Часопис «Сварог» № 24, 2014

,,СВАРОГ•• - Випуск 24 � 7522 � 2014 ,СВАРОГ•: Філософія, Етнологія, Релігієзнавство. В11пуск 24, 2014 (7522 літо Свароже) @.Сварог.. Часопис Релігійного центру Об'єднання рідновірів Украіни, www.oru.org.ua РЕ/JАКЦІЯ, пам 'ята й полеглого кумира Засновник та головний редактор Ãàëèíà Ëîçêî і вічно живого Бога Світовида ! Âåðñòêà: Âàäèì Øàïîøí³êîâ 093-677-51-27, 097-816-02-50 E-mail: [email protected] 8/ТАЕМО з поповненням роду українського: - ф� /Ііа Оq«:t,КІ>і z/tlМlaf/1' ld)l() .c4rt1Иf f//Upel4NI( «.і'4К4и. 7 Ш,НІ( а» &.и.иооа з на/ЮtриІН,,_ 1/ОНІ'tІШ Вмсти ! -lO.Юlff li,/tq11нcw.oi /Ііа ldJlO ко rащ, t/t()..llaqи fj/U(Jlelll<Jf « C,afI01» � � з на/Юq-..,,,R.и fjf)l<Altll Змти ! ІІіа U -.ж/tІЩю 1"ШU<Ol0 /ца.dq,а'СЬК,Оі 'tО.,Ц}//ік,а .Aaq()..llиf,a t/t()..llaqи « Ве.ма,'<і» 3 І<� .,шю Іf.Же '<eJ/idejtJli(Ji qUJliшtu - сшш'U«l Яросмвчи/fа ! - � � ОНІ(кіd 1>.....&�.ж"" - ."'4 '""'ш !Ііа ОК-СаІ<Іf - зн� f/Ol<Altll Aagu! JaJ; ftmliCІ<O dillil<e із jюка..ии fjlШl, JaJ;. qоІІш.х .,uili 3"Зіf,Цl І<аІ&ІfЄ ! Biq Зе.ші da..11 -си.,и,, 6'«t Boqu - зqоjюІ/ .я, А qф 6'«t Сонt+Я .каіі l>a.жtfoz qae! «Сварог� - першвІІ язичницький часопис України виходить з 1995 року Свідоцтво про Державну реєстрацію др укованого засобу мас ової інформаці і: КВ № І 0936, Державний комітет телебачення і радіомовлення України «СВАРОГ» читають, в Украіні, а також: в Австралїі, Білорусі, Болrарії, Великобр1m1нії, Вірменїі, Греції, Грузії, І1311їі, Канаці, Лаrвії, ЛІІ1Ві, Німеччині, Норвегїі, Польщі, Республіці Марій Ел (РФ), Росїі, Сербїі, Словаччині, Словенії, США, Францїі, Хор11аrії, Чехії, Японії. «СВАРОГ» NtОН!НВ npugбamu Ш/ІЯХО/М 3ВМD&1ення тит, Вндавничо-інформаціІІн11А центр •Свароrо. E-mail: [email protected], [email protected], тел.: 097-869-64-68 � Інтернет-книгарня Велеслав11 на caitri: www.oru.org.ua (кнопки •Книгарня., •Пр11дбат11•) Ïðåñ-ôîíä æóðíàëó «Ñâàðîã» Ð/ðàõóíîê äëÿ áëàãîä³éíèõ âíåñê³â ³ ðîçðàõóíê³â: ÏðèâàòÁàíê ¹ 4731 1856 2745 8281 (ä³éñíèé äî 09.30) Підтримуйте рідний •1асош1с! На першій сторінці обкпадннкн: Сварог. Робото Моміро Янковічо (Сербія). Òåëåôîíè ðåäàêö³¿:

ÑÂÀÐÎà ¹ 24, 2014 ПРАВО СЛАВИМО! ÑÂÀÐÎÃ Філософія, Етнологія, Релігієзнавство. Об’єднання Рідновірів України SVAROH The religious historical and scientific popular magazine of the Union of the Believers of the Ukrainian Native Faith. It prints materials from the history of religion of the ancestors of the Ukrainian people, theological works by professor Volodymyr Shayan, descriptions of customs and rites of ancient faith, authentic prayers, ritual song with notes, the calendar of the Svaroh Circle’s holidays. Ç̲ÑÒ ÑÂÀÐÎà ¹ 24, 2014 Ðåäàêö³ÿ. Вічна пам’ять Небесній Сотні! ........................................................3 ÑÒÎвÍÊÀ ÃÎËÎÂÍÎÃÎ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ Волхвиня Зореслава. Київській громаді «Православ’я» – 20 років!..........................7 ÏÎIJ¯ Родове слов’янське віче єднає слов’ян ................13 Ухвала ювілейного, X-го РСВ ..............................15 Ректорат УДАР заслухав дипломників і зарахував нових студентів ....................................17 «Зацвіла в долині червона калина...» (до 200-ліття Т. Шевченка)....................................18 Відбулася наукова конференція з проблем автентичності Велесової Книги ..........22 Увага! Конкурс! ......................................................22 105 річницю С. Бандери відзначили на Майдані урочистим Богославленням....................................23 Спорудження святилища на Говерлі (фото)........23 Лицар з Мечем Арея...............................................24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Міфологема Воїна Світла в індоєвропейській культурі ................................25 Крістоф Левалуа. Калкі, десятий аватар ..............26 Сакральне мистецтво..............................................31 Правила культового живопису у ведизмі..............32 Галина Лозко. Русальна обрядовість у Рідній вірі..............................................................35 Велесич Мічуда. Молитви Зеленого Титжня..........42 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! Ðåäàêö³éíà êîëåã³ÿ. Боротьба з кумирами: хроніка християнських злочинів (добірка матеріалів) ................................................43 ÂÅËÅÑÈ× Владислава Платонова. Поезія ..............................72 Велесич Мічуда. Зрадниця Ольга й лицар Святослав (поема) ....................................56 Володимир Півень. Філософська поезія..................58 Борис Кононенко. Чотири стихії ............................60 Галина Лозко. Репресований філософ-рідновір....61 Валентин Костенко. Пророк Світовида (філософська поема) ................................................62 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ Волхвиня Зореслава. Богослов’я Числобоже в Рідній вірі ............................................................71 Рідні свята 7522 літа («Коло Свароже») ................74 ÁÎÆÀÒÊÎ Олесь Бердник. Вишня – вічна наречена (казка)............................................75 Відгадай загадку ......................................................76 Казка про велемудрого Числобога ........................77 ÂÎ ÂÐÅÌ'ß ÎÍÅ Ми створені з пороху зірок (до 100-літнього ювілею О. Зибачинського)............78 Орест Зибачинський. Воля до свободи ..................79 ѲÒÎÂÈÄ Жрець Вогнедар. Наші друзі – хорватські рідновіри................................................82 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Віктор Радіонов. Отаман-язичник Михайло Гаврилко..................................................87 Книги – на полицю рідновіра..............................89 Арійська музика ......................................................92 Творіть Світовиду Славу Велику!...........................96

ÑÂÀÐÎà 24 ” –¿ØÕ—‹ ¿ –≤ƒÕ¿ ¬≤–¿ піднімає дух української нації до найвищої досконалості; повертає народові втрачені шляхетні цінності; підносить свободу духу і національну гідність; загартовує стійкість і відпорність чужим ідеологіям. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÏÅÐØÀ Не цурайся Роду свого, Його Звичаю та Мови, Бо рідна Мова і Звичай Зберігає енерґію нації. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÄÐÓÃÀ Не оскверняй Душу Чужинськими звичаями, Бо чужа пісня і молитва Дає силу твоєму ворогові. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÒÐÅÒß Будь терплячим, Але не допускай наруги Над твоїми Рідними Святинями. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ×ÅÒÂÅÐÒÀ Не руйнуй природу, Серед якої живеш, Бо цим ти відбираєш майбутнє У своїх нащадків, Зрубуєш гілку Роду свого. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ Ï’ßÒÀ Не потурай ворогам Свого народу; Якщо треба — Ставай до Священного Бою. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ØÎÑÒÀ Не віддавайся в рабство, Бо хто прийме рабську смерть, Той у Вічність відійде рабом. ÇÀÑÒÎÐÎÃÀ ÑÜÎÌÀ Не зраджуй Віру Дажбожих онуків, Бо чужа віра Руйнує Дух і тіло, Знищує націю. (Волховник. Правослов. – К., 2002) СИМВОЛ ВIРИ Â²ÐÓÞ: В усіх Українських Богів, Єдиних у Сварозі, Вічних і незнищенних, Як Всесвіт. ²ÐÓÞ: В триєдність світів Права, Ява і Нава, Створених Сварогом І удержаних в Ньому. ²ÐÓÞ: В Божественне народження українців – Онуків Дажбожих, І в силу Предків, яка перебуває з нами завжди. ²ÐÓÞ: В Радість Життя Вічного, В чистоту Душі праведної, Яка ніколи не зникає, А переходить у нове тіло. НАША ВІРА ПРАВДИВА, БО ПРАВО СЛАВИМО! (Затверджено Першим Всеукраїнським Собором Рідної Віри 25 серпня 1998) СЛАВА ВЕЛИКА Роду Вкраїнців Славу співаймо! Слава! А Рожаницям Шану складаймо! Слава! Слава Сварогу – Нашому Богу! Слава! Слава Дажбогу, Слава Перуну! Слава! Славу співаймо Матері-Славі! Слава! Дані, Мокоші, Лелі і Ладі! Слава! Слава Симарглу й Велесу-Богу! Слава! Слава Стрибогу, Навіки слава! Слава! Хорсу-Ярилу, Живі і Спасу! Слава! Богу Купайлу І Світовиду! Слава! Праву співаєм Славу Велику! Слава! Дажбовим Внукам – Ора нащадкам! Слава! Боги й Богині – Нам Берегині! Слава! Слава Вкраїнцям І Україні! Слава! ЗАСТОРОГИ НАЩАДКАМ

ÑÂÀÐÎÃ 24 3 ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ НЕБЕСНІЙ СОТНІ! «Смерті не маємо, бо життя є вічне» /Велесова книга дош. 7-Д/ «Пом’янемо тих, що свою землю Руську удобили, і наших старотців, які бо стратили сили за Русь на тих бойовищах з ворогами нашими. Бо кров їхня удобила землю нашу.» /Велесова книга, д. 4-В/ Події Євромайдану 2013, 2014 рр. глибоко ранили мільйони українських сердець, багатьох змусили зупинитися і переосмислити своє життя і громадянську позицію. Але мине 5, 20 і 50 років, і чи повідаємо ми своїм дітям про біль від вигляду понівеченого кривавого Майдану Незалежності з усвідомленням того, що це зробили не чужинці, а свої? Чи залишаться в нас сльози, щоб оплакати тих, хто загинув, і їхні осиротілі родини? Пам’ятати! – це все що ми можемо зробити. Не викидати зі своєї пам’яті юнаків та чоловіків, вбитих за те, у що вони свято вірили – у Волю та процвітання власного народу. Пам’ятати всіх тих, хто стояв із ними на Майдані, мріючи про мир та справедливість в Україні. * * * Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній Сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли Ви спатимете, i розкаже, як любить Вас. Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати. Бо син Ваш своєю кров’ю змив нашу провину. Тяжку таку. Провину тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця незрячі від байдужості, коли сиділи ми по хатах й перечікували біду. Вже не тече кров із ран вашого сина, чоловіка, батька. Більше не пече йому у грудях. Вже у Сотні своїй Небесній на Луках Сварожих стоїть він на варті разом із славетними українськими Пращурами, разом із Батьком Ором і Батьком Ареєм, мудрими Волхвами та відунами, княземволхвом Бусом (Божем), великим князем Київської Русі Святославом Хоробрим та його відданою дружиною, разом із 300 козаками Берестечка та 300 київськими студентами Крут, разом із доблесними воїнами армії УНР та ОУН-УПА, сучасниками визволення України від комуністичної чуми російської окупації. Праворуч від нього Перун та Мати Слава, а ліворуч – Героїпобратими. Небесна Сотня – вони були звичайними людьми. Це українці й представники інших національностей. Вони миттєво віддали нам найдорожче, що мали, – своє життя. За нас віддали! Вони пішли на таку велику самопожертву і загинули задля того, аби дати кожному з нас шанс жити в щасливій, вільній, квітучій та мирній країні. Ціною пролитої крові Героїв ми отримали надію на майбутнє. З покон віків не було жертви більшої, ніж віддати власне життя за тих, кого любиш. У давньослов’янському «Волховнику» (книга волхвів) описано такий епізод: Межибор сказав: «Рука – блискавка, нога – молот. Неправді за Правду – смерть». І вдарив Межибор печенізького князя в лице… І вдарив кулаком печеніга під серце. І впав мертвим князь. «Не для раті сеє, а для чистого шляху, по якому Правда йде», – сказав Межибор. Саме так вчинили Герої Небесної Сотні: вдарили по нечисті хамській для очищення шляху, по якому Правда йде визволяти Русь-Україну «від ворогів лютих, від грабіжників підлих, від загарбників хижих, від релігій облудних, від ідей руйнівних і звичаїв чужих!». Будь-якої хвилини вони могли передумати та уникнути страшних страждань, але не зробили цього, адже кожна крапля пролитої крові звільняла нас та Русь-Україну від страшної загибелі. Вони гинули для того, щоби дати Волю особисто кожному з нас – Волю від страхів, болю та плачу. Кожна крапля пролитої крові дає нам нове життя, наповнене сенсом буття та коханням, аби вічно жити в гармонії з Рідними Богами, досліджуючи та поширюючи рідні звичаї та традиції Предків наших. Приймати цю жертву чи ні – має вирішувати кожен сам. Ти можеш пройти мимо і жити так, ніби ніхто не віддавав своє життя за тебе. А можеш

4 ÑÂÀÐÎÃ 24 подякувати та прийняти все, що бажають тобі дати Рідні Боги. Ідея безсмертя є центральним елементом світогляду праукраїнців. Вона ґрунтується на повчаннях волхвів, відунів, жерців, які мали свої власні знання про потойбічне життя, а тому переконували, що смерть – це лише перехід від одного стану існування до іншого, досконалішого, безсмертного. Вмираючи, людина, як заповітний скарб, передає свій Дух та свою Волю у вічність нащадкам через Рідних Богів – через Велеса, «який на межі стоїть, світу Нава сторожить, світу Ява помагає, світу Права доглядає». Нові покоління, також, за сприяння Рідних Богів, приймають від своїх пращурів їхні духовні скарби, збагачують і, вмираючи, передають їх своїм дітям. Так діють ланцюги вічності людини і нації. Життя і Дух походять від Рідних Богів і наділені перехідними стадіями, що забезпечують безсмертя. Якщо розуміти людину, як душу і дух (у чистоті), а не як тіло, то вона безсмертна. Якщо ж розуміти людину, як тіло, то вона смертна, а продукт її діяльності може бути вічним. Душа є безсмертною лише тоді, коли вона несе в собі безсмертну Божественну сутність буття. Життя безсмертне тоді, коли воно творить Любов, Добро, Святість та Гармонію. Саме тому Небесна Сотня є безсмертною, бо кожен з понад 100 вбитих та понад 200 зниклих безвісти Героїв Русі-України віддав власне життя, проявив силу Духу та самопожертви задля кращого життя кожного українця і задля того, аби зробити весь Світ кращим, чистішим та вільним. Безсмертя людини – це світла і вічна пам'ять про її добру діяльність на Землі. Міф про Вогнептаха має походження від реального процесу самоспалення, процесу спасительства, що існував у прадавній Україні за тисячоліття до наших часів. Вогнептах відроджується з власного попелу. Це символ безсмертя через спасительство. Спасительство одвічно означало жертовність. Таким воно було колись, таким воно є й тепер, таким воно залишиться назавжди. Це не вигадка мудреців, волхвів чи жерців. Це Божественна система оновлення життя. У прадавні часи спасительство виступало як найвищий священний подвиг в ім’я свого роду, племені, народу. Форма ритуалу самоспалення, добровільного позбавлення життя, щоб дійти душею до Богів і заступитися за своїх землян, визначена святими людьми, ними ж, як правило, і здійснювана. «Посланець» до Богів – це доброволець. Таким добровольцем не міг бути пересічний член роду, племені, народу. Не міг тому, що не здатен був сам осмислити зміст цього акту і час його виконання. Таким добровольцем міг бути тільки найвидатніший представник етносу – інтелектуально, фізично, духовно. «Про смерть нашу не думаймо, Бо життя наше на полі (бою) прекрасне. Б’є крилами Мати Слава Сварожа І велить нам іти до січі, і маємо йти. І нам не до бенкету, Ні до їства борошняного, Ні до м’яса смачного. Будемо спати на сирій землі І їсти траву зелену, Доки не буде Русь вільна і сильна!» (ВК, д. 8) Пригадаймо останні слова Героїв Небесної Сотні: Георгій Арутюнян. «Питаю: Жоро, тобі не йметься? А він: «Не йметься. Йду я, Андрію, на барикади!» Останній раз я бачив Георгія о четвертій ранку». Іван Бльок. «Тату, може, не поїдеш? Я чув, там снайпери стріляють», – просив малий син. Пригорнув до серця на прощання: «Синку, я їду, але повернуся героєм. І з перемогою». Це були його останні слова. Володимир Бойків. «Наталко, я тут біля водометів, біля вулиці Грушевського, я тут повинен бути», – пригадує пані Наталія. – І на цьому, а то було пізно ввечері, зв’язок обірвався. Можливо, тієї митi його й убили...» Сергій Бондарчук: «Тепер, що б не сталося, я не дозволю собі відійти назад. Заради цих хлопців, що полягли у нерівному бою, заради України треба стояти доти, доки ми не доб’ємося того, задля чого тут стоїмо. Я собі цього ніколи не пробачу, якщо так колись станеться». Сергій Бондарєв. «Я зателефонував Сергiєвi 18 лютого увечері, перед штурмом Майдану, – згадує його друг Павло. – На диво, він перебував у піднесеному настрої, нічого не боявся. Сказав, що ще трохи – i все зміниться, перемога дуже близько. Це його останні слова». Олексій Братушка. Сестра Оля запитала: «Ти куди?!» Та вiн був упертим: «Не можу сидіти вдома, коли на Майдані доля країни вирішується». Знаєте, вiн ніби щось відчував, бо сказав на прощання: «Не знаю, чи повернуся...». Валерій Брезденюк. Валерій поїхав на Майдан, бо не міг терпіти хабарництва i знущання з на-

ÑÂÀÐÎÃ 24 5 роду. Останнього разу, коли ми з ним бачилися, він сказав такі слова: «Якби всі люди дослухалися одне до одного, поважали одне одного, дбали не лише про свої кишені, то держава була б іншою...». Богдан Вайда: «Не маємо права на байдужість», – сказав. Зібрав речі та вирушив на боротьбу. До Києва, на Майдан. Юрій Вербицький: «За справедливість». Устим Голоднюк. «Рабів до раю не пускають», – такими є останні слова, які залишив Устим на своїй сторінці в соцмережі. Сказав побратимам: «Ще один раз йду в атаку – і додому». Він під час цієї атаки витягав пораненого, коли... снайпер поцілив Устимовi у голову – просто в блакитну каску миротворця ООН... Едуард Гриневич. Останні слова у соціальній мережі: «У пошуках кращого майбутнього ми зобов’язані підтримати революцію!!! Дорослі, не будьте байдужими, якщо не ви, тоді хто – ваші діти будуть захищати свободу...». Роман Гурик закрив собою дiвчину-медика, що тягнула пораненого. Антонiна Дворянець: «Я йду заради майбутнього...». Андрiй Дигдалович: «Хто, як не я?». Анатолій Жаловага: «Їду на Майдан – та й по всьому!». Загинув від кулі снайпера, кинувшись на порятунок товариша, котрого також підкосила куля. Володимир Жеребний: «Стоятиму до перемоги!» Сергiй Кемський: «Усе це непросто... Але докорiннi зміни в суспiльствi ніколи не здійснюються без зусиль тисяч i тисяч людей, які вирішили жити по-іншому». Давид Кiпiанi. Екс-президент Грузії Михайло Саакашвiлi: «У Києвi убитий Дато Кiпiанi, найкращий iз найкращих грузинських хлопців. Багато хто запитує: що роблять грузини в Україні? – Кажуть, що це не наша боротьба. Насправді, на Майдані, де настає кінець Росiйськiй iмперiї, вирішується i доля Грузії... Дато в Києві боровся за Україну, а отже, за Грузію, за Свободу!». Cергiй Нiґоян: «Борiтеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава i воля святая!». «Може, я i наївний, але зло не повинне перемагати», – так він мовив про те, чому прийшов на Майдан. «Коли буде небезпека, я стоятиму в перших рядах», – казав Сергій-Самвел Нiґоян. Так i зробив. Микола-Олег Паньків (Горошко). «Сину, не їдь!» Він відповів: «Я не поїду, інший не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти». Іван Пантелєєв: «Я маю бути там». Юрій Паращук. «Юрій вважав, що Майдан – його мiсiя від Бога, – згадує його товариш Олег Оберихiн. – Сказав, що відчуває душею, що мусить там бути». Iгор Пехенько: «Не можу бути осторонь! Не можу жити, дивлячись на цю владу, яка жирує i знущається з народу і яка впевнена, що те все – навiчно. Їх потрiбно зупинити!». Василь Прохорський. Останній статус Василя в соцмережi, який він встиг написати за кілька годин перед своєю смертю: «Рабів до раю не пускають». Роман Сеник. Він будив нас дзвінками зі столиці: «Слава Україні! Вставай! Чого спиш? Послухай, як співаємо гімн!» Богдан Сольчаник: «Я на передовій!». Вiктор Чмiленко: «Я господар на своїй землі, я – влада у моїй державі. Бо я частинка українського народу, бо тут лягли в землю діди мої. Тi, хто зміг», – сказав так, коли вперше зросив її своєю кров’ю. Олег Ушневич: «Не за Європу, не проти чи за когось конкретного – ми боремося за їхнє майбутнє», – останній запис, який опублікував на своїй сторiнцi в соцмережi. Серед Героїв Небесної Сотні є і наш побратим, рідновір Олександр Капінос: «Сашко дуже багато зробив для Дунаївців, – зі сльозами розповідає Євгенія Лiсова, сільський голова. – Він одягнув нашу молодь у вишиванки, навчав хлопців та дівчат старовинних пісень і танців, виховував у них любов до України, відкрив спортзал, аби не ходили без діла діти, а займалися спортом. Власноруч зробив ремонт у приміщенні». Був Олександр надзвичайно талановитою й обдарованою людиною. Грав на кобзі, бандурі та гітарі. Мав чудовий голос. Завжди ходив у вишиванці. Міг поїхати в іншу країну й жити там, але не уявляв життя без своїх Дунаївцiв, без яблунь i вишень, що так рясно вкривають-

6 ÑÂÀÐÎÃ 24 ся цвітом навесні. «Хочу жити тут, на своїй, Богом даній землі», – казав завжди так. З його ініціативи у селі спорудили пам’ятний знак борцям за волю України. Щороку на День Незалежності люди збиралися тут. Сашко йшов попереду процесії і ніс у руках власноруч сплетений вінок з дубового листя. То вже стало традицією в Дунаївцях. Він один з перших оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колесніченка. Був одним з тих, хто протримався найдовше. Олександр казав: «Українці мають бути здоровою нацією». Він був переконаний, що Україна стане вільною тоді, коли виросте нове покоління сильних, мужніх людей, які не пиячать, культурних і розвинених, які щиро люблять свою країну. Таким був і сам. 10 березня йому виповнилося б 30 років. Не дожив. Перебував у Києві з перших днів Майдану. Там зустрів своє кохання – Оленку. Після революції вони планували побратися. Не докохав. 18 лютого світло-шумова граната розірвала йому голову біля барикади поблизу Будинку профспілок. Уранці 19 лютого в нього зупинилося серце... * * * Треба особливо підкреслити, що самоспалення (а йти під кулі професійних снайперів і є самоспаленням – принесенням себе в жертву) є і завжди буде великим потрясінням для тих, заради кого здійснювався цей жертовний акт. У свідомості українців, що бачили й чули про такий священний акт самозречення заради них, простих смертних людей, відбувався потужний струс, який змінював їхню психологію на багато років і навіть століть наперед. Ми не можемо й далі жити так, ніби нічого не відбулося, ніби нас особисто не стосується загибель Небесної Сотні. Маємо, нарешті, встати з дивана і будувати свою країну, починаючи саме з себе. Якщо я не за себе, то хто за мене? Але якщо я тільки за себе, – навіщо я? Нація складається з окремих людей – усі ми, кожен з нас і є нація! Запалюючи своє серце любов'ю та приймаючи рішення не бути більше байдужим, об’єднаймося! Тому, що сила в єдності. Будьмо свідомі й вдячні за велику самопожертву Героям Небесної Сотні, будьмо достойні Волі, бо «рабів до Раю не пускають!». Вічна Слава і Вічна Пам’ять Героям Русі-України! Хай Перуниця понесе їхні Душі на Луки Сварожі! Пам’ять про Героїв назавжди – у наших серцях! Славимо Велеса, Перуна і Світовида! Славимо Стрибога і Симаргла, Мокошу, Лелю і Ладу, Батька Небо і Матінку Землю! Хай відкриється Брама Небесна! Хай зійдуть до нас Світлі Боги! До нас, онуків Дажбожих! Бо ми, кращі з Роду свого, Зібралися сьогодні тут в ім’я Ваше, Бо маємо в Вас потребу! Хай брама небесна відкриється! Хай впустить у Сваргу душі Героїв Небесної Сотні, які нині відправилися до Пращурів наших! Слава всім Рідним Богам, єдиним у Сварозі! «… є життя земне, а вище є життя вічне. Мусимо дбати про вічне» /ВК, д. 7-Є/ Ðåäàêö³ÿ Остання пожиттєва світлина О. Капіноса, яку зро била фотохудожниця Ева Зелінскай 13.01.2014 Сашко Капінос (у центрі) бере участь у Богославленні Тер нопільської громади «Сварга»

ÑÂÀÐÎà 24 ÑÒÎвÍÊÀ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ 7 КИЇВСЬКІЙ ГРОМАДІ «ПРАВОСЛАВ’Я» — 20 РОКІВ! Київська громада українських язичників «Православ’я» — перша організація рідновірів, заснована в Україні в 1993 р. Громада – це, насамперед, люди, об’єднані спільною ідеєю. Говорити про Громаду, яка живе повнокровним життям ось уже 20 років, складно. Ризикуємо щось пропустити, забути. У громадському житті дрібниць не буває: кожен, як уміє, долучається до спільної справи, а всі разом творять ту самобутню спільноту, яка вперше назвала себе українськими рідновірами. Тож говоритиму про людей, про кожного окремо і про всіх разом, моїх побратимів і посестер, які були поруч 20 років і долали цей шлях разом; більше про тих, хто залишився, ніж про тих, хто не витримав і пішов. А також згадаю й про тих, хто допомагав Громаді, навіть не будучи рідновіром. Хоча були й такі, хто, завдяки Громаді ставши рідновірами, так і не змогли подолати власних недоліків і відійшли на узбіччя. Почну з найголовнішого – з Великої Ідеї. Ідея відродження Рідної віри в Україні належить професору Володимиру Шаяну (1908-1974), по праву названому Великим Волхвом. Це сталося в 1934 р. на Гуцульщині, на горі Ґрехіт у Карпатах, а в 1943 році, втілюючи цю ідею в життя, він створив Орден Лицарів Бога Сонця. Діяльність Ордену була перервана Другою світовою війною, а після війни уряд радянської імперії замовчував рідну віру як ідею «українського буржуазного націоналізму». Ніхто в Україні не знав про життєвий подвиг мислителя-язичника, який через переслідування червоної влади був змушений еміґрувати в Лондон. Лише з початку 90-х років праці Володимира Шаяна поступово проникають в Україну. Ми на власні очі побачили, як багато важить Ідея! Вона була висловлена настільки влучно, що ми реально відчули, як вона пробуджує генетичну пам’ять тих, в чиїх жилах тече українська кров. Перша київська Громада українців-рідновірів, створена на основі вчення Волхва Шаяна, змогла відкрито діяти лише в умовах незалежної держави. У Києві, столиці древньої й колись могутньої Русі, на свято Різдва Сонця 1993 року новостворена Громада українських язичників «Православ’я» оголосила себе спадкоємицею забороненої в далекому 988 р. (але не знищеної!) рідної віри русичів, що й було згодом зафіксовано в Статуті ОРУ. Така назва Громади була запропонована нами з двох причин: по-перше, ми вже розуміли, що в її основі – уявлення про Праву як Всесвітній Закон Природи й славлення Богів; по-друге, ми усвідомлювали необхідність реабілітації давньої назви нашої релігії та очищення її від пізніших (ідеологічних) церковних нашарувань. Слово «язичники», як науковий термін, для нас також було принципово важливим як альтернативне відомому церковному вульгаризму, що ним послуговується злостиве попівство й досі. Саме Громадою «Православ’я» було вперше відроджено поняття «православної рідної віри», що на початках нашої діяльності шокувало християнських служителів, які привласнили нашу назву так давно, що й забули про її витоковий смисл; а пізніше ця назва вже спекулятивно була запозичена й деякими неорелігійними сателітами, які підживлюються чужими ідеями заради власного бізнесу. Громада «Православ’я». Різдво Коляди. 1993

ÑÒÎвÍÊÀ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ ÑÂÀÐÎà 24 8 Серед перших рідновірів Громади «Православ’я» були її засновники-однодумці: я – Галина Лозко, Анатолій Богород, Віктор Лінчевський, Мирослав Сєверов, Тарас Силенко, Віктор Крижанівський, Людмила Заковоротня, Віра Глушко, Галина Гаркуша, Михайло Дубиківський, Гриць Гайовий, Надія Денисюк та інші. Перше Різдвяне свято, яке відбулося в приміщенні Київської бібліотеки № 13, відвідали й гості – представники Громади рунвістів на чолі з Богданом Островським. На святах ми утримувалися обговорювати богословські розбіжності, проте як раніше, так і в подальшому, намагалися в дружніх (а часом і гострих) дискусіях переконати наших колег, що Рідна віра завжди була багатобожною, а всілякі «монотеїстичні реформи» – це вже рух за глобальним сценарієм. Основою нашого віровчення стала фундаментальна праця Володимира Шаяна «Віра Предків наших», з якою ми познайомилися в 1990, 1991 роках завдяки бандуристу Василю Литвину (Стрітівська кобзарська школа) та світлої пам’яті Володимиру Куєвді (Товариство української мови «Просвіта»). Ця книга є збіркою богословських (філософсько-історичних) праць нашого Волхва, важливих для розуміння світоглядних основ Рідної віри. Проте для обрядоворитуальної діяльності ми не мали ніяких напрацювань. Ми розуміли, що для поширення серед українців знань про Рідну віру необхідно насамперед створити доступну спеціальну літературу, а також календар та обрядовість. Це стало нагальним завданням Громади. Завдяки нашій наполегливій цілеспрямованій праці статті про «Коло Свароже» з’явилися в українській пресі вже в 1991—95 рр. («Самостійна Україна», «Культура і життя», «Народознавство», «Берегиня»), а власні видання Громади «Православ’я» побачили світ у 1994 р. Першою ластівкою був маленький «Волховник. Основи язичницького віровчення» (видрукуваний коштом Геннадія Лозка). Моя книжка «Українське язичництво», де вперше Віра Предків подана з позицій представника рідної конфесії, видана 10-тисячним(!) накладом, побачила світ завдяки благодійності моєї мами Марії Іванівни Лозко, яка для оплати цього видання навіть продала власну квартиру. Така пожертва, на яку сьогодні здатен далеко не кожен, мабуть, таки була належно оцінена Богами, бо інформація про Рідну віру поширювалася досить швидко, й до наших лав долучалися все нові й нові люди, незважаючи на те, що державні ЗМІ були ще нам недоступні. Виникла нагальна потреба у виданні молитовника Рідної віри. Ми мусили самі стати дослідниками, вивчаючи фольклорно-етнографічні праці, збираючи по краплинах залишки тих молитовних текстів, що ще не були пошкоджені християнством, а іноді нам доводилося очищувати їх від пізніших церковних нашарувань, через що фольклористи обурювалися й дорікали нам при кожній нагоді. Зрозуміло, наша мета суттєво відрізнялася від мети звичайних збирачів фольклору, бо нам треба було не тільки збирати, а й впроваджувати Рідну віру в життя та обрядову практику народу. При цьому функція передачі була головною. Отже, доводилося використовувати вже зібране науковцями, адаптуючи його до сучасних умов. Важливо було зрозуміти, яким Богам і в який час молилися наші Предки. Значну роль у цьому відіграли видрукувані в часописі «Дніпро» (№ 4, 1990 р.) перші, ще досить аматорські, переклади Велесової книги, які містили справді поетичні язичницькі молитви до Рідних Богів. Тож на основі цих та інших джерел (особливо народних замовлянь) і було створено перший рідновірський молитовГромада «Православ’я». Святвечір. 1993 Громада «Православ’я». Великдень. 1996

9 ÑÂÀÐÎà 24 ÑÒÎвÍÊÀ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ ник «Правослов. Молитви до Рідних Богів» (1995). Це була наша спільна робота з Віктором Крижанівським, де я взяла на себе завдання збирача та упорядника, а Віктор – графічне оформлення, навіть обкладинку друкували самотужки і вручну в майстерні художника. Молитовник був видрукуваний коштами двох громад: Київської громади українських язичників «Православ’я» та Громади Святині Дажбожої в м. Гамільтон (Канада), з представниками якої ми в той час познайомилися листовно. Ми охоче співпрацювали з науковими інститутами. Так, у 1993—95 р. з ініціативи нашої Громади спільно з Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України, зокрема за сприяння професора А. М. Колодного, було проведено дві наукові конференції: «100-річчя відкриття Трипільської культури» та «Рідновірство: витоки, течії, тенденції», що засвідчили факт відновлення в Україні традиційної конфесії Рідної віри. У конференції взяли участь кілька перших рідновірських громад, обговорено проблеми відродження Рідної віри та рідного Богознавства. Ми вдячні Відділенню релігієзнавства за наукову підтримку нашої конфесії. Цього ж року побачила світ моя книжка «Українське народознавство», що містила відомості про походження українців, наших Рідних Богів та календар «Коло Свароже», видрукувана видавництвом «ЗодіакЕКО». Вона й досі залишається рекордним накладом (25 тисяч!) рідновірської книги за останні 20 років. Книга надійшла до всіх районних бібліотек України, що посприяло поширенню ідеї відродження Рідної віри. 95-й рік був плідний ще й виходом першого числа язичницького часопису «Сварог» та відзначенням Купальського свята разом з представниками інших громад України, зокрема, й нашим знайомством з двома музикознавцями: кіровоградським фольклористом Володимиром Яремчуком, який пізніше став автором культової рідновірської пісні «Славень Життю», та бориспільським композитором Вогнедаром Шапошніковим, першим язичницьким піснярем, що створив десятки авторських пісень про Рідну віру. Згодом до Громади приєдналися поети Руслан Морозовський (1996), Ярун Мотронюк, Вогнедана Ралко (1997), творчість яких започаткувала рідновірський напрям у літературі. Пізніше нашими друзями стали рідновірські піснярі Живосил Лютий та Новояр Василюк, бандурист Ярослав Чорногуз – талановиті автори музичних творів, які стали широко відомі в сучасному мистецькому просторі. Саме в 95-му й постала ідея створення Об’єднання рідновірів України (ОРУ), яке тоді об’єднало 10 громад (див. «Сварог» № 2). Але державні установи виявилися ще не готовими до реєстрації наших громад, і тим більше, релігійного центру. Ми спочатку реєструвалися як національно-культурне товариство «Громада українських язичників Православ’я» в Міністерстві юстиції України, причому процедура реєстрації розтяглася майже на півтора року й завершилася в 1995 (див. «Сварог» № 1). А ще через півтора року нас змусили перереєстровуватися в новоствореному Державному комітеті у справах релігій, що вдалося лише 18 червня 1997, бо чиновники всіляко зволікали з реєстрацією незвичної на той час конфесії. 24 травня 2001 – Державним комітетом у справах релігій зареєстрований Релігійний центр Об’єднання релігійних громад рідновірів України, до якого тоді ввійшло 13 громад, що представляли половину областей України. Треба сказати, що працівники державного управління в справах релігій у переважній більшості прихильно ставилися до нашої конфесії, надавали відповідні консультації та дозволи на проведення масових свят і обрядів, за що висловлюємо вдячність Андрію Ткачуку, Анатолію Лисенку, Василю Сапізі (нині покійному), Дмитру Братчику, Володимиру Любчику, Миколі Новиченку, Наталі Оттовні та ін. Громада «Православ’я» гуртувала навколо себе талановитих людей, здатних до творчої праці, митців, письменників, інтелектуалів. Кілька років поспіль громадівці проводили творчі вечори та презентації в Національній спілці письменників України. Наприклад, 18 грудня 1996 р. – Вечір на тему «Історико-культурне значення українського язичництва» в письменницькій секції «Літописець» під головуванням лауреата Шевченківської премії Валерія Шевчука. Це презентації часопису «Сварог» та рідновірських книжок. Зокрема, запам’яталася презентація мого перекладу Велесової книги (2002), що зібрала велику кількість шанувальників рідної старовини, які ледве вмістилися у великій залі Будинку Спілки Світояр та Вогнедар виконують пісню «Відбудуймо язичницький храм». Будинок НСПУ. 18.12.1996

10 ÑÒÎвÍÊÀ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ ÑÂÀÐÎà 24 письменників України, а також презентація книги «Коло Свароже» під головуванням лауреата Шевченківської премії Володимира Коломійця. Саме в нашій Громаді знайшла своїх шанувальників творчість художника Віктора (Сонцеслава) Крижанівського, який творив язичницькі образи ще кілька десятиліть перед цим. Авторський стиль художника є самобутнім і впізнаваним не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Ювілейна виставка язичницького живопису Віктора Крижанівського «Ми – слов’яни» в Державному музеї історії України (травень 2000 р.), стала знаковою подією в житті рідновірів, а в 2010 році – друга його персональна виставка «Слов'янський світ Рідних Богів» в Українському домі привернула увагу й делегатів міжнародного VІІ Родового Слов’янського віча. Невтомну подвижницьку працю на ниві відродження Рідної віри здійснює ще один самобутній митець – скульптор Мирослав Сєверов, який навчає дітей творити образи Рідних Богів. Кілька разів його художня школа представляла творчість рідновірів на Фестивалях релігійного мистецтва. За участь у IV фестивалі в 2009 р. наше Об’єднання було нагороджено Подякою Міністерства освіти та Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. 15 років поспіль Громада проводила безкоштовний лекторій під назвою «Школа Рідної віри» – спочатку у Товаристві «Знання» (в приміщенні планетарію), потім в Українському центрі духовної культури (Софіївська, 10) – ми вдячні його директору Дмитру Єсипенку за надання приміщення. Цей центр із великою залою для понад 200 осіб завжди був переповнений людьми, які прагнули духовної поживи. Кожна лекція супроводжувалася виконанням авторських рідновірських пісень Вогнедара. У цій Школі було прочитано понад 150 лекцій з основ Рідної віри. Її слухачами в різний час було кілька тисяч осіб з різних куточків України. При цьому лекції для слухачів завжди були безкоштовними, а оренда приміщень здійснювалася переважно коштом Громади «Православ’я» або за рахунок благодійників. У 2005 р. Громада «Православ’я» урочисто відзначила 10-річчя часопису «Сварог», презентація якого відбулася в Будинку письменників України. Варто відзначити багатьох рідновірів, які в різний час долучалися до видання журналу та книжок, – написання статей, підбір матеріалів, верстка, художнє оформлення, фото та ін. – Анатолій Богород, Андріяна Дронюк, Олександр Пащенко, Олександр Горохівський, Ірина Борисюк, Оксана Аркуша, Вадим Шапошніков. Величезну допомогу у виданні перших випусків надали наші жертводавці, коштом яких виходили числа 2-10, – Громада рідновірів м. Гамільтон (Канада), очолювана старшим проповідником Мирославом Ситником, якій ми висловлюємо велику пошану і вдячність. Далі допомагали вже українські жертводавці-благодійники – Ярина Соколовська, громади ОРУ (спільною складчиною) та окремі рідновіри посильними пожертвами. Велику допомогу надавав часопису світлої пам’яті видавець Сергій Данилов, який був членом нашої Громади і сприяв нашим виданням: Велесова книга, часопис «Сварог», вісник «Слава!», друге видання «Правослова», моя монографія «Європейський етнорелігійний ренесанс», кольорові листівки «Коло Свароже» (коштом родини Горобійченків) та щорічні кольорові календарі постійно друкувалися у видавництві «Такі справи». Деякі книги випускалися в кредит, що значно полегшувало їх видання й активізувало поширення. Іноді, коли Громада не мала приміщення, пан Сергій надавав залу видавництва для здійснення наших заходів і обрядів. Добрим словом також згадуємо й світлої пам’яті Добромира Григоряна, талановитого популяризатора рідновірської книги, який умів зацікавити читачів інтелектуальною бесідою про Рідну віру та про ті чи інші видання. Світлу пам’ять також залишила Тамара (Сонцеслава) Карасевич, яка внаслідок хвороби передчасно відійшла в Ірій. Громада «Православ’я» започаткувала і щорічне відзначення пам’яті Святослава Хороброго: 8 березня 2005 р. вперше біля пам’ятника Великому князю Святославу було проведено мітинг на честь 1040-річчя Перемоги Русі над Хазарським каганатом та здійснено ТризГромада «Православ’я» перед обрядом Перунування. Перунів острів. 24.07.1999

11 ÑÂÀÐÎà 24 ÑÒÎвÍÊÀ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ ну по останньому князю-рідновіру, який не зрадив Віру Предків, а воював проти насадження християнства й загинув у бою з печенігами на о. Хортиця 972 р. Він по праву став знаковою постаттю Рідної віри, славою Русі й зразком вірності Рідним Богам. Громада «Православ’я» завжди співпрацювала з іншими патріотичними організаціями України. Зокрема, 12 серпня 2007 спільно з КУНом провели Тризну по закатованих Волхвах та Мітинг пам’яті жертв християнізації, що завершилися ходою від головного капища Сварога до Печерської лаври, де в цей час християни святкували чергові роковини хрищення Русі. Акція супроводжувалася роз’ясненням основ Рідної віри та розкриттям трагедії українського народу внаслідок насильницького хрищення. 2 серпня 2008 р. Громада «Православ’я» разом зі Львівською громадою «Галичани», Вінницькою громадою «Вінець Бога» та іншими громадами ОРУ урочисто відзначили 100-річчя від дня народження Великого Волхва Шаяна на його Батьківщині у Львові та в с. Добростани. Висловлюємо вдячність Юркові Шепетюку за дружню підтримку та співпрацю з нашою Громадою та Ярині Соколовській за участь у всіх значимих спільних заходах, як святкування 100-річчя з дня народження Волхва Шаяна, Родове слов’янське віче та ін. Разом з іншими патріотичними організаціями України Громада «Православ’я» брала участь у проведенні Віча українського народу щодо земельного питання в Україні-Русі (15 грудня 2007 р.) та прийняла Звернення духовних провідників українського народу УкраїниРусі до Президента, Верховної Ради, Уряду та народу України щодо неприпустимості продажу Землі. Нині в Громаду влилися молоді талановиті сили на чолі з обрядодієм Зореславом, які здійснюють щонедільні славлення Богів в урочищі Дани на Сирці. Кілька років поспіль Громада «Православ’я» здійснювала обряди на березі Верблюжої затоки Дніпра. Це місце вже увійшло в історію як Перунів острів та залишило дуже зворушливі спогади в усіх рідновірів. Через політичне лихоліття ми були змушені на деякий час залишити острів, та тепер знову Громада повертається до рідної діброви. Висловлюємо щиру подяку Хранителю Перунового острова, побратиму Світозару за технічну допомогу в проведенні наших свят (організацію переправи через затоку, наметового містечка, заготівлю дров для священного багаття та іншої не менш важливої роботи). Наприкінці 90-х років Громада «Православ’я» вже мала перші інтернет-сторінки, які були створені Анатолієм Богородом, завдяки чому інформація про Рідну віру поширювалася швидше і наочніше. Згодом цю естафету підхопили Вишеслав Глушко, Олександр Пащенко, Вогнедар Шапошніков, за що усім побратимам висловлюємо щиру подяку. Висловлюємо подяку також Велені та Анту Урбанським, талановитим пропагандистам рідновірської книги. Столична Громада «Православ’я» завжди була лідером рідновірського руху в Україні й головною опорою Об’єднання рідновірів УкраїСергію Данилову передають Різдвяну кутю. 2002 Святвечір. Громада «Православ’я». 2001. На передньому плані: Анатолій Богород, Галина Лозко та Іван Білик проводять обряд підкидання куті до стелі.

12 ÑÒÎвÍÊÀ ÐÅÄÀÊÒÎÐÀ ÑÂÀÐÎà 24 ни в його міжнародній діяльності. Саме наша київська Громада була одним із засновників та ініціаторів Родового слов’янського віча, брала участь у 10 міжнародних рідновірських з’їздах, з яких уже тричі приймала гостей в Україні (Київ-2003, -2010 та Ужгород-2013). Неодноразово Громаді «Православ’я» доводилося вступати в нерівну боротьбу з відверто ворожими конфесіями. Зокрема, 12 серпня 2007 року під час обряду Тризни по страчених під час хрищення Русі Волхвах, що передбачав мирне зібрання з метою вшанування пам’яті Предків, на рідновірів було вчинено перший напад представниками церкви Московського патріархату. Другий вже збройний напад на рідновірів було названо «Кривавою неділею» (19 серпня того ж року). Внаслідок несподіваного нападу найнятих церквою бойовиків кілька рідновірів були поранені вогнепальною зброєю, побиті кастетами та бейсбольними битами – усе це описано в нашому часописі «Сварог» (№ 21). Ці події досягли апогею нашого прозріння: ми зрозуміли, що ні держава, ні Президент не є гарантами нашої безпеки в рідній країні. Церква, відчуваючи загрозу своєму існуванню, неодноразово вдавалася до протиправних дій щодо представників нашої Громади – від цькування, залякування, різного роду провокацій до погроз і фізичних нападів. Зрештою, не змігши досягти відчутних результатів, до нас був застосований відпрацьований тисячолітнім християнським досвідом метод розколів зсередини. Кілька «засланців» зухвало нав’язували спроби «реформ» та «реорганізацій», а коли це не вийшло, вдалися до очорнювань та розколів. Хай їхні імена залишаться невідомими для історії. Добрим словом вдячності згадуємо тих, хто сприяв та допомагав діяльності Громади: Наталію Земну (Зубицьку), яка позичала гроші на публікації наших видань, Віталія Карпенка та Романа Коваля, які публікували наші матеріали у «Вечірньому Києві» й «Незборимій Нації»; журналістів радіо та телебачення, які неодноразово запрошували нас на передачі, що сприяло поширенню знань про Віру Предків: Таїсію Косенко «Берегиня», Лідію Кухар та Петра Шульгу (Всесвітня служба радіо «Україна»), Василя Марусика, Оксану Бойко (Радіо «Київ»), Ярослава Ороса (Українське радіо, радіопередача «IV Універсал»), Олександра Чабанова (телеканал «ТV-Табачук»), де ми записали (цикл передач «Коло Свароже»), Миколу Єдомаху, Богдана Жолдака, Надію і Жанну Довгич; журналістів газет і журналів: Ліну Кушнір, Володимира Кучерявого, Олексу Починка, Олександра Піскуна, Костянтина Родика, Миколу Цівірка, Олександра Шокала, Ярослава Чорногуза (бандуриста і поета). Артистів, співаків: Ніну Левицьку, Василя Триліса. Згадуємо й етнографів, етнологів, науковців - Олексу Ошуркевича, Мирослава Мацейківа, професора Анатолія Колодного, Петра Панченка. Особлива вдячність професорам – моєму науковому консультанту Володимиру Лубському та Тетяні Горбаченко, які створили потужну наукову школу релігієзнавців і були рецензентами кількох праць про Рідну віру. Не забуваємо і наших друзів – лікаря-цілителя, академіка, письменника, художника Євгена Товстуху, автора творів, що стали візитною карткою Києва й України, скульптора Анатолія Куща, письменників Михайла Іванченка, Володимира Коломійця й Олега Князенка, Валентину Козак, поетес Наталку Поклад і Ольгу (Волю) Страшенко, художницю Тетяну Ягодкіну (автора багатьох творів на рідновірську тематику), голову Товариства «Просвіта» Миколу Нестерчука, голову Фонду імені Юрія Миролюбова Володимира Перегінця та багатьох інших людей, яким низький уклін і вдячність за солідарність і співпрацю. Ми також дружили з нині покійним директором музею Кам’яна Могила Борисом Михайловим, який завжди сприяв здійсненню обрядів Рідної віри на цьому дивовижному сакральному місці. До Громади належали письменник Іван Білик, автор знаменитого «Меча Арея», а також поет, який був знайомий з Володимиром Шаяном, Микола Скеля-Студецький – світла їм пам’ять! Окинувши поглядом 20-літній шлях, бачимо, що, все-таки, ми – Сила, бо ми впливаємо на хід історичного процесу, на зміну світогляду й мислення, на зміну обрядовості й культури побуту, на розуміння національних цінностей і збереження навколишнього середовища. І хто знає, чи не під нашим впливом римський папа, цей прямий спадкоємець «святої Інквізиції», залишаючи всесвітній престол, засудив монотеїзм як хибну релігійну доктрину, що понад два тисячоліття штовхала людство у прірву фанатизму та людиножерства. Віримо, що правий був наш Кобзар, коли писав, що з-під руїн старого світу встане Україна, оновлена, очищена, просвітлена. І ми з вами наближаємо це оновлення світу. Щиро вітаю свою рідну Громаду українських язичників «Православ’я» і всіх рідновірів України та друзів з нашим спільним святом! Низький уклін вам – усім тим, хто був поруч, підтримував, допомагав, усім, кого назвала, і тим, хто не названий, але про всіх пам’ятаю й ціную внесок кожного в загальну Справу Відродження. Саме від дивовижного одвічного прагнення української душі до Правди й Істини, з якого вирує джерело нашого ентузіазму, почався цей потужний поштовх Відродження Рідної віри, який Володимир Шаян назвав «великим історієтворчим рухом». Слава Рідним Богам! Слава Україні! Слава Рідновірам! Волхвиня ЗОРЕСЛАВА, голова Громади «Православ’я»

ÑÂÀÐÎà 24 ÏÎIJ¯ 13 ²ñòèíà ðàíî ÷è ï³çíî âèéäå íà ñâ³ò Áîæèé, à áðåõíÿ áóäå ïîâåðæåíà â ïðàõ. ÎÄII Íàðîäíà ìóäð³ñòü .. РОДОВЕ СЛОВ’ЯНСЬКЕ ВІЧЕ ЄДНАЄ СЛОВ’ЯН IX РОДОВЕ СЛОВ’ЯНСЬКЕ ВІЧЕ НА ГОРІ ШЬЛЄНЖА 16–18 cерпня 2012 р. на священній горі Шьлєнжа (Польща, Нижня Сілезія) відбулося IX Родове Слов’янське Віче, започатковане в Україні ще в 2003 р. як міжнародна нарада слов’ян$рідновірів. У IX Родовому слов’янському вічі взяли участь 29 осіб – членів делегацій з Польщі, України, Болгарії, Росії. На адресу Віча надіслали свої привітання представники Сербії, Боснії і Ґерцеґовіни, Хорватії. Громада старовірів Словенії подала на обговорення Віча пропозиції щодо поліпшення якості спілкування духовної верстви слов’ян – волхвів та жерців. Напередодні Віча, 16 серпня 2012 р., проведено науково-практичну конференцію «Нагальні питання рідновірства та слов'янства» (м. Соботка). 17 серпня на священній горі Шьлєнжа відбулося засідання IX Родового слов’янського віча. Розглянувши низку організаційних питань, ухваливши ряд документів та затвердивши нову редакцію Статуту РСВ, делегати Віча прийняли відповідну Ухвалу. Після Віча на одному зі схилів Шьлєнжі біля святого джерела голова української делегації, Волхвиня Зореслава провела для учасників Віча величний обряд освячення плодів Урожаю. Обряд завершився спільним споживанням яблук, меду та хлібних виробів, освяченням оберегів. По завершенню заходів для гостей були влаштовані цікаві екскурсії до визначних місць Соботки і Вроцлава. З Ухвалою IX РСВ можна ознайомитися на сайті ОРУ: http://www.oru.org.ua/index.php/2012-09-05-09- 52-14/34-hto-mi-k/292-ukhvala-9-rsv.html

14 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 24 12–14 липня 2013 року у славному місті Ужгороді — перлині українського Закарпаття відбулося X Родове слов’янське віче. X РОДОВЕ СЛОВ’ЯНСЬКЕ ВІЧЕ В УЖГОРОДІ На ювілейне Віче приїхали представники з 8 слов’янських країн – України, Росії, Словенії, Польщі, Болгарії, Сербії, Хорватії і Чехії. У Вічі також взяли участь гості – дослідники слов’янського рідновір’я: доцент і студенти філологічного факультету Ужгородського національного університету. Всього у Вічі взяло участь 39 осіб, з яких було 34 делегати та 5 гостей. На адресу Віча надіслали свої привітання і звернення наші побратими і посестри, які з різних причин не змогли приїхати: голова руху «Марас Локс» з Латвії Ірена Сапровська; професор Інституту психології Мєчислав Ценін з Вроцлавського університету, Правко Сварожич зі зверненням до слов'янської молоді, Марчін Дарновський з родиною (Польська громада «Сварґа», Лодзь), Дорота Соленґа (Громада «Ватра» із Вроцлава), Томаш Щепаньский (Товариство «Ніклот», Варшава), Антон Рачев з дружиною Бірґітою (Болгарія, Норвегія). У ході роботи Віча були обговорені питання на теми: - споконвічна духовна культура і традиція слов’ян (практика здійснення обрядів Кола Сварожого); - морально-етичні норми життя слов’ян: рідновірська етика; - слов’янська символіка, священні знаки, затвердження символів Родового слов’янського віча. Для учасників РСВ були проведенні майстеркласи; делегати обмінялися думками та досвідом, взяли участь в обряді славлення Бога Перуна та вшанували героїчних Предків рідними мовами. По завершенню прийняли Ухвалу Х Родового слов’янського віча.

ÑÂÀÐÎà 24 ÏÎIJ¯ 15 І. Учасники Віча Десяте родове слов’янське віче відбулося 12- 13 липня 2013 року в місті Ужгороді (Україна). У ньому взяли участь представники 8 слов’янських країн від таких організацій: - Болгарія: Дружество «Славяне» (Шумен); - Польща: Конфесія «Роджіма Вяра» (Вроцлав); - Росія: «Союз Венедів»: Громада імені Святослава Хороброго (Санкт-Петербурґ); редакції газети «Ярь» і журналу «Волх»; - Словенія: Громада старовірів «Світовид»; - Сербія: Інформаційний центр «Свевлад»; - Україна: Релігійний центр Об’єднання Рідновірів України (ОРУ): Київська громада «Православ’я», Бориспільська громада «Поляни»; Тернопільська громада «Сварга»; Львівська громада «Галичани»; Нікопольська громада «Православа»; редакції журналу «Сварог» та газети «За Рідну Віру!»; видавництво «Мандрівець» Тернопіль; - Хорватія: Об’єднання хорватских рідновірів: громади «Perunica» (Загреб) і «Perun» (Опатія — Рієка), Товариство «Perunova Svetinja» (Рієка); - Чехія: Громадське об’єднання рідної віри (Оbcanske sdruzen? Rodna vira). У Вічі також взяли участь гості – дослідники слов'янського рідновір’я – доцент і студенти філологічного факультету Ужгородського національного університету. Всього у Вічі взяло участь 39 осіб, з яких було 34 делегати та 5 гостей. На адресу Віча надіслали свої привітання і звернення наші побратими і посестри, які з різних причин не змогли приїхати: голова руху «Марас Локс» з Латвії Ірена Сапровська; професор Інституту психології Мєчислав Ценін з Вроцлавського університету, Правко Сварожич зі зверненням до слов’янської молоді, Марчін Дарновський з родиною (Польська громада «Сварґа», Лодзь), Дорота Соленґа (Громада «Ватра» (Вроцлав), Томаш Щепаньский (Товариство «Ніклот», Варшава), Антон Рачев з дружиною Бірґітою (Болгарія, Норвегія). ІІ. Мета Десятого родового слов'янського віча: 1. Розширення кола слов’янських країн учасників Віча. 2. Обмін досвідом розвитку Рідної віри в слов'янських країнах та інформацією про стан рідновірського руху за минуле річне коло. 3. Продовжувати роботу згідно зі «Стратегічною програмою розвитку рідної віри слов’ян» та сприяти втіленню її в життя рідновірських громад. 4. Домовитися про місце проведення наступного Родового слов’янського віча і обрати координатора на наступне річне коло. 5. Запропонувати теми для обговорення наступного Родового слов’янського віча. 6. Мета ювілейного Х Родового слов'янського віча досягнута: заслухано й обговорено 8 доповідей на тему рідновірської етики, переглянуто два фільми, проведено три майстер-класи, два спільних музичних вечори та обряд свята Перуна із запрошенням місцевих студентів. 7. Родове слов’янське віче, постійно розширюючи коло спілкування рідновірів із слов'янських країн, ставлячи на обговорення актуальні проблеми розвитку рідної віри та прийнявши цілу низку важливих документів і рішень, за свою десятилітню історію стало авторитетною нарадою слов'янських волхвів та жерців. ІІІ. Десяте родове слов'янське віче відзначає: 1. Оскільки нашою стратегічною метою є збереження слов'янського суперетносу шляхом відновлення рідної віри, вважаємо, що Родове слов’янське віче як форма спілкування однодумців у цілому виправдало себе: відбулося об'єднання зусиль слов'ян-рідновірів у спільній співпраці, знайдено оптимальні засоби для поширення інформації про нашу діяльність, здійснено практичні навчально-збагачувальні заходи (віче, майстер-класи, славлення Богів, спільні обрядодії та братчини, музичні вечори), а також вільне УХВАЛА ЮВІЛЕЙНОГО, Х РОДОВОГО СЛОВ'ЯНСЬКОГО ВІЧА, яке відбулося в Ужгороді (Україна) 12–13 липня 2013 року Схвалена 13.07.2013.

16 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 24 спілкування представників слов’янських країн між собою, що пробуджувало взаємні симпатії, сприяло порозумінню, спонукало до єднання та подальшої роботи. Віче і надалі буде розширювати своє коло, залучаючи до спілкування рідновірів представників інших слов’янських країн. 2. Науковий потенціал учасників Х Родового слов’янського віча був представлений так: 4 доктори наук, професори; 2 кандидати наук, 1 доцент; 3 аспіранти; 9 студентів. Отже, створено єдине духовне коло споріднених мислителівінтелектуалів, які спираються на спільний релігійний світогляд та керуються рідновірськими етичними нормами. Науковий рівень нашого інформаційного поля досить високий, але ми не зупиняємось на досягнутому: необхідно підвищувати наш науковий статус, постійно залучаючи студентів і аспірантів до наукової співпраці, зацікавлюючи їх актуальними проблемами рідної віри та витокової народної культури. 3. За підсумками Х Родового слов'янського віча запропоновано видати ювілейний тематичний збірник доповідей з етики рідної віри мовами всіх учасників, з включенням Стратегічної програми розвитку рідної віри слов'ян (ухваленої на VІІІ Вічі в Києві) та інших цікавих матеріалів з попередніх віч. Відповідальні: Галина Лозко, Богдан Фенюк. 4. Створено психологічно сприятливий, доброзичливий клімат, який дозволив здійснити синтез отриманих результатів наукових і практичних здобутків кожного з учасників Віча. Саме така невимушена дружня атмосфера дає змогу повної реалізації духовного і наукового потенціалу учасників Віча та сприяє активізації мислительного процесу. 5. За музичний символ Родового слов’янського віча (гімн, славень) схвалено пісню «Гей, Слов’яни!», яку учасники віча виконуватимуть мовою тієї країни, в якій відбуватиметься Віче (опубліковано в українському віснику "Слава!" № 8 українською, сербською, білоруською, польською, болгарською, російською, словенською мовами). Для цього рекомендуємо рідновірським організаціям інших слов'янських країн додати тексти своїми мовами і, якщо є необхідність, виправити офіційні переклади згідно з рідновірським світоглядом і розіслати їх напередодні наступного Віча іншим учасникам для вивчення. 6. Вже стало доброю традицією всім делегаціям приїздити на Родове слов’янське віче з національними костюмами й прапорами своїх організацій, що створює особливий емоційний настрій та дає значний енергетичний заряд для праці. Цю традицію варто продовжувати й надалі. 7. Особливо прикрашає наше спілкування й приїзд на Родове слов’янське віче сімей з дітьми, що створює справді родинну атмосферу, сприяє добру й виконує надзвичайно потужну виховну функцію. Таку традицію національнодуховної спадкоємності ми також заохочуватимемо й продовжуватимемо. ІV. З організаційних питань вирішено: 1. Наступне, ХІ Родове слов’янське віче провести влітку 2014 року в Хорватії (область Кварнер, місто Опатія). 2. Координаторами ХІ Родового слов'янського віча на 2014 р. призначити Даміра Маркотіча (Светослава) і Матяжа Анжура (Вратіслава). 3. Запропоновано тему наступного ХІ Родового слов'янського віча «Вчення Рідної віри слов'ян про Душу». 4. Запланувати проведення Музичного кола (свята рідновірського мистецтва). Відповідальні Светослав Маркотіч (Хорватія), Вогнедар Шапошніков (Україна). 5. До ХІ Родового слов’янського віча бажано підготувати мистецькі пропозиції щодо графічного символу-емблеми Віча, які ще потребують доопрацювання. 6. Оприлюднити документи Десятого родового слов’янського віча в своїх власних та інших доступних нам засобах масової інформації – газетах, інтернет-сторінках, форумах, віснику «Слава!» – рідними мовами всіх учасників. 7. Кожен учасник Родового слов’янського віча повинен дотримуватися рідновірської етики, особливо принципу відповідальності, сприяти братерській доброзичливості, створенню ладу та взаємоповаги між учасниками. Голови делегацій Десятого родового слов’янського віча: Алєксей Тищенко (Світояр, Росія), Галина Лозко (Зореслава, Україна), Дамір Маркотіч (Светослав, Хорватія), Матяж Анжур (Вратіслав, Словенія), Мілан Петровіч (Мілан, Сербія), Ріхард Біґл (Хотебуд, Чехія), Станіслав Потребовський (Сташко, Польща), Стефан Серафімов (Ґеріл Сівер, Болгарія). 13 липня 2013, м. Ужгород, Україна. ДОДАТОК Перше родове слов’янське віче відбулося в Києві (Україна) 13 липня 2003 р. Оргкомітет Родового слов’янського віча, затверджений 17.08.2012 (гора Шьлєнжа, Польща): Анжур Матяж (Словенія), Лозко Галина Сергіївна (Україна), Маринкович-Обровскі Александра (Сербія), Потребовский Станіслав Євгенович (Польща), Рачев Антон (Болгарія), Тищенко Олексій Борисович (Росія)

17 ÑÂÀÐÎà 24 ÏÎIJ¯ Цей день розпочався з обряду Богославлення, що проводився просто неба і де була складена спільна пожертва Рідним Богам, а також почуті молитви, які окремо проголошували його учасники, що представляли кожний свій реґіон. Трохи згодом, вже у приміщенні, на тих випускників, що закінчили Академію у квітні поточного року, чекала приємна церемонія вручення дипломів УДАР. Після напутнього слова ректора Академії Галини Лозко їх отримали Волелюб Сліпоконь (Богословський фт), Макоша Грекова (Богословський ф-т), Дана Фесенко (Богословський ф-т), Лада Краснокутська (жрецький ф-т). Ректорат, який, окрім ректора, представляли проректор з наукової роботи, доктор філософії образотворчого мистецтва Кінґстонського ун-ту США Віктор Крижанівський, проректор з навчальної роботи Вадим Шапошніков, проректор із соціально-комунікативної роботи Лариса Прядко, доктор технічних наук, професор Геннадій Сіренко та доктор філософії Володимир Перегінець, не роблячи перерви після вручення дипломів, провів співбесіду зі вступниками до Академії. Пересвідчившись у серйозності намірів останніх здобути вищу духовно-рідновірську освіту, ректор УДАР привела їх до присяги студентів Академії, яку вони урочисто й виголосили. Та, мабуть, чи не найцікавішою частиною урочистих заходів було слухання дипломних робіт тих студентів, що закінчували Академію і були допущені до їх захисту. Адже тут лунали запитання і відповіді на них, виникали навіть дискусії й обговорення власних досліджень, виконаних дипломниками. Отже, були захищені дипломні роботи з наступної тематики, досягнуто певного освітнього рівня, здобута спеціальність і присвоєна відповідна кваліфікація таким випускникам: - Ганущак Микола Гнатович (Богумил): «Велесова Книга – богословське джерело Рідної віри» - бакалавр; спеціальність «Богославлення»; жрець; - Остапенко Сергій Володимирович (Ясунь): «Компоративне дослідження рідновірської і християнської аксіології» – бакалавр; спеціальність «Богослов’я»; богослов; - Мічуда Дмитро Юрійович (Велесич): «Концепція пан’арійського ренесансу у філософській спадщині Володимира Шаяна» – магістр; спеціальність «Богослов’я»; богослов; - Махтура Ведислав Яремович: «Вчення про Праву, Яву, Наву в Рідній вірі» – магістр; спеціальність «Богославлення»; жрець. Рецензентами виступили жриця галицька Ярина Гамаль та д. т. н., професор Геннадій Сіренко. Того ж дня на засіданні ректорату було ухвалене рішення видати випускникам дипломи відповідного зразка. Потім усі учасники навчального процесу знялися для колективної фотографії на згадку. А 1-го грудня вже для нових студентів Академії були проведені перші лекційні заняття. Прес-служба УДАР Ректорат УДАР заслухав дипломників і зарахував нових студентів Чергові урочистості відбулися в Українській Духовній академії рідновірів. 29 листопада 2013 року був заслуханий захист дипломних робіт випускників Академії та проведена співбесіда з абітурієнтами, яких було прийнято в студенти УДАР.

ЗАПОВІТ Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори – Все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім’ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. ЛИКЕРІ На пам’ять 5 августа 1860 г. Моя ти любо! мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа. Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, В своїй неволі! Мій ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, 18 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 24 «ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ ЧЕРВОНА КАЛИНА...» І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби Його – ми люде! Моя ти любо! усміхнись І вольную святую душу І руку вольную, мій друже, Подай мені. То перейти І Він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести І поховать лихе дебеле В хатині тихій і веселій. РОЗРИТА МОГИЛА Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась, Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? «Молилася, турбувалась, День і ніч не спала, Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти, Панувала і я колись На широкім світі, Панувала... Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває... Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати». Начетверо розкопана, Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили Старі батьки? Ех, якби-то, Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась. *** Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались. Якого ж ми раю У Бога благаем? Рай у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі,– Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові – Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п’яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки! За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки – море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава! І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая! Чурек і сакля – все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І од глибокої тюрми Та до високого престола – Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як не те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж ти розіп’явся, Христе, сине божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед образом твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!.. і як плести Кнути узловаті – Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле і море. І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить ÏÎIJ¯ 19 ÑÂÀÐÎà 24 КАВКАЗ Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь, о побиенных… Иеремии глава 9, стих 1 Искреннему моему Якову де Бальмену

20 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 24 Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш. 18 ноября 1845, в Переяславі І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє І смеркає, і світає, День Божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає – Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають,– Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають... А що вродить? Побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну! Полюбіте щирим серцем Велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тоді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у Бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди, Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тільки, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю. Немає й Бога, тільки я! Та куций німець узлуватий, А більш нікого!..» – «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слов’яни». «Слов’яни! слов’яни!» Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слов’янофіли Так і претесь... І всі мови Слов’янського люду – Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть. Соборное послание Иоанна Глава 4, с. 20

ÏÎIJ¯ 21 ÑÂÀÐÎà 24 Всі знаєте. А своєї Дасть бі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, – Отоді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люди. А ґвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика та й годі. А історія!.. поема Вольного народа! Що ті римляни убогі! Чортзна-що – не Брути! У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров’ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило, Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!.. правда, наїдались, А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, – Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. За науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата: Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе! Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! 14 декабря 1845, Вьюнища *** Заворожи мені, волхве, Друже сивовусий! Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Пустку руйнувати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою, Дрібною сльозою – Може, вернеться з-за світа В пустку зимувати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить… Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти. Може, ще раз помолюся, З дітками заплачу, Може, ще раз сонце правди Хоч крізь сон побачу… Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! 13 декабря 1844, С.-Перербург

22 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 24 30 листопада 2013 р. у Київському міжнародному університеті на Кафедрі слов’янської філології і загального мовознавства відбулася наукова конференція на тему «Велесова Книга – елемент культури українського народу». У роботі конференції взяли участь відомі вчені України, які досліджують як мовознавчі, так і історичні, й релігієзнавчі аспекти цього твору. На жаль, через виняткові політичні обставини в столицю змогли приїхати не всі дослідники, які зголосилися до участі. Однак конференція відбулася, а доповіді відсутніх учасників були зачитані. У науковому дискурсі конференції обговорювалися проблеми автентичності Велесової книги, її мови, її значення як літературного і сакрального твору та її місце в загальнослов’янському контексті. Основною проблемою було визнано введення Велесової Книги в орбіту історичної науки. Значний інтерес учасників викликали доповіді професора Івана Ющука на тему «Чи можлива була Велесова Книга в той час?», Зої СорокіноїМаріної «Велесова Книга про еволюцію цивілізації русів»; письменника Олексія Шпотя «Про що говорить Велесова книга», директора видавництва «Мандрівець» Богдана Фенюка, який ознайомив учасників конференції з виданнями свого видавництва, в тому числі й Велесової книги. Доповідь доктора філософських наук, професора Галини Лозко на тему: «Етносоціальне та культово-релігійне значення Велесової книги», що була подана у вигляді презентації, прозвучала актуально на тлі сучасних політичних змагань української нації за своє право бути господарями на рідній землі й викликала активне обговорення. Учасники наукової конференції «Велесова Книга – елемент культури українського народу» одностайно ухвалили Резолюцію, в якій, зокрема сказано, що ми «ставимо під сумнів висновки офіційної історичної науки Радянського Союзу про фальшування Велесової Книги; запропоновано звернутися до Академії наук України з пропозицією провести всебічне дослідження Велесової книги; звернутися до провідних університетів слов’янських країн, в першу чергу, – Чехії, Словаччини, Словенії, Сербії, Хорватії та до кафедр історії й слов’янознавства провідних університетів економічно розвинутих країн світу із запрошенням їх до вивчення спільної духовнокультурної спадщини. Рекомендовано також університетам України надавати можливості студентам та аспірантам написання на цю тематику дипломних робіт та кандидатських досліджень. Прес-служба ОРУ Відбулася наукова конференція з проблем автентичності Велесової Книги Умови конкурсу: 1. Мета конкурсу: розкрити феномен генетичної пам'яті українського народу, показати багатство мистецько-художнього напрямку рідновірської літератури, заохотити молодь до словесної творчості. 2. Розглядатимуться літературні твори за такими жанрами: - філософія (трактат, есе); - поезія; - художня проза (оповідання, казка, повість, новела); - публіцистика; - літературознавство; - дитяча література. 3. Тексти творів подаються тільки в електронному вигляді. Обсяг прозових творів або сюжетно завершених фрагментів до 30 сторінок (14 кегль, Times New Roman). Обов’язкова коротка інформація про автора (для початківців – на 0,5 сторінки, для професійних письменників – максимум на 1 сторінку з вказівкою: ім'я, побатькові, прізвище, рік народження, освіта, назви опублікованих творів з вказівкою років, також якщо лауреати літературних премій, можлива також якась особлива інформація, нагороди тощо; бажано додати фотографію автора). 4. Термін подачі творів до 15 листопада 2014 р.; результати конкурсу будуть оголошені до 15 січня 2015 року. 5. Переможці конкурсу будуть нагороджені спеціальними відзнаками ОРУ. 6. Твори переможців конкурсу будуть опубліковані в академічному виданні «Антологія язичництва», часописі «Сварог» або розміщені на сайті ОРУ. 7. Свої твори надсилайте на електронну адресу: [email protected] з позначкою: КОНКУРС. Оргкомітет конкурсу УВАГА! КОНКУРС! Об’єднання рідновірів України оголошує літературний конкурс творів про Рідну віру

ÏÎIJ¯ 23 ÑÂÀÐÎà 24 Спорудження святилища на Говерлі Урочистим Богославленням на столичному Майдані Незалежності 1 січня 2014 року відзначили 105 річницю від дня народження Героя України, Провідника ОУН Степана Бандери представники громад «Православ’я» (м. Київ) та «Поляни» (м. Бориспіль). Спочатку віряни Об’єднання рідновірів України взяли участь у святковій ході, приуроченій вказаній події й організованій Всеукраїнським об’єднанням «Свобода». Маршрут колони цього разу дещо відрізнявся від минулорічного: учасники з палаючими смолоскипами в руках вирушили від Майдану до Михайлівської площі, потім завернули на вул. Володимирську і, дійшовши до бульвару Тараса Шевченка, пішли по ньому до «Бесарабки», а там – Хрещатиком до КМДА, де відбувся мітинг, присвячений видатному українському націоналісту-революціонеру. Повернувшись на Майдан, рідновіри згаданих громад взялися до обряду Богославлення. Сприяли їм у цьому окремі охоронці Майдану з козацької варти, які забезпечили металевою тацею для вогнища та дровами. З найближчої кухні взяли хліб для пожертви. Й отак прямо посеред Хрещатика розпочали обряд. Відразу, як тільки запалала ватра, біля неї утворилися два кола: внутрішнє складали віряни, а зовнішнє – ті, хто цим зацікавився. Обряд проводили заступник голови Громади «Православ’я», обрядодій Зореслав та голова Громади «Поляни», заступник голови ОРУ, жрець Вогнедар. Потім кожен з учасників промовив свою молитву до Рідних Богів. Піднесено були виконані релігійний славень «Слава Велика», пісня «Меч Арея» та космогонічні колядки. Варто зазначити, що подібні Богославлення тут відбувалися майже щовечора, розпочинаючись о 21 годині, з участю представників й інших рідновірських громад. І хоча завдяки молитвам до Рідних Богів Майдан згодом переміг, Національна Революція ще не завершилася. Прес-служба ОРУ 105 річницю С. Бандери відзначили на Майдані урочистим Богославленням

24 ÏÎIJ¯ ÑÂÀÐÎà 24 У ніч на 27 листопада 2012 року на 83-му році життя пішов від нас видатний український письменник сучасності, вірний син України Іван Іванович БІЛИК В останні роки письменник хворів, втратив зір і спілкувався з друзями лише по телефону. «Швидше за все, просто не прокинувся. Родичі знайшли його вранці…», – розповіли у Спілці письменників України. Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 року в селі Градизьку на Полтавщині. Вчителював у сільських школах Чернігівщини. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (факультет журналістики). Працював у редакціях газет «Молодь України», «Робітнича газета», «Літературна Україна», журналу «Всесвіт». Автор романів «Танго», «День народження золотої рибки», «Земля Королеви Мод» та історичних романів «Меч Арея», «Похорон Богів», «Золотий Ра», «Не дратуйте грифонів», «Дикі білі коні», «Цар і раб», «Яр». На творах Івана Івановича, особливо на історичну тематику, зросло не одне покоління українських рідновірів. Свій знаменитий роман «Меч Арея» він написав (1970) та видав (1972) у важкий і небезпечний для свідомих українців брежнєвський період. За суттю, революційним на той час став не стільки сам роман, як авторська післямова до нього під заголовком «Аксіоми недоведених традицій», у якій І. Білик, спираючись на історичні джерела, подав етноґенез українців як однієї з найдавніших націй Європи, що суперечило совітській концепції «меншого брата». КҐБ проґавила вихід цієї книги. Із 65 000 накладу каґебістам вдалося вилучити з продажу та бібліотек лише 5 000, решта 60 000 примірників роману розійшлися між люди... На письменника посипався шквал критики – з боку партійних ідеологів та совєтських псевдоісториків. Письменник зазнав політичних переслідувань за «оспівування і романтизацію минувшини, якої не було…» і за те, що «все це перегукується з ідеологією українських буржуазних націоналістів за кордоном…», його звільнили з редакції газети «Літературна Україна», де він працював, заборонили друкуватися. І лише міжнародний розголос, у якому «першу скрипку» відіграла українська діаспора, примусив партійне керівництво СРСР зняти вищезазначену заборону. Об’єднання рідновірів України високо оцінило творчий і життєвий подвиг І. Білика. За довголітню працю та значні творчі здобутки у висвітленні давньої історії українського народу, його етноґенези та Рідної віри в літо 7509 (2003) Івана Івановича нагороджено Орденом Святослава Хороброго – найвищою нагородою ОРУ. Письменник був почесним гостем у Київської громади «Православ’я», особливо на святах Різдва Божича Коляди, Перуна, мітингах на пошану славетного князя Святослава, на презентаціях рідновірських книжок. Цілком заслужено була присвоєна Іванові Білику й відзнака «Золотий письменник України», церемонія нагородження якою відбулася всього за кілька днів до його смерті. Цей почесний титул у 2012 році отримали 20 авторів, чиї романи, починаючи з 2000-го, вийшли тиражем понад 100 тисяч примірників. Оспівуючи у своїх творах нашу праминувшину, письменник вірив, що його історичні романи спричинять вибух українського патріотизму, а разом з ним усе відновиться: і державність, і Рідна віра, і ментальність... Поховано Івана Івановича Білика у Києві на Лісовому кладовищі. Завершилась твоя земна дорога, Скінчився час надій, жадань, тривог – Твоя душа йде в Небо до Сварога. Її зустріне наш прадавній Бог. Але спочатку стріне Перуниця І привітає радо, і піде – Піде з тобою й дасть води напиться, І на Сварожі луки поведе. Твоя душа у Вирій відлетіла. Там відпочине й знов у путь піде. Її Сварог поселить в нове тіло Й новим життєвим шляхом поведе. Прощай же, брате! Це життя скінчилось – Сварог пошле душі твоїй нове. Душа пройде той шлях, що їй судилось, І у безсмерті вічно хай живе! (вірш Яруна Мотронюка) Зі словами співчуття родині Івана Білика, Священна рада Об’єднання рідновірів України ЛИЦАР З МЕЧЕМ АРЕЯ Відійшов у світ Пращурів письменник Іван Білик

ÑÂÀÐÎà 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ 25 ßêùî òðàïèòüñÿ ÿêèéñü áëóäåíü, ùî ðàõóâàòèìå Áîã³â ³ â³ää³ëÿòèìå iõ â³ä Ñâàðãè, òî âèãíàíèé áóäå ç Ðîäó! Áî íå ìàëè Áîã³â ð³çíèõ: Âèøåíü ³ Ñâàðîã, ³ ³í³ ñóòü ìíîæåñòâîì, áî Áîã ºäèí ³ ìíîæåñòâåí, ³ õàé í³õòî íå ðîçä³ëÿº òîãî ìíîæåñòâà! Âåëåñîâà Êíèãà ÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ .. нергія Землі вимагає оновлення. Нові ідеї потребують простору. Тіло та дух прагнуть до гармонії. Цікаffl во, що багато європейських мислителів і ясновидців інтуїffl тивно пов'язували настання Нового віку з образом войовffl ничого лицаря, що переможе пітьму: Григорій Сковорода вважав, що зло переможе Лиffl цар, до часу спочиваючий у Сонці — «вибрана фігура»; пророчиця Ванга передбачала прихід нової релігії «Білого лиffl царяfflвоїна»; Володимир Шаян віщував майбутню перемогу лицаря Перуна, що зійде з Неffl ба на білому коні. Міфологема Воїна Світла в усій індоєвропейській культурі творилася впродовж щонайffl менше семи тисячоліть. Чи не тому християнство не могло виffl думати нічого нового, бо посffl тать культурного героя, переffl можця темряви у всі віки була привабливою? Щоправда, юдаїзм, як завжди, до чого б не доторкнувся, все спотворив. Так юдеями створено концепffl цію «спасителя». Ось вже майffl же 2000 років християни намаffl гаються запевнити світ, що їхffl ній Ісус — єдиний месія, і тільки йому судилося виправити наше «грішне» людство. Багато хрисffl тиян і не здогадуються, що ідеї про спасителя людства, про Золотий вік (Тисячолітнє Царсffl тво), про Страшний Суд існуваffl ли у багатьох релігійних культуffl рах світу, а не тільки в тих, що походять з юдаїзму. Так, напffl риклад, ідея культурного герояffl рятівника існує в грецькій та лаffl тинській міфології — Аполлон, у скандинавській — Бальдр, в зоffl роастризмі — Саошьянт, у будffl дизмі — Майтрейя, у ведизмі — Калкі Аватара, в юдаїзмі — Маffl шіах, в ісламі — Махді та ін. Звичайно, нас, нащадків аріffl їв, зацікавила постать Калкі (Калкіна), десятого Аватари Вішну, який знищить Каліfflюгу (залізний вік занепаду) й поffl верне людство до Нового Зоffl лотого Віку. З метою ознайомffl лення наших читачів зі світоffl вою філософією публікуємо працю французького письffl менника, знавця ведійської міфології Крістофа Левалуа про священний текст Калкіfflпуffl рани, яка оповідає про прихід нового Аватари. МІФОЛОГЕМА ВОЇНА СВІТЛА В ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРІ Е

26 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 КалкіПурана Цикл складається з чотирьох віків: золотого, срібного, мідного і залізного (Див. нижче: «Ведичне вчення про чотири віки». – Ред.). Ці віки відображають чотири фази поступового знецінення первісної духовності. Але цей загальний розподіл на віки не передбачає їх однакової тривалості. В рамках кожного циклу є безліч менших підциклів, які протікають у прискореному темпі. Але в будь-який момент для деяких обраних залишається відкритою можливість подолати циклічні сили й пізнати початкове Світло. На початку кожного циклу божественний дух, втілюючись, проявляє себе, щоб розігнати темряву і встановити новий Золотий вік. Дух-засновник всякий раз проявляє себе [...]. В історії з Калкі нас цікавить три найважливіші пункти: по-перше, що являє собою Темний вік, залізний вік? По-друге, які його характеристики? І нарешті, хто такий сам Калкі? Ми також зупинимося на його ролі і його діях. Темні віки Темний вік або залізний вік, званий індусами Калі-юга, «вік конфліктів», це зворотне відображення Золотого віку. Деяка схожість, властива зворотному відбиттю, може декого ввести в оману, але, насправді, йдеться про його радикальну протилежність. Так, єдина, чисто духовна людська каста початкового віку відповідає зворотним чином єдиному класу, породженому егалітарною уніформізацією сучасного світу. Віку внутрішнього достатку протистоїть вік видимого матеріального багатства, що прикриває собою духовну вбогість. Золотий вік – це вік Буття, Залізний вік – вік Володіння. Попри те, що багато хто думає, що Золотий вік не був періодом «легкого життя», П’єр Гордон зауважує: «Це була ера безприкладної аскези й відмови від феноменального світу. Розкіш і надзвичайне довголіття, що характеризують ці далекі часи, були не ознаками зовнішньої легкості існування, але виникали з тотального контролю людської думки над почуттями, а також з вкрай обмеженої кількості потреб. У концепції Золотого віку не можливо нічого зрозуміти, якщо не враховувати, що це чисто теократична концепція, заснована на абсолютній перевазі духу…». А ось як деякі стародавні тексти описують останній вік (йдеться про Калі-югу – Ред.). Представник традиції Заходу, Гесіод стверджує: «Люди цього віку будуть ставитися до старіючих батьків лише з презирством. Скаржачись на них, вони будуть вживати грубі слова, ці негідники! У них не буде ніякого страху перед Небесами. Старим, які вигодували їх самих, вони відмовлять в їжі. Прийнята клятва, справедливість, добро не матимуть ніякої ваги; злочинцям і розпусникам буде віддано всю повагу. Єдиним законом буде закон сили; совість зникне. Боягуз нападе на сміливого брехливими словами; переможе його брехливими клятвами. Ці мерзенні люди кроку не зможуть ступити без заздрості, без гірких слів, без ненависті, написаної на їхньому чолі, без зловтіхи». Індуїстська традиція також подає багато деталей, наприклад, Лінга-Пурана повідомляє: «Найнижчі інстинкти будуть правити людьми Калі-юги. Вони будуть віддавати перевагу хибним ідеям. Жадібність буде мучити їх. Священні книги перестануть поважати. Люди втратять мораль, стануть дратівливими, схильними до сектантства. Під час Калі-юги поширяться помилкові вчення й обманні писання. Зародок стануть вбивати в материнському череві (Традиційному суспільству невідомі аборти. Така практика існувала лише в темних культах чорної магії. – Ред.), а героїв стануть знищувати (цивілізація торговців принципово виключає тип героїв. – Ред.). Шудри стануть поводити себе, як брахмани, а жерці – як роботяги [...] Стабільність і рівновага чотирьох класів суспільства і чотирьох фаз людського існування всюди будуть зруйновані». Вішну-Пурана пророкує: «Люди Калі-юги будуть робити вигляд, що не знають про різницю рас і про священну сутність шлюбу [...], про ставлення учня до вчителя, про важливість риКАЛКІ, ДЕСЯТИЙ АВАТАР (скорочено) «Нащадок Місячної і Сонячної династій, він з'явиться, щоб покласти кінець Каліflюзі, а потім повернутися на небо» Крістоф ЛЕВАЛУА

27 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ туалів. [...] Люди будуть намагатися лише накопичити побільше грошей, найбагатші й будуть володіти повнотою влади [...]. Життя буде уніформізованим, в усьому буде панувати змішання і нерозбірливість. [...] Єдиним зв’язком між статями буде задоволення, єдиний засіб досягти успіху – конкуренція, обман». Калкі-Пурана, з якої ми й можемо почерпнути все, що стосується цієї божественної інкарнації, так описує походження Темного віку: «В кінці часів Брахма, творець Всесвіту, дозволить впасти на його спину гріхам, які він породив. Так народиться Адхарма (Адхарма – анархія, хаос – пряма протилежність Дхармі, Закону, божественному Порядку.– Ред.). [...] Жінка Адхарми, красуня Мітхья (неправда), з котячими очима, народить Шамбу (обман) – свого огидного сина. Його сестра Майя (ілюзія) дасть життя Лобхі (бажанню), а її дочка, названа Вікріті (хвороба) дасть життя Кродхі (сказу), чия сестра Хімса (насильство) народить Калі-югу. Цей жахливий Калі-юга тримається на могутності священних ароматів, на брехні, вині, жінках і золоті. Його сестра Дуркріті (погані вчинки) дасть життя хлопчикові на ім'я Бхайя (жах) і дівчинці на ім’я Мрітью (смерть), які створять Нірайя (пекло)». Надалі ми продовжимо перерахування характеристик, наявних у даному тексті. Перед лицем цього виродження, згідно з тією ж Калкі-Пураною, «Божества, пригнічені сумом, ведені Матір’ю-Землею», відправляться в житло Брахми. Той, у свою чергу, звернеться до Вішну, і Вішну пообіцяє зійти на землю, «Щоб відновити Дхарму і знищити Калі-югу, Вішну з’явиться в місті Шамбала як Аватара (Втілення, реінкарнація – Ред.)». Так починається історія Калкі – таке ім’я обрав собі Вішну. Калкі Шамбала, місце народження Калкі, це місце, про яке згадується в багатьох сакральних текстах. Воно еквівалентне Тулє греків, Тарі ірландців (пор. Єрусалим християнської традиції або Мекку мусульман). Шамбала є Центр і Виток (Джерело). Калкі об’єднує в собі дві вищі функції: духовне панування і тимчасову владу. Він одночасно жрець і воїн. Він «відвідує традиційну школу, навчаючись у гуру, щоб продовжити свій пошук знань». Він вивчає Веди, стрільбу з лука і військові мистецтва. Текст уточнює також інший елемент: «Народжений з місячної й сонячної династій, він з’явиться, щоб покласти кінець Калі-юзі, а потім повернутися на небо». Це означає, що він об’єднує і трансцендує пари протилежностей і є образом земної єдності, Золотого віку. У цьому ясно вказано на початковий союз божественного Духа, Сонця, з materia prima, тут Місяць. Це втручання Єдиного для регенерації світу символізується кольором одягу Калкі: жовтим і зеленим. Жовтий пов'язаний із золотом, сонцем, тобто з Центром та Золотим віком. Зелений символізує оновлення, перехід від одного стану до іншого. Золото означає перемогу Духу, зелений – природу, відроджену Землю. Отже, через два цих кольори Калкі описує свою есхатологічну сутність. Дія реставратора Дхарми Існує таке визначення Калкі: «Він – той, хто змиє бруд з лиця землі». Якщо з етимологічної точки зору це дуже спірно, то за змістом досить точно. У Калкі-Пурані можна простежити чотири головні події в Історії десятого аватари: його одруження, його військові походи, його правління, його вчення і вчення мудреців, які згадуються в оповіданні. Крім з’єднання в первісній Єдності двох полюсів, що перебувають у стані взаємодоповнення, а не ворожнечі, шлюб Калкі означає примирення Неба і Землі, Матерії й Духа. Текст називає Калі-югу темним віком, «жахом Всесвіту» і «господарем жінок». У цьому потрібно бачити пояснення того, що всі претенденти на руку Падми, майбутньої дружини Калкі, самі перетворюються на жінок, як тільки кинуть на неї пожадливий погляд. Потрібно розуміти цю метаморфозу як знак верховенства матерії, почуттів, «еґо» над людським духом. Сказано: «Поневолені марнославством, князі, забувши про свій обов’язок і свій ранг, впали, підкорившись тваринним пристрастям». [...] Вони досягли пекельного полюсу й стали його служителями. Падма в цьому випадку означає «красу диявола», красу розкладницьку, яка обертає за найменшу слабкість в рабство. Коли Калкі вступає в дію, князі знову віднаходять свою стать, вони дякують йому за те, що «він визволив їх від жіночності». Тут йдеться про негативну сторону жіночого начала, також як існує і негативний аспект чоловічого начала, втілений у титанізмі. Проти цього титанізму боровся сьомий аватара Вішну – Рама з подвійною сокирою. Варто підкреслити, що всі ці трансмутації претендентів на шлюб відбуваються без бажання самої Падми, тому що вона є образом чистоти. Текст уточнює: «Поведінка дівчини - знак знищення гріхів чотирьох каст, що знаходяться на острові Сінхала». Але ця чистота доступна виключно божественному втіленню, яке тільки може звільнити «Матір-Землю від тягаря сумних вчинків». Після зустрічі з Калкі «Падма почувається оглушеною, (ніби) вона щойно прокинулася». Після їхнього весілля вона також вбирається в жовто-зелені шати, знак ототожнення з місією чоловіка. Вона – перша із звільнених. Згодом вона народжує на світ двох синів – Джайя і Віджайя, зва-

28 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 них вершниками, бо вони ведуть і велику і малу (духовну і матеріальну) священну війну. Текст невиразно згадує також і про другу дружину Калкі, «мудру Рамі». Вона означає разом зі своєю родиною ту частину людства, яка зберегла віру, але закам’яніла в приписах, що ускладнюють доступ до божественності. Весілля і в цьому випадку означає примирення. У першій битві Калкі стикається з «буддистами». Під цим ім’ям потрібно розуміти тих, хто відійшов від прямого шляху Вед, віддалився від духу, щоб вдатися до матерії. Текст говорить про них: «Залишивши практику традиційних молитов і знання про реалізацію Атмана (вищого Я), вони захопилися матеріальними речами, жінками, їжею й питвом, як єдиними цілями існування. Не вміючи відрізнити «Атмана» (вище «Я») від «еґо», вони піддалися пияцтву; всі жителі цього міста були збоченцями». Нерозрізнення вищого «Я» і нижчого «еґо» – характерна риса індивідуалізму й матеріалізму, відмова цього народу від надіндивідуальної долі. Сказано також: «Це місто пожвавлювалося лише справами, властивими світу мертвих». Світ мертвих – це світ матерії в її грубому, сирому стані, який радикально протистоїть світу духу, подібно до того, як Темний вік протистоїть Золотому віку. Показово, що в ході битви саме Майя (ілюзія, форма) втручається в хід подій як вище Божество й остання надія ворогів Аватара. Все це однозначно вказує на сучасний світ, останній вік, поневолений гіпнотичною могутністю ілюзії. «Уже сама поява Майї могла паралізувати Богів, апсар і людей [...]. При вигляді Майї [...] все воїнство Калкі схилилось і застигло зі зброєю в руках як статуї». У цей момент, коли вирішується доля світу, між собою стикаються світ і надсвіт: «Коли Калкі побачив свого брата й своїх підлеглих у цьому зачарованому стані, викликаному баченням Майї, він вийшов наперед і пильно подивився на ворогів. Калкі, втілений Бог, упізнав риси Лакшмі в постаті Майї. Вона ж, побачивши обличчя коханого, влилася в нього». Лакшмі – дружина Вішну. Вона являє собою materia prima, яку запліднює Єдине, але яка в кінці циклу стає негативною. Далі: «Приголомшені зникненням Майї буддисти втратили свої сили й свою сміливість і стали ридати, запитуючи один одного, як могла їхня Богиня зникнути так раптово». Про це писав Рене Генон у кінці книги «Царство Кількості і Знаки Часу»: [...] «Строго кажучи, можна стверджувати, що «кінець світу» ніколи не був і не міг бути нічим іншим як кінцем ілюзії». Потім Калкі стикається з гігантом Кутходарі. Спочатку він зазнає поразки. Демон проковтує божественне втілення і його воїнів. Але Бог запалює вогонь у його череві та протикає стінки шлунка. У цьому явно присутня вказівка на зимове зникнення Сонця, потім на його нову появу в період весняного рівнодення, після переможної битви в надрах Землі. Калкі у цьому випадку є neos helios, «нове Сонце». Подібно до китайської традиції, як її викладає Марсель Гране: «[...] Під час зими на дні підземних джерел під крижаною землею янь, охоплений інь, піддаєтьсяпевному щорічному випробуванню, з якого він повертається пожвавленим. Він тікає зі своєї темниці на початку весни, стукаючи п’ятою по землі: тоді лід тане сам по собі й джерела оживають». Наступна битва алегорична, у ній стикаються принципи – Дхарма і Крита-юга борються з їхніми ворогами. «Істина, щастя, сміливість, мир, радість, єдність, родючість, помірність, абстрактність, традиція, багатство, альтруїзм [...] йдуть у почеті Дхарми. Віра, дружба, співчуття, світ, стриманість, процвітання, сором, так само, як і всі інші атрибути Дхарми приносять свої клятви Калкі. З початком війни розгнівана Дхарма об’єдналася з Крита-югою, щоб битися з Калі-югою. Калі-юга, обсипаний градом стріл Крита-юги, був змушений відступити до міста свого, кинувши свій засіб пересування – осла (осел у традиційній культурі є символом тьми, невігластва, всього низького взагалі – Ред.). Колісниця Калі-юги розбита на друзки. Стікаючи кров’ю по всьому тілу, він, охоплений жахом, смердючий, проклятий жінками, кинувся до свого дому. Залишивши обман і жінок, поранений стрілами, він виявився знищувачем своєї династії, він відійшов від справ і закрився в своєму житлі. Жадібність, покинувши свою колісницю, запряжену псами, відбивалася, відступаючи й випльовуючи кров. Спокій переміг Сказ, який, залишивши свій візок, був убитий. Убогість була перепроваджена в пекло енергійними нападами Щастя. Страждання й Хвороба, розділившись, зникли в протилежних напрямках. Дхарма, союзниця Крита-юги, підпалила місто, щоб зовсім покінчити з Калі-югою. Жінки Калі-юги і його піддані загинули, але сам він, весь в опіках, врятувався». У цей час Калкі бореться проти двох синів дракона Вритри: Кока і Вікока. Незважаючи на всі зусилля, спочатку Калкі не може їх убити, тому що, поки вони дивляться один на одного, смерть не заподіює їм шкоди. [...] Остання битва Калкі після битви з Кокою і Вікокою, на перший погляд, видається парадоксальною. Калкі б’ється зі своїми власними шанувальниками! Вони ж змушені зробити жахливий вибір: або вступити в бій з Аватаром, або послухатися сакральних законів. Продовження ще більш дивне: Бога беруть у полон! Але ті, хто полонили його, підпорядковуються йому. Весілля Калкі підводить риску під примиренням. Ця дивовижна битва та її результат, можливо, означає інкорпорацію залишків попередніх традицій світу, який закінчується, в нову Традицію світу, який починається.

29 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Кінець ілюзії та відновлення Золотого віку Крім описів битв і весіль Бога, Калкі-Пурана містить також духовні вчення, які в загальних рисах описують новий Золотий вік. Багато мудреців і аскетів оповідають про свої прощі. Основними в них є три моменти: - битва з Майєю; - помилки тих, хто шукає; - відданість Вішну. Духовна реалізація, тобто з’єднання своєї душі з вищим Духом, вінець усіх цих оповідань, передбачає насамперед переможний бій з Майєю: «Ця Майя управляє всіма світами через неуцтво й страх, але сама вона незнищенна [...]. Через Майю всі творіння перебувають у стані змішання, але пізнай, що без звернення до вищого Начала немає ні порятунку, ні втіхи». Сама Майя у своїй розмові з «живою істотою» стверджує: «Лише силою Майї жива істота, втрачаючи свідомість, спрямовує свій дух до бажань. Ти приймаєш минущі речі, так ніби вони були постійними, подібно до того, як слон приймає порожню посудину за багату поживу». Мандри представляють собою складні ситуації, випробування, наслані Майєю, які долає істота в пошуках вищої Свідомості. Ці перипетії численні й складні. Вони випробовують віру тих, хто шукає: «Бранець моїх почуттів, що втратив здатність до судження під впливом Майї, я втратив розум. Переможений пристрастю духів, засліплених ілюзією, я не міг ніде знайти миру. Засліплений, я не міг зрозуміти, як все це сталося». Єдиний притулок – це відданість Вішну. Тільки він звільняє від пасток світу й помилок: «Підпорядкування духу Вішну приносить мир і знищує наслідки всякої дії. Ця відданість руйнує почуття дуальності й приносить вічне блаженство». Калкі-Пурана описує в загальних рисах новий Золотий вік: «Нерелігійні люди, ті, що вмирають молодими, бідні, єретики й еґоїсти зникнуть. Фізичні страждання й розумова слабкість будуть невідомі. Усі живі істоти, позбавлені «еґо», будуть перебувати в спокої. Божества будуть провадити мирне дисципліноване життя. Мати-Земля виявить багатства їжі. Злість, бажання, хвороби й злидні зникнуть. При царюванні Калкі, Веда, Дхарма, Крита-юга, Божества, тварини, які рухаються і які не рухаються - весь світ буде щасливий у всіх сенсах. Люди будуть поклонятися різним Богам через традиційні ритуали. Вони поширяться всюди й будуть вірними своєму релігійному обов’язку. При царюванні Калкі ні в кого не буде думки про перевагу над іншими. Всюди можна буде побачити тільки людей, що несуть на чолі знаки благочестивого поклоніння». Текст наполягає на відновленні кастової системи внаслідок перемоги Калкі. Справді, одніВедичне вчення про чотири віки (міфологічна та символічна періодизація) Таблиця за книгою Г. Лозко «Етнодержавознавство» (Тернопіль: Мандрівець, 2012)

ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 30 єю з ознак Калі-юги є змішання каст. Так, «буддисти», вороги Калкі, вступлять в союз з «мільйонами позакастових істот». Але за царювання Калкі «Брахмани займуться вивченням Вед та вчиненням благих вчинків, жінки віддадуться жертвопринесенням і молитвам, зразково поводитимуться. Кшатрії здійснюватимуть жертвопринесення. Вайш’ї, зайняті купівлеюпродажем, звернуть до Вішну свої молитви. Шудри запропонують свої послуги всім, і прислужуватимуть брахманам, слухаючи й переказуючи історії Калкі». Калкі-Пурана сама себе визначає як священний текст, покликаний «Принести знання Вед брахманам, могутність кшатріям, багатство вайшьям і відмінність шудрам». Вражаюче, що Золотий вік матиме кастову структуру. [...] Закінчивши визвольні війни, Калкі залишається в Шамбалі кілька тисяч років. Потім він передає царську гідність своєму синові, і перед тим, як залишити світ, він просить Дхарму і Крита-югу залишатися «на землі ще довгий час». Від Вальгалли до Шамбали Вальгалла, згідно зі скандинавською міфологією, це небесне житло, куди йдуть герої після їхньої смерті. Бог Один готує їх там до битви, яка завершить наш цикл і розпочне цикл прийдешній. Ті, хто потрапляють в рай вікінгів, зайняті будівництвом Шамбали, яке б ім’я не давали цьому поняттю в різних традиціях, тобто полюсу майбутнього світу. Ось чому Калкі-Пурана закликає споглядальників, шанувальників Єдиного ставати також воїнами Традиції. Так, Калкі, звертаючись до двох князів-аскетів, каже: «Ви – два знаменитих князі, здатні захистити Дхарму. Я наказую вам знову приступити до управління вашими царствами. [...] З Матхури, де я перебуваю, я розсію всі ваші страхи і вб’ю демонів. Ви, котрі прекрасно знаєте мистецтво війни, залиште одяг аскетів, підніміться на свої колісниці й вирушайте в подорож по світу». Загалом, Калкі закликає їх до священної війни. У цьому ж сенсі треба розуміти таку мораль історії Рами, сьомої інкарнації Вішну, «вправного в справах війни», який «з’явився на землі, щоб винищити демонів». Текст містить ще один пасаж, що нагадує Бгаґават-Ґіту і «De laude novae militiae ad milites Templi» Бернарда Клервоського, який виправдовує війну на підставі принципів Традиції: «Найвидатніший з тлумачів Вед, В’яса, сказав: Як злом є вбивство того, хто потребує захисту, так само злом є захист того, кого необхідно вбити. [...] Якщо Вішну є все, то хто вб’є його? Я вчу вас цьому, ґрунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває, і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення. [...] Я в однаковій мірі шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну». Усім, хто носить всередині себе, тим чи іншим чином, частку Традиції, хто, підготовлюючи зорю, свідчить про небесний світ, залишається лише відчайдушно битися в полку Калкі за свій порятунок, за спасіння світу цього і наступ світу майбутнього. Редакція «Сварога» отримала ці заповіді від Лицаря Ордену Святослава Хороброго Сергія Данилова в 2003 році. Світла йому Пам’ять! (Календар: «Іди з Миром!»). ЗАПОВІДІ ВОЇНА СВІТЛА У СЛОВ'ЯНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ Воїн Світла, одного разу почавши, йде до кінця. Воїн Світла ділить свій світ з людьми, яких любить. Воїн Світла ніколи не поспішає. Він ніколи не стане зривати недозрілий плід. Воїн Світла не може обійтись без любові. Воїн Світла знає, що Білобог та Чорнобог змагаються за його руку, що тримає меч. Воїн Світла цілком погоджується зі своїм Шляхом. Воїн Світла не докладає зусиль до того, щоб видаватися. Він є. Воїн Світла не витрачає своє життя на те, щоб грати роль, яку для нього обрали інші. Воїн Світла не витрачає марно час, прислуховуючись до чужих думок, він має виконува& ти призначення долі. Всі шляхи Світу ведуть до серця воїна. Воїн Світла поважає основне положення: «наполегливість є корисною». Воїн Світла прагне до того, щоб світло в його очах не згасло.

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ 31 ким було староукраїнське (давньоруське) культове мистецтво, як зображували Рідних Богів наші Предки, як прикрашали свої храми та священні гаї? Сьогодні нам відомо про це дуже мало. Статуя Світовида, Керносівський кумир та ще кілька десятків кам’яних образів Богів – ось ті поодинокі залишки сакрального мистецтва русів, що вціліли від тисячолітнього християнського погрому рідної старовини. Саме під впливом офіційної християнської церкви й склалася ганебна стреотипна думка, що мистецтво слов’ян-язичників було примітивне, дерев’яне, не варте уваги та ін. Володимир Шаян писав: «Статуя Перуна, виконана з золота і срібла, напевно, не була замовлена в Греції. Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина... Що ж сказати про мудрість народу, про його космогонію, мітологію, теологію, етику і т. д.? Не зачалася українська культура в 988 р., але пропала. Зачалася культура чужа...» [ВПН. 466-471]. Більше відомостей про сакральне язичницьке мистецтво збереглося в консервативній Індії, яка донині пишається не тільки безцінними творами ведизму, а й має спеціальні трактати з техніки культового живопису. Найвідомішими з них є, насамперед, стародавні й середньовічні праці «Чітрасутра» і «Манасолласа», в яких описано теорію ведичного живопису, техніку виконання іконопису та стінопису, прикрашання храмів, і навіть різні техніки візуалізації, на основі яких створювався й сприймався твір мистецтва, що належить уже до філософії мистецтва – естетики. У давньоіндійських посібниках з живопису морфологічні елементи, (обличчя, око, кисть руки, одяг, зброя, зима, літо, ранок, битва тощо) приписано зображувати певними способами. Ці способи подано не докладним описом, а своєрідним «маркером» – ототожненням з якою-небудь відомою рослиною, твариною чи предметом (риб’ячий живіт, пелюстка лотоса та ін.). Саме з цих елементів художник-ведист конструює морфологічну модель сакрального зображення. Подібна ж традиція була характерною й для інших видів стародавнього мистецтва, наприклад, у театральному мистецтві (маска), у духовній поезії (стійкі епітети, метафори, порівняння, паралелізми тощо). Людина традиційного суспільства сприймала світ крізь призму звичних для неї символів, що наділялися певним емоційним значенням, а митець, володіючи вченням про естетичні емоції та прийомами техніки візуалізації, створював образ, що вводить глядача в певний психічний стан (піднесення, радість, гнів, спокій). «Чітрасутра» містить цікаві філософські роздуми про єдність мистецтв, наприклад, діалог між мудрецем Маркандейєю і царем Ваджрою: «Ваджра: О, безгрішний, розкажи мені, як роблять зображення Богів ... Маркандейя: О, владико людей, той, хто не знає належним чином законів живопису, не зможе осягнути особливостей зображення. Ваджра: О, захисник нащадків Бхригу, повідай правила живопису... Маркандейя: Без науки танцю правила живопису незрозумілі... Ваджра: Прошу, розкажи мені про науку танцю, а після ти розкажеш мені про живопис, о, двічі народжений... Маркандейя: Техніка танцю важко доступна тому, хто не знає музики... Ваджра: О, співрозмовник Дхарми, розкажи про музику. Маркандейя: Музика не може бути зрозуміла без співу... » Отже, діалог про мистецтво може бути безкінечним…Наш часопис вперше публікує українською мовою переклад із санскриту деяких уривків з «Чітрасутри» («Зведення правил живопису»), присвячених техніці візуалізації, що стосується канонів староіндійського живопису. Текст «Чітрасутри», як вважають дослідники, написаний у IV—VII ст. н. е. Переклад здійснено за джерелом: www.atmaville.org/forums/viewtopic.php?f=10&t=856 САКРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Я

ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 32 ЧІТРАСУТРА (ВД: III. 37)* 9. Око може бути у формі лука, Або у формі риб’ячого живота, Воно може бути подібне пелюстці Блакитній лілії утпала1 Або пелюстці лотоса падма2. 10. П’ятий вид ока, о, великий царю, Вважають подібним до точильного каменю шана. Око, звернене до землі в медитації, Повинно мати форму лука. 14. Око у формі риб’ячого живота Потрібно зображувати у жінок і коханих. Око в формі пелюстки блакитної лілії утпала Підходить незворушному. 15. Око, подібне пелюстці лотоса падма, Повинно бути у переляканого й у волаючого. Око у формі точильного каменя шана Треба зображати у розгніваного й охопленого горем. ПРАВИЛА КУЛЬТОВОГО ЖИВОПИСУ У ВЕДИЗМІ 4. Обличчя у вищої істоти має бути квадратним3, Повним і прихильним, Позначеним благими ознаками4, Не трикутним, не викривленим. 5. Той, хто бажає щастя людям, Зображуючи Богів, повинен всіляко уникати Трикутних, круглих, вигнутих Та інших подібних до них форм. 6. Богів, о, нащадок Яду5, потрібно зображувати В пропорціях (типу) хамса6. Волосся у Богів повинне бути показано Лише на бровах і віях. 7. В інших місцях на тілі у Божества Волосся не повинно бути. Небожителів завжди слід представляти У віці шістнадцятирічних. 8. У Богів навколо голови необхідно зробити Співмірне з головою світіння (німб)7. Коло світіння, о, великий царю, Нехай відповідає Божеству. 13. Зображуючи Богів, Поглядів угору, вбік, вниз Потрібно уникати. Не можна представляти Божество Зі зменшеними або збільшеними очима, Скорботним, гнівним, суворим. ВД: III. 38 Початок форми

33 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ 14. Погляд Божества, спрямований вгору, веде до загибелі, Опущений вниз – призводить до смутку, Звернений у бік – до втрати багатства. Занадто зменшені очі ведуть до смерті. 21. Зображення Божества з відкритим ротом Може призвести до загибелі всієї сім’ї, Відхилене на схід – до втрати багатства, Відхилене на південь8 – до смерті. 23. Вважають, що грубе зображення Божества Веде до смерті, Гнівне – руйнує красу. У зображення, зроблені без дотримання законів І позбавлені необхідних ознак, 24. Небожителі не проникають, Навіть прикликувані кращими з брахманів. А завжди проникають в них пишачі9, Дайтьї і данави10. 25. Тому з особливим старанням треба уникати Викривлення встановлених законів. Будь-яке мальовниче творіння, що має належні ознаки, Вважається гідним похвали. 26. Воно сприяє довголіттю, досягненню слави, Збільшенню зерна і багатства. Позбавлене належних ознак зображення Зерна і багатства позбавляє. 27. Богів, о, тигр серед людей, Завжди потрібно робити прекрасними, З ходою лева, бика, слона або гусака11. 28. Живописне творіння, що Володіє всіма благими ознаками, Сприяє благополуччю країни, майстра і царя. 57. Тепер я розповім про типи зображень: Яка форма якому відповідає об’єкту. Обізнаний майстер повинен показати повітряний простір Позбавленим кольору і наповненим птахами. 59. Гори, о кращий з царів, Варто зображати у вигляді мережі кам’яних брил, З вершинами, мінералами, виступаючими на поверхні, Деревами, водоспадами, зміями. 63. Фортеця повинна бути показана Добре розташованою на місцевості, Оточеною земляними валами, Сторожовими вежами і горами. 64. Базари треба представити Товарами для продажу. Питні місця – скопищем людей, Що розпивають напої. 65. Гравців у кості треба зображати Без верхнього одягу. Переможених – сповненими скорботи, Тих, хто виграв, – радісними. ВД: III. 42

ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 34 * ВД — Чітрасутра входить до складу «Вішнудхармот тарапурани» (скорочено ВД). 1Блакитна лілія утпала — рослина Nymphaea Caerulia. 2Лотоса падма — рослина Nelumbium Speciosum. 3Обличчя повинно бути квадратним — в давній ведич ній естетиці слово «квадратний» (чатурашра) означало вищий ступінь завершеності, порядку й відповідності небесному світу. 4Відмічені благими ознаками — ті, що мають 32 озна ки «великої людини» (магапуруші). 5О, нащадокок племені Яду — давня царська династія Ядавів. 6У пропорціях типу хамса — під словом хамса «гусак» розуміють найкращий з типів людей (магапуруша) і тип чоловічої статури. Пропорційний вимір хамса, описаний в розділі 36 «Чітрасутри» належить до вищого типу й реко мендується для зображення Богів і царів. 7Світіння — німб (прабгамандала). 8Відхилене на південь — південна сторона вважалася особливо небезпечною, бо там знаходиться царство Бога смерті Ями. 9Пишачи — злі духи, що постійно шкодять людям. 10Дайтьї і данави — асури і демони, суперники Богів. 11 З ходою лева, слона, бика або гусака — мають на ува зі ходу вищих типів людей, характерну для персонажів пантоміми, що пізніше утвердилися і в живописі. 12Шмашана — поле, де відбувається кремація. 13Накшатри — сузір’я, через які проходить Місяць у своєму щомісячному шляху. 14Абхісарика — канонічний персонаж давньоіндий ської поезії, жінка, яка таємно йде вночі на побачення з коханцем. 15Хеманта— «холодна пора». За індійськими уявлення ми початку нашої ери, рік складався з шести сезонів — ко жен по два місяці. Сезон хеманта відповідає періоду від се редини листопада до середини січня, тоді як «зима» (ши риша) — часу від середини січня до середини березня. Джерела 1. Citrrasatra // Viuoudharmottarapuraoa. Thirdkhan da. Vol. 1. Ed. by (Miss) Priyabala Shah. Baroda, 1958 (Ga ekward's Oriental Series, No. CXXX). 2. Проблемы сохранения и реставрации монументаль ной живописи // Материалы конференции ГосНИИР: 26 апреля 2006 г. — М., 2006. 66. Поле битви варто показати Військом чотирьох видів. Людьми, які змагаються, Та закривавленими мертвими тілами. 67. Шмашану12 треба зобразити Похоронним багаттям і мертвими тілами. Караван – верблюдами та іншими в’ючними тваринами, Що йдуть з вантажем по дорозі. 68. Ніч можна показати Місяцем, планетами і Накшатра13, Скрадливими злодіями. Людей – або сплячими, Або зайнятими звичайними плотськими справами. 69. Першу варту ночі нехай майстер представить Абхісарікою14, що йде на побачення до коханого. Світанок – рум’яністю зорі, Тьмяними лампами, горластими півнями. 70. Чоловік нехай буде показаний У звичайних заняттях і роботах. Захід сонця – червоністю на небі, Двічінароджених – за виконанням обрядів. 71. Показуючи темряву, потрібно представити людей, Що пересуваються навпомацки, з витягнутими вперед руками. Показуючи місячне світло, треба зобразити Квітучі блакитні лілії. 73. Щоб уявити спекотне сонце, Треба зобразити істот, які страждають від спеки. Весну необхідно показати Квітучими весняними деревами, 74. Зозулями, сп’янілими бджолами, Радісними чоловіками й жінками. Показуючи літо, треба зобразити млявих чоловіків, Що сховалися в тіні антилоп, 75. Буйволів, що зарилися в болото, Пересохлі водойми. Показуючи дощовий сезон, треба зобразити Птахів, що поховалися в листі дерев, 76. Тигрів і левів, що сховалися в печерах, Дощові хмари, набряклі від вологи, Прекрасні веселки, спалахи блискавок. 77. Показуючи осінь, потрібно зобразити Дерева, завішані плодами, Землю, вкриту стиглими злаками, Ставки, повні лотосів і гусей. 78. Зображуючи Хемант15, вправний майстер Нехай покаже скошені посіви, Краплі роси на землі, Сторони світу в тумані. 80. Показуючи зиму, варто зобразити Задоволених ворон і слонів, Людей, що тремтять від холоду, В інії – сторони світу.

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ 35 всіх слов’янських народів ще за давніх часів Русальний тиждень (інші назви – Зелений тиждень, Розигри, Розгулі, Граний тиждень та ін.) святкували переважно в один і той же час: коли пробуджувалася вегетативна сила Землі-Матінки, час квітування та буяння зелені, перших весняних трав, сходів жита. Цією тонкою, природною та водночас духовною роботою займаються духовні сутності, відомі у Вірі Предків, як Русалки. За етноґрафічними свідченнями, Русалії припадають на 8 тиждень після Великодня. Однак білоруські вчені мають відомості про те, що східні слов’яни, зокрема деякі мешканці Полісся, відзначали Русалії на шостому тижні після Великодня. Проте одна з давніх назв цього тижня «Сьомик», «Сьомицька неділя», тобто сьомий тиждень. Можемо з певністю твердити, що за рідновірським календарем Русалії насамперед узгоджуються зі станом природи (перехід від весни до літа; пор. народну приказку «На Зеленець – весни кінець»). Справді, навіть у північних областях України весна настає значно раніше, ніж у середній смузі Росії. В Україні традиційно Зелений тиждень починався з четверга, який іноді ще називають «Русалчин Великдень», хоча на Рівненщині його починали з клечальної суботи. Зрозуміло, що календар ортодоксальної християнської церкви відсунув святкування Зеленого тижня майже на цілий місяць, бо Трійця («Клечальна неділя») випадає на 50-й день після рухливої пасхи і найпізніше буває аж 26 червня, і, як видно, вже не має тієї живлющої весняної сили, як Русалії в час цвітіння й колосіння жита. Головною божественною сутністю цього періоду в теології Рідної віри є Русалки, про культ яких чи не найбільше відомостей збереглося на українському й білоруському Поліссі. Саме Русалки одуховнюють природу і навколишній світ, відповідаючи кожна за свою сферу діяльності: поле, ліс, воду. Детальний аналіз залишків стародавніх вірувань наших Предків дає підстави для висновку, що Русалка колись могла бути Богинею, і лише християнське переслідування давніх вірувань та обрядів надало їй ознак «демонічної істоти». Сучасні етнографічні знання про Русалок відзначаються великою різноманітністю, часом суперечливістю, оскільки агресивна світова релігія вже наклала на ці уявлення свою ворожу руку. Наділивши Русалок небезпечними для людини рисами, християнство примусило людей боятися їх, захищатися від них оберегами, «христити» Русалок, та навіть деякі етнографи досі дотримуються стереотипної думки про Русалок, як про «злу силу» (див., напр., «Мифы народов мира», Т. ІІ). Наші Русалки близькі або тотожні з грецькими Орами, Німфами, західно-слов’янськими Вилами, «Дунайськими дівами», «Дніпровими дівчатами» (див.: Т. Шевченко, поезія «Русалка») й іншими покровительками рослинності та духами «іншосвіту». Відомо, що русальні звичаї існували в усій Європі та навіть в Індії вже кілька тисячоліть, що переконливо доводить їхнє давнє арійське походження і таємничу глибину обряду єднання людини з РУСАЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ У РІДНІЙ ВІРІ Галина ЛОЗКО Русалії. Ілюстрація Радзивилівського літопису У

ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 36 природою та душами своїх Пращурів. Тож у дослідженні цього важливого культу нам не варто іґнорувати відомості про близькі чи подібні культи в інших народів. Тому видається цікавим, що індуси так само вшановують у гаю священне дерево чілі, поливаючи його вином і пахучою олією, потім ламають гілля, приносять їх на берег річки й здійснюють їм жертвопринесення на камені, а потім водять танки навколо священної рослини та влаштовують ігрища. У кінці свят батьки заносять до хати гілку чілі. При цьому відбувається ритуальний діалог, у якому жінка запитує чоловіка, що він приніс. Чоловік відповідає: «Приніс хліб, худобу і дітей». Таким чином, і в Індії, як у Європі, рослинна магія пов’язана з добробутом і родючістю. На Русі русальний культ був надзвичайно розвинутим, про що свідчить спеціальний ритуальний одяг «сорочка-довгорукавка» та найрізноманітніші ювелірні вироби з русальною символікою. Найголовнішим з русальних амулетів було намисто «крини» у вигляді квітів водяної лілеї; на браслетах є священні рослини, такі як хміль та папороть. Цілком імовірно, що до русального культу належали й відомі медальйони-змієвики, які виконували лікувальну функцію захисту живота (живіт – тотожний самому життю). На русальних браслетах, що ними підтримували довгі рукави сорочки, зображений Переплут, який також має тісний зв’язок з корінням та рослинною силою, а також русалка-вила – дівчина-- танцівниця в сорочці-довгорукавці, яка виконує танець викликання дощу для зрошення полів. Відновити культ рідної Богині, опікунки родючості та хліборобства, встановити духовний контакт з Русалками як покровительками наших Предків покликана сьогодні Рідна віра. Отже, відроджуючи нині русальну обрядовість, маємо знати, що культ Русалок має певні обмеження в часі і просторі. Часові межі ми вже окреслили – початок-середина травня. 1. З міфології знаємо, що Русалки водяні розчісують довгі золотаві або зелені коси срібним гребенем. Цей гребінь наділений чарівними властивостями. Якщо хтось знаходить згублений на березі русалчин гребінь, той набуває дару яснобачення, цілительства. Русалки, змерзнувши в річкових глибинах, часом гріються на сонці, водять хороводи, колишуться на гіллі дерев, як на гойдалках, співаючи солодкозвучних пісень. Найактивніші Русалки в час, коли Місяць у повні, іноді кличуть дівчат погратися з ними в хороводах: «Кума, Кума! Йди до нас!» Своїми спокусливими оголеними тілами й довгими косами вони приваблюють парубків, які ходять пізно берегами річок. 2. Русалки криничні переважно мешкають біля святих криниць, де вони тісно співпрацюють з Богинею Мокошею, освячуючи животворну воду. Саме їм жіноцтво жертвує починки полотна, стрічки, рушники. За давніх часів таких Русалок вшановували біля цілющих джерел, що, зазвичай, струменіли у священних гаях біля дубів та інших святих дерев. В Україні збереглося вірування, що в криницях під час «Сорочкадовгорукавка», яку вдягали на Русаліїї Русальні браслети ХІІ ст.,

37 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Зелених свят з’являються Русалки, які називаються «криниченьками» (Терещенко, 1848, IV), звідси ймовірно і намисто «крини». Ці місця освячені самими Богами, Сонцем, Місяцем, Зірками. Тому не варто захаращувати джерела, прибиваючи на дуби розп’яття та дешеві паперові іконки, які псують дерева й створюють неохайний вигляд – це є ознаками безкультур’я і християнського фанатизму. 3. Русалки лісові переважно опікуються молоддю передшлюбного віку й пов’язані з Богинею Долею. Особливо вони віддають перевагу дівочим посвятам (ініціаціям), які пов’язуються з традицією завивати вінки на березах і «кумуватися» (обряд «посестринства»). Русалки, що живуть у священних гаях, опікуються душами померлих, оскільки в язичницькі часи поховання здійснювалися в гаях, серед дубів, беріз, які вважалися «земним раєм». Саме священний гай був тим спільним родовим культово-обрядовим центром, де відбувалося й спалювання покійних, і їхнє поминання, а також і весільні обряди, і благословення подружніх пар, і посвячення новонароджених дітей. 4. Русалки польові мешкають серед житніх полів, особливо в той час, коли жито завивається у трубки, вони охороняють хлібну ниву, щоб діти, збираючи волошки, не витоптали молоде колосся, а також і від злих чаклунів, які певними чарами могли зіпсувати врожай, зробивши «залом» або «закрутку» тощо. Увесь час, коли сходять жита, є священним, бо «поховане» в землю зерно воскресає (проростає новими паростками), і Русалки нечутно витають над хлібною нивою, дбайливо тчуть свою невидиму нитку життя, наповнюючи світ життєдайною енергією. У спекотні дні, особливо в полудень, ми ніби чуємо над полем якийсь дивовижний, ледь вловимий нашим слухом ніжний шелест, немов легкий струм, – це вібрує над світом благодатна робота Русалок. Стосунки людей з Русалками будуть гармонійними, якщо людина не порушуватиме звичаїв та встановлених традицією правил і часовопросторових меж. Коли ж ми порушуємо умови природної рівноваги, тоді наша поведінка викликає невдоволення й агресію Русалок (а отже, самої Природи). У Русальні свята не можна працювати ніякими гострими знаряддями: шити, ткати, прати, рубати, різати, колоти. Особливо не можна порушувати спокій у лісі, полі, на березі ріки, тобто там, де відбувається сокровенна вегетаційна діяльність Матінки-Природи, де весь простір пронизаний духовними сутностями. Порушники заборон отримували «русальну хворобу», особливу лихоманку або хвороби рук, що тримали сокиру, що порушували тишу і спокій (наприклад, рубання дров та ін.). Не можна на Русальному тижні виконувати й роботу, пов’язану із забрудненням води: прати білизну, мити підлогу, вікна тощо. У Русальний четвер ніхто не купався, бо в цей день «Русалка купає своїх дітей». Вважають, що подарунками (спеціальними пожертвами) можна задобрити Русалок. В українців побутує звичай варити на Русалії їжу під відкритим небом і пригощати нею людей (сусідів, дітей); господині обприскують молоком шляхи, якими їхня худібка ходить на пасовисько або на водопій; господарі кладуть по скибочці хліба на межах поля (чи городу). На вікнах кладуть свіжоспечений хліб, вважаючи, що Русалки живляться самою парою. На відміну від Великодня, коли головна обрядова крашанка червоного кольору, на Русалії готують жовті крашанки. Якщо людина зустріла Русалку зненацька і нічого не має при собі – можна подарувати їй частину свого одягу: кинути хустину, навіть рукав відірвати. Якщо ж готуємося до свята зустрічі Русалок заздалегідь – приносимо вінок, рушник, полотно, стрічку чи навіть спеціальну сорочку (або дитячу льолю). Жінки розвішують на деревах полотно «русалці на сорочку» і про це співають: знайдені в Києві на місці давнього капища (вул. Володимирська, 3).

38 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 Сиділа Русалонька на білій березі, Просила Русалка у жінок намітки: «Жінки-сестрички, дайте намітки: Хоч не тоненької, аби біленької» Сиділа Русалка на білій березі, Просила Русалка у дівчат сорочки: «Дівчата-сестрички, дайте сорочки – Хоч не тоненької, аби біленької». Русалки рятують також від всіляких домашніх нещасть. Наприклад, коли в господарстві загубилася корова, поліщуки радять таке: «Сплети личаки, сидячи в лісі на пні; розірви нову жіночу сорочку і зроби з неї онучі; усе це разом з хлібом-сіллю загорни в чисту онучу, перев’яжи червоною стрічкою і віднеси на перехрестя в ліс. Там, поклавши все це на яке-небудь дерево, поклонися до землі (не хрестившись!) на всі чотири боки і скажи: Прошу вас, Русалки, мій дар прийміть, а скотинку поверніть!». Русальний тиждень завершувався обрядом «Проводи Русалок», який переважно здійснювали в наступний за ним понеділок увечері, коли сонце зайде. Проте в старовину, можливо, й не було строгої реґламентації часу здійснення цього обряду, бо головна мотивація його полягала в настанні саме того періоду, досягнення того стану природи, коли цвітуть жита. Так час одного етапу Кола Сварожого завершується і починається новий. Отже, Русальний тиждень складався з кількох основних обрядових частин, у яких головну обрядову роль виконували дівчата й молодиці: заплітання вінків, водіння «Куста», «Русалчин Великдень», «Кумівство», Поминання Предків, «Проводи Русалок». Русальні вінки У четвер напередодні Русального тижня дівчата виплітають вінки з таких рослин: конвалія, незабудка, васильок, чебрець, полин, барвінок, любисток. Співають: Ой зав’ю вінки та на всі святки, Ой на всі святки, усі празники, Бо в саду Весна розвивається, Дочка батька дожидається: «Ой, мій батеньку, мій голубчику, Ти прибудь сюди хоч на хвилечку…» У суботу молодь іде до лісу або на берег річки й заготовляє клечання – зелене гілля берези, липи, верби, клена, лепеху, якими прикрашають хати та подвір’я. Вінки та зелене гілля вдягали на себе як молодь, так і старші, як жінки, так і чоловіки. Переможців усяких змагань віншували дубовими вінками. На початку Русального тижня дівчата виплітали вінки для всіх членів своєї сім’ї й своїх наречених і залишали їх на деревах, а після проводів Русалок ішли оглядати ці вінки й за їхнім виглядом ворожили про життя своїх близьких. У кінці свят з вінками поводилися так: їх відносили на могилки, кидали на ниву в жито, спалювали на вогнищі, вкидали у воду, підкидали вгору, закидали на дерева або приносили додому й залишали на городі (одягали на капусту, на огірки, щоб краще родили). Русалчин Великдень Хронологічне визначення Русалчиного Великодня має переважно два варіанти: четвер перед Русальним тижнем і четвер на Русальному тижні. Українська традиція схиляється до четверга, який випадає саме на Русальному тижні. Як подає С. Килимник, молодиці й дівчата у вівторок та середу «зустрічають» Русалок, пригощають (розкладають їжу в полях, лісах, запрошують Русалок «їсти й пити та охороняти наші ниви»), а в четвер настає найголовніша фаза святкування – Русальський Великдень. Звичайно, християнська церква за ціле тисячоліття прищепила своїм вірянам страх перед Русалками, однак люди добре розуміли стародавню заборону працювати в ці святки, тому влаштовували веселощі, бо в цей день веселяться й самі Русалки – саме у свій Великдень вони відчувають життя так само, як і люди, тому їх «пригощають» людськими стравами і разом з нами вони водять хороводи, беруть участь в ігрищах та веселощах, можуть любити й радіти життю. Обряд «Куст» Кустом називається і сам обряд, і прикрашена в зеленину дівчина. Вибирають найкращу з гурту дівчину передшлюбного віку. Готують її до обряду таким чином: роздягають, прикрашають гілками берези, вінками так, щоб не було видно ні тіла, ні лиця. Іноді ґонорові дівки згоджуються бути повністю оголеними під зіллям, але переважна більшість на споді під зіллям має тонку сорочку без вишивки. Гілки берези звисають до низу, ніхто з односельців не повинен упізнати чи здогадатися, яка саме дівчина вбрана «Кустом». Дівчина увесь час мовчить, що дає підставу етнографам вважати Куста уособленням душ померлих Предків. Отже, обряд має на меті встановити контакт між світами Прави, Яви і Нави. У кустових піснях наявний мотив гостювання Куста на землі серед своєї родини та громади. Сама назва «куст» означає не просто зеленину чи кущ, а саме родовий кущ як дерево Роду. Дівочий гурт («військо дівоцьке») супроводжує Куста у святковому обході села. Дівчата віншують кожного господаря кустовими піснями і збирають гостинці для спільної трапези. Дійство подібне до колядницького обходу на

39 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ Різдво. Зразок кустової пісні: Ой ми були у великому лісі, Нарядили Куста із зеленого клену, Нарядили Куста із зеленого клену, Вийди, господарю, із нового покою, Вийди, господарю, із нового покою. Винеси Кусту хоч по золотому… Господарі зустрічали Куста перед порогом хати, перед яким стояв стіл з подарунками або господиня виносила дари на рушнику: хліб, яйця, пироги, солодощі, пиво, гроші. Одна з учасниць обходу складала пожертви в торбину. Дівчата дякували господарям і йшли до наступного двору. Закінчується «водження Куста» на тому самому місці, де дівчину вбирали в зеленину: тут її розбирають, перевдягають у звичайний одяг, а зелень та вінки з Куста вішають на коловорот криниці або залишають на полі, чи спалюють, але не розривають, як Марену на святі Купайла. В одній просторій хаті села відбувається спільна громадська братчина, де згадують Предків, співають, грають в різні ігри. Обряд «водження Куста» означає вшанування душ покійних Предків і має на мені отримання допомоги від Русалок в час зав’язі нового врожаю. Співають: «Де Куста водили, там жито родило», «Де Куста водили, там пшеничка родила» та ін. Подекуди в Україні замість Куста водили Тополю – дівчину, рясно вбрану в намиста, хустки та стрічки. Тополя вклонялася кожному господарю чи зустрічному, а люди частували дівчат та дарували Тополі «на стрічки». Далі вели її на поля й співали: Стояла тополя край чистого поля; Стій, тополенько, не розвивайся, Буйному вітрові не піддавайся… Обряд «Кумівства» У Русальну неділю здійснювалися громадські славлення в гаях, лісах. Поклоніння березі є частиною найархаїчнішого обрядового комплексу давніх слов’ян – культу дерева. Обряд ще до недавнього часу виконувався навіть у ХХ столітті в «духів день», тобто на Зеленому тижні. Вважалося, що дерево не тільки дає плоди для споживання, а й може наділити людину енергією, або навпаки – зашкодити тому, хто порушує звичаєві закони ставлення до рослинного світу. Тому на Русальних святах годиться встановлювати добрі стосунки людей з деревами. Для цього існує один з найстародавніших способів – «годування» дерева. Під деревами влаштовують спільну братчину, головною стравою якої є яєчня або об дерево розбивають сире яйце, виливають узвар або пиво. Дівчата збираються в гаях і «завивають берізку»: роблять кільця з гілок у вигляді вінків на самих молодих деревцях, або зв’язують два вершки берізок у вигляді арки. Укладення угоди (союзу) з деревом вимагає від усіх учасниць ритуального перевтілення. Для цього берізку одягають у жіноче вбрання, пов’язують хустками та стрічками, а дівчата прикрашаються березовим гіллям, мовби «перевтілюючись» у тотемне дерево. Водять хороводи навколо берізки. Обряд «кумівства» полягає в тому, що подружки передають одна одній через вінок жовту крашанку й Кадр з фільму «Обряд водіння Куста» (Рівненщина)

40 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 цілуються крізь завиті на березах вінки, а потім обмінюються подарунками, переважно перстеньками. Таким чином вважаються посестрами. Цей обряд вважають ініціальним для дівчат як спосіб їхнього прилучення до Дерева Роду, вступ у дівочу громаду. Є русальні пісні, які вказують на своєрідне ініціальне випробування для дівчини – відгадування загадок: Ой біжить, біжить мала дівчина, А за нею та Русалочка: «Ти послухай мене, красна панночко, Загадаю тобі три загадочки. Як угадаєш – до батька пущу, А не вгадаєш – до себе візьму: Що росте без кореня? Що біжить без повода? А що цвіте без цвіту?" Панночка загадку не відгадала, Русалка панночку залоскотала. Але розумні дівчата, як правило, відгадують ці загадки: камінь росте без кореня, вода біжить без повода, а папороть цвіте без цвіту. Отже, до таких дівчат Русалки бувають прихильними й дають добру долю. Дівчата тут же й обирають старшу куму в такий спосіб: скручують кожна свою хустку й кидають угору, чия хустка підлетить найвище, та – старша кума, яка верховодить дівочим гуртом. У кінці святкування одну з берізок несуть у село й там встановлюють на головному майдані. Усі ці обряди здійснює виключно дівоча молодь без активної участі чоловіків. У заключний день святочного тижня, у неділю, годиться йти на місце «кумування» і розвивати ті самі берізки. Оглядають вінки й ворожать: чи вінок свіжий чи зів’яв – буде щастя або, навпаки, нещастя. Співають: Гукала дівочок береза вінки розвивать: – Ходіте, дівочки, вінки розбирать, Пройшли святки, розів'єм вінки. Зозуля перестала кувати, Нашу долю зустрічати. Чий вінок не засох, тому довго жити. Зів’ялі вінки кидають у воду, причому білоруси вважають, що треба кидати вінки «за старим звичаєм» – без допомоги рук, рухом голови, повернувшись до води. Берізку, яка стояла в центрі села, також топлять у ріці. Магічна та цілюща роль берези в житті наших Предків свідчить про глибокі давні знання зв'язку людини з природою. Березові гілки не тільки прикрашають житло в час Русальних свят, вони й протягом року оберігають хату і поле від злих духів, надають міцності новобудові. Навар з березового гілля використовують для купелі дівчаток, щоб надати їм краси й жіночності. До берізки звертаються по допомогу, коли здолає перевтома: треба притулитися до стовбура, попросити, щоб берізка забрала втому. Через 15—20 хвилин відчуєте полегшення, тож не забудьте подякувати тотемному дереву. Береза – жіноче дерево, дуб – чоловіче. Обряд «Проводи Русалки» Коли Русалку, як Богиню Води і Берегиню Врожаю, вшанували, і час її вегетативної дії закінчується, тоді її виводять за межі поселення. Відтоді місце її перебування – в житньому полі, де Богиня весни Русалка поступається місцем Богу літа Купайлу. Християнська церковна ритуалістика відсунула цей давній язичницький обряд на час після своєї Трійці, створивши плутанину та часовий обрядовий різнобій у традиціях слов’янських народів. Подекуди цей обряд проводиться у вівторок після Трійці або напередодні Клечальної суботи, або в десяту неділю після пасхи, або навіть на Купайла чи на Петрівку. Проте найпоширенішим і найтрадиційнішим для всіх слов’ян все ж залишається остання неділя Русального тижня або наступний понеділок. Цей обряд проводився з обрядовою лялькою («Русалка») або перевдягнутою в Русалку дівчиною (чи молодицею), чи просто символічно без ритуального персонажа, проте з розумінням, що «вона» присутня. Її треба вивести за межу поселення, житла, громади – її обрядово спалюють або закидають на дерево, «заганяють на грушу», топлять в річці, закопують у землю тощо, – всі ці дії рівнозначні переходу в інший світ. На Поліссі «русалку» обирають так само, як і «куста». Іноді обирають пару учасників: Русалку і Русаліна (парубка). Або ще: по обидва боки від Русалки ставлять двох «охоронців-русалинів» з великими пугами, щоб відлякували тих, хто спробує зірвати зеленину з Русалки. Така композиція обрядових персонажів відома на вишитих рушниках з Богинею в центрі (іноді по боках Богині зображені вершники, коні, птахи, свастики). Відоме й використання коня в русальських обрядах («водіння кобилки») та ін. Русальні обряди, як правило, мають бути рухливими, як вируюча вода, бурхливий потік, веселий струмок. Русальна хода набуває вигляду людського потоку. Така урочиста хода супроводжується всіма мешканцями поселення (вулиці, кутка), кожна родина намагається взяти участь у проводах Русалки, долучаючись до процесії. Русалка шмагає людей пекучою кропивою по литках, «щоб не хворіли», «щоб діти народжувались» (биття кропивою має на меті продукуючу магію: «як Русалка стьобає довгою кропивою, щоб так хлопці дівчат діставали довгими…»). Найрухливішим типом цього обряду є хода «струмочок» або «колосок». Процесія створюється з кількох пар, що зчіплюють руки в «квадрат» і рухаються вулицею. По руках учасників йде Русалка – дівчинка до 12 років. Як тільки дитина

41 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ пройшла одні руки, ця пара перебігає наперед і так живий людський «струмок» рухається до поля, де випускає Русалку в жито. Співають: Пішов Колос на ниву, На білую пшеницю! Уродиться на літо З вівсом жито, З житом – пшениця, Всяка пашниця! Існують приказки: «Вивели Русалку з весі - жито почне колоситься», «Як не заведеш Русалку в жито – то не можна його й жати». Отже, вважалося, що не замкнувши коловорот космосу, не ушанувавши Русалку, не можна отримати врожаю. Русалка повинна освятити поле своєю родючою силою. Всі учасники ходи, які супроводжують Богиню-Русалку, отримують її благословення на здоров’я, силу, родючість, довголіття, щастя. Співають: Проведу Русалок Із двору до бору. Рано, рано! (приспів після кожної строфи) Із двору до бору У зелену діброву. Проведу Русалок В зеленеє жито… Вам, Русалки, в житі Зеленім сидіти! А мій колосочок, Як яворочок, А моє полечко, Як на небі сонечко, У печі – пиріжком, На столі – колачом! Іншими місцями проводів Русалки бували кладовище або річка (ручай, міст). Увечері останнього дня Русального тижня поліські дівчата завивали вінки і йшли на кладовище, розвішували вінки на могилках. Виводили туди одягнену «русалкою» дівчину, яка ховалася між могилами доти, доки парубки її не впіймають. Тоді дівчата водять навколо неї хороводи з русальними піснями. Хоровод та «кривий танок» також водять навколо могилок, потім виводять Русалку в жито. Там вбрана в «русалку» дівчина ховається до вечора, а коли люди розходяться, тихенько добирається додому. На річку Русалку супроводжують так само, як і «колосок», випускають її біля води, біля мосту. Її віночок закидають «на грушку», на будьяке дерево. Це завершальний етап деміфологізації образу (переуособлення): позбавлення Русалки її рослинного вбрання відміняє її духовносвятковий образ, повертає дівчині її справжню сутність. Якщо ж «русалку» робили у вигляді ляльки, то її топили або залишали на полі. Час шанування Богині вичерпаний, і з нею треба розпрощатися. Після русальних обрядів усі учасники дійства мали ритуально очиститися омовінням, як такі, що мали контакт з «іншосвітом». Цікавим аналогом нашим Русалкам є грецькі Ори (Гори, Хори – в перекладі з грецької: «часи», «пори року»). Вони відають порядком у природі, є сторожами Олімпу: то відчиняють, то зачиняють його хмарні ворота, запрягають коней Бога Сонця. У різний час їх нараховували від чотирьох до дев’яти або дванадцяти й більше. Ори мають власні імена: найвідоміші з них Авга (Світанок), Анатолія (Схід Сонця), Месембріада (Полудень), Дюсіс (Вечірня зоря), Діке (Справедливість), Карпо (Плодоносна), Німфе (Омовіння), Спонде (Возливання), Талло (Квітуча), Ейрена (Мирна), Евномія (Законність) та ін. Ймовірно первісне значення Русалок саме як Богинь-упорядниць весняного часу, Берегинь, покровительок родючості було витоковим і для всіх слов’ян. Наших Русалок було 27 (тридев’ять), про це маємо писемне свідчення ХIV ст. – «Слово христолюбця», яке, зрозуміло, засуджує язичницький звичай вшанування Вил (Русалок): «Вірують в Перуна, і в Хорса… і в Вил, їх же число тридев’ять сестриниць, – називають окаянні невігласи і вважають їх Богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять, курей ріжуть…». Отже, теологічне значення Русалок і Берегинь доведено свідченням сучасника, який, імовірно, не раз спостерігав рідновірські обряди ще в ті часи, коли предківський культ ще був живим серед вірних своїм Богам і Богиням слов’ян-русичів. Очевидно, що наші Русалки були тим духовним почтом Великої Богині Матері, що супроводжує всі природні явища нашого Життя. Русальні свята присвячені вшануванню триєдності Дерева Життя з його корінням, стовбуром і гіллям, що в людських вимірах позначає землю, повітря й небо, а в часових – минуле, теперішнє і майбутнє. Саме тому світова релігія адаптувала це свято до своєї «трійці», яку вона й запозичила в рідновірів. Література Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. — К., 1991. — Т. ІІ. С. 145–175. Зеленин Д. К. Тотемический культ деревьев у рус ских и белорусов // Избранные труды: статьи по ду ховной культуре: 1917–1934. — М.: Индрик, 1999. Катовіч А., Крук Я. Беларускі народны каляндар. Летнія святы. Кніга І. — Мінск, 2009. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. — К.: Обереги, 1994. — Кни га ІІ. — С. 371393. Ліцьвінка В. Святы і абрады беларусаў. —Мінск, 1998. — С. 100  115. Лозко Г. Берегиня, Богиня чи Русалка // Сварог. — 1997. — Вип. 6. — С. 17–20. Славянские древности. Этнолингвистический сло варь под общей ред. Н. И. Толстого. — М.: Междуна родные отношения, 2009. — Т. 4. — С. 494–503.

42 ÁÎÃÎÇÍÀÂÑÒÂÎ ÑÂÀÐÎà 24 ÄÎ ÐÓÑÀËÎÊ ÂÎÄßÍÈÕ О, Русалки, діви водяні! Спочиваєте вдень Ви в глибоких водоймах: У річках, у ставках та в озерах, – Охороняючи спокій їхнього Володаря. Та як Сонце зайде й темрява все огортає, З дна й з-під каміння водойм, За наказом сивого Водяника, Що тризубцем викрешує повітря з води І здіймає високі хвилі, Випливаєте Ви на берег. В очереті кохаєтесь Ви з Перелесником, Чиї вогники пустотливі Заманюють в трясовину Необачних подорожніх, А також Потерчатам малим даєте Бавитися з Вашими косами довгими, Заквітчаними зеленими й бурими водоростями. Не чіпайте, спокусливі дівиці, Ні жінок, ні мужів українських, Ні дівчат, ані хлопців неодружених, Ні діток допитливих, Що до річки та озера ходять Скупатись та на плесо води подивитись! Покарайте своїм лоскотом Лише злих ворогів Роду нашого й Віри святої, Аби зникли вони назавжди З наших славних земель! А в Перуна ж вогнекудрого Ви, русалки, дощів попросіть, Щоб живились цілющою вологою Й розростались кущі, і дерева; Щоб шуміли гаї та ліси; Щоби квітами й травами повнились луки; Колосилися жито й пшениця, Овес і ячмінь На ланах неозорих На літній щедрий врожай І достаток у наших коморах! ÄÎ ÌÀɯ Ти замаюєш листям усе навкруги: І розлогі кущі, і високі дерева! Вже за обрієм зникли Весни вороги, – Бо трава шелестить, грає Сонце травневе! Слава, Майє, Тобі за зелені ліси, Буйноцвітні сади та ошатні діброви! Подаруй насолоду п’янкої краси Різнотрав’я ланів – дивну казку квіткову! ÄÎ ÆÈÂÈ Закликаю до нас я Живу-Богиню, Що, пробуджена навесні Дажбогом, На Великдень несе нам Чарівне золоте яйце-яблуко! Ти, о Живо, промінням Ярила веселим Та дзвінкими потоками Дани Сотворюєш чудодійний струмінь-живець – Ним довкілля Ти живиш, Щоб з насіння Сварога У землиці коріння цупке розрослось Як підґрунтя могутнім дубам І тополям струнким; Їхнє листя зелене нам кисень дає, Аби вічно Життя вирувало! Так Твій батько Троян-Світовид заповів Берегти й шанувати Древо Життя Благодатне На добро Українському Роду! Наділи, о Богине, дівчат молоденьких Чарівною бентежністю вроди, Їм кохання даруй парубоцьке; Ції риси всели й у заміжніх жінок, Щоб любов'ю родини міцніли! І, зозулею в травні до нас прилетівши, Куй нам, Живо, літа якнайдовші у Яві, Повні радості, щастя, здоров’я; Співом солов'їним мелодійним Серця і душі наші звеселяй! *** На Великдень вже Жива до нас завітала, Золотим подарунком краян пригостивши: Розкіш яблука й вічність яйця поєднала, Мудрість Прави законів слов'янам явивши! Розбиває Богиня ураз темні хмари Та могутнім живцем спраглу землю купає: Ллють дощі – шле нам Дана родючості чари, Промінцями Ярило ріллю загріває! Оживає усе – дивні трави шовкові, І барвисті кущі, і дерева тендітні, І вусатий ячмінь, і поля волошкові, І зелені гаї, співом птаства привітні! І кохання цвіте у піснях солов’їних – Парубоцькі й дівочі серця спокушає, Аби сміх дітлахів пробудив Україну, Що в полоні чужинських ідей сновигає! Хай пощезнуть приблуди пейсаті й гаркаві! Хай під Сонцем весняним колосяться ниви! Хай зозуля кує нам літа довгі в Яві! Хай здоров'я та щастя несе славна Жива! Велесич МІЧУДА Молитви Зеленого Тижня

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! 43 БОРОТЬБА З КУМИРАМИ: ХРОНІКА ХРИСТИЯНСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ сучасній незалежній Україні маємо можливість перейняти духовну спадщину Предків, їхню енергетику, значну частину філософії через «сліди Прабатьків». Енергія думок і почуттів закладена у керамічних фігурках, у сакральних символах, у словах, календарі, кумирах Рідних Богів. Усе, що дійшло до нас у матеріальному вигляді, у писемній формі – все це узагальнено можна назвати голосом Предків. Ми чуємо цей голос, бо він наповнює наші душі і серця. З позицій сучасного бачення минувшини розуміємо, що людство не зуміло засвоїти уроки вищих духовних сил і пішло своїм власним силовим шляхом, який веде до всесвітньої катастрофи. Боротьба за минуле, а отже, і за майбутнє РусіУкраїни набула особливо жорсткої стадії протистоянь. Християнське суспільство лише вдає, що вірує в свого бога, а насправді всі його помисли і дії спрямовані на отримання матеріальних статків та політичних дивідендів за будь-яку ціну. Цей хибний шлях веде його до свого Армагедону. Такої загрозливої ситуації воно ще не мало. Все це – результат діяльності біблійного культу, який суперечить Законам Світового Ладу. Дії, які християнство вчиняє у вигляді знищення або наруги над кумирами прадавніх Українських Богів та над слов'янськими капищами і святилищами, потрібно розглядати як прояв релігійної ненависті, ознаку морального падіння, коли одна людина не поважає іншу людину, коли вона не тільки не має ніякої поваги до інших релігій та культур, а й не нехтує своєю культурою, зневажає свою історію та своїх Предків. 1 листопада 7520 літа, у свято Сварога, у Києві невідомими недолюдками по-дикунськи був спиляний і вивезений у невідомому напрямку кумир Бога Перуна, який стояв на території Національного музею історії України за адресою: вул. Володимирська, 2. Статуя Перуна була сучасною пам'яткою витокової культури українців, становлячи духовну цінність. Цей кумир, що стояв на Старокиївській горі, був культовим місцем для рідновірів України та об'єктом паломництва для багатьох рідновірів світу, зокрема - з Польщі, Сербії, Боснії і Герцеґовіни, Білорусі, Словенії, Чехії, Болгарії, Угорщини, Румунії, Росії та інших країн. Обмеженим представникам християнського культу не дано зрозуміти, що знищивши зображення Бога, вони ніяким чином не знищать самого Бога. І ніяка сила не зможе стримати духовне відродження традиційного світогляду наших Предків! У порушенні кримінальної справи щодо знищення кумира Перуна відмовлено Про це стало відомо з отриманої копії відповідної постанови Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві від 8 листопада 2012 року, підписаної дільничним інспектором міліції Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві, лейтенантом С. Є. Холодок, заступником начальника СДІМ ТВМ-4 Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві, капітаном міліції О. В. Корзуном та затвердженої начальником Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві, полковником міліції І. П. Грінцевичем. Як дізнаємося з постанови, підставою для відмови у порушенні кримінальної справи стала додаткова перевірка, у рамках якої були здійснені запити у Національний музей історії України та Головне управління охорони культурВідомо, що зникає той народ, Який не знає, де його коріння, Який позбувся честі і сумління, Не захистивши серце від підлот Сергій Бурлаков У

44 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 24 ної спадщини, завдяки чому міліцією було встановлено, що статуя Перуна «на балансі Національного музею історії України не перебуває та до об’єктів культурної спадщини не відноситься». А тому й висновок не забарився: «Згідно ч. 2 ст. 11 КК України, не є злочином дія або бездіяльність, яка формально містить у собі склад злочину, передбаченого КК України, але у зв’язку з малозначністю не несе суспільної небезпеки, тобто не спричинило або не могло спричинити значну шкоду фізичним або юридичним особам, суспільству і державі». Ситуацію коментує голова ОРУ, д. ф. н., професор Галина Лозко: «Якщо головна релігійна святиня автохтонного населення країни, її титульної нації для чиновника стає «малозначущою» – це означає, що владу в державі посіли окупанти. Рідновіри, до речі, це відчувають на собі вже не одне століття! Аж ніяк не змінилося наше становище й за роки «незалежної України». Об’єднання рідновірів України є юридичною особою, якій завдано значної моральної та матеріальної шкоди. Рідновіри також перші зіткнулися з підлістю влади, коли Генпрокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом побиття кастетами та кульового поранення рідновірів на капищі Сварога влітку 2007 року. Вочевидь, так московські злочинці в попівських рясах розчищають собі простір і самовільно будують монастир в історичному центрі України, – хіба це не святотатство? Їм же дозволено безкарно стріляти в людей, рубати наші святині, паплюжити культуру України. Коли ж українці, нарешті, усвідомлять, що це – ВІЙНА?!! Що ворог збудував своє злочинне лігво в самому серці столиці?!! Яких ще санкцій потрібно для державних мужів, щоб припинити це бузувірство?». Коментар заступника голови ОРУ, жерця Вогнедара: «З цієї, на мій погляд, цинічної постанови, для нас зрозуміло одне: Українська рідна віра у сучасній Русі-Україні ще й досі залишається небажаною для можновладців, незважаючи на проголошенні пріоритети демократії та права. Тобто, юридично, хоч ми й маємо право на свободу віровизнання, та, фактично, не можемо з боку держави розраховувати на підтримку у захисті свого майна, своїх святинь та культових, священних місць! Кому служать правоохоронні органи – очевидно! – тим, хто їх утримує. І це проглядається не лише в конкретній ситуації, а й протягом попередніх років по всій державі. Зверніть увагу: міліціянти навіть не збиралися проводити якесь розслідування, вони формально опитали охоронців музею, зробили запит до певних держустанов щодо цінності пошкодженого і вкраденого майна і не звернули жодної уваги на те, що неподалік на цій же території перебуває незаконно побудована релігійна споруда, настоятелі якої вороже ставляться не лише до Рідної віри, а й до всього українського! І вони кілька років тому вже провокували сутички з рідновірами… З цього випливає, що нині для схристиянізованої держави, в якій живемо, наші рідні святині не представляють жодної цінності, вона є для нас чужовірською мачухою, бо гарантує безкарність для «рускава міра». А ми ще й намагаємося до неї апелювати… Звичайно, ми звертатимемося ще й до вищих правоохоронних структур, але де гарантія, що і там не відмахнуться вищевказаною статтею Кримінального кодексу України? Аби не допускати подібних наруг над нашими святинями у майбутньому, вважаю, потрібно рухатися одночасно двома мирними шляхами: зводити їх поки що на приватних територіях, де вони перебуватимуть під постійним наглядом, і – самим іти у владу, щоб потім узаконювати їх встановлення в громадських місцях, мати керівництво і контроль над тими ж правоохоронними органами і впливати на всі процеси в державі».

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! 45 Novi napad na rodnoverne u Ukrajini! Товариство рідновірів Боснії і Герцеґовіни «Свароже Коло» гостро засуджує цей акт дикунства, і ми щиро сподіваємося, що винні будуть швидко знайдені й на загрози релігійній свободі буде адекватна реакція. На жаль, такі реалії життя, до яких усі звикли, але ми не повинні відступати! Мета монотеїзму – викорінити наших Богів, але йому це ніколи не вдасться, тому що наш національний, природний дух є в нас від народження. І якщо хочуть, то можуть викорінити нас, а з нами – й Богів, бо онуки Дажбога так легко не здаються! З новим досвідом маємо бути сильнішими і сильнішими! Цей прекрасний кумир на славу нашого Бога Перуна був зруйнований, але самого Перуна у нас ніколи не знищать! Слава Богам! Слава Україні! Udruzenje Rodnovjernika Bosne i Hercegovine – Svarozi Krug * * * * Словенських рідновірів засмутили вісті від наших українських братів і сестер про те, що невідомі особи минулої ночі знищили статую Перуна на Старокиївській горі у центрі Києва. Це не просто одна зі статуй Рідних Богів. Статуя Бога Перуна була важливою, оскільки стояла поруч з язичницьким святилищем. Кумир Перуна і раніше зазнавав пошкоджень: двічі його намагалися спалити, а одного разу – зрубати сокирою. Усе це відбулося, незважаючи на те, що статуя стояла неподалік музею історії, де були охоронці… Запитуємо, де межа свавіллю на релігійному ґрунті, й апелюємо до опікунів політичної і релігійної коректності, якою часто нехтують. Якщо винні будуть знайдені, чи отримають вони таке ж покарання, як і у випадку підпалення католицької церкви? Запитання, звичайно, риторичне. Словенські рідновіри висловлюють солідарність з рідновірами українськими. Вважаємо, що ніяка сила не зможе стримати рух духовними шляхами наших Предків. Переконані, як протест, виростуть нові статуї слов’янських Богів. Slovenski Staroverci * * * * 02.11.2012, Србија Першого листопада на Старокиївській горі в Києві, Україна, знищено один з найліпших мистецьких витворів слов’янських святинь – статую Бога Перуна. Невідомі, вірогідно, вночі вчинили цю справу, що взагалі можна розглядати не тільки як вираз релігійної ненависті, а ознаку всякого морального падіння, коли людина не поважає людину, коли вона не тільки не має ніякої поваги до інших релігій чи інших культур, але й не поважає свою культуру, свою історію чи своїх предків, у тому числі місто й країну, в якій живе. Ми, рідновіри Сербії, які впродовж десятиліть на власній шкірі добре відчули, що таке ворог, і як уберегти дітей від вбивства, землю від бомбардування, – навіть ми приголомшені й засмучені. Ми щиро співчуваємо рідновірам України! Маємо надію на те, що більше нічого подібного не станеться в стольному граді Києві, ми посилаємо братні слова підтримки, зазначивши також, що Бог Перун завжди був кращим суддею. Александра Маринкович-Обровски, члан Словенског родноверног Веча, Информациони центар «Свевлад» * * * * List do Rodzimowiercow ukrainskich Droga Pani Halyno Lozko i szanowni rodzimowiercy z Ukrainy! Дійшла до нас дуже сумна звістка про руйнування статуї Перуна, встановленої на Старокиївській горі в центрі Києва. У зв’язку з цим хочемо висловити вам глибоке співчуття і підтримку від імені польських рідновірів і виявити своє презирство до такого дикунства. Маємо при цьому велику надію, що відповідним органам швидко вдасться впіймати злочинців, покарати їх відповідним чином і, найголовніше, знайти статую у неушкодженому стані. Цей кумир Перуна був першим кроком до повернення Рідній вірі державного статусу як одній із повноправних релігій України і єдиній культурно, повноправній вірі слов'ян, а встановлення його в центральній частині Києва свідчило про повернення до коріння своєї культури. Це була гордість і образ пошанування не лише для рідновірів України, а й для рідновірів з усіх слов’янських країн. Знищення кумира є не тільки актом дикунства, але й відсутністю поваги до традиційних української і слов’янської культур. Слов’яни засудили дикунський акт знищення кумира Перуна у Києві (Переклад листів українською мовою Волхвині Зореслави та жерця Вогнедара)

46 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 24 Нехай Боги захищають нас від нападів ворогів Рідної віри! Слава! Z wyrazami wspolczucia: Zwiazek rodzimowiercow wroclawskich «Watra», Rodzimowiercze radio internetowe «RadioWid», Czasopismo «Gniazdo. Rodzima wiara i kultura» (Польща) * * * * Bydgoszcz, 2.11.2012 r. Polska Objednannia Ridnowiriw Ukrajiny Kijow, Ukraina Szanowni Rodzimowiercy Ukrainy! Товариство «Жертва», що об’єднує рідновірів та людей, яким не байдужа слов’янська культура, переказує слова співчуття та солідарності у зв'язку з трагічною подією наруги над кумиром Перуна на Старокиївський горі. Дуже цінуємо ваші зусилля та напружену працю для повернення образу Перуна до Києва після довгої Його відсутності у місті. Тим більше, з великим болем сприймаємо ці жахливі новини. Це обурює нашу громаду, як і, без сумніву, багатьох рідновірів у Польщі. Це удар, спрямований не тільки на Рідну віру в Україні, а й поза її межами. Встановлення вами кумира Перуна на Старокиївській горі у 2009 році мало велике значення й для рідновірів у Польщі і подало нам надію на подібні звершення серед громад нашої держави. Ваш приклад був вказівкою всім слов’янам, що сповідують Рідну віру, доказом, що наші Боги можуть займати гідне і заслужене місце у суспільному просторі, а усяке їх видалення зі святилищ не є вічним. Рідновіри у Польщі є свідомі, що це був не перший випадок насильства над Рідною вірою в Україні. Сподіваємося, що відповідні державні служби віднайдуть та покарають злочинців. Запевняємо, що у такі моменти ви не самотні. Ваші польські брати та сестри по Вірі у міру своїх можливостей не залишать вас без підтримки. Хай буде слава Громовладному Перуну! Бо хоч і нищать його зображення – ніколи не знищать Бога і нашої Віри в Нього. Z wyrazami szacunku i braterstwa, Zarzad Stowarzyszenia «Zertwa»: wolchw Patryk Wierzchon, Prezes Stowarzyszenia Radoslaw Kunicki, Wiceprezes Lukasz Widawski, Wiceprezes * * * * Do Zjednoczenia Rodzimowiercow Ukrainy Глибоким болем проймає нас звістка про наругу над статуєю Перуна у Києві. У цьому нещасті ми солідарні з Вами. Хай винні у скоєнні цього нечестивого злочину не думають, що вони живуть у часі понад тисячолітньої давності, коли в Європі рубали священні гаї і знищували національні святощі. Нині по всій Європі відроджується все, що пов’язане з рідним, національним духом, і відступає чуже, підступно нам накинуте. Ми, слов’яни, стоїмо на чолі цього глибинного духовного оновлення. Знищення мистецьких зображень Рідної віри не похитне наших переконань, нашої відданості Вірі наших Предків. Нехай цей огидний вибрик стимулює нас до посилення праці у відбудові основ рідної культури. 3 листопада 2012 Staszko z Wroclawia, naczelnik Rodzimej Wiary, koordynator IX Rodowego Wiecu Slowian * * * * ВІДОЗВА Етнокультурного товариства «Світовид» Нам стало відомо про дикунський акт, вчинений 1 листопада 2012 року щодо культурної пам’ятки, яка становить історичну, культурну, зокрема, духовну цінність для великого числа поціновувачів прадавньої, витокової культури українців. Йдеться про знищення Перунового кумира на теренах Національного музею історії України, що у Києві на вул. Володимирська, 2. Статуя Перуна і місце довкола її розташування було культурною святинею для багатьох людей, зокрема – вірян Об’єднання рідновірів України (ОРУ), а також усіх слов’ян. Беручи до уваги неодноразове посягання представників Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) на об’єкт історичної, культурної та духовної спадщини (Перунів кумир), ми засуджуємо їхню шкідливу діяльність, яка не вписується в рамки функціонування цивілізованого суспільства у XXI столітті. Ми звертаємося до Президента України як гаранта конституційних прав та свобод, Верховної ради України, правоохоронних органів держави Україна з проханням оборонити та захистити від протиправних посягань права українців, які шанують і додолучаються до культури своїх Предків. Також закликаємо представників УПЦ МП, УПЦ КП, представників усіх інших релігійних конфесій, загалом українського суспільства до толерантності на ґрунті культурно-духовних переконань, а також до належної пошани до пращурів українців та їхньої культури. Просимо вас вбачати, що вкрай безрозсудно і неприпустимо посягати на своїх кровних братів та сестер з мотивів невизнання, непошани їхнього вибору в частині культурно-духовних переконань. Ми висловлюємо сподівання, що цей інцидент буде засуджено з боку українського суспільства та будуть ужиті всі необхідні заходи щодо пока-

47 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! рання винуватців та запобігання подібним нечуваним протиправним діянням, що посягають на культуру предків українців - слов’ян. Також просимо Вас поінформувати нас про заходи, вжиті в межах нашого звернення. Вратіслав, Правомир, члени етнокультурного товариства «Світовид». Любляна, Словенія * * * * Unisten simbol ukrajinskih rodnovjeraca, kip Peruna na Starokijevskom brdu u Kijevu (Знищено символ українських рідновірів – статую Перуна на Старокиївскій горі у Києві) 4. studenog 2012, Hrvatska 1 листопада на Старокиївській горі у головному місті України Києві була знищена одна з найбільш художньо оздоблених сучасних слов'янських святинь – статуя Бога Перуна. Невідомі злочинці, скоріше за все, вночі вчинили цей акт дикості, який можна розглядати як факт поширення релігійної нетерпимості з боку тих, хто не поважає інших, у кого відсутня повага до інших релігій або інших культур. У таких немає ні власної культури, ні навіть своєї історії, ані предків, ані міста й країни, де живуть. Хотілося би, перш за все, висловити щире співчуття не лише українським рідновірам, а й рідновірам усього світу, яких ця новина глибоко вразила, особливо тим, хто наживо бачив цього дивовижного кумира. А по-друге, хочемо висловити підтримку всім рідновірам: будьте гідним і борітеся своїм інтелектом проти відсталих осіб та їхніх ницих вчинків. Глибоко переконані, що цей акт буде серйозним сигналом тривоги українській владі, аби почати вживати заходів проти таких злочинів. 4 листопада 2012. Хорватія Damir Markotic, Savez Hrvatskih Rodnovjeraca (Дамір Маркотічь, голова Об’єднання хорватських рідновірів) Понівечена статуя Бога Світовида у Києві — це війна проти української історії та культури* 11 березня 2013 року в УНІАН відбулася прес-конференція, темою якої був захист пам’яток прадавньої української культури від руйнувань. Зокрема, зробити заяви для ЗМІ науковців, вчених і митців змусила остання подія, яка трапилася 22 лютого 2013 року на Софіївські площі у Києві: зловмисниками вчинено пошкодження паркової скульптури (відрубано та викрадено голову) давньослов’янського кумира Світовида, який був частиною пам’ятного паркового комплексу, встановленого на ознаменування 1500-ліття Києва. Як паркова скульптура Світовид був власністю всіх громадян міста Києва незалежно від національності та віросповідання – він мав свідчити про багатотисячолітню дохристиянську історію столиці. Автор скульптури – заслужений художник України, член Національної спілки художників України Інна Коломієць (1921—2005). Київська скульптура була копією унікальної пам’ятки, знайденої в 1848 р. в річці Збруч (оригінал нині збе-

48 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 24 рігається в Археологічному музеї м. Кракова, Польща). Як пам’ятка слов’янського культового мистецтва, Світовид відомий в усьому світі й уже став візитною карткою столиці України. Сотні туристів фотографувалися біля нього і мають у своїх архівах фото цієї скульптури. За останні двадцять років Світовид набув ще й сакрального значення для офіційно зареєстрованого Релігійного центру Об’єднання Рідновірів України, став місцем паломництва рідновірів слов'янських країн, святинею, відомою далеко за межами України. Голова Об’єднання рідновірів України, доктор філософських наук, професор Галина Лозко розповіла про те, що, починаючи з 988 року, випадки наруги над дохристиянськими пам’ятками культового мистецтва в Україні стали негативним «прикладом» для наслідування. Пригадала, що 1 листопада 2012 р. на території Національного музею історії України у Києві знищено дерев’яну статую Перуна. Починаючи від 988 року, випадки наруги над дохристиянськими пам’ятками культового мистецтва в Україні стали «зразком» для наслідування. Мотивацією злочинів, як правило, був і залишається релігійний фанатизм представників найчисельнішої світової «релігії любові». Встановлена в 1982 р. статуя Світовида, вже виконавши роль свідка давності нашого походження, стала комусь дуже муляти очі: в 1998 під час зміни шляхового покриття її викинули, але на вимогу інтеліґенції міста повернули, лише змінивши місце її розташування; час від часу релігійні фанатики малювали на статуї хрести, обливали фарбою; в 2013 нарешті головорізам вдалося знищили скульптуру. Неодноразові звернення рідновірів до правоохоронних органів, на жаль, досі були безрезультатними – винуватці жодного разу не були притягнуті до відповідальності ні за розпалювання міжрелігійної ворожнечі та завдану матеріальну, моральну й фізичну шкоду, ні навіть за застосування проти рідновірів холодної й вогнепальної зброї та нанесення тілесних ушкоджень. Ми надіслали заяви про знищення скульптури: Президенту України В. Ф. Януковичу, Голові Верховної Ради України В. В. Рибаку, міністру внутрішніх справ України В. Ю. Захарченку, голові Служби безпеки України О. Г. Якименку, генеральному прокурору України В. П. Пшонці, міністру культури України Л. М. Новохатьку. Однак у нас нема впевненості, що й черговий злочин буде розкрито, а винуватців покарано, тому ми вдаємося до пресконференції в надії на поширення цієї інформації. Оскільки скульптура Світовида стояла навпроти головного входу в ГУ МВС України у м. Києві та області (вул. Володимирська, 15), то камери відеоспостереження мали би зафіксувати злочинні дії. За таких обставин пошук зловмисників полегшується. Проте складається враження, що зловмисників шукати не збираються, отже, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в державі Україна не регулюються ніякими законами. Ці факти спонукають до логічних висновків: відсутність покарання за злочин тягне за собою наступні злочини, – звернула увагу Г. Лозко. Художник Віктор Крижанівський, професор Академії мистецтв України, зокрема, наголосив: «Замість того, щоб додавати до прадавньої історичної пам’яті нові археологічні знахідки, у нас їх знищують… Той, хто сіє зло, – зло й отримає. Це відомо з історії.» Він звернув увагу на багату прадавню історію нашої держави: Кам’яна Могила, Трипільська культура, Київська Русь... Це має бути фундаментом незалежної України. І держава має захищати пам'ятки історії і культури свого народу. Він зауважив, що дуже важливо відновити втрачену скульптуру Світовида, поширювати знання про неї. «Світовид – це та ж сама Трійця, це три світи: Прави, Яви і Нави – те, чим жили наші Пращури, те, що вони сповідували. А християнство вкрало назву «православ’я» у нашої древньої віри, – додав художник. – У Києві встановлюються пам’ятники християнські, мусульманські, будь-які, але майже немає пам’яток нашої землі, прадавньої історії нашого народу. І до них дозволяють ставитися без належної поваги. На даний момент зачинений Музей Трипільської культури у с. Трипілля, де піднятий пласт дуже високої культури.» Володимир Перегінець, академік Академії інформатизації, навів інші приклади руйнування прадавніх пам'яток: два роки тому на Житомирщині на древньому капищі зрізали і спалили дерев’яну скульптуру Світовида; липень 2009 р. – вчинено наругу над культовою спорудою рідновірів Нікополя – зруйновано святилище Перуна; листопад 2009 р. – у Запорізькій області зруйновано скульптуру Рода й Рожаниці; у вересні 2009 р. намагалися знищити скульптури Перуна і Світовида у Києві; у вересні 2009 зруйноване святилище на Хортиці у Запоріжжі; у грудні 2010 спалено дерев'яну скульптуру Перуна; у березні 2011 скоєно наругу над слов'янським капищем на Лисій горі у Києві, а на Львівщині зруйновано скульптуру Перуна; у квітні 2010 було сплюндровано капище Стрибога… Перелік цей досить великий, але жоден факт не був розслідуваний і ніхто із злочинців не поніс покарання – на відміну від випадків, пов’язаних з прибиранням ідолів Леніна та Сталіна, хоча комуністичний режим давно засуджено на державному рівні. «Невже влада сама причетна до цього? Чи покриває злочи-