Часопис «Сварог» № 25, 2016

49 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ сягло тут такого зростання, що з того часу й аж до сьогодні церкви данів, як здається, рясніють численними плодами, зібраними серед північних народів». Завершивши належним чином [ці] справи в Данії, доблесний король Оттон направив [своє] військо на утихомирення повсталих слов’ян, і їх, яких «батько його колись підкорив у одній [тільки] битві, він тепер з такою великою суворістю приборкав, що вони ради збереження життя й вітчизни охоче обіцяли переможцеві й данину платити і навернутися в християнство [Йдеться про повстання лужицьких сербів, бодричів і гаволян. Приводом до нього послужила віроломна розправа маркграфа Ґеро зі слов’янською шляхтою. Повстання було придушене в 939 р.]. І весь [цей] язичницький народ був охрищений. Тоді вперше були засновані церкви в Слов’янії. Про ці справи і [про те], як вони здійснювалися, зручніше буде написати що-небудь в іншому місці». 12. Про єпископа Марка Альденбурґ – це те ж, що слов’янською мовою Старгард, тобто старе місто. Розташований, як то кажуть, на землі вагрів, у західній частині [узбережжя] Балтійського моря, він є межею Славії. Це місто, або провінція, було колись населене хоробрими мужами, оскільки, перебуваючи на чолі Славії, маючи сусідами народи данів і саксів, то [завжди] всі воїни найпершими починали або приймали їх [напади, удари] на себе з боку інших нападників. Кажуть, тут іноді бували такі князі, які поширювали своє панування на [землі] бодричів, хижан і тих, які живуть ще далі. Коли вся слов’янська земля, як вище сказано, була підкорена і зруйнована, тоді й місто Альденбурґ навернулося в [християнську] віру і стало найбільшим за числом віруючих. Єпископом у цьому місті преславний імператор поставив високоповажного чоловіка Марка, підпорядкувавши йому всю землю бодричів до річки Піни і міста Діміна; крім того, він віддав у його підпорядкування славне місто Шлезвіґ, інакше званий Гейдебо. Щорічно зі всієї землі вагрів і бодричів платили єпископові данину, що вважалася десятиною: з кожного плуга по мірі зерна і по 40 пучків льону, і по 12 монет чистого срібла; понад те, одна монета як винагорода для збиральників. Слов'янський плуг складає пару волів або одного коня [єдиний опис «слов’янського плуга» як ділянки землі, що є в середньовічних джерелах]. Про поселення ж, або про маєтки, або про кількість дворів, які належали до володінь єпископа, не варто говорити в цій праці, оскільки «старе забуте і наступило нове» [єпископство в Альденбурзі засноване в 948 р. або в 946]. 13. Про єпископа Ваґо В Альденбурзі після померлого Екварда успадковував [єпископію] Ваґо [або Веґо – єпископ альденбурзький 973 — бл. 983]. Цей єпископ, який жив серед слов’ян у великому благополуччі, мав, як розповідають, прекрасну сестру, [руки] якої домагався князь бодричів, на ім’я Біллуг [П. Шафарик припускав, що слов’янське ім’я цього князя було Мстивой, а Біллугом його назвали при хрещенні на честь герцоґа саксонського Біллунґа. Ймовірно, князь Мстивой очолював бодрицький союз]. І коли він часто направляв посольства до єпископа у цій справі, то дехто з друзів єпископа відкидали його прохання необережними і образливими словами, кажучи, що несправедливо таку красиву дівчину з’єднувати з цим неотесаним і диким чоловіком. Він удавано подавив цю образу, і, переслідуваний муками любові, не припинив повторювати свої благання. Тоді єпископ, боячись, як би через це не вийшло що-небудь погане для молодої церкви, прихильно пішов назустріч його вимозі і віддав свою сестру йому за дружину. Від неї була у нього дочка, на ім’я Годіка, яку дядько її, єпископ, помістив у жіночий монастир, а коли вона навчилася священному писанню, поставив її ігуменею над черницями, які перебували в Мікилінбурзі, хоча вона за роками ще не була дорослою. Брат її Мечислав [або Мстислав – син Мстивоя Біллуга] насилу витримував усе це, приховуючи ненависть до християнської релігії і побоюючись, щоб за цим прикладом чужоземні звичаї не поширились би по всій країні. Батька ж свого він часто засуджував за те, що той, неначе втративши розум, захопився непотрібними й марними нововведенями і не побоявся відступити від закону своїх батьків, що спочатку взяв у дружини тевтонку, потім помістив свою дочку у монастирську келію. Коли він такими словами часто батькові дорікав, той помалу почав сумніватися й падати духом та роздумувати, як би йому усунути дружину і змінити стан справ. Але страх стримував його від [яких-небудь] дій, бо початок серйозних справ буває завжди важкий, та й хоробрість саксів дуже його лякала. Адже якби він прогнав сестру єпископа і знищив би божественну справу, то йому довелося б негайно вступити у війну. 16. Яким чином слов’яни відійшли від віри У цей час «закінчився рік від втілення господнього 1001-й, і цього року хоробрий імператор Оттон III, вже втретє вступивши переможцем до Риму, був застигнутий передчасною смертю і помер» [Оттон III помер в 1002 р.]. Його спадкоємцем на престолі став благочестивий Генріх, який славився своєю справедливістю й святістю, той самий, кажу Камінь з язичницького храму Аркони із зображенням жерця(?) Бога Світо вита, вмурований у стіну церкви села Альтенкірхен на о. Руян (нині — о. Рю ґен, Німеччина)

50 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 я, який заснував Бамберзьке єпископство [Генріх II Святий (1002—1024), він заснував Бамберзьке єпископство в 1007 р.] і проявляв найбільшу щедрість у шануванні церкви. На десятому році його правління помер герцоґ саксонський Бенно – чоловік, відомий [своєю] чесністю, і ревнісний захисник церков. Герцоґство успадкував його син Бернард [Бернард II, герцоґ саксонский (1011—1059)]. Він не був такий щасливий [у своїх справах], як його батько, бо з того самого часу, як став він герцоґом, у цій країні ніколи не припинялися розбрати і збурення, тому що, наважившись повстати проти імператора Генріха, герцоґ проти нього повів за собою всю Саксонію [повстання саксонських феодалів проти імператора почалось у 1018 р. й тривало до початку 1020 р.]. Потім, піднявшись проти Христоса, він почав переслідувати й чинити утиски всім церквам в Саксонії, а особливо тим, які не хотіли приєднатися до нього в зазначеному повстанні. До всіх цих бід додалася та, що цей же герцоґ віддав повному забуттю ту прихильність, яку його батько і дід відчували до слов’ян, і так жорстоко пригноблював народ винулів своєю жадібністю, що спричинив їхнє бажання повернутися до рідного язичництва. У цей час маркграф Теодорік і герцог Бернард захопили слов’янські землі, оволодівши один східною їх частиною, другий – західною. Їхня «безрозсудність змусила слов’ян стати віровідступниками». Тому що ці досі ще несвідомі у вірі язичницькі народи, з якими колись кращі царі поводилися з великою ласкою, стримуючи свою суворість відносно тих, до порятунку яких старанно прагнули, обидва вони з такою жорстокістю переслідували, що ті, скинувши ярмо, намагалися захищати свою свободу зброєю. «Князями у винулів були Мстивой і Мечидраґ, під керівництвом яких спалахнув заколот». Як кажуть і як відомо з розповідей стародавніх народів, Мстивой просив собі в дружини племінницю герцоґа Бернарда, і той [йому її] обіцяв. Тепер цей князь винулів, бажаючи стати гідним обіцянки, [відправився] з герцоґом до Італії, маючи [при собі] тисячу вершників, які були там майже всі вбиті. Коли, повернувшись з походу, він попросив обіцяну йому дівчину, маркграф Теодорік відмінив це рішення, голосно кричучи, що не варто віддавати родичку герцоґа собаці. Почувши це, Мстивой з обуренням відступив. Коли ж герцоґ, змінивши свою думку, відправив за ним послів, щоб укласти бажаний шлюб, він, як кажуть, дав таку відповідь: «Благородну племінницю великого царя годиться із найгіднішим чоловіком з’єднати, а не віддавати її собаці. Велика милість надана нам за нашу службу, так що нас вже собаками, а не людьми вважають. Але якщо собака стане сильним, то сильними будуть і укуси, які вона нанесе». Сказавши так, він повернувся в Славію. Перш за все він попрямував до міста Ретри, що в землі лютичів. Скликавши всіх слов’ян, які живуть на сході, він розповів їм про завдану йому образу і про те, що мовою саксів слов’яни називаються «собаками». І вони сказали: «Ти страждаєш по заслузі, бо, відкидаючи своїх, ти став шанувати саксів, народ віроломний і жадібний. Присягнися ж нам, що ти залишиш їх, і ми станемо з тобою». І він присягнувся. Коли герцоґ Бернард підняв при таких обставинах зброю проти імператора, слов’яни, використовуючи слушний час, зібрали військо і «спочатку спустошили мечем і вогнем всю Нордальбінґію, потім, пройшовши решту Славії, спалили і зруйнували все до останньої церкви, священиків та інших служителів церкви різними катуваннями замучили, не залишивши по той бік Альбії і сліду від християнства», «у Ґамбурзі ж в цей час і пізніше багатьох зі священиків і міських жителів в полон забрали, багатьох з ненависті до християнства повбивали». Старійшини слов’янські, які зберігають у пам’яті всі діяння язичників (волхви – Ред.), розповідають, «що більше всього християн опинилося в Альденбурзі. Перерізавши всіх їх, як худобу, 60 священиків вони залишили для наруги. Головний з них у цьому місті мав ім’я Оддар. Разом з останніми він був підданий такій мученицькій смерті: розрізавши залізом шкіру на голові у формі хреста, розітнули таким чином у кожного мозок, потім зв’язали їм руки за спиною і так водили сповідувачів божих по всіх слов’янських містах, поки вони не померли. Так, перетворені на видовище для ангелів і людей, вони випустили дух посеред свого [мученицького] шляху, як переможці. Багато що, подібне цьому, такому, що здійснювалося у той час в різних слов’янських і нордальбингських землях, згадують старі [люди], але через відсутність тоді хроністів [все це] сприймається тепер за байки. Стільки мучеників було тоді в слов’янських землях, що про всіх навряд чи можна написати в [одній] книзі». «Так, всі слов'яни, які живуть між Альбією й Одрою, протягом 70, а то і більше років, а саме під час всього [правління] Оттонів сповідували християнську віру, й ось яким чином вони відокремилися тепер від тіла Христосового і церкви, з якою раніСвітовит. Ілюстрація з книги А. С. Кайсарова «Versuch einer Slavischen Mythologie» (1804). Поруч зі статуєю висить сідло та вуздечка священного коня Світовита

51 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ше були зв’язані. О, наскільки приховані шляхи прояву над людьми правосуддя господнього, він «кого хоче милує, а кого хоче робить жорстоким». Сповнені подивом перед його всемогутністю, ми бачимо, що ті, які першими увірували, потім до язичництва повернулися, а ті, які здавалися останніми, до Христоса звернулися. Він, цей суддя праведний, сильний і терплячий, який колись, знищуючи у присутності Ізраїля сім колін ханаанських, зберіг лише чужоземців, щоб цим [способом] випробувати Ізраїль, він, кажу, хотів тепер укріпити тільки невелике число язичників, щоб за допомогою їх збентежити нашу невіру» [цитата з Біблії: Послання до римлян, 9, 18]. «Це відбувалося в останні роки життя архієпископа Лібентія Старого [архієпископа гамбурзького (988 —1013)] при герцозі Бернарді, синові Бенно, який тяжко пригноблював слов’янський народ». «Теодорік, маркграф слов’ян», якому, так само як і згаданому [Бернарду] «були властиві жадібність, а також жорстокість, був позбавлений посади і всього спадкового володіння і, ставши приходським священиком в Маґдебурзі, він закінчив там життя бідною смертю, як того заслужив». Мстивой, князь слов’-янський, який мучився останніми роками свого життя розкаянням, звернувся до господа, і так як не хотів відректися від християнства, то був вигнаний з вітчизни, втік до бардів і там дожив до глибокої старості, зберігши вірність християнській релігії» [Хроністи Гельмольд і Адам наплутали з іменами та постатями вказаних князів, тому в подальшій історичній науці ці факти досі достеменно не виявлені]. 24. Перший відхід слов’ян від віри христової «Дочка данського короля була вигнана голою з іншими жінками з Мікілінбурґа, міста бодричів. Вона, як ми сказали вище, була дружиною князя Ґотшалка. Від неї він мав сина Генріха [майбутнього очільника бодрицькoї держави], від іншої [дружини] народився Бутуй [або Будивой], і кожен із них був народжений на велике винищування слов’ян Слов’яни, отримавши перемогу, зруйнували мечем і вогнем усю ґамбурзьку землю. Майже всі штурмарі і ґользати були або вбиті або забрані в полон. Фортеця Ґамбурґ була зруйнована вщент, і з насмішкою над «спасителем нашим» навіть хрести були зламані язичниками». «У цей же час несподіваним набігом слов’ян вщент був зруйнований Шлезвіґ», який інакше називається Гейдебо, «місто за Альбією, розташоване на межі Данського королівства, багатюще і багатолюдне». «Справдилося над нами пророцтво, що свідчило: «Господи, прийшли язичники в спадщину твою, осквернили святий храм твій» та інші, в яких пророчо гірко оплакувалося руйнування міста Єрусалиму. Винуватцем цього лиха був, кажуть, Блюссо, що мав за дружину сестру Ґотшалка, але і він, повернувшись додому, був убитий. Так, усі слов’яни, об’єднані загальним рухом, знову відійшли в язичництво, вбивши тих, які твердо стояли у вірі. Герцоґ Ордульф протягом тих 12 років, на які він пережив батька, нерідко й марно бився проти слов’ян, але не зміг перемогти і так часто був переможений язичниками, що був висміяний навіть своїми» [цитата всередині тексту з Псалтиря (78, 1)]. Відбувався цей рух у слов’янській країні в 1066 р. від різдва Христосового, на 8-му році правління Генріха IV [насправді на 11-м році; Генріх IV правив у 1056—1106 рр.]. І була спустошена Альденбурзька кафедра на 84 роки. 34. Про смерть Крута Трапилося, що коли Крут, князь слов’ян і гонитель християнства, знесилів від старості, Генріх, син Ґотшалка, залишив Данію й повернувся в землю батьків своїх [ймовірно близько 1093 р.]. Коли ж Крут закрив йому будь-який доступ [у країну], він, зібравши деяку кількість кораблів у данів, а також у слов’ян, напав на Альденбурґ і на всю приморську область слов’янську і вивіз звідти безмірну здобич. І коли він зробив це вдруге і втретє, великий жах охопив усі слов’янські племена, що мешкають на островах і на березі моря, це було так виснажливо, що Крут сам несподівано запропонував Генріху мирні умови і погодився на його повернення [у країну], надавши йому поселення, зручне для житла. Проте він зробив це не з чесним наміром. Крут хотів приборкати [цього] молодого й хороброго воїна хитрістю, не будучи в змозі знищити його силою. І тому на влаштовуваних від часу до часу бенкетах він випробовував його дух, підбираючи зручний для виконання своїх підступних задумів час. А тому [Генріху] не вистачало ні розуму, ні хитрощів, щоб уберегти себе [від небезпеки]. Славина, дружина Крута, часто його рятувала, повідомляючи про [підготовлювані] підступи. І, врешті-решт, вона, зненавидівши свого вже старого чоловіка, вирішила вийти заміж за Генріха, коли це стане можливо. Спонукуваний цією жінкою Генріх запросив Крута на бенкет. Коли він [Крут], сп’янілий від надмірного пиття, нахилившись, виходив зі світлиці, де вони бенкетували, на нього напав якийсь дан і одним ударом сокири відсік йому голову. Так Генріх отримав Славину в дружини, захопив владу і країну. І зайняв фортеці, які належали до того Круту, і помстився ворогам своїм [Генріх правив 1093—1127]. Потім він відправився до герцоґа Маґнуса, бо був його родичем [двоюрідним братом герцоґу саксонському], і, звеличений останнім, приніс йому присягу у вірності й покірності. Він скликав усіх до єдиного народ нордальбинґів, які Крут сильно пригноблював, і уклав з ними міцний союз, якого ніяка військова негода не могла б порушити. І раділи ґользати і штурмарі і решта саксів, сусідні зі слов’янами, тому, що загинув їхній найбільший ворог, який прирікав їх Балтські Боги. Ілюстрація з книги Вестфалена

52 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 на смерть і на полон, і на вигнання, а замість нього піднявся новий князь, який «був як спаситель Ізраїлю» [біблійний вислів]. Генріха сповістили, що слов’янське військо вийшло проти нього, щоб його повалити. Він негайно ж відправив послів, закликаючи герцоґа Маґнуса і найхоробріших з бардів, ґользатів, штурмарів і дитмаршів. І вони всі поспішили з готовністю і доброю волею, і, вступивши в землю полабів, [прийшли] до поля, званого Смілово [неподалік від Рацисбурґа], де по всьому його простору було розсіяно вороже військо. Маґнус, бачачи, що військо слов’ян велике і добре озброєне, побоявся вступати в битву з ним. І так битва була відкладена з ранку на вечір тому, що посередники прагнули припинити війну угодою. Герцоґ же з нетерпінням чекав допомоги від війська, яке, він сподівався, [скоро] прийде. І незадовго до заходу сонця це відбулося. Й ось лазутчик герцоґа сповіщає йому, що здалека наближається озброєне військо. Побачивши його, герцоґ зрадів. Сакси підбадьорилися і з гучними вигуками почали битву. І були зломлені бойові ряди слов’ян і, розсіявшись у втечі, вони були всі перебиті «вістрям меча» [біблійний вислів]. 52. Про звичаї слов’ян Після того, як помер Кнут на прізвисько Лавард, король бодричів, його спадкоємцями стали Прибислав [князь вагрів у 1125 р.] і Ніклот [князь бодричів (1125—1160)], розділивши державу на дві частини й управляючи: один землею вагрів і полабів, інший – землею бодричів. Це були два похмурі чудовиська, які дуже вороже ставилися до християн. І в ці дні у всій слов’янській землі панувало старанне поклоніння ідолам і різні забобони. Бо, окрім гаїв і Богів, якими рясніли поля і селища, першими і головними були Прове – Бог альденбурзької землі, Жива – Богиня полабів і Редегаст – Бог землі бодричів. Їм призначені були жерці і приносилися жертви, і для них здійснювалися численні релігійні обряди. Коли жрець, за вказівкою ворожінь, оголошує святкування на честь Богів, збираються мужі й жінки з дітьми і приносять Богам своїм жертви волами і вівцями, а іноді й людьми-християнами, кров яких, як запевняють вони, доставляє особливу насолоду їхнім Богам. Після убивання жертовної тварини жрець куштує його крові, щоб стати ревноснішим в отриманні божественних пророцтв. Бо Боги, як багато хто вважає, легше викликаються за допомогою крові. Зробивши, згідно зі звичаєм, жертвопринесення, народ вдається до бенкетів і веселощів. Є у слов’ян дивовижний забобон [звичай]. А саме: під час бенкетів і возливань вони пускають по колу жертовну чашу, вимовляючи при цьому, не скажу благословення, а швидше заклинання від імені Богів, а саме – доброго Бога і злого, вважаючи, що всі успіхи добрим, а всі нещастя злим Богом посилаються. Тому злого Бога вони своєю мовою називають Дияволом, або Чорнобогом, тобто чорним Богом [ймовірно, тут численними перекладачами з самого початку була допущена помилка: Дия – слов’яни вважали добрим Богом світла, Чорнобога – Богом темряви; можливо, ці акценти не були зрозумілі самому християнському хроністу]. Серед безлічі слов’янських Божеств головним є Святовит – Бог землі райської, оскільки він – найпереконливіший у відповідях. Поряд з ним – всіх інших вони ніби напівбогами шанують. Тому на знак особливої уваги вони мають звичай щорічно приносити йому в жертву людину-християнина, якого вкаже жеребкування. Зі всіх слов’янських земель присилаються встановлені пожертвування на жертвопринесення Святовиту. З дивовижною пошаною ставляться слов’яни до свого Божества, бо вони не просто приносять клятви і не терплять, щоб гідність його храму порушувалася навіть під час ворожого нашестя. Крім того, слов’янському народу властива ненаситна жорстокість, тому вони не переносять миру і турбують і з суші, і з моря країни, що прилягають до них. Важко описати, які муки вони заподіювали християнам, коли виривали у них нутрощі і натягували на кіл, розпинали їх на хрестах, знущаючись над цим символом нашого спокутування. Найбільших [на їхню думку] злочинців вони присуджують до розп’яття на хресті; тих же, яких залишають собі, щоб потім їх за гроші викупили, такими катуваннями мучать і в таких ланцюгах і оковах тримають, що незнаючий ледве уявити собі може. 56. Смерть герцоґа Генріха Подібно до того, як у Данії, так і в Саксонії лютували в цей час військові бурі, а саме міжусобні війни між великими царями Генріхом Львом [мабуть, точніше, Генріхом Гордим (батьком Генріха Льва)] і Адальбертом, які вели боротьбу за Саксонське герцоґства. Крім того, землі ґользатів дуже турбувала лють слов’ян, яка спалахнула через саксонські справи. Вони неначе з ланцюга зірвалися, так що Фальдерська область обернулася майже на пустелю внаслідок щоденних вбивств людей і пограбувань селищ. Серед цієї смути й труднощів священик Віцелін застерігав народ, щоб він надії свої на Бога покладав і в пості та в смиренні серця здійснював литанії, бо насПерун. Ілюстрація з книги Вестфалена

53 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ тають дні лихоліть. Правитель графства, Генріх [Генріх фон Бадевіде, тоді граф гольштинський], людина, що не терпить труднощів і досвідчений у військовій справі, зібравши таємно військо з ґользатів і штурмарів, взимку вторгся в Славію, напав на тих, які, подібно до кілків, вбитих в очі саксів, під рукою були, і завдав їм страшної поразки, а саме – всій землі плуньській, лютилінбурзькій, альденнбурзькій і всій країні, яка починається від річки Свали [ймовірно, Слави] і замикається Балтійським морем і річкою Травною. Всю цю землю ґользати в один набіг спустошили грабунками і пожежами, окрім міст, які, будучи укріплені валами й замками, вимагали більшого мистецтва в облозі. Наступного літа ґользати, змовившись між собою, за відсутності графа напали на замок Плуню і з Божою допомогою, всупереч всяким очікуванням, цю найміцнішу зі всіх фортець зайняли, піддавши смерті слов’ян, що перебували всередині. І весь цей рік вони вели війну з успіхом і частими набігами спустошили землі слов’ян, заподіявши їм те, що ті збиралися їм заподіювати, обернувши всю країну їхню в пустелю. Так війна, що відбувалася у трансальбінських саксів, виявилася щасливою для ґользатів, тому що завдяки їй вони знайшли можливість, ніким не стримувані, помститися слов’янам. Бо, зазвичай, царі охороняють слов’ян, щоб збільшити свої доходи. 62. Про Ніклота Третє військо христоносців зробило похід проти слов’янських народів, а саме – проти сусідніх з ними бодричів і лютичів, щоб помститися за знищення і смерть, що заподіюються ними християнам, головним чином – данам. Начальниками цього походу були Адельберо [архієпископ] ґамбурзький і всі саксонські єпископи, крім того, молодий герцоґ Генріх [Генріх Лев], герцоґ з Церинґе Конрад [Конрад – герцоґ фон Церінґен (пом. у 1152 р.)], маркграф з Сальтвиделе [Зальцведель], Адальберт, Конрад з Витина ВитинВеттин, на р. Сале]. Ніклот, почувши, що незабаром буде зібране військо, щоб знищити його, скликав увесь народ свій і став будувати замок Дубин [про місцезнаходження фортеці Дубин див.: А. Гильфердинг. Крестовый поход 1147 г. против славян и его результаты. – «Вопросы истории», 1946, № 2-3. – С. 92, прим. 6.], який міг би послужити для народу притулком у разі потреби. І відправив він посольство до графа Адольфа, нагадуючи йому про союз, який вони уклали, і разом з тим просячи його надати йому можливість поговорити з ним і порадитися. І коли граф не погодився, кажучи, що це було б необережно з його боку, бо могло б нанести образу іншим царям, він велів передати йому через послів: «Я вирішив бути очима і вухами твоїми в землі слов’янській, яку ти почав заселяти, щоб слов’яни, які колись володіли вагрскою землею, не заподіювали тобі образ, виправдовуючись тим, що вони несправедливо позбавлені спадщини своїх батьків. Чому ж ти залишаєш друга свого в час потреби? Хіба дружба не перевіряється в нещасті? Досі я утримував руку слов’ян, і вони не заподіювали тобі шкоди, тепер же я можу забрати свою руку і залишити тебе на самоті, тому що ти з презирством відкинув друга свого, забув про договір і відмовив мені в зустрічі з тобою в хвилину потреби». І повідали посли графа Ніклоту: «Наш пан на цей раз не може розмовляти з тобою, тому що цьому перешкоджають відомі тобі обставини. Так збережи ж довіру до нашого пана і свої зобов’язання стосовно нього; і якщо побачиш, що слов’яни таємно готують війни проти нього, подай йому підтримку». І Ніклот обіцяв. І тоді сказав граф жителям своєї землі: «Наглядайте за худобою і майном вашими, щоб вони випадково не піддалися розграбуванню з боку злодіїв або розбійників; про загальну безпеку буде моєю справою піклуватися, щоб ви не піддалися якому-небудь непередбаченому нападу війська». Бо цей мудрий чоловік вважав, що своєю хитрістю він запобіг несподіваним ударам війни. Але справи склалися інакше. 63. Спалювання ко( раблів Ніклот, відчуваючи, що виступ у задуманий похід неминучий, таємно підготував морське військо і повів кораблі до гирла Травни з наміром розорити всю вагрску землю, перш ніж саксонське військо увіллється в її межі. Увечері ж він відправив посла до Зіґеберґа, тому що обіцяв графові надати йому підтримку. Але це посольство виявилося непотрібним, бо граф був відсутній і не було часу, щоб зібрати військо. Удосвіта, в який з благоговінням поминаються страсті святих Іоанна і Павла (1147, 26 червня), морське військо слов’янське спустилося в гирло Травни. Жителі міста Любека, почувши шум від війська, покликали чоловіків міста, кажучи: «Ми чуємо сильний шум, неначе гуркіт натовпу, що наближається, і не знаємо, що це таке». І вони послали в місто [«civitas», тобто торгово-ремісниче передмістя, посад фортеці Любек] і на ринок попередити про загрозу небезпеки. Але сп’янілі від рясних возливань люди не могли рушити ні по дорозі, ні на кораблях, поки, оточені ворогами, не втратили через підкинутий вогонь свої кораблі, навантажені товарами. Радеґаст. Ілюстрація з книги А. С. Кайсарова «Versuch einer Slavischen Mythologie» (1804).

54 Того дня [внаслідок нападу Ніклота на Любек] було вбито близько 300 і більше мужів [саксонців]. Священик, чернець Родольф утікав у замок, але язичники його наздогнали, нанесли йому тисячу ран і вбили його. Тим, які перебували в замку протягом двох днів, довелося витримувати найжорстокішу облогу. Два загони кінноти промчали через вагрську землю і все, що знайшли в передмісті Зіґеберґа, винищили. Округ, званий Дарґунським, і всі землі, розміщені внизу Травни і заселені вестфальцями, голландцями та іншими чужоземними народами, були поглинені ненаситним вогнем. Вони [слов’яни] вбили хоробрих чоловіків, які намагалися зі зброєю в руках чинити їм опір, і взяли їхніх дружин і дітей у полон. Але чоловіків ґользатських, які мешкають за Травною, на захід від Зіґеберґа, вони помилували і, зупинившись на полях поселення Кузаліни, не стали просуватися далі. Крім того, слов’яни не спустошили села, які були розташовані в полях Свентинефельд і тягнулися від річки Свіли аж до річки Агримесів і Плуньського озера, а також не чіпали майна людей, які там живуть. І повторювали у той час всі вуста, що цю біду накликали нібито ґользати з ненависті до прибульців, яких граф звідусіль навертав до заселення країни. Ось тому одні тільки ґользати і не скуштували загального нещастя. Але і місто Утін [тепер Еутин в Німеччині] завдяки своєму місцерозташуванню – природній укріпленості – уцілів також. 71. Про Ніклота У ті дні, коли герцоґ був відсутній, прийшов Ніклот, князь землі бодричів, до герцоґині Клементії в Люнебурґ і став голосно скаржитися перед нею і друзями герцоґа, що хижани і черезпеняни стали потроху бунтувати і чинити опір данині, яку платять за звичаєм. І тоді були призначені граф Адольф з народом ґользатів і штурмарів надати підтримку Ніклоту, щоб придушити повстання непокірних. І граф виступив з понад 2 тисячами вибраних воїнів. Ніклот також зібрав військо з бодричів. І вони відправилися разом в землю хижан і черезпенян і йшли по ворожій землі, знищуючи все вогнем і мечем. І зруйнували знамените язичницьке святилище з ідолами та іншими заблудами [ймовірно, йдеться про святилище Яровита, розташоване на землі черезпенян у м. Волегощі]. Мешканці, бачачи, що у них немає сил чинити опір, відкупилися величезними коштами і те, що не вистачало з данини, покрили з надлишком. Тоді Ніклот, радий перемозі, висловив графові гарячу вдячність і, коли той повертався додому, провів його до межі своєї країни, виявляючи найретельнішу турботу про його військо. І з того дня зміцніла дружба між графом і Ніклотом, і часто вони сходилися в Любеку або Травенемунді для бесіди про благо обох земель. І мир панував у землі вагрів і поступово милістю Божою став проростати новий розсадник віри. Торгівля ж в Любеку теж зростала з кожним днем і збільшувалася кількість кораблів у його купців. Єпископ Віцелін став заселяти острів, який називався Бузу, і жив там під буком, поки не збудували хатини, в яких вони могли б всі поселитися. І став він будувати там церкву в ім’я господа і в пам’ять св. Петра, князя апостолів. Все необхідне для жител і для полів, які підлягають обробці, єпископ дістав з Кузаліни і з Фальдери. На початку свого існування єпископство було вельми скромним, тому що граф у всьому іншому – людина прекрасна, і щодо одного лише єпископства виявився не дуже добрим. 83. Навернення Прибислава Пробувши у князя цю ніч і ще наступний день і ніч, ми відправилися далі по Славії в гості до однієї могутньої людини, ім’я якої було Тешемір, бо він запрошував нас до себе. І трапилося, що по дорозі прийшли ми в гай, єдиний в цьому краю, який цілком розташований на рівнині. Тут серед дуже старих дерев ми побачили священні дуби, присвячені Богові цієї землі – Прове. Їх оточував дворик, обнесений дерев’яною, майстерно зробленою огорожею, що мала двоє воріт. Усі місця рясніли пенатами та ідолами, адже це місце було святинею всієї землі. Тут був і жрець, і свої святкування, і різні обряди жертвопринесень. Сюди кожен другий день тижня мав звичай збиратися весь народ з князем і з жерцем на суд. Вхід у дворик дозволявся тільки жерцеві і бажаючим принести жертву або тим, кому загрожувала смертельна небезпека, бо таким тут ніколи не відмовлялося в притулку. Слов’яни проявляють до своїх святинь таку пошану, що місце, де розташований храм, не дозволяють споганити кров’ю навіть під час війни. Клятву вони з великим небажанням приносять, боячись накликати на себе гнів Богів, бо клятва у слов’ян рівносильна її порушенню. У слов’ян є багато різних видів ідолопоклонства. Бо не всі вони дотримуються одних і тих же язичницьких звичаїв. Одні прикривають неймовірні статуї своїх ідолів храмами, як, наприклад, ідол у Плуні, ім’я якому Подага; у інших Божества населяють ліси і гаї, як Прове, Бог альденбурзької землі, – вони не мають ніяких ідолів. Багато Богів вони вирізують з двома, трьома і більше головами. Серед багатообразних Божеств, яким вони присвячують поля, ліси, жалі й радощі, вони визнають і єдиного Бога, пануючого над іншими в небесах, визнають, що він, всемогутній, піклується лише про справи небесні, вони [інші Боги], покоряючись йому, виконують покладені на них обов’язки, і що вони від крові його походять, і кожен з них тим важливіший, чим ближче він стоїть до цього Бога Богів. Коли ми прийшли в цей гай і в це місце безбожників, єпископ (Герольд) став закликати нас, щоб ми сміливо приступали до знищення гаю. Сам же, зійшовши з коня, збив жердиною чільні прикраси з воріт. Й, увійшовши до дворика, ми зруйнували всю його огорожу і звалили її в одну купу навколо священних дерев, і, підкинувши вогонь, влаштували вогнище з безлічі колод, проте не без страху, щоб не викликати на себе обурення мешканців. Але господь покровительствував нам. Після цього ми попрямували до того, хто запросив нас в гості. Тешемир прийняв нас з великою розкішшю. Проте напої слов’ян не доставили нам ні втіхи, ні радості, тому що ми бачили ланцюги і різні види мук, які вони [слов’яни] завдавали християнам, виведеним з Данії. Ми побачили там також виснажених тривалим перебуванням в полоні пастирів господніх, яким єпископ не міг допомогти, ні силою, ні проханням. У найближчу неділю весь народ цієї землі зібрався на ринок у Любеку, і єпископ, прийшовши сюди, звернувся до народу зі словами заохочення, щоб, залишивши ідолів, він став визнавати єдиного Бога, який на небесах, і, прийнявши благодать хрищення, ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25

55 відмовився від злих справ, а саме від грабежів і вбивства християн. І коли він [єпископ] закінчив свою промову до народу, Прибислав сказав з відома останніх: «Твої слова, високоповажний єпископе, – Божі слова і ведуть нас до порятунку нашого, але як вступимо ми на цей шлях, коли ми обплутані таким великим злом? Щоб ти міг зрозуміти муку нашу, вислухай терпляче слова мої, бо народ, який ти тут бачиш, це твій народ, і справедливо буде нам розкрити перед тобою потребу нашу. І тоді ти сам поспівчуваєш нам. Бо царі наші так жорстоко вчиняють з нами, що через платежі і тяжку неволю смерть здається нам кращою, ніж життя. Ось цього року ми, жителі цього маленького куточка, сплатили тисячу марок герцоґові, потім стільки-то сотень марок графові, і цього ще мало, щодня нас обдурюють і обтяжують аж до повного пограбування. Як залучимося ми до нової віри, як будуватимемо церкви і приймемо хрищення ми, перед якими щодня виникає необхідність тікати? Але якби було таке місце, куди ми могли б втекти! Якщо ми перейдемо Травну, там таке ж нещастя, якщо підемо на річку Піну – і там все так само. Що ж залишається інше, ніж, покинувши землю, не піти в море і жити там в пучині. І хіба наша провина, якщо ми, вигнані з Батьківщини, обуримо море і відберемо дорожні гроші у данів або купців, які плавають морем? Хіба це не буде вина царів, які нас на це штовхають?» На що єпископ сказав: «Якщо князі наші до цих пір погано обходилися з вашим народом, то це не дивно, бо вони вважають, що здійснюють не такий вже великий гріх стосовно язичників і тих, хто живе без Бога. Чому ви не вдастеся швидше до християнської релігії і не підкорятиметеся творцеві нашому, перед яким схиляються ті, хто несе мир? Хіба сакси й інші народи, які носять ім’я християн, не живуть у спокої, задоволені своїми узаконеними порядками? Тільки одні ви від усіх терпите пограбування, оскільки ви від усіх відрізняєтеся релігією». І сказав тоді Прибислав: «Якщо герцоґові і тобі завгодно, щоб у нас з графом була одна і та ж віра, хай будуть нам дані права саксів на володіння і доходи, і ми охоче станемо християнами, побудуємо церкви і платитимемо свою десятину». 87. Вбивство Ніклота Після цього герцоґ Генріх вторгся в землю слов’ян з великим військом і спустошив її вогнем і мечем. Ніклот, бачачи хоробрість герцоґа, спалив усі свої фортеці, а саме: Ілово [Ілово знаходилося на східному березі Звіринського озера (Німеччина). Німецька назва фортеці, ймовірно, була Ілінбурґ], Мікілінбурґ [слов’янська назва – Велиґрад], Звірин [тепер – Шверин (Німеччина)] і Добин, вживаючи запобіжних заходів проти загрози облоги. Одну тільки фортецю залишив він собі, а саме – Вурле, розташовану на річці Варні біля землі хижан. Звідси вони [слов’яни] щодня виходили й влаштовували стеження за військом герцоґа і зі своїх засідок вбивали необережних. В один із днів, коли військо [герцоґа] стояло під Мікілінбурґом, відправилися сини Ніклота, Прибислав і Вартислав, щоб заподіяти шкоду, і вбили кількох людей з табору, що вийшли за кормом [для коней]. Найхоробріші з війська переслідували їх і багатьох із них схопили, і герцоґ наказав їх повісити. Сини ж Ніклота, залишивши коней і знатних чоловіків, вернули до батька. Він сказав їм: «Я вважав, що виховав чоловіків, а вони боязкіші, ніж жінки. То краще я піду сам і спробую, чи не зможу я часом більше досягти успіху». І він відправився з певним числом вибраних людей і влаштував засідки в потаємних місцях недалеко від війська. Й ось вийшли отроки з табору на пошуки корму для коней і підійшли близько до засідок. Потім прийшли солдати впереміш зі слугами числом близько 60, всі в панцирах, захованих під одягом. Не помітивши цього, Ніклот на прудкому коні з’явився між ними, намагаючись кого-небудь з них пронизати списом. Але спис дійшов до панцира і, завдавши безпечного удару, відскочив. Він хотів повернутися до своїх, але, раптово оточений, був убитий [це сталося в 1160 р.], і ніхто з його сподвижників не надав йому допомоги. Голова його була впізнана і доставлена в табір. На чимале здивування багатьох, як це такий чоловік, через недбальство Боже, єдиний з усіх своїх загинув. Тоді сини його, почувши про смерть батька, спалили Вурле й сховалися в лісах, посадивши сім’ї свої на кораблі. Спустошивши всю країну, герцоґ став відбудовувати Звірин і укріплювати замок. І поставив він туди якогось благородного і войовничого чоловіка Ґунцеліна з військом [Ґунцелін фон Гаґен, з 1160 р. граф шверинський – один зі сподвижників Генріха Лева, кривдник слов’ян, помер у 1185 р.]. Після цього він повернув милість свою синам Ніклота і віддав їм Вурле і всю землю. А потім розділив землю бодричів і роздав у володіння своїм лицарям. А в замку Куцині герцоґ поставив якогось Людольфа, фоґта з Брунсвіка [фоґт – правитель замку.]. У Милікове [Milicou, M'alachou, Malachow – тепер Малхов, Німеччина] повелів він бути Людольфу з Пайна; Звірин та Ілінбурґ доручив Ґунцеліну; Мікілінбурґ віддав він Генріху, якомусь благородному чоловікові зі Скатен, який привів з Фландрії безліч народу і поселив їх Мікілінбурзі і в усіх околицях його. Єпископом на землі бодричів герцоґ поставив Берно [у 1161—1162 рр.], який після смерті Еммеґарда очолював Маґнополітанську церкву. Ромува — святилище Перуна. Ілюстрація з книги Кшиштофа Гарткноха «Стара і нова Прусія» (1684 р.) ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ Переклад і коментарі Галини ЛОЗКО

56 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 ван Сірко – легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Його вважали характерником, бо він не програв жодної битви в своєму житті, здобув перемогу в 65 битвах. Точної дати народження славетного отамана не знаємо. Вважають, що Іван Сірко народився приблизно між 1605-1610 роками на Слобожанщині в слободі Мерефі (за Д. Яворницьким). Сучасні ж історики вважають, що він народився на Східному Поділлі в місті Брацлавського полку Мурафа (неподалік від Кальника). Легенди про його народження оповідають, нібито немовля народилося вже з усіма зубами і що батько пояснив це так: «щоб гризти ворогів України». Отаман Сірко походив з козацького роду, хоча польські історики вважають його шляхтичем (це засвідчують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називають Сірка «уродзоним»). Хоча існують перекази нібито прізвище його батька було Дмитро Половець. А прізвище Сірко він отримав через такий випадок: ще підлітком у Купальську ніч Іван пропав з дому на три дні, а повернувся разом з вовченям і став називати себе Сірком (другом вовків). Так його називали й на Січі, куди він вирушив 13-ти років від роду. Можемо лише гадати, що в лісі Іван міг пройти якусь відунську посвяту та отримати характерницькі вміння. Замолоду Іван проявив себе кмітливим витривалим козаком – ще в своїх перших морських походах проти турків. Як згадував сам отаман в одному з листів, наприкінці 20-х років (ХVІІ ст.) він разом з Богданом Хмельницьким був учасником морського походу козаків на турецьку фортецю Трапезунд. А міжнародну славу здобув собі під час Тридцятилітньої війни в Європі. Коли французькі війська десять років не могли відбити від іспанців фортецю Дюнкерк – у 1646 р. разом з гетьманом воював у Франції, де спільно з армією принца Луї ІІ де Конде здобув блискучу перемогу. Цікаво, що своєрідним «протеже» для українських козаків у Франції став відомий військовий інженер-картограф Гійом Левассар де Боплан, автор книги «Опис України» – саме він висловив ідею про запрошення запорожців на допомогу; він характеризував козаків так: «дуже сміливі воїни, вправні вершники, досконалі піхотинці, особливо вдатні до захисту фортець». Фортеця Дюнкерк була неприступною, добре захищеною глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому стояли десять бастіонів. Грандіозні циклопічні стіни численних фортів, складна система оборонних споруд довкола фортеці; на всьому узбережжі були викопані канали та споруджені укріплення, десятки гармат охороняли шлюзований вхід до міста. Така система оборони Дюнкерка, здавалося б, надійно захищала його із суходолу та з моря. Та перемогла не товщина мурів і кількість гармат, а військова винахідливість і відважність полководців та їхніх воїнів. Козаки цілком виправдали характеристику Боплана. Завдяки військовим хитрощам отамана Івана Сірка фортеця Дюнкерк була здобута, що відкривало Франції вихід до Ла-Маншу, над мурами піднято французький і український-козацький прапори. Для сучасників ця перемога виглядала неймовірною! За штурм Дюнкерка Богдан Хмельницький, кошовий отаман Іван Сірко та інші козацькі старшини були нагороджені І Запорожець і мушкетер

57 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ французькими орденами. Під час цієї військової капманії у Сірка з'явився бойовий друг, лейтенант мушкетерів Шарль дю Бас де Фезензак с’єр де Кастельмор, якого приятелі називали коротко, за титулом матері – граф д'Артаньян. Оскільки Франція не змогла одразу надати козакам кораблі для повернення в Україну, значна частина їх залишалася в Парижі тривалий час. Полковник Сірко, який затримався ще на осінь 1647 та весну 1648 років, принагідно читав лекції з історії Польщі та Руси-України в університі Сорбонни, причому викладав латинською мовою. Отже, він мав доволі високу освіту. Цей факт досі був маловідомий українським історикам. Чимало козаків за той час встигли одружитися з француженками. Сірко дозволив їм залишитися біля своїх жінок та дітей. Нині у Франції є люди, які досі пам'ятають, що вони нащадки українських козаків, які воювали в часи д’Артаньяна, і навіть намагаються об’єднатися у своє історичне козацьке братство. Важливу позицію тримав Іван Сірко й після повернення до України. Згодом він розійшовся з Богданом Хмельницьким у поглядах на ставлення до Польщі (засуджував нерішучість гетьмана) й Московії (не бажав об'єднуватися). Іван Сірко не був присутній на Переяславській раді, він разом із Запорозькою Січчю не прийняв присягу цареві в 1654 р. Козаки прагнули розірвати союз із Москвою, котра загрожувала державності України, її автономії. Під час народного повстання 1658- 1659 років Сірко разом з Богуном організовував походи проти турецько-татарських нападників. Гетьман Самойлович, боячись, що отамана Сірка оберуть гетьманом замість нього, поскаржився на нього до Москви. Царський уряд без суду й слідства заслав Сірка до Сибіру як «державного злочинця» в місто Тобольськ. Москва не бажала мати в Україні гетьманом таку енергійну, неспокійну, популярну і заповзяту людину. Але московити помилилися. Визволяючи Україну від набігів турецьких загарбників, отаман Сірко збудував надійний заслін від нахабного сусіда і здобув собі славу непереможного лицаря, якого татари називали «шайтаном». Султан Османської імперії навіть видав спеціальний указ, про те, щоб всі мулли в мечетях молилися за загибель Сірка. Коли ж отамана заслали, мусульманські набіги продовжилися з новою силою. На захист Сірка піднялося все козацтво, спорядили посольство до царя, та марно. У справу втрутився коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський – усі наполягали на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Московії й Польщі з боку Османської імперії. Отамана випустили. Повернувшись із заслання, Іван Сірко очолив перший похід запорозьких козаків проти турецьких фортець на Дніпрі АсламКермень, а потім Очаків та ін. Сірка вважали характерником, наділеним здатністю чарівної сили, завдяки якій він ловив кулі на льоту й відправляв їх назад на ворога, умів відводити удар шаблі, перекидатися на птаха або вовка, проходити крізь стіни, зливатися з каменями, деревами тощо. Оповідають, що він силою міг навіть змагатися з Чортом, що сталося в околиці Січі, від чого те місце назване Чортомлик. У деяких переказах про Сірка згадуються слова, промовлені ним до тих, хто боявся, що він язичник: «Не бійся, що я не православний християнин...» Існує чимало переказів про чарівну непереможену правицю Сірка. Їхній зміст у тому, що після смерті отамана, його рука допомагає українському війську перемагати. Її беруть в час вирішальних битв, а після перемоги повертають назад у могилу. В одній з легенд говориться, що характерник жив три життя по 70 (210 років). Перед смертю він давав козакам «три пузирки з водою», якою наказував себе кропити: «Першим сприсніть – оживу, другим – стану дивитися, третім – устану і піду в тридцяти годах». Так він оживав тричі, а в останній раз велів себе спалити і попіл «геть пустить», тільки праву руку взяти і носити три роки (версія сім років), потім покласти в могилу. Великий воїн завжди знав наперед, хто що подумав. Так він випереджав військові задуми супротивника, заздалегідь збираючи своє військо до походу. Козакхарактерник Орден Івана Сірка

58 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 Дослідник історії козацтва Дмитро Яворницький наприкінці XIX ст. відвідав могилу Івана Сірка в с. Капулівка на місцевості, де колись була Чортомлицька Січ (нині Нікопольський район Дніпропетровської області). Він повідомив, що могила Івана Сірка з пам'ятником опинилася посеред городу селянина Миколи Олексійовича Мазая, який дбайливо доглядав її. У радянський час місцева влада байдуже ставилася до могили отамана. Невігластво й запопадливість перед владою красномовно показує такий факт: у 1939 р. тодішній голова Нікопольського райвиконкому вважав, що Сірко – «петлюрівець». Тому й до могили «ворога» радянської влади, як заявляв він, слід ставитися негативно. Також цікавий випадок щодо вшанування славетного воїна та поклоніння його могилі стався в 1966 р., коли до СРСР з тривалим офіційним візитом приїхав президент Французької республіки Шарль де Голль. У Києві він звернувся до керівництва Української РСР з проханням відвідати могилу Івана Сірка. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест і Голова Ради Міністрів УРСР В. Щербицький ледве стримали здивування й зробили вигляд радісного задоволення, пообіцявши виконати прохання. У кінці дня терміново викликали до себе істориків з Академії Наук та командування Київського військового округу. Історики доповіли, що, справді, у селі Капулівка, збереглася могила кошового отамана Запорозької Січі Івана Дмитровича Сірка, а військовики вночі спорядили літак з групою спеціалістів з паркового мистецтва та вилетіли в Капулівку; за ніч вони звели там невеликий парк та впорядкували могилу. Наступного дня Шарль де Голль зупинив машину за кілометр від могили й разом зі своєю дружиною Івонною урочисто й велично пішки вирушив до могили Івана Сірка, щоб покласти квіти. Після закінчення свого візиту в Києві Шарль де Голль особисто подякував керівникам України за щасливу нагоду побувати на могилі великого героя України і Франції. Існує легенда, що на березі ЛаМанша стоїть пам’ятник герою Іванові Сірку. Шанувальники козацької історії ведуть пошук пам’ятника, є відомості, що його бачив Ілля Рєпін, який збирав типажі до своєї картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», він висловився про непридатність цієї скульптури для його мети. Однак сучасні пошуки поки що не дали результату; є офіційна відповідь французької сторони, що пошуки тривають. Образ кошового отамана Сірка художник писав з київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова, а образ писаря – із самого Д. Яворницького. Картина була власністю Д. Яворницького, але Третяков викупив картину до своєї галереї. Під час теперішньої російсько-української війни картину І. Рєпіна «Запорожці…» Кремль визнав політично небезпечною – її прибрали з експозиції Третяковської галереї. Невмирущий козак (героїчний Дух, що втілюється вічно в переможців), український характерник Іван Сірко страшить ворогів понад 4 століття поспіль! Слава Україні! Героям Слава! Джерела 1.Величко С. В. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. 2. Пелехова А., Шевченко В. Іван Сірко – Національний Герой Франції // ел. ресурс: http://getmanat.org/ivan-sirko-natsionalniy-geroy-frantsiyi/ 3. Савур-Могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. – К.: Дніпро, 1990. 4. Серба А. «Урус-шайтан». – Кіевскій телеграф // електронний ресурс: http://telegrafua.com/world/ 12369/print/ 5. Шевальє, П’єр. Історія війни козаків проти Польщі. Пер. з фр. Ю. Назаренко. – К.: Томіріс, 1993. 6. Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків. – К., 1992. Підготував до друку жрець Світосил ДУДНИК

59 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ узика є, мабуть, найпотужнішим виражальним засобом духовного стану людини. Будучи невід’ємною частиною мистецтва, музика ніколи не була суто розважальним явищем. Відомим є вплив музики на виховання людини, спроможність викликати певні емоційні стани. Більшість подій, що відбуваються в житті людини, так чи інакше пов’язані з музичним мистецтвом. Життя найдавніших людей, що жили на території сучасної України, вже було тісно пов’язане з музикою. За уявленнями Предків, звук відображає гармонію божественного творіння, божественний порядок, на відміну від хаосу, що перебуває на периферії. Ось чому з давніх-давен всі сакральні акти незмінно супроводжувалися певними звуками, витриманими в тому чи іншому ритмі. Саме походження слова «музика» в індоєвропейських мовах пов’язане з кількома міфологічними символами. Це хтонічні тварини, які разом із звуком асоціювалися з порядком та гармонією і символізували Всесвіт (пор.: кельтське trigio – музика, гармонія та литовське driezas – ящірка, тохарське rape – музика та польське rapucha – жаба, бретонське aer – змія та ірландське ceol – музика ). Це також – дерево, адже люди видобували з нього не тільки вогонь, а й музичні звуки (пор.: ірландські слова ceol – музика та caill – ліс, дерево; з індоєвДИВОВИЖНИЙ СВІТ ПРАДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ Максим САВЧЕНКО, український музикознавець Останні кілька буремних років показали: дієздат них свідомих українців, готових боротися за справ жню незалежність України, — меншість. Десь приб лизно одна десята населення країни. До цієї групи входять усі, хто стояв і боровся на Майдані під час Революції Гідності, воякидобровольці, волонтери, громадські діячі, активісти. До решти ж — добре підходить російське слово «насєлєніє». Якраз оця більшість усереднених людей і обрала нам президента, Верховну Раду, представників ді ючої влади на місцях. Якраз ця частина населення «наура» сприйняла абсолютно вороже і нищівне для всього українського гасло «Єдина країна — Единая страна». Вони «стомилися від війни», сидя чи на диванах, переглядаючи російські серіали та слухаючи низькопробну російськомовну естраду. Годі й думати, що нинішній жалюгідний стан на шого народу, отриманий внаслідок кількасотріч ного його знекровлення та нищення української нації — його провідної верстви — можна так швид ко виправити і надолужити. Окрадені і пробуджені, як писав Великий Кобзар, ми зараз пожинаємо плоди тисячолітнього рабства. А наші вороги особливо і не переймаються через оту десяту час тину свідомих українців, адже вони впевнені в то тальній байдужості всепоглинаючого натовпу. Однак є, хоч і не найкоротший, та все ж найдієві ший шлях до від новлення істо ричної справед ливості та повер нення України ук раїнцям — визво литися з рабства духовного! Це основа основ. Це те, з чого розпо чали наші вороги, коли дві тисячі років тому стали завойовувати наш світ. Духовне рабство зруйнува ло найпотужніші країни наших арійських Предків, практично знищило Землюпланету і призвело до перетворення народів світу на пістряве мультира сове населення. Зі знанням власної історії також дуже важливо зростати й виховуватися у національному куль турному просторі. Адже тисячоліття налічує не тільки наша загальна історія, а й історія нашої на ціональної культури. У цій статті ми розглянемо появу та становлення української музичної традиції на світанку історії. «Без музики життя було б помилкою» /Фрідріх Ніцше/ М Скіфські музичні інструменти. Сучасна реконструкція

60 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 ропейської прамови *tel – музика та шведське tal – ялина; давньоіндійське druma – дерево та давньоанглійське dream – музика). Крім того, поняття музики співвідносилось з поняттям екстазу (пор.: тохарське rape – музика та індоєвропейське *reb – сакральне дійство, екстаз). Вже в епоху пізнього палеоліту стабільна забезпеченість їжею, осілість та потреба в здобутті релігійного досвіду спонукали людей до творчості. Людина пристосувалася до суворих природних умов і позначила це яскравими мистецькими витворами. Мисливцями прильодовикової зони залишено знаменитий печерний розпис. У Середній Наддніпрянщині, де не було печер, в обрядах використовувалися розмальовані червоною фарбою черепи та кістки мамонтів. Український дослідник старожитностей Сергій Бібіков вважав, що люди досягали емоційної напруги у колективному танку, ритмічність якого підтримувалася простими ударними інструментами знову ж таки з кісток мамонта та доповнювалася шумом браслетів з кісток тварин. Саме ударні та шумові музичні інструменти вважаються найдавнішими в світі. Ще в мисливському суспільстві часів палеоліту в Україні виник культ Бога Велеса, який вважається родоначальником, Прапредком майбутніх слов'ян. З тих часів беруть свій початок обряди запрягання у плуг вола як символу Велеса, а також маски тварин, вивернутий кожух (наприклад, традиція посаду на весіллі молодих на вивернутий кожух, що збереглася до наших днів). Велес – покровитель нічного часу та волхвів, також є Богом багатства, тварин і мистецтва, зокрема музики. Це вказує на давність українських музичних традицій і їх тісний зв’язок з духовним життям наших Предків. Вже найперші релігійні культи мали музичний супровід у вигляді обрядових пісень та звуків стародавніх музичних інструментів. Перші стародавні мелодії були максимально прямолінійними, простими і сильними своїм впливом водночас. Кожен звук був вивіреним, на своєму місці, утворюючи разом з іншими звуками мелодії, що могли розповідати про речі, які безсилі передати слова людської мови. Говорячи про музику своєї сучасності, Фрідріх Ніцше зазначив: «Перевантажений стиль у мистецтві є наслідком зубожіння органічної сили при марнотратному надмірі засобів і намірів. Коли ж на початках мистецтва бачимо, власне, саме протилежність до цього». Та й тепер надлишок художніх засобів призводить до перетворення мистецтва на усереднений перевантажений продукт. Тоді коли мінімалізм і прямота стародавнього мистецтва робили його набагато глибшим і здатним нести сакральний зміст. Останнім часом спостерігаємо спроби відродити дух стародавньої музики. Багато фольк- та рок-гуртів використовують в своїй музиці народні інструменти та фольклорні мотиви. Це, безперечно, позитивний крок у розвитку сучасної української музики. Але знову ж таки певна перенасиченість фольк-стилями відчувається й тут. Набагато цікавішим є не просто використання фольклорного колориту, а глибші розробки та пошуки, які стосуються музичних розмірів, звучання, творчих енергій Предків, форм стародавніх музичних творів, їхнього зв'язку із сакральними дійствами. На початку 90-х років минулого століття норвезький музикант і рідновір Варґ Вікернес зробив перші спроби побудувати свою музику на інтуїтивному мінімалізмі шаманських мелодій Півночі. Класичні альбоми його гурту «Burzum» започаткували в Європі нову язичницьку музичну традицію, де зміст переважає над формою і вже відчуваються спроби відродити дух древніх язичницьких таїнств. Перші альбоми гурту витримані в стилі «блек-метал». Зараз Варґ створює композиції у стилі електронного медитативного мінімалізму, що робить його музику доступнішою для ширшого кола слухачів. Також цікаві роздуми Варґа щодо «техно» – танцювальної електронної музики. Норвезький націоналіст-рідновір називає «техно» сучасною ритуальною музикою білих людей, де головними є ритм та енергія. Шалені ритми «техно»-музики нагадують нам про магічні ритми стародавніх мелодій наших Предків. Детально дослідити стародавню українську музику та оцінити її вплив на становлення музичної традиції українців можна вивчаючи скіфо-сарматську добу нашої етнічної історії. Один із засновників музичної археології М. Фіндейзен ще на початку ХХ ст. писав: «... історія не повинна іґнорувати найближчих попередників населення, яке вивчаємо (слов’ян – Авт.) і яке безпосередньо мало з ними чимало точок дотику й успадкувало багато з їхнього минулого побуту.., якщо ми познайомимося, принаймні, у загальних рисах з музичними пам’ятками скіфо-сарматськими, скіфо-елінськими та елінськими.., ми впевнимося, що далеке минуле попередників слов’ян на Русі не пройшло без сліду для життя їхніх нащадків». І справді, чимало культурних явищ, що збереглися у традиціях нашого народу, беруть Музикант з подвійною сопілкою.Зображення на персні. Неаполь Скіфський Лучник із трубою сальпінгою. Зображення на скіфській вазі Лірник. Фреска склепу. Неаполь Скіфський Грецька кіфара Арфа із сарматського поховання. Ольвія

61 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ початок зі скіфо-сарматських часів. Скіфська зброя вважалася найдосконалішою для свого часу. Створений скіфами комплекс озброєння майже не зазнавав змін аж до винайдення вогнепальної зброї. Військова справа скіфів була тісно пов’язана з ритуалами, обрядами, а отже, і з музичним мистецтвом, тож поява багатьох музичних інструментів відбулася саме в цю добу. Латинський письменник Мартіан Капелла (V ст. н. е.) писав про те, як амазонки, жінкивоїни, від яких, за легендою, пішов сарматський рід, «вдосконалювалися у військовій справі під звуки сопілки». Цей духовий інструмент вирізали з дерева або очерету. У військовому побуті та обрядах скіфів також використовувалася труба – сальпінга. Цей інструмент виготовлявся із міді або заліза та мав кістяний мундштук. Схожі інструменти використовували греки, римляни, кельти. Поряд з духовими музичними інструментами продовжували розвиватися та вдосконалюватися ударні. Ними користувалися як рядові воїни, так і царі. Геродот пише, наприклад, що скіфський цар Анахарсіс справляв свята з усіма обрядами на честь Богів, тримаючи в руках бубон тимпан. Часто знаходяться у похованнях тієї доби різноманітні дзвіночки та бубонці, що, на думку вчених, були інструментами шаманівжерців. Дуже цікавим для дослідження є поява та розвиток у цю пору струнних інструментів. Першими струнними інструментами вважаються бойові та мисливські луки. Воїни та мисливці під час ритуалів смикали за тятиву своїх луків і при цьому видобували з них певні звуки, які мали свою висоту вібрацій. Лук був і зброєю, й одночасно своєрідним музичним інструментом – монохордом. Про появу у скіфів власних струнних музичних інструментів писав Юлій Полідевк (ІІ ст. н. е.) у своїй праці «Ономастікон». Він, зокрема, зазначає: «Скіфами винайдений п’ятиструнний інструмент, який зв’язувався шкіряними пасками, а звук на ньому видобувався за допомогою плектра, зробленого з козячого копитця». Можливо, такий інструмент зображено на золотій діадемі, знайденій в кургані біла с. Сахнівки, Черкаської області. Вчені припускають, що персонаж, який тримає інструмент, є жерцем культу Предків і легендарних перших скіфських царів. Причорноморські скіфи і сармати були причетними до поширення ще одного дуже цікавого для нас струнно-грифного музичного інструменту, який греки називали пандура. Він зображений на грецькій скульптурі IV ст. до н. е. «Муза з пандурою». Жінка тримає чужий для грецького середовища музичний інструмент. Його назва і вигляд нагадують прототип нашої української бандури. Стародавність цього традиційного українського інструменту відзначав відомий письменник, музикант і композитор Гнат Хоткевич. Він пропонував шукати розгадку назви бандура ще в санскриті. Це підтвердив у сучасних роботах Степан Наливайко. Згідно з його розвідками, співець-бард називався бандур, або вандур («славитель»), а інструмент для славлення – бандура або вандура. Це підкреслює використання стародавніх музичних інструментів в обрядовості та ритуалах. Музичні інструменти з прадавніх часів до сьогодення відображали матеріальну і духовну культуру одночасно. Історичні джерела та міфи свідчать: музичні інструменти древності мали не так естетичне, як сакральне призначення. Тому вивчення та дослідження музичної культури наших Предків є ще одним джерелом відродження української духовності та Української рідної віри. Літератра 1. Бунатян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії. – К., 1998. 2. Вікернес Варг. Речи Варга. – Р., 2002. 3. Лозко Г. С. Українське народознавство. – Х., 2005. 4. Маковский М. М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и миры образов. – М., 1996. 5. Наливайко С. І. Українська індоаріка. – К., 2007. 6. Ніцше Фрідріх. Перемішані думки і вислови. – Л., 2012. 7. Олійник О. Скіфо-сарматські музичні інструменти (за матеріалами археологічних розкопок на території України). Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Вип. 10, 2006. 8. Ольговський С. Володарі степу. – К., 2010. Жрець із си рінгою або панфлей тою. Зобра ження на золотій вазі, с. Мала Пе рещепина, Полтавщина Жрець з кіфарою. Фраґмент зображення на золотій діадемі з курганного поховання біля с. Сахнівка Дудар з подвійною сопілкою. Зображення на золотій плас тині з курганного поховання біля с. Сахнівка на Черкащині Жрець з тим паном. Стін ний розпис у склепі Неапо ля Скіфського

62 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 25 Інформація, подана в часо( писі «Сварог», спонукала мене до вивчення походження назви мого села Пнів, яке розташо( ване у Надвірнянському районі Івано(Франківської області. Село славиться ще й своїм Пнівським замком, який розташований недалеко від м. Надвірна, навпроти Страгори (гори Стрибога)… Отже, щодо назви села. Одні «знавці» стверджують, що на території села був ліс, який вирубали, його пні було викорчувано, і на їхньому місці з’явилося поселення. Звідси й назва – «Пнів». Інші вважають, що під час так званої татаро-монгольської навали, коли завойовники зайшли в ліс, який нібито ріс на території села, вони були знищені звалюванням дерев, які завчасно буди підпиляні. Після цьго пні дерев були викорчувані, а на їхньому місці утворилося поселення, яке назвали «Пнів». Такі нісенітниці не заслуговують на увагу, бо від старожилів нам відомо, що село було в значній частині засаджене дубами, і на його території не росли ні смереки, ні ялини, ні сосни. Деякі місцини села досі називаються «Гаї», «Сади», «Гаївки». Зрозуміло, якщо б на цій території росли смереки та ялини, то аж ніяк частина території села не могла б називатися «Гаєм»… Третя версія походження назви села, була для мене більш реальною. У давнину наші Пращури казали: «йду до пнів», тобто «йду до бджіл» у вуликах, що були в пнях дуба. Однак і така версія виявилася хибною. Читаючи дослідження Володимира Шаяна, я зрозумів, що має бути інше тлумачення. Якщо взяти до уваги інформацію, подану в часописі «Сварог», у працях Володимира Шаяна щодо української мови, то вони спонукали мене зібрати всі фольклорні «пазли», слова стародавньої української мови та взяти до уваги й мову санскритську. Леся Українка у своїй праці «Стародавня історія східних народів» пише: «Коли європейці розійшлися по цілому світі, вони пізнали багато чужих мов, живих і мертвих. Порівнюючи ті мови одну з другою, учені побачили, що багато єсть дуже похожих між собою, і ті мови, які похожі між собою, вони назвали «сім’ями людських мов». Отже, є на світі сім’ї народів, так само єсть і «сім’ї людських мов». Сливе, завжди народи одної раси мають мови одної сім’ї. Учені довідалися, що всі теперішні головні народи європейські, так само як і давні індуси, перси, греки та римляни, всі вони народи одної раси арійської, а мови їхні теж належать до одної сім’ї. Найдавніша зо всіх їх мова – се мова давніх арійців, або, як її звуть, мова «санскритська», і до неї подібні всі мови європейські, одні більше, другі менше, котрі давніші, ті більше схожі з нею. Тією мовою санскритською написана Рігведа, збірник гімнів (святих пісень) індійських. Народ, що співав тиї гімни, зветься арійцями («аrуа»)». Щоб зрозуміти назву села «Пнів», я звернувся й до поезії Маркіяна (Руслана) Шашкевича. У своїх поезіях, а особливо у вірші «Згадка» Маркіян Шашкевич показує нам стародавнє, санскритське, слово пінє (оруд. відм. – піньом) – спів (співом): …Гай ся на честь гарной Лади Піньом дівиц розлягав… У своїй поезії Маркіян Шашкевич неодноразово застосовує слово «пінє», що в буквальному розумінні тлумачиться, як «спів», «співом». Зрештою, якщо зупинитися на висловах, як наші старші односельці висловлюють назву села «Пнівє», «Пнівю», «Пнівєм»… Зрозуміло, що в процесі християнізації разом з іншими втратами було змінено й назву села: «Пінє» було замінено на «Пніє», а згодом на «Пнів». Отже, знаю чудову стародавню, може, й санскритську, назву свого села «Пінє», що означає «Спів», який розлягався, йшов луною. А там, де були священні гаї, там завжди лунав пташиний спів і спів людей, що славили Богів. Світовид БОЙЧУК «Сварог» спонукав до вивчення назви рідного села Пнівський замок

63 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ТАКА ХИМЕРНА ГІБРИДНА: війна Світу проти Дому Ще десятиліття тому, а са( ме влітку 2004, коли відбував( ся черговий з’їзд слов’ян(рід( новірів під назвою Родове слов’янське віче у м. Кобрин (Білорусь) стався ганебний випадок. Делегати від Росії Алєксандр Аратов і Валєрій Дьомін запитали мене: «Ну что, если мы введем в Украину танки, где будет ваша нэза( лежная Украина?» Тоді для мене таке цинічне запитання було повною несподіванкою, і я подумала, що воно спричинене лише дикунською українофобією цих діячів. Один із них був тоді редактором провокативної «жидофобської» газети «За Русь!», другий (нині покійний) – відомий російський публіцист, автор кількох популярних книжок. Те, що розмова ця сталася в кулуарах, стримало мене від бажання одразу оприлюднити цей факт або зробити відповідну заяву. Все закінчилося лише обміном обурених емоцій, які не переросли в скандал (бо, можливо, саме на це й розраховували провокатори). Та, спілкуючись із багатьма росіянами на різних рідновірських конференціях, я все більше пересвідчувалася, що подібні плани таки виношувалися в середовищі їхньої політичної «еліти». Ніби на підтвердження цього в Росії одна за одною вийшли кілька книг та низка статей на тему інформаційно-психологічної війни (Милованов В., Рудаков А., Тулаєв П. та ін.), у Білорусі (Гродненский Н.), проводилися конференції й «круглі столи», а слідом за ними й в Україні стали поговорювати й писати про так звану «четверту світову» (М. Сенченко). Головними їхніми тезами були такі: відмінність Четвертої світової війни від відомих досі війн полягає в тому, що її ведуть не окремі держави чи нації, а глобальні транснаціональні корпорації. Агресія цих структур проникає в різні сфери життя: біосферу та ноосферу, географічний та історичний простір, віртуальний, комунікативний та економічний світ. Найголовнішою зі сфер, куди сягає агресор, залишається ноо- і психосфера, тобто – середовища розумової й духовної діяльності людини. Серед різних видів зброї в цій війні найстрашнішою вважається «безконтактна зброя». Чому цю війну називають ІV Світовою? Політолог Віктор Небоженко вважає: «Перша: 1914— 1918. Друга: 1939—1945. Третя – холодна: 1946—1991. Четверта світова – гібридна: 2001—2016 і т. д. Ця війна характерна тим, що в ній немає лінії фронту, немає правил, вона глобальна і всі воюють проти всіх». Окрім того, в Росії вийшла низка поп-фантастичної белетристики, спрямованої конкретно проти України, що формує образ ук-

64 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 25 раїнця як «фашиста», біологічного ворога росіян: «Русско-украинские войны», «Война-2010. Украинский фронт», «Украинский фронт. Красные звезды над майданом» та інше в тому ж дусі. Український оглядач Сергій Руденко говорить, що Москва готувалася до війни з Україною ще п’ять років тому. Зокрема, у книжці Георгія Савицького «Поле бою – Україна. Зламаний тризуб» йдеться: «2010 рік. Спровокувавши масові заворушення, «помаранчеві» нацисти розв’язують на Україні громадянську війну. З допомогою «миротворчого контингенту» НАТО, під прикриттям американської авіації та бронетехніки західноукраїнські карателі із тризубом на погонах починають винищувати російськомовне населення, стираючи з лиця землі цілі міста. Гине у вогні Полтава, зруйнований дощенту Дніпропетровськ. Все Лівобережжя, Крим і Новоросія піднімаються проти окупантів. Росія допомагає бійцям Опору новітнім озброєнням, добровольцями і військовими радниками». У той час, коли українські корупціонери (хоча українськими їх можна назвати лише умовно, хіба що за місцем їхньої паразитарної діяльності) спустошували країну, московські агресори вже не тільки виношували в своїх параноїдальних мізках плани гібридних воєн, а й обплутували нашу державу мережею своєї спецагентури, проникаючи в саме серце України. Водночас, патріотично налаштовані українці били тривогу ще з початку 90-х років, починаючи з громадських протестів проти «здачі» ядерного потенціалу й надання автономії Криму, вимог повернути графу «національність» у паспорти громадян України, закликів до вироблення національної ідеології й запобігання розвалу держави, що, зрештою, вибухнуло двома революціями – «Помаранчевою» та «Революцією Гідності». Однак, усі національно-захисні заходи, що піднімалися знизу, з якоюсь нелюдською невідворотною силою розбивалися об залізобетонний панцир державного левіафана (за Т. Гоббсом, біблійна химера, персоніфікація держави: тіло народне, а голова інородна). Отже, сутність цієї глобальної війни в тому, що інтернаціонал воює проти національних спільнот (а не «всі проти всіх»!), а її витоки приховані глибоко під машкарою найпотужнішої «релігії любові» та «релігії покірності», які вже обплутали дві третини людства, перекривши кисень, так необхідний йому для розпізнання «добра» і «зла». Внаслідок духовних мутацій і релігійна, й історична, і суспільна картина світу поляризуються з точністю до «навпаки»: людина сприймає своє як «чуже», а чуже – як «своє», втрачається здатність розпізнавати природне і штучне, рідне і чуже, істинне і хибне. Нині з усією очевидністю розкриває свою сутність і таке явище як «релігійна зброя» в інформаційній війні. Саме тому редакція часопису «Сварог» не уникає обговорення таких серйозних міжнародних тем, як війна «Світу» проти «Дому». Галина ЛОЗКО ПОРУШЕННЯ БУДАПЕШТСЬКОГО МЕМОРАНДУМУ 5 грудня 1994, підписання Будапештського меморандуму. Підписи ставлять президент РФ Борис Єльцин, президент США Білл Клінтон, президент України Леонід Кучма і прем'єрміністр Великобританії Джон Мей джор. Фото: wikipedia.org ...Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять! Ох, не однаково мені! /Тарас Шевченко/ Невиконання країнами/гарантами Будапештського меморандуму своїх зо/ бов’язань щодо України показало безглуздість роззброєння і переконало у необхідності потужної армії.

65 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! 21 річницю підписання Будапештського меморандуму секретар Ради національної безпеки і оборони України відзначив шкоду, завдану обороноздатності країни, і відсутність реальної допомоги від держав-підписантів в умовах його виконання. 21 рік тому, 5 грудня 1994 року було підписано Будапештський меморандум. У той час Україну, зовсім молоду незалежну державу, якій виповнилося три роки, переконували в тому, що ядерна зброя їй не знадобиться, адже гарантами її суверенітету, недоторканності кордонів та незалежності виступили такі надпотужні держави, як США, Великобританія та Росія. Тоді, 21 рік тому, політичне керівництво України повірило в дієвість міжнародних гарантій, «але через 20 років виявилося, що гарантії були пустими і не мали жодного підґрунтя, хоча й були підписані найвищими посадовими особами країн-підписантів. В України забрали не лише ядерну зброю, а й усі носії, які могли нести не лише ядерні боєзаряди. Були підірвані ракетні шахти, утилізоване ракетне паливо, знищені центри управління... Країна втратила стратегічні бомбардувальники та крилаті ракети, які, до речі, Росія зараз використовує в сирійській війні. Кремлівські маріонетки, що перебували в українських владних коридорах, намагалися остаточно добити та знищити українську армію та весь блок, що відповідав за безпеку й оборону країни. У лютому 2014 року, через 20 років після підписання меморандуму, один із підписантів підступно напав на Україну – почалась окупація Криму збройними силами РФ, а російський парламент дозволив Путіну вводити війська на територію України. У той час в Україні було повністю зруйновано систему влади, знищено економіку, була небоєздатна армія, деморалізовані силові структури. Україна звернулася до стратегічних партнерів по допомогу в контексті їхніх зобов’язань відповідно до Меморандуму, але їй «ввічливо» відповіли, що Будапештський меморандум – це формальний документ, він не передбачає реальних механізмів реалізації наданих гарантій. Тобто... країну роззброїли реально, а гарантії виявилися умовними. Україні співчували, підтримували політично й економічно, але стало зрозуміло, що її ніхто не захистить, і необхідно розраховувати тільки на власні сили. Навіть летальну зброю, якої так бракувало, особливо на першому етапі агресії, країни-партнери не постачають і досі, не наводячи при цьому жодних реальних аргументів. Невиконання Будапештського меморандуму «довело безглуздість роззброєння, засвідчило повну руйнацію системи колективної безпеки, перевело парадигму нового сторіччя у середньовічний формат «права сили», що створює потенційну загрозу для всіх. Зброя знову стає головним арґументом у міжнародних відносинах, доводячи забуте старе правило: хочеш миру для своєї країни – ретельно готуйся до війни. «Ще один висновок з цих подій для України, – підсумував секретар РНБО України. – У новому тисячолітті кожен повинен розраховувати винятково на себе. Тому значення для нашої країни Збройних сил сьогодні важко переоцінити. Надзвичайно дорогою ціною ми усвідомили, що запорукою нашої незалежності та свободи є саме потужна армія та сучасна зброя. Відродити наш військовий та економічний потенціал – це єдиний шлях відновлення територіальної цілісності та демократичного розвитку України. І в цьому питанні ми зможемо тільки самі допомогти собі!» За матеріалами РНБО України Війна Росії проти України. Це не війна за територію і кордони. Не війна за права російськомовних або федералізацію. Це війна за хаос, за руйнування нашого життя. Саме цього хоче путінська Росія. Терор, руйнування, горе і кров українців – ось справжня мета архітекторів цієї війни... Зруйнована і ослаблена Україна – можливість для Путіна продовжити свій диктаторський термін в Росії, реалізувати імперські плани. Тому горить полум’я війни на Донеччині. Тому через кордон ідуть російські танки, БТРи і путінські найманці. Що робити нам. Кожному з нас? Поменше голосити що «все пропало», що нас не забезпечили, що немає тепловізорів, прицілів та затишного гамака... Заткнутися! Зціпити зуби! Бити ворога! І робити все для перемоги над ворогом. Не шукати політичних поз і позицій. Чи не виголошувати ультиматуми і погрози зі сцен за тисячі кілометрів від фронту. Не ховатися за слабкість і безсилля. Явити дух! Явити непереможну волю України! Воювати за свободу України, допомагати і забезпечувати – підтримувати і прощати, допомагати і творити. Зібратися всією тією могутньою волею, що ми володіємо, і врізати єдиним монолітним кулаком по нахабній пиці окупанта Путіна, що лізе до нас з війною! Тільки жорстку відсіч, тільки єдиним фронтом, без розмазні і міркувань. Відкинути церемонії – Війна за Україну! ВІЙНА ЗА УКРАЇНУ! У

66 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 25 Взагалі сепаратизм – це поняття політологічне та юридичне, що до них додаються й відповідні дефініції та статті нормативно-правових актів, які використовуються для кваліфікації тих чи інших подій. Мені ж, як соціологу-кримінологу, видається важливим проаналізувати ситуацію на сході України з позицій методології та категоріального апарату «своєї» галузі наукового знання. З точки зору теорії соціального контролю, всяка поведінка (індивідуальна чи масова) поділяється на нормальну і девіантну (таку, що має відхилення). Поняття «соціальна норма» характеризує стандарти поведінки більшості (групи, спільноти, суспільства). Девіація означає вихід за межі норми. Сепаратизм, як прагнення частини суспільства до відділення від існуючої системи соціальних зв’язків і відносин, є масовою соціальною девіацією. І громадська думка більшості членів українського суспільства досить однозначна з цього приводу. Які ж причини цього явища? У громадській думці «континентальної» України з приводу подій на Донбасі досить поширеною є думка про переважне інспірування їх ззовні, з боку правлячої еліти Російської Федерації. Значна частка істини в цьому, звичайно, є. Особливо очевидним є вплив російських телеканалів. Масова свідомість – це сукупність думок, оцінок, настроїв, емоцій, зумовлених наявною ситуацією в місті, реґіоні та державі. У період загострення соціальних суперечностей на перший план виходить емоційна складова громадської думки, яка багато в чому залежить від інформаційних впливів. І чим інтенсивніше ЗМІ транслюють емоційно забарвлені інтерпретації фактів, тим очевиднішою стає поляризація громадської думки, поділу на «своїх» і «чужих», коли ті, хто раніше вважалися «своїми», раптом стають «чужими», і навпаки. Але зведення всього до пояснювальних моделей зовнішнього впливу навряд чи можна вважати коректним. У реґіоні в цілому, і в місті Луганську довгий час формувалися власні соціально-психологічні передумови нинішньої ситуації, що мають об’єктивний характер. Особливо впливовими, на мою думку, виявилися такі феномени реґіональної масової свідомості та способу життя, як радянський фундаменталізм і позаправові господарські практики. Опитування, проведені в Луганську співробітниками лабораторії соціологічних та кримінологічних досліджень Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка (з 1996 року), дозволили розгледіти доволі стійкі ціннісні позиції в громадській думці мешканців міста Луганська: 1. Прорадянська (проросійська) орієнтація (державний патерналізм, соціальний захист) – 30—40 % респондентів. 2. Прозахідна орієнтація (демократія, особиста свобода і підприємливість) – 10—15 % респондентів. 3. Інтеґралізм (поєднання елементів 1 і 2-ї позицій, проукраїнська орієнтація) – 35—55 %. 4. Таких, що не визначилися, – 5-10 %. Останнє масове опитування було проведене нашою лабораторією в квітні 2014 року. Пізніше робити це було просто небезпечно для життя інтерв’юєрів. Та й в кінці квітня в Луганську вже було неспокійно. У захопленому приміщенні СБУ перебували сотні озброєних бойовиків. На околицях міста з’явилися блок-пости так званого «народного ополчення». Стало неможливо передбачити, що очікує інтерв’юєрів на маршрутах. На щастя, обійшлося без жертв. З 24 по 30 квітня 2014 року в місті Луганську було опитано 710 респондентів віком від 18 років і старше. Тип вибірки – багатоступенева, імовірнісна, районована вибірка з використанням маршрутного методу і квот на останньому щаблі відбору респондентів. Опитування проводилося методами стандартизованого інтерв’ю та анкетування. У зв’язку з проголошеним бойовиками «референдумом» було необхідно з’ясувати ставлення луганчан до головної сепаратистської ідеї. Відповіді на запитання про ставлення до ідеї входження Луганської області до складу Російської Федерації показали, що більше половини луганчан, які взяли участь в опитуванні, висловили лояльне ставлення до заклику сепаратистів. Вельми показовим став розподіл відповідей серед окремих груп респондентів. Найвищий рівень підтримки «відходу від України» був зафіксований у представників таких соціально-демографічних груп населення, як керівники підприємств і організацій (74 %), прихильники Партії реґіонів (74 %), прихильники Комуністичної партії (71 %), особи з низьким матеріальним становищем (68 %), респонденти з середньою освітою (65 %), російськомовні респонденти (64 %), пенсіонери (63 %). Ми бачимо серед найбільш явних прихильників сепаратизму, по-перше, представників місцевої еліти й орієнтованих на них груп населення (керівники підприємств, прихильники Партії реґіонів), по-друге – респондентів з ностальгічними прорадянськими настроями (прихильники КПУ, пенсіонери) і, по-третє, представників низькостатусних соціальних груп (особи з низьким матеріальним становищем та середньою освітою). Цікаво відзначити, що російськомовність виявилася менш значущим чинником у порівнянні з деякими іншими статусами респондентів. Останні роки державна ідеологія в Російській Федерації поєднує в собі як елементи традиційного імперського мислення, так і атрибутику радянського способу життя, що підсилює привабливість цієї моделі для масової свідомості росіян. І не тільки для жителів Росії, як показують численні дослідження, проведені в Луганську. Посилення проросійських (прорадянських) орієнтацій з традиційних 30—40 % до 50 і більше відсотків сталося внаслідок інтенсифікації відповідних інформаційно-емоційних впливів, що психологічно підсилює позицію домінуючої точки зору, викликає прагнення на підсвідомому рівні приєднатися до «сильної» більшості для уникнення соціально психологічного дискомфорту. Спрацював феномен негативної мобілізації – механізму інтеґрації населення на основі процесів зростання дифузного масового роздратування, страху, ненависті, супроводжуваних почуттями спільності на ґрунті появи «ворога», при перспективах небажаного розвитку подій, що загрожує втратою звичного способу життя, престижу, авторитету, доходу, статусу, девальвацією групових цінностей і т. д. Наприкінці 80-х років минулого століття ми з колегами з соціологічної лабораторії Ворошиловградського педагогічного інституту (нині – Луганський національний університет імені Т. Шевченка) проводили перші дослідження громадської думки в області. Було помічено, що розподіл відповідей луганчан на найгостріші запитання того часу (майбутнє СРСР, перехід до ЛУГАНСЬКИЙ СЕПАРАТИЗМ ОЧИМА ЛУГАНСЬКОГО СОЦІОЛОГА

67 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ринку, багатопартійність і т. д.) майже завжди мав збіги з даними загальносоюзних досліджень, які тоді проводив ВЦВГД. Думка «середнього» луганчанина була ідентичною думці «середньої радянської людини». Пригадується також опитування 1996 року, проведене в Луганську соціологічною лабораторією Луганського інституту внутрішніх справ. Тоді в Російській Федерації проходила президентська виборча кампанія, що відрізнялася особливою напруженістю («Голосуй, а то програєш!»; Єльцин, Зюганов, Лебідь). Респондентам було запропоноване запитання «За кого б Ви проголосували, якби брали участь у виборах Президента Росії?». Розподіл голосів луганчан за кожного(!) з кандидатів за місяць до дня голосування був практично таким же (в межах помилки вибірки), як і в даних Центральної виборчої комісії щодо підсумків виборів по всій Росії. Від «середньорадянських» луганчани трансформувалися до «середньоросійських»... Втім, у цей час сама Росія переважно залишалася радянською. Як мінімум – у базових характеристиках масової свідомості. Після розпаду СРСР пройшло понад двадцять років. Але, як пише російський філософ С. Кара-Мурза, «радянська людина нікуди від нас не поділася». Вона просто «пішла в катакомби». Більше того, у важких умовах радянська людина стає «більш радянською», ніж за благополучних часів. Культурне ядро нашого суспільства витримало удар перебудови і реформи. Луганщина довгий час продовжувала залишатися своєрідним заповідником радянського фундаменталізму. Структура масової свідомості населення Луганської області, крім впливу загальних для всієї України факторів перехідного стану суспільства, складалася під впливом деяких специфічних реґіональних особливостей. Головна з них – втрата реґіоном колишнього високого (престижного) статусу в складі СРСР, підкріпленого як матеріальними ресурсами (зокрема, постачання населення), так і ідеологічно (батьківщина стахановського руху, Краснодон, К. Ворошилов). Багато луганчан досі згадують, як у вихідні спостерігалися масові «ковбасні» рейди з сусідньої Ростовської області, в якій ситуація з продуктами харчування була набагато гіршою. Тому загальноукраїнське зниження рівня життя населення після 90-х років минулого століття в Луганській області психологічно сприймалося більш болісно. У незалежній Україні із всесоюзного пролетарського авангарду область відразу перетворилася на аутсайдера (як з економічних причин, так і з погляду етнокультурних особливостей). А різке зниження статусу (не важливо, індивідуальне чи групове), на думку видатного російського девіантолога Я. Гілінського, завжди є значущим девіантогенним чинником. Проголошений Україною перехід до європейських стандартів господарювання ускладнює функціонування системи економічних відносин, що історично склалася в області, робить більшість підприємств реґіону неконкурентоспроможними, що тягне за собою масове безробіття і посилення соціальної напруженості. Все це сприяє формуванню в масовій свідомості негативного ставлення до економічних інновацій загалом. «Краще синиця в руках» (збереження статус-кво), «ніж журавель у небі» (інноваційна модернізація економіки). І як тільки курс на євроінтеґрацію став очевидним, зерна контрагітації впали на благодатний ґрунт. Особливо з урахуванням того, що ніякої виразної альтернативи похмурим (на думку опонентів нинішньої влади) перспективам реґіону загалом запропоновано й не було. Досить високий у реґіоні рівень залученості населення в позаправові (тіньові, кримінальні і напівкримінальні, корупційні) відносини. Така ситуація має свою передісторію, пов’язану з освоєнням реґіону та його промисловим розвитком. У 50-х роках минулого століття масове будівництво великих промислових підприємств збіглося з амністіями післясталінського періоду. За даними відомого луганського правознавця Б. Розовського, з числа нині живих мешканців Луганської області в деяких вікових групах мінімум кожен шостий притягувався до кримінальної відповідальності. А колишній начальник обласного УМВС В. Гуславський кілька років тому взагалі зробив заяву про те, що в Луганській області на 2,5 мільйона населення – півмільйона раніше засуджених. Наслідком усього цього була традиційна для реґіону терпимість значної частини населення до асоціальних проявів. У контексті поєднання радянського фундаменталізму і позаправових традицій показовим є той факт, що перші в реґіоні бандитські «бригади» початку 90-х років, що відрізнялися особливою зухвалістю й жорстокістю, складалися з мешканців Краснодона та Стаханова – міст-символів радянського періоду. Цікаво, що представники цих же міст фігурували і як головні учасники захоплення будівлі СБУ в квітні 2014 року. Луганська область має найдовшу в Україні протяжність державного кордону з Росією (776 км) – кордону необлаштованого, слабко захищеного, ніяк не маркованого. Автор одного разу в середині 90-х років був свідком того, як співробітники української ДАІ вимагали хабар у російського водія, влаштувавши «засідку»... на російській же території (до речі, недалеко від відомого Ізварина). А слабкий кордон – простір для контрабанди. Розкрадання бюджетних дотацій вугільної галузі, незаконний видобуток вугілля (горезвісні «копанки»), нелегальне транспортне обслуговування, виробництво, торгівля і т. д. – у всіх цих видах діяльності були прямо або побічно задіяні сотні тисяч мешканців області. До цього потрібно додати чималу кількість трудових міґрантів, значна кількість яких працюють у Росії на умовах тіньового найму. З урахуванням вищесказаного, події на Сході можна інтерпретувати ще й як кримінальну контрреволюцію. Як відповідь Донбасу на антикримінальну революцію в Києві. Проголошені Майданом гасла були сприйняті як замах на звичний порядок, нехай напівкримінальний, тіньовий, але стабільний і досить комфортний. Його обвал віщував дуже серйозні незручності. І не тільки для тіньових господарів реґіону. Звідси – протест проти євроінтеґрації, проти ідей і гасел Майдану. Але, оскільки явне вираження симпатій до кримінального порядку в реґіоні непристойне, то в хід пішли маскувальні тези про федералізацію, про приєднання до Росії, що приховують, головним чином, небажання що-небудь міняти в своєму житті. Висновки. Виходячи з вищевикладеного, основними пріоритетами соціальної політики в Україні (крім політичних, військових, адміністративних заходів) щодо подолання сепаратизму в масовій свідомості луганчан мають стати, по-перше, десовєтизація культурно-інформаційного простору (тут важливим є не огульне заперечення радянсько-російського інформаційного контенту, а диференційоване ставлення до різних його елементів) і, по-друге, декриміналізація трудових практик через проведення радикальних модернізаційних заходів в економіці (своєрідного «плану Маршалла» для реґіону). Василь ПОКЛАД, кандидат філософських наук, доцент Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка

68 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ ередвеликодній тиждень наші Пращури здавна називали «чистим» або «білим». Вважали, що перед великим святом треба очистити все: і житло, й подвір’я, і тіло, і душу. Тому ці шість днів від Вербиці є днями весняного очищення, духовним і тілесним приготуванням до одного з найвеличніших сонячних свят року – Великодня Дажбожого. Кожен день тижня присвячують певним роботам: понеділок – прибиранню хати, вівторок – наведенню ладу в садибі, середу – приготуванню святкового одягу, четвер – омовінню тіла, п’ятницю й суботу – випіканню великодніх короваїв та писанню писанок, приготуванню крашанок та інших великодніх страв. Найважливішим днем цього тижня з давніх-давен вважався саме Чистий Четвер, який ще називали Навським Великоднем через те, що очиститися навесні повинні не тільки живі люди, а й душі наших Предків. Тому в Русі була традиція в Чистий Четвер увечері після купання всієї родини «творити лазню для Навів». З повчань перших християнських пастирів, які засуджували давні звичаї, що їх дотримувалися рідновіри (і навіть деякі християни) ще кілька століть після охрищення Русі, до нас дійшов, можливо, найархаїчніший звичай: «навім мові творять и попел посреде сыплють, и проповедающе мясо и молоко, и масла, и яйца, и вся потребная бісом и на піць, и льюще въ бани, мытися имъ велят, чехол и оуброусъ віщающе въ молвици. Біси же злооумию ихъ сміющеся, попопръщются в попелу томь и следъ свои показають на пролщение имъ. Они же, видівше то, отходять, повідающе другь другоу. И то все проповіданье сами ядять и пиют» («Слово христолюбця». Аничков Е. В., 1914. С. 89). З цього тексту зрозуміло, що після омовіння всієї родини в лазні (мивниці) на ніч залишають Душам нагріту піч, теплу воду, рушники, а також трапезу: м’ясо, масло, яйця та велять їм митися і запрошують пригоститися. Підлогу посипають попелом, а вранці ворожать за знаками, які за ніч вималювалися на підлозі. Цей текст, окрім усього іншого, також засвідчує й такий факт, що весняного посту в Дажбожих онуків не було. Цей день мав неабияке значення в житті народу, тому нам відомо цілу низку магічних обрядів, які здійснювали русичі задля здоров’я й збереження життя. Наприклад, відомий вислів «умитися до ворона» означає, що в Чистий Четвер, за повір’ям, ворон до схід сонця купає в річці своїх дітей. Хто покупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровим протягом цілого року. Тому хворі люди, щоб очиститися від хвороб, купалися навіть уночі – «поки ворон дітей не купає». Також для очищення від хвороб набирали зі своєї купелі відро води та несли на перехресну дорогу, де виливали, «щоб там усе лихо зоставалося». ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР П

69 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ Тому люди й обминають перехресні дороги, щоб хвороба не причепилася. У Чистий Четвер існував звичай готувати «четвергову сіль» – звичай суто рідновірський, бо попи засуджували прихожан, які приносили цю сіль до церкви на «освячення». Насправді сіль освячувалася вогнем удома: грудку солі господиня загортає в чисту полотняну тканину і кладе на пательні в піч. Коли тканина обгорить, сіль збирають. На Великдень цю сіль кладуть на стіл для споживання і на покуть разом з великоднім короваєм. Її також вважали сильним оберегом протягом усього року. До язичницьких обрядів, за всіма ознаками, належить і звичай запалювати Четвергову свічку та малювати нею свастику на стелі хати, про що поетично написав Богдан-Ігор Антонич у вірші «Молитва» (1936 рік): Хай Сонце – Прабог всіх релігій, Золотопере й життєсійне Благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, Святий арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійно. Четвергова свічка в рідновірів наділена великою магічною силою, її використовують протягом року в будь-який скрутний час: її запалюють перед кумирами Богів, щоб уникнути страху під час великої грози, «щоб грім хати не спалив», освячують город, пасіку, а також запалюють під час важких пологів або тяжкої хвороби людини чи тварин, також її дають в руки вмираючому. Цією свічкою обкурюють хату та хлів, стайню для очищення від всього злого. Саме в цей четвер існував звичай відганяти Смерть: хлопчики бігають вулицями з різного роду дерев'яними «тріскачками» або просто стукають дошками об паркани, щоб відігнати всяке лихо. Олекса Воропай згадує й такий звичай: «В саду і на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля бур’янів та сухе ріщя і підпалював – «щоб очистити землю від морозу, зими, смерті і всякої нечисти». Робилося це з спеціяльним закликанням: «Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на моря. І ти, морозе, великий і лисий, не приходь до нас із своєї комори. Смерть з морозом танцювала, танцювала і співала, і за море почвалала!» (Т. І, ст. 360). У Чистий Четвер було прийнято підстригати дітей, щоб голова не боліла та волосся росло густе. Також в цей день добре робити всякі починки: господарі за давніх часів ходили в ліс заготовляти хмиз, господині роблять починки пряжі, дівчата заворожують красу на берегах річок і озер. Чи не тому церковні сповідні запитальники рясніють такими запитаннями: «Чи не ходив до лісу на страсний четвер?», «Чи не ходила до річки на страсті господні?». Звичайно, попівство, залякуючи русичів «навськими страхами», а також нав’язаний ними християнський світогляд викривили істинне значення цього давнього рідновірського свята, але ми, рідновіри, повинні розуміти, що за тисячолітнім церковним мороком криється наше древнє родове свято єднання нині живих українців з духами наших рідних пращурів, глибока пошана до культу Предків. Пам’ятаймо, що завдяки нашим обрядам відбувається відновлення безперервного ланцюга минулого, сучасного і майбутнього нашого Українського Роду. Волхвиня ЗОРЕСЛАВА

70 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ а роки незалежності України переосмислення історії України на тлі загальноісторичного процесу поглибило інтерес до проблем формування та ґенези світогляду наших предків. У зв’язку з поширенням на українських теренах християнства (від ІХ ст.), а у ХХ столітті – атеїстичної ідеології, наукові питання суті і значення давньоукраїнських вірувань, у цілому, й окремих Богів, зокрема, вивчені недостатньо. З уведенням до наукового обігу одного з найдавніших писемних джерел – Велесової Книги – виникла потреба простежити наявність і розвиток солярного культу в давніх українців та ролі в ньому одного з основних Богів давньоукраїнського язичництва – Дажбога. Протягом багатотисячолітньої історії українців виник складний солярно-вогняний культ, що в поєднанні із землеробським культом знайшов вираження у відповідних іпостасях поліфункціонального Бога – Дажбога. Велесова Книга – віднайдене на початку ХХ ст. писемне джерело давньої української історії і культури – була священною книгою давньослов’янської і давньоукраїнської етнічної віри. Початок обстеженню і вивченню цієї писемної пам’ятки українців поклали Ю. Миролюбов, М. Скрипник, А. Курінний. Український науковець В. Шаян започаткував наукове вивчення цієї пам’ятки. В Україні перший переклад Велесової Книги сучасною українською мовою вперше здійснив мовознавець Б. Яценко, а на початку ХХІ ст. глибоке вивчення і трактування здійснила доктор філософських наук Г. Лозко. Бог, що символізував Сонце, Дажбог (Дажб, Дажбог, Дажбоги, Дажбожі Внуки, Даждь), у Велесовій Книзі згадується на 26 дощечках 28 разів. Власне, термін Дажбог зустрічається на 18 дощечках із 77. Дажбог згадується в українській урочистій колядці: Ой встало рано-рано, Нам назустріч з трону. Ой Дажбоже! В корзно багряне вбране Й в золоту корону. Ой, Дажбоже! Гей, Сонце, гей! Ой, Дажбоже, ладуй, Боже! Давні українці славили Дажбога і молилися йому протягом усього року. На дощечці 31 Велесової Книги є такі слова «А тако поем слву а великоща… твоіа слвіхом Да(ж)ьбо а буде тоі нашь пъкрвител а застоупищ од Колядоъ до Колядоъ» (Славимо Дажбога і буде він наш по крові тіла заступник від Коляди до Коляди). Всесильність і захист Бога Дажбога проголошується у дощечці 24-а: «І це гряде Дажбог Із силами многими На поміч людям своїм, І тому не маємо страху через те, що як і в старовину, так і нині, Нами опікується Той (Бог Дажбог)». Закликали Дажбога й інших Богів на допомогу в часи війни з ворогами (готами, наприклад). Так, дощечка № 36-Б має такі слова: «І тьму лиха принесла осінь. І се нагрянули на нас інші, І то готи прийшли До степів наших, зло творячи. Се доблесну добу мали праотці наші, воюючи за життя своє. Се бо стали слов’янами, бо славимо Богів наших Сварога і Дажбога. І також витривалі до зла, бо силу маємо велику, і боронимося сильно од нападів готів швидких протягом десяти літ». Дажбог пошановувався давніми українцями і як Божество, що впливає на успіх землеробства та скотарства. Дощечка 31 проголошує: «Земля наша простяглася Од Сонця до Сонця Сварожія. І великі там бо суть луки Хорса. І там водимо худобу, аби приплодитися їй волею Дажбога, його ж славимо… Дажбоги наші є скрізь, бо Дажбог дає просо, і за це Тебе, Боже, хвалимо!». Одне зі свідчень про Дажбога вміщене під 980 р. у «Повісті минулих літ»: він згадується у складі Богів язичницького пантеону Володимира. Але, на відміну від решти божих імен, нижче у тексті знаходимо конкретну вказівку на його міфологічні функції. Перекладаючи уривок із «Хроніки Йоана Малали», укладач «Повісті минулих літ» замінив античні креатури на давньослов’янські; Гефест при цьому був названий Сварогом, а його син Геліос – Дажбогом: «... И по семь царствова сынъ его, именемъ Солнце, егоже наричуть Дажьбогъ... Солнце царь, сынъ Свароговь, еже єсть Дажьбогъ, бе бо мужъ силенъ...». У дещо пізніших джерелах зустрічається інша транскрипція розглядуваного вотивного імені. Так, у давньоруській вставці до грецького «Слова Йоана Златоуста» сказано, що язичники «...вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута...». Крім того, «Слово о полку Ігоревім» містить натяк ще на деякі, неоднозначно трактовані вченими, функції вказаного Бога: «...Тогда при Олзі Гориславличи сіяшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука... Вьстала обида въ силахъ Даждьбожа внука, вступила дівою на землю Трояню...». У фольклорних джерелах Дажбог представлений значно ширше, але без конкретних вказівок на СОЛЯРНИЙ КУ СОЛЯРНИЙ КУЛЬТ У ДАВНІХ УКР Т У ДАВНІХ УКРАЇНЦІВ (скорочено) Олександр КОЖОЛЯНКО, доктор історичних наук З

71 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ сферу його міфологічної діяльності. Переважно дане ім’я фігурує в рефренах до архаїчних обрядових пісень. У колядах, наприклад, часто трапляється рефрен «Ой, Даждьбоже!»; у веснянках поширений рефрен «Даждь-Боже, Даждь!». До нас дійшли й деякі характеристичні тексти, зокрема – веснянка, у якій Даждбог виступає володарем Вирію, небесним ключником, що відмикає літо й замикає зиму: Ой ти, соловейку, Ранняя пташейко! Ой чого так рано Із Вир’ячка вийшов? – Не сам же я вийшов – Дажбог мене вислав. Дажбог мене вислав І ключики видав: З правої рученьки – Літо відмикати, З лівої рученьки – Зиму замикати. Належність Дажбога до солярних Божеств з самого початку не викликала серйозних сумнівів. Деякі вчені (О. М. Афанасьєв, Ф. І. Буслаєв та інші), переосмислюючи сонце як небесний вогонь, мислили Дажбога також Богом вогню. Взагалі прихильники солярно-вогняної семантики розглядуваного Бога, окрім свідчень «Повісті минулих літ», ґрунтувалися і на етимології його імені, наводять приклади індоєвропейських архаїзмів у балтійських мовах, де зустрічаються назви-поняття «спека», «врожай», «літо». Ряд дослідників трактували Дажбога як сонячне Божество давньослов’янського походження. Його креатуру, зазвичай, розкладали на дві частини: даждь – дай і Бог. Ф. Міклошич, Г. Крек та інші звідси робили висновок, що мають справу з «Даючим Богом». Й. Янко, трактуючи слово «Бог» як Бога долі, мислив Дажбога «давачем долі, талану». Проте М. С. Грушевський зазначав, що «Бог» у композиції «Дажбог» і подібним не може позначати Божество, а має тільки початкове значення добра, багатства; звідси він – дарувальник усілякого блага, тепла, багатства. Таке припущення поділяв і М. Попович. Найґрунтовніше дослідження образу Дажбога належить Б. О. Рибакову. Слов’янського Дажбога вчений ототожнює з античним Аполлоном та скіфським Гойтосиром, давніми сонячними Богами. На думку науковця, дві існуючі форми написання цього божественного імені («Дажбог» і «Даждьбог») потрібно, напевно, вважати двома етапами в еволюції уявлень про сонячного Бога: спочатку Бог сонця, дня і світла був пов’язаний із санскритськими – палити або спалений, але поступово в землеробському середовищі народилася друга форма – Даждьбог – давач благ. Проте Б. О. Рибаков не виключав і деякого зв’язку Дажбога з дощем, оскільки іноді археологам трапляються композиції, на яких зображене якесь Божество в оточенні водоплавних птахів, вужівзмій тощо (як от на фібулі з хутора Блажки, що на Полтавщині). Нарешті, ототожнення із сонцем також і Хорса привело дослідника до думки, ніби в давньоруській міфології, як і в грецькій, існували дві форми сонячного культу: Дажбог начебто був Богом сонячного «білого світла» (адже сонце й світло, мовляв, розмежовувалися русичами), сезонного сонячного тепла, часу дозрівання врожаю, дателем благ, міфологічним царем і родоначальником давньоукраїнських людей (руських людей, князів), спорідненим з античним Аполлоном, тоді як Хорс виступав Богом самого сонця як світила, тотожним грецькому Геліосу. Цю точку зору підтримали й Я. Є. Боровський, О. М. Рапов, М. В. Попович. На нашу думку, ця точка зору є найправильнішою. Досі залишається дискусійною проблема про племінну та соціальну приналежність Дажбога. Коли В. Іванов та В. Топоров мислили його Божеством східних і південних слов’ян, то М. Ю. Брайчевський – головним Богом полянської Русі, котрого скинув Аскольд, замінивши культ Дажбога «Новгородсько-ладозьким культом Перуна». С. А. Токарєв вважав Дажбога всенародним Божеством Русі. Думка про автохтонне походження образу Дажбога виглядає досить правдоподібною. Цілком очевидно, що ім’я Дажбог справді означало «давач добра, долі, багатства» або ж «Бог-давач», «обдаровувач». Тому з’ясовувати міфологічні функції Дажбога потрібно, виходячи саме з даної передумови. У процесі аналізу свідчень «Повісті минулих літ» та порівння їх з багатим фольклорно-етноґрафічним матеріалом виникає запитання: чому Дажбог у літописі названий Сонцем? Адже в такій іпостасі народна культура його не знає. Натомість із коляд перед нами постає всемогутній Бог родючості, достатку й багатства. Отже, трактувати Дажбога виключно солярним Божеством немає ніякої змоги, а спроби пов’язувати його з родючістю на підставі того, що сонце, мовляв, є головною передумовою ведення продуктивного землеробства, не можуть розглядатися як цілком виправдані, адже для землеробів чи не важливішим був ще й дощ, волога і т. п. Неправомірними видаються і теорії, згідно з якими Дажбог спочатку був Богом сонця, світла і вогню, а пізніше перетворився на Божество жнив, добра і достатку. Взагалі сонце не було конкретною міфологічною істотою, як це стверджує Л. Іваннікова, а уявлялося радше проявом поліфункціонального Божества, його зримою маніфестацією. Звідси випливає, що зв’язок імені Дажбога із сонцем дуже умовний, що цей Бог мислився набагато масштабнішим, універсальнішим. Справді, чимало інших його міфологічних функцій, на наш погляд, приховано за синонімічними іменами, раніше ототожнюваними з окремими міфологічними персонажами. Як уже зазначалося, в одній із веснянок Дажбог виступає воротарем Вирію, що навесні відмикає

72 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ небо. У білорусів ця прерогатива закріплена за Юрилом, тобто за християнським св. Юрієм чи Георгієм Побідоносцем. М. Москаленко, М. Новікова та ряд інших дослідників слушно вбачають в останньому давньослов’янського персонажа Ярила, добре відомого у фольклорі. Наукові уявлення про Ярила ґрунтуються переважно на фольклорних даних, які стосуються святкування східними слов’янами особливого «Ярилового дня» чи «Похорону Ярила». Вважаємо, що найближче до істини стоять дослідники, які час проведення цього свята ототожнюють його з днем Юрія-Георгія. Адже ще у XVII ст. відомий полеміст Іван Вишенський закликав віруючих: «... на Георгия-мученика праздник диаволский на поле изшедших сатані офіру танцами и скоками чинити разоріте». Відомо, що травень (або квітень – Ред.) давні слов’яни називали ярець», а весну взагалі – «ярь». І. Срезневський вбачав спорідненість слова ярь з ирь і пояснював його як «схід сонця і теплі краї, куди перелітні птахи відлітають восени і звідки повертаються навесні», тобто як Вирій. Деякі дослідники розшифровували ім’я Ярило за значенням кореня «яр»: то як «юркий», то «швидкий», а то і як «такий, що підіймається». Власне, ми підтримуємо тих науковців, які трактують вказане ім’я, як «ярий», тобто сильний, буйний, шалений. Адже саме з такою семантикою постає Ярило у фольклорі. Під час святкування «Ярилового дня» чи «Похорону Ярила» в різних реґіонах спостерігалися різноманітні обрядові дії: перед Зеленими святами українці виготовляли солом’яне опудало, зодягали його, прикрашали зеленню, «оплакували», а за тим закопували в землю чи топили в воді й веселилися; росіяни уявляли Ярила старезним дідом, носили вулицями його опудало з гіпертрофованим фалосом, а потім з «плачем» ховали його в полі і також розважалися; подекуди вбирали стрічками молоду берізку й прикрашали галузками помешкання; в Білорусі на початку весни вдягали в біле й квітчали найкращу дівчину, яку називали Ярилою, садовили її на білого коня в полі чи на вигоні і водили навколо неї хороводи, співаючи веснянки, в яких прославлявся Ярило. Ярило зустрічаються і в українських веснянках: «Волочився Ярило по всьому світу, полю жито родив, людям діток плодив». М. Грушевський вказував, що Ярило доволі непевний сонячний Бог, який відповідає таким символам літнього сонця, як Коструб та Купайло. П. Голубовський вважав його Богом кохання. Б. Рибаков вважав Ярила Богом животворящих сил природи, ярої весняної вегетативної сили, уособленням чоловічого начала. Іноді Ярила пробували пов’язувати з іншими міфологічними персонажами. Так, П. Голубовський наполягав на тотожності Ярила-фалоса і Тура-бика, а О. Фамінцин вбачав Ярила у пантеоні князя Володимира під іменем Симарґла. Але ці твердження не є достатньо арґументовними. Окремі дослідники роблять спроби зіставити образ Ярила з деякими балтослов’янськими персонажами. Ще Оттон Бамберзький зазначав, що у Ґавельберзі й Волґасті (земля вендів) існував храм Геровита чи Яровита, де зберігався золотий щит, який виносили лише в час війни. М. Карамзін трактував Яровита Богом війни, але остаточно прийняти таке твердження важко, оскільки нічого певного про цього Бога не відомо. Загальноприйнято пов’язувати Яровита зі східнослов’янським Ярилом, очевидно, через переосмислення золотого щита як сонця та ще, ймовірно, тому, що Яровит був плододавцем. Але до Ярила як ініціатора вегетації, обдаровувача й уособлення кохання погано підходить іпостась воїна. О. Воропай вбачає тут християнське нашарування, оскільки білоруська забава «Ярило» відбувається на початку весни, а саме на цей час в Україні припадає християнське свято Благовісника – на честь архангела Гавриїла, володаря блискавки, який міг замінити із приходом християнства Ярила. Розвиваючи вказану думку, можна також припустити, що образ Ярила-войовника в подальшому вплинув на формування народного образу ЮріяГеоргія Побідоносця, змієборця. Дажбог є однією з характеристичних іпостасей багатофункціонального Бога давніх українців, відповідальною за родючість, достаток тощо. У весняний період Дажбога ще іменували Ярилом – утіленням пробудженої природи, гарантом бурхливого розквіту, ініціатором родючості й плодючості. Але сонце має відношення до Дажбога як найграндіозніший, неосягненний і недосяжний елемент довкілля, як небесний вогонь. Дажбог пошановувався давніми українцями як сонячний Бог. Це засвідчує й джерельний матеріал: Велесова Книга, «Повість минулих літ», «Слова Йоана Златоуста» та інші джерела. Джерела Афанасьев А. Н. Живая вода и вещее слово / А. Н. Афанасьев. – М., 1988. Воропай О. Звичаї нашого народу / О. Воропай. – К.: Оберіг, 1993. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський. – Т. І. – К., 1991. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі / упоряд. М. Москаленко. – К. : Дніпро, 1988. Іваннікова Л. Сонце / Л. Іваннікова // Українські символи. – К.: Редакція часопису «Народознавство», 1994. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1991. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні… - Кн. 1. Лозко Г. Велесова книга. Волховник / Г. Лозко. – К., 2002. – 368 с. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К., 2001. Повість врем’яних літ: Літопис (за Іпатським списком). – К.: Рад. письменник, 1990. Попович М. В. Мировоззрение древних славян / М. В. Попович. – К.: Наукова думка, 1985. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян / Б. А. Рыбаков. – М.: Наука, 1981. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси / Б. А. Рыбаков. –М.: Наука, 1988. Слово о плъку Игореві, Игоря сьна Святьславля, внука Ольгова. – К.: Дніпро, 1977. Сумцов Н. Ф. Религиозно-мифическое значение малорусской свадьбы / Н. Ф. Сумцов // Киевская старина. – 1885. – Т. ХІХ, март. Шаян В. Аналіза Влес Книги. Віра предків наших / Володимир Шаян. – Гамільтон, 1987. Яценко Б. Велесова Книга / Борис Яценко; пер. Б. Яценка. – К., 1995.

о праці сівши одпочить, Господь гукнув із раю: – Гей, діти світу! а ходіть – таланти повручаю! Потовпились і – даждь нам днесь! – вже хисти цуплять радо: гречини – гречність, перси – честь, а німці он – порядок... Хто собі вибрав – щасен той. Аж мерехтить з талантів: англійцям – глузд, євреям – торг, французам – елеґантність... Роздав Дажбог дари сповна. Та бачить – у куточку ще дівчина стоїть – сумна... – Ти що, спізнилась, дочко? Босоніж... Вдягнена вона у вишиту сорочку. В косі калина вогняна... – Чого ж ти плачеш, дочко? – Я – українка, плачу я, бо рід мій – згар край поля... Дивлюсь крізь час... Та де ж моя у своїй хаті – воля? Сини мої? – на чужині в роботі гнуться... голі. Я плачу, бо у німині мій край... Лиш стогне з болю. Задумався Дажбог: – Роздав усе... Та стій, купаво! Є в мене ще одненький дар – на цілий світ уславить... Бери ось – пісню! – Дар такий приймала – вдячна й чула... Пішла зі співом – крізь віки... До серця пригорнула. 73 ÂÅËÅÑÈ× Áîÿí áî â³ùèé ÿêùî êîìó çàõî÷å ï³ñíü òâîðèòè, òî ðîçá³ãàºòüñÿ á³ëêîþ ïî äåðåâó, ñ³ðèì âîâêîì ïî çåìë³, ñèçèì îðëîì ï³ä îáëàêè... «Ñëîâî î ïîëêó ²ãîðåâ³ì» Віщий Боян. Скульптура Анатолія Куща ВОЛОДИМИР КОЛОМІЄЦЬ іво Обидо! ця ніч – довга... тисячоліття триває. Щоб знов не прогаять великі дні, полиновий мед самоти у вогонь виливаю. П *** Д ÑÂÀÐÎà 25 ÂÅËÅÑÈ× Діво Обидо! зведи – дай попить із гідности джерела, дай вступить у стремена хоробрі, за потоптану землю обстати.

74 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 25 Володимир Родіонович Коломієць народився 2 листопада 1935 р. у селі Вовчків Переяслав-Хмельницького району на Київщині у родині учителів. Від батька, колишнього фронтовика і вчителяісторика, певно, взяв у життя науку про мудрість і правду, а від матері – пильний зір, задивлений у народне мистецтво, заслуханість у мелос, у пісню... Блукаючи «Тарасовими слідами» Переяславщини, з юності пройнявся щемкою любов’ю до рідного слова. З 1953 по 1958 роки навчався на філологічному факультеті Київського Державного університету імені Тараса Шевченка, а згодом працював у центральній пресі, у видавництвах «Держлітвидав» (пізніше – «Дніпро»), «Український письменник», тривалий час був головним редактором журналу «Дніпро». Член Національної спілки письменників України з 1962 р., неодноразово обирався членом Президії та секретарем Спілки письменників України. Письменник видав понад 40 поетичних збірок для дорослих і для дітей. Серед поезій Володимира Коломійця є й чимало рідновірських творів. Зокрема, збірки «Золотосинь» (1992), «Правнуки Дажбожі» (1999), «Поки ще світить Сонце» (2005) та ін. Тому творчість видатного майстра української поезії Володимира Коломійця добре відома багатьом рідновірам, шанувальникам красного письменства, їхнім дітям і онукам. Він також був редактором книги Галини Лозко «Коло Свароже. Відроджені традиції», що вийшла у видавництві «Український письменник» у 2004. Неодноразово головував на творчих вечорах рідновірів у Будинку Національної спілки письменників України. Володимир Коломієць працює і в жанрах есеїстики, народознавства, зокрема, ним підготовлені до друку книжки «Як молоде вино шуміло...» (мемуаристика) та «Одкровення від ластівки» (дослідження з української міфології, етимології та мови). А в 2006 р. вийшла друком його прозова повість (у новелах) під назвою «Роса і попіл». З ініціативи та під редакцією Володимира Коломійця вийшла тритомна антологія української поезії всіх часів «Небо України», у першому томі якої вміщено безцінні твори українського прадавнього фольклору та фрагменти Велесової Книги. У поетичному доробку поета є кілька збірок і для дітей: «Зозулині черевички», «Дід глід і глоденятко», «Ярмарок див», «Весела оселя», «Лесикова сопілка» та інші, що побачили світ у видавництві «Веселка». У 2008 році вийшла збірка «Зелене Око» – антологія української поезії для дітей, де зібрано й відомі хрестоматійні вірші, і маловідомі твори. Тисяча й один дитячий текст витворює цілісну панораму українського віршування для дітей дошкільного, молодшого та середнього шкільного віку. У 2013 році вийшла книга «Мирослав і Любомир». Її Володимир Коломієць присвятив своїм онукам-близнюкам. Вірші адресовані дошкільнятам та учням молодших класів. У поезії Володимир Коломієць осмислює й філософські проблеми, наприклад, гуманістичний ідеал українського народу. Міцно зв’язаний з народним ґрунтом, з рідною землею, поет пише про людину в контексті рідної історії, піднімає питання смислу людського життя і пошуку праглибин України. Ми щиро вітаємо поета-рідновіра, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка з ювілеєм! Зичимо Володимиру Родіоновичу міцного козацького здоров'я, довголіття, натхнення та бадьорості духу! Релігійний центр Об’єднання рідновірів України ВОЛОДИМИРУ КОЛОМІЙЦЮ — 80 ВІТАЄМО ЮВІЛЯРА! Володимир Коломієць головує на творчому вечорі Галини Лозко. 2004 р

75 ÑÂÀÐÎà 25 ÂÅËÅÑÈ× I Вродливі давньоукраїнські імена! Серед жіночих до смаку мені найбільше такі ось – мов коштовних самоцвітів низка, чи то на полотні узори заполочі: Лада – звалась так у нашій міфології прамати всіх Богів, любові і добра Богиня, сама земля святая – Лада-Жива; а Дана – то дочка її... вона ж – і Леля, сестра-близнючка сонячного Виласа-Полеля, володарка небесної води! – з її дівочоймення походять наші всі найголовніші ріки – Дніпро, й Дунай, і Дністер, і Двина, і Дон... Вона ж і прародителька слов’янства (мати Леля), ще й, по-сучасному сказати б, – генетичний регулятор, з лелекою – тотемом роду на плечі (ой Леле!) Богиня Місяця, Діяна, – згодом греки в нас її позичили... Але даруйте, екскурси в етимологію обмежу. Ось імена, що світяться й переливаються із коренем на -слав: і Ярослава, й Мирослава, й Звенислава (а хочеться сказать пестливо, ніжно: Славця, Звінка...) Ці з гідністю Богів – Божена та Богдана. Ці – дивовижним квіттям: Веселина і Журина, Ярина з Яромирою, Маїна із Гаїною, Благиня і Забава, Млада і Хвалина, Будина, Братимила, Віста, Власта... Ще – Зірка й Злата. Мальва й Медорада. Лілея й Леся. Любомира й Вишня. Цвітана і Руслана, Горигляда, Пава і Купава... З людськими любощами – Добролюба і Людмила, Малуня і Малуша, Доморада і Доманя, Найда і Найдена, Хорошка й Хорошуня. І Хотяна. І Чаруня. А ці – таємні та глибокі: Майя і Пелага. Полева й Скрева... І Трояна, і Зоряна. А ці – немов умиті світоянським джерелом: Світана і Світлана... Світогора й Світозара... Ростуня й Ростичара. Рада й Радомира. А ось – Роксана й Роксолана, – в них луна історії... А ці – із мудрістю народу – Доля й Воля. ...Посмакував я іменами давніми – аж паморочиться в мене голова від українства дивовроди... Від озону. II Не варто «розтікатися по древу», аби переназвати й чоловічі чудовні імена із прадавен. Їх витісняли згодом новочасні, здебільш біблійно-християнські... Але й інші. До прикладу, було ще донедавна модним – Артур! Та вдумаймось: по-нашому колись це, певно, означало лиш одне: Яр-тур! Помандрувало, певно, свого часу до Британії із кельтськими нащадками од берегів Дніпра, а піддалось рееміґрації – опісля... Майже вчора. Тож я не буду знов так рясно, як жіночі, наводити питомі чоловічі імена, – а все ж хоч кількома із них, лиш вибірково – у крем’яхи пограюсь... От всесильно в’яжеться з ім’ям Богдан прославленим – Богун! І неспроста ж те... спогадаймо, свою шаблю на недомудрій Раді Переяславській він розламав – на знак протесту. Так, люблю ім’я – Богун. Подобається й княже ймення Володимир (батьки й мене назвали так, спасибі), – якби ж не замінив його він на Василія... Зі стану чужинецького, варязького (варяги – варта! найманці для охорони), – він справді міг би світом володіть – з таким ім’ям, але згубив. Як різав, убивав, завів гарем – то волхви вкрай соромили... аж врешті, вщерть нагрішивши, він одріксь од віри русів й од свого ймення – помолився звечора, покаявся, а вранці вже Василієм прокинувся – і став... святим. Ця святість учинилася – на знак подяки – оравою попів із Візантії, у зловтісі за свій реванш ідейний, безкривавий... Ба, кров – була, та вже – посьогобіч Дунаю: князь волхвів-рідновірів ревно вирізав, утвердив християнство «добровільно» – по коліна в крові. Та цур отому видиву... Про імена ж бо мова! Багато збігло, і неясно вже, що значить оте – Троян... Трибог? чи ймення царське? Як жаль! – не повернути вже – ні Орія, ні Сварга, ні Сумира. Ні Кия із Хоривом, Щеком... Ні Бояна з Бусом. Ані Уліба, ні Вишати, ні Борути, ні Добрині. Та, може, хтось і вернеться, не знаю, – ну, хоч Ходина – автор «Слова...», – от ім'я! А ще мені б хотілося вернути у добрій славі ймення, що обпльоване свідомо невігласами історичними, – потужне, як Олександр Македонський, – наш Гатило... Гатило! (Кажуть, то Атила, я ж бо схильний виводить ще його ім’я – від тата... Татило! Батько-князь прароду нашого. Імена (Галині Лозко) Володимир КОЛОМІЄЦЬ

76 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 25 Але про те – окремо. Напишу про те поему). Немов у сні, бува, мені на чарівній стіні чи брамі мандрівній, – сяйними літерами проступлять імена... І Святослав, і Святогор. І ще якесь живлюще – Вітомир... Стоян, Стожар... І Явір, і Величко... Аж срібно інеєм дзвенить он – Северин! Слав’ята і Славута. Сила і Силан. Любим і Волелюб. Преслав і Ярош, Гуляйвітер... Дорогомисл і Грунь... Куць і Левко... І Злотодан, і Ждан. Ще світяться, ще мерехтять – як між сузір’їв... Звичайно, не ім’я людину творить, навпаки – сам витвори собі ім’я! Та все ж, якась магічна є снага ув іменах. От, врешті, ще одне, найбільше із імен – Тарас... Хай би там що казали, а мені здається воно поміж імен цих щироукраїнських – найглибшим, найпитомішим... Хоча, можливо, й записане колись в церковних святцях. Предивні імена!.. В них справді пах озону і слави дзвін. І корінь-суверен. Прарідний світ... І я прохаю доню: – Назви дитя одним з таких імен. Ще раз про бібліотеку Ярослава Мудрого Шукають... мовляв, є вона. Ось як відкриєм – як руїни Трої! Даремні сподівання... Що за книги? Які то мудреці? Ще з-за тисячоліття прийшло на Україну «браття» з Візантії – і знищило усе, і поглумилось над прадавнім... Після поразок був реванш солодкий. Злостиве «браття» убивало добрих волхвів – тих анахарсисів-знавців... гуслистих усевідів. По келіях черву цим людом-цвітом годували, рабів виховували із «белбесів» юних, – а не воїнів! І викорчовували – дух життя. І знищували – цю мову й спів, ці предковічні звичаї. То про якого ж Мудрого тут річ? Коли служив – нерідній вірі... Ні, мудросховище його – то лиш мана. Ключі, Зоря, роса і мед Пам'яті Олександра Потебні, який досліджував цей міф Золотими ключами дівчина відмикає рано-спорану темну браму – стрільця випускає. Ой не дівчина ж то – Зоря, відмикає вона небесні ворота, випускає Сонце, а сама втікає хутко. Бо як глянуло Сонце – здивувалось на ніжну вроду і вже красну Зорю здоганяє, ось обніме... та де ж вона? У криницю Зоря обернулась – пада з неба «свята роса» і запліднює землю в буках та липах. Вже гудуть, вже із квітів росу п’ють бджоли, а з роси ж тої – мед подніпровий... От як твориться мед життя. До Івана Вишенського через століття З народними обрядами і звичаями, із си лою прадавньої української віри християн ська церква вела нещадну борню. Вишен ський у XVI столітті пише довгі послання проти двовір’я, вичисляючи там цілий ка лендар народних свят, наказуючи прогнати в болота і нетрі звичаї народу. Може, і ти материнську веснянку чув десь під вишнею на світанку? Тільки ж недовго за ненину руку тримавсь... Попи повели в науку. Чом воно так ведеться негоже: йдуть із народу внуки Дажбожі в школу чужої, лихої освіти – щоб зневажати, а не любити! Розум тобі дав народ і душу, – чом же ти лад предковічний рушиш? Звичаї, пісню рідну тавруєш... Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш. Ладану чад і церковного дзвону... Гнівно речеш з амвону, з Афону. Трощить і палить гаї зеленаві люта твоя, велемудра ненависть! Ще недокрадене є в цім краї, радість – дознищити закликаєш? Богом біблейським страхаєш запекло. Звергуєш небо. Вивергуєш пекло. Тільки ж немає – ні пекла, ні раю. В мові, в пісні народ не вмирає. Світло – крізь темряву... На яснозір’я може, ще й вибредем – із двоєвір’я. З погару й потопту, із відчужень – Леле! за ким то сопілочка тужить? – Ой, на Івана та й на Купала... що з таланом душа, та пропала. Тризни не буде, жалів погребних... Хто ти такий? І кому потрібний? Згинеш, як пес в бур’янах, бурсаче... Око змії за тобою заплаче.

77 ÑÂÀÐÎà 25 ÂÅËÅÑÈ× VI У сяєві проміння голубого Під зливою весняного дощу Піду світами з отчого порога І почуття у серці не вміщу. Піду через поля мої озимі На лісосмуги і на вишняки, Туди, де заховалися незримі, Невидимі для ока Леляки. І вийду я, – в руці у мене квітка, – Де вкрив асфальт чумацький древній шлях. Тут Лель ходив, тут Полеля Лелітка Гукала у правічних чагарях. Дрімалося пенькам, як після маку, Між папороті і копитняку. Купало тут свою цнотливу Мавку Запрошував на мураву м’яку. Весняний вітер повівом вологим Веселкових доторкувався струн. Земля пораду мала з кожним Богом, І дослухався кожного Перун. Шляхи тут не обдзвонювались митом Десь біля переправи чи містка. Ходило Сонце щедрим Світовидом У гості до зеленого листка. Ще й досі тут гудком не будить поїзд Настояної тиші каламуть, Допоки горе Чорнобог і Позвізд У траурній тарелі принесуть. Роботу мали і мечі і луки. Полум’янів у кожнім серці Зніч Ішли на прю Дажбогові онуки – Перемагали ворога і ніч. Зимцерла готувала їм розплату, Вбиваючи в труну останній цвях. І славила земля Богиню Ладу, Відроджену в коханні й весіллях. І княжили в краю повага й совість; В джерелах – неотруєна вода. Вигулювала травами пасовищ За Велесом пустопаш череда. І щоб земля ніколи не забула Єдиного із безлічі діянь, Виходив знову сіяти Микула На зорану ще з осені Желань. Через ліси, поля і покоління Віків промчали орди і полки – Не встояли Боги, вода, каміння, Та витримали натиск Леляки. VII Лягли піски від Березані І до Балтійських берегів. Казки, і саги, і сказання У світ ідуть із Леляків. Ще до Перуна і до Леля Тут мчав на Чорті Пек баский, Пекельно жевріла пустеля, Пересипаючи піски. Гарячий вітер був не в силі Дощі витрушувати з хмар. Як у запеченій могилі Не міг пробитися й анчар. Тяжкі розвіялися хмари, Блакить залишили тонку. І Європейської Сахари Не стало на материку. Спішу в покинуту оселю З обіймів щебету й трави, А в мене думка про пустелю Не вилітає з голови. ДМИТРО ШУПТА Дмитро Романович Шупта народився 20 січня 1938 р. у с. Ку( рінька Чорнухинського району Полтавської області. Закінчив ме( дичний інститут. Старший викладач української філології та ка( федри журналістики Придніпровського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Автор книжок «Провісники цвітіння», «Полум’я мелодії», «Ко% лиска поколінь», «Знак літа», «Біль стебла», «Звичаї землі», «Чаї% не озеро», «Світовщина», «Осягнення», «Сонях сонетів», «Листя клена», «Птахи попелу», «Жінка і ніч», «Межінь», «Чорнобривці Придністров’я», «Кенгурятко і тушканчик», «Осіння грань». Лау% реат премії ім. Г. Сковороди. Леляки* (уривки)

14 січня 2015 р., на 92%му році життя відійшов у світ Предків дос% тойник ордену Святослава Хороброго, син сотника Вільного ко% зацтва, багатолітній політв'язень Михайло ІВАНЧЕНКО, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса%Горського та Літературної премії ім. Василя Симоненка. Вічна слава Великій людині, поету, мислителю, митцю! 78 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 25 Нуртує печія самума, Своє розпарює крило Моя одна-єдина дума Про землю, воду і стебло. Плекаю мрію я чудову, Коли світанком над ставком Появиться лелека знову У дзьобі з білим сповитком. ХVIIІ Моя кохана, земле люба, Хороші друзі і брати, О, як нам келих не розхлюпать, Блакить по краплі вберегти. Нам відстоять зерно, билину, Землі вразливу благодать, І свіжоспечену хлібину Нащадкам нашим передать. Джерела чисті й небовиди, У небі зорі, мов кизил, Де колосків каріатиди Життя тримають небосхил. Плоди дозріли на прищепі, Запахло терпко полином, Шугають високо у небі Лелеки над моїм селом. Там заздрять луки й верхоярки Обжитим гніздам у степах, Де недосяжний дух солярки На хатах, вежах і стовпах. Під час, коли набухлі брості Спивають березня ковток, Лелеки нам у високості Несуть жаданий сповиток. У сплесках буряного блиску Є охоронець у гнізда: Тепла лелечого колиску На стропах променів гойда. Великі птахи домовиті Своє довір’я і красу Із Леляків у час блакиті Усьому світові несуть. А я з чуттями землелюба Не відцураюся мети: Прозорий келих не розхлюпать, Блакить до краплі вберегти. /Зі збірки «Звичаї Землі» (К.: Молодь, 1987)/ * На Вінниччині, Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та в інших краях є села Леляки. ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ НАШОМУ ЛИЦАРЮ! Михайло Іванченко — лицар ордена Святослава Хороброго — нагороджений Об'єднанням рідновірів України за відрод( ження поваги до Рідної віри та за його цінну книгу «Дивосвіт прадавніх слов’ян». Його поезії друкувалися в нашому часопи( сі «Сварог». Творчість Михайла Іванченка та його боротьба за українську Україну має знач( ний вплив на виховання патріо( тизму української молоді. Його ім’я серед рідновірів є символом незламності духу і життєвої мудрості. Об'єднання рідновірів України висловлює глибокі співчуття рідним і близьким письменника. Хай веде його Сварог у ту країну, де живуть Душі Предків наших! Вічна пам'ять! Об’єднання рідновірів України

79 ÑÂÀÐÎà 25 ÂÅËÅÑÈ× У ПОШУКАХ РІДНОЇ ДУХОВНОСТІ Михайло Іванченко – один із сіячів української національної ниви, мав для тієї праці малосприятливі умови. Народився 18 листопада 1923р. в с. Гусаковому на Шевченковій Звенигородщині Київської (тепер Черкаської) області. Його батько, хлібороб Грицько Дмитрович, походив з чумацького роду. Відслужив у війську, з 1914 р. воював на австрійському фронті потім у війську УНР і повстанцях та й вернувся до ораниці. Малограмотна мати, Гафія Софронівна, хористка дореволюційної «Просвіти», походила з малоземельної родини. Від них хлопець успадкував любов до землі та рідного краю. Світанки босоногого дитинства у полі за чередою, пташиний щебет гаїв та дібров, сонячні хвилі колосся на ланах зробили з нього сонцепоклонника величного Храму Природи. А читати навчив батько по «Кобзареві», привезеному з фронту. Раптом сонце потьмарилося розкуркуленням і колективізацією. Батько віддав коней з реманентом до колгоспу, а сам завербувався на будову до Краматорська. Голодомор 1932—33 рр. вигубив у селі до 300 душ. Опухлий Михайло добував для родини поживу. Промишляв колгоспну моркву, вивіював біля скирти по жмені зерна, збирав мерзлі буряки, а влітку потай теребив колоски. У школі з хлопцями смалив на багатті і споживав слимаків. Батько, повернувшись до села, меншої доньки вже не застав. Влаштувався конюхом і порятував родину смаженою кониною. Визирнуло сонце. Воскресли пісні на вулиці. Батько забрав хлопця на засновану ним колгоспну цегельню. І той, козлуючи сирець, заробив собі на крамні штани. Вже тоді Михайло читав заборонені книги М. Грушевського, В. Винниченка, А. Кащенка, О. Олеся. Любив малювати і готувався після семирічки вступати до Одеської художньої школи. Несподівано весною 1938 р. НКВД репресувало разом з побратимами і розстріляло батька, сотника вільних козаків 1918—19 рр. До малярської науки дорога закрилася. Юнак ледь вступив до агротехнікуму у м. Тальне. До іспиту готував одну дисципліну, за день до екзамену визвали на іншу, а запитували з третьої. Вихідними навідувався за 18 км додому за вдовиною хлібиною. Коли оголосили плату за навчання, ходив на підробітки до цукроварні вантажником. Неокомсомолений «син враґа народа» під контролем «стукачів» не занепав. Перше кохання і перші вірші, футбол і книги світили шлях його юності. З прихованої директором (згодом репресованим) у старій вежі забороненої бібліотеки, юнаки крадькома виносили сотні книг. Близько двохсот Михайло переніс додому. Його «Гімн дев’ятої голодної кімнати» наспівували в гуртожитку. Але за ті гріхи більшовики не встигли його вигнати. Виключила після третього курсу війна. Всіх. У колоні не мобілізованих, а зібраних для відправки за Дніпро юнаків Михайло дійшов до Черкас. За Дніпром уже були німецькі танки. Упросився до маршової роти, що формувалася з відступаючих. І з маскувальною гілкою замість гвинтівки поїхав під Умань на фронт. Неушкоджений після нічного бомбування добрався додому. На ранок у селі з’явилися німецькі солдати. Жнивував у полі. Розповсюджував листівки ОУН. Поміг оформити сцену для сільської «Просвіти». Невдовзі ґестапо заарештувало у Звенигородці і розстріляло в Умані 15 оунівців. Зимові вечорниці дихали тривогою. Віршував, весною орав і сіяв. Згодом впольований поліцією потрапив у задротованому вагоні до німецького арбайтслагеря поблизу Данії. Неволя не зломила Михайла Іванченка. Зухвала втеча з другом через дроти військового заводу подивувала ґестапівців, коли хлопці потрапили до їхніх лап. На допитах катували. За писаний олівцем щоденник з прокляттями Гітлерові Михайло чекав страти. Проте втікачів відправили до табору цегельні селища Шаррель неподалік Клоппенбурґа у Фрісландії. Каторжна праця по 12 годин на добу, знущання майстрів знов змусила готуватися до втечі. На жаль, в аварії скалічився друг. Михайло спізнався з підпільниками Юнацтва ОУН (СУМ). Дістав псевдо «Леміш». І не без пригод розповсюджував націоналістичну літературу в ближніх таборах остарбайтерів та військовополонених. Його вірші публікувалися в українських часописах «Голос», «Українська дійсність», у журналі «Дозвілля» (Ред. С. Довгаль). Дебютував лірикою в молодій літературній хвилі разом з Петром Ротачем, Герасем Соколенком, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Леонідом Полтавою, Йосипом Дудкою, Леонідом Лиманом. Там вже друкувалися старші поети Яр Славутич, Олекса Веретенченко, Ганна Черінь та ін. Михайло вчився на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту (м. Подєбради, Чехія). Завжди був спраглим до знань. Звільнили арбайтслагер 1 травня 1945 р. андерсовці, що входили до англійської армії. З пільсудчиками цегельні хлопці конфліктували. Тож довелося вно- «Плуг» — відновлений альманах Спілки селянських письменників (Звенигородка, 2002)

80 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 25 чі вириватися на велосипедах із зони їхньої окупації. Не довго тішилися волею. Потрапили до рук мілітар-поліції, але з під арешту втекли. Зошита з віршами Михайло загубив у нічному лісі, втікаючи з-під перестрілки між німецькими блукальцями та американцями. Коли добралися до м. Плауена під Чехією, редакції «Дозвілля» там уже не було. Вранці у місто за попередньою передачею реґіону увійшли совєтські танки. Михайло служив в учбовому батальйоні совєтської армії поблизу Дрездена, потім біля мадярського озера Балатон і в Україні – в Сумах та Охтирці. Там його у 1947 р. й заарештували. Військовий трибунал у Полтаві за вірші антисталінські, про Голодомор та репресії вділив йому 10 літ заполярних зон ҐУЛАҐу. Слідчий продовжив вирок свого ґестапівського колеги. На формулярі поставив тавро «Склонен к побеґу». З ним і погнали юнака по штрафних та режимних зонах полярного Уралу та Ямало-Ненецького округу. Вмирав і воскресав, втрачав друзів. Карався на «501-ой стройкє» залізниці у бригадах упівців, донців та кубанців. Звільнений 1953 р. З урахуванням заліків робочих днів став художником кінотеатру м. Салехард, щоби заробити на вдяганку. Наважився навідатися додому, хоч не мав права повернення. Побачився з рідними та й загубився у Лисянському районі. Почув про арешт Берії і легалізувався. Приписався у Тальному художником при клубі. Згодом працював при будинках та палацах культури, кінотеатрах і на підприємствах Звенигородщини. Від «ґласного і неґласного надзора» рятувався з етюдником у храмі Природи. Закінчив заочний курс малюнку і живопису Московського народного університету мистецтв. Та його не раз звільняли з роботи, знімали картини з виставки, викидали з родиною з квартири, виключили з літоб’єднання. Захопився краєзнавством. Замальовував вітряки, водяні млини, храми, козацькі хрести. Досліджував сліди Трипілля. Зібрав по селах життєписи дев’ятьох митців-земляків, вихованців Петербурзької академії мистецтв. Рукопис до видання не допустили. Вдалося опублікувати нариси про автора перших пам’ятників Т. Шевченку скульптора Каленя Терещенка, з яким познайомився, та про сходознавця Агатангела Кримського. Публікували дослідження М. Іванченка українські часописи в Польщі «Наше слово» та «Наша культура». Дещо з’явилося в журналі «Народна творчість та етнографія». З допомогою нащадків Т. Шевченка склав родовідне дерево поета з 289 душ, але в шевченкознавці не допустили. Першу статтю з праукраїнського язичництва «Знак богині» М. Іванченкові пощастило опублікувати в журналі «Соціалістична культура» (9 вересня 1988). Збирач старовини, скульптор Іван Гончар давав йому зі своєї скрині потрібні стародруки читати в його майстерні. Відтак за одинадцять літ дослідник створив книгу «Дивосвіт прадавніх слов’ян» (Радянський Письменник, К., 1991). На Всесвітньому Симпозіумі «Голодомор-33» першим виставив власні малюнки про той геноцид українського народу. Згодом дослідження М. Іванченка з’явилися у книзі В. Маняка та Л. Коваленко «Голод-33» (РП, К., 1991) та в зб. «Голодомори в підрадянській Україні» (В-во: М. Коць, Київ-ЛьвівНью-Йорк, 2003). Він був учасником двох всесвітніх конґресів українських політв’язнів, всеукраїнських зборів Руху, зібрання сповідників РУНВіри. Потім від рідновіра, Старшого проповідника Мирослава Ситника з Канади одержав у дарунок книгу Володимира Шаяна «Віра Предків наших» і поглибив вивчення призабутої духовності. У харківському журналі «Український Засів», до редколегії якого увійшов з 1993 р., Опублікував своє дослідження «Прадавня Україна». Видано його збірки поезій «Полиновий квіт» (К., 1998) та «Бунчук вітрів» (К., 2001). Він відредагував відновлений альманах «Плуг» (Звенигородка, 2002) заснованої 1922 р. Спілки селянських письменників. У видавництві «Молодь» вийшла книжкою його науково-популярна розповідь «Таємниця нашої прадавнини». У ній викладено його версії, гіпотези та висновки про розвиток слов’янської міфології. Зокрема, про присутність імені язичницького божества майже в кожному третьому слові української мови, похідної від індоєвропейської. У рукописах досі зостаються неопублікованими історичні романи «Кінь Святовита», «Дума про вільних козаків» (видана у 2006 р. – Ред.), «Багряні журавлі», збірник зеківських новел, повість, гуморески, вірші. Твори М. Іванченка потрібні читачам і чекають на допомогу спонсорів. Українство повертається з чужого полону до природної Віри своїх Предків. М. Іванченко вважає, що: «нація стане монолітною і самостійною, коли на Рідній землі осягне Рідною мовою Рідну віру». Добрий врожай можна зібрати тільки із засіяного націоналістичною ідеєю інформаційного поля. Григорій ІВАНЧЕНКО 27 вересня 2003 р. (Опубліковано у часописі «Сварог» №№ 15—16) Автограф Михайла Іванченка, присвячений Галині Лозко

81 ÑÂÀÐÎà 25 ÂÅËÅÑÈ× Велесова тропа У лозах ні куниці, ні бобра – Така текла там річка незвичайна, Горнулась, мов сестриця, до Дніпра, Хатками геть оточена Почайна. Там вирізьблений Велеса кумир На торжищі вітав князів і смердів, Чужинців навіть гострені уми Молили в нього захисту від смерті. На гострокіллі турів черепи Довкола нього сплутались рогами – У гомоні жертовної тропи Вважався він найліпшим між Богами. Обороняв худобу та купців Від духів злих, хвороб, нічного татя; І день, і ніч замислені жерці Вкидали жертву дров в святе багаття. А Велесові внуки звідусіль Несли в сопілках наспіви загуслі В чеканні буйних голосних весіль, А я просив собі звичайні гуслі. 1980 р. Кінь Святовита Колись в праукраїнському Арконі, Балтійськими прибоями омита Стояла в храму пишному полоні Подоба з древа Бога Святовита. Чотирилико на чотири боки Дивився він в зіниці воїв грізно. Оберігали всього краю спокій При нім сідло, вуздечка й меч залізний Вночі, бувало, стукали копита, – І знали тільки відуни предужі, Що білий кінь самого Святовита У темінь потай мчить по вражі душі. На віче лиш являвся він народу Списів переступити перехрестя Й навіщувать щасливого походу Чи моровицю, чи в бою – безчестя. О, віщий коню Бога Святовита, Підводь у крок спочатку ногу праву, Щоб у єднанні рід навчився жити Й правдивому належав світ по Праву. 1985 р. Веснянка В мої степи, пропахлі євшан-зіллям, Що в білий світ прослались навмання, Весна-красна у синявім захміллі Погнала чвалом буйного коня. Дзвенять, мов гуслі, срібнії підкови, Палає далеч в соняшнім вогні. Якої ще надбаєш ти обнови, Вкраїнко у вишиванім вбранні? Яких медів навариш ти до столу, Яких пісень насієш на землі, Орлице дужа, Ладо ясночола, – Весна-красна в крилатому сідлі? Зелені іскри – бризки з-під копита І радість кличе юно: «Доганяй!» Припливом лине сиза повінь жита – Життя ясного там бурхає виток, Де вдарив чвал нестримного коня. 1966 р. * * * Отут з Трипілля наш пречистий виток Й непереривна в часі борозна, А сизе жниво копитами збито, Як безкінечних битов віщий знак. Хоч ми ще духом зовсім не змаліли, Зухвалих орд не заростає слід, – У цьому полі половецькі стріли Ще й досі не закінчили політ. Не даймося чужинцям на поталу, Що сіють терня в праведну ріллю, «А скільки вас?» – козацтво не питало, Коли напасть рубало без жалю. Переорем «бедлам» у себе вдома Напругою прадавніх лемешів, І запанує наша мудра дума, Й засвітиться святилище душі. О, родовладні безкінечні гони! Ніхто тут не розтопче наш народ, Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить Гучніш дурного лементу заброд. 2002 р. *** Зосталась одна дорога Із неволі та біди – В сивій пущі до Сварога Знов шукать свої сліди. Рідна кров і Рідна віра Зводить нас в єдину рать, У бою здолаєм звіра Й навчимось перемагать. Ми, нарешті, вже прозріли Від туманних протиріч, Зупиняє вражі стріли Молодецька наша Січ. В нашім вічному законі Сонцем сяє правди міць, Рвуть повіддя буйні коні Від звитяг до ораниць. З нами слово Святослава Й запорука вражих втеч, Жовто-синя, ген, заграва Та несхибний княжий меч. 2003 р. З поетичного доробку Михайла Іванченка

82 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 25 1 Ліплять хитрістю хозари Каганат собі з юрби, Не піду на ті базари Продаватися в раби. Не спійме мене облава В хитромудрі ятері, Буду князя Святослава Виглядати на зорі. В лютих січах встану воєм Проти нечисті і зла, Й до останнього двобою Не покину я сідла. Хай мечів дзвінкоче криця Кличем нової доби, Наш закон, як блискавиця: Ми із роду – не раби. Всіх темниць зрубати брами – Наша мрія пресвята Й за відважними вітрами Мчати в далеч з копита. 2 Володимирові вої Не беруть вже Цареград, Що ж ти, княже, нам накоїв На похмілля в колі зрад? Сохнуть з туги ярі вруна І земля, немов черінь, По Дніпру кумир Перуна Золоту шукає рінь. Нажили собі полуди Всі княжата ні за гріш, В ієреїв – у приблудів Брат на брата святить ніж. Совість їхня вовком виє При охрещеній свічі, – Ой, надовго в града Кия Притупилися мечі. Закривавлений від шрамів В хрестнім стогоні сторіч Чужинецький – ось на брамі Щит страшний, неначе ніч. Київська Русь Храм Вже синіють терни І палає глід, Ліс мені поверне Молодості слід. Там за перелогом В спалаху зірниць Я перед Дажбогом Поклонюся ниць, І за дні веселі, Й за козацький вал, Що стеріг оселі Від чужих навал. Ладаном не стліє Золото багать, Юні ще зуміють Коней осідлать. Там, де відгорів я З шаблею в руці, Встануть із повір'я Нові верхівці. 1990 р. Скитська балада В пахучий степ вечірньою порою З імли скотився Місяць-молодик, Підтятий десь сарматською стрілою Погас вдалі жаский дівочий крик. Та раптом градом вдарила погоня, В зелену тирсу прямо навпростець, Помчали скити на гарячих конях Й поперед них поник до гриви мрець. Я теж із ними випив помсти брагу Й врубався люто в товписько густе, І нашу там натомлену ватагу В постелі трав гойдав дрімотний степ. Я теж орав волами видноколи, Й вузли чепіг вросли мені до рук, І наді мною креслив смертне коло У хмаровинні завше чорний крук. Та спотикалась не одна навала, Коли в промінні мій сріблився меч, Мені літа із криці іскувала Зигзиця сиза супроти хуртеч. Пройду пречистим крізь брехню й облуду До ласки степу й жадібних творінь, Я був давно, я єсть тепер і буду, І під сідлом ірже мій карий кінь. 1992 р. Король Мєшко І*й О, відтає під панциром душа І слів згасають ноти металеві, Коли у срібне сяйво кунтуша Поникне файна краля королеві. І в мить одну ти легко віддаси Народу Звичай і прадавню Славу За одурман блискучої краси І хтивий сміх богемки Доброслави. Така коса у неї прегуста, Такі уста незбагнено п’янючі, Що ти притьмом повіриш у Христа Й старих Богів у вир повалиш з кручі. Знайшов таки ключі до тебе Рим, І ти готовий «на добро ойчизни» Віддати Польщу біскупам старим За жар цілунків на порозі тризни. 1992 р. Оріяні Згуртовані в тугу потугу Й задивлені у віщі сни, Зусиллям соняшного плуга Ведемо промінь борозни. В розповні буйного праліта Назустріч нам ідуть Боги, Зорить всесила Святовита Чотирилико навкруги. Пашниць плекаєм ярі вруна Ординцям жадібним на зло, Дощами щедрого Перуна Малюєм збанків тепле тло. У криках, в бронзовому дзвоні Душа турботами жива, І ми від січі до погоні Встигаємо збирать жнива, І пити брагу на весіллі Та силу з батьківських криниць. В своєму сивому Трипіллі Ми дужі дивом ораниць. Прийдешнє висіваєм житом, Гартуємо незламний дух – Боротись, вірити і жити У мирі й пеклі завірюх. 1993 р.

83 ÑÂÀÐÎà 25 ÂÅËÅÑÈ× «Нехай тільки правду перо моє креше...» ПАМ’ЯТІ ВОЛІ СТРАШЕНКО льга Страшенко (Лучканіна) народилася 10 лютого 1950 року у м. Києві. Посвячена в Рідну віру 11 червня 2000 р. на Перуновому острові, взяла рідновірське ім’я Воля. Бібліотекар за покликанням і за фахом (1972 р. закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука), пані Воля все своє життя присвятила передачі духовно-культурних скарбів як молодшому поколінню українців, так і всім шанувальникам рідного слова. У 1974—2001 рр. працювала завідувачкою київської бібліотеки ім. Юрія Смолича в м. Корчуватому. Пам’ятаю, як пані Воля організувала першу презентацію книжок про Рідну віру, запросивши нашу громаду до своєї бібліотеки. Це було в середині 90-х, коли про Рідну віру ще знало небагато людей. Порізному сприймалася ця доволі несподівана інформація, й треба віддати належне сміливості пані Волі, яка не побоялася незручних дискусій і суперечливих поглядів на це нове для того часу явище. У 2001 р. Воля Страшенко стала головним бібліотекарем з питань масової роботи при Дарницькій централізованій бібліотечній системі м. Києва. Любов до рідного слова у Волі Страшенко вилилася у власні поетичні спроби вже на початку 1990-х рр., коли вийшли одна за одною поетичні збірки: «Вишивала мати» (1990), «Пам’ятник на шарнірах» (1991), «Полонянка» (1994), «Вітряні гори» (1995), «Полювання на тигра... і не тільки на нього» (Байки та притчі про тварин) (2006). А згодом у 2005—2006 рр. вийшов історичний роман у 2- х томах «Візантійський лукавець» про візантійського імператора Андроніка Комніна (1182–1185 рр.); далі – роман «Закохана імператриця» (2009); та «Пані Наталя – баламутниця жінок» (2011) – роман про Наталю Кобринську; драматичні твори: «Сім вибраних п’єс» (2004) та «Драматичні поеми про Київську Русь» (2007). Працювала Ольга Страшенко й у галузі літературного перекладу (з давньогрецької, латинської, російської, білоруської, румунської, італійської, французької й англійської мов). Творчість Ольги Страшенко знають не лише в Україні, а й у Росії (особливо серед української діаспори Далекого Сходу та Камчатки), Румунії (Бухарест, Клуж-Напока, Сучава), Республіці Молдова, Італії, Австралії та в Канаді. Яскрава особистість, пані Воля завжди була в руслі всіх національно значимих подій. Неодноразово влаштовувала й була учасником творчих вечорів (своїх власних і колег-письменників), делегатом письменницьких з’їздів, членом Історичного клубу «Холодний Яр». У своїй поезії вона увічнила пам’ять про славетні подвиги українських діячів Національно-визвольного руху, видатних особистостей як давніх часів, так і наших сучасників: Січових стрільців Софію Галечко і Михайла Гаврилка, Миколу Міхновського і полуботківців, отаманів Орлика, Василя Чучупаку, Ілька Струка, Івана Галаку, Іполита Хмару-Годзиківського, Марусю Соколовську, Миколу Кібця-Бондаренка, старшин Армії УНР Євгена Маланюка, Михайла Телігу, Василя Проходу та Івана Ремболовича, генерала-хорунжого Юрка Тютюнника, медвинських і соснівських повстанців та їхніх попередників – гайдамаків Максима Залізняка та Івана Ґонту, Івана 28 жовтня 2015 р. на 65%му році життя відійшла на Луки Сварожі письменниця, громадська діячка, член Національної спілки пись% менників (з 1997 р.) Ольга Іванівна Страшенко. Авторка багатьох поетичних і прозових творів, лауреат Літературної премії імені Васи% ля Симоненка, велика подвижниця, невтомний популяризатор укра% їнської книги, рідної мови, історії й культури. Воля Страшенко (посередині) на Купальському святі ОРУ О

84 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 25 * * * Де ви, правічні Перуне, Дажбоже? Кличу я вас неспроста. З’явища дивні, до вас я заходжу в пущу, в зелені врата. Стовбури гладжу шорсткі, товстошкірі у веснянім кунтуші; де ти, слов’янська природжена віро, сміх і дитинство душі? Де ти сховалась, язичеська Мавко, – може злякало авто? Вийди до мене сестрице-білявко, тут не підгледить ніхто… Шерех природи – сніги ж бо розтали, трем корінців і бруньок, сови волхвині, я вам на поталу зернятка кину думок! Стерлись Велесові книги і дати, давні обряди річні… нащо мені вас ген-ген виглядати, адже ви всі – у мені! Звертання за благословенням Нехай тільки правду перо моє креше і розум відсвітлює волю небес, прошу я в індійського Бога Ганеши, щоб дав мені втілити задум увесь. Ширяти думками до вічного Гангу від нашого Києва з хвилі Дніпра, де храми індусів, брахмани за рангом навчають віками терпіння й добра. Танок таємничий ведуть баядерки, там йогів невтомних дзвінкий карнавал, красуня Лакшмі поглядає в люстерко, й коханням крізь мармур цвіте Тадж-Махал. Там Делі й Калькутта в одвічних контрастах, і перець пече, і голубить жасмин; дива, що не в силу ніяким фантастам, а я хочу змірять на власний аршин. І сходить натхнення мені, як депеша, мов хобот слоновий його вилива; то, значить, вмолила я Бога Ганешу і матиму право на вічні слова. 13 червня 2008 року До Бога Індри (переспів) О Індро, палкий громовержцю, подай нам підтримку свою, на хмарі сидиш як на вежі, схилившись на самім краю. З твоєю ми поміччю зможем лихих ворогів подолать, пошли нам підтримку, о Боже, як прийде загарбницька рать! Ми будемо гнівні, відважні, стискаючи зброю в руках – бо ти держиш блискавку-вадржу, і світиться кожний твій змах! Твоя борода, як той вихор, шугає, велителю наш; ми геть переможемо лихо кіннотою та врукопаш! Бог грому небесного, Індро, навік твоя велич сія! Як небо над Гангом та Індом – так сила широка твоя! /Страшенко Ольга. Вітряні гори. Лірика і гумор. – К.: Український письменник, 1995./ Мазепу, Самійла Кішку, Івана Сулиму, Олексу Довбуша, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Лесю Українку, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Олександра Кошиця, Софію Русову, діячів ОУН Олега Ольжича, Мирона Орлика та Василя Кука, Григорія Кочура, Бориса Мозолевського, Івана Гончара, Василя Стуса, бандуристів Федора Жарка та Ярослава Чорногуза, Миколу Шудрю, Олеся Бердника, Сергія Плачинду, Івана Бровка, народного артиста України Павла Громовенка та ін. Якось кілька років поспіль, мабуть, на початку 2000-х разом з Об’єднанням рідновірів України Воля Страшенко була постійною учасницею вечорів у Будинку письменника, які ми в своєму колі називали «Велесовими читаннями». За суттю, це були вечори рідновірської поезії. На початку лютого за календарем рідновірів – велике Велесове свято, яке ОРУ відзначало поетичним словом, музикою, співом, адже Велес, крім мудрості, опікується ще й мистецтвом. Пані Воля мала надзвичайно тонке уміння проникати у внутрішню сутність проблем і явищ, точно і ємко оцінювати особисті долі тих, про кого писала, дивовижну здатність відчувати пульс життя і миттєво схоплювати його своїм поетичним пензлем. Весела, з добрим гумором, завжди вбрана в яскравий національний одяг: вишиванку, намисто, барвисту хустку на плечах – такою запам’яталася Воля Страшенко. Вона писала поезії й на язичницьку тему, прославляла українських і давньоарійських (ведичних) Богів. В одному з них є рядки, що віддзеркалюють її поетичне кредо: «Нехай тільки правду перо моє креше!». Добра пам’ять про посестру Волю Страшенко залишиться в наших серцях. Кілька її поезій ми публікуємо на спомин. Цикл «Велесове коріння»

85 Дорогі друзі, в серпні 1968 року армія, послана Москвою, на броні тисяч танків вдерлася до Чехословаччини. Після вторгнення окупація нашої країни тривала 22 роки. Цей час здавався нам нескінченним, але ми, врешті-решт, дочекалися свободи. Так само віроломно російська окупаційна армія захопила 20 лютого 2014 року Крим і насильно приєднала його до Росії. У лютому 2014 року Москва знову показала всьому світу, що вона вважає міжнародні угоди звичайним клаптиком паперу і що єдині закони, які Кремль визнає, це закони злочинного світу, закони джунглів. Незважаючи ні на що, ми вважаємо, що так само, як до свободи дожили ми, так дочекаються свого звільнення від окупації і Крим, і частина Донбасу, окупована російською армією. Два роки по тому після початку російської агресії, яка прагнула втопити в крові Революцію гідності і розбити вашу країну, ми схиляємо голови перед героїзмом, з яким ви виступили проти внутрішнього гніту і російської мілітаристської машини. Ми з захопленням стежили за вашою боротьбою за свободу, збереження національної незалежності і європейські устремління. Герої Небесної сотні, розстріляні в перший день російської анексії Криму, а потім і тисячі їхніх співгромадянукраїнців віддали свої життя в цій боротьбі, багато хто – Надія Савченко, Олег Сенцов, Олександр Кольченко – зазнали мук у катівнях ФСБ. У ці дні ми поділяємо ваше занепокоєння про те, як вільна Україна зможе впоратися з демонами корупції і ненаситної жадоби олігархів, чи вдасться їй здійснити реформи, необхідні для вростання країни, спадкоємиці Київської Русі, в західну цивілізацію, до якої вона по праву належить. З революції шлях до сучасної цивілізації тільки починається. На власному досвіді ми відчули, який він довгий і важкий. І ми, на жаль, не змогли повністю покінчити з корупцією, з впливом олігархів – так як нам би хотілося, і ми часто розчаровані станом нашого суспільства, діями наших корумпованих політиків. Але коли ми озираємося назад, як все було до 1989 року і порівнюємо це з нинішнім станом суспільства, ми бачимо, що сьогодні наші діти живуть і трудяться у вільному і процвітаючому світі. Через два роки після окупації Криму перед вами, чоловіками і жінками України, стоять два шляхи. Один веде до свободи, верховенства закону, процвітання і сучасної цивілізації. Другий шлях веде до оволодіння України нинішнім російським режимом, до насильства, до порядку, в якому українці стануть, за суттю справи, кріпаками, підданими східного деспота в Кремлі. Ми віримо, що ваше повернення до західної цивілізації завершиться успіхом і що 20 лютого 2014 залишиться у вашій пам’яті так само, як 21 серпня 1968 залишилося в нашій пам’яті як подоланий історією, але незабутий день скорботи. Ми впевнені, що в найближчому майбутньому українці й українки вільно пересуватимуться, навчатимуться і працюватимуть не лише у себе на батьківщині, а й по всій Європі, аж до Атлантики, і що Україна буде вільною, незалежною, демократичною, позбавленою прокляття корупції, сильною, процвітаючою країною. Лист підписали 89 активістів та діячів культури Джерело: http://gazeta.ua Лист українцям від громадян Чехії та Словаччини до другої річниці анексії Криму âIòîâèä Ми походимо від народів Рігведи, Едди та Іліади, а не від народів Біблії! Білі люди всього світу, єднайтеся! ÑÂÀÐÎà 25 ѲÒÎÂÈÄ

86 ѲÒÎÂÈÄ ÑÂÀÐÎà 25 осподарями XII Родового слов’янського віча були словенські рідновіри – представники громадської організації – Товариства «Словенскі староверці» та релігійної – об’єднання словенських рідновірів «Старославов храм…». На захід прибули делегати з інших слов’янських країн – Хорватії (Об’єднання хорватських родновірів та громадська організація – Товариство «Перунова Светіня»), Чехії (громадська організація «Родна Віра»), Сербії (Сербська рідновірська громада «Луг Велеса»), Росії («Союз Вєнєдов» в особі представників Товариства імені Святослава Хороброго), Польщі (рідновірська конфесія «Роджіма Вяра»). Чи не найчисленнішою була делегація з України: від Об’єднання рідновірів України прибули представники язичницьких громад «Православ’я» (Київ), «Сварга» (Тернопіль), «Поляни» (Бориспіль). Гостями Віча були директор департаменту з питань релійних організацій Ґреґор Лесяк; громадська організація «Slovansky kruh» (Чехія), представники словенських музичних колективів – ансамблі «Vedun» з Любляни, «Druzinе Batista» з Копера і «Ґіта» з Ново Место; а також представники громадських організацій «Тартарія» і «Веди» (Словаччина) (запрошені Матяжем Анжуром). Вів захід голова Товариства «Словенскі староверці», координатор Віча, жрець Ярослав – Нейц Петрічь, допомагав йому волхв «Старославового храму…» Вратіслав – Матяж Анжур. РСВ традиційно тривало три дні. Учасників та гостей Віча зустріли з хлібом і сіллю. А саме Віче розпочалося спільним виконанням гімну «Гей, слов’яни!» словенською мовою. Потім делегати вшанували хвилиною мовчання всіх рідновірів, хто торік відійшов в інший світ. Після вступного слова координатора Віча Нейца Петріча делегатів привітав директор департаменту з питань релігійних організацій Ґреґор Лесяк. Вітальні слова були також почуті від голови української делегації Волхвині Зореслави – представниці країниспівзасновниці РСВ та Марка Хрена, який виступив від імені жерців та волхвів «Старославового храму...» – першого словенського об’єднання рідновірів, яке було офіційно зареєстроване відповідно до закону Словенії про свободу віровизнання. У п’ятницю, в перший день XII Родового слов’янського віча, делегати заслухали колег, котрі оповіли про свої рідновірські конфесії, громади чи товариства, що популяризують слов’янську і, зокрема, рідновірську культуру. Йшлося про активну роботу язичницьких громад, їхню релігійну практику, книговидання та нові публікації на тему слов’янської міфології. Чеські гості з Товариства «Slovansky kruh», які потрапили на Родове слов’янське віче вперше, розповіли про попередній з’їзд Європейського конгресу етнічних релігій та представили свій план організації ЄКЕР у 2016 році, що має проходити в Празі (проведення цього конгресу в Празі планувалося ще на 2013 рік, але тоді організатори його скасували). Вечірня програма першого дня була концертною: в розкішній залі перед делегатами Віча виступив музичний ансамбль «Vedun» («Ведун») і квартет словенської народної музики «Druzine Batista» («Родина Батіста»). «Ведун» підготував звуко-енергійну обрядову музику і пісні слов’янських культур під загальною назвою «Звуковий образ слов’янської душі». Цей ансамбль порадував гостей ще й у суботу вранці, коли завітав на наукову конференцію, де виконав окремі пісні з поясненням ритуального значення звуків. У квартеті «Родина Батіста» протягом багатьох років музикують разом представники трьох поколінь: дід Славо Батіста (1927 р. н.), його донька Ірена, онуки Метка і Від. Аби зберегти самобутність свого гурту, Славо власноруч виготовив музичні інструменти. Прості й водночас оригінальні, рідкісні народні мелодії музиканти виконували так, як їх грали і співали у давнину. Прості тексти їхніх пісень містять величезне багатство емоцій і мудрість словенського народу. Вони доносять до нас відомості про ЛЮБЛЯНА ГОСТИННО ПРИЙНЯЛА УЧАСНИКІВ РОДОВОГО СЛОВ’ЯНСЬКОГО ВІЧА 14/16 серпня 2015 р. у місті Любляна (Словенія) відбулося XII Родове 14/16 серпня 2015 р. у місті Любляна (Словенія) відбулося XII Родове слов’янське віче, започатковане в Україні ще в 2003 р. як міжнародна слов’янське віче, започатковане в Україні ще в 2003 р. як міжнародна нарада слов’ян/рідновірів нарада слов’ян/рідновірів Президія XII РСВ. Зліва направо: Нейц Петрічь, Галина Лозко, Марк Хрен Г

87 ÑÂÀÐÎà 25 ѲÒÎÂÈÄ сумні і радісні часи в житті словенців. У суботній день проходила міжнародна наукова конференція «Культ Предків у слов’ян». Учасники Віча слухали виступи своїх колег про те, які слов’янські поховальні ритуали були або ж збереглися у їхніх країнах до сьогодні, які є історичні джерела цих церемоній, а також про рідновірський екологічний світогляд, пов’язаний з поховальними обрядами слов’ян. Своєрідним підсумком конференції була доповідь голови української делегації, професора Галини Лозко «Філософський та обрядовий смисл культу предків у слов’ян». По кожному виступу відбувалося обговорення, лунали запитання і відповіді. Після конференції були розглянуті актуальні питання Віча, серед яких, зокрема, було прийняте рішення про розширення участі в РСВ. Так, внаслідок одноголосного схвалення новим членом Віча стало рідновірське товариство «Slovansky kruh» із Чехії. З огляду на те, що ця організація вже готує у 2016 році Європейський конгрес етнічних релігій у Празі, делегати ухвалили провести тут напередодні й XIII Родове слов’янське віче. А ввечері на делегатів та гостей Віча чекала ще одна концертна програма, яку підготував гурт виконавців середньовічної музики «Ґіта» (керівник – Бояна). Завершальний, недільний день був також цікавим. Він був присвячений обрядовій практиці. Зранку учасники Віча зібралися на «Сварожому торжку» (щось на зразок історичної ринкової площі) у Любляні, де волхвами й жерцями «Старославового храму...» був проведений обряд освячення липи, яка у словенців символізує Дерево Життя. Делегації стали біля каменів навколо липи відповідно до сторін світу, звідки вони приїхали. Обряди освячення липи та єднання слов’ян були проведені з використанням таких елементів святості, як вода, повітря, земля і вогонь. Кожна слов’янська делегація привезла сюди камінь зі свого храму та поліно. З цих полін від кожної слов’янської країни запалав священний Вогонь. Попіл від нього був посипаний навколо сильного коріння Дерева Життя, яке втримає це Дерево і за найсильніших вітрів. Під липовим віттям пролунали молитви всіма слов’янськими мовами, присвячені Батьку Небу і Матері Землі. Цього ж дня, трохи згодом, учасники Віча переїхали до курортного селища Богіньска Бистриця, де, піднявшись неподалік на Айдовські ґрадец, вшанували слов’янських предків. Богіньска Бистриця розташована на відстані менше 80 кілометрів від Любляни поблизу альпійського озера Богінь, навколо якого нині розкинувся знаменитий курорт з однойменною назвою. Тож такою прекрасною поїздкою в район словенських Альп, яку організували господарі, українська делегація була приємно вражена. Адже побувати у священних для кожного словенця місцях є дуже престижним для всіх інших слов’ян. Саме тут словенціязичники чинили чи не найзатятіший опір християнізації. У Словенії до цієї місцевості ставляться з великою повагою. А сам Айдовскі ґрадец є символом незалежності Словенії. Айдовскі ґрадец – це високий пагорб (580 м над рівнем моря), розташований на схід від Богіньської Бистриці, на правому березі гірської річки Сави Богіньки. У VIII столітті тут стояла міцна фортеця, в якій стримували облогу християнських військ захисники предківської віри на чолі з молодим вождем Чортомиром. Цей героїчний опір пращурів словенців був оспіваний поетом Франце Прешереном у знаменитій поемі «Хрищення при Савиці». Честь провести обряд вшанування слов’янських предків, тризну по оборонцях рідної віри була надана голові української делегації, Волхвині Зореславі. Допомагали у цьому словенські волхви та жерці. Лунали молитви… По колу посолонь були пущені ріжок з ритуальним напоєм та поминальне коливо. А завершилося дійство виконанням українського Славеня Життю. Українська делегація висловлює щиру подяку духовним провідникам словенських рідновірів – координатору XII Родового слов’янського віча, жерцю Ярославу Н. Петрічу та волхву об’єднання «Старославов храм...» Вратіславу М. Анжуру за гостинність і належну організацію заходів Віча. Слава слов’янам! Жрець ВОГНЕДАР, учасник XII Родового слов’янського віча Матяж Анжур Учасники XII Родового слов’янського віча біля освяченої липи. «Сварожий торжок». Любляна

88 ѲÒÎÂÈÄ ÑÂÀÐÎà 25 Уже вкотре Грецька держава показала, що вона досі не спроможна позбутися своїх візантійських і середньовічних химер і, будучи не в змозі поважати гідність своїх же законів (у даному випадку – Закон № 4301/2014), вона відкидає рішення Першої інстанції свого ж суду, чим викликає Рух підписання сотнями етнічних еллінів (цього прес-релізу), щоб отримати офіційне визнання статусу релігійної конфесії предків як корінних народів та історично безперервної до наших днів Грецької Етнорелігії, незважаючи на жорстокі переслідування її християнством. У виправдання відмови дається відповідь, що безпосередньо ображає інтелект і знання історії навіть пересічно освіченої людини: чисто релігійні терміни Етнорелігія і Етнічні елліни (як стверджується) створили плутанину в свідомості публіки! Яка публіка? Публіка, яка в цій же державі залишилась необізнаною з нашою релігією й освіта якої спирається на християнський катехізис, нав’язаний через систему шкільної освіти, з релігією, якій усі греки слідували протягом багатьох століть до появи християнства і яку багато греків сповідують до сьогодні! Це релігія, яку образливо прозвали ідолопоклонством, паганізмом (язичництвом) або «dodekatheistic». Назва релігії, переданої нам, це Етнічний Еллінізм, так як вона була освячена і визначена в Трієсті, в 1730 році. До тих пір вона просто називалася Еллінізмом. Тому самоназва Етнічний Еллінізм стає сучасним терміном щодо нації, яка була створена в контексті французької революції, сенс якої є політичним, і який грецькою мовою також називають етносом. І, звичайно, він також стає назвою самої Грецької держави. Претензія передбачуваної плутанини виглядає комічно: насправді, це схоже на атеїста на ім'я Христос, який вимагав би, щоб християнство перестали називати християнством лише тому, що це ім'я неприйнятне для нього самого, або хоча б для якогось футбольного клубу: «Етнікос» Піреї треба назвати якось так, щоб не викликати плутанини в свідомості громадськості щодо того, чи підтримує грецька держава його, чи схвалює його, чи контролює його. Проте несподівана спроба надати сучасний політичний сенс терміну «етнічний» відрізняється від того, що, зазвичай, він означає в контексті теорії релігій, і є вкрай небезпечна. Ми, звичайно, розуміємо, що ця специфічна інтерпретація явно спровокована з метою, щоб послужити основою для передбачуваної плутанини. Тим не менше, це не робить цю інтерпретацію менш небезпечною, оскільки ця порівняно проста проблема заперечила нам основне право бути визнаними існуючими в нашій власній країні. Вона була спрямована у зовсім інший контекст, що не має відношення до судової справи. Ми повинні повторити, що це питання, що стосується виключно релігії. Воно було переведено в новому контексті, який Грецька держава, ймовірно, знайшла особливо неприємним, якщо вона не піклується, щоб повернути справу в те русло, куди належить її предмет. Оскільки ми вважаємо себе відповідальними людьми і, перш за все, патріотами, ми б ніколи не прийшли до такого непорозуміння. Тому Еллінська Етнорелігія просто подає справу в апеляційний суд щодо її визнання на підставі закону № 4301/2014, всі попередні умови якого ми належним чином виконуємо і мирно чекаємо від Грецької держави дотримання своїх власних законів, хоча б цього разу. Це особливо актуально, враховуючи, що в останні роки через згадану відмову держави щодо надання юридичного статусу нашій релігії ми були несправедливо і нелогічно змушені на вимогу окремого державного міністерства заплатити кілька тисяч євро як «бізнес-податок» незважаючи на численні письмові протести з нашого боку. Так, ви прочитали правильно: «бізнес-податок»! Ми звертаємося до всіх співвітчизників, усіх Етнічних Еллінів, згуртуватися навколо офіційного представника Грецької Етнорелігії в стані підвищеної бойової готовності. Незважаючи на трату часу й коштів, ми слідуватимемо поклику наших Богів і душ наших предків у цьому несправедливому, виснажливому і душеруйнівному процесі. Ми не відступимо. Ми досягнемо успіху в нашому законному прагненні! Верховна рада етнічних еллінів Press Release 301/02.08.2015 «ГРЕЦЬКІ ДЕРЖАВНІ ПОБОЮВАННЯ, ЩО НАША РЕЛІГІЯ НАЗИВАЄТЬСЯ ЕЛЛІНСЬКОЮ, ЕТНІЧНОЮ» Еллінський приватний храм у Греції Престіл в еллінському храмі

89 ÑÂÀÐÎà 25 ѲÒÎÂÈÄ сландці скоро зможуть публічно поклонитися рідним Богам Тору, Одіну та Фрігг у своїй власній святині. З початку 2015 року в Ісландії почалося будівництво першого великого храму норвезьких Богів на місці, де відбувалися поклоніння, починаючи ще з епохи вікінгів. Вшанування Богів у Скандинавії припинилося через прийняття християнства близько 1000 років тому, але сучасна версія скандинавського язичництва нині набуває популярності в Ісландії. – Я не думаю, що хтось вірить у однооку людину, яка їде на коні у вісім футів, – говорить Гілмар Орн Гільмарссон, головний Волхв об’єднання «Asatruarfelagid», яке відновлює віру в норвезьких Богів. – Ми бачимо в міфологічних переказах поетичні метафори і прояви сил природи в людській психології. Чисельність членів Asatruarfelagid в Ісландії за останнє десятиліття зросло втричі (до 2400 членів у минулому році) від загальної чисельності населення (за даними статистики, в Ісландії 330 тис. населення). Храм буде круглим, заглибленим на 13 футів у пагорб з видом на ісландський Рейк’явік, з куполом на вершині, освітленим сонячним промінням. «Зміни сонячних сезонів створюють простір для нас, і ми прагнемо сонячних барв», – сказав Гільмарссон. У храмі відбуватимуться різні церемонії, такі як весілля і похорон. Члени нашої громади також надають власні імена дітям і здійснюють ініціації підлітків, так само і в інших релігійних громадах. Сучасні язичники Ісландії досі здійснюють древній жертовний ритуал «Тех» з музикою, читанням, принесенням їжі і пиття, але тварин нині в жертву не приносять. Інформуємо також, що головною конфесією Ісландії є Євангельська Лютеранська Церква – державна християнська церква Ісландії, що належить до протестантських церков. Цікаво, що її очолює Аґнес М. Сіґурдардоттір – перша жінка-єпископ Ісландії. Рідновіри України щиро радіють і вітають наших друзів-рідновірів Ісландії! А нашим заможним співвітчизникам в Україні нагадаємо, що вони втратили історичний шанс бути першими, до чого наш часопис «Сварог» закликав ще в 1995 році. Повідомлення «Reuters» Вперше за 1000 років у Ісландії збудують храм норвезьких Богів Сучасний варіант скандинавської рідної віри (язичництва) Сучасний варіант скандинавської рідної віри (язичництва) в Ісландії нині набуває популярності в Ісландії нині набуває популярності Головний волхв Асатру Гільмарссон очолює процесію Асатру Асоціації в Pingblot Церемонія в Національному парку Pingvellir біля Рейк'явіка («Reuters») 4 сторінка обкладинки «Сварога» № 3 за 1995 р. Фото «Reuters» І

90 ÁÎÆÀÒÊÎ ÑÂÀÐÎà 25 ÎÆÀÒÊÎ Äèòÿ÷à ñòîðiíêà Ірина ПРОКОПЕНКО СОНЦЕ, СОНЕЧКО ТА СОНЯШНИК Починався літній день. На листі дерев переливалися всіма барвами райдуги крапельки роси. Співали птахи, тягнулися квіти до Сонця, а над ними басовито гудів Джміль: – Ж-ж-жарко... Йому й справді було жарко. – Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорстоке. Почуло Сонце та й каже: – Кожен день я проміння на землю посилаю, щоб черешні скоріш дозрівали, щоб пташки співали, щоб діти смаглявими ставали, а він... він мене жорстоким назвав. Образилося Сонце та й сховалося за хмару. Похмурно на світі стало, квіти пелюстки згорнули, птахи замовкли, мурахи входи та виходи своїх домівок закривати почали. – Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити? – зашепотіли Дерева. – Я тут, ось я, – сказав хтось тоненьким голоском, і всі побачили маленького, червонокрилого жучка, якого й справді Сонечком звали. – А ти можеш землю зігрівати? – спитали Дерева. – Ні. – А можеш так зробити, щоб черешні поспіли? – А щоб діти засмагли? – І цього не вмію, – зітхнуло Сонечко, – я тільки попелиць знищую, червців, кліщиків павутинних та інших дрібних шкідників. – І за це тобі, Сонечко, спасибі, – вклонилися Дерева і знов зашепотіли: – Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити? – Може, я зумію допомогти? – спитав Соняшник. Він теж був на Сонце схожий: кругла голівка у жовтогарячих променях. – А ти можеш землю зігрівати? – спитали Дерева. – Ні. – А зробити так, щоб черешні поспіли? – Ні. Не мо-жу... – А щоб діти засмагли? – І цього не вмію, – тихо мовив Соняшник, – я тільки насінням людей годую. – Це ж добре! Спасибі тобі, Соняшнику, – вклонилися Дерева. А Джміль знов гудів. – Ж-ж-жаль, квіти пелюстки згорнули, ж-ж-жаль. – Жаль! – обурилися Дерева. – А хто Сонце образив, хто його жорстоким назвав? Все ти, все ти, Джмелю! Вони так розхвилювалися, так розгойдались, аж вітер знявся. Злякався Джміль, почав у Сонця пробачення просити: – Ж-ж-жити без тебе не можна, пробач мені, пробач. Виглянуло Сонце з-за хмари, посміхнулося привітно. Зраділи дерева, пташки защебетали, квіточки розкрилися, а Джміль над ними гудів: – Ж-ж-жарко.., але не дуже, але не дуже...

91 ÑÂÀÐÎÃ 25 ÁÎÆÀÒÊÎ Мабуть, усі народи в давнину вважали Сонце святим. Сонце – головне джерело світла й тепла, від нього залежить усе у природі, а отже, й сама людина. Для Землі Сонце – могутнє джерело космічної енергії. Воно визначає екологію планети, дає світло й тепло, необхідні для рослинного і тваринного світу, і формує найважливіші властивості атмосфери. Сонце, вітер, морські хвилі і біомаса є енергетичною сировиною, яка постійно оточує нас і яку легко використовувати. Її не треба видобувати з землі. Це відновлювальна енергія. Саме для того, аби привернути увагу до екологічно чистих, поновлюваних джерел енергії, європейське відділення Міжнародного товариства сонячної енергії, починаючи з 1994 р., організовує щорічний День Сонця. Сонце – найближча до нас зірка. Вона має вигляд велетенської розпеченої кулі. Ми бачимо Сонце як велике коло, діаметр якого дорівнює 1 390 000 км, а важить воно майже у 333 рази більше за Землю. * * * Надія КРАСОТКІНА Ось Сонечко з’явилося над світом, І стало видно, тепло – скрізь краса! Все заквітчалось зеленню та цвітом, На травах срібно виграє роса. З’явилось Сонечко – усе живе радіє І ніжиться в приємному теплі. А Сонце промінці гарячі сіє, І стало весело і радісно Землі. Земля співає і радіють люди, Рослини, звірі і пташки малі. Як Сонце є, тепло і світло буде. Життя цвістиме на усій Землі! Тепло і світло. Як без цього жити? Без світла і тепла життя нема. І доки буде Сонечко світити, Мине нас холод і страшна пітьма! Українські приказки про Сонце  Сонце світить для всіх.  Сонечко в дорозі не спіткнеться.  Сонце гріє, Сонце сяє — вся Природа воскресає.  Сонця в мішок не зловиш.  Сонця решетом не вхопиш.  Засвітить Сонце і в наше віконце.  Весняне Сонце, як дівчини серце.  Зо світу до ночі не стуляє Сонце очі.  Хто в темряву дивиться, той Сонця боїться.  Мах – на Сонце, та бух – на Землю. ІЗ НЕБА ДИВО ЗОЛОТЕ І СВІТИТЬ НАМ, І ГРІЄ 3 травня — День Сонця У міфологічному світогляді світло символізує зрячість. Давні люди вважали, що небесні світила — то очі Богів. З першим променем Сонця вранці, за повір’ям, знищується вплив злих духів. Отже, Сонце символізує знання, справедливість, милосердя, переможця неправди і всілякого зла. Його символи — коло, колесо, паляниця, корж, яблуко та інше. За матеріалами Миколаївської бібліотеки для дітей № 2 «Читайлик»: http://sovaman.blogspot.com/2015/05/3.html Сонячна символіка

Знахідка у діброві Ми годинник знайшли в діброві, В нього стрілка лише одна. А навколо – чотири слова: Літо — Осінь — Зима — Весна. Я годинник приклав до вуха І зненацька мені здалось: Це, напевно, у завірюху Загубив його Дід Мороз. Чули ми, що такий годинник Мав колись і Зелений Шум – Друг садів, що шумлять в долині, Молодої діброви кум. Навесні молодій діброві Шум зелені пісні шумів. Десь тоді, наче кінь підкову, Він годинник свій загубив. На полянах і на стежинах, В гніздах сойок, сорок і ґав Шум все літо шукав годинник, Але той – як у воду впав. Потім осінь прийшла барвиста Із останнім скупим теплом, Притрусила діброву листям І годинник із ланцюжком. А зима замела все снігом, У діброві мороз тріщить. Під горбатим заметом тихо Шум у листі сухому спить. «Де ж тепер мій годинник з боєм? – Шум діброву питає в сні. – Без будильника ми з тобою Проспимо кращі дні весни». 92 ÁÎÆÀÒÊÎ ÑÂÀÐÎÃ 25 Анатолій КАЧАН Звичаї Землі Сніги біліють лебединим пухом. Розторсав вітер гриви кучугур, Метелиця на всі чотири пальці Свистить за воронцем замерзлих вікон. А Сніговик підспівує в димар Неголосно свою сріблясту пісню. З бабусею малеча на печі Втішається химерними казками. Під вікнами танцює заметіль І стука в шибку – хочеться погрітись: Мабуть, і в неї забаганка є Сховатися у теплій рукавичці Біля звірят, Коли під вечір сонця колобок Уляжеться за даленистим гаєм. Узимку тьми нема, А біла мла Підводиться до неба на деревах І на світанку інеєм сіда На крони у садку, на бур’яни Торішні, придорожні, суховіті... Сюди ідуть: Солом’яний Бичок, Пан Коцький із Козою-Дерезою, Сестра Лисичка, Вовчик-панібрат, Але найбільше радують малечу Сніговичок і та бабуся, котра Все знає про Телесика і відьму, Сопілку і Кирила Кожум’яку. Бажається йому, Сніговику, Відчуть на голові долоню баби Шорстку й спокійну. Руку, що сто літ Пекла перепічки, борщі варила, В’язала перевеслами снопи, Снувалася бджолою коло хати. За сотню літ бабуся із села Не виїздила ані разу. Нині Вона маленьких пестить онучат. Сніговикова ж бабця снігова Мовчить собі, на казку не зважає, Стоїть, його ніколи не голубить. /Дмитро Шупта. Звичаї Землі. – К.:Молодь, 1987., с. 3-4./ Різдво Нового Сонця Дмитро ШУПТА Уже прокинулось від сну, Прогнало сон цей І повернуло на весну Зимове Сонце. А в горах, де шумить потік, Тріщать морози, Перевернувсь на другий бік Ведмідь в барлозі. Лише на горобиний скік, На скік синички Подовшав день на Новий рік, День-новорічко. А через тиждень аж на два Стрибки сороки Подовшав день після Різдва Й Нового року. Зима звернула на мороз, На хуртовини, А з неба світло полилось На Україну. Ростуть, вияснюються дні: Із кожним ранком Все більше світла у вікні, В саду за ґанком. Від світла Сонця і тепла На підвіконні Різдвяна квітка зацвіла Вогнем червоним. Як маячок, з мого вікна Вогнем-червонцем Сигнали подає вона Новому Сонцю: «Ой, Сонечко, гори ясніш І розгорайся, З Весною красною скоріш До нас вертайся...» Відчула й вишенька в саду Крізь сон-дрімоту Різдвяне світло і ходу С о н ц е в о р о т у.

93 ÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ ÑÂÀÐÎà 25 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Приклад жертовності й любові до рідного народу Книжка вийшла до 440-річчя з дня народження славетної фундаторки Київської братської школи Галшки Гулевичівни-Лозчиної та до 400-річчя Національного університету «Києво-Могилянська академія». Галина Лозко, авторка цього історичного нарису, була свідком і учасником відродження Національного університету КиєвоМогилянська академія на початку 90-х років ХХ ст. і тривалий час збирала історичні відомості про родовід двох українських сімей – Лозків та Гулевичів, найдавніші з яких сягають XV ст. Галина Лозко подала родовідне дерево Гулевичів, з якого видно найстаршого з відомих предків цього роду – Феодора Гулевича, від якого пішли інші родинні гілки. Про дитинство та навчання Галшки відомо небагато, але очевидно, що вона отримала досить високу, як для жінки того часу, освіту. Серед нечисленних архівних документів добре зберігся автограф Галшки, який авторка подає серед кольорових ілюстрацій до книжки. Гарний каліграфічний почерк засвідчує не лише ім’я, прізвище, повний титул меценатки, а й вільне володіння польською й українською мовами: «Галшка Гулевичовна Стефанова Лозчина Маршалкова Мозирська рукою власною». Галшка була знайома з багатьма видатними особистостями свого часу: Мелетієм Смотрицьким, Юрієм Пузиною, Ісаєю Копинським, Іовом Борецьким, гетьманом Петром Сагайдачним та ін. Коло її вірних друзів міцно трималося православної віри, яка на той час виступала строгим ідентифікаційним показником відданості саме Україні-Русі на противагу католицькій Польщі. Завдяки своєму патріотизму й палкому прагненню сприяти піднесенню рідної країни і народу, особистим успіхам у науці й освіті Галшка Гулевичівна в 1615 р. зробила значний внесок у добру справу, подарувавши будинок і двір для Київської братської школи. Про щирість її дарунку свідчить той факт, що започаткована нею школа, перетворилася спочатку на колегію, а згодом на академію, яка існує вже чотири століття і є одним з найпередовіших навчальних закладів України, знаних в усьому світі як Національний університет «Києво-Могилянська академія». Митрополит Петро Могила з’явився на її фундації лише в 1632 р., проте свій початок академія все ж бере від Галшки Гулевичівни-Лозчиної. Автор визначила жанр своєї праці, як історичний нарис, і, вочевидь, дотрималася заданого стилю. Особистісні відчуття авторки, її симпатії або ж критичне ставлення до тих чи інших історичних осіб читач відчуває, однак і вони мають міцне опертя на історичні події й факти, що допомагає глибше осмислити те, що було. Одним із цікавих моментів роботи над книжкою Галина Лозко назвала проблему пошуку автора портрету Галшки Гулевичівни, а також, як виявилося пізніше, й самого оригіналу портрета чи хоча б його репродукції. У цьому автору допомогли колеги, працівники Музею «Галчин дім» і сама художниця, про що згадано у передмові. Оригінальну репродукцію портрету роботи Наталії Задорожної вміщено на кольоровій вкладці часопису «Сварог» № 25. Книжка має обсяг 48 сторінок та кольорові вкладки, серед яких родові герби, автографи, генеалогічні дерева Лозків і Гулевичів, артефакти на пошану Галшки Гулевичівни та ін., а також список використаних джерел. Нова книжка Галини Лозко вчить любові до рідної країни, здатності до жертовності задля блага Батьківщини й рідного народу. Небагато ще серед нас безкорисливих добродійників, меценатів, волонтерів, які здатні на жертовний чин в ім’я великої ідеї, в ім'я збереження найсвятішого – рідної нації. Авторка завершує історичний нарис філософським висновком: «... якщо Галшка, як непересічно приваблива особистість, здатна притягувати увагу суспільства до своєї постаті вже чотири століття поспіль, значить вона жива й досі. Мабуть саме її палка жертовна любов до рідного народу та рідного краю і є тією незбагненною метафізичною силою, що триває у часопросторі вічно». Велеслава ДУДНИК Лозко Г. С. Галшка. Лозки та Гулевичі в XV–XVII ст. — Іс( торичний нарис. — Терно( піль: Мандрівець, 2015.

94 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ ÑÂÀÐÎà 25 Нова поетична збірка знаного поета-рідновіра і кобзаря-бандуриста, автора понад 20 авторських дум та пісень, п’яти книг, чотири з яких – поетичні збірки. Ця книжка Ярослава Чорногуза особлива: вона унікальна насамперед тим, що в ній уміщені твори, написані на лоні природи (Конча Озерна під Києвом). Це ті місцини, які колись були природним заповідником, але останнім часом стали безжально знищуватися «приватними власниками», яким закони не писані, й стали так званою «елітною територією», яку буквально на очах сучасників розбудовують ці псевдоелітники. Лише деякі природні острівці цього світу, що зникає, ще живуть своїм первозданним життям і надихають поета на творчість – це те середовище поезії, яке отримало своє друге життя в книзі. Чимало поезій написані під впливом сильних вражень від музики. Наприклад: «Вітер тут мене зачарував, грав журливу музику Вівальді», «Зозулі терція велика – Бетховенівська пастораль» та інші мотиви, що звучать у серці поета. У вірші «Вечірня музика» всі птахи виспівують кожен свою партію – так поет чує свій Велесовий Гай. Новим для Ярослава Чорногуза стало й захоплення мистецтвом фотографії, його авторські фотопейзажі вдало доповнюють поетичну збірку, що разом складає гармонійну естетичну єдність. Поет датує свої вірші за прадавнім трипільським календарем, що відповідає «Колу Сварожому» рідновірів і, як стверджує сам автор, яким українці користувалися ще й у часи Богдана Хмельницького у ХVІІ ст. Образне мислення поета-рідновіра знаходить в рідній Природі духовні відблиски й сліди Рідних Богів. Тут і Сварог, і Род, і Ярило, і Перун, і Велес, і Царівна Весна, і Чорнобог, і Мороз-отець, і Сонячний Бог, і молодесенький Божич – ясне сонечко, і Берізка, що цілується з Богом... «Зі мною тут мої Боги, моя містерія і казка» – пише поет. У вірші «Вернулось літо» він висловлює сокровенне бажання: «Коли життя скінчаться муки, хотів би я хоча б на мить такі, як ці Сварожі луки, у царстві вічності зустріть». У поетичному світі Ярослава Чорногуза живуть поруч Боги, Люди, звірі й птахи, уся Природа як велика поетична метафора. Так, у вірші «Осіння фантасмагорія» з’являється образ Бога, що пече картоплю: Небесне вогнище жевріло І плавивсь полум'яний сік... І Бог поволеньки, уміло У нім картоплю хмарну пік. Саме обожнення Природи, життя в ладу з нею споконвіку давало нашим Предкам силу й витривалість зберігати себе в безкінечному плетиві ланцюга історії. Поет застерігає сучасних бездуховних руйнівників Природи, що зло, скоєне людиною, не минає марно, й завжди повертається до винуватця страшною карою. Наприклад, у вірші «В гущавині гаю» поет пише: Язичницькі місця. Тут тінь Перуна – У кожнім дереві і хвильній грі, Де славили Богів сріблясті струни Волхвів прадавніх – віщих кобзарів. І письмена святі – магічні руни Різьбилися на зброї і корі, Де час неначе вічності дарунок Над озером, як ті дуби старі. І не підходь, нуворишу зміючий, З мільйонами для руйнувань сюди, Бо блискавка раптово влучить... Лиш духом чистий стань біля води, Й побожно ринь в глибини ці співучі – Очистися від скверни назавжди. У вірші «Матінці Природі» поет застерігає: Наживи мафіозні дони, Природи вбивці, це для вас! Грядуть вам всім армагедони В Перуном визначений час! Поет з болем і надією звертається до Богів про збереження Природи, в якій, і тільки в ній, може множитися людське в людині, її «добро і щастя, і любов»: «Од загребущих заховай очей, о милий Боже, цей окраєць раю», і в іншому вірші митець застерігає: «Щоб саме себе людство не вбило». Завершальним акордом збірки звучить звернення до матінки Природи: «Я тихо всіх Богів благаю: «О збережіть оце усе!». Поетична збірка Ярослава Чорногуза буде чудовим дарунком усім, хто любить поезію, рідну землю і Рідних Богів. * * * Українські читачі вже знайомі з дитячою книжкою Іґора Ґуревича «Борек і Боги слов’ян», виданою тернопільським видавництвом «Мандрівець». Нещодавно побачив світ цікавий етнографічний альбом Іґора Д. Ґуревіча «Пізнай слов’ян». Ця оригінальна кольорова праця є першим виданням, яке в доступній формі представляє етнокультуру древніх слов’ян, створена на основі спільних зусиль історичних реконструкторів. Книга має новаторське графічне оформлення, до якого підібрано понад 200 світлин, зроблених під час численних фотосесій в етнографічних музеях під відкритим небом у Польщі: у Воліні, Торґелові, на пленерах і в студії. Кілька десятків висококласних історичних реконструкторів і ремісників з усіЯрослав Чорногуз. Велесів Гай. — Київ, 2013. — 152 ст., 72 іл. Іґор Ґуревич. Пізнай Слов’( ян. — Польша, Щечін, 2014.

95 єї Польщі, а також Німеччини та Білорусі представили витвори, скопійовані з археологічних пам’- яток, що відображають різні сфери слов’янського автентичного життя – від харчування, житла, замків, гігієни дітей, торгівлі, найважливіших ремесел, військової справи й до свят, обрядів і поховальних звичаїв. Видання альбому підтримав маршалок Західнопоморського воєводства. Інформаційними спонсорами виступили польський телеканал «Historia» і Фундація реґіонального розвитку «Biellik». Сподіваємось, що альбом буде цікавим і українським шанувальникам давньої язичницької культури слов’ян. http://www.triglav.com.pl/oferta/alb umy/igor-d-gorewicz-poznaj-slowianszczegoly.html * * * Ця найповніша в Україні публікація текстів Велесової Книги до сьогодні є найавторитетнішим перекладом унікальної духовнокультурної пам’ятки, недаремно її перевидано вже всьоме: вочевидь, ця книга є затребуваною в українському суспільстві. Прочитання, переклад і тлумачення текстів давнього письма виконано науковими методами, що вигідно вирізняє дослідження саме цієї авторки. У цьому виданні зроблено деякі уточнення перекладу та додано нову джерельну базу, зокрема, враховано авторитетні наукові висновки українського мовознавця д. філол. н. Михайла Худаша про автентичність пам’ятки. Авторка також спиралася на Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Велесова Книга – елемент культури українського народу», проведеної під егідою Міністерства освіти і науки Київським міжнародним університетом (кафедра слов’янської філології і загального мовознавства) у листопаді 2013 р. Читач познайомиться з літературним перекладом давнього твору сучасною українською мовою. Релігієзнавчий коментар і публікація архівних матеріалів та численного списку джерельної бази наочно засвідчують академічність видання. Вперше в українському мовознавстві укладено лексикографічний словник мови Велесової Книги на 8500 слів. Ця книга містить оригінальні тексти дощечок без будь-яких втручань у правопис давньої пам'ятки та становить собою своєрідну енциклопедію давньої віри наших Предків. Видання має ошатну багатоколірну обкладинку, містить мистецькі графічні заставки та прикраси, які роблять книгу гарним подарунком шанувальникам української та слов’янської старовини * * * Небагато знайдемо в сучасній українській літературі дитячих книжок, які б відповідали запитам дитини-рідновіра. Тим важливішим є вихід в серії «Українській дитині» книги лірики та ігрової поезії знаного дитячого письменника, лауреата премії імені Лесі Українки Анатолія Качана. Книга відразу викликала хвилю позитивних доброзичливих відгуків не лише відомих літературознавців, журналістів, а й маленьких читачів та їхніх батьків. Ось кілька прикметних характеристик: «Анатолій Качан вважається дитячим поетом. Він є ним, хоч критики вже не раз відзначали, що його поезія однаково цікава як для дітей, так і для дорослих. І в цьому, як відомо, виявляється один із найважливіших об'єктивних критеріїв оцінки літератури для дітей. Письменник створив свій художній світ. Він дуже виразний, рельєфний, системно проявлений, його аура має високу консистенцію і через те вона наділена вельми потужною здатністю настроювати душу» – написав літературознавець, відомий рідновірам дослідник Велесової Книги Григорій Клочек (до речі, доктор філологічних наук!). Як позитивну рису поезії Анатолія Качана відзначають також його прагнення залучити юне покоління, що народилося й виросло в незалежній Україні, до засвоєння народнопоетичної спадщини і рідних мовних скарбів, які нині набувають особливої ваги. Справді, час показує, що нації, які будують свої держави на етноісторичному ґрунті, є найуспішнішими. Анатолій Качан родом з Півдня України (с. Гур’ївка Новоодеського р-ну Миколаївської обл.). Його поезія ніби дихає степом і морем, і дитинством, і водночас вона може бути окреслена як філософська, природна, магічна. Часом жартівливі образи надають поезії автора особливого чару – ось, наприклад, вірш-преамбула на початку книги, яким поет починає знайомство з маленькими читачами: Мені над морем у Алушті Приснилась дивна дивина, Що діти, знайдені в капусті, – Це любі друзі Качана... ...Бо це не жарти з читачами – Ми справді – родичі із вами, Якщо, можливо, не по крові, То по співучій нашій мові. ÑÂÀÐÎà 25 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Анатолій Качан. Листи з осіннього саду: лірика, ігрова поезія: [для дітей дошк. та мол. шк. віку] / Анатолій Ка( чан; художн. Кость Лавро. — К, Веселка, Тернопіль: Нав( чальна книга — Богдан, 2013. — 63 с., іл. Галина Лозко. Велесова Книга — волховник. — Видан( ня 7(ме зі змінами та допов( неннями. — К.: ФОП Стебе( ляк, ТОВ «Мандрівець», 2015. — 512 с.: ілюстрації.

96 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ ÑÂÀÐÎà 25 Тут справді наявна і глибока філософська думка (спорідненість усіх представників народу, якщо не по крові, то за мовою), і педагогічний талант автора (адже не кожна доросла людина знаходить слова, зрозумілі дитині), та й діти одразу якимось незбагненним (шостим?) чуттям відчувають, з ким можна подружитися й весело погратися. Це, власне, те, на що звернули увагу літературознавці: поезію Анатолія Качана можна окреслити як «етнопоезію», і ми б додали – як «етнопедагогіку». На сторінках книги живуть дивовижні істоти: Вітер-листоноша, Співучий сад, Яблунька-школярка, Квітка Сонця (сонях), Маятник дитинства (гойдалка), Зелений Шум, Летюча квітка (метелик), Зимові яблука (які перетворюються в снігурів), Снігова Баба (яка щедрує), Степова царівна, Південний Бог, Синє море, Телескоп степів (степова криниця) та багато інших чарівних речей та явищ. Серед них чільне місце посідають морські символи: мушлі, маяки, вітрила, а також язичницький Сонцебог і Зелений Шум, і загадки, і вірші-безконечники («і так далі досхочу»). Книжка щедро проілюстрована художником Костем Лавром, що дозволить маленьким читачам перенестися уявою в той чарівний барвистий світ, який зветься казкою, а їхнім батькам – хоч на часину зустрітися з дитинством. Збірка Анатолія Качана «Листи з осіннього саду» відзначена першою в українській дитячій літературі приватною нагородою – літературно-мистецькою премією Володимира Рутківського «Джури» (2014) – за створення високохудожнього образу українського Причорномор’я. Нова книга Галини Сергіївни Лозко, Волхвині Зореслави, професійного філософа-релігієзнавця, автора численних наукових праць з даної тематики, без сумніву, є непересічною подією в українській духовній культурі. Досвідчений науковець, професор з великим стажем викладання у вищих навчальних закладах етнологічних, українознавчих та релігієзнавчих дисциплін, Галина Лозко докладно і глибоко аналізує феномен релігії, як головного компонента національної культури. З перших рядків книга захоплює оригінальними поворотами думки, викликає інтелектуальний ентузіазм, спонукає до роздумів, вражає логічним вмотивуванням висновків і узагальнень. Епіграфом до книги авторка взяла слова І. НечуяЛевицького «Народ кладе на своїх Богів печать своєї національності». Ця думка проходить червоною ниткою через усю працю, що перегукується з думками багатьох інших мислителів, які наведено в книзі і які залишилися поза її текстом. Наприклад, Л. Фейєрбах: «Поки є багато народів, доти буде й багато Богів» та ін. Отже, кожен народ має своє власне унікальне уявлення про Богів, звідси й назва книги. Галина Лозко у передмові пише, що вона «прагне розглянути релігійні процеси не стільки «вшир», скільки «вглиб», подати осмислення глибинних причин тих чи інших духовних явищ, які суттєво впливають на життя соціуму в наш час», що їй вдається вповні. Вражає високий рівень синтезу інформації, який дає змогу науковцю зробити цінні висновки. Як вважає авторка, традиційні язичницькі релігії є невід’ємною складовою частиною автохтонної національної культури і мають бути включені до загальнодержавної програми етнокультурного відродження та отримати державну підтримку, як це вже відбувається в Литві, Ірландії, Словенії та інших європейських країнах. Адже феноменальність Рідної віри полягає в тому, що вона консервує, а за сприятливих умов – самовідтворює власні етнічні цінності. Ця книга має бути настільною книгою для кожного рідновіра й патріота України. Георгій КОЖОЛЯНКО, д. і. н., професор Галина Лозко. БОГИ І НА( РОДИ: Етносоціальний ви( мір. Курс лекцій з релігієз( навства. — Тернопіль: Ман( дрівець, 2015. — 624 с. Для словенців поет-романтик Франце Прешерен (1800 — 1849) уже став національним символом, як для українців Тарас Шевченко. В Україні окремі твори Ф. Прешерена, переважно сонети, було перекладено в 1977 р. у серії «Перлини світової лірики». З поемою «Хрищення при Савиці» в перекладі українською мовою Галина Лозко знайомить українських читачів уперше. На тлі жорстоких кривавих боїв словенців-старовірів з християнськими загарбниками в 772 р. Прешерен змалював трагічне кохання двох молодих людей. Сюжетна лінія любовно-психологічного змісту має дещо завуальований філософський підтекст. Доля і внутрішня еволюція героїв твору, хороброго воїнаповстанця Чортомира і юної жриці Богомили допомагає автору розкрити головну думку: вимушене охрищення персонажів поеми виглядає зовсім не як перемога християн, а лише як фатальна неминучість. Проте в їхніх діалогах, вочевидь, засуджено антилюдяний характер християнізації європейських народів. Поетичний переклад твору українською мовою здійснено за виданням: Свій переклад поеми Франце Прешерена Галина Лозко присвятила Старовірам Словенії та Рідновірам України. Франце Прешерен. Хрищення при Савиці: поема [переклад зі словен( ської Г. Лозко]. — Тернопіль: Ман( дрівець, 2016. — 36 с.