книзі «Етнографія Буковини» (Чернівці, т. 2, 2001, стор. 95). Також ці матеріали з журналу «Сварог» використано у науковій статті, опублікованій у журналі «Галичина» (2013 р.) «Весільна обрядовість українців (витоки, символіка, ідейний зміст) та ін. Доброго здоров’я членам редколегії та довголіття журналу «Сварог»! Георгій КОЖОЛЯНКО, доктор історичних наук, професор, голова Буковинського етнографічного товариства. Миколаїв: Часопис «Сварог» — перший крок до вічності Ось уже 20 років виходить у світ релігійно-історичний та науково-пізнавальний часопис Об’єднання рідновірів України «Сварог». З нього читачі пізнають історію релігійного світогляду українського народу, описи традицій, свят та звичаїв наших предків, природні молитви, ритуальні пісні, календар свят Кола Сварожого. Отримавши ім'я Сварога – Бога Сонця (якщо перекласти із санскриту «той, що ходить по небу») або Бога Вогню, часопис став тим сонячним променем та вогненною іскрою, яка несе світло Рідної Віри всім зацікавленим. Журнал читають в Україні, Канаді, Росії, Білорусі, Польщі, Литві, Болгарії, Великобританії, Німеччині, США та Греції. Таким чином українська етнічна релігія і культура отримує міжнародне визнання. На ювілей часопису хочеться побажати наступного: довгих років життя (двадцятиліття - це лише п’ята частина століття, а століття ніщо перед вічністю), розширення знань мов (виходу примірників кількома мовами) і, звичайно, здоров’я і натхнення справжній матері нашого «Сварога» – Галині Сергіївні Лозко. Юрій КОТЛЯР, доктор історичних наук, професор Чорноморського національного університету імені Петра Могили. Київ: Ми з родиною читали «Сварог» від найперших, тоненьких, іще чорно-білих номерів, і мали щастя бачити перетворення журналу на повноколірне ваговите видання. Для мене особисто журнал був важливий не тільки в інформативному, а й у символічному плані, адже уособлював культурний нонконформізм та інтелектуальний неспокій. «Сварог» і донині залишається для мене живим, незастиглим культурним явищем, що висвітлює не тільки догмати й усталені концепти Рідної віри, а й пропонує безперервний пошук питань і відповідей. Саме це, на мою думку, й відрізняє язичництво як вільну думку, налаштованість на діалог від догматичного й тоталітарного погляду на світ, властивого монотеїстичним релігіям. З повагою, Вогнедана Австралія: Природньо, що все рідне найближче до серця й душі кожного національно-ідейного українця. Але ота неволя, що понад 300+70+25 років трималась чужими політично-державними та імперсько-церковними силами, нахабними діями не тільки відштовхувала, а й варварською силою зброї й хреста намагалась оті наші тисячолітні рідні цінності закопати у підземні сховища від українського тубільного народу... Та й в сьогоденні, за часів атомної ери, урядові чиновники не дбають відроджувати із державницьких рамен здобуту силами Майдану і Євромайдану Українську Унітарну Незалежну Державу, не поспішають викопувати із підземелля поховані наші цінності – ті, що могли б удосконалювати наші ідейно-духовні сили, повертати історичну славу русинів – творців Руси – Київської Руси, щоб підняти демократичність свободи, й на базі відновленої національної гідності, творити сьогодення. Ця довга і тяжка боротьба, що віками гартувала нас у минулому, і тепер дає нам надію витривалості й опору чужим державно-політичним і церковним силам. «Сварог» якраз і є отією оборонною фортецею. В дату ювілею хвального журналу «Сварог» я бажаю видавцям, редактору та спонсорам доброго здоров’я, життєвих гараздів, творчих успіхів та витривалості й довгого-довгого радісного віку й щастя без ліку! А Вам, вельмишановна пані Галина Лозко, що перебуваєте в цих складних обставинах, бажаю витривалості, й подальшої наснаги, ентузіазму у Вашій творчій праці. Ваш читач, натхнений духом Сварога, Ярополк Вогнедар / Оклебаг Ф. П. із далекої чудової Австралії.

ÑÂÀÐÎÃ 25 Зореславо, всього Вам доброго до (свята) Божича Сварожича і в Новому році: здоров'я, любові, щастя, добра! На двадцяту річницю журналу «Сварог» ми бажаємо нашим українським братам подальших успіхів і ще довгого життя виданню. Часопис є також важливим і для нас, Словенських старовірів/рідновірів! З братніми привітаннями, Вратіслав Любляна (Словенія): Шановна редакціє «Сварога», шановні читачі, дорогі рідновіри! Вітаємо з 20-річчям вашого журналу! Велику підтримку всім тим, хто бере участь у створенні цього журналу. Ви можете пишатися тим, що у вас є щось особливе, чим небагато хто зі слов’янських країн може похвалитися. Дяка Вам за поширення слова про наших рідних Богів, навіки їм слава! Я вітаю вас від імені всіх рідновірів Хорватії і Об’єднання хорватських рідновірів! Жрець Светослав Тернопіль: 20 років – чималий відтинок часу не тільки для людського життя, а й для видання. Особливо для такого виняткового й по-своєму революційного, як язичницький часопис «Сварог», що видається Релігійним центром ОРУ! Висвітлення питань споконвічної віри наших пращурів, світлі образи Рідних Богів, наукові вивідки з найширшого кола питань, Рідна віра у мистецтві, реконструкції обрядів, величні славені, відголос прадавнього світогляду в нашому сьогоденні й наших сучасниках – це та багато іншого можна знайти на сторінках «Сварога». Друкованим словом часопис об’єднує довкола себе Хорватія: 7 громади з різних куточків України, а також усіх зацікавлених і прихильників Рідної віри. Вітаємо редакційну колегію «Сварога» й усіх, хто долучився та долучається до важливої справи його видання, з досягненням чергової віхи на шляху повернення прабатьківського світогляду на рідну землю! І зичимо наснаги, оптимізму й широких можливостей для нових публікацій! Тернопільська громада рідновірів «Сварга» Краматорськ: Шановні побратими кола «Сварожого»! Духовний зв’язок з Прапредками, їхнім світорозумінням і світовідчуттям, є запорукою життєвої сили, відпорності й невмирущості роду і народу. Ось уже впродовж двох десятиліть завдяки самовідданим зусиллям колективу редакції під проводом п. Галини Лозко допомагає читачам здійснювати такий зв’язок наш часопис «Сварог», тим самим роблячи справу величезної ваги, котра, переконаний, буде належно поцінована нащадками в часи прийдешні. Поважні редактори, хай Рідні Боги допомагають і підтримують вас у цій нелегкій, але вкрай необхідній справі! Шануймося в Колі Сварожому! Слава Рідним Богам! З повагою, Володимир ПІВЕНЬ, культуролог, літератор, художник, кандидат філологічних наук, доцент ПВНЗ «Краматорський економікогуманітарний інститут» Київ: Поздоровляю часопис «Сварог» з ювiлеєм! Хай Сварог приносить просвiтлення нашому народу Рідною вірою, пробуджує патрiотичнi почуття, виховує Українську нацiю, нацiю переможцiв. З вдячнiстю за Вашу самовiддану працю. Ваш щирий шанувальник Анатолій КУЩ, скульптор, народний художник України. Рівне: Шановна пані Галино! Прийміть мої щирі вітання з нагоди 20-и років часопису «Сварог» на славу Сварогу та всім Богам у Сварзі! Слава Тобі, Богине Ладо, Матері Всесвіту, що тримаєш у собі материнську Любов жінки і даруєш світові Синів! Слава Тобі, Світлий наш Боже! Ти – той, що дарує безсмертя в житті, і найстрашнішу кару для тих, хто втратив Рідну Віру. Ти – цей небесний вогонь і живе горіння в Душі Українського Народу. Слава Тобі за безвічне буття, за широкі лани золотих достигаючих нив, за світло душі Українця. Освяти його душу, щоб Воля і Віра кожної людини, як святі дари Твої, завжди були творчою любов’ю до Тебе. Слава Богам нашим! Слава всемогутньому Сварогу, і нині, і завжди слава! З повагою, Валерій В.

8 ÑÂÀÐÎÃ 25 Херсон: Пані Зореславо, радо вітаю Вас! Дозвольте подякувати Вам за ту кропітку роботу, яку Ви робите для відродження Рідної віри, – нашої справжньої, достеменної духовности. Відродження України-Руси лежить саме на шляху відродження її автентичного духовного ґрунту. Від щирого серця зичу Вам здоров’я міцного, творчої наснаги, успіхів, кохання та якомога більше добрих соратників і помічників. З глибокою повагою і шаною, Михайло Т. Івано-Франківщина: Слава Рідним Богам! Пані Зореславо! Від імені думаючих громадян ІваноФранківщини дякую Вам за Ваші наукові праці. Дякуємо й за те, що Ви показали українцям ідеологічну силу єднання навколо ОРУ. Ваші праці, показують всю глибину знань наших прапращурів, які в традиціях, звичаях, обрядах передали їх нам, онукам Дажбожим. Нині ми з Вашою допомогою і допомогою праць Володимира Шаяна, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших творів українських письменників, починаємо усвідомлювати ту глибинну інформацію, яка надається Вами та надана нашими геніями. Без сумніву, заслуговує на увагу Часопис «Сварог». За Вашою ініціативою, видання, яке було започатковане в червні 1995 року, показало, що Коло Свароже жиє і буде жити. У цьому році відзначаємо його 20 роковини. Це приємна і знаменна дата. Що дав нам Часопис «Сварог». Якщо, поглянути на Часопис «Сварог» (1995—2007), який поміщений в інтернеті: https://toloka.to/t14696, то ми з певністю можемо сказати, що він зняв полуду з очей у багатьох людей. Стисло подана в Часописі «Сварог» інформація спонукає думати, аналізувати і шукати відповіді. Скажу від щирого серця: у нас із Вами ще багато роботи щодо відновлення нашої справжньої історії, щодо відновлення традицій, обрядів і звичаїв. Але, без Вашої, пані Зореславо, підтримки, як головного редактора Часопису «Сварог», зняти полуду з очей усіх українців буде надзвичайно важко. Тому, віримо, що ми з Вами відзначимо не тільки 20 річницю Часопису «Сварог», але й 50, і 70, і… Здоров’я і творчості Вам! Ми – з Вами! З шаною, Світовид та думаючі мешканці Івано-Франківщини Львів: Вітаємо Галину Лозко і редакцію журналу «Сварог» з 20-літтям рідного часопису! Прийміть низький уклін та подяку за Вашу невтомну працю. Хай розум Ваш буде ясним, серце – чистим, а Боги пребудуть з Вами, не перестаючи пити мед-суру за Щастя України! Львівська громада українських рідновірів «Галичани» ШКОЛА РІДНОЇ ВІРИ ДІЄ ПОСТІЙНО Столична Школа Української рідної віри створена при Релігійному центрі Об’єднання рідновірів України в 1995 році і діє постійно ось уже понад два десятиліття. Щорічно у вересні Школа розпочинає свій навчальний рік для тих українців, які вирішили прийняти рідну віру й дізнатися про рідне Богослів'я безпосередньо від представників традиційної української конфесії. Метою Школи є, насамперед, духовна освіта українців, які бажають усвідомити себе Дажбожими онуками, відчути той споконвічний зв’язок поколінь, який унаслідок примусової християнізації було втрачено дуже давно. Завдання Школи: ознайомлення слухачів з основами дохристиянського світогляду Предків українців, поширення правдивих знань з етнічної історії та духовної (релігійної) культури українського народу, націоналістичне виховання в дусі Української рідної віри. До навчальних курсів входить ознайомлення з історією Рідної віри, основами рідного Богознавства, загального релігієзнавства, українського народного обрядознавства й звичаєвості. Лекції та практичні заняття проводитимуть Волхвиня Зореслава та жерці Рідної віри. Відбувається підготовка до основних обрядів-ініціацій: очищення від чужовір’я та посвята в Рідну віру, які здійснюються по завершенні річного курсу. Періодика занять: двічі на місяць. Навчання безкоштовне, але пожертви вітатимуться, оскільки є потреба в оплаті за оренду приміщення. Слухачами зараховуються українці від 16 років. Зарахування до Школи відбувається після очної співбесіди зі вступником на підставі його письмової заяви про вступ та документів, що посвідчують особу. З Положенням про Школу Української рідної віри можна ознайомитися під час співбесіди. Тел. приймальної комісії: 093-677-51-27. E-mail: [email protected] Часопис «Сварог» за 20 років уже став відомим широкому колу рідновірів України і вийшов далеко за межі нашої держави. Нині не кожен наш шанувальник може знайти попередні випуски. Іноді шукають конкретні матеріли чи статті. Вперше перелік наших публікацій 1995—1999 років (№№ 1-9) було надруковано у № 10 «Сварога». Щоб допомогти у пошуку потрібних випусків, Інформаційно-видавничий центр «Сварог» на прохання наших читачів підготував перелік основних статей та матеріалів, надрукованих у часописі «Сварог» №№ 10—24. Оскільки перелік усіх публікацій складає чимало сторінок, редакція вирішила розмістити його на офіційному сайті ОРУ: http://oru.org.ua/index.php/component/content/article/46-kolo-svarozhe-k/518-de-pro-ce-prochytaty.html Де про це прочитати

9 ÑÂÀÐÎà 25 ²ñòèíà ðàíî ÷è ï³çíî âèéäå íà ñâ³ò Áîæèé, à áðåõíÿ áóäå ïîâåðæåíà â ïðàõ. ÎÄII Íàðîäíà ìóäð³ñòü .. ÏÎIJ¯ ТВОРИ ПОЕТАffiРІДНОВІРА ІДУТЬ ПОМІЖ ЛЮДИ нига кавалера орденів Святослава Хороброго та Івана Богуна, відомого пое( та і публіциста Руслана Моро( зовського «Вогнем і кайлом» (2014) іде до людей, особливо до молоді. Сприяють цьому самі шанувальники його твор( чості, організовуючи зустрічі з письменником у своїх містах. Тож подаємо повідомлення про деякі з них. Бориспіль «Ми вірні онуки Дажбожі!» – таку назву носив музично-літературиний вечір, який відбувся 26 лютого 2015 р. у Бориспільській міській бібліотеці, присвячений презентації рідновірських видань та нової поетично-публіцистичної збірки Руслана Морозовського «Вогнем і кайлом» (див. фото). Мистецький вечір викликав у присутніх жвавий інтерес, адже на Бориспільщині саме такий відбувався вперше. Ініціатором заходу був голова Бориспільської громади Українських рідновірів «Поляни», жрець Вогнедар, а директор бібліотеки Жанна Кручиніна охоче відгукнулася на його пропозицію провести зустріч з відомим поетом саме в стінах читацької світлиці. Особливістю цього музично-літературного вечора було те, що Вогнедар виявився не лише ініціатором його проведення, а й виступив ведучим цього заходу і виконавцем у супроводі гітари найпопулярніших віршів поета, покладених Вогнедаром на музику. У своєму вступному слові ведучий провів паралелі з українською праминувшиною і нагадав присутнім про рідне духовне коріння, яке тягнеться ще з дохристиянських часів. Коротко розповів про сучасне відродження світогляду язичницьких Предків українців, яке нині здійснює Об’єднання рідновірів України, та ознайомив з його виданнями, до яких він причетний, як от журнал «Сварог», відновлений язичницький календар «Коло Свароже» та духовний часопис української молоді «За К

10 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 25 Рідну Віру!», що видає Бориспільська громада Українських рідновірів «Поляни». Тож тепер і збірка поезій Р. Морозовського, і примірники вказаних журналу, календаря, а також підшивка духовного часопису будуть у розпорядженні бібліотеки, оскільки були урочисто передані особисто в руки директора цього закладу. Київ Досить змістовною виявилася зустріч Руслана Морозовського зі студентами та викладачами Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», яка відбулася на свято Бога Рода (22 грудня 2015). Майже двогодинне дійство тривало у бібліотеці Університету. Поет презентував свою поетичну збірку «Вогнем і кайлом». А вела захід директор бібліотеки Ніна Колесникова. Приємно вражає, що підготовку і проведення такого мистецького заходу взяв на себе Університет. Ведуча коротенько розповіла про нелегкий життєвий та творчий шлях пана Руслана, знайомлячи присутніх з його здобутками. Викладачі, беручи по черзі слово, обмінювалися своїми враженнями не лише про прочитану поезію, а й прозову публіцистику письменника, демонструючи окремі його дописи у різних виданнях, виставлених на підготовленому стенді «Руслан Морозовський: журналіст, письменник, поет». А студенти Університету декламували улюблені вірші з його вищезазначеної авторської збірки. У заході також взяли участь україніст-книгознавець Наталя Фещенко з Фастова – палка прихильниця творчості Р. Морозовського – й бард, жрець Вогнедар, який не лише співав, а й своїми вступними коментарями до пісень намагався підвести студентську аудиторію до непростої теми тієї чи іншої пісні, у тому числі й про проблеми нинішнього відродження Української рідної віри. Захід завершився взаємними висловлюваннями вдячності та побажаннями невдовзі знову тут зустрітися. Фастів Богу Яровиту (15 квітня 2016) була присвячена чергова зустріч поета зі студентами Фастівського автодорожнього технікуму. Аудиторія була заповнена вщерть. Спілкування видалося вельми цікавим. І пан Руслан, і ведуча Наталя Фещенко, яка організвала цей захід, у своїх виступах не лише декламували вірші, а й порушували перед майбутніми випускниками актуальні і водночас дорослі теми. Наприклад, що таке українська національна ідея, як українські дівчата потрапляють за кордон у сексуальне рабство, чому українською державою нині керують чужинці та чому не можна допускати змішаних шлюбів. І метою таких обговорень було підведення до головної відповіді на всі ці питання – необхідність відродження предківського світогляду, рідної духовності та повернення до Рідних Богів. А музично оформлював вказану тематику Вогнедар. Варто зазначити, що у славному Фастові, де й нині витає дух козацького полковника Семена Палія, відродився козацький рух. Сьогодні тут діє досить потужна громадська організація «Фастівський курінь Українського козацтва», у лавах якої є чимало прихильників відновлення Рідної віри. І це не випадково, адже, як стверджують науковці, історичний центр міста розташовується на місці колишнього язичницького капища... Також фастівськими козаками започатковано дитячий козацькопатріотичний табір «Дорогинська Січ», який з кожним роком приймає все більше молоді. Пресслужба ОРУ Творча зустріч Руслана Морозовського зі студентами та викладачами Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

11 ÑÂÀÐÎà 25 ÏÎIJ¯ Уславили Богиню Живу на річці Жива Уславили Богиню Живу на річці Жива Не гучними гаслами, а тихою, невтомно працею язичники Київщини по* ширюють правду про рідний світогляд наших Пращурів Обряд, який був проведений на березі річки однойменної з Богинею Життя — Живи, в Об'єднанні рідновірів України проводився чи не вперше. Саме сюди, на батьківщину Батька Ора — у селище Оратів, що на Вінничині, за сприяння Релігійного центру ОРУ, і навідалася експедиційна група рідновірів на початку травня цього літа. «Ідея провести обряд славлення Богині Живи саме у такому місці виникла якось несподівано, – розповів заступник голови Об’єднання рідновірів України, жрець Вогнедар. – Буквально за кілька днів до поїздки мені потелефонували рідновіри з Фастова і повідомили, що є така річка Жива, яка до того ж протікає через районний центр під назвою Оратів, і що здійснити туди паломництво є цілком реально. Схвально до цього поставилася й голова ОРУ, Волхвиня Зореслава, яка для цієї мети відновила обряд вшанування Богині Життя». До експедиційної групи долучилися представники Київської громади «Православ’я», Бориспільської громади «Поляни» та рідновіри з Фастова, що загалом склало понад три десятки учасників разом з дітьми. Серед фастівчан навіть були такі, які майже нічого не знали про Рідну віру… Річка Жива, а також річечки Бистрик і Живка, є правими притоками річки Роська, яка, у свою чергу, належить до басейну знаменитої ріки Рось, що впадає в Дніпро. В Оратові ширина Живи сягає близько 150—200 метрів. Що цікаво, неподалік Оратова є такі села, до назв котрих, безсумніву, увійшов гідронім, похідний від назви цієї річки. Це села Животів, Животівка і Новоживотів. Про сам Оратів історичних відомостей маємо небагато. Найдавніша письмова згадка про цей населений пункт зафіксована під 1448 роком у матеріалах Віленського сейму Речі Посполитої. А, власне, час його заснування і нині невідомий. Дехто із сучасників з патріотичних міркувань припускає, що ще до скіфів тут довкола існувала могутня країна аріїв - Аратта, а нинішній Оратів (можливо, первісно – Аратів) частково зберіг цей топонім як нагадування про славну минувшину наших Предків. Інші ж пояснюють, що колись тут жив родоначальник Русі – Батько Ор – легендарний старотець-патріарх індоєвропейських (а[о]рійських) народів, про якого згадується у Велесовій Книзі. Так чи інакше, а місцина ця доволі цікава і навіть таємнича: селище, що розкинулося на берегах дивовижної ріки, сама річка і лісопарк над нею, який цілком нагадує Священний гай, – усе це справило незабутні враження на гостей. Як повідомили учасники поїздки, оратівці, на жаль, цього дня продовжували активно відзначати чужовірську Пасху, не відаючи, що у їхньому селищі вже проводиться вшанування Рідної Богині... А обряд, проведений жерцем Вогнедаром, був сповнений натхнення, оптимізму і радості життю. Згідно з традицією, Богині Живі принесені в жертву сім дарів; були посвячені обереги та оздоровчо окроплені Живою-водою всі, хто став в коло навкруг жертовного вогнища. Ритуальна частина завершилося урочистим виконанням Славеня Життю. Богиню Життя продовжили славити і під час братчини, споживаючи смачний куліш, приготований на іншому вогнищі. Релігійний центр ОРУ висловив подяку посестрі Ведані з Фастова за організацію такої дивовижної, життєстверджувальної і пізнавальної поїздки. Пресслужба ОРУ

12 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 25 Народився Анатолій Васильович Кущ 30 листопада 1945 року в місті Києві на вулиці Банковій, 3 (зараз цього будинку, на жаль, вже нема; він стояв поруч із сучасною Адміністрацією президента України, навпроти Будинку письменників). З дитинства Анатолій пильно вдивлявся в чудернацькі скульптури «Будинку з химерами», збудованого за проектом архітектора Владислава Городецького. Вони справляли на нього сильне враження, що в подальшому сприяло розвитку образного мислення та спонукало до скульптурної творчості. Про свою родину, яка пережила і голодомори, й війну, і радянське лихоліття, художник розповідає з великою повагою. Його мама – родом з Білгорода, який був частиною Слобідської України, батько – з Донеччини (село Новоселівка Старобешівського району). Більшість мешканців там були переселенцями з Еллади – греками-еллінами. Його прадід по батьківській лінії Ксенофонт Катракіс був родом з острова Кріт, також художник, там і тепер є його музей. Донька А. Куща Христина (що послужила прообразом монументів Либеді та Оранти) – також художниця, певний час жила в Греції та інших країнах, нині працює за кордоном, але Україну любить і скрізь підтримує. Анатолій Васильович вважає себе українцем, але родові корені пам’ятає. Більшість мешканців Слобожанщини здавна були українцями, і, приїжджаючи до бабусі на канікули, молодий Анатолій зажди чув українську мову. Заселятися росіянами Слобожанщина стала за вказівкою Сталіна (різні «ударні» комсомольські бригади, освоєння Донбасу та ін.). Серед цих «ударників», як каже Анатолій Васильович, тільки одна тисяча були вільнонайманцями, решта ж – в’язні різних тюрем. Засудженим, які мають термін менше шести років, радянська влада запропонувала попрацювати за зарплату «на хімії» – на виробництві або будівництві. «У Маріуполі мені доводилося часто спілкуватися з такими «ударниками», – згаÄî 70-ë³òòÿ âèäàòíîãî ñêóëüïòîðà АНАТОЛІЙ КУЩ — МИТЕЦЬДЕРЖАВНИК Щиро вітаємо з ювілеєм нашого друга Анатолія Васильовича Куща, відомого скуль( птора світового рівня, академіка Національної академії мистецтв України, Народного художника України, автора монумента Оранти(України та скульптурної композиції «Зас( новники Києва», що стали візитною карткою столиці! Бажаємо шановному ювіляру мно( гих літ плідного творчого життя, натхнення на нові чудові мистецькі здобутки, міцного козацького здоров’я, витримки та славних перемог у щоденній боротьбі за утверджен( ня ідеалів української державності.

13 ÑÂÀÐÎà 25 ÏÎIJ¯ дує А. Кущ. – Саме вони і їхні нащадки воюють нині на боці агресора проти України». Скульптор також розповів, як він вперше доторкнувся до глини в дитячому садочку, йому тоді було років з чотири: «Ми ліпили грибочки, – пригадує він. – Я виліпив свій перший твір і «захворів» на все життя». У 1972 р. А. Кущ закінчив Київський державний художній інститут (нині Національна Академія образотворчого мистецтва й архітектури України), а потім у 1977 р. – аспірантуру під керівництвом професора В. Бородая; у 1979 отримав почесне звання Заслуженого художника України. Анатолій Кущ широко відомий не лише в Україні, а й далеко за її межами, як автор монументів та пам’ятних дошок видатним діячам Тарасові Шевченку, Богдану Хмельницькому, Івану Богуну, Максиму Кривоносу, Петру Сагайдачному, Пилипу Орлику та ін. Його скульптури прикрашають вулиці, площі та музеї багатьох країн світу: Варшави, Чикаго, Рокфорда, Мемфісу (пам’ятник Геродоту) та багато інших. За творчі здобутки та громадську діяльність у 1985 р. скульптора нагороджено орденом «Знак Пошани». У 2001 р. він – лауреат загальнонаціональної програми «Людина року» – «Митець року». У його творчому доробку є чимало робіт на теми українського і слов’янського язичництва, постаті Рідних Богів та персоніфікації сил природи. У 2005 році митець створив цілу галерею скульптурних образів «Коло Свароже». Того ж року Анатолія Куща нагороджено «Золотою медаллю» Академії Мистецтв України за видатні досягнення в мистецтві, а також медаллю Української Федерації вчених за вагомий внесок в українське мистецтво, «Почесним Знаком» комітету сприяння правоохоронним органам та найвищою відзнакою м. Києва – «Знак пошани» – за видатний мистецький внесок у міське середовище. Сьогодні твори скульптора є практично в усіх музеях України та в колекціях багатьох відомих Анатолій Кущ. Проект монумента Незалежності України передбачав створення Музею державності, в коло наді якого планувалося розмістити пантеон з дванадцяти видатних діячів нашої історії.

ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 25 14 людей. Його роботи прикрашають багато українських і закордонних міст, але кожен українець передусім знає його за візиткою головної площі столиці України – монументом Незалежності. Монумент «Засновники Києва» (троє братів та сестра їхня Либідь) мають деяку портретну схожість: «Хорив, – розповів автор, – це я в 33 роки. У Щека риси обличчя мого друга, мистецтвознавця Олександра Федорука. А ось старший з братів-князів Кий – образ збірний». На думку митця, ймовірно, в цій легенді зашифрований певний сенс. Свою власну інтерпретацію він утілив у символіці пам’ятника: «Виходив з того, що в світі є чотири основні стихії: вогонь, вода, повітря і земля. Кий (згідно з версією автора) уособлює вогонь, тому на його щиті й одязі митець розмістив старовинний знак «аґні», що має вигляд трилисника. Щеку вклав у руки символ землі – плуг, на його одязі рослинні орнаменти, застібка виконана у вигляді барана. Головний убір Хорива прикрашений крилом, у руках у нього лук, ріг. Все це символізує повітря. Либідь – уособлення Лади, Богині води, любові і сім’ї, якій поклонялися всі слов’яни. Її головний убір прикрашений водяними ліліями. Поруч пара лебедів. Це тотемні птахи Лади, з якими ототожнюються в народі сімейні цінності, вірність, любов». Анатолій Васильович завжди на передовій: він був і в Помаранчевому таборі 2004 і серед учасників Євромайдану та Революції Гідності 2014. Нині скульптору доводиться відстоювати свою ідею побудови Музею української державності (яку досі нелегко втілити в життя через бюрократичні та інші корупційні схеми), а також має плани побудови пантеону з дванадцяти видатних діячів нашої історії: князів Аскольда, Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, княгині Ольги, гетьманів українського козацтва Дмитра (Байди) Вишневецького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та президента Української Народної Республіки історика Михайла Грушевського. Художник нині працює над увічненням пам’яті Героїв Небесної сотні – проект цього монументу, як і Музей державності, чекають свого втілення. Скульптор розповідає: «Мені докоряли, що, мовляв, монументи Незалежності в Києві і Будапешті схожі. Насправді вони створені в класичній манері. Прикладів подібної компоновки можна навести безліч: мавзолей в Галікарнасі (п’яте чудо світу), монумент королю Альфонсу XII в Мадриді, монумент Вільгельму I в Берліні, палац Еммануїла II в Римі, площа святого Петра у Ватикані, Казанський собор у Петербурзі... Усі вони мають загальну конфігурацію, однак кожен наповнений власним змістом». Така монументальна композиція втілює міцність держави, виховує самоповагу своїх громадян, віру в добро, справедливість і непорушність державних устоїв. На жаль, недалекоглядні політики цього не можуть зрозуміти в силу своїх інтелектуальних даних і власне убогості духу. До 70-ліття скульптора відбулася персональна виставка, про яку сам ювіляр сказав так: «З нагоди ювілею відкрилась моя персональна виставка в Академії мистецтв. На ній справді багато цікавого – від відомих моїх робіт до пам’ятників, які ще колись постануть... Знаєте, святкування 70-ліття (а я зібрав багатьох своїх друзів) дало можливість бодай на якийсь час вирватись із полону смутку та негативу. І це приємно!» Релігійний центр Об’єднання рідновірів України А. Кущ. Монумент «Засновники Києва»

Газета Релігійного центру Об'єднання рідновірів України «За Рідну Віру!» постала як ду( ховний часопис української молоді. Засновником та ви( давцем «ЗРВ» є Бориспільська громада Українських ріднові( рів «Поляни». Зареєстроване 13 січня 2006 року з ініціативи голови Громади, жерця Вогне( дара та очолюване редакто( ром Білотуром Савченком ви( дання, хоч і з перервами, та все ж впевнено крокує до своєї читацької аудиторії. А за 10 літ свого існування воно стало ві( домим і бажаним у рідновір( ському просторі. Проте сама ідея заснування язичницької інформаційно-релігійної газети виникла набагато раніше, згадує жрець Вогнедар – член Національної спілки журналістів України та редакційної колегії журналу «Сварог». Перші спроби зверстати газету як новинний додаток до вказаного журналу були ще на початку 2000-х років. Адже центральний друкований орган РЦ ОРУ «Сварог» видається не так часто, як хотілося б. Проте відсутність належного досвіду, брак відповідної техніки для верстки та фінансів змусили тоді відкласти реалізацію цього задуму на пізніший час. І лише з утворенням у 2005 році Бориспільської громади «Поляни» та з волі Рідних Богів мрія про газету здійснилася. – Аби видавати таку газету, мені довелося присвятити своє подальше життя журналістиці, – каже Вогнедар. – Повірити ж у свої сили і здібності допомогла якраз творча робота в редакції журналу «Сварог». Однак щоб краще опанувати технікою газетної верстки, довелося вчитися у професіоналів – проходити стажування в редакції однієї з районних газет… Видавництво друкованих видань Релігійного центру ОРУ – справа серйозна. Тому тут краще мати своїх натхненно-доброчинних фахівців, аніж запрошувати когось зі сторони і витрачати на нього додаткові кошти… – Яке ім’я надати нашій газеті, метикували всією громадою, – пригадує Білотур. – Адже первісно ми її задумували як вісник саме Громади «Поляни». Було кілька варіантів… Однак агітаційнопропагандивне спрямування газети якраз і наштовхнуло нас на назву «За Рідну Віру!». І вже ця назва стала формувати змістовне наповнення видання у ширшому форматі. Перші шість випусків газети були чорно-білими, а починаючи з сьомого, перейшли на кольоровий друк... Згодом після відповідного погоджувального рішення, прийнятого на VI Соборі ОРУ 05.01.7521/2013, газета «За Рідну Віру!» набула загальноконфесійного статусу і відтоді, окрім керівництва Громади «Поляни», її редакційна колегія підпорядковується і Релігійному центру ОРУ на чолі з Волхвинею Зореславою, після чого духовний часопис української молоді став ще цікавішим. «ЗРВ» на першій шпальті завжди друкує витяги зі світоглядних настанов конфесії ОРУ, як от Символ віри, Застороги нащадкам, Слава Велика, молитви з Велесової Книги. А незмінним тут залишаються світоглядні засади редакційної колегії газети, що починаються зі звернення до молоді: «Українські юнаки та дівчата! Читайте й поширюйте свою національну газету «За Рідну Віру!». Це націоналістичне видання, що веде непримиренну боротьбу із залишками духовного рабства в Україні; це видання, що пропагує здоровий національний спосіб мислення і життя; це часопис українців, про українців і для українців. Прочитав – передай іншому українцю!». Головне гасло видання – «Україна – Рідна земля, Рідна мова, Рідна віра!». Загалом «ЗРВ» має такі рубрики, як «Взяти до уваги!», «Життя громад», «Коло Свароже» – український календар», «Наші рідні свята», «Природа суть Боги наші» (екологічна освіта), «Рядки з листів», «Арійська поезія», «Арійська музика», «Вийшли друком», «Рідновіри сміються», «Вітаємо!». Тож щиро вітаємо творчий колектив духовного часопису «За Рідну Віру!» з першою «десяткою»! Упевнені, що й надалі обрані газетою язичницькі чесноти, самовіддане служіння українцям, невпинне прагнення змінювати їхнє національне життя, наповнюючи його рідним духовним змістом, залишатимуться домінуючими орієнтирами для її редакції, численного активу дописувачів, а також жертводавців, хто вже звик звіряти своє життя з рідним духовним часописом. Бажаємо всім міцного здоров’я, творчого неспокою, непохитності у досягненні задумів та планів в ім’я відродження Української рідної віри! Во славу Рідних Богів! Релігійний центр Об’єднання рідновірів України 15 ÑÂÀÐÎà 25 ÏÎIJ¯ Газеті «За Рідну Віру!» — 10!

16 5 січня 2016 р. у Тернополі відкрили пам'ятну дошку на честь активіста місцевої коман ди УНСО, члена Тернопільської громади «Сварга», рідновіра Андрія ДРЬОМІНА (Світляка), який загинув, воювавши доб ровольцем у лавах спецбаталь йону «Азов». Гранітна дошка на честь Світляка була встановлена на будинку, де жив український Герой. Він був єдиним сином у батьків-учителів, одружитися не встиг. Тривалий час з родиною проживав у Нововолинську, а потім перебралися до Великого Глибочка, де живуть батьки матері. Працював у кузні, майстер художнього ковальства. Брав участь в акції «Україна без Кучми» (від УНА-УНСО). Згодом – учасник Євромайдану з перших днів. На російсько-українську війну поїхав добровольцем. Служив у одній чоті з чоловіком Тетяни Чорновол Миколою Березовим, з яким зналися давно. Також понад 14 років був знайомий з Андрієм Юркевичем, обоє планували служити в одному батальйоні, але не сталося. Загинув 10 серпня 2014 року під Іловайськом під час зіткнення з терористами при комплексному обстрілі позицій українських військових – гармату й кулемет заклинило, заглухнув двигун БМП, по вояках почали стріляти з кулемета «Утьос» та снайпери. У ході бою двох військових було вбито, п’ятьох – поранено. Андрій Дрьомін отримав п’ять куль. Загинув разом із Миколою Березовим – той кинувся рятувати Андрія, але й сам потрапив під обстріл. Похований у родинному селі. «Світляк, Андрій Дрьомін, боєць батальйону «Азов», член УНСО – таким про нього востаннє дізналася Україна, – згадує побратим героя, голова Тернопільської громади українських рідновірів «Сварга» Ігор Інґвар Аркуша. – А в житті він був простим і скромним. Ковалював. Під час відвідування Громадою гори Богит, після загального славлення Рідних Богів ішов у ліс побути наодинці із собою, послухати себе, ліс, поспілкуватися з Богами і Предками. Пішов на фронт добровольцем. Попри те, що мав свої, особисті молитви до Богів, прохав прислати ще якісь. Загинув від куль ворожого снайпера. Коли місто зустрічало загиблого, було проведено рідновірський поховальний обряд на очах у всіх тернополян, які прийшли...» Луків Сварожих його душі! Підготував до друку жрець Вогнедар НА ЧЕСТЬ ЗАГИБЛИХ РІДНОВІРІВ ВСТАНОВИЛИ ПАМ’ЯТНІ ДОШКИ Тернопільська громада «Сварга» про водить святкове Богославлення на горі Богит. Світляк другий праворуч ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 25

17 Вінничани вшанували Героя Небесної Сотні 10 березня 2016 року у Вінниці на вулиці Стеценка, 57 (біля Центрального автовокзалу) відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Героя Небесної Сотні, рідновіра Олександра КАПІНОСА, уродженця села Дунаїв, що на Тернопіллі. У 2008—09 роках, під час проживання у Вінниці, Сашко заснував тут і очолював Вінницьку молодіжну національно-патріотичну організацію «Сколоти». Це вшанування подвигу й увічнення пам’яті Героя Небесної Сотні, побратима, який вважав Вінницю своєю другою маленькою Батьківщиною! Герої не вмирають! Слава Україні! Текст пісні на стор. 19 ÑÂÀÐÎà 25 ÏÎIJ¯

18 «... І прибудемо до Лук Його Райських» Нині нам відомі непоодинокі факти, коли рідновір іде на війну і там гине, а його близькі – сім'я, родина, не знаючи чи не усвідомлюючи, що їхній батько, брат або син є не «рабом божим», а онуком Дажбожим, запрошують попа відправити його в останню путь. Подібну ситуацію ми вирішили обговорити на VІІ Соборі ОРУ, що відбувся 27 вересня 2014 року. Після обговорення низки фактів із суворої воєнної дійсності було схвалено: «…Рекомендувати рідновірам, які у випадку смерті бажають бути похованими за звичаєм Предків, скласти письмовий заповіт, у якому чітко зазначити, як саме має відбуватися похорон і чого не робити під час поховання (наприклад, сам рідновір може заздалегідь заборонити присутність чи будь-які ритуальні дії попів та інших служителів християнського культу, використання християнських хрестів та ін.)» (з Ухвали VІІ Собору ОРУ від 27 вересня 2014). Справді, важко погодитися з тим, що людина віддала своє життя за Рідну землю, за щасливе майбутнє прийдешніх українських поколінь і за їхнє життя у незалежній українській державі, а її, її душу, замість спрямувати до Рідних Богів, відправляють, за звичкою, на якесь «лоно Авраамове». Це несправедливо! Тож виконуючи рішення VІІ Собору ОРУ, ми спробували розробити певну юридичну процедуру, яка б сьогодні сприяла ствердженню справедливості щодо українських рідновірів, рідні та близькі яких нині в силу певних обставин не усвідомили важливості значення язичницького поховального обряду для тих, хто прийняв у своє серце Рідних Богів. Отже, такою процедурою справді може слугувати саме заповіт, який може нотаріально оформити кожен рідновір, заздалегідь подбавши про власну душу. І не лише той, хто іде на війну, – непередбачувані ситуації можуть статися з кожним із нас і в мирний час, коли ми їх аж ніяк не чекаємо. Тож не загубімо своїх душ, а зробімо все, щоб, розлучившись з тілом, наша душа потрапила до Рідних Богів – так, як вчить нас Велесова Книга, адже «Смерті не маємо, бо життя вічне» /Велесова Книга, дош. 7-Д/: Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші, і щоб мали ми життя з Праотцями нашими, в Богах зливаючись в єдину Правду – так оце єсть ми, Дажбожі внуки /дош. 1/. А тому, хто впав на полі бою, Перуниця дає Води Живої напитися, а попивши її, він їде до Сварога на коні білому. І тамо Перунько його зустрічає і веде до Божих своїх хоромів. А там він перебуде до Часу, і дістане нове тіло. І так має жити і радуватися вічно до віку віків, молитву за нас творячи /дош. 26/. А як умре – до Луки Сварожої йде. А там Перуниця рече: «То є ніхто інший, як русич Гординя, ані грек, ані варяг; бо це слов’янин роду славного, і той іде по співах Материних. А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже Великий. І рече йому Сварог: «Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали. А зараз возрадуються з Життя твого Вічного до кінця кінців, і воскресне там невідоме». /ВК, 7-Е/ Сьогодні у країні йде війна. Вона, власне, була завжди. Тільки останніми роками перейшла в загострений стан. Війна за життя або смерть української нації. Гинуть у цій війні й українські рідновіри. ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 25

19 Права є з нами, а Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас. Тому молимо Богів про поміч у трудах наших ратних і ретельних. То Мати Слава б’є крильми про труди ратні і славу воїнам Духу, які іспили Води Живої од Перуниці в січі жорстокій. І тая Перуниця летить до нас, і тая ріг дала, повний Води Живої для Життя Вічного, Бо смерті не маємо: Є Життя Вічне! /Велесова Книга: 7-Д/ Молитва воїв Київської Русі Про смерть нашу не думаймо, бо життя наше на полі прекрасне. Б’є крилами Мати Слава Сварожа і велить нам іти до січі, і маємо йти. І нам ні до бенкету, ні до їства борошняного, ні до м’яса смачного. Будемо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна! /Велесова Книга: 8/ Прощання з рідновіром (Поховальна пісня) 1. Життєва закінчилася дорога, Скінчився час надій, жадань, тривог: Твоя душа йде в Небо до Сварога Її зустріне наш прадавній Бог. 2. Але спочатку стріне Перуниця І привітає радо і піде, Піде з тобою й дасть води напиться, І на Сварожі луки поведе. 3. Твоя душа у Вирій відлетіла. Там відпочине й знов у путь піде. Її Сварог поселить в нове тіло Й новим життєвим шляхом поведе. 4. Прощай же, брате! (сестро!) Це життя скінчилось – Сварог пошле душі твоїй нове. Душа пройде той шлях, що їй судилось І у безсмерті вічно хай живе! Ярун МОТРОНЮК Ноти до пісні див. на стор. 17 «А тієї Води Живучої п’ючи, живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього, і прибудемо до Лук Його Райських» /11-А/. Отже, як варіант, пропонуємо увазі Дажбожих онуків, посвячених в Об’єднанні рідновірів України, зразок заповіту з покладенням на спадкоємців інших обов’язків: Заповіт бажано складати у чотирьох примірниках: - один залишається у заповідача; - другий – надається родині; - третій – залишається у нотаріуса; - четвертий – надається місцевому священику* ОРУ або обрядодію цієї конфесії (якщо таких поблизу немає – представникам духовного Проводу ОРУ – голові конфесії або заступникам). П.М. Духовний Провід ОРУ висловлює подяку спеціалісту правознавства Златославі Рудницькій за надання юридичної допомоги у вигляді розробки вищевказаного зразка заповіту. __________________________ * Священик ОРУ (духівник язичницької конфесії Об’єднання рідновірів України) – жрець або Волхв. Слово священик в Україні є нейтральним і загальновживаним щодо духівників усіх релігійних організацій, хоч і має язичницьке походження. В Українській рідній вірі це слово характеризувало і нині характеризує людину, що має відповідну духовну посвяту і наділена здатністю проводити обряди освячення; дослівно: «людина, що проводить світлий обряд». Підготував до друку жрець Вогнедар Заповіт Місто (село, селище) _________, ________ської області ________ ___________ __________ дві тисячі ___надцятого року о __ годині __ хвилин Я, ____________________________, яка(ий) народилася(вся) в м./с. ________________ __ _________ _____ року, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ___________, зареєстрована за адресою: м./с. ___________, вулиця_______ , будинок № __ , квартира № __ , ________ області, на випадок моєї смерті роблю таке розпорядження. Належний мені на праві власності усе моє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все, що мені належатиме на день смерті і на що я, за законом, матиму право, я заповідаю гр. ______________________, _____ року народження. Цим заповітом я покладаю на спадкоємця, ___________________, обов’язок поховати мене за язичницьким звичаєм шляхом кремації (тілоспалення). Обряд проведення поховальної церемонії доручаю провести священикам Релігійного центру Об'єднання релігійних громад Рідновірів України .____________________________. Зміст статей 1235, 1236, 1241, 1245, 1254, 1307 Цивільного кодексу України мені нотаріусом роз’яснено. На особисте прохання заповідача, текст заповіту виконано за допомогою загальноприйнятих технічних засобів та прочитано заповідачем вголос. Цей заповіт складено і підписано в двох примірниках, один з яких залишається на зберіганні в справах приватного (державного) нотаріуса ______________ районного нотаріального округу Київської області __________________, а другий викладений на нотаріальному бланку ААА №000000, видається заповідачу. Текст заповіту мною, заповідачем, прочитано вголос, відповідає моїй волі та власноручно підписаний. Підпис: ___________________________________ Посвідчувальний напис нотаріуса Погребальні молитви ÑÂÀÐÎà 25 ÏÎIJ¯

20 ÑÂÀÐÎÃ 25 Відійшла у Світ Предків достойна посестра З глибоким сумом сповіщаємо, що 28 червня 2015 р. внаслідок виснажливої хвороби на 77 році життя відійшла на Луки Сварожі жриця Рідної віри Людмила ЗАКОВОРОТНЯ Пані Людмила прожила важке, сповнене турбот життя. Водночас воно було вщерть наповнене великою духовною діяльністю. Народилася Людмила Заковоротня 19 липня 1938 року на Білоцерківщині. Трудова діяльність у Києві принесла нові плідні в творчому плані здобутки. Непідробна любов до рідної української пісні привела її спочатку до хору Мальцева, потім до славнозвісного хору «Гомін», у якому співала українські народні пісні, вкладаючи голос і душу в безсмертні шедеври народного мелосу. Людмила Заковоротня, будучи популяризатором ідей Володимира Шаяна про відродження Української рідної віри, ще з початку 90-х років усвідомила необхідність повернення до віри Предків. 21 липня 1997р. вона була посвячена в рідну віру в Київській громаді українських язичників «Православ’я» Об’єднання Рідновірів України, а 21 червня 2004 року була висвячена на жрицю рідної віри. Вона була берегинею Звичаєвої Громади Українських Козаків, де здійснювала обрядові дії й молитви. Чудова людина, чуйна й завжди готова прийти на допомогу, вона передала рідновірам численну спадщину українського фольклору, зокрема народної обрядової пісні. Брала участь у багатьох святах Київської громади «Православ’я», де навчала молодь звичаям і обрядам, рідному співу та плетінню обрядових вінків. Співала також в ансамблі автентичного співу «Радосинь», Тріо «Троянь», хорі «Вольниця». Її улюбленими творами були народні пісні в акапельному автентичному виконанні. Понад чверть століття жриця Людмила віддала справі поширення рідновірської книги в Україні. Радо вітала здобуття Україною незалежності, була свідком і учасницею всіх революцій і громадських акцій, все її подвижницьке життя пройшло в епіцентрі подій – і Революція Гідності, і скорбота за Героями Небесної сотні – все відбувалося перед її зором і виливалося в пісню. Висловлюємо глибоке співчуття рідним, близьким і друзям покійної. Світла пам’ять про Людмилу Григорівну Заковоротню назавжди залишиться в наших серцях. Київська громада українських язичників «Православ’я», Об’єднання рідновірів України Вічна пам’ять! Відійшов на Луки Сварожі наш побратим З глибоким сумом сповіщаємо, що 26 липня 2015 р. за нез’ясованих обставин загинув один із засновни% ків Цивільного Добровольчого корпусу «Азов», голова юридичної служби «Азову», наш побратим%рідновір Ярослав БАБИЧ З перших днів Революції Гідності Ярослав був на Майдані, допомагав ув’язненим товаришам, а з початком російської агресії на Сході України він увесь свій інтелект, досвід і сили віддавав створенню дієвого добровольчого підрозділу. Активна життєва позиція Ярослава дозволила йому в стислі строки підібрати достойні кадри та сформувати потужний військовий підрозділ з патріотів України, відданих рідному народові та своїй державі. В останній рік він очолював навчально-мобілізаційний центр полку «Азов», де разом з фахівцями Національної Гвардії, створив ефективну й дієву модель підбору кадрів патріотів-добровольців та систему навчання новобранців. Він домагався офіційного статусу для добровольців, які стали на захист України, і прагнув створити зразок, якими мають бути взаємовідносини добровольчих формувань і держави. Ще до війни Ярослав неодноразово разом зі своєю дружиною й трьома дітьми бував на заходах Київської громади українських язичників «Православ’я», особливо на святах Купайла і Перуна, брав участь в акціях «За Рідну віру!». Він любив життя і мав багато планів на майбутнє. Порядний сім’янин, люблячий чоловік і дбайливий батько, водночас принциповий, вірний присязі лицар – таким запам’ятається Ярослав Бабич кожному, хто його знав. До останнього свого дня Ярослав робив усе можливе, щоб наблизити Перемогу Соборної України, щоб сприяти нормалізації відносин між різними гілками влади. Висловлюємо щире співчуття родині, друзям та бойовим побратимам гідного сина України Ярослава Бабича. Вічна пам’ять патріоту України! Київська громада українських язичників «Православ’я», Об’єднання рідновірів України

21 ÑÂÀÐÎà 25 ßêùî òðàïèòüñÿ ÿêèéñü áëóäåíü, ùî ðàõóâàòèìå Áîã³â ³ â³ää³ëÿòèìå iõ â³ä Ñâàðãè, òî âèãíàíèé áóäå ç Ðîäó! Áî íå ìàëè Áîã³â ð³çíèõ: Âèøåíü ³ Ñâàðîã, ³ ³í³ ñóòü ìíîæåñòâîì, áî Áîã ºäèí ³ ìíîæåñòâåí, ³ õàé í³õòî íå ðîçä³ëÿº òîãî ìíîæåñòâà! Âåëåñîâà Êíèãà ÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Релігія — це поетичний витвір людської дум* ки, де в метафоричній, персоніфікованій, міфо* логічній формі осмислено існування світу й життя людського суспільства. Богослов’я чи Богознавство є основою кожної релігії неза* лежно від часу її виникнення чи побутування. Оскільки духовні явища важко описати буден* ною мовою з допомогою простих словесних ка* тегорій, в релігійних практиках здавна і найчас* тіше застосовувалась образна мова, метафо* ричні вислови, міфологічні сюжети, які допома* гали «вловити невловиме» — те, що не піддава* лося осягненню людським досвідом. Філософії як мистецтву осмислення буття, як правило, передує міфологія. Тривалий час во* ни існують паралельно, іноді заміщуючи одна одну. Можна, щоправда, сприймати їх і як два боки одного й того ж мистецтва чи культури ду* мання. З приходом у світ універсалістських поглядів на життя людства змінюється й саме поняття міфології. У сучасному світі міфологія буває релігійна і політична. Релігійна допомагає людині пізна* ти навколишній світ, а політична вводить в оману відносно суспільства. Світові релігії ко* ристуються політичною міфологією, але люди про це воліють не знати, вони сприймають її за релігійну, чим уводять в оману самі себе. У природній міфології діють персонажі, що символізують явища природи (Перун — громо* вержець, Мокоша — мати врожаю, Дажбог — со* нячний податель земних благ, Водяник — покро* витель водної стихії та ін.). У політичній міфоло* гії — персонажами стають історичні особи (про* роки, месії, святі, сини чи помазанці божі та ін.). Різниця в тому, що від перших залежить життя людей, від других — нічого не залежить. Проте люди перебувають в оманливому очі* куванні від історичних осіб, які давно померли, якихось благ; вони часто керуються в своєму житті тими настановами, що їх колись давно дали ці пророки, і які увійшли в життя як неза* перечні істини. Хоча значна частина людства цими настановами не керується, але думає, що ними керуються інші. Тому насправді рівень всезагальної омани невпинно зростає. Перехід людства від природних релігійних систем до штучних — це шлях від порядку до хаосу, від правди до неправди, від життя до смерті. У глобальному світі вже ніщо не відпові* дає своїй назві, призначенню, сутності — від* сутня віра в справедливість, добропорядність, правосуддя, недоступна істина, втрачені при* родні цінності. Бездуховність породжує байду* жість до глибинних основ життя, в яких Приро* да — наш Дім, а Дух — умова щасливого існу* вання Тіла. Натомість матеріальні потреби тіла заступають Силу духу, честь, совість, поряд* ність, добре ім’я. Перемога матерії над духом — це шлях до виродження і смерті. Насправді Дух передує Матерії. Про це знав видатний румунський релігієзнавець Мірча Еліаде, який писав, що в'язні Бухенвальду роз* повіли йому, як у суворих умовах ув’язнення вони «пізнавали нову людську кондицію» та на* бували віру в те, що людина є чимось іншим, аніж вважалося досі. Це існування певної ду* ховної сутності та певних станів, які не можна описати: життя сповнене посвяти давало ду* ховну втіху, яка переростала їх і допомагала вижити в'язням, котрі навіть довгий час пере* бували без їжі. У рубриці «Богознавство» подаємо статті про духовні основи Рідної віри.

22 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Галина ЛОЗКО, доктор філософських наук, професор ФІЛОСОФСЬКИЙ Т ФІЛОСОФСЬКИЙ ТА ОБРЯДОВИЙ СМИСЛ А ОБРЯДОВИЙ СМИСЛ КУЛЬТУ ПРЕДКІВ У СЛОВ’ЯН ТУ ПРЕДКІВ У СЛОВ’ЯН І. Філософсько(теоретичні засади культу предків Культ предків іноді називають первісною релігією, поруч з анімізмом, тотемізмом, фетишизмом, шаманізмом та ін. Таке твердження вважаємо не зовсім точним. Культ предків – не окрема первісна релігія, а одна з головних складових частин язичництва, яка є найсуттєвішим світоглядним принципом духовної культури усіх народів. Як стійке світоглядне уявлення, культ предків проіснував багато тисячоліть і перейшов до світових релігій, хоча й був викривлений (переважно ідеологічно). Мета нашого дослідження – з’ясувати філософський зміст культу предків та втілення його основних ідей в обрядовому житті слов’ян. Культ предків у житті людства, насамперед, виявляється у вірі в божественність предків-родоначальників (як небожителів) та здійсненні обрядів на їхню честь: поховання, пригощання, поминання (пожертва, дарунки, купіль), розмови (оклички, спілкування) з душами на могилах. Серед релігієзнавців відсутня спільна думка стосовно часу виникнення культу предків у світогляді індоєвропейців. Радянський релігієзнавець Сергій Токарєв вважав: «Культ предків є не універсальним і далеко не первісним явищем. Він притаманний доволі пізній стадії історичного розвитку – стадії патріархально-родового укладу, <...> материнсько-родовий устрій є малопристосованим ґрунтом для розвитку культу предків» [9. 255-258]. Науковець аргументує свою думку тим, що культу предків не простежується «у відсталих народів – в австралійців, бушменів, андаманців, семангів, <...> більшості племен Північної Америки...» [9. 256]. Наведене твердження саме по собі не може свідчити про відсутність культу предків взагалі, швидше – про нерозвиненість релігійної системи згаданих народів або про її занепад ще за дуже далеких часів. Інші релігієзнавці дотримуються думки про існування культу предків ще в матріархаті (Велика Богиня-Мати вшановується як предкиня Роду людей). Наприклад, такі дослідники як М. Харузін, який визнавав існування «культу предків жінок-родоначальниць»; К. Кислюк та О. Кучер, які вважають культ предків одним із найдавніших в історії людства: з ним пов'язують жіночі зображення пізньопалеолітичної епохи (15-12 тис. років до н. е.), знайдені в сотнях різних місць від Франції до Сибіру. Ці зображення уособлюють «володарку вогнища», праматір-покровительку родового (матріархального) колективу. На думку цих авторів, саме з жіночого образу сформувалося уявлення про Матір-Землю як одну з найперших і найшанованіших Богинь [10. 289 — 301; 2]. Культ предків, цілком очевидно, виник на ґрунті анімістичних світоглядних уявлень про безсмертя душі та її життя після смерті. Разом з тим у культі предків слов’ян простежуються ще архаїчніші, ймовірно, тотемістичні уявлення про походження народу від тих чи інших священних тварин, рослин чи каменів (наприклад, міф про походження племені древлян від священних дерев, пелазгів-лелегів – від лелек, неврів – від вовків та ін.). На нашу думку, витоки європейського культу предків треба шукати у ведизмі – спільній індоєвропейській спадщині. Найдавніша релігія аріїв Індії дає нам відомості про існування у них тотемізму, обожнення сил природи та культу предків. Арії постають перед істориками переважно вже як патріархальні племена з кастовою системою суспільного управління. Це породило дискусію з приводу відсутності в аріїв періоду матріархату. Однак Рігведа знає велику Богиню матріархального часу, до якої звернені чисельні гімни брахманів, що їх співали під час багатьох обрядів. Це Адіті (санскр. дослівно – «безмежна») – Богиня, що уособлює весь Всесвіт, мати Богів Варуни, Індри, Мітри, Савітара, які називаються «синами Адіті», або збірною назвою «адітьї». Це вона – вічна Діва й Рожаниця одночасно, образ якої християнство так вульгарно підмінило культом «непорочної» історичної особи (діви Марії). Дивовижно, що культ Великої Богині Деві в деяких течіях індуїзму (напр., у шактизмі) існує й досі [1. 435]. Філософія Магадеві (Великої Діви), на перший погляд, моністична, проте в її образі присутній дуалізм: Шакті і Шива – мисляться як єдиний Брахман (жіноче і чоловіче), що вміщує в собі всю життєву силу Всесвіту, яка перебуває одночасно в усіх істотах, – саме тому вона «володарка всіх істот». Деві створює Всесвіт зі свого тіла, а під час його розчинення вона вбирає в своє лоно його насіння, щоб відродити його в нових циклах творіння знову і знову. Для власного задоволення вона може набувати будь-яких матеріальних чи духовних форм: народжуватися в образах Богів, людей, а також духів чи ідей, почуттів (натхнення, радість, смуток) та ін. Ось чому вона предкиня (першопричина) всіх істот, алегорія тотожності Творця і Творіння. Згідно з ведичними уявленнями, філософський смисл культу предків можна лаконічно сфокусувати в трьох словах: «предки – це ми», але Нерідний бог — як нерідна мати. /Українське прислів’я/

23 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ осягнення цієї незбагненної істини триватиме впродовж усього людського життя. Ця ведична ідея виглядає як істинне Знання (відання), що прийшло до людей з вищого буттєвого виміру (як пам’ять тих, хто сходив до предків і повернувся знову). Отже, можна вважати, що культ предків у Індії пройшов через обидві стадії – як матріархальну, так і патріархальну. Зауважимо, що в усій індоєвропейській духовній культурі людина веде свій родовід від двох Богів: Матері-Землі й Батька Неба. Тому вважають, що людина має подвійну природу: тіло (земне, матеріальне) і душу (небесне, духовне). Згідно з цим світоглядним принципом, під час поховання померлої людини Небу і Землі віддається належна кожному з них частка: тіло (попіл, кістки та «милодари» – пожертви, подарунки покійному) передається Землі (варіант – Воді), а дух, душа – Небу. Заслуговує на увагу й типове уявлення про Бога як першопредка народу, про що пам’ятає Велесова Книга, за якою русичі – «діти Сонця», «Сонячні родичі», «внуки Сварога», «Дажбожі внуки», «сини Перуна», «сини своїх Богів», «сини Творця» [ВК: 6-Є, 17-В, 20, 23, 25, 32,]; у «Слові о полку Ігоревім» співець Боян – «Велесовий внук». Людина, як посланець Бога на землі, періодично приходить у світ людей і повертається до світу Богів. Про це розповідає Рігведа [7. Х. 16], наприклад, один з найінформативніших поховальних гімнів, звернений до Агні-вогню (в перекладі Лесі Українки): О, не пали його, Агні, не завдавай йому болю! Не роздирай його тіла! Як проймеш його ти, премудрий, вічним батькам його дай! Хай до Сурії (сонця) вернуться очі, Вайу (вітер) хай дихання прийме. Дай небу й землі їм належне. Водам, ростинам верни сього тіла частини. Тільки безсмертну частину пройми своїм пломінем ясним, Боже Агні, і зогрій своїм палом ту душу, в постаті ясній неси її в край, де правдивії люди. Агні! Нехай він полине до прадідів наших! Хай він приходить на поклики наші й подання. Потім нехай оживе і прийме яку постать. О, Дйатаведас! Хай знову з’єднається він з яким тілом! [11. 24]. Геродот в «Історії» записав, що мешканці давньої Фракії вірили, нібито покійник не вмер, а відійшов до Бога Залмоксіса. Серед мешканців Фракії, як відомо, були й слов’яни (болгари, македонці, іллірійці), які вірили, що після смерті кожен досягає свого Бога. Зальма (Залмоксіс) нібито вчив, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі: «від душі йде все лихо чи добро, а для оздоровлення душі потрібні молитви та пісні з добрими порадами». Отже, добрі слова, молитви, пісні, славлення – це також певного роду треба, необхідний словесний дарунок Богам і предкам. Для всіх без винятку народів природнім явищем була і є взаємна етнокультурна (пізніше національна) відчуженість. Не варто розглядати її виключно під кутом зору глобальних ідеологічних установок. Це звичайне психологічне явище, яке служить природним бар’єром між етнічним космосом і світовим хаосом. Для слов’ян характерним був сімейно-родовий культ предків. У їхньому світогляді Бог і першопредок ототожнювалися, як Сила, яка спонукає до світотворення і стає родоначальником першої слов’янської родини. Культ предків є гарантом безперервності існування народу. Він має як родинне спрямування (поминання своїх рідних), так і громадське (вшанування культурних героїв, видатних людей свого народу, вождів, королів, засновників міст тощо). Обов’язком родичів є турбота про померлих, які в явному світі вже не можуть цього зробити: здійснення належного обряду поховання (спорядження та проводи на «той світ», періодичні поминання протягом річного кола) – це роблять живі нащадки. Культ предків поєднує два полюси однієї осі: Божественну сферу («Царство Небесне») з Тридев’ятим царством (потойбіччям). Досі в Україні існує віра в те, що душі перебувають у «Царстві небесному», та звичай просити померлих раніше родичів покійного відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, та прийняти його до свого оточення. Звичай тричі стукати труною об поріг перед виносом покійного з дому символізує саме це прохання. Предків просять також опікуватися померлими дітьми свого роду. Поховання шляхом спалювання уявлялося як найшвидший спосіб досягнення душею небесного світу Богів, у землі – як перебування покійного в родовому місці – у лоні Матері-Землі, звідки він народжується знову, як з лона жінки. Культ предків суттєво вплинув на становлення всіх етнічних релігій: з кладовищ і могил виникли Священні гаї, з курганів і гробниць – храми, з годування душ предків – обряди жертвопринесення, з окличок імен покійних – молитви, славені, обереги. Через примусове впровадження світових релігій духовні пріоритети культу предків змінилися ідеологічними: предками усіх народів оголошено «патріарха Авраама» (в ісламі – Ібрагіма) та його синів Ісаака – для юдеїв і християн, Ісмаїла – для мусульман. Якщо для мусульман така ідеологема була цілком природною (бо араби за походженням є семітами), то для європейців-християн така зміна коріння мала сумнівні, навіть цілком катастрофічні, наслідки. Світоглядне роздвоєння європейців породило дисгармонію духовного життя, послабило або й узагалі розірвало духовний зв’язок з рідними предками. Однак, незважаючи на зовнішню офіційну й показову релігійну «слухняність», у родинному житті багатьох європейських народів ще доволі довго продовжували дотримуватися традиційного розуміння культу предків і неухильно виконувати його обряди. ІІ. Обрядово(звичаєві особливості культу предків у слов'ян Назви предків у слов’ян: родителі, благословенні родителі, святі діди, святі баби, праведні душечки та ін. Слов’яни поділяли предків на дві групи: «старі» або «далекі» (давно померлі, імена яких могли бути невідомими, родоначальники, що жили на етапі становлення світоустрою) і «нові» або «близькі» (що належали до останніх двох поколінь, імена яких були ще відомі в родині), яких безпосередньо пам'ятали ще живі нащадки. Чим старіший, віддаленіший у часі предок від живих нащадків, тим він могутніший, тим магічнішою є його сила. Такого предка пам'ятають

24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 уже невиразно, переважно з родинних переказів, легенд або історичних джерел, тому нащадки все більше наділяють його божественними якостями. Таким предкам приносять дари як Богам. Іноді обожнені предки з часом перетворюються на Богів (напр., у «Повісті врем’яних літ» в записі за 1114 р. згадується: «Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним») [4. 174]. Місця перебування душ предків: Рай, Ірій, Вирій, Острів Буян, Небо, Царство небесне, Зелений луг (лука), Небесний Сад; у Велесовій Книзі зафіксовано такі назви: Сварга, Луки Сварожі, Луки Хорса, Луки Райські, Луки Сонця, Степи Райські, Рай Слов’янський [ВК: 7-Е, 8(3), 11-А, 11-Б, 26, 31]. Як місця комунікації з потойбіччям, осмислюються межі («пограниччя»): поріг, вікна, кутки хати, горище, піч, вогнище (жертовник, хатня плита), підпілля, а також гаї, ліси, діброви, береги річок. У цих місцях здійснювали обряди поминання, клали їжу, чіпляли рушники, одяг тощо. Кладовища та могили вважаються не стільки місцем поховання, як культовим місцем (природним храмом) для зустрічі з рідними душами, представниками світу Вічності. При цьому точно визначалося не тільки місце, а й час зустрічі, тобто річні свята, присвячені предкам [3. 352]. Календарні особливості культу предків потребують окремого висвітлення, обсяг цієї статті не дає змоги їх тут розглянути. Вигляд та здатності душ предків. У всіх слов’ян поширені уявлення про втілення душ предків у птахів, комах (мателика, бджолу), іноді змію, куницю. У сербів відоме перетворення на т. зв. сеновит (від сенка –тінь), у тварин, дерево, рослину, камінь, в яких захована душа. Існує також зв’язок покійних з Домовиком («хазяїном») – першим померлим у даному домі. Домашня змія вважалася також «домовою», що втілювала душу предка (існує заборона вбивати домашню змію). У Карпатах уявляють, що душа померлого може приходити в дім у вигляді старця, богомольця, прохача. На Різдво колядники в масках символізують духів предків, які також є зв’язковими з мешканцями «іншого світу», які приходять в дім на Коляду. Домовики зв’язані з родом сім’ї, вважалися «далекими предками». Вони служать родині, якщо їх шанують. У кожному домі Домовик має своє місце перебування (на печі, за димарем, на горищі, в коморі, погребі, підпіллі). Людина не повинна займати його місце, або ставити туди якісь громіздкі речі (мішки з зерном тощо): це могло спричинити хворобу або навіть смерть. Домовику залишають на ніч на столі гостинці (чарку горілки, молоко, хліб, кашу та ін.). Це роблять переважно в день вшанування предків. Предки мають здатності, яких позбавлені живі: знання майбутнього і всевідання, можуть передрікати живим події, особливо час народження дітей або час і причину смерті родичів. Форма спілкування з рідними душами – через сни, в яких предок з’являється живим, попереджає про небезпеку, висловлює прохання або невдоволення. Інша форма появи: пташка стукає у вікно, ложка падає зі стола, биття посуду (означає невдоволення). Розлитий по столу чай у росіян Сибіру означав, що предки невдоволені недостатніми поминаннями, потребують їжі. Чимало відомостей про культ Предків знаходимо у Велесовій Книзі, наприклад, у такій молитві: Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші і щоб мали ми життя з Праотцями нашими, в Богах зливаючись у єдину Правду. Так оце єсть ми, Дажбожі внуки [5: 1]. До культу предків тісно примикає звичай називати новонароджених дітей іменами дідів і бабів, які померли (тобто через покоління); не було прийнято називати іменами батька чи матері, тим ніби «вкорочується» їхнє життя [3. 394]. Не можна називати дітей іменами християнських «мучеників», бо діти будуть приречені на муки та страждання в житті, а також називати ім’ям померлої в сім’ї дитини, щоб не повторити її долю [там само]. Символіка. Насамперед, світоустрій поділяли на три світи: Права (божественний, небесний світ), Ява (земний, людський світ), Нава (предківський, підземний світ). Відповідно й символіка цих світів була уподібнена дереву: коріння – предки, стовбур – проявлене життя людей, крона (гілки, листя, плоди) – небесний світ Богів. У язичницькі часи траурним кольором вважався білий. Перед здійсненням обрядів на могили (на дерево, бдин, хрест чи пам'ятник) чіпляли розпізнавальні знаки: білий вінок (для дівчини), білий фартух (для жінки), білий рушник (для чоловіка і молодого парубка) [3. 352]. Квіти, вінки несли штучні (не живі), дорогою на кладовище розкидали гілочки сосни чи ялини. Символіка непарності («щоб покійний не видивився собі пару»): непарна кількість квітів, обрядодій, атрибутів, початок о 13, чи 15 годині та ін. (на жаль, у сучасній культурі цей символ перекручений навпаки: на похорон несуть парну кількість квітів, на весілля – непарну). На могилу ставлять одну чарку, одну цукерку, одне яйце. На поминальних столах на Радуницю, Діди, Баби ставлять 7 страв («щоб знати свій рід до сьомого коліна»). Рамки з портретами предків мають висіти тільки нахилено під кутом (щоб покійний «дивився» в землю, а не прямо на родичів). Те саме стосується звичаю не чіпляти портрети покійних у спальні перед ліжком. Оклички. Під час поминання імена покійних називають персонально (окликають, вітаються з ними на могилах). Імена покійних родичів мали значення оберегів: їх промовляли, обходячи город, для кращого плодоношення та охорони від горобців, шкідників. Ім’я предка чи предкині також, як захисне слово, викрикували при зустрічі з вовком (Полісся). У цьому контексті стає очевидним, що й оказіональний вигук «Ой, мамочко!» також належить до словесних оберегів, імовірно, ще матріархальної доби: він стосувався не стільки рідної матері, скільки Великої Богині-Матері, яку прикликають на допомогу. Долучення покійного до гурту Предків відбувалося через рік. Повне обрядово-поминальне коло: третини, дев’ятини, сороковини, роковини. У Білоруському Поліссі старша в сім’ї жінка, повернувшись з кладовища після поховання, брала окраєць хліба і мідну монету та, обернувшись до дверей, промовляла: «Діди, батьки, матінки, дядечка і тітоньки, прийміть до себе померлого нашого батечка і живіть там з ним добре, не сваріться» [8. IV. 250]. Куди потім кладуть цей хліб і монету, на жаль, «Славянские древности» не пишуть.

25 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Білоруська приказка про пам’ятні обряди: «дзядоў куццёю спамяніце і чаркай не абмініце» («дідів кутею пом’яніте і чаркою не обминіте»). Обрядові слова в українців при закличках до поминальної трапези: «Діду, діду, іди до обіду!», «Святі родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти», «Їжте, пийте, вживайте й нас, грішних, споминайте», «Наші рідняки, не поминайте лихом – чим хата багата, тим і рада». Треба і Тризна. Всі ці звичаї свідчать про віру слов’ян у те, що благополуччя предків залежить від того, як їхні живі нащадки турбуються про них, поминають, влаштовують трапези на їхню честь. На півночі давньої Русі (українське Полісся, Білорусь) склалося уявлення про те, що покійні не можуть молитися самі за себе, а лише за своїх живих нащадків, які взаємно повинні молитися про своїх покійних, існує народне повір’я: «Ми за них молимося, а вони – за нас. Ні їм без нас, ні нам без них не можна бути» [3]. Треба – обряд «годування» предків – один із головних обов’язків нащадків. Залишки язичницького культу предків досі збереглися і в сучасному християнстві: білоруські «дзяди», українське вшанування дідуха на Різдво, свято Радуниця, «гробки», «могилки», «проводи», «вечеря для дідів», «дідова субота», «бабина п’ятниця» – всі вони вже адаптовані світовою релігією. У ці святкові дні язичницького календаря українці влаштовують поминальні обіди. Для спільної громадської треби рідновіри випікають велику хлібину або коровай, якою жриця (жінка) обносить посолонь усе коло учасників обряду. Кожен, хто торкається хлібини, проголошує славу одному-кільком з предків, а по завершенню обходу, жрець (чоловік) передає требу предкам через вогонь. Особисті треби можуть передавати віряни на капищі, через жерця, якого просять про це заздалегідь. Треби, які викладають на жертовник мають бути накриті серветкою, рушником, щоб уникнути забруднення. Але передавати на вогонь необхідно в розгорнутому вигляді. Якщо поминання здійснюється не на капищі, а в квартирі, де вогнища чи печі нема, то, перш ніж пити напій, умочують палець у чарку й бризкають напоєм у повітря чи у полум'я свічі (цей звичай досі виконують в Індії, Тибеті та ін.). Годування предків має свої особливості. Існує принцип: спочатку – предкам, а потім собі. Цей принцип був визначальним Початком (почином). Навесні, перш ніж обробляти свої поля й городи, належало поправити могилки своїх предків. Перші дозрілі овочі, перша страва, ложка куті, перший ковток напою та ін. належали предкам, як і Богам жертовна доля. Те саме стосується й приготування їжі: напр., у чехів під час випікання хліба шматочок тіста від першої сформованої хлібини господиня кидає у вогонь печі зі словами, що це дає душечкам. Перший спечений млинець ставили в мисці на підвіконня або на покуть для предків. Через три дні його віддавали птахам. Птахи, як посередники між світами, відлітаючи у Вирій, приносять предкам звістку від живих. Перед або після важливих подій у житті було прийнято відвідувати могили своїх предків, віддати їм належну шану (наприклад, після вінчання молодята одразу відвідували могили предків, а потім тільки їхали додому). За весільним столом перша чарка присвячувалась предкам. Годування предків здійснюється за принципом: «ми їмо – значить годуємо й предків», «що споживають птахи – те передається душам предків». Найкращі поминальні страви – традиційно хліб, каша (коливо), млинці, масло, сир, сметана, кисіль, пироги, печиво, яблука, овочі, солодощі. Поминати предків можна не тільки на могилках, а й покласти требу на великий камінь, що нагадує жертовник (добре, якщо в місцевості є відомі здавна священні камені). Вилити на них можна і молоко, масло, мед, суру, узвар. Ці ж самі продукти можна передати й через вогнище – краду, викладену «колодязем» (у вигляді квадрата). Свічка запалюється в хаті, щоб душі знайшли дорогу до поминального столу. У давній Русі щорічно на спомин предків влаштовувалася Тризна. Лінгвісти вважають, що слово «тризна» походить від давньогр. threnos – плач. Проте це слово вживалося на Русі за давніх часів, у тому числі й тоді, коли наші предки вели постійні війни з греками. Малоймовірно, щоб вони запозичили цей термін у супротивника. Окрім того, на Тризні не прийнято було «плакати», навпаки, русичі на тризні влаштовували змагання, кінні перегони і ристалища на честь загиблих, гусляри виконували героїчні пісні во славу полеглих героїв. Гіпотетично, за версією Велесової Книги, можемо припустити, що Тризна-Тривіда могла означати три знання, три відання: пам’ять про Богів, про героїв, про родовий Звичай: «Кожний зробив якесь благо для русів. Пам’ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити всякої Тризни-Тривіди і зберігати пам'ять про них для синів наших» [5: 25]. Поминання після похорону в основному збігаються зі вшануванням старших предків, але й має свої особливості. Скатертину на стіл стелять навиворіт. Поминальний стіл має особливу форму: обидва його кінці мають бути вільними (на них ніхто не сідає) – форма «бездонного колодязя» (колодязь, вода має зв’язок з «потойбіччям»). Головує, як правило, найстарший у громаді. Він наливає чарку «для померлого», накриває її куснем хліба. На столі обов’язкова «зайва» миска, кількість ложок рівна кількості померлих в сім’ї, відсутність ножа, заборона прибирати зі столу на ніч; особливі поминальні страви – коливо, кисіль, млинці. Ритуальні звернення на початку трапези (запрошення предків) і по завершенні обіду (їх випроводжання). У поминальні дні іноді дають обрядову їжу предкам через колодязь (хліб, пироги, кашу вкидають у воду або залишають на зрубі колодязя на ніч). У слов’ян така пожертва відома також у день Перуна – загиблим воїнам (20 липня за язичницьким календарем). За поминальний стіл подружжя сідають навпроти один одного (по обидва боки столу), чарками ніхто не цокається, щоб «не з’єднуватися зі смертю» (бо смерть роз’єднує сім’ю). П’ють лише по три чарки (не більше), потім старійшина перевертає свою чарку догори дном, встає і трапеза завершується. Залишки поминального столу прибирають тільки вранці, бо вночі душі предків пригощаються. У білорусів відомий також звичай сорок днів після смерті годувати пташок зерном. Господиня, після випічки обрядового печива «жайворонків» на свято Сороки, одразу один з них кидала назад у піч як жертву предкам свого роду [3. 28]. Іноді, коли покійний тривожить (сниться), їжу ставлять на ніч на вікно або несуть на могилку, нині – в церкву.

26 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Табу. У день похорону не кажуть «Добрий день», не подають руку, тільки кивають головою. У поминальні дні не можна шити, прясти, прати, вичісувати вовну, рубати дрова, мити підлогу, щоб не потривожити душі шумом, не поколоти, не засмітити брудом їхні очі та ін. Заборона плакати за покійним після поховання. Крихти і шматки від їжі, що впали зі столу, забороняється піднімати – вони належать предкам. На Великдень Дажбожий, як і в Навський Великдень і на Різдво, предків забороняється називати «покійними», з ними спілкуються, як із живими. Заборона переходити дорогу похоронній процесії, не дивитися на похорон через вікно. Зігрівання предків, улаштування омовіння в лазні. Існує поняття «гріти покійника» – у давні часи це означало готування спеціальної лазні (бані) та надання одягу, рушників, запалювання спеціального вогнища для покійних. Звичай під назвою «гріти діда» ще зберігся в українців Карпат, але він уже переважно обмежується походами дітей до рідних і сусідів та роздачею поминальних булочок, іноді ще палять вогнища. Спеціальному обряду омовіння душ предків присвячений четвер перед Великоднем Дажбожим (залишок його дожив до наших днів у православному обряді Чистого Четверга перед пасхою). У язичницькі часи в Русі обряд здійснювали так: готували лазню, де спочатку милася вся родина, а після цього залишали теплу воду, рушники та страви для душ предків, які також прийдуть митися. Вночі в цю лазню живим заходити заборонено. А вранці спостерігають, які сліди залишені на підлозі (знаходять знаки, схожі на пташині лапи, вважають, що прилітали душі). У Чистий Четвер (Навський Великдень) предки приходять до своїх родин, на Великдень відчиняються ворота Раю для всіх душ, щоб вони відвідали своїх рідних на Землі, а після Русалій – предки відходять на небо. Перебування душ у гіллях, травах, квітах має велике значення в обрядах – рослини є посередниками, з допомогою яких душі можуть відвідати своїх родичів у хаті. Клечання (зеленину), яке було в хаті, у понеділок після Русалій (у християнстві – Трійці) треба винести в поле, на землю, бо інакше предки не зможуть повернутися додому, на той світ. Існує український переказ: господиня, виносячи з хати клечання, забула в кутку одну гілку, тому душа одного з предків змущена була сидіти на цій гілці увесь рік до наступної Зеленої Неділі. Висновки 1. Культ предків має родове значення. Обожнені предки, перейшовши до світу Нави, стають охоронцями свого роду, його захисниками перед чужими родами. 2. Віра у воскресіння (реінкарнацію) душ предків, у приліт душі разом з птахами з Вирію вказує на світоглядне уявлення про існування безперервного в часі і просторі зв’язку поколінь (світу померлих предків зі світом живих нащадків), що допомагає нації зберегти генетичну пам’ять, має захисну функцію. 3. Кожна історична і соціально-економічна формація, як тип організації соціуму, виробляє власні, притаманні їй форми релігії. Перехід людства до світових «інтернаціональних» форм релігій – свідчення і наслідок радикальних світоглядних змін, що сталися під тиском глобальної релігійної юдаїзації людства. 4. Оптимістичним фактом все ж залишається збереження (хоча і в синкретичних формах) основних складових культу родових предків, які носять базисний характер навіть у двох авраамічних релігіях (християнство, іслам); натомість культ Авраама (Ібрагіма) набуває ролі суто ідеологічної надбудови, яка на побутову свідомість християн майже не впливає (принаймні, більшість слов'ян не вважає себе нащадками Авраама). 5. Вивчення та збереження культу предків, його дотримання в обрядовому житті рідновірських громад є гарантом тривалості й життєздатності слов’янських народів. Література 1. Девибхагавата-пурана. Избранное / Перевод с санскрита А. А. Игнатьева. – М.: Старклайд, 2006. 2. Кислюк К., Кучер О. Релігієзнавство. – К.: Кондор, 2004. 3. Котович О., Крук Я. Золотые правила народной культуры. – Минск, 2010. 4. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989. 5. Лозко Г. Велесова Книга – волховник. – Текстологічне дослідження, літературний переклад, релігієзнавчий коментар, словник на 8500 слів. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. 6. Миролюбов Ю. Ригведа и язычество. – К.: Кит, 2009. 7. Ригведа. – Издание підготовила Т. Я Елизаренкова. – М., 1989—1999. 8. Славянские древности. Этнолингвичтический словарь в 5 томах. Под ред. Н. Толстого. – Т. IV. – М.: Наука, 2009. 9. Токарев С. Ранние формы религии. – М.: Издательство политической литературы, 1990. 10. Харузин Н. Этнография. – Ч. ІV. – М., 1903. 11. Українка Леся. Стародавня історія східних народів. – Луцьк, 2008.

27 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ безліч опосередкованих, але науково доведених фактів, що свідчать про Богиню Дану (саме як персоніфікацію або теологічну постать) як одну з найпервісніших ще матріархальних Божественних захисниць, пам'ять про яку впродовж тисячоліть поступово стиралася, особливо з настанням епохи патріархату та наступом агресивної світової релігії. А те, що християнство знищило мало не всі писемні пам'ятки язичників, ще не означає, що ім’я Богині ніким і ніколи не було записане. Як пожартував один з науковців, відсутність наявності – не тотожна наявності відсутності. Почнемо з космогонічної функції Цариці Водиці, яка, згідно з українським фольклором, разом з Царем Вогнем світ сотворила. Космічні води, як первісний стан всесвіту, наявні у всіх автентичних міфологіях. Про її очисну функцію маємо писемні свідчення Велесової Книги: «І омиємо тіла, і омиємо душі свої в чистих Водах Живих». Саме ця властивість води визнана всіма релігіями – як етнічними, так і світовими. Ось що писав про це поважний російський міфолог Александр Афанасьєв: «Як стихія, що змиває все нечисте, зле, демонське, Вода, нарівні з Вогнем-просвітителем, визнана була за найвірніший засіб внутрішнього, духовного очищення від недоліків. Ось основа тих священних «омовінь», які прописувалися статутами майже всіх найдавніших релігій. У гімнах Вед Воду закликають, щоб дати зцілення тілу від хвороб, а душі – від «виразки гріха». Перед дверима храму греки й римляни ставили посудину, наповнену водою, в яку опускали палаюче поліно, взяте з вівтаря Богів; кожен, хто бажав наблизитися до святилища й принести жертву, повинен був наперед очиститися, й тому жрець вмочав у воду лаврову гілку й окроплював нею всіх, хто прийшов до храму; місця, осквернені злочином, також очищувались водою» [Афанасьєв. Міфологія древГалина ЛОЗКО «Ой, шіді-ріді Дан, шіді-ріді Дана...» З приводу дискусі ї Деякі дослідники язичницької віри слов’ян не визнали існу( вання Богині Дани через те, що, мовляв, її ім’я не засвідчене писемними пам'ятками. Серед противників Дани як Богині і як слов'янського теоніма насамперед — християнський свя( щеник І. Огієнко, український етнограф В. Гнатюк та радян( ський академік Б. Рибаков. Проте значно більший список учених як минулих століть, так і наших сучасників, які не тільки визнали, а й переконливо дове( ли існування Богині Дани в слов'ян. Це Д. Кантемір, М. Косто( маров, А. Афанасьєв, Г. Дяченко, О. Потебня, А. Паньков, В. Барландяну(Бирладник, В. Петров, О. Знойко, С. Плачинда, М. Худаш, М. Іванченко, В. Шевченко, В. Войтович, С. Наливайко, Г. Лозко та багато інших науковців(міфологів, лінгвістів, істори( ків... Можна було б вважати, що питання давно вирішене й не( ма ніяких підстав продовжувати дискусію. Однак заядлі «по( верхах(хапайки» (хай вибачають за відвертість), знову нав’язу( ють рідновірам чергову дискусію. Тож ми не ставимо за мету доводити й без того очевидні факти, а пишемо це для своїх ( ві( рян ОРУ, передбачаючи, що їм так чи інакше захочеться захи( щати свою Богиню. Хоча Богині, як відомо, захист не потрібен! Насамперед треба сказати, що міфологія, як наука про міфи, має свої закони, свій категоріальний апарат, певний набір «інс( трументарію», з допомогою якого здійснюється компаративне, лінгвістичне, релігієзнавче, семіотичне (семіотика — наука про символи), феноменологічне, архетипічне, метахудожнє та інші галузеві дослідження такого широкого етнокультурного явища, як світова міфологія. Крім того, в світі існує чимало наукових шкіл, як вітчизняних, так і закордонних, різноманітні міфологіч( ні теорії та численна армія прихильників тих чи інших міфологіч( них пріоритетів. На філософських факультетах поважних уні( верситетів вивчаються спеціальні дисципліни: теорія міфології, історія міфології, практична міфологія, світова міфологія, індо( європейська міфологія та ін., де студенти глибоко й професій( но вивчають міфологічні системи. Тому всілякі спроби любите( лів, які краєм ока зачепили лише одну з теорій, подискутувати на теми міфології закінчуються для них так само, як і почалися, — безплідною балаканиною, яка нічого суттєво не вирішує. Такі дискусії, як правило, люблять підкидати українцям російські «колеги», цілком згідно з їхньою приказкою, коли «сапоґі чініть возьмется пірожнік, а піроґі печь — сапожнік». Внаслідок різновекторності методологічних, філософських, історичних (і навіть ідеологічних!) підходів існують і цілком про( тилежні версії щодо визнання чи заперечення Богині Дани. Це зовсім не означає, що рідновіри не повинні шанувати Воду в будь(яких її постатях, у тому числі й у вигляді Богині Дани, спе( ціальне свято якої, як доведено астрономами, збігається з кос( мічною ситуацією найбільшого наближення Землі до Сонця, внаслідок чого Земля отримує унікально цілющу воду. У цій невеликій статті спробуємо дуже коротко окреслити де( які з основних наукових аргументів, що підтверджують існуван( ня Богині Дани, які, сподіваємось, будуть корисними для чита( чів «Сварога» в їхніх дискусіях, що перманентно тривають. Є

28 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 ньої Русі. – М., 2005. – С. 281]. Як бачимо, й наші жерці-рідновіри точнісінько так само здійснюють обряди освячення води та очищення вірян. У Русі-Україні з давніх-давен водну Богиню вшановували біля криниць, приносячи їй хліб, мед та рушники, а також запитували воду про майбутнє родів (слухаючи, як саме вона шумить у відповідь), від чого походить ім’я віщих водних дів Криниці, і жіночих оберегів «крини». Про це А. Афанасьєв також писав: «В одній старовинній пісні, яку співають у Подільській губернії під Меджибожем, вдова, жона і дівчина запитують Криницю, і та дає їм відповідь, як оракул» [там само, с. 282]. Воду «запитували» не тільки біля криниць, а й біля річок, морів, чому є чимало писемних і фольклорних свідчень. Тим, хто серйозно замислюється над майбутнім, Богиня Дана реально дає змогу «почути» відповідь. Вода, за ведами, справді має якості – звуку, дотику, форми, смаку, а отже, має «пам’ять» і здатність до передачі інформації. Треба тільки уважно її слухати. Знання про те, що в слов'ян була Богиня Дана, доступно подане в академічних словниках: «Дана - в українській міфології Богиня річок, води, дарувальниця дощу. Вважалося, що Дана прийшла у світ разом з Вогнем і світлом. Щоб її умилостивити й викликати дощ, у водойми кидали хліб, як жертву Дані» [Шевченко В. Словник-довідник з релігієзнавства. – К., 2004. – С. 111]. Так само, у води рік і морів кидають монети на знак вдячності за щасливе перебування в гарних місцях і з надією на повернення. Навіть критики слов'янськості Богині не можуть заперечити тих фактів, що Богиня Дану існувала в інших європейських народів: «Дану (ірл. Danu) в кельтській (ірландській) міфології мати-прародителька Богів (див. «Племена Богині Дану...»). Дану (Ану, пор. ірл. Anae, «багатство», «процвітання»; валлійське Дон) визнавалась матір’ю-прародителькою Богів... Подружжям Дон був Белі (ймовірно зв’язаний з галльським сонячним Богом Беленусом)» [Мифы народов мира. – М., 1991. – Т. І. – С. 353; Т. ІІ. – С. 317]. Тоді чому ж наших опонентів дивує, що Богиня Вода могла й у слов’ян, і в українців мати те саме ім’я? Хіба не на теренах України існує чи не найбільше гідронімів на Дон-? Наведемо ще думку рідновіра, письменника і багатолітнього в’язня радянських таборів, світлої пам’яті Михайла Іванченка: «Від сколотів до нас дійшло ім’я Богині води Дани (Девонії-діви, інколи Лелі). Про її наддніпрянські храми свого часу згадував римський історик Лукан. Цілком зрозуміло, що назви багатьох річок – Дунай, Двина, Дон, Дінець, Дніпро (Данапріс, Дано-рідна) походять від імення покровительки води. Відома також Дівина-гора поблизу Смоленська, Дівоча гора на річці Росі. Існують і Дівині гори на Дунаї та на Балканах... У Дани-діви, як у цариці води, прохали дощу для врожаю... Статую Дани ще в Х ст. бачив у слов'янському храмі арабський письменник Масуді» [Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. – К., 1991. – С. 97, 98]. Наш Волхв, професор Володимир Шаян присвятив божественним назвам річок окрему працю «Дунай, Дніпро й Дністер» [ВПН, с. 778—822], у якій на широкому індоєвропейському матеріалі з’ясував етимологію цих назв. Для нас важливу наукову цінність має й фундаментальна праця українського мовознавця, доктора філологічних наук, професора Михайла Худаша, який усе своє наукове життя присвятив вивченню слов'янської та української антропоніміки. Висновки цього авторитетного вченого (зроблені в контексті його понад 1000-сторінкової праці!) для рідновірів мають непересічне значення: по-перше, тому, що він впевнено довів автентичність тексту Велесової Книги; подруге, зробив вагомий внесок у дослідження пантеону наших Рідних Богів, довівши їхнє слов’янське походження (напр., Симарґл, Хорс та ін., що досі вважалися іранськими); по-третє, переконливо заявив про свою позитивну позицію щодо порушеної теми автентичності (!) Богині Дани. Отже, хай вибачить читач за доволі розлогу цитату: «Відсутність у давній писемності, зокрема й у ВК, та в слов’янському епосі якихось дотичних до слов’янського язичницького божества Дани свідчень не може бути доводом того, що такого божества давні слов’яни, зокрема – ще праслов’яни або й протослов’яни, ніколи не знали... На думку про те, що культ жіночого божества, у праслов’ян на ім’я Dana, в античній міфології – на ім’я Diana, в індійській ведичній міфології - на ім’я Danu, у давній кельтській міфології – на ім’я Danu, зародився і розвинувся ще в первіснообщинному матріархальному середовищі на праіндоєвропейському чи праарійському мовному ґрунті, наводить нас не тільки на переконання в тому, що культи чи не всіх слов’янських жіночих язичницьких божеств походять ще з матріархату – періоду обожнювання, першою чергою, жіночого начала життя. Крім того, в цьому переконує нас також ґенетичний зв’язок імені цього, ще праіндоєвропейського жіночого божества, з явною праіндоєвропейською кореневою морфемою Dan-, яку явно бачимо і в праслов'янському теонімі Dan-a, і в індійському ведичному Dan-u, і в античному D[i]ana, і давньокельтському Dan-u. Різниця в усіх цих теонімних утвореннях виявляється тільки в різних флексіях, які вказують на граматичний жіночий рід теоніма і жіночу стать божества» [Худаш М. Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких імен. – Львів, 2012. – С. 375, 376]. Загалом, дискусії – річ чудова, коли є що сказати! Славим тебе, Водо чистая, Славим тебе, життєдайная! Славим тебе, всеочисна, Славим тебе! Кельтська Богиня Дану. Сучасна скульптура

29 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Дивовижно цілеспрямованою, але й різно( бічно обдарованою, духовно багатою й осві( ченою людиною був Олександр Павлович Знойко (1907–1988). Пізнаєм його з книжки як історика й етнографа, астронома й філо( лога (знайомий із санскритом, грецькою й латинською мовами). Та, виявляється, за професією він... хімік. Точніше, фізикохімік. Працюючи до пенсійного віку на ниві точних наук, він докладав немало праці для розроб( ки деяких проблем молекулярно(атомної хі( мії (як розповідав якось мені сам Олександр Павлович — «засекречена» доля і його внеску в оборонній промисловості країни, зокрема, в розвитку атомної енергетики за років ні( мецько(радянської війни, та й після). Тільки ж ніколи О. П. Знойко не замикався в самій лише сфері фізикохімії — його всякчас про( довжували цікавити історичні і краєзнавчі науки, ота перша любов, що запала в душу іще з 20(х учнівських — ні( жинських — років, а потім і студентських — київських. Живучи й працюючи, як нау( ковець, у Москві, Олек( сандр Павлович для улюб( лених своїх студій приїздив до київських бібліотек. А ко( ли виповнився пенсійний вік, то Знойко й зовсім пе( реїхав на проживання й нау( кову (тепер уже виключно ту, яку він обрав для душі) роботу в Україну, до Києва. Зазначу, що в суспільс( твознавчих та історичних на( укових колах Москви і Києва Знойка добре знали як нев( томного дослідника й поле( міста. Досить сказати, що він був знайомий (сам про це мені розповідав) у тридцяті роки з академіком Вернадським, бесідував з ним... А вже недавно — в 60–70(ті роки — не раз виступав у ролі цікавого співрозмовника( опонента академіків Лихачова та Рибакова. ...Матеріал [у книзі О. Знойка «Міфи Київ( ської землі та події стародавні»] подається на основі всебічного вивчення даних бага( тьох наук і багаторічних розшуків та дослід( жень. Застосовуючи оригінальний комплек( сний метод (зіставлення отих нових та й ста( рих по(новому побачених даних од різних су( часних наук, не лише, скажімо, таких, як ар( хеологія чи лінгвістика, а зокрема, й таких, як астрономія, геофізика, генетика), — автор переконливо виявляє астральну природу язичництва Русі, розкриває зміст пантеону старо( київських Богів, а також розв'язує багато інших пи( тань вітчизняної культури, висвіт( лює походження слов’ян і Русі. Про ґрунтов( ність досліджень, про академічні знання автора цієї книжки свідчать і, скажімо, численні посилання його на думки визначних істориків, філософів, митців, учених різних часів — по( чинаючи від античних Гомера, Геродота, Пто( ломея до ближчих, уже середньовічних, нап( риклад, з наших вітчизняних — автора «Слова про Ігорів похід», літописця Нестора... аж до вчених, знавців слов’янського світу вже з XIX – початку XX сторіччя: Ша( фарика, Потебні, Патрицько( го... включно до видатних науковців нашого часу. Еру( диція автора справді викли( кає шану. Тому ж, певно, й такі переконливі бувають висновки О. П. Знойка, що вони спираються на міцне наукове підґрунтя. Визначні світові авторитети допома( гають нашому авторові ус( пішно полемізувати з деяки( ми псевдотеоріями, — зок( рема, з норманістською тео( рією походження слов’янс( тва, з деякими іранськими й германськими віяннями тощо. Слушно мовить О. П. Знойко, що запровад( ження християнства було згубним для слов'янської міфології, завдавало непоправ( ної шкоди поетичному баченню, співочій творчості наших предків. Упродовж віків офі( ційно(церковна ідеологія (як стверджує й однодумець нашого автора в цьому питанні, відомий академік Б. Рибаков) справді вела нещадну, непримиренну боротьбу супроти народних уявлень, вірувань, звичаїв, хоч ви( корінити їх до останку так і не змогла. /З передмови Володимира Коломійця до праці Олександра Знойка «Міфи Київської землі та події стародавні»/ ГРОМОВА КРИНИЦЯ Олександр Знойко

30 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Одна з найстародавніших язичницьких Богинь Лада, Богиня гармонії в природі, любові в шлюбові, мати-годувальниця Миру (світу людей). Немовля на її голові було уособленням світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що й яйце Латони в римській міфології. Яйце – початок усіх речей. Яків Головацький порівнював Ладу з індійською Богинею Бгавані, Кибелою Фрігії1. В українських веснянках до Лади звертаються так: «Благослови, мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати»2. У південних слов'ян: Лепі іве терга роже, Тебі, Ладо, светі Боже, Ладо, слухай нас, Ладо!3 Лада, як уже мовилося, – мати близнят: Лелі (Дани) – втіленої води, і Полеля – втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світопобудови і астрального культу – вогонь і воду, була й початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття, тому не символізувалася ніяким світилом, являючи культ вогню й води в одному божестві. Цілком імовірно, що в первісні часи ім’я Богині Лади звучало дещо інакше. В умовах мовної спільності предків слов’ян з індоіранськими племенами, коли слова були односкладовими, ім’я Лада звучало, можливо, як Рада (Ра-Да) і означало «Сонце-- Вода». Цей висновок підтверджують праці багатьох дослідників. Так, академік І. Г. Підоплічко пише: «У давнину була досить поширена заміна у вимові р на л. Назва шкурки біра могла перетворитися на біла, а далі – на білка (бєлка)»4. Є й відповідні гідроніми, наприклад: Лісове озеро під Києвом має ще й давню назву Води Ради. Лада і Боги-близнюки Леля (Дана) і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії й носили ті ж дещо відозмінені імена: Латона, Діана й Аполлон5. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» Олександр Потебня датував ще добою вед. Михайло Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її із Золотою Панею – матір’ю Бога Сонця6. Більшість язичницьких Богів Київської Русі відома нам з фольклорних джерел: пісень, колядок та прислів’їв. У тисячах колядок відбилися стародавня історія, міфологія та соціальний устрій Києва і Русі. Про давність слов’янського фольклору свідчать і пісні, зібрані в Родопських горах, де навіть згадано Орфея та Александра Македонського... Однак недостатність досліджень з вітчизняної міфології позначилась і на неповноті наших знань про Ладу, зокрема про її астральний зміст. У словнику Вацерада (XIII ст.) Лада пояснюється як Венера – римська назва Афродіти Небесної. Словник Гезихія повідомляє, що Афродіту в найстародавніші часи звали Лада («жона», «дружина»). Ім’я це нібито походить від назви річки Ладон в Аркадії. Проте ми знаємо від Геродота, що батьківщиною Латони (Лади) була країна Гіперборейська (Скіфія). Дотепер є в Україні річка Лада – притока річки Танви (Тани-Дани). Є й річка Ладава – притока Дністра. В III тис. до н. е. на території Наддніпрянщини жили пелазги-лелеги (трипільці), що пізніше заселили Аркадію на Балканах. Лада була головною Богинею пелазгів. Тотем цього народу – птах гайстер – символізував Зорю. Цей колись священний птах і нині в Україні не втратив свого ореолу святості, а його назва означає «Зоря». Тоді ж на Дніпрі уже був буквено-звуковий алфавіт, який пізніше потрапив до фінікійців та пелазгів Італії (XIV—XIII ст. до н. е.). Враховуючи наведені роз’яснення Вацерада й Гезихія та знаючи про успадкування еллінами культури пелазгів, бачимо, що давньогрецька Афродіта – стародавня Лада, це Богиня Київської Русі, Лада – Зоря (Вечірня Зірка) – римська Венера. На території України Зоря виступає як небесне світило (Божество космічного вогню) та водночас як «дрібний дощик» або роса – Богиня, що народжує життя. Про це розповідають численні колядки й щедрівки, а також міф «Зоря, ключі, роса і мед», що його вивчали О. Потебня, М. Марр. За М. Марром, згаданий міф було занесено з Надчорномор’я на Піренейський півострів. Там ім'я Зоря набрало у басків форми Ізар. Збереглися й сліди міфа. На одному з баскських діалектів роса зветься «ізарський іній». Імені Ізар в семітів Дворіччя відповідало ім'я Іштар – Аштарет (грецькою мовою – Астрата, Богиня фінікійська). Як в Україні Зоря (Венера) – небесне тіло й одночасно символ дощу, так у Вавілоні «Богиня Іштар була символом Вечірньої Зірки (Венери) і животворного дощу». У щедрівках співається про небесну воду або животворний «рясний, дрібний дощик», що співвідноситься із Зорею (Венерою) або з дівчиною як персоніфікованою Зорею (Афродітою Небесною). Це відповідає найстародавнішим міфам Русі про дівчину, котра, рятуючись від переслідувача, перетворюється на межу або криницю. Зусиллями кількох поколінь дослідників вдалося розшифрувати зміст міфа «Зоря, ключі, роса і мед». Зоря на світанку відмикає ключами небесні ворота й випускає сонце на небо. Сонце (Бог світла Полель, брат Лелі – втіленої води) женеться за дівчиною Зорею. Дівчина Зоря останньої миті стає росою й падає на землю. Бджоли п’ють «святу росу» й приносять мед (мед символізує їжу взагалі); народжується життя. Цей чудовий міф з Наддніпрянщини доби пелазгів-трипільців занесено аріями до Індії, а пізніше запозичено еллінами. Знаємо й давньогрецький міф про Дафну та Аполлона. Аполлон (Полель – Сонце) женеться за дівчиною Дафною, але Дафна перетворюється в лавровий кущ. Мовою наших далеких предків, що вийшли з берегів Дніпра до Індії, Дафна означає Зоря. Поява на небі Зорі – Вістунки (Венери) сповіщає, що Сонце в цей момент вступило в головне сузір’я Перуна (Стрільця), і саме з появою перших зірок сузір’я Перуна в Лади народжується немовля – Бог зимового сонцестояння. Ось такий астральний зміст у стародавньої Лади. Леля(Дана, Полель Леля і Полель – діти-близнюки Богині Лади – втілені вода і світло. У скіфів, за повідомленням Геродота, Полель (Аполлон) іменувався Ойтосіром. ОЛЕКСАНДР ЗНОЙКО Культ Богинь Лади та Дани в Русі

31 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Леля на території України, Малої Азії, Греції, Риму широко відома під іменем Дана або Тана. Це – Богиня рік. Культ Дани був поширений з пізнього палеоліту аж до XX ст. н. е. Від імені Дана походять назви річок Дніпро, Дністер, Дон, Дунай, Двіна, Донець. Слово Дана – складне: да («вода») плюс на («неня») означає «Вода-Мати». Численні міфи про близнят Богині Лади Дану (Лелю) і Полеля описано вітчизняними етнографами. Цих язичницьких Богів елліни колись запозичили зі Скіфії. Про батьківщину згаданих Богів, про те, як вони потрапили на острів Делос, докладно розповідає Геродот. Богиня Дана – незрівнянна красуня, непорочна Діва, що дарує життя, мати всього живого і водночас суворий, але й справедливий суддя. Дана судила прилюдно і жорстоко при великому зібранні народу на базарах у свій день тижня – п’ятницю. Римський історик Лукан так характеризує її: «Вівтар скіфської Діани не милостивіший за вівтар Тараніса» (кельтська назва Перуна). Виникнення культу Дани датується доіндоєвропейською добою. Про Дану збереглися доісторичні пісні. Відомий етнограф і фольклорист Д. Лепкий вважав, що «русалок) є водною Богинею Даною». На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану – Дніпру – Дойну: Ходить Дойна понад воду, Питається Дойна броду. Не трапила Дойна на брід, А трапила Дойна на слід, Дев’ять коней потопила, На десятім сама сплила. Заплакала Буковина, Що ся Дойна сама сплила. Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С. Семчинський7 вважає молдавське і румунське ім’я Дойна запозиченням українського Дана. Він пише, що в українському Дана зберігається праіндоєвропейське Дана і що це ім’я «продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів». Семчинський надає імені Дана значення «пісня», не враховуючи, що в доісторичні часи поняття «вода», «небо», «сонце», «жінка», «пісня» позначались словом одного кореня або одним і тим же словом. Первісно Леля (Дана), Богиня багатьох народів, була жіночим началом Всесвіту. У слов’ян вона звалася також Дівою. Вода, начало речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і одночасно жінкою – дружиною Сонця. У Дівограді (пізніше – Маґдебурґ) стояв її храм. Про Богиню, тотожну Дані, Я. Головацький писав: «Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало творення і шанувалася як Діва і одночасно як Мати всього»8. Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс – на Дону і в Анатолії9, і Афіною (Аthеnа) – у греків. Це й войовнича Діва – Дніпра (Анастасія) – вершниця з луком і стрілами, відома по двобою з Дунаєм10. Постать самого Дунаю О. Потебня тлумачив як Індру (санскр.), тобто Перуна Русі11. П’ятниця вважалася днем Дани. Цього дня не можна було працювати. Символом Дани була липа. Атрибутом Афіни – сова. Як люнарну водну Богиню Дану (Тану) символізував вуж (змія). Символом Полеля був клен. За уявленнями давніх слов’ян клен і липа – брат і сестра. До наших днів збереглися скульптури Богині під назвою П’ятниці. Культ Велеса (Волоса) Волос – один з найстародавніших Богів Русі, який мав також інше доіндоевропейське наймення Тур. Волос, або Тур, – це астральне Божество, що символізувалося зодіакальним сузір'ям Тільця. Про давність Божеств промовляють самі назви. Вони існували вже в IV тис. до н.е., коли точка весняного рівнодення визначалася в сузір'ї Тільця і це сузір’я було головним Божеством Східного Надсередземномор’я та інших давніх цивілізацій. Ім’я Тур означає Небо (Тельця), а ім’я Волос – складова назви Волосожар, де Небо означає жар. Сузір’я Тільця має в Україні найстародавнішу назву – Волосожар, що значить Небо Волоса. Ім’я Волос згадується в текстах угод князя Володимира з візантійцями. Відомі імена Бога Волос і Велес. Ім’я Велес зустрічається в «Слові о полку Ігоревім», в чеських пам’ятках XV—XVI ст. Дослідник слов’янської міфології Л. Леже припускав, що походження імені Волос-Велес можна пов'язувати з іменем скандинавського Божества Вольсі12. Це питання ставив ще й Снєгірьов, вважаючи, що Волос утворилося з Vol+ass (сканд.) – вол+бог або тур+бог13. Астральна міфологія Русі підтверджує припущення Снєгірьова. Українська назва сузір’я Волосожар, тобто Небо Бога Вола, всебічно пояснює походження Божества. Напевне також, що назву можна віднести до епохи доіндоєвропейської спільноти племен, які жили на території України. З погляду давніх етнокультурних впливів на Середньому Дніпрі інтерес становлять Божества Русі, до імен яких додавалось пояснення Бог. На думку автора, всі ці пояснення давались пастухами «козиного народу» (археологічне «скорчених кістяків», стародавньоямної культури). Так назва Сонця у трипільців - Да пояснювалась у формі Да-жбог. Назва Перуна (Стрільця) в етрусків – Стри набувала форми Стри-бог, Бог Неба в трипільців-- етрусків Тур (Тілець) вимагав пояснення: Яр-Тур – Сонце-Тур або Боготур, перетворене в богатир. Двомовне ім’я Vоl-аss утворилося шляхом поєднання імені Бога Вол (Тілець) зі словом асе, що, мабуть, готського походження, бо в них слово аss означало Бог. Це «двомовне» слово, утвердившись в народі, перетворилося в ім'я Бога Волоса. Минуло багато віків, поки Волос став трактуватися як «скотій Бог». У часи Володимира воїни Русі, що приносили клятви Візантії іменами рідних Перуна й Волоса, ще не вбачали в останньому лише «скотьєго» Бога. Зв’язок з тваринним світом у цього великою Божества був з найдавніших часів. Так, в Єгипті під час вступу Сонця в сузір'я Тільця здійснювались урочисті ритуали зі священними тваринами. Небесний бик Апіс завжди був священним. Небо символізувалось зображенням корови. Під час свята урочистого Молодика кожне плем'я в ритуальних процесіях водило тварину, свій тотем. На Нижньому Нілі з його буйними пасовищами– бика, в Мендесі – козу і т. д. Напевне, падінню Волоса після трьох тисячоліть його непохитної величі допомогла і християнська церква, призначивши святого Власія покровителем худоби.

32 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 У дохристиянську епоху – особливо в період, коли сузір’я Тільця було головним Божеством зодіаку (IV—III тис, до н. е.), Тілець – Волос – Тур був грізним владикою інших Богів і в Русі поступався тільки Перунові. У грецьких міфах Зевс, що викрадав Європу, зображувався у вигляді бика і носив ім’я Тавріуса, що вказує на культ Тура – Волоса у Північному Надчорномор’ї, зокрема в Таврії, в Криму. Друга частина імені Мінотавр означала бик. Час існування Мінотавра (чудовиська з давньогрецького міфа) був періодом занепаду культу Тура – Волоса. У фінікійців і халдеїв сонце обожнювалось у вигляді чорного бика. Людські жертви приносились у розжарених велетенських посудинах, що формою нагадували мідних биків. Стародавні галли присягали над мідним биком, халдеї та євреї – над золотим тільцем. Кельтська статуя Бога сонця Доліхеніуса зображувала його стоячим на чорному бикові14. Саме цьому грізному Божеству присягали воїни Русі під час укладання угоди з Візантією. Археологічні дослідження раннього Трипілля в Україні збагатили науку відомостями про культ Тура – Волоса в епоху V-III тис. до н. е., культу, що дожив до часів княжого Києва. Так, у Києві на Подолі була Тур’я божниця. Під час розкопок Луки-Врублевецької на Дністрі було знайдено піч, що символізувала Сонце, під якою була захована голова бика. У печі спалювались символічні жертви – кам’яні жіночі фігурки. Було також знайдено поховання кам’яних бичої голови та жіночих фігурок. Своїм розташуванням вони показували напрямок руху Сонця до вогню (вохри). А на одній з віднайдених голів бика було зображено жіночий силует. Численна перевага «бичої» символіки в трипільській пластиці вказує на значення культу Тура – Волоса в ту епоху15. Божество Тура – Волоса знаходимо і в полабських слов’ян: зображення голови бика на щиті Бога Радегаста. З такими військовими щитами наші предки захищали міста Чернігівщини. Нинішнє місто Короп – літописний Погар, за свідченням уже згадуваної «Історії Чернігівської єпархії» до пожежі мав назву Радегаст. Найпочеснішим найменням Сонця було Яр – Тур (Сонце-Бик, Сонцебик). Саме так звеличували прославлених князів. «Яр Туре Всеволоде!» – читаємо в «Слові о полку Ігоревім». Можна сказати, що «Яр-Тур у первісному своєму значенні був Богом весняного сонця»16. 1 Головацкий Я.О. Очерк старославянского баснословия и мифологии. – Львов, 1860. – С. 25. 2 Грінченко Б.Д. Словарь української мови: В 4 т. – К., 1908. – Т. 2. – С. 340. 3 Снегирев И. Н. Русские простонародные праздники и обряды. – М., 1837. Вып. 1. – С. 14. 4 Пидопличко И. Г. О происхождении названий некоторых животных нашей фауны // Вестник зоологии АН УССР. – 1967. – № 1. – С. 82; він же: Межиричские жилища из костей мамонтов. – К., 1976. – С. 217. 5 Головацкий Я. О. Очерк старословянского баснословия и мифологии. – С. 30. 6 Максимович М. Л. Собр. соч. – К., 1877. – Т. 2. – С. 516, 518. 7 Семчинский С. Про походження українського Дана, молдовського та румунського Дойна // Мовознавство. – 1969. – № 5. – С. 63—67. 8 Головацкий Я. Ф. Очерк старославянского баснословия и мифологии. – С. 30. 9 Шахнович М. И. Первобытная мифология и философия. – Л., 1971.– С. 171. Також: Слово о полку Ігоревім. – М., 1955. 10 Афанасьев А.Н. – Поэтические воззрения славян. – Т. І. – С. 223, 224. 11 Потебня О. Объяснения малороссийских и сродных народных песен. – Варшава, 1883. – Т. 2. – С. 773, 774. [66] 12 Леже Л. Славянская мифология. – С. 97—99. [88] 13 Снегирев И. Русские простонародные праздники и обряды... – Вип. І. – С. 10. [89] 14 Шеппинг Д. Мифы... – С. 131. 15 Бибиков С. Н. Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре. – С. 266—269. 16 Шеппинг Д. Мифы... – С. 54. [90] За книжкою: Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні / Передм. В.Р. Коломійця. – К.: Молодь, 1989. – С. 3-8, 61—67, 87—90. Об’єднання рідновірів України і часопис «Сварог» з 1 вересня 2013 року оголосили літературний конкурс творів про Рідну віру (див. публікацію у випуску 24). У зв’язку з політичними подіями в державі термін подачі творів був продовжений з 30 травня 2014 р. до 30 травня 2015 року. До оргкомітету конкурсу надійшло 11 творів різних жанрів, з них: поезія – 6, художня проза – 2, літературознавство – 2, дитяча література – 1. У жанрах філософія (трактати, есеї) та публіцистика творів не надійшло. За результатами конкурсу Оргкомітет визнав переможцями в номінаціях: - поезія: Руслан Морозовський за збірку «Вогнем і кайлом»; - художня проза: Юрій Чумак за повість «Дарунок цариці Древи»; - літературознавство: Володимир Півень за книжку «Роздуми про поезії Василя Голобородька»; - дитяча література: Анатолій Качан за збірку «Листи з осіннього саду». Переможці будуть нагороджені почесними дипломами, а фрагменти їхніх творів будуть опубліковані на сторінках часопису «Сварог» або в академічному виданні «Антологія язичництва». Оргкомітет конкурсу ВІТАЄМО ПЕРЕМОЖЦІВ ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ЧАСОПИСУ «СВАРОГ»!

33 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Дослідники з відділу антропо* логії університе* ту Дарема (Ве* ликобританія) і Нового універси* тету Лісабона (Португалія) шляхом порів* няльного аналізу індоєвропей* ських казок виз* начили найстарі* шу казку, яка бере свій початок у Бронзовому віці й має вік близько шести тисяч років. У рамках дослідження вчені-міфологи використовували покажчик казкових сюжетів за системою Аарне, в якому міститься близько двох тисяч типів різних казок понад двохсот народностей. Учені розглядали казки, в основі яких лежить чари, і побудували з них древо, яке дозволило встановити коріння казок. Почавши з 275 казкових історій, вони виявили 76 базових сюжетів, побудованих на основі індоєвропейських мов, частина з яких вже не існує. Проаналізувавши отримані дані, вчені з'ясували, що в індоєвропейських мовах реконструюються казки, створені за мотивами німецької, греко-римської та кельтської міфології. А деякі казки, як історія про Джека і бобове стебло, мають також давнє коріння, що бере свій початок ще до поділу індоєвропейських мов на групи (близько 5 тис. років тому). У підсумку, на думку вчених, найстародавнішою виявилася казка «Коваль і Чорт». Її основний сюжет наявний у всіх країнах індоєвропейської мовної групи від Індії до Скандинавії. Переказ розповідає про коваля, який уклав угоду з Чортом (якого, щоправда, християнізовані вчені називають «злою надприродною істотою»), отримавши силу для з’єднання будьяких матеріалів. На думку вчених, ця казка має вік близько 6 тис. років. Один з варіантів цієї казки наш часопис «Сварог» друкував у 2011 р. (№ 23, ст.75). Архаїчна поліська казка розкриває таємницю про здатність Сварога-коваля оновлювати життєву тканину (тіло) душі. Приємно, що наша українська інтуїція випереджає європейську наукову думку. І це не перше наше «відкриття», яке було згодом підтверджено наукою: фільм «ДНК нації» підтвердив автохтонність і безперервність населення України від Трипільської, СкіфоСлов’янської доби й до нині; вітчизняні мовознавчі дослідження довели автентичність текстів Велесової Книги (знаний лінгвіст Михайло Худаш зі Львова; Кафедра слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету). А скільки ще важливих і цікавих відкриттів чекають на нас?! Пізнаваймо основи Рідної віри зі «Сварогом»! Найдавніша казка всіх європейців — «Коваль і Чорт» Реконструкція древа походження казок на прикладі казки «Коваль і Чорт»

34 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 обох боків Брами Миколаївського адміралтейства збереглися зображення міфологічних істот – коней з риб’ячими хвостами і крилами. Саме ці зображення можуть служити своєрідним ключем до розуміння сакральності цього місця. Коні часто ставали героями міфів і легенд різних народів світу. Це Єдиноріг, Пегас, Кентавр, Скіфос і, звичайно, Гіппокамп – у грецькій міфології – морський кінь з риб’ячим хвостом. Виходячи із зазначених назв міфічних коней, найближчими до миколаївських зображень є гіппокампи. Зображення морських коней є своєрідним символом міст – центрів суднобудування. Проте миколаївські гіппокампи міститять у собі ще одну загадку. Дореволюційні історики Брун і Браун вказували, що в ольвійські часи (2,5 тис. років тому) на території Миколаєва було поселення Ніоссон. Їхня точка зору опосередковано підтверджується картографом XVI ст. А. Ортелієм, який вважав, що саме тут, в далекі античні часи стояло невідоме нині місто Ніоссон Птоломея [1]. Місцеві археологи вважають, що на території сучасної площі Комунарів знаходиться некрополь стародавнього античного міста. На наш погляд, на площі Комунарів більш імовірним може бути розміщення некрополя міста Канкід, який простежується в джерелах, пов’язаних з Ольвією, а нами асоціюється з частково дослідженим І. Снитком поселенням Миколаїв – VI [2]. Сучасні археологічні знахідки довели, що на ділянці парку імені 61 Комунара розташоване стародавнє кладовище. Виявлені розпізнавальні знаки, надгробки та інвентар поховань, понад 400 артефактів (кераміка, залізні наконечники стріл, списів, намистинки). Більшість ґрунтових могил відзначені нагромадженням каменів. Такий спосіб поховань деякі дослідники вважають скіфським, хоча некрополь, поза всяких сумнівів, належить грецькому населенню [3]. Виходячи з гіпотези існування некрополя міста Канкід на площі Комунарів, повернімося до зображення морських коней. І уточнимо деякі моменти, пов’язані зі сприйняттям коней у стародавніх віруваннях. Кінь – це мовчазний супутник покійного в княжих похованнях. Він зображувався як засіб пересування для езотеричних героїв. Кінь, як міфічний символ в культурах, що зробили свій внесок у становлення середньовіччя, дволикий. Одна іпостась його героїчна, солярна. Інша – похоронна і хтонічна. У якості діючого персонажу міфів, його вигляд пов’язаний з пекельними силами, підземним царством. Кінь – і супутник в мандрах героя, і його помічник під час випробувань, і порадник, що володіє даром мови, і тварина, яку необхідно пожертвувати покійному та використовувати як провідника душі у потойбічному світі [4]. Юрій КОТЛЯР, доктор історичних наук, професор Чорноморського національного університету імені Петра Могили МОРСЬКІ КРИЛАТІ КОНІ — СИМВОЛИ МИКОЛАЄВА «Не знати, що сталось до твого народження — значить завжди залиша% тися дитиною. Справді, що таке життя людини, якщо пам'ять про давні події не зв’язує її з життям наших предків?» /Марк Тулій Цицерон, «Оратор»/ З Гіпокамп. Палац дожів. Венеція, Італія. Дож — титул голови держави в італійських мор ських республіках — Венеціанській, Ґенуезькій і Амальфійській. Гіпокампи на одному з мостів у Дубліні. Ірландія

35 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ У зв’язку із зазначеними міркуваннями, певні точки дотику можна знайти також у назві Південного Бугу. Цікаво, що в літописах річка Південний Буг, що впадає в Бузький лиман, на берегах якого стоїть Миколаїв, іменувалася Богъ, Бъоухгь, а деякі вчені вважають, що готи пов’язували річку Буг з підземним царством Нібелунгів [5, с. 57-58]. Таким чином, зображення морського коня біля Брами Миколаївського адміралтейства несе в собі глибокий сакральний символ. Перед нами зображення коня з крилами, який забирає душі померлих, або є священним символом підземного царства мертвих. З іншого боку, миколаївські морські коні – символ Посейдона, якому приписують землетруси, шторми, урагани і зміни течій річок. У сучаснішій інтерпретації гіппокампи – символи суднобудування. Джерела та література 1. Бойчук С. В. К юбилею города. Николаев: некоторые аспекты истории и статистики времени (1784—1917 гг.). – Ч. I. Предисловие. – Режим доступа: http://www.familyface.org/article.php?id=1314 2. Снытко И. Поселение Николаева – VI, как северный форпост Ольвийского государства / И. Снытко // Південна Україна: проблеми історичних досліджень. Збірник наукових праць. – Ч. І. – Миколаїв: МДПІ, 1998. – С. 25—29. 3. В парке имени 61 Коммунара николаевские археологи обнаружили некрополь IV века до нашей эры. – Режим доступа: http://www.niknews.mk.ua/ 2011/06/21/v-parke-imeni-61-kommunara-nikolaevskiearxeologi-obnaruzhili-nekropol-iv-veka-do-nashej-ery/ 4. Лошадь в мифах и легендах. – Режим доступа: http://www.tomichka.ru/forum/index.php?topic=547.0 5. Корчагин В. Николаевские подземелья: поиски призраков? / В. Корчагин // Вокруг света. – 1999. – № 1. – С. 54—58. Гіпокамп біля Брами Миколаївського адміралтейства Кінь з Тризубом на набережній р. Неви. СанктПетербурґ

36 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Через жахливий геноцид українців, що цілеспря% мовано впродовж тривалого часу здійснювався тоталітарним режимом СРСР, на жаль, до недав% нього часу ми нічого не знали про те, що україн% ська індологія була заснована ще в кінці ХІХ ст. Студії з індології в цей період здійснювали І. Франко, М. Драгоманов, Леся Українка, Д. Овся% нико%Куликівський, А. Кримський, П. Ріттер та ін., але, на жаль, через радянські репресії українці так і не змогли утворити свій власний національний дослідницький інститут орієнталістики. Нині завдяки науковцям Полтавського націо% нального педагогічного університету імені В. Г. Короленка, керівнику Полтавського міського центру українсько%індійської дружби «Шанті» Світлані Грицай, ху% дожнику Євгену Путрі, письменни% кам і журналістам Петру Ротачу, Оксані Черкас, Ніні Король та іншим небайдужим людям по% вертається до українців і забу% те ім'я репресованого науков% ця, фундатора української ін% дології Павла Григоровича Ріт% тера. Його науковий і творчий спадок, що був ідеологічно сфальшований і надовго вик% реслений з історії вітчизняної культури, стає все доступнішим для тих, хто цікавиться індійською культурою, зокрема ведичною ду% ховною спадщиною. Павло Григорович Ріттер — видат% ний український мовознавець, сходозна% вець, санскритолог, літературознавець, пе% рекладач, талановитий педагог, музикант — фун% датор української національної індології, унікальна людина трагічної долі. Він народився в селі Чутово% му на Полтавщині 17 квітня 1872 р. в родині керую% чого чутівськими маєтками князя Кочубея — Григо% рія Ріттера. Дід ученого, німець за походженням, Карл Ріттер переїхав на Чутівщину з родиною у 1853 році (в «православ’ї» отримав ім’я Микола). Мати Павла Григоровича була українкою, корінною мешканкою Чутового. Згодом родина переїхала до Полтави, де Павло із золотою медаллю закінчив Полтавський ліцей. Далі навчався на історико%філологічному факуль% теті Харківського університету, де оволодів санс% критом і порівняльним мовознавством. Згодом він удосконалював знання санскриту в німецьких вче% них І. Шмідта, Гельзієра та Зича у Берліні. Ще в молоді роки (1893 р.) Павло Ріттер отримав золоту медаль за «дослідження гімнів Рігведи, прис% вячених Богу Вішну». У 1897–1937 працював професором Харків% ського університету, викладав італійську мо% ву. З 1905%го очолював кафедру порівняльного мовознавства і створив відділення індо%іран% ських мов. З 1911 р. Ріттер спів% працював з редакцією «Енциклопедичного слов% ника братів Ґранат», де публікував статті з мо% вознавства, міфології, філософії, релігії, лі% тератури. У 1914 р. вийшов друком його переклад поеми Калідаси «Хмара%віс% тун» (російською), а в 1928 році — переклад цієї поеми вже україн% ською мовою разом з перекла% дом творів Рабіндраната Тагора. Життя й така яскрава успішна наукова кар'єра видатного мо% вознавця обірвалися раптово і трагічно. 15 січня 1938 р. проти Павла Ріттера сфабрикували справу, звинувативши його в шпигунстві на користь Німеччи% ни, Польщі, Італії, Туреччини. Слідство інкримінувало йому створення контрреволюційної, фашистської, шпигунської організа% ції. Він був репресований як «зрадник СРСР». В архівах СБУ Світлана Грицай знайшла його «зізнання» в шпигунстві, написане тремтячою рукою майже сліпого вченого під час допитів і нелюдських знущань, від яких він збожеволів і помер у катівні НКВС 17 квітня 1939 року (у свій день народження). Реабілітовано вченого також 17 квітня (1991 р.). В історіографії СРСР відомості про життя та діяль% ність П. Ріттера були майже відсутні; немає й літера% тури про репресованого вченого в бібліотеках Мос% кви, Києва, Харкова, Полтави. Однак наукова індіа% ністика не могла обійтися без перекладів П. Ріттера, тому його переклади час від часу публікувалися й за радянських часів. Так, у 1961 р. вийшла «Антологія літератур сходу», у 1982 р. — антологія давньоіндій% ської літератури «Голоси Стародавньої Індії» з пе% рекладами, коментарями й примітками П. Г. Ріттера. Нині «Сварог» знайомить своїх читачів з кілько% ма ведичними творами в перекладах Павла Рітте% ра: «Катхаупанішада» та різдвяним славенем «Космогонія» (уже відомим нам за перекладом Володимира Шаяна). Вивчаємо Веди ЗАСНОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ ІНДОЛОГІЇ ПАВЛО РІТТЕР

37 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Катхаупанішада – одна з найстародавніших упанішад, яка входить до Яджурведи; оригінал твору – ведичний текст санскритською мовою. Текст цього твору входить до таємничих знань для ведичних учнів, його докладно коментували в різні часи різні брахмани, найточніший коментар дав Шанкара. Короткий зміст твору. Головний герой упанішади Начікетас, ім’я якого дослівно означає «невідаючий», прагне пізнати істину й шукає шляхи для цього. Батько Начікетаса, праведний брахман Ваджрашравас (інші його імена – Готама, Ауддалака Аруні) здійснював обряд принесення Богам усього свого надбання. Начікетас вважав, що батько віддасть Богам також і його, тому запитав: «Жертвопринесення вимагає, щоб УСЕ було віддано. Кому ти мене віддаси?». Батько здивовано мовчав. Тоді Начікетас повторив своє запитання тричі. Розгніваний батько мовив спересердя: «Ямі я тебе віддам!». І Начікетас вирушив до Бога Ями, якого не застав удома. Хлопець чекав три дні в помешканні Ями без їжі й питва. Коли Яма повернувся, він здивувався, що Начікетас такий терплячий. Бог Смерті запропонував хлопцеві виконати три бажання, за кожен день його очікування. – Моє перше прохання, – сказав хлопець, – щоб батько перестав на мене гніватися, був добрий до мене і впізнав мене, коли ти дозволиш мені повернутися. Яма обіцяв, що це буде виконано. Наступне прохання стосувалося роз’яснення щодо жертвопринесення, яке переносило людину на небо. Яма роз'яснив сутність вогняних жертвопринесень і навіть надав священному вогню ім'я хлопця. Потім Начікетас висловив своє третє бажання: – Я в повному невіданні, коли людина вмирає, то одні кажуть, що вона після того існує, інші - що її більше немає. Я хочу отримати твої, Ямо, роз'яснення з цієї проблеми! Це питання збентежило Яму. Він був готовий виконати будьякі інші прохання і відповів так: – Самі Боги не можуть відповісти на це запитання. Цей закон нелегко зрозуміти. Проси про що-небудь інше, не наполягай і звільни мене від необхідності виконати це прохання. Але Начікетас був юнаком рішучим і мовив: – Ти кажеш, Ямо, що навіть Боги сумніваються щодо цієї проблеми і що нелегко розуміти такі речі. Але я не можу знайти іншого, подібного до тебе наставника, і ніяка інша милість не замінить цю. – Проси синів, онуків, які жили б по сто років; проси худоби, слонів, коней, золота, – сказав Яма. – Проси земного царства і якого завгодно довгого життя. Або вибери інші милості, по-твоєму, рівноцінні з цим. Я можу дати тобі здатність задовольняти всі твої бажання. Проси навіть про такі речі, які найважче отримати в цьому світі. Ось подивись на цих небесних дівчат, на цю музику, на ці колісниці, подібних яким не знають смертні; нехай вони служать тобі, о Начікетасе, але не питай мене про таємницю смерті. – Все це, о Яма, речі минущі, – сказав Начікетас. – Вони виснажують енергію органів чуття. Навіть найдовше життя закоротке. Залиш у себе твоїх коней, танцівниць і музикантів. Людину не може задовольнити багатство. Хіба ми збережемо наші багатства, коли поглянемо тобі в лице? Ні, ми живемо лише стільки, скільки ти захочеш. Тому та милість, про яку я вже просив, єдина, яку я хочу отримати від тебе. Ямі сподобалася сміливість і наполегливість хлопця, і він сказав: – Справді, моя дитино, досконалість – одна річ, а насолода - інша. Ці дві речі, маючи різні результати, визначають людину. Той, хто вибирає досконалість, стає чистим; той же, хто вибирає насолоду, не досягає справжньої мети. Досконалість і насолода самі пропонують себе людині, та тільки мудрий досліджує їх і відрізняє одну від іншої. Хтось вибирає досконалість як вищу в порівнянні з насолодою; але дурний обирає насолоду заради свого тіла. Ти, Начікетасе, обговоривши природу речей, яких так бажають у цьому світі, абсолютно правильно відкинув їх. І Яма розкрив Начікетасу таємниці життя і смерті. КАТХАУПАНІШАДА ДЛЯ ВЕДИЧНИХ УЧНІВ КАТХАУПАНІШАДА ДЛЯ ВЕДИЧНИХ УЧНІВ Вивчаємо Веди Начікетас — Невідаючий

38 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 ПЕРШЕ ПОВЧАННЯ Перша ліана 1 Колись Ваджашравас приносив в жертву Усе своє майно. Він сина мав, що звався Начікетас. 2 І син маленьким хлопчиком ще був, Коли вже повели корів; У ньому зародилась віра У дійсність жертви. І подумав він: 3 «П’ють воду і траву їдять, Охлялі, здоєні вони, – А хто дарує їх, той досягне Лише безрадісних світів». 4 І тричі він звернувсь до свого батька: «Кому мене ти віддаси?» А той обурився і каже: «Знай: смерті я віддам тебе». Начікетас 5 Йду перший серед багатьох, Середній серед багатьох: Що діє Яма? Що тепер Він ще чинитиме мені? 6 Дивись на тих, що вже пішли, Дивись на тих, що підуть ще: Бо смертний спіє, як зерно, Зростає знову, як зерно. 7 Немов вогонь вселюдський той, Приходить гостем в дім брахман. Почастувать його спішать: «Подай води, Вайвасватс!» 8 Надію, сподівання, приязнь, ласку, Дітей, худобу та доцільність жертви, – Від нерозумного все відбирає Брахман, що в домі мешкає голодний. Яма 9 Три ночі у моїм пробувши домі, Брахмане, як почесний гість, не ївши, Будь ушанований, мені на щастя; Три побажання вибери для себе. Начікетас 10 Нехай спокійно, лагідно, прихильно Гавтама ставиться до мене. Ямо! Із рук твоїх мене хай дружньо прийме – Таке я перше побажання вибрав. Яма 11 Ласкавий буде батько твій до тебе, Як і раніш, бо все йому простив я. Спокійно спатиме вночі, безгнівний, Побачивши, що ти від смерті вільний. Начікетас 12 Нема чого боятися на небі: Ти – вже не ти, і старості немає. Жаги та голоду не почуваєш, Блаженствуєш на небі безтурботно. 13 Вогонь ти знаєш, що веде до неба, О Смерте! Дай його мені! Я вірю: Блаженні ті безсмертні, що на небі. Моє це з трьох є друге побажання. Яма 14 Гаразд! Послухай, зараз розповім я Про той вогонь, що піднесе до неба: Він – ґрунт і засіб, щоб світів безмежних Дійти, тому він схований таємно. 15 І він відкрив йому вогонь той, першу Підставу світу, кількість цегли – теж. А той проказував за ним слухняно. І задоволений лишився Яма. 16 Він ще додав ласкаво-милостиво: «До цього ще таке я подарую: Вогонь отой ім’ям твоїм назветься. Бери це дороге із слів намисто. 17 Той, хто офірував вогнем цим тричі, Вже вільний від народження та смерті. Той, хто пізнає це створіння Брахми Й споруджує його, блаженний завше буде. 18 Хто тричі дивний той олтар спорудить І, тайну знаючи, пожертву справить, – Вивчаємо Веди Катхаупанішада упанішада в перекладі Павла Ріттера

39 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Той звільниться з кайданів смерті зовсім, На небі буде він радий, щасливий. 19 Начікетасе, це і є вогонь той, Що ти обрав, як друге побажання, – «Начікетасовим вогнем» хай зветься. Скажи своє ще третє побажання». Начікетас 20 Скажи, чому, якщо вмирає смертний: «Він є», «його немає», – кажуть різно. Навчи мене, щоб я про це дізнався; Таке у мене третє побажання. Яма 21 Боги віддавна в цьому мали сумнів: Цю річ тонку нелегко охопити, Начікетасе, назови щось інше, Не домагайсь, відкинь це побажання. Начікетас 22 Навіть Боги у цьому мали сумнів, Ти кажеш сам, що важко це пізнати. Цього ніхто, крім тебе, не з’ясує. Від свого побажання не відмовлюсь. Яма 23 На сто років бери синів-нащадків, Худобу, коні, золото з слонами Та на землі великі володіння. І жити можеш стільки, скільки схочеш. 24 Бери собі щось інше, рівноцінне, Багатство вибирай, життя довжезне. Великим будеш на землі великій – Я дам тобі всі насолоди в світі. 25 Бажання ті, що їх здійснити важко Звичайним людям, вибирай, як хочеш. На колісницях, граючи на арфах, Дивись, сидять красуні он – апсари. Я їх віддам тобі – втішайся ними. Лише про смерть мене ти не розпитуй. Начікетас 26 Турбота за майбутнє нищить, Ямо, Все те, що почуття нам постачають. Життя, хоч і задовге, все ж коротке. Залиш собі вози, жінок та співи. 27 Багатство не дає людині щастя, Якщо вона стрічається з тобою. Хай житиму я стільки, скільки схочеш, – Від побажання свого не відмовлюсь. 28 Людина, що старіє, як пізнає Оте, що не старіє й не вмирає, Гру кольорів і радощів збагнувши, Життю найдовшому не рада буде. 29 Про що тут сумнів виник, ти скажи нам: Що буде із великим переходом? Жадаю я розкрити таємницю – Таке в Начікетаса побажання. Друга ліана Яма 1 Одне приємне є, а друге – добре, До різної мети людей приводять. Той, хто добро обрав, той і щасливий: Мети не дійдеш ти самим приємним. 2 Що для людей приємніше, що ліпше? Це відрізняє, розцінивши, мудрий. І прагне до найвищого розумний, Дурний – те, що приємне, вибирає. 3 О, Начікетасе, приємну втіху Ти, зваживши як слід, умить відкинув. Тебе скарбів не закули кайдани, Що в них загинуло людей чимало. Вивчаємо Веди Яма — Бог Смерті в Індуїзмі

40 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 4 Різняться люди зовсім протилежним, – Знанням та незнанням, що знають різне. О, Начікетасе, знання ти хочеш, Тебе не можуть вабить насолоди. 5 Заглибившися в незнання безодню, Себе вважаємо за мудрих вчених. Дурні тиняються, навколо бродять, Немов сліпі, що їх сліпий же й водить. 6 Смерть, як закон, дурний не розуміє, Його сліпить і вабить насолода. «Я знаю тільки цей ось світ», – говорить, Але моїй він підлягає владі. 7 Багато які люди і не чули Чи, мабуть, чули, та не зрозуміли: Від вчителя здібніших мало учнів; Пізнати ще й засвоїти – теж диво. 8 Коли звичайний вчитель викладає, Засвоїти не може і розумний, Проте навчатель конче є потрібний: Всього не зрозумієм самотужки. 9 Не всяк предмет зумієш осягнути, Якщо не розповість про це хтось інший. І ти знайшов те, що шукав настійно, Такий, як ти, нехай мене питає. 10 Вважають щось за скарб; воно ж минуще; Ти вічного невічним не збудуєш. Я запалив вогонь Начікетасів І вічність витворив через невічне. 11 Мету бажань своїх, підставу світу, Обрядів безліч і спасіння берег, І велич слави, ґрунт її та простір Побачивши, ти все це геть відкинув. 12 Таємнеє і неприступне зору Приховане у серці споконвіку. Напружившись, його в собі знаходиш Як Бога, ти відкинеш сум і радість. 13 Засвоївши та визнавши це, смертний Відкинув зовнішнє, вхопив найтонше, Радітиме він, радощів зазнавши: Для нього є притулок – Начікетас. 14 Те, що поза злим і добрим, За буттям-неіснуванням, За минулим і майбутнім, – Назови, коли ти знаєш. (Начікетас мовчить) 15 Те слово, що всі веди провіщають, Що в подвигах повторюють аскети, По що приходять учні до брахманів, Усе це словом «ом», тобі скажу я. 16 Бо цей склад – це ж є сам Брахма, Бо цей склад – це є найвище; Хто про склад оцей дізнався, Той дістане все, що схоче. 17 Ця підпора є найкраща, Ця підпора є найвища; Хто пізнав оцю підпору, Той радіє в світі Брахми. 18 Не родиться глядач той, не вмирає, Він не походить і не переходить, Існує вічний, давній споконвіку, Якщо і тіло вбите, він не вбитий. 19 Коли гадає вбивця: «Ось забив я» Чи вбитий думає: «Мене забито» – Обидва істини не розуміють; Той не забив, а цей не є забитий. 20 Найменший з менших і найбільший з більших, Цей саман схований у серці людськім; Він атмана1 без пристрасті та суму Спокійний духом споглядає велич. 21 Він, сидячи, мандрує предалеко, Лежить, проте поширюється всюди. Пізнати Бога хто, крім мене, може? Це джерело і радощів, і суму. 22 Безтілесного в тілесних, Сталого, що є в несталих, Атмана, що є усюди, Бачить мудрий безпечальний. 23 Навчанням ти цей атман не пізнаєш, Дбанням та вченим розумом не знайдеш, Хто що обрав собі, той те й досягне; Тому себе сам атман відкриває. 24 Хто лишається в злочинстві І себе не заспокоїв, Свого серця хто не втишив, Атмана того не знайде. 25 Той, що кшатріїв, брахманів Їсть, як хліб, цілком байдужне, Вивчаємо Веди

41 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Кинувши їх в юшку смерті, Атмана того не знайде. Третя ліана 1 Зазнають наслідків на тому світі Від дій своїх два, що сховались в серці; Їх «Тінь і Світло» зве, хто Брахму знає, І, запаливши п’ять вогнів ще тричі, Вогонь той Начікетасів запалить. 2 Той міст, що може править за всі жертви, І до найвищого призвести Брахми, І витягнути на спасіння берег, Той Начікетасів вогонь шануйте. 3 Атман – це їздець на возі. За віз служить наше тіло. Розум, як візник, керує, А думки – це його віжки. 4 Почуття його – це коні, А шляхи – об’єкти їхні. Атман, почуття та думки Вкупі той, котрий куштує. 5 Хто свідомості не має, Думку-віжки не тримає, В того почуття непевні, Наче кінь той норовистий. 6 Але хто живе свідомо, Міцно держить думку-віжки, В того почуття є певні, Наче кінь плохий, слухняний. 7 Хто живе, як несвідомий, Є безглуздий і нечистий. Світу вищого не дійде, А залишиться в сансарі2. 8 Але хто живе свідомо, Є розумний, справді чистий, В світ найвищий той потрапить, Не повернеться в сансару. 9 Тож коли візник свідомий, – Держить цупко думку-віжки. І кінця шляху він дійде, Де є Вішну крок найвищий. 10 Вище почуттів – об’єкти. Думка – вища від об’єктів, Розум – вищий є від думки, Над усі – велика самість; 11 Невідрізнене – ще вище, Пуруша3 – межа найвища. Вище вже нема нічого, Це – мета і путь остання. 12 Він живе в усіх створіннях, Атман схований, незримий. Зір найтонший, найгостріший Охопить його спроможний. 13 Мову й почуття заглибить Мудрий в атман моментальний, Атман свій – в велику самість, А ту самість – у шантатман4. 14 Прокиньтесь, пильно слухайте премудрих; Учителів, коли знайшли, шануйте: По лезі гострому ходити важко, Навчать нас, як долати шлях, ті мудрі. 15 Чого не можна чути, відчувать і бачить, І нюхати, і куштувати, що є вічне, – Не має ж початку й кінця, не може зникнуть, – Хто це пізнав, від пащі смерті вільний. 16 Оцю науку давню, споконвічну, Що Начікетас вислухав від Ями, Хто вчитиме та слухатиме, мудрий, Блаженства той досягне в світі Брахми5. 17 Той, хто оцю найвищу таємницю На зібранні брахманів6 оголосить Або на поминках, все як належить, Дістане через це собі безсмертя. ДРУГЕ ПОВЧАННЯ Четверта ліана 1 Все, створене творцем, – іззовні нас. Тож наш і зір спрямований назовні. Але хтось мудрий зазирнув у себе, Напружившись та вічного шукавши. 2 Шукають дурні насолод назовні І потрапляють у лабета смерті; Дізнавшись, що таке безсмертя, мудрий Вже не шукає вічного в невічнім. 3 Ті, що зір, смак, нюх, слух, дотик Постачають нам, – скажіть: можливо, Вивчаємо Веди

42 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Звідси йде пізнання наше, Справді, це і є, що треба. 4 Та й однаково ми бачим І вві сні, і в пильнуванні, Атман є великий всюди – Хто це зна, той не боїться. 5 Хто за душу, за свій атман Визнав медоїда, пана Над минулим і майбутнім, Той нічого не боїться. Справді, це і є, що треба. 6 Дух, який за давніх-давен Перед хаосом та жаром Був прихований у серці. Хто його в усіх створіннях Бачить, той страху не знає. Справді, це і є, що треба, 7 Хто Адіті7 божественну, Що життя все просякає, Зна як сховану у серці І в усіх створіннях бачить, Той нічого не боїться. Справді, це і є, що треба. 8 «Знавця істот, прихованого в дровах, Як зародок, що матері годують, – Нехай щодня вогонь цей прославляють Бадьорі люди, що приносять жертву». 9 Те, що з нього сонце світить І до нього знов заходить, Де Боги всі опинились, Не пересягнуть нікому. Справді, це і є, що треба. 10 Що є тут, також і там є; Що є там, також і тут є; З смерті знов у смерть потрапить Той, хто тут відмінність бачить. 11 Треба духом розуміти, Що відмінності немає; З смерті знов у смерть потрапить Той, хто тут відмінність бачить. 12 Пуруша, як перст великий, В нас, у нашім завше тілі; Хто це зна, страхів уникне, – Пан в минулім і в майбутнім. Справді, це і є, що треба. 13 Пуруша, як перст великий, Як вогонь, проте без диму, – Пан в минулім і в майбутнім. Він сьогодні й завтра буде. Справді, це і є, що треба. 14 Як вода дощів у горах Розбігається по схилах, Так розпилює себе, хто стежить За мінливим відчуванням. 15 Як вода зіллється чиста З чистою, такою й буде, Так і дух лишиться чистий В мовчазного, Гаутамо8! П’ята ліана 1 Хто з одинадцятьма ворітьми місто Того, хто не родився, не змінився І вічний є, пізнав, той не сумує: Той вільний буде, – визволиться з тіла. Справді, це і є, що треба. 2 В ефірі лебідь сонячний, в повітрі – Васу9, Олтар при жертві, гість він на порозі, Він скрізь – у людях, в просторі, в законі, Закон же в водах, горах і биках родився. 3 Він підносить подих вгору І жене його додолу, В глибині сидить, як карлик. Всі Боги його шанують. 4 Коли тіло зруйнувалось, Той, що жив у нім раніше, Визволяється з кайданів. Що питатися про решту? Справді, це і є, що треба. 5 Ба, не подих і не видих Живлять тіло смертним людям, – Це життя живить хтось інший, Що підстава є двох перших; 6 Зараз я тобі відкрию Брахман вічний, таємничий, Бо коли ти смерті дійдеш, Він твій атман, Гаутамо. 7 Увійдуть одні у матір, Щоб у тілі знов родитись, Вивчаємо Веди

43 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Інші ввійдуть у рослини, Як хто діяв, як пізнав хто. 8 Пуруша, що діє в сплячім, Все будує, як захоче. Це і є той чистий Брахман, Що зовуть його Безсмертя. В нім усі світи спочили, Поза це ніхто не дійде. Справді, це і є, що треба. 9 Вогонь єдиний все пройняв у світі, Окремо втілившись у кожній формі, – І внутрішній так атман є в створіннях, В середині й назовні в кожній формі. 10 Єдиний вітер все пройняв у світі, Окремо втілившись у кожній формі. І внутрішній-бо атман є в створіннях, В середині й назовні в кожній формі. 11 І сонце, око це немов всесвітнє, Не має хиб, що є в окремім оці. Так атман, що в середині в створіннях, З них вийшовши, страждань вже не зазнає. 12 Сам у середині керує атман, Єдину форму розвиває різно. А хто пізнав його в собі самому, Розумний той і завсігди щасливий. 13 Невічним радість чинить вічний – Як духам дух, як багатьом – єдиний. І хто пізнав його в собі самому, Розумний той і вік щасливий буде. 14 Це й є, що треба. Так і визначають Високе, невимовне те блаженство, Проте його пізнати чи ж я зможу? Він світить сам чи відбиває світло? 15 Не світить сонце там, ні місяць, зорі, Ні блискавки, ні цей вогонь тутешній, Лише від його сяйва це все сяє, І його сяйво все це осяває. Шоста ліана 1 Стовбур і розлогі віти. Стоїть вічна смоківниця, – Це і є пресвітлий Брахман, Що його всі звуть Безсмертям. В нім усі світи спочили, Поза це ніхто не дійде. 2 І що є й існує в світі, Подих рухає, що йде від нього, Це жах страшний, це блискавки і сяйво! Безсмертні ті, котрі це зрозуміли. 3 Перед ним жаху зазнавши, Пломінь палить, світить сонце, Навіть Індра-Бог і Вітер, Навіть Смерть – усі тікають. 4 Хто прокинувся свідомо Тут, ще перед смертю тіла, Він тоді в світах небесних Мусить втілитися знову. 5 Мов у свічаді, так в житті тілеснім, Неначе в сні, так в світі прадідівськім, Ясний, як у воді, в Гандгарвів10 світі, Він – світло й тінь у світі Брахми. 6 Хто окремі відчування, Що, з’явившися, зникають, Та уявлення окремі Знає, – не сумує, мудрий. 7 Вище відчувань є думка, Вища від думок є сутність, Вищий є великий розум, Невідрізнене – ще вище. 8 Пуруша стоїть над ними, Без ознак сягає всюди. Визволиться, хто це знає, І безсмертя він досягне. 9 Його для зору образ неприступний, Ніхто його очима не побачить, Хто почуттям дійшов його та духом, його пізнавши, той безсмертним буде. 10 Вже коли думки спинились, Почуття всі п'ять укупі, Розум теж став нерухомий, – Це і є той шлях найвищий. 11 Це є те, що зветься «йога»: Відчування вгамувались, Треба пильнувать сумлінно, Йога – є кінець-початок. 12 Не досягнеш його словом, Ні думками, ні очима, Є він – треба так казати, Цього йнакше не досягнеш. Вивчаємо Веди

44 13 Є він, – так його пізнаєш - Все буття тепер у ньому. Є він – хто його так визнав, Той буття пізнав вже сутність. 14 Коли зникли всі бажання, Що містились в нашім серці, То безсмертним стане смертний, Що тут досягає Брахми. 15 Якщо зламано кайдани, Що загнуздували серце, То безсмертним стане смертний, – Отаке моє повчання. 16 Є сотня жил та ще одна у серці, Єдина ця до голови доходить, І нею лиш безсмертя досягають, А решта всі – всебічний тільки вихід. 17 Наш атман – Пуруша, як перст великий, Міститься в серці людському завсігди. Виймай його ти з тіла обережно, Немов стебло виймаєш з очерету, – Пізнаєш так безсмертя найчистіше. 18 Отак дістав від Смерті Начікетас Навчання на ці правила для йоги. Пізнав безгрішний Брахму, став безсмертний, Такий же буде той, хто сам пізнав це. Джерело: Голоси Стародавньої Індії: Антологія давньоіндійської літератури. – К.: Дніпро, 1982. – С. С. 133—147; 281, 282. 1 Атман – вічна індивідуальна душа («Я», що при всіх переродженнях залишається незмінюваною), частина Божественної душі Брахми. 2 Сансара – нескінченний цикл перероджень душі (реінкарнація), "мандрівка з життя в життя". 3 Пуруша – міфологічна першолюдина, з якої був створений Всесвіт. 4 Шантатман – одна з форм атмана. 5 Брахма – вища творча сила Бога (головна постать Тримурті – Творець поруч з Вішну і Шивою – хранителем і руйнівником). 6 Брахмани – духовні вчителі, знавці вед; брахмани – частина священих текстів. 7 Адіті – Богиня, що уособлює Всесвіт, Мати класу Богів (адітьїв). 8 Гаутама – в індуїзмі один з семи мудреців, синів Бога Брахми (пізніше цим іменем називали себе різні філософи та проповідники, в тому числі й Будда). 9 Васу – у Ведах і Пуранах група Богів, помічників Індри (пізніше Вішну). 10 Гандгарви – клас напівбогів, чоловіки або коханці апсар (істот подібних до мавок чи русалок), які є співцями і музикантами, що насолоджують девів (Богів) (пор. Лукаш і Мавка в Лесі Українки); гандгарви дали назву давньоіндійській теорії музики «Гандгарва-веда». КОСМОГОНІЯ (Х, 129) 1. Буття і небуття тоді не було – Повітря не було й склепіння неба. Що покривало? Де? Що захищало? Була вода? Глибокая безодня? 2. І смерті не було, безсмертя – також, Між днем і ніччю не було відміни, Те дихало саме, одне без вітру. І більш нічого не було, крім того. 3. Вкривала пітьма пітьму споконвіку, Цей всесвіт весь – мов океан без світла, Той зародок, що хаосом був вкритий, Один від сили спеки народився. 4. Любов спочатку виникла від нього, Що стала першим для думок насінням; Знайшли зв’язок між сущим і несущим, У серці стежачи думками, мудрі. 5. Думок тих промінь наскрізь простягнувся. Що нагорі було? І що зі споду? Там сім’яносці, тут же – їх сприймання. Зусилля знизу, зверху – поривання. 6. І хто це знає й хто про це повіда? Звідкіль цей всесвіт народивсь та виник? Боги пізніш за нього народились? А як оце втворилося, хто знає? 7. Світобудова ця звідкіль взялася? Чи створено її було чи йнакше? В найвищім небі хто її пильнує, Той, певно, зна чи, може, й він не знає? ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Вивчаємо Веди

45 Î ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ азва праці Гельмольда не зовсім відповідає змісту. У «Слов’янській хроніці» оповіді про слов’ян посідають хоча й значне, але не найбільше місце (зі 108 розділів слов’ян стосуєть% ся тільки 31 розділ цілком і деякі частини з інших 23 розділів). Значна частина «Хроніки» висвіт% лює історію Німеччини, Данії, іс% торію церкви, життєписи окре% мих її представників. У своїй «Хроніці» автор торкається історії лише деяких прибалтійських слов’янських племен, а саме: вагрів, бодричів, полабів, ранів і частково черезпенян і хижан. Ми вибрали лише ті фраґменти, які стосуються історії слов’ян. «Слов'янська хроніка» Гель% мольда є ніби продовженням ві% домої праці Адама Бременського «Діяння гамбурзьких архієписко% пів». У ній описані події періоду, висвітленого в Адама, але Гель% мольд продовжив свій виклад включно до 1171 р. У результаті аналізу тексту було встановлено, що з перших 24 розділів «Хроні% ки», які висвітлюють події, закінчу% ючи 1066 р., 22 розділи запозиче% но в Адама Бременського. «Хроні% ка» Гельмольда охоплює період від VIII ст. до 1172 р. Цілком зрозу% міло, що якщо при викладі подій, починаючи з 1137 або 1140 р., він міг писати як очевидець, або вда% ючись до розповідей своїх сучас% ників, то для висвітлення раннього періоду він змушений був корис% туватися іншими джерелами. Піз% ніше абат Любецької церкви Ар% нольд продовжив працю Гель% мольда, довівши опис подій до 1209 р. Такий підхід до писемних історій був типовим і для руських літописців, коли наступний про% довжував працю попереднього. Тому в поданому нами тексті хро% ніки Гельмольда його компіляції з Адама Бременського взяті в лап% ки, а пояснення чи уточнення пе% рекладача — в квадратні дужки. У хроніці для нас найцінніше те, що Гельмольд багато уваги при% діляє опису боротьби слов'янсь% ких племен за свою незалеж% ність, їхніх виступів проти гер% манських пригноблювачів, які за% хоплювали слов'янські землі під знаменами христоносців. Ця бо% ротьба, що часто виливалася в грандіозні військові сутички, то% чилася як за самобутню віру слов’ян, так і за саме їхнє життя, за місце під сонцем. Отже, із за% думаної праці з історії християні% зації слов’ян «Хроніка» Гельмоль% да перетворилася на історію екс% пансії німецьких феодалів, що здійснювався шляхом збройних нападів та насильницького на% вернення їх у християнство. Читаючи «Хроніку», ми повинні розуміти, що її автор представ% ляє щодо нас протилежний бік — апологета германських феодалів та єпископів%христоносців. Тому тут часто мовиться про «лють» слов’ян, про муки, яких вони зав% дають християнам тощо. Походи ж німецьких феодалів проти слов’ян часто змальовуються так, немовби це була відплата за слов'янську «невірність». Показо% ві й самі результати походів в описах Гельмольда: германці «знищили все вогнем і мечем», «спустошили всю землю», «обер% нули в пустелю». Часто успіхи ні% мецьких вояків явно перебільше% ні. Ще більше, ніж світських фео% далів, автор ідеалізує єпископів, священиків та інших представни% ків духівництва, які насаджували християнство серед язичників% слов’ян, саксів та інших північних народів. Приміром, життєписи Віцеліна і Тітмара перетворюють% ся на справжні «житія святих» зі всіма властивими ознаками жан% ру — міфологізацією «святих от% ців», «пророчими» снами, при% життєвими «подвигами», «чуде% сами» і з’явищами їх після смер% ті. Тенденційність оповідання Гельмольда про заслуги Альден% бурзької церкви та її представни% ДЖЕРЕЛО ПРО ІСТОРІЮ, ВТРАТУ РІДНОЇ ВІРИ І ПРИМУСОВЕ ХРИЩЕННЯ СЛОВ'ЯН Н

46 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 ків у насадженні християнства серед слов'янських та інших пле% мен — очевидна, і це потрібно враховувати. Особливо яскраво виявилася тенденційність «Хроніки» в зобра% женні «блискучих» результатів наступу німецьких світських і ду% ховних феодалів на слов'ян. Нат% хнення, з яким Гельмольд розпо% відає про діяльність місіонерів се% ред язичників%слов’ян, створює враження, нібито їхня проповідь мала великий успіх і слов'яни ма% сами наверталися в християнс% тво, а їхня країна швидко вкрила% ся церквами і монастирями. Ра% зом з тим Гельмольд не може й замовчати фактів того опору, який чинили слов’яни своїм поне% волювачам. Оповідаючи про муж% ність і відвагу перших, він описує їхню вперту боротьбу за незалеж% ність, поразки, які слов’яни зав% давали своїм ворогам. Виступи слов'ян проти німців%агресорів описуються навіть ретельніше, ніж походи германців проти слов'ян. Гельмольд не приховує, що часто слов'яни виявлялися ду% же серйозним і небезпечним суп% ротивником, з яким важко було впоратися навіть такому прослав% леному воєначальникові, як Ген% ріх Лев, а його сподвижників просто ставили в безвихідь. Правдиво, без будь%яких прикрас описав Гельмольд хрестовий по% хід проти слов’ян у 1147 р., який приніс лише «помірний успіх» христоносному війську. Мабуть, найяскравіше показані Гельмольдом результати німець% кої агресії проти слов’ян як «вель% ми успішні»: слов'яни нібито зов% сім викорінені, знищені або виг% нані, але в той же час ми дізнає% мося, що герцоґ наказує «слов’% янам, які продовжували залиша% тися на землях вагрів, полабів, бодричів і хижан» (своїх власних споконвічних землях!), платити десятину єпископові Герольдові або — що полаби і бодричі (які все ще, виявляється, живуть тут) справно платять десятини, на від% міну від ґользатів. І взагалі, чи можна говорити про викоріню% вання, вигнання слов’ян, коли ще живуть сини страченого христи% телями князя Ніклота, які разом зі своїми співвітчизниками ведуть вперту боротьбу за свою неза% лежність, або коли в 1164 р. слов’яни організовують грандіоз% не повстання проти гнобителів. То ж треба згадати й про картину навернення слов’ян у християнс% тво, змальовану в «Хроніці». Успі% хи християнізації виявляються зовсім незначними, і взагалі сум% нівно, чи можна говорити про якісь успіхи. Проповідь Віцеліна серед вагрів має лише той ре% зультат, що «небагато зі слов’ян навернулися до віри». Під час бо% гослужіння, що здійснювалося Ге% рольдом в Старґраді, в церкві, ок% рім князя і ще кількох чоловік, ні% кого зі слов’ян не було. Як бачи% мо, опорою християнської церкви в слов’янських землях є взагалі не стільки самі слов'яни, скільки германці%колоністи. Отож, читаючи ці хроніки, зав% жди маємо пам’ятати про їхню християнську упередженість і бе% ремо до уваги лише самі факти, а не їх критику чи християнське мо% ралізаторство. Передмова Вадима ШАПОШНІКОВА Гельмольд 2. Про місто Юмнета Там, де закінчується Полонія, ми приходимо до величезної країни тих слов’ян, які в давнину називалися вандалами, тепер – винити або винули [winithi, winuli – різновиди терміну «венди», загальновживаного в ранньосередньовічних германських джерелах для позначення прибалтійських і полабських слов’ян, на землі яких вели наступ німецькі феодали; походить від назви «венеди», під якою виступають ранньослов’янські племена у давніх авторів]. Першими з них є поморяни [Поморяне (pomerani) жили на узбережжі Балтійского моря між пониззями Одри і Вісли], поселення яких тягнуться впритул до Одри. Одра ж – це «найбагатша річка в слов’янській країні», «вона починається в дикій гущавині в землі моравів» [у ранніх середньовічних джерелах морави, мораване виступають під назвами marahi, maraha, merhani], яка розташована на сході від Богемії, «де бере початок і Альбія [Ельба (Лаба)]. Вони знаходяться одна від одної на не дуже великій відстані, але течуть у різних напрямах. Так як Альбія прямує на захід і у верхній своїй течії омиває землі богемців і сорабів, середньою розділяє слов’ян і саксів, нижньою течією відокремлює Ґамбурзьку єпархію від Бременської і переможно впадає в Британський океан. Друга річка, тобто Одра, прямує на північ, перетинає землю винулів, відокремлюючи поморян від вильців» [Вильці, лютичі (wilzi, liutici) – ще до Адама Бременського і Гельмольда обидва ці терміни вживали в джерелах як загальна назва групи чотирьох племен: ратарів, доленчан, черезпенян і хижан. Крім цих двох, у середньовічних джерелах зустрічається й третя назва – «велети»]. «У гирлі Одри», де вона впадає в Балтійське море, «колись знаходилося знамените місто Юмнета [Jumneta – викривлена форма данської назви Jumne, вжита для позначення слов’янського міста Воліна, що розташовувався в південно-східній частині однойменного острова в гирлі Одри], місце, вельми часто відвідуване варварами і греками, що живуть у його околицях. Про велич цього міста, про яке ходить багато і при цьому навряд чи заслуговуючих довіри розповідей, варто повідомити дещо, гідне того, щоб воно було знову повторене. Це дійсно було найбільше місто зі всіх міст, які були в Європі, населене слов’янами впереміш з іншими народами, греками і варварами. І сакси, приходивши сюди, [також] отриСЛОВ’ЯНСЬКА ХРОНІКА (скорочено)

47 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ мували право жити [у нім], тільки за тієї умови, що, живучи тут, не будуть дуже явно демонструвати своєї християнської релігії. Тому що всі [жителі цього міста] до самого його руйнування перебували в язичницькому заблуді [тут у знач. заблудження, невігластво; як відомо, християнська етика дозволяє людей інших віросповідань вважати невігласами]. Втім, по вдачі і гостинності не можна було знайти жодного народу, більш гідного пошани і привітнішого [ніж вони]. Це місто, багате товарами різних народів, володіло всіма без винятку розвагами і винятковостями». Розповідають, що один данський король, супроводжуваний величезним морським військом, зруйнував це багатюще місто вщент [Йдеться про зруйнування Маґнусом Воліна в 1093 р.]. Пам’ятки цього стародавнього міста збереглися досі. «Ми спостерігаємо тут море троякої натури. Бо цей острів омивається трьома різними течіями. В одному з них вода, кажуть, – яскраво-зеленого кольору, в другому – білуватого, третя течія скажено крутиться, постійно бушує». «Є й інші слов’янські народи, які живуть між Одрою і Альбією», довгою смугою тягнучись на південь, – а саме герули, або «гаволяни» [Герули – назва германського племені, що зустрічається в джерелах VI ст.], які мешкають по річці Гаволі, і дошани, любушани і вилини, стодоряни [дошане, любушане, стодоряне (doxani, leubuzi, stoderani) – слов’янські племена, їхні назви введені Шафариком; під терміном вилини потрібно мати на увазі волинян, жителів о-ва Воліна] і багато інших». За повільною Одрою і різними племенами поморян на заході ми зустрічаємо країну тих винулів, які називаються доленчанами [доленці, племена, що жили на південь від р. Піни, що впадає в Одру біля самого її гирла, між нею і Доленским озером] і ратарями [redarii – назва слов’янського племені, що жило на південь від р. Піни, південніше доленчан, між Доленським озером і верхів’ями Гавели і Доши]. «Їхнє місто всюди відоме, Ретра, центр ідолопоклонства. Тут збудований великий храм для Богів. Головний із них – Редеґаст. Ідол його зроблений із золота, ложе – з пурпуру. У цьому місті дев’ять воріт, і з усіх боків воно оточене глибоким озером. Для переходу служить дерев’яний міст, але шлях по ньому відкритий тільки для тих, хто приносить жертви і тих, хто запитує відповіді». Далі ми потрапляємо до «черезпенян і хижан [хижани – інша назва «кишане», «кичане»; черезпеняне жили за р. Піною, на північ від неї до Балтийского моря, хижане – на захід від них], яких від доленчан і ратарів відокремлюють річка Піна і місто Димін [на річці Піні в місті впадіння в неї Долениці]. Хижани і черезпеняни живуть по цей, доленчани і ратари по той бік Піни. Ці чотири племені за свою хоробрість називаються вильцями, або лютичами [вільці, лютичі (wilzi, liutici) – обидві назви вживали в джерелах як спільну назву групи чотирьох племен – ратарів, доленчан, черезпенян і хижан. Крім цих двох, у середньовічних джерелах зустрічається й третя назва – «велети»]. Нижче від них знаходяться глиняни [Гельмольд вживає тут термін linguones, а далі, в розділі 37, він називає це плем’я ліни, або ліноги (lini, linoges)] і варни [warnawi – жили на р. Варна, що впадає в Балтійське море]. За ними слідують бодричі [obotriti – племя, що жило на узбережжі Балтійського моря від р. Травни до р. Bapни], їхнє місто – Мікілінбурґ [Mikilinburg, Mikelenburg – припускають, що слов’янська назва цього міста була Мехлін]. Звідти у напрямку до нас живуть полаби [polabi], їхнє місто – Рацисбурґ» [Racisburg, Racesburg – ймовірно, слов’янська назва міста була Ратибор; нині – Ратцебурґ]. Звідти, перейшовши річку Травну [біля Любека впадає в Балтійське море], ми потрапляємо в нашу землю вагрів. «Містом цієї землі було колись приморське місто Альденбург». Є й острови в Балтійському морі, населені слов’янами. «Один із них називається Вемере [Вемере – о-в Фембре (Фемарн), знаходиться навпроти Альденбурга (Старгарда)]. Він розташований навпроти Вагрії, так що з нього можна бачити Альденбурґ. Другий острів», більший, «лежить навпроти землі вильців, його населяють рани, звані також руянами», – «найсильніше серед слов’ян плем’я» [рани, чи руяни (rani, ruiani runi) – населяли острів Руяну в Балтійському морі; тепер – о-в Рюґен], єдине, яке має короля [слов. – князя]. «Без їхнього рішення не може бути здійснена жодна громадська справа. Їх так бояться внаслідок особливої прихильності до них Богів або, швидше, ідолів, яких вони оточують набагато більшою пошаною, ніж інші» слов’яни. Ось такі ці племена винулів, розсіяні по землях, областях і островах на морі. Весь цей народ, відданий ідолопоклонству, завжди мандруючий, такий, що пересувається, займається розбійництвом, постійно турбує, з одного боку, данів, з іншого – саксів. Не раз великі імператори різними способами, а пастирі своїм мистецтвом намагалися в будь-який спосіб залучити ці норовисті і невірні племена до пізнання божого імені і благодаті віри. 6. Про навернення руян Серед всіх північних народів одні лише слов’яни були наполегливіші за інших і пізніше за інших навернулися до віри. А як вище сказано, слов’янських народів багато, і ті з них, які називаються винулами, або винитами, в більшій [своїй] частині входять до Ґамбурзької єпархії. Бо Ґамбурзька церква, окрім того, що вона, будучи столицею митрополита, охоплює всі народи або держави півночі, має також певні межі своєї Територія проживання полабських слов’ян у VIII–X ст.

48 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 єпархії. До неї входить найвіддаленіша частина Саксонії, яка розташована по той бік Альбії, називається Нордальбінґією і заселена трьома народами – дитмаршами, ґользатами, штурмарами. Звідти межа тягнеться до землі винитів, саме тих, які називаються ваґрами, бодричами, хижанами, черезпенянами, і [далі] до самої річки Піни та міста Діміна. «Тут знаходиться межа Ґамбурзької єпархії». Тому не потрібно дивуватися, що гідні пастирі і проповідники євангелія Анскарій, Реймберт [Римберт, архієпископ ґамбурзький (865—888)] і, шостий по порядку, Унні [архієпископ ґамбурзький (919—936)], старанність яких у наверненні народів здобула їм таку велику славу, скільки праці вклали в піклування про навернення слов’ян, але ні вони самі, ні їхні помічники ніяких плодів, як ми читаємо, у них не досягли. Причиною цього була, як я вважаю, непереборна затятість цього народу, а не байдужість проповідників, які до такої міри були віддані справі навернення народів, що не жаліли ні сил, ні життя. Стародавній переказ, який дійшов від предків, розповідає, що за часів Людовика II з Корвеї вийшли відомі своєю святістю ченці, які, прагнучи врятувати слов’ян, прирекли самі себе ради проповіді слова божого на загрожуючі їм небезпеки і смерть. Пройшовши багато слов’янських земель, вони прийшли до тих, які називаються ранами, або руянами, і живуть в серці моря. Там знаходилося вогнище хибних уявлень і гніздо ідолопоклонства. Проповідуючи тут зі всією сміливістю слово боже, вони придбали [для християнства] весь цей острів і навіть заклали тут храм на честь господа і спасителя нашого Ісуса Христоса і в пам’ять св. Вита, покровителя Корвеї [Корвейський монастир заснований в 622 р. в Ам’єні, куди в 822 р. нібито були перенесені з Франції мощі св. Вита]. Потім же, коли через недогляд божий справи змінилися, бо рани відійшли від віри і негайно ж, вигнавши священиків і християн, змінили віру на забобони. Бо св. Вита, якого ми визнаємо мучеником і слугою Христовим, вони за бога приймають [тут і далі йдеться про Святовита, якого Гельмольд плутає зі «святим» Витом], творіння ставлячи вище за творця. І не знайти під небесами іншого такого варварства, яке лякало би священиків і християн більше, [ніж це]. Вони пишаються одним тільки ім’ям св. Вита, якому присвятили величний і пишний храм та ідола, саме йому приписуючи першість між Богами. Сюди звертаються зі всіх слов’янських земель за відповідями і щорічно доставляють дари для жертвопринесень. Купцям, які випадково пристануть до їхніх місць, можливість продавати або поспати надається не раніше, ніж вони пожертвують Богові їх що-небудь цінне зі своїх товарів, і тільки тоді товари виставляються на ринок. Жерця свого вони шанують не менше, ніж короля. Всі ці забобони ранів збереглися з часу, коли вони вперше відреклись від [християнської] віри, до наших днів. 9. Навернення Ґарольда У цьому ж році трапилося, що переселився з цього світу і славний король Генріх, а на престол вступив син його Оттон, названий Великим [Оттон I Великий (936—973), з 962 р. німецький імператор]. Коли він став правити, багато образ довелися йому зазнати від своїх братів [брати Оттона – Танкмар (позашлюбний син Генріха I) і Генріх – пред’явили кожен свої претензії на престол. Перший був убитий у 938 р., з другим Оттон примирився в 941 р.]. Король данів [Ґаральд II Синьозубий], який платив данину батькові його, тепер скинув ярмо рабства і поспішно підняв зброю на захист своєї свободи. І перш за все він убив маркграфа, який сидів в Шлезвізі, що інакше називається Гейдебо, разом з послами короля Оттона і вщент винищив всю колонію саксів, яка там перебувала. Прагнучи добитися нового положення справ, слов’яни також стали хвилюватися, наводячи великий страх на сусідні землі саксів. Король Оттон, спираючись на підтримку Господа Бога, тільки-но звільнився від підступів своїх братів, як учинив суд і справедливість над своїм народом. Потім, після того, як майже всі держави, що відійшли після смерті Карла, підкорилися його владі, він поспішив підняти зброю проти данів. Перейшовши з військом кордон Данії, який проходив тоді біля Шлезвіґа, «він мечем і вогнем спустошив усю країну аж до найвіддаленішого моря, яке відокремлює норманів від данів і до цього дня на честь [цієї] перемоги короля називається Оттензунд [Нині Каттегат]. Коли він вступав [у країну], король Ґарольд зав’язав з ним бій під Шлезвіґом, в якому, хоча обидві сторони билися однаково хоробро, проте перемогу отримали сакси, а дани тікали і відступили на кораблях. У таких сприятливих до світу умовах Ґарольд підкорився Оттону і, приймаючи від нього престол, зобов’язався ввести в Данію християнство [Війна Оттона I з Данією завершилась, ймовірно, близько 948 р.]. І без зволікання христився з дружиною своєю Ґуннільдою й маленьким сином, якого наш король, будучи його хрещеним батьком, назвав Свен Оттоном». У той час вся Данія прийняла християнську віру і, «розділена на три єпископства, була підпорядкована Ґамбурзькій митрополії» [у 948 р. були організовані 3 єпископства: в Шлезвіґу, Рипі та Орхусі.]. «Таким чином, святійший Адельдаґ був першим, хто поставив єпископів у Данії», і з тих пір Ґамбургзька церква отримала своїх вікаріїв. «Услід за таким початком божественного милосердя [християнство] доЄпископ Абсальон чинить наругу над статуєю Бога Світовида у слов’янській святині Аркона на о. Руян (нині — о. Рюґен, Німеччина) у 1169 р.