Часопис «Сварог» № 24, 2014

ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! 49 ÑÂÀÐÎÃ 24 ни? А як інакше сприймати цю бездіяльність правоохоронних органів? Язичницька віра існувала десятки тисяч років. Це Віра наших Пращурів. Вона жива і сьогодні. Знищити язичницьких Богів – це спроба змусити нас позбутися пам’яті наших Предків. Це оголошена війна нашому минулому, нашій історії і віруванням. Ми приходимо до висновку, що чекати від влади вже не можна виконання свого обов’язку по розкриттю багатьох злочинів, ми самі повинні підключатися до пошуків цих варварів. За інформацію про тих, хто вчинив наругу над збруцьким Світовидом я пропоную винагороду від себе особисто – 20 тисяч гривень», – наголосив Перегінець. Він також звернув увагу на те, що нещодавно було вчинено наругу над пам’ятниками Степану Бандері і Роману Шухевичу, що є «не просто наруга над національними героями, а й приниження нашої національної гідності». Анатолій Кущ, заслужений художник України, академік Академії мистецтв України, автор монументу Матері-України на Майдані Незалежності, розповів про алею на Софіївському майдані, яка була зроблена до 1500-ліття Києва, серед скульптур найціннішим був Світовид; завершувалася алея фонтаном «Сонце». Сьогодні ж усе практично зруйноване, натомість виросла алея генделиків. Анатолій Кущ наголосив, що подібні руйнування – це не просто приниження почуття віруючих, а й наступ на українську культуру, історію. Він нагадав про утиски мови, про боротьбу з українством в цілому. «Ми повинні голосно заявити, що є господарями на своїй Землі, ми корінна Нація, і наші права теж повинні бути захищені, а не лише права меншин, які часто мають більше прав в Україні, аніж самі українці.» Художник працює в історичній темі, і йому болить наруга над його власними творіннями: зрізали меча, гусла і соколів на 5-метровій скульптурі віщого Бояна; у пам’ятника Ярославні, що стоїть над Десною, відрізали крила; у Моринцях з монументу юному Тарасу Шевченку «Мені тринадцятий минало…» зрізали зображення ягнятка… Володимир Петрук, письменник, голова Об’єднання публіцистів Національної спілки письменників України, розповів про цінність язичницьких пам’яток, про сакральне значення Світовида (нещодавно про нього у Польщі вийшло дослідження), про неприпустимість називати прадавні статуї ідолами. Він підкреслив, що Світовид, якого знайшли у Збручі, стояв на священній горі Богит у Хмельницькій області, на межі між Західною і Центральною Україною. Ця пам’ятка – втілення єдності чотирьох племен: волинян, білих хорватів, тиверців і бужан. Так було у різних країнах світу: щоб об’єднати різні племена, на священній території ставили пам’ятник… У той же час восени минулого року було зруйновано пам’ятник Івану Франку у Трускавці. У жовтні 2011 р. варварськи знищено пам’ятник Тарасу Шевченку у м. Стаханові Луганської області. 2009 року знесено погруддя Шевченка у Кіровоградській області. Таких прикладів можна наводити дуже багато. І хоча небайдужі українці намагалися піддати розголосу подібнім діям, вчинених україноненависниками. Ніхто із злочинців не покараний. Можливо тому, що їх покриває влада? Професор Галина Лозко також додала, що простежується тенденція до іґнорування правоохоронними органами України звернень громадян, намагання «опустити» їх на найнижчі інстанції. «...Таким чином наші заяви потрапляють до тих органів, які самі добре знають зловмисників (щоб не сказати «співпрацюють» з ними). Це наше припущення не є безпідставним, – пояснила Г. Лозко, – воно ґрунтується на тому факті, що в 2007 році служителі незаконно збудованої на території Національного музею історії України каплички Московського патріархату спільно з найнятими міліціонерами Шевченківського районного відділення міліції здійснили збройний напад на рідновірів. І хоч серед рідновірів були поранені, ніхто із злочинців так і не був притягнутий до відповідальності. Тому

50 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 24 передачу наших заяв саме цьому «правоохоронному органу» ми вважаємо цинічним знущанням над заявником. Така поведінка правоохоронців несе в собі суспільну небезпеку та створює вкрай негативний імідж України у світі. Європейський Конгрес Етнічних Релігій та Слов’янські центри Польщі, Словенії, Сербії, Хорватії, Болгарії, Росії, Білорусі, США, Канади та інших країн висловлюють занепокоєння станом збереження пам’яток старовини в Україні і сумніваються в спроможності нашої держави до демократичного врегулювання міжетнічних та міжконфесійних суспільних конфліктів. Перелік вчинених руйнувань старовинних культових пам’яток та фізичних сутичок лише від початку ХХІ ст. має ознаки цілеспрямованих кримінальних дій організованого злочинного угрупування, що засвідчує використання ними техніки, вантажівок, робочої сили та їхня аж надто демонстративна впевненість у власній безкарності. Бездіяльність правоохоронних органів вказує на мовчазну угоду церковних ієрархів з корумпованими тіньовими структурами. Напередодні загальнодержавного святкування 1025-ліття Хрищення України-Русі численні факти християнського бузувірства дискредитують християнство як релігію. Церква, як і за часів середньовіччя, виховує свою паству в дусі релігійного фанатизму й зневаги до духовної спадщини інших традиційних конфесій, тому цілком очевидно, що християнство не покращило людину. Саме з такими «здобутками» ми й вітаємо всіх християн. Своїми думками поділився депутат Верховної Ради України I—VI скликань Іван Заєць: «…Це частина нашої історії, нашої свідомості, нашої історичної пам’яті. Акценти розставлені правильно… Біда тільки в тому, що можновладці, наділені великими повноваженнями, «нічого не бачать». Декому очі затуляють гроші, особисте багатство… Тому й не відчувають значення цих історичних пам’яток. Та все ж, думаю, до влади потрібно апелювати, щоб вона здійснювала функції охорони і збереження пам’яток, щоб цей пам’ятник був відновлений і дуже швидко, і щоб наведений був порядок у тому скверику… У ваших словах я побачив тривогу за історію України, нашого народу і тривогу з приводу безкультур’я. Звичайно, людям потрібно доносити цю інформацію, адже це ж не поодинокі випадки – це система! Це дійсно – напад на українство, це війна проти нього, і ми маємо дати адекватну відповідь. Тут уже немає, на кого розраховувати, бо без історії немає народу, немає майбутнього. І в оцінках не потрібно добирати якихось слів… Тут найжорстокіші і найправдивіші слова мають бути! Влада не виконує своїх функцій із захисту історичної спадщини – ось такий висновок можна зробити. Тому наша вимога до влади: знайти тих, хто зруйнував пам’ятки, про які ви говорили… Я не думаю, що це якісь випадкові люди зробили. Це було сплановано… Це акція! І можливо, справді, їхню діяльність покриває влада… Сподіваюся, ваші думки журналісти донесуть до широкої громадськості…» Знищення кумирів є не тільки актом дикунства, але й відсутністю поваги до традиційних української і слов’янської культур. Наприкінці конференції скульптор Мирослав Сєвєров сказав: «У професора Шаяна є праця «Світовид – найвище світло», де сказано, що Світовид – це Бог святості наших Предків… А скіфи, наші Пращури, говорили: «Хочеш відчути силу нашого гніву – поруйнуй могили наших Пращурів…» * * * Вже сотні років руйнують прадавні могили, знищують скульптури, пам’ятники і святині… Можливо, саме й живемо так, у руїні, бо не можемо зберегти, врятувати своє, а поклоняємося чужому, відцуралися від коріння, а рідним називаємо чужинське?.. Прадавні святині українського народу, які засвідчують, що історія, вірування, культура, традиції України беруть свій початок із сивої давнини, на жаль, провладні дослідники вважають менш цінними, аніж ті культові споруди або ікони, які були створені кілька сот років тому. Кому потрібне применшення всього українського, знищення безцінної спадщини наших Предків?.. Кожен має право робити власні висновки. Але сьогодні, як у найтяжчі часи для Землі Руської, потрібне об’єднання українців навколо спільної Національної ідеї. _______________ * Автор статті – Лариса Громадська

ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! 51 ÑÂÀÐÎÃ 24 новим тисячоліттям з боку представників християнських конфесій почастішали акти релігійного бузувірства над вірянами інших віросповідань, особливо поширений їхній релігійний фанатизм щодо українців – сповідників рідної, національної, етнічної віри. Релігійна сфера – сфера категоричної і безкомпромісної ідеології. Саме цей фактор призводив і призводить до конфліктів, які часто перетворюються у війну. Християнська релігія виявилася кровопролитнішою від інших конфліктних протистоянь. Водночас вражає бездіяльність влади, яка байдуже спостерігає за не тільки провокаційними, а навіть кримінальними діями християнських пастирів і їхньої підопічної пастви. Тому ми, рідновіри України, вважаємо за потрібне надати повну інформацію щодо порушень як владою, так і християнськими церквами, Конституції України та законодавчих актів України щодо Рідної віри. 12 серпня 2007 р. під час проведення релігійного обряду – Тризни по закатованих під час християнізації Русі волхвах на Старокиївській горі у м. Київ – християни незаконно зведеної каплиці Московського патріархату поза графіком своїх богослужінь стали перебивати Богославлення рідновірів голосним калатанням у дзвони. На ввічливе зауваження представника рідновірської конфесії і прохання дотримуватися графіка, паламар каплиці вдарив рідновіра В. Кагадія кулаком в обличчя – той упав, а охоронці церкви стали бити лежачого. Тоді, звісно, рідновіри кинулися на допомогу. Релігійний обряд був зірваний, що тягне відповідальність згідно з диспозицією частини 1 статті 180 Кримінального кодексу України (КК), тобто містить ознаки злочину: «Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд, «та дій, що підпадають під ознаки злочину», передбачених частиною 1 ст. 122 КК, або частини 2 ст. 126 КК – «умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого». 19 серпня 2007 р. приблизно об 11.50 (перед запланованим обрядом) на Старокиївській горі у м. Києві скоєно напад на рідновірів, серед яких були жінки з дітьми та гості. Рідновіри були у святковому національному строї. З каплиці Московського патріархату вискочила група людей у камуфляжі, озброєних бейсбольними бітами й газовими балончиками, і напала на кількох рідновірів. Чоловік з травматичним пістолетом, який виявився найнятим співробітником міліції, вистрілив у спину рідновіру Артему Брезгіну, який кинувся захистити свою дружину і півторарічну дитину. Відеосюжет про це було показано каналом «1+1». До речі, жодного з «бойовиків» міліціянти не затримали, навіть «стрільця» (хоча його прізвище наряд міліції зафіксував). А ось постраждалого Артема Брезгіна забрали до лікарні, звідки його двічі відвозили до міліції на вул. Прорізну, 12. Там піддавали допиту, під час якого він непритомнів. До нього не допустили адвоката та лікаря, забравши мобільний телефон. Як виявилося, у лікарні Артема навіть не зареєстрували, хоча він був доставлений каретою швидкої медичної допомоги. Тільки завдяки наполегливим вимогам членів громади постраждалому було надано адвоката та медичну допомогу. В Артема Брезгіна виявився струс мозку, перелом носа та кульове поранення в спину, що тягне відповідальність за ст. 122 або 126 (або ст. 296 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3075-III (3075-14 ) від 07.03.2002). 1 серпня 2008 року вчинено наругу над Святилищем Перуна у Нікополі. Громада рідновірів зверталася до міліції за фактом наруги над культовою спорудою. 12 липня 2009 року повторно скоєно наругу над культовою спорудою рідновірів Нікополя, що в районі Олексіївської затоки (біля могили кошового отамана Івана Сірка) – зруйновано «Святилище Перуна», що належить Нікопольським релігійним громадам рідновірів «Православа» та «Світло Ярила». Образ Перуна було обкладено гумовими автопокришками і підпалено від підмурівка. Цього разу сталося те саме, що і минулого року, з тією різницею, що тоді образ Перуна за допомогою бульдозера було вирвано із землі разом з бетонним (підземним) підмурівком (загальна вага /дуб+бетон/ – 500 кг), відтягнуто і скинено з кручі у воду затоки. Камені Святилища було зібрано до купи, на верхівці якої встановлено імпровізований хрест зі свіжозрубаної акації. Листопад 2009 р. Заказник «Пристіни» в селі Григорівка Запорізької обл. Понівечено два капища. Зруйнувано образи Рода та Рожаниці. 21 вересня 2009 р. Київ, Старокиївська гора. Невідомі зловмисники таємно вночі намагалися знищити дерев'яний скульптурний образ Бога Перуна – підпиляли і надрубали дубову основу кумира, але справу свою довершити не змогли - були відігнані охоронцем Національного музею історії України. 30 вересня 2009 р. Київ, Старокиївська гора. Підпал кумира Перуна. 21 лютого 2010 р. було вчинено чергову наругу над святинями українців. Старокиївська гора, м. Київ. Провокації РПЦ спільно з «БеркуПерелік злочинів, вчинених християнами#фанатиками в Україні у XXI столітті З

52 ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! ÑÂÀÐÎÃ 24 том». О 9-ій годині ранку невідомі у формі «Беркута» напали на охоронний намет Перунової Сотні, де жорстоко побили перунича – рідновіра з Перунової Сотні. Потім, за командою старшого, «беркутівці» посідали в машину (номер синього кольору 1603). У той же час кумир Перуна було облито мазутом. 21 лютого 2010 р. Київ. Кумир Світовида на Софіївській площі облито фарбами (трьох кольорів). На заяви ОРУ з боку правоохоронних органів не було ніякої реакції. Рідновіри самі очистили і відреставрували статую. 6 вересня 2010 р. Запоріжжя, острів Хортиця. Поруйновано Святилище «Триглав» – знищили образи Рідних Богів – спиляні бензопилкою, порубані, лики зрізані, підпалені і кинуті у річку. Такі дії зловмисників завадили проведенню санкціонованих релігійних обрядів. Заподіяно моральних та матеріальних збитків загалом громаді та особисто кожному члену громади, її прихильникам. А також завдано екологічної шкоди місцевості. 31 жовтня 2010 р. на Центральному капищі біля Музею історії України, що на Старокиївській горі у місті Києві, попи Московського патріархату спровокували бійку. Була викликана міліція. На виклик міліції приїхав «Беркут», який чомусь став на бік попів Московського патріархату. Всі разом завадили проведенню санкціонованого релігійного обряду, що завдало моральних та матеріальних збитків загалом громаді та особисто кожному члену громади, її прихильникам. На початку грудня 2010 р. на Лисій горі у місті Києві була спалена дерев'яна статуя Перуна. З 31 грудня 2010 на 1 січня 2011 рр. Київ. Чергова спроба знищення кумира Перуна на Старокиївській горі – підпал. За попередній місяць це вже була третя спроба сплюндрування статуї. У ніч з 11 на 12 березня 2011 року було скоєно наругу над слов’янським капищем, розташованим на Лисій горі у Києві. 20 березня 2011 р. у селі Маліївці Дунаєвецького р-ну Хмельницької області напередодні Великодня був зруйнований кумир Перуна, а саме – спиляний бензопилкою і скинутий з кручі у воду. 7 квітня 2011 року в м. Хмельницькому було сплюндровано капище Стрибога. 24 квітня 2011 р. у Харкові зруйновано жертовник. 9 липня 2011 р. Гола Пристань Херсонської області. Тут УПЦ Московського патріархату змусило владу демонтувати українські релігійні символи – скульптурний образ Отця нашого Небесного – Дажбога. 11 липня 2011 року близько 20-ї години у Тернополі за участю голови облради Олексія Кайди з міського парку було вивезено витвір відомого українського скульптора Олексія Альошкіна – копію скульптурного образу (кумира) Бога Світовита. Запоріжжя. Під час будівництва мосту, на місці, де зараз стоїть його «лапа», знайшли Храм. Це було незвичайне для Хортиці святилище – з каменів, а приміщення – з фундаментом на дві кімнати і з вівтарями в кожній із кімнат. Звісно, розкопки проводилися нашвидкуруч: це місце швидко зрівняли із землею і поставили на нього підпору мосту. Тобто стерли з пам'яті культурні пласти кількох тисячоліть. Зруйнована археологічна пам’ятка – святилище, знайдене археологами біля туристичного комплексу «Запорізька Січ». Цьому святилищу понад 6 тисяч років. На жаль, його теж зрівняли із землею – поруч будують християнську церкву, що обслуговуватиме туристів. 1 листопада 2012 р. Київ. Капище Перуна на Старокиївській горі. група невідомих осіб спиляла кумир Перуна і вивезла спиляну частину у невідомому напрямку. Акція наруги носить організований і явно замовний характер. 9 листопада 2012 р. Львів. Національний музей ім. Андрея Шептицького. «Менеджери» тодішнього міністра культури М. Кулиняка розібрали на шматки древню пам'ятку праукраїнської культури. Лопушнанський Світовид – кам’яна скульптура язичницького ідола. За оцінками фахівців їй понад 1000 років. Пам’ятку архітектури знайшли у XIX ст. поблизу Рогатина і в 50-тих роках минулого століття перевезли до Львова. Зі слів директора вказаного Національного музею, пам’ятку знову демонтували, щоб перенести в інше місце. Проте працівники музею стверджують, що експонат з інвентарним номером просто порізали на шматки. Ця кам’яна статуя пережила складні події. Близько 1850 р. він був виловлений з ріки Липиці біля Рогатина. Очевидно, його, як і збруцького Святовита і київського Перуна, скинули в річку в період поширення на Русі християнства. У XIX ст. верхня частина, що мала голову з чотирма обличчями, була розбита і перероблена на хрест. 22 лютого 2013 р. Київ. Софійський майдан. Зрізано голову паркової скульптури Збруцького кумира, що була встановлена на честь 1500-ліття міста Києва (автор твору – заслужений художник України Інна Коломієць). Зловмисники і досі не встановлені.

ÁÈÉ, ÏÅÐÓÍÅ! 53 ÑÂÀÐÎà 24 Представники юдохристиянізму можуть зруйнувати статую/кумира того чи іншого Бога слов’ян, проте самих Богів їм не дано знищити, бо не можна знищити те, що є природнім сенсом життя кожного слов’янина, сила духу якого формується з народження. Ні завойовники, ні стихійні катастрофи не знищили українство, хоча й завдали йому великих втрат. Не знищили тому, що дві сили протистоять руйнівним процесам: Рідні, єдині у Сварзі, Боги та їхні вірні Дажбожі онуки. На думку В. Шаяна, божественне походження народу – «це його духовна метрика», завдяки якій формується менталітет етнічної самоповаги. У цій єдності захована сакральна таємниця. Ось чому дорога до Рідних Богів – вічна. Щоб пізнати Рідних Богів, потрібно докласти значних інтелектуальних і духовних зусиль. Наші Пращури були переконані, що походять від Богів: «Ми – онуки Дажбожі». За такого стану речей людина для Богів (Всесвіту) була і є не чимось відчуженим і абстрактним, а реальним співучасником творчого утвердження Світового Ладу. Се мовив Ору Сварог наш: «Як мої творіння, Створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, Що ви – сини Творця, І поводьтесь, як сини Творця! І будете, як діти мої, І Дажбог буде Отець ваш – Того мусите слухатись, Бо Він вам скаже, що маєте діяти. А як мовить, так і творіть!» /Велесова книга: дощ. 25/ Відчуваєте? Ми не просто люди, ми – онуки Сварога і Дажбога! Прямі нащадки Божої родини! І ми, як нащадки своїх Богів, нічого у Них не просимо, бо самі є великі, тож мусимо здобувати все в житті своїми руками, своїм розумом, своїми подвигами, своєю працею. Як наші Предки, ми лише славимо Богів, а Вони вирішують, як вчинити. «Поняття кровної спорідненості з Рідними Богами тисячоліттями давало силу й мудрість нашим світлим Предкам вистояти і залишитися народом з власною людською гідністю, культурою і моральністю, щоб захистити свою землю від різного роду зайд і загарбників», – констатує Галина Дозко у передмові до свого перекладу Велесової книги. Отже, віда про Рідних Богів – це знання про самих себе. Безсмертя України, як категорія вічності самої української людини, докорінно змінює наш погляд на життя країни, на місію українства у світі. Для кожного рідновіра не може бути вищої Ідеї і вищої Мети, ніж прагнення здобути вічність своїй Батьківщині через дослідження та поширення знань про рідну культуру, рідну традицію, рідний звичай, Рідних Українських Богів і допомогти іншим слов'янським народам повернутися до своїх прадавніх витоків, відроджуючи з попелу Рідну віру. Тож: Молімось Богам, Щоб мали ми чисті душі І тіла наші, І щоб мали ми Життя З Праотцями нашими, В Богах зливаючись В єдину Правду – Так оце єсть ми – Дажбожі внуки! /Велесова книга: дощ. 1/ Добірку матеріалів підготуваëà ðåäàêö³éíà êîëåã³ÿ «Український народ — Дажбожий внук!» Михайло Грушевський Славлення Бога Світовида на приватному подвір’ї

54 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 ÂÅËÅÑÈ× Áîÿí áî â³ùèé ÿêùî êîìó çàõî÷å ï³ñíü òâîðèòè, òî ðîçá³ãàºòüñÿ á³ëêîþ ïî äåðåâó, ñ³ðèì âîâêîì ïî çåìë³, ñèçèì îðëîì ï³ä îáëàêè... «Ñëîâî î ïîëêó ²ãîðåâ³ì» Віщий Боян. Скульптура Анатолія Куща ВЛАДИСЛАВА ПЛАТОНОВА *** , так! Жива ще Україна-Мати! Ще Воля в грудях клекотить, кипить! Не всі з тавром, сліпорожденні мавпи, Ще людям Рідне, втрачене болить. І Сніп святий ще в’яжеться руками, Й Дніпро прадавній миє береги, Про Істину, що нищились віками, Шепочуть нам із прасвіту Боги. І горнемось, хто словом, хто стібочком, Хто аквареллю пише про Любов, – Землі святої справжні сини й дочки, Відродимо ж забуте до основ! Не треба ні Австралій, ні Америк, Тут рай земний – відчуть його зумій: Сули-ріки вербовий зелен-берег І пісня мами – вічності сувій. *** рехливий світ і ми у нім – обман, Бездонна наша чаша покаяння, А істини далекої туман Для когось кара, а комусь – визнання. Нам Сонце – гріх, а рабство – благодать, Любов за гроші, наче дрібка солі, Ми чорне білим звикли називать, Радіємо ярму замісто Волі. Сховатися б за межі відчуттів І лебедем з-під неба, склавши крила... Та чи для цього з вітру і дощів Мене Земля в любові народила. У Дани вимолю могутності води, В Дажбога – сили не зігнути спину, Я відшукаю Пращурів сліди І Українцем виховаю сина! знову вабить березень у путь, І крає душу сонячне орало. З твого тепла мені привіти шлють Світанки. В грудях місця мало. Голосять пілігрими-журавлі Про отчий край, про свій зимовий смуток, Незримий потяг рідної землі Вертає із підхмар’я незабудок. На голі плечі кленів і беріз, Що так звабливо гублять свою цноту, Лягає промінь – день уже приніс Ярило. Ніжить вранішня дрімота Твій сад, куди негадані вітри Мене, зірницю, закотили віршем. Ти сніговії з пам’яті зітри І виглядай, я вже на обрій вийшла. *** О Б І

ÑÂÀÐÎà 24 ÂÅËÅÑÈ× 55 Сила поетичної думки Владислави Платонової в тім, що тримається вона на коренях прадавнього вкраїнського народу, який шанував, у першу чергу, духовні святині, передаючи їх від покоління до покоління. Непокоїть душу поетки безпам'ятство народу, яке має свої прояви у житті. Вона переконливо вірить, що доторкнувшись до святого, ввібравши в себе його силу, людське єство здатне розуміти навколишній світ, любити, народжувати добро й дарувати його іншим, створювати неповторний космос людинолюбові. Поетичні акварелі Владислави Платонової, сповнені душевної свіжості, справжності і глибокої таїни буття знаходять своїх шанувальників на сторінках різних літературних видань – колективних збірках «Сповідь юних сердець», «Собори душ своїх бережіть», «Дзвінке перо Посулля», «Острови», «Лубенський ужинок», періодичних виданнях: «Сварог» та «Бахмутський шлях», «Лубенщина», «Вісник», «Молодь Посулля», «Ліра», «Ріднокрай» та збірці власних поезій «Русалії». Тож щиро зичимо пані Владиславі творчого натхнення, красивих поетичних надбань во славу Рідних Богів. Оріяна Сила поетичної думки Владислави ПЛАТОНОВОЇ *** олітуємо. Політаємо Літом бабиним в теплім вересні, М’яти цвітом спізнілим в березі, Бо кохаємо, ще кохаємо. Заціловане, незціловане Моє сонце в отавах росяних, Де світанки вже пахнуть осінню – Стиглим яблуком забороненим. Загуляємо, закружляємо, Падолистом, осіннім золотом. Ми серця збережем від холоду Віршем лагідним, слів розмаями. Зачекай мене, зустрічай мене На обніжку серпневих пестощів, Знаєш, будуть квітучі весни ще І єство затріпоче зваблене. Заспіваємо соловейками Крізь зимовий мороз і віхолу: Я – назавжди твоєю втіхою, Ти – солодкими семеренками. П Сула, мов чай, зелений чай, Настояний на жабенятах. А. Сазанський ула, мов чай, звабливо прохолодний, І твої очі кольору Сули. В них заблукала літня ніч сьогодні І Велес дивну казку поселив. Ти зовсім поруч – на верхівці хвилі, Вінком купальським долею пливеш. Наздоганяю, та все довші милі. Не подолаю вчасно їх... Авжеж! Посульські верби шлють тобі привіти, Сріблястим листям тихо шелестять І гублять вірші їх тоненькі віти, А липень не пускає серце спать. Посеред спеки у людському вирі Згадай мене, цей вечір і вінок. Хай доля спомином тобі відміря На все життя купальський наш танок. С *** упальська ніч в твоїх очах бринить, Шепоче таємниці буйноцвіття. Найменша ніч, мов неповторна мить, Дощинками стікає час по віттю. А ти зі мною й невблаганний час В вінку купальськім – безкінечнім колі Танцює хороводи лиш для нас. Є ти і я, і ніч, і більш нікого. К Річка Сула

56 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 Народився Велесич в літо 7492 (1984 р.) у Києві в родині науковців. З рідновірами Київської громади «Православ’я» познайомився на святі Купайла 21 червня 7515 літа (2007). Купальський обряд, ігри, пісні, стрибки через священне вогнище так припали йому до душі, що він вже не уявляв себе без таких святкувань. Прочитавши книжки Волхвині Зореслави, став пропагувати серед українців ідею відродження Української рідної віри. Згодом став писати й вірші на рідновірську тематику. «Рідні Боги, а надто покровитель митців Велес (саме йому присвячена перша вивчена мною молитва з Волховника, ще до посвяти в Рідну віру), регулярно надихають мене на творчість, – розповідає про себе поет. – Переважну більшість своїх рядків про Богів я створив саме перед святами на їхню честь – отже, маю змогу підтвердити об’єктивний вплив Кола Сварожого на свідомих рідновірів!» З великою повагою Велесич ставиться до сучасних класиків язичницької поезії – Яруна Мотронюка, Руслана Морозовського, Миколи Вовка – усі вони є взірцями для наслідування, живими прикладами відстоювання рідновірського світогляду. Велесич МІЧУ Велесич МІЧУДА: «Перша вивчена мною молитва була присвячена Велесу «Перша вивчена мною молитва була присвячена Велесу…» І Були колись часи щасливі, Як сильні ми були й сміливі, Раділи Сонцю і Природі, Завжди жили з Богами в згоді! Зібравши врожаї ошатні, Ішли діла вершити ратні: Ворожі наміри ламати, Ґрунти родючі захищати. Докупи всі зібравши сили, Всіляких римлян, гуннів били; Із готами на прю ставали, Їм рідний край не віддавали. ІІ Чужинці згодом все ж збагнули, Що русичі про страх не чули, – Тоді взялися хитрувати, Своїх агентів засилати. А ті полуду накидають: «Погляньте, все занепадає, Бо ваша віра – архаїчна, Для справ державних не практична! Облиште всю цю чортівщину, Котра зігнула ваші спини! Права надайте християнам Ще ліпші навіть, ніж «поганам»! Бо ми – культурні, ви – відсталі, І капищ маєте чимало; Вельможні ж герцоги й барони Давно Ісусу б’ють поклони!" Отак усе це говорили, Підточуючи наші сили; Хоч простий люд їм не піддався, Але на Ольгу він поклався. ІІІ Княгиня ця була злостива, Сувора пані й дуже мстива: За вбивство Ігоря жорстоке Нам’яла всім древлянам боки. Та потім провела реформи, Вказавши для данини норму, І запровадивши погости – Як влади на місцях форпости. Підтримку здобула в народі, Але впіймалася на моді: До Візантії завітала – Христовою рабою стала... Йому служити заходилась (У чорноризців цьому вчилась): Церкви й каплиці будувати, Чужому богу догоджати. Коли ж набрид Константинополь, Змістовного життя некрополь, Змінила Ольга коло друзів, Шукаючи нових союзів. І вже тевтонські мудрагелі, Зірвавшись, наче тля зі стелі, Мерщій до русичів прямують, Ярмо ретельно нам готують! Германські зайди так активно, А часом, – навіть, агресивно, Біблійне вчення просувають, Що їх слов'яни зневажають. ÇÐÀÄÍÈÖß ÎËÜÃÀ É ËÈÖÀÐ ÑÂßÒÎÑËÀÂ

ÂÅËÅÑÈ× 57 ÑÂÀÐÎà 24 ÄÎ ÂÅËÅÑÀ Закінчився день Дажбожий, На спочинок Хорс подався; Та зате який погожий Тихий вечір враз підкрався! І дарма що небо темне – Нам привітно зорі сяють, Ведучи розмову чемну Променистим дивограєм! Загадковою імлою Шлях Чумацький простелився; Сварґи давньої красою Віз Великий покотився. А над обрієм безхмарним Щирим золотом чарує Плуг трипільський – то немарно. На землі своїй працюєм!.. Хто ж усе це нам являє, Відколи існує Всесвіт? І кого ми прославляєм? Хто нічні малюнки креслить? То все – Велеса заслуга, Наших Предків охоронця, Що навчив орати плугом Не рабів – онуків Сонця! Ми і сіємо, і жнемо, Хазяйнуємо завзято. З голодухи не помремо – Живність маємо рогату! Він запліднює дощами Всі лани, поля та ниви, Щоб дідівськими краями Достигали щедрі жнива; Молодняк у хлів приводить, Для того в бика вселившись; На деревах мед знаходить, У ведмеді проявившись. Він численні таємниці Нам постійно розкриває, Мов хитріший за лисицю Змій, що русів захищає. Отче Велесе, опора Ти митцям у дні сутужні! На пошани гідні твори Їх наснажуєш потужно! Так прийми від нас подяку Цими світлими рядками! Шли й надалі віщі знаки Як небесні телеграми! 1-6.12.2009 (7517), Велеса ІV А Святослав собі мужнішав, Дорослішав і розумнішав; Тож, якось вирішила мати Його в жидівство навертати: – Ця віра, – Ольга хитро каже, – Символізує успіх княжий: Ніхто тебе не потурбує, Бо ти – від Бога! Алілуя! Тебе любитимуть бояри, Щоб мати ласку замість кари. Всі смерди, мов меча страшного, Боятимуться гніву твого. Розкішно житимеш і сито, Адже до тебе шляхом битим Купці везтимуть мед і вина, Шовкові дорогі тканини. Проте, юнак, це все почувши І оком навіть не змигнувши, Спокійно плечі розправляє До мами гордо промовляє: – Оте багатство – то дурниці; Тверда потрібна зброї криця: Із нею все собі візьмемо І зайд паскудних проженемо! В Аратті давній я – господар І буду сам собі володар! Богам я присягнув на вірність, Відтак, стою за русів гідність! Мене христити вже не раджу, Бо ту присягу я не зраджу! Хіба я жид чи грек, чи німець? Я зроду – русич-українець! V Волхви і лицарі завзяті Супроти клерикалів раті З колін, урешті, повставали, З посади регентшу прибрали. Втекли усі місіонери, Страшної носії холери; Пощезли слуги Адальберта, Творця цієї круговерті. І русів Святослав очолив, Огненний світоч Правди й Волі, Що в битвах гартував відвагу, Провісницю слов'ян звитяги. Розбив хозарів тих підступних Мечами воїв непідкупних І встановив нові закони, На Схід посунувши кордони. Боги йому допомагали, Про військо наше щиро дбали, Аби воно до бою жваво Ішло завжди за діло праве. Про козарлюгу-запорожця, Бридких ромеїв переможця, Митці вірші й пісні складають, А кобзарі ці славні грають! Зачувши ці чудові звуки, Танцює на Сварожих Луках Душа керманича вкраїнців; Сура тече хай через вінця – Шануймо ж витязя стійкого, На ворогів правдиво злого, І будьмо, русичі-нащадки, Достойні Святослава спадку! Світовида літнього, 15.06.2009 (7517)

ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 Філософська поезія Володимира ПІВНЯ Філософська поезія Володимира ПІВНЯ Культуролог, лінгвіст і художник Володимир Півень працює в Донбаському педагогічному університеті. Яскрава особистість, інтелектуал, палкий шанувальник рідної старовини, української мови й культури, він і студентів своїх навчає рідному й прекрасному. Поетичне слово Володимира Півня свіже, влучне, по-справжньому філософське, проникає в глибинну сутність явищ життя, окреслює цінності минулого й майбутнього. Поетові цікаво жити, боротися й перемагати – в цьому його поетичне й життєве кредо. Крім численних наукових філологічних праць, він ще й автор восьми поетичних збірок, серед яких «Імпресії серця» (1998), «Романтичні мандри» (1999), «Оце чоловік! Сакраментальні дотики» (2000), «Колір і простір» (2002), «Вибери, земляче, Україну!» (2004), «Сіяч, який сіє себе з руки» (2005), «Із сіячем на одній хвилі» (2008), «Наближення до посутнього» (2013). Від збірки до збірки поет творчо й змістовно зростає, про що й сам зізнається в передмові до чергового видання своєї поезії. Справді, нова збірка має таку вдалу, надзвичайно мислеємну назву – «Наближення до посутнього», у якій ніби закодовано генетично усвідомлювані значення й смисли, які несподівано вражають і проникають в душу як відкриття самих себе. Автор пояснює свою назву так: «У дискурсі сьогодення поняття “посутнє” близьке до поняття «ейдос», яке як квінтесенцію сущого і несущого, іманентного і трансцендентного, фізичного і метафізичного, не можливо вхопити, осягти – а тільки наближатися до нього. Відомо, що лише практика наближення, процес надає нам утіху». Мистецька творчість Володимира Півня барвиста й розмаїта, ніби пронизана крилатими образами Сварги, духом рідних Богів, пахощами скіфських степів і незбагненністю первісної глибини сенсів життя. 58 ÍÀ ÌÅƲ Знов на межі. Укотре на межі у розбраті, братове, стоїмо. Й дарма нам граблі історичні б’ють у гарбуза порожнього й глухого. Самі ж розмили ми Сварожу путь й загрузли в твані аж по вуха... Туман непевності вже розповза довкруж. Усе завмерло. Ані руш... Лише щури наввипередки пруть із шпар затемнених підпіль, що еманують дурман-зілля – зневіру, підступи і страх. Не бійся, брате, це не крах. Дістань потрібний арсенал: набої знань і задумів тротили, й Перуна грізного запал. 13.02.2010 ÎÇÍÀÊÈ Ознаками засвідчені ми всі: за порухом і жестом, за очима, за кольором і запахом здаля одразу бачимо, що то за індивід… І нас так само легко впізнають, хоч камуфлюємось старанно безупину, наївно живучи в омані, що непізнавані у авреолі чар: ми ж так цікаво неповторно самобутні, що нам – ого! яка ціна (в базарний день). Насправді ж – той, хто око пристріляв, без помилки одразу визначає: що то за фрукт яріє на столі, чи – що за птах запурхнув до оселі. 26.02.2008.

ÂÅËÅÑÈ× 59 ÑÂÀÐÎà 24 ÏÈËÜÍÓÉ ÑÂ²É ÂÈß Коловорот Сварожий обертає буття у Яві, що не має меж. Й відбитки наші плинуть небокраєм у загравах Ярилових пожеж. Відлуння слів, і образи, і смисли, пориви щирі, й лукавства барвограй – усе в тім Колі хтось великий числить і покладе відбиткам нашим край. Відповідати будемо за чини під зойки-лемент Дива на межі – пильнуй свій вияв, друже мій, щоднини. І сам, лиш сам собі допоможи. 5.10.2011 * * * На pro і contra, тезах-антитезах між громовицею і блискавок огнів від Рода-Сокола наш світ стоїть: як світло й темрява, як дух і плоть, де Білобог і Чорнобог – одвічно точать безугавний герць… То в той, то в інший бік хитаються ваги, і рухається, міниться усе: ландшафтів контури і води, і етер, і склад, і обсяги усіх відомих сфер, і макро-, й мікрокосм – людина, як організм живий і всеєдиний, він зазнає невідворотних змін, навіть коли руйнується під тліном… Й лиш мертве залишається незмінним. 20.02.2008 ÏÐβÄÍÈÊβ На дрібнизну себе не марнуй, у множинності виділи сутнє. Меч Арея собі припасуй – щоб було у нащадків майбутнє! Християнське смирення зламай! Був же в нас Святослав незабутній! Дух звитяжця у серце вбирай – щоб було у нащадків майбутнє! «Йду на ви!» – ворогам просурми! Побратим тобі – вітер попутній! Перемогу здобудемо ми! – щоб було у нащадків майбутнє. 06.08.2012. ÇÀÊËÈÊ Дзвін калатає! Чуєш, брате мій?! Орда готова вже чкурнути геть! Відкинь непевність! Сумніви не сій! – хитання й розбрат спричиняють смерть! Борня хлипких покосить, мов бур’ян. Хай дух твій буде моноліту твердь, а серце – мов гранітовий стоян! – хитання й розбрат спричиняють смерть! Збирайте всіх докупи, у одне! Терпіння чаша вже – по вінця, вщерть! Об'єднаних удача не мине! – хитання й розбрат спричиняють смерть! 20.08. 2012 ÒÈ ÏÀÃ²Í ª ÂÅËÈÊÎÃÎ ÍÀÐÎÄÓ Пишайсь, юначе, – українець ти! З трипільців-аріїв – джерела роду. І гордо маєш у майбуття іти – ти пагін є великого народу! Козацька кров в тобі до часу спить, й не знаєш ти палку її природу… Та вірю, що прийде шабельна мить! - ти ж пагін є великого народу! Повстанців Дух в усіх у нас живе! Ми не плазуєм зайдам на догоду! Відкинь совка тлумачення криве! – Ти пагін є великого народу! 27.08.2012. ×ÀÑ ÁÀËÀ×ÎÊ Ï²ØÎÂ Ó ÍÅÁÓÒÒß Ні, не поставлять пам’ятник тобі! Ім’я не впишуть в жодний документ! І поховають, як раба, в ганьбі – Лише героям ставлять монумент! Пісень про тебе не складе народ, І внук зречеться імені твого, Бо ти живеш, немов отарний скот, Який вітають лише батогом. Тож схаменись, поки ще бачиш світ! Не треба слів високих у клятьбі! Перед сумлінням чи складеш свій звіт, А нині – гідність віднайди в собі! Час балачок пішов у небуття! – Готуйсь до Чину! Або шанці рий! І дій без сумнівів і каяття, Щоб гідно шлях завершити земний! 27.08.2012.

60 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 Творче кредо Бориса К ворче кредо Бориса КОНОНЕНКА ОНОНЕНКА Борис Кононенко народився 26 січня 1957 р. в селі Духове Лубенського району на Полтавщині, де мешкає й нині. Важливим на своєму життєвому шляху поет вважає свою участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції. В духовному житті – найважливішим для нього є повернення до Рідної віри Предків, яка дає наснагу для осмислення історичних коренів народу, а також відчуття глибинних смислів Рідних Богів, природних стихій, духовних вартостей. Кредо поета сформульоване в його рядках: В древній мудрості основ Бачу вічну Рода силу, Бо нуртують гени й кров Праслов’янського розливу. Борис Кононенко – голова громади «Родослав» м. Лубен, член Спілки літераторів Полтавщини, автор кількох поетичних збірок, поезії з яких уже друкувалися в нашому часописі. Нині знайомимо наших читачів з новими віршами на тему природного світовідчуття наших пращурів. ×ÎÒÈÐÈ ÑÒÈÕ²¯ Земля – наше тіло, Вода – наша кров, Вогонь – наша сила, Вітер – наш дух. Очищення чотирма стихіями в Рідній Вірі Земля — наше тіло Земля – наше тіло, земля – наша мати, Слов’янське коріння, трипільські часи. За колос пшеничний, за щастя орати Землиці, як мамі, уклін воздаси. Віддай всю любов, і всю душу, і тіло, Щоб рід твій ніколи-ніколи не згас, Щоб завжди у серці твоєму горіло: Земля – найсвятіше від предків до нас. Від нас до онуків шануймо, братове, У ці нелегкі калі-юги часи, Землі не прикрасять ніякі промови – Лиш праця, як дар, для земної краси. Вода — наша кров Вода – наша кров, що бруднити не треба, Бо ріки – то жили у мами-землі. І дощик первинний дав родові з неба, Щоби колосилось, й було на столі. Братове, з землі ми, з води ми по крові, Бо ми – пантеїсти на святі життя. Хай вічно єднають у первооснові Купальськії води – все наше буття. Бо зміна епох – це наближена мрія, Я вірю і знаю, що прийде таки. З водою святою доба Водолія, А кров праслов’янська тече крізь віки. Вогонь — наша сила Вогонь – наша сила; мечі гартувати Навчив нас Сварог у далекі часи; І Плуг золотий, щоби поле орати, Воляче ярмо – не бери, не неси… Купальської ночі святими вогнями Очистимо тіло, омиєм в воді, І силу вогню ми прославим піснями, Що вічно горить у душі молодій. Вогонь – наша сила, дорога до Бога, Пожертву Дажбогу він візьме завжди. Вогонь – наша сила, і добра і строга, Вогонь править світом, і в душах горить! Вітер — наш дух Вітер – наш дух, і життя, і натхнення, У шепоті трав, у тривозі дібров. Вітер – це рух, це нове одкровення, Це він надихає нуртуючу кров. Думи прийдуть, з вітром підуть печалі, Вітер поверне у край журавлині ключі, Вітер відкриє нам зоряні далі, З вітром – гострімо до бою мечі! Вітер прониже Стрибоже століття. Вітер розбудить і славу, і честь. Вітер колише все нові суцвіття, Духом наснажує простір увесь. 2013

ÑÂÀÐÎà 24 ÂÅËÅÑÈ× 61 «Поділяйте радість іншої людини, радійте разом з нею її радості – цим ви дорівнюєте себе Богам» Валентин Костенко Валентин Григорович Костенко (1895—1960) – малознаний український композитор, музикознавець, педагог і філософ, який у 1950 році був засуджений за звинуваченням в «антирадянській, націоналістичній діяльності й пособництві німецьким окупантам» до 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. З матеріалів кримінальної справи дізнаємося, в чому полягало те «пособництво німецьким окупантам»: під час німецької окупації «Костенко руководил деятельностью находящихся в гор. Харькове театров, музыкальных школ, исторического архива, музея, художественного института, консерватории и др. Руководя названными учреждениями, подбирал и расставлял в них кадры из числа украинских националистов или лояльно настроенных к немецким оккупантам. Систематически проводил с руководителями этих учреждений совещания, на которых выступал с антисоветскими речами» та ін. Нині нам зрозуміло, що криваві злочини 1930-х років, які були вчинені радянськими спецслужбами проти кращих представників української інтеліґенції, ті сфабриковані процеси проти мислячих, патріотично налаштованих громадян не могли не викликати спротиву радянській тиранії в душах справжніх українців. У травні 1956 р. Костенко був звільнений зі зняттям судимості, а в 1993 р., уже в незалежній Україні, реабілітований на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 17.04.1991 р. Проте Валентин Костенко досі залишається невідомим широкому загалу. Редакція часопису «Сварог» довідалася про цю незвичайну людину від Олега Князенка (О. Коломійця), який передав нам шкільний, потертий від часу зошит з оригінальним рукописом філософської праці, присвяченої світогляду наших язичницьких Предків, за що ми висловлюємо письменнику щиру вдячність. У 1996 р. Олег Коломієць опублікував частинами цю філософську працю Валентина Костенка під назвою «Пророк Дажбога» в газеті «Папірус» (м. ПереяславХмельницький). У своїй передмові О. Коломієць написав: «Цей зошит потрапив мені до рук із архіву нашого земляка, відомого журналіста Василя Гераська (1947- 1981), життя якого так рано й трагічно обірвалося. Передав мені рукопис його брат Степан Сергійович. На жаль, поки що не вдалося дізнатися детальніше про автора цього невеликого філософського трактату, названого поемою (хоча нагадує цей твір швидше невелику повість). На рукописі позначено, що автором є В. Г. Костенко. Сподіваюся, з часом поталанить дізнатися про цю людину більше». До 110-річчя видатного музикознавця Центрмузінформ і Спілка композиторів України видали книжку «Валентин Костенко: Музикознавчі праці, статті, матеріали» (1996), куди були включені й уривки з його філософських праць. Багата музична спадщина дає право стверджувати, що Валентин Костенко був видатним українським композитором – йому належать опери на сюжети з національної історії: «Кармелюк» (1929—1930), «Карпати» (1932), «Наталка Полтавка» (1935), «Сава Чалий», «Назар Стодоля» (1937), балет «Оживлений степ» (1933); великі симфонічні твори «Романтична симфонія» (1925), скрипковий концерт (1927), сюїта на українські теми, симфонічна поема «Тайга» (1956), струнні квартети; 12 солоспівів на вірші Л. Українки (1949-50); хорові твори на слова Т. Шевченка, П. Тичини, Х. Алчевської; обробки народних пісень та ін. Упорядники збірки стверджують: «Філософські твори «Пророк Світовида», «Матерія – життя – людина» та автобіографічна повість В.Костенка «Моє життя» були конфісковані при арешті й зберігаються в архіві СБУ. Копії та уривки цих творів знаходяться в ЦДАМЛМУ (ф. 328)» (названа праця, с. 6). На жаль, у наявному в редакції рукописі відсутня дата написання цієї праці. Як вважають упорядники праць В. Костенка, вона могла бути написана в 40-х роках перед арештом. Вірогідно, автор працював над рукописом кілька років після написання першого варіанту, й пізніше надав твору назву «Пророк Світовида». Саме з цією назвою вона й була вилучена під час арешту, бо саме таку назву має твір в архіві СБУ. Нами встановлено, що текст обох джерел ідентичний, однак «Пророк Світовида» має ознаки авторського редагування. Для внесення цих авторських змін нам бракує рукопису, вилученого КДБ, тому ми подаємо твір під новою назвою, але без змін. Жанр свого твору сам автор визначив як «філософська поема». І хоча твір написаний прозою, залишаємо це авторське визначення. Валентин Костенко повідомляє, що поштовхом до написання твору послужила випадкова зустріч з одним «диваком-ідеалістом», який надзвичайно вразив його ориґінальністю свого мислення, зокрема, радикальною критикою християнства й симпатією до рідної духовної культури. Це могло бути й суто літературним прийомом, але цілком можливо, що автор був знайомий з кимось із лицарів Ордену Бога Сонця чи лицарів Перуна, а може, й самим В. Шаяном. І хоча розмова Пророка з Дажбогом виглядає трохи наївно і носить суто науковий характер з відповідними термінами й поглядами, які панували в науці на початку ХХ ст., вона свідчить лише про рідне «богошукання» в середині ХХ ст., та аж ніяк не претендує на язичницьку теологію. А те, що у вступному слові «Від автора» віддається словесний пріоритет «найбільш глибокому й поетичному» християнству – хай не вводить в оману сучасних читачів. Адже в 40-х роках ХХ ст. це, ймовірно, було необхідним і своєрідним прикриттям (алібі) – мовляв, «передаю те, що почув, але я думаю, як усі». Ми ж знаємо, що рідновірам і досі нелегко боротися в переважаючому фанатично християнізованому суспільстві. Отож будьмо мудрими: перед нами поважний документ не стільки з філософії, як з історії рідної віри в Україні. Галина ЛОЗКО РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛОСОФflРІДНОВІР

62 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 Поміж трьома дорогами, ранорано, Там здибався князь із Дажбогом, ранесенько: «Ой, ти, Боже, ти, Дажбоже, ранорано, Зверни ж мене з доріженьки, ранесенько. Бо ти Богом рік від року, ранорано, А я князем раз на віку, ранесенько...» (Українська весільна пісня дохристиянської доби) Прагнучи розв’язати основні питання буття, сенс історичного процесу й остаточну долю людства, взаємини духу і матерії, Пророк з властивою йому палкістю кинувся на вивчення науки, мистецтва і філософії. Він тут гадав знайти ті відповіді, які раніше даремно шукав у релігії батьків. Проте ряд років, що їх приділив Пророк глибокому вивченню як природничих, так і гуманітарних наук, не дав жодних наслідків щодо висвітлення тих питань. Мертва матерія, яку наука наділила всіма якостями Першопричини, не змогла найменшою мірою задовольнити вимоги щодо пояснення походження й устрою Всесвіту, його гармонії й доцільності, виникнення людства та його ролі в еволюційно-історичному процесі, взаємин духовного начала з об'єктивним середовищем. Пророк гадав далі, що мистецтво, можливо, дасть змогу інтуїтивно збагнути таємницю життя, але і в цій царині він зазнав невдачі. Також залишилися без жодних наслідків спроби і в галузі філософії, де одна система заперечувала інші і де замість єдиної правди-відповіді виникала безліч сумнівних і хибних тверджень. Розчарувавшись у цих спробах людського розуму дійти логічно-раціональним шляхом до розв'язання таємниць буття або інтуїтивно пізнати останні через найвищі мистецькі твори, Пророк знов, як у дитинстві, звернувся до безпосередньої природи і на її лоні шукав екстатичного з’єднання з Основами речей. І дійсно, тут він поступово дійшов до тих висновків, які помалу підносили завісу над таємницями буття. Він відчув себе часткою Єдиного Розумного Цілого, невід'ємною ланкою у світовій системі Всеєдності. Все це спричинилося до того, що Пророк почав розуміти світ, але зовсім інакше, ніж раніш, не так, як свідчили про це фізичні дані, що їх сприймали органи почуття, а відтак і розум. Пророк інтуїтивно відчув, що істина перебуває в цьому об'єктивному світі, але відомості про неї годі одержати в закінченому вигляді через наші занадто грубі й недосконалі органи чуття. Істину можна пізнати лише в моменти екстатичного з’єднання з природою, вірніше, з Тим, зовнішньою часткою кого є видима нами природа. І помалу перед Пророком почав виявлятися в картинах природи образ Того, Хто є істинною Першопричиною всього існуючого. Спочатку ПРОРОК СВІТОВИДА Валентин КОСТЕНКО Філософська поема (фрагмент) Від автора Багато часу тому, ще за молодих років, я випадково зустрів одного дивака-ідеаліста, що надзвичайно вразив мене оригінальністю свого мислення, зокрема, щодо походження релігії та її розвитку загалом, а особливо однієї з найбільш поширених галузей її – християнства. За кілька вечорів цей чудовий знавець релігії розгорнув переді мною величну картину емоційного розвитку вірувань усього людства і, зокрема, нашого українського народу, надавши йому (розвиткові останнього) своєрідного національного забарвлення, історично цілком обґрунтованого. Він поетично змалював постать найвищого бога українського язичництва – Дажбога, але дещо ідеалізував не тільки його, а й загалом стародавню нашу язичницьку віру, надаючи їй незвичайно ясного, світло-радісного характеру. У той же час цей знавець занадто негативно, як на мою думку, поставився до великої релігії наших батьків – християнства. З цим я не міг погодитись, незважаючи на всю велику повагу до мого видатного знайомого. Я вважаю, що з усіх відомих мені вірувань найбільш глибоке й поетичне – християнство, а з великих засновників релігій – Будди, Конфуція, Заратустри, не кажучи вже про Магомета або Мойсея та ін., найвеличніша постать – Христос. Проте після багатьох років роздумів я подбав про те, що б старанно записати чудові оповідання мого незабутнього знайомого, що згодом назавжди зник з моїх очей і обрію. Найбільше приваблювали мене в словах дивака-ідеаліста його сміливість і оригінальність думок та бажання хоч чимось допомогти простому людові. Отже, подано на суд читача ці записки, дещо зм'якшені щодо формувань і філософськи та стилістично оброблені. Дія відбувається в Україні в перші роки XX сторіччя, за часів «богошукання». В. Г. Костенко

ÂÅËÅÑÈ× 63 ÑÂÀÐÎà 24 зрідка і неясно, а потім частіше і виразніше з'являвся перед ним великий Хтось. Пророк відчув Його в стихійній красі розбурханого моря, в поривах бурі, в ударах грому й блискавки, в обіймах суворих снігів. Далі Пророк бачив Його під час мрійного півдня літньої спеки, перед заходом сонця, вночі, коли зоряне небо велично розкривало далекий всесвіт. Прекрасний, хоч і невловимий, образ Його безмірно хвилював Пророка і сповнював серце радістю і любов’ю до Володаря всесвіту. Пророк пристрасно прагнув щільнішого наближення до Нього і тяжко мучився, що своїми недосконалими очима не зможе побачити Того, Хто зумів запалити в ньому таку велику любов. Але зрештою така година настала. Одного літнього вечора, під час хвилюючого екстатичного піднесення Пророк побачив на тлі далеких блакитних Карпат нібито знайому величну постать, що поступово зменшувалася, яснішала. Далі ця постать набрала вигляду звичайної людини й швидко та нечутно наблизилась до Пророка. Останній побачив перед собою прекрасного мужа, одягненого в багатий український стрій IX століття: короткий білий одяг з паском, малі червоні сап’янці, блакитний плащ через ліве плече, застібнутий кольоровим каменем над правим плечем. Права рука юного бога була простягнута вгору, ніби благословляючи Пророка, ясне обличчя Його світилося надзвичайним блиском і було перейняте виразом могутності й благості. Пророк кинувся на землю перед Ним, гукаючи: – Прийми хвалу з уст раба свого, Володарю! Проте у відповідь на це почув таке: – Не принижуй себе, Пророче, рабськими виявленнями до Мене. Я не цар, ані володар на людський взірець і не потребую вихвалення: жертв, подарунків і плазування перед Собою. Ти і всі інші люди не раби для мене, а діти Мої. – Хто ж Ти є, ясний образе? – запитав Пророк. – Я – Той, кого вищі тварини мільйони років тому інстинктивно вважали Найвищою Силою, що панує над усім у світі, і це інстинктне визнання спадково передали людиноподібним істотам. Я – Той, кого сотні тисяч років тому первісні люди, що в чудесний спосіб відокремилися від людиноподібних, свідомо вважали Господарем всесвіту. Отже, початкова фаза зародження релігії – монотеїзм, а не політеїзм [така думка, що існувала в ХХ ст. у релігієзнавстві, не доведена – Ред.]. Для первісних людей Я був спочатку Таємничою Силою, що все заповнює і всім керує, великим магодинамічним началом. Потім Я став всеодушевляючим речовим чинником для всього, через що природа стала ближчою і добрішою для людей. Якщо для вищих тварин, мавп і людиноподібних Я був лише грізною й страшною Найвищою Силою, то для первісних людей епохи магодинамізму й особливо за анімізму Я зробився доброю й мудрою істотою та майже позбувся стихійно-жорстоких рис. Десять тисяч років тому, під час зародження людської родини й роду, що прийшли на зміну первісної орди, Я став родинним та родовим божеством і в культі предків та героїв щільніше наблизився до людей. Тому за доби розквіту племінного побуту Я поступово набрав своєрідно-племінних, а далі й національних рис. Ця найбагатша стадія розвитку богошанування численними коренями входить в історичний розвиток людства. У цей час пишно й багато розвинулися національні релігії, що близько стояли до природи, в яких з усіх боків багатогранно і своєрідно обожнювалася Моя істота. У стародавньому пантеоні шумерійсько-вавілонських богів, у високомудрих релігіях Індії та Єгипту, серед великих богів Греції й Риму, в Китаї, в юдеїв та іранців, у далеких інків і ацтеків Америки, серед народів Європи – германців, слов'ян, кельтів тощо – всюди звеличувалося й прославлялося Моє ім’я у вигляді Мардука, Брами, Амона, Зевса, Дао, Ягве, Ормузда, Одіна, Велеса, Перуна та ін. Кожен народ за своїм зразком, на підставі власних своєрідно-- характерних рис прагнув відтворити Мій образ. Політеїзм тих часів не тільки не заперечував єдності й зверхності Мене, а й навіть доповнював це, прагнучи в постатях менших богів втілити багатогранні властивості Моєї істоти. Але понад дві тисячі років тому почався посФото обгортки рукопису філософської поеми В. Г. Костенка «Пророк Дажбога»

64 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 туповий занепад всесвітнього релігійного процесу під впливом зародження й подальшого розвитку універсально-інтернаціональних, монотеїстичних релігій – буддизму, християнства й магометанства. Ці релігії виникли з дуже розвинених національних вір: буддизм – з глибоко-філософського браманізму, християнство – з юдейської релігії (з додатками впливів гностицизму й неоплатонізму), магометанство – із суміші двох останніх (юдейства й християнства) на ґрунті народних вірувань арабів. Спочатку в універсальних релігіях ще панував національний характер, через що не губився й глибоко своєрідний їхній зміст. Вчення Будди про перевтілення, карму і звільнення від страждань шляхом відмови від усіх бажань мало сенс в умовах стародавньої Індії. Перенесене ж пізніше, приміром, до Тибету й Монголії, це вчення набрало спрощених форм і змертвіло в дріб’язкових обрядах. Для швидкого і портативного вміщення та виконання приготованих молитов буддист-ламаїст вживав ручний млинок: крутячи його за ручку, він вмить викладав перед богом найдовші молитви з величезною кількістю слів. Християнство виникло в Юдеї лише на ґрунті палкого очікування месії, який мусив здійснити тисячолітні мрії юдеїв про національне звільнення їх і підкорення інших народів. Такий характер почасти мало і християнство в перші десятки років свого існування. Лише апостол Павло, який ніколи не бачив Христа, надав християнству національних рис, що спричинилося до зміни живого духу первісного християнства мертвою обрядністю, до пізніших сварок і боротьби через порожні догматичні положення, які призвели до жахливих релігійних війн, інквізиції та єзуїтства й накинули криваву тінь на історію Європи й цілого світу. Суворо-- монотеїстичне магометанство об'єднувало їхні розрізнені племена й підкоряло єдиному Аллахові всіх інших божків і фетишів (кааба тощо). Поширене ж серед чужих за духом й звичаями народів (малайців, негрів та ін.), магометанство втратило свій живий зміст, героїку чистого монотеїзму й перейнялося грубочуттєвими рисами. Загалом, порівнюючи з іншими універсальними релігіями, мусульманство найбільше відрізняється грубими забобонами, матеріально-- чуттєвими нашаруваннями в догматиці й обмеженістю філософського базису. Усе це наочно доводить, що універсальні релігії, відірвані від географічних, історичних і побутових чинників та від характеру психічної вдачі народу, перейняті штучною й схоластичною ідеологією, є хворобливим, занепадним явищем у всесвітньому релігійному процесі. Що це так, свідчить, поза іншим, і те, що в середині згаданих релігій всюди йде загальний розклад, а одночасно починається здоровий зріст відцентрових національних течій, які, по суті, анулюють формально об’єднуючу універсальність таких релігій і заміняють останню своєрідно-місцевими віруваннями. Наприклад, католики і православні протягом останніх століть були не братами по Христу, а найстрашнішими ворогами. Такими ж ворогами були й католики та протестанти (в Англії, Франції й Німеччині). Суніти й шиїти в магометанстві (Туреччина та Іран) більше ненавиділи один одного, ніж ґяурів. Навіть серед самих православних у Росії точилася найстрашніша багатовікова боротьба: поміж офіційним православ’ям та розкольниками, що вважали себе носіями національних традицій в релігії. Подібна ж боротьба була поміж старокатоликами й ортодоксальними католиками у Франції або поміж римо-католиками й греко-- католиками в Польщі, бо вони репрезентували різні національні течії. Поза цим, навіть православ'я українське своїм характером значно відрізняється від закостенілого православ'я, скажімо, віруючих Єгипту, французький католицизм - від нетерпимого польського католицизму, татарське магометанство – від мавританського поетичного ісламу, японський буддизм – від тибетського обрядового ламаїзму. Протягом цих двох тисяч років Мене переслідували нестерпна думка, біль, жаль і скорбоФото фрагменту рукопису філософської поеми В. Г. Костенка «Пророк Дажбога»

ÂÅËÅÑÈ× 65 ÑÂÀÐÎà 24 та, що люди в ім’я Моє взаємно знищували один одного, палали злобою й ненавиділи один одного; молили Мене, аби Я спалював небесним громом чужі міста, надсилав посуху, град, пошесть, бурю або потоп на народи, що інакше шанували Мене. До тих пір люди воювали поміж собою здебільшого через економічно-племінні суперечки, і суто релігійних війн не було. Чужих богів якщо й не визнавали, то все ж побоювалися, бо вірили, що навіть поза ними перебуваю Я, що й чужі боги світять моїм світлом. Універсальні ж релігії (особливо християнство та магометанство) прагнули силою нав'язати свого бога іншим народам. З моменту виникнення універсальних релігій людство нібито сказилося. Дивно те, що люди почали ненавидіти й знищувати саме прибічників одної й тої ж віри, одного й того ж бога. Це особливо стосується християнства. Спочатку Мене вважали юдейським богом-- месією, потім християнсько-православним богом, аріанським, несторіанським, евтихіанським; богом католицьким і старо-католицьким, богом лютеранським, реформаторським і англіканським; богом незліченних протестантських сект – баптистів, анабаптистів, адвентистів, мормонів, квакерів тощо; богом численних православних сект – старообрядців, єдиновірців, духоборів, молокан, безпоповців та ін. Керівники всіх цих вірувань – єпископи, священики або проповідники – щодня молилися Мені в церквах або молитовних домах, умилостивляли Мене жертвами й хвалою, аби Я змінив і поширив їхню віру, а всіх інших християн знищив чи повернув на їх істинну віру. Як могло незлостиве і гуманне вчення Христа породити отаку кровожерність, – залишиться таємницею людської психіки. Це, очевидно, наслідок своєрідного відбивання ідей у головах людиноподібних. Буйні юрби ченців з ревом молитов із корогвами в ім’я Моє вривалися в чужі церкви, запоганювали їх і забивали християн у самого олтаря, у якого я є присутній, як вони вірували (Візантія, Західна й Східна Європа). Свята інквізиція живцем спалювала єретиків-християн і всіх тих, хто хоч трохи сумнівався в догматах католицької віри. Під виглядом відьом і ворожбитів в одній Німеччині за середніх віків було спалено й забито 100 тисяч християн. Під час насильницького переведення унії в Східній Європі загинули сотні тисяч християн. Отці-єзуїти за час пацифікації збаламученої Європи в XVI—XVII ст. відправили на той світ незліченні маси схизматиків. Царський православний уряд в Росії до XX століття замордував багато тисяч найбільш активних віруючих, переслідуючи їх під виглядом всіляких розколів, єресей, неортодоксальності тощо. В ім’я Моє проводилися жахливі релігійні війни в Європі, які страшенно спустошили її. Наприклад, після релігійної тридцятирічної війни населення Німеччини зменшилось на половину. Під час насильницького обернення в християнство язичників загинули мільйони людей і знищені були цілі народності (деякі слов'янські й литовські племена, угро-фінські народності, індійці в Америці і негри). Щодня і щохвилини Я чув з усіх кінців землі звернені до Мене зойки й сльози тисяч нещасних жертв універсально-релігійного психозу або переможний рев катів. Будучи одночасно богом кільканадцяти християнських релігій, Я не міг догодити нікому. Це все створювало враження у людей, що або Мене зовсім немає, або Я глухий до їх благань чи гніваюся на них і караю за тяжкі гріхи. Свою страшенну релігійну нетерпимість керівники універсальних релігій (особливо християни та магометани) переносили на Мене й гадали, що Я захищаю лише їх віру, а всі інші прагну знищити на цьому світі, а на тому – кинути до пекла на вічні муки всіх, хто інакше вірує. Все це сповнює Моє батьківське серце великою журбою. Пророк запитав: – Як же іменувати Тебе, великий боже? – Я – Дажбог, бог над богами і батько людей. Тисячі років люди святять і шанують Мене під ім’ям багатьох своїх земних богів і тисячі років веду Я людей, своїх нерозумних дітей, до остаточної мети, щільно пов’язаної з долею всесвіту. Ця мета захована для вас у тумані майбутніх століть, але для Мене вона ясна й певна. По цих словах блискуча й прекрасна постать бога почала поступово гаснути й потому зникла у темряві літньої ночі. Довго лежав у безтямі Пророк, і коли згодом прокинувся, то, приголомшений всім чутим і баченим, не міг збагнути, чи то був сон, галюцинація або роздвоєння його особи внаслідок розумової перевтоми під час тяжкого роздумування над великими питаннями буття, чи до нього дійсно реально завітав Той, кого він так палко возлюбив, як Першопричину й Основу світу. II Кілька разів потому Пророк приходив на лісову галявину, де з’явився йому великий Дажбог, щоб знову пережити екстатично-солодкий момент з’єднання з богом, але даремно: він не з’являвся. Але одного разу Пророк, втомившись під час тяжкого роздумування над нерозв’язаними питаннями буття, заколисаний дзюрчанням лісового струмочка, заснув опівдні. Чи довго він спав – невідомо, але на грані сну й дійсності (він виразно відчував, що спека зменшилася, і бачив сонце вже на заході, проте всюди панувала незвичайна тиша, бо не лише не чути було галасливого птаства, а й навіть струмок котив свої

66 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 хвилі цілком беззвучно) знов перед ним з’явився Дажбог. Пророк зблизька пильно придивлявся до прекрасних рис обличчя юного бога, до його благородно-стрункої постаті. Сіро-блакитні великі очі, русяве волосся, закинуте назад, біло-- рожеве безвусе довгасте обличчя, високий лоб і благородно окреслені губи й підборіддя – всі ці хоч і прекрасні, але нібито звичайні людські риси до такої міри переймалися внутрішнім сліпучим світлом духовної краси бога, що неможливо було без крайнього душевного зворушення дивитися людині на нього. Дажбог довго і сумно споглядав розкішний краєвид, що розлягався біля Його ніг аж ген-- ген до палаючого вечірньою загравою обрію, і, сідаючи на камінь, почав промовляти: – Людиноподібні істоти, що з них згодом виокремилися люди, наділили Мене всіма своїми психічними властивостями: для них Я був злий, грізний, жорстокий, підступний і мстивий бог. А поскільки людиноподібні в дальшому біологічно змішалися з первісними людьми і, завдяки своїй перевазі в числі й підступності, здебільшого панували над останніми у вигляді жерців, вождів тощо, то і в людей аж по цей час превалюють негативні риси у змалюванні Мене. Якщо для небагатьох вибраних, справжніх людей Я є втіленням всесвіту з його гармонією й красою, втіленням мудрості, добра, любові й благородства, то для натовпу, в якому превалює психіка людиноподібних та їх метисів, Я залишаюся жахливою, мстивою й підступною істотою, яку можна підкупити хабарями й вихвалянням (безпосередньо або через інших божків чи святих), умилостивити молитвами або жертвами. Для таких людей Я й досі є втіленням руїнницького фактора в природі, жахливих стихій і хаосу. У цьому тлумаченні Мене допомагають людям їх ватажки релігійні. Я є бог ясного, розумного начала в природі, а не таємного, стихійно-сліпого. Останнього зовсім немає в об’єктивній природі, воно перебуває лише у психічних уявленнях злих людей, нащадків мавп і людиноподібних. Через це то й не може бути Мого антипода – темного, злого бога, або чорного бога, чорта... Пророк по хвилині мовчанки запитав: – Першого разу Ти, боже, цілковито прояснив мій розум щодо національних релігій. Яку ж саме релігію мусить мати український народ? І чи Ти взагалі опікуєшся моїм нещасним народом? Прости мене, боже, за таке зухвале запитання, але воно мимохіть постає, коли хоч на мить згадаєш нашу гірку історію. – Український народ, як і всі життєздатні історичні народи, Мені дорогий і близький, може, ще більш дорогий, ніж інші завдяки своїй упертості, стійкості в життєвій боротьбі, героїчним рисам характеру й багатовіковій нещасній історії, – промовив Дажбог. – Але твій народ спіткала зла доля через те, що він зрадив героїчну, віру своїх предків і прийняв національно чужу з рабськими настановами релігію. Щоправда, християнство – мудре, глибоке й поетичне вчення але воно ніяк не пристосоване до звичайних соціальних норм людства, навіть серед найбільш фанатичних прихильників Христа – ченців і попів – не знайдеться людини, що змогла б повністю, виконати його заповіді (приміром, підставити другу щоку, цілком відмовитися від багатства, не ласувати щодо їжі, навіть в думках не бажати жінки тощо), а особливо – до громадського устрою українського народу. Останній до прийняття християнства остаточно сформувався морально й соціально, і перед ним розкривалося ясне, велике майбутнє. Ви дуже погано знаєте свою історію, головним чином через те, що християнські загарбники (свої й чужі) надто ретельно знищували всі пам’ятки або фальсифікували їх. Зокрема, навмисно знищені пам’ятки вашої язичницької культури. Український народ існує кілька тисяч років. Уже тисячу років тому, ще до прийняття християнства, він мав високорозвинений громадський устрій, глибокоморальний побут, мудру в своїй простоті національну релігію, досконалість мови. Остання дійшла до вас у стародавніх обрядових піснях: веснянках, колядках, купальських і весільних піснях тощо. Щоб досягти того мовного рівня, мистецької насиченості й багатства побутових та релігійних обрядів, потрібно було кілька тисяч років. Ваші предки ще до прийняття християнства цілком точно визначили астрономічні дати: зворот сонця на літо (Коляда збігався з Різдвом) і на зиму (Купала – на Йвана Хрестителя) та урочисто святкували це. Християнство було нав'язане українському народові силоміць і згори. Кілька століть він героїчно відстоював віру своїх предків, а коли, зрештою, формально й прийняв християнство, то все ж у побуті, характері й моральних поглядах зберіг до останніх часів свої стародавні настанови. Вища княжо-боярська верства й грецьке з походження або (пізніш) візантійське духом українське духівництво ретельно викорінювали з побуту й свідомості народу все, що хоч трохи нагадувало стару віру предків. Називали останню презирливо – «поганською» (це збіглося у них з поняттям «поганої» віри), її богів – ідолами, храми – капищами, служителів їх – жерцями, Світлоносних Богів Велеса, Перуна та ін., що відбивали собою Мою істоту, вони прирівнювали до свого князя темряви – диявола, натхненних служителів наших Богів – до відьом і ворожбитів, священні ліси й гори прокляли й зробили їх місцем зборів чортів і потвор. Але християнство зробило ще більшу шкоду українському народові: воно позбавило його героїчних рис характеру, духу волі й рівності, вби-

ÂÅËÅÑÈ× 67 ÑÂÀÐÎà 24 ло в ньому потяг до побудови кращого життя на землі своїх предків, прагнуло знищити саму його вдачу – радісну, бадьору й сміливу. Для здійснення всього цього християнська влада вчила: «всяка влада – від бога», «раби, підкоряйтеся своїм панам», «бога бійтеся й царя шануйте», «жінка хай боїться свого чоловіка», «блаженні ті, що їх переслідують на землі» та ін. Протягом кількох століть християнство цілком зруйнувало народну психіку, розхитало міцний громадський устрій, позбавило народ волелюбних рис і зробило з цього соціально-життєздатного організму конгломерат рабських істот, нездатний до історичного існування. Все це спричинилося до занепаду й розкладу української державності. Та хіба могли збудувати краще життя й захистити свою волю й самостійність люди, яким щодня вбивали в голову, що все на цьому світі – непевне й химерне, що вони лише тимчасові гості з цій країні сліз і горя, що справжнє життя розпочинається для них тільки на небі; що не треба збагачувати себе, свою родину й громаду, не треба стреміти до облудного пізнання й науки, бо вся мудрість заховується лише в кількох святих книжках; треба прощати своїм ворогам; напади зовнішніх загарбників – то божа кара, з якою годі боротися? Незважаючи на такі несприятливі умови, український народ протягом тисячі років частково зберіг героїчні риси свого характеру й неодноразово виявляє їх в своїй історії. Лише завдяки цьому вороги не змогли підкорити його або зламати його волю й прагнення до кращої долі. Особливо яскраво виявилася нехристиянська вдача українського народу в боротьбі козацтва з ворожими сусідами, або під час селянських повстань. У характері й побуті запорожців не було нічого християнського, вони відтворювали собою первісний чистий тип українцяслов’янина дохристиянської доби з його відчайдушною відвагою й мстивістю. У характері, вдачі запорожців не було приниженості, рабського підкорення, смиренності, лицемірного всепрощення та інших християнських якостей. Для запорожців і козаків православ’я було лише прапором національної боротьби. Як здавна, так і тепер українці мусять мати єдину національну релігію своїх предків, а не поділятися на кілька християнських вірувань, що надзвичайно вороже ставляться одне до одного й розпорошують невеликі сили українського народу (православні церковнослов'янської мови, православні автокефальники, греко-- католики, римо-католики, баптисти – євангельські християни, суботники та ін.). Тоді виведу Я вас, своїх дітей, на широкий шлях щастя й слави на землі! Радісно збуджений останнім заповітом Дажбога, Пророк запитав: – Великий Боже моїх славних Предків, де ж і як молитися Тобі, якими молитвами треба славити Твоє святе ім’я? – Людський рід уже переріс застарілі теологічні форми – магодинамізм, анімізм, фетишизм, зоолатрію та антропоморфізм. Отже, не треба тепер ототожнювати Мене з силами природи, стихіями, речами, звірами й птахами або людьми. Не слід і уявляти Мене якимсь духом, що нібито перебуває десь окремо від об’єктивного всесвіту або в середині його. Треба відкинути щодо Мене як вищезазначене спрощене уявлення первісних людей, так і непотрібне мудрування сучасних теологів-спіритуалістів. Останні хибно наділяють Мене містичними якостями з метою заплутувати поняття божества – й віддалити його від людства, щоб стати посередниками поміж останнім і Мною, Отже, не треба жодних посередників: чи то у вигляді безплотних духів і святих, чи всіляких первосвящеників, пресвітерів, богословів і проповідників. Якщо тисячі років тому Я терпів ототожнення Мене з природою й звірями, а також уособлення Моїх властивостей у вигляді інших богів, – то лише зважаючи на наївну дитячу стадію богошанування. Я є Єдиний, Вічний та Істинний. Поза Мною немає й не може бути нічого іншого – ні фізичного, ані духовного буття, ба навіть метафізичного небуття. Я є той об’єктивний світ, що повсякчас перебуває навколо вас. Я – всесвітня Всеєдність, без початку й кінця щодо умовних часу й просторіні! Колись у дальшому ви цілком зрозумієте Моє єство, єдність Мене й всесвіту. Останній для вас поки зрозумілий в тій грубофізичній формі пізнання, яку дають вам обмежений розум, що може мислити лише кількома логічними формулами й схемами, та бідні органи почуття (а всі вони є, власне, своєрідні видозміни основного органу дотику). Тепер, на вищому щаблі богошанування, Мені не потрібні церкви й молитовні доми, бо Безконечного не можна вмістити в приміщення без шкоди для Його величі й святості. Мій храм під відкритим небом, на якому розгорається могутня картина всесвіту з незліченними світами. Не потрібно молитися Мені завчасно складеними молитвами, бо їх творили холодні душі, позбавлені щирої релігійності. Мені огидні звертання, складені за штампом і схемою. Найкраща молитва буде та, коли людина звернеться до Мене хоч на мить з палким почуттям любові, подяки, радості чи скорботи. Без жодних слів Я зрозумію таку Молитву, і людина в той момент істинно з’єднається зі Мною в екстатичному піднесенні. Для Мене є зайві всілякі церковні обряди, таїнства й служби, бо вони лише зв'язують людину, вбивають у ній живе релігійне по-

68 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 чуття замінюють безпосередній хвилюючий стосунок людини з богом мертвими формулами й беззмістовним набором слів. Теологи чимало сперечалися поміж собою про таке: що скоріш може догодити богові – віра чи добрі діла, за допомогою першої чи других людина швидше потрапить до раю? Я ж запевняю, що і віра, й добрі діла не потрібні Мені. Подаяння, милостиня й навмисно зроблені добрі діла принижують людину й ображають Мене, бо це є, як на людський зразок, хабарництво, лихварство. За допомогою їх люди намагаються обдурити бога і за нікчемні матеріальні або моральні витрати отримати величезний зиск на тому світі. Потрібні ж не добрі діла, а висока моральна поведінка людини, гідна її як сина божого. З погляду людей, Мені теж не дуже приємна так звана віра в бога, особливо штучно підігріта довжелезними молитвами, постами й всілякими мордуваннями благородного людського тіла. Якщо з такими релігійнохворобливими явищами Я міг миритися тисячі років тому (шаманізм тощо), то тепер це глибоко обурює Мене в універсально-міжнародних релігіях, зокрема, в їхніх монашеських орденах (християнство, магометанство, буддизм). Я не вимагаю віри в Себе або визнання Мене людьми. Вони й так є сини божі, і часто чи рідко, примусово чи вільно повинні мати стосунки зі Мною. Чим рідше й коротше, тим гостріше і сильніше відбуватиметься неминуча зустріч Мене з блудною, злісною людиною. Обмежений людський розум не в силі уявити собі божества без втілення його в якісь реальні, конкретні форми. Отже, зрозумілі намагання первісних людей ототожнювати Мене з речами і (дерево, камінь тощо), а потім з тваринами, птахами й людьми. Проте тепер, на вищому щаблі богошанування, не можна терпіти фетишизму й молитися перед статуями, зображеннями або святити, якісь реліквії. Якщо й припустиме уявлення Мене в людській постаті для найкращого зрозуміння Моєї істоти (як от зараз перед тобою, Пророче), то лише цілком умовно, без жодного обожнення такої постаті. Поява Моя перед тобою (та в такому вигляді, якого ти чекав) не є якесь реальне, об'єктивне чудо. Це є лише певний наслідок зосередженого напруження всіх твоїх психічних сил на ідеї божества як антропоморфного уявлення Всесвіту, наслідок екстатично-збудженого очікування Мене. Отже, це чудо суб’єктивного порядку, настільки можливе, як і інші ідеї психічного роду. Загалом, об’єктивного, матеріального чуда, як якогось безпідставного винятку із законів природи, не може бути. Тим більш неприпустимо стверджувати чудом релігійні догмати або саму віру в бога, істина сама мусить свідчити про себе без допоміжних засобів впливу на психіку людини (на зразок чудес, мощей, реліквій тощо). Не є правдива та релігія, святість і мудрість якої треба стверджувати чудесами. У Моїй істинній релігії немає «того світу» – раю, пекла й чистилища. Я знаю, як важко людям позбутися такої солодкої омани, бо для них часто-густо єдина надія серед суцільного земного жаху й страждання – це є знайти інше, потойбічне місце, інший світ, де б вони могли зустрітися з дорогими для себе людьми, спокутувати свої гріхи або одержати нагороду; де б вони відшукали непідкупну справедливість небесного Судді і, зрештою, пізнали не тимчасове, тлінне, а вічне життя. Бо потяг до безсмертя душі неможливо знищити у людей. Проте краще тепер вже сказати, що розрахунки за своє життя людина одержує не на вигаданому небі, а тут, на землі. Взагалі, чому люди рвуться від своєї матері-землі кудись геть, угору, «на небо», хоча там, крім холодної міжпланетної просторіні, нічого немає? Ваше місце назавжди тут, на землі... Проте зовнішнє тонесеньке нашарування землі досить веселеньке, зелене, осяяне ласкавим сонечком. Ось тут і треба вам жити та вмирати, залишати і тіло, і душу свою. Розплата за гріхи й нагорода (душевне задоволення за гідну моральну поведінку) відбуваються в сумлінні людини під час її земного життя, за Моєї присутності, у надзвичайні психологічно-інтенсивні моменти, жахливі для злочинців і святі для гідних людей, здебільшого відбуваються непомітно для сторонніх, протягом короткого часу і дуже рідко, звичайно, в момент смерті. Але душевний ефект цих хвилин ні з чим незрівнянний: злочинець волів би перенести страшні фізичні муки, ніж терпіти таку жахливу кару в Моїй присутності, а для чесної людини незабутня мить з’єднання зі Мною цілком компенсує всі земні страждання. Ідея безсмертя душі властива людям здавна (з моменту відокремлення від людиноподібних), і вона має певний сенс. Проте це безсмертя треба розуміти не в особистому розрізі й не на метафізичному небі. Високоморальна людина істинно безсмертна тоді, коли гідно поводиться на землі під час свого життя і в момент смерті на мить повнотою з’єднується зі Мною, бо ця людина виконала своє історико-біологічне завдання і тим самим зробилася повноцінною часткою Всеєдності, цебто Мене. У Всесвіті немає нічого нерухомого, мертвого й темного. Видима вами нерухома мертва матерія – то лише омана ваших органів почуття. Усе на світі є життя, хоча й не в тому вигляді, який ви спостерігаєте на землі. Органічне життя на землі – рідксний виняток у Всесвіті. В останньому відбуваються й інші прояви життя, – тобто одвічного руху нематеріальних часток.

ÂÅËÅÑÈ× 69 ÑÂÀÐÎà 24 Грубоматеріальний вигляд і вага речей, час і просторінь, число і фігура, що є навколо нас, – то лише своєрідний прояв біоморфізму, реакції живих істот на зовнішнє середовище, наслідок реаґування на останнє їх почуття дотику (поверхового почуття спротиву шкіри і внутрішнього почуття м’язів), психічний еквівалент об’єднуючого почуття силового напруження... Я є Світло, Розум і Одвічний Рух. Я є Життя! Хто Мене пізнає й піде шляхами Моїх заповітів, той буде істинно безсмертний. Я є Життя!!! У темряві літньої ночі, що спустилася на землю й густим серпанком вкрила все навколо, Пророк ще довго чув чудовий голос Бога, що, поступово затихаючи, промовляв: «Я є Життя! Я – Світло, Розум і Рух. Я є Життя!» І Пророк заллявся щасливими, натхненими сльозами. Пророк плакав, бо переживав найсолодші хвилини, за які і радий був би перетерпіти найгірші муки, і віддати навіть своє життя. Він плакав, бо, зрештою, пізнав всесвітню істину, що осяяла сліпучим світлом його душу! Знепритомнівши внаслідок крайньої фізичної перевтоми й надзвичайного психічного збудження після останніх слів Дажбога, Пророк довгий час лежав темної ночі в священному лісі. Високо над ним блискучі сузір'я відбували свою одвічну путь, коли-не-коли легесенький запашний вітерець колисав віти дерев і лагідно шелестів листям, у заснулому лісі де-не-де шурхала галузка під ногою нічного звіря або лунав придушений крик напівсонного птаха. В урочистій і глибокій тиші плинула коротка літня ніч. На одну мить Пророк нібито прокинувся, але потому знов забувся у важкому сні… Коли ж згодом передранкова прохолода примусила його відкрити очі, Пророк у напівсні побачив Дажбога, що в глибокій задумі вдивлявся у велике зоряне небо. Радісно збуджений появою Бога й пристрасно бажаючи знайти остаточну відповідь на великі таємниці буття, Пророк поспішив знов звернутися до Дажбога: – Які ж є догми Твоєї істини, Великий Боже? Дажбог поволі повернувся до людини, уважно подивився на неї, і в Його очах засяяла лагідна усмішка й співчуття. Він зрозумів і оцінив той незгасимий вогонь спраги істини й душі Пророка, який пломеніє лише у справжніх людей, синів Божих. І Дажбог ласкаво відповів: – Людський розум такий обмежений, що навіть на сучасному, досить високому рівні не може збагнути істини без будь-яких догматів, норм, статутів, що існують не для роз'яснення істини, а для більшого спрощення й змертвіння її. Практичною етично-релігійною тезою твого вчення має бути та, що здавна очолює всі великі релігії й етично-філософські системи: не роби іншому того, що собі не бажаєш. Принциповими ж настановами мусять бути справедливість і солідарність. Не нікчемна любов до ближніх або лицемірне всепрощення, а справедливість повинна бути мірилом етичної поведінки. На солідарності ж має бути збудована соціальна структура людського життя. Справедливість і солідарність дадуть можливість існувати найрозумнішій системі суспільства й забезпечать людям необхідний мінімум щастя на землі. Етика первісних людей мусить бути для вас високим зразком. Якщо ви її не згадуєте, то погляньте принаймні на поведінку кращих видів тварин, сучасних вам. Будьте благородні, як вони, відплачуйте злом за зло. але не мстіться над слабшими або поверженими. Як морально сильніші, карайте зневагою нащадків Людиноподібних за дрібні проступки, а весь запал гніву зберігайте для нищівного удару за великі шкоди їх. Жертвуйте своїм добробутом, здоров’ям і навіть життям, коли це потрібно для захисту близьких вам і однодумців, земляків та навіть чужих, а особливо – для звеличення ідеї, якій ви служите. Єдиною нагородою вам за це має бути лише почуття морального задоволення від виконання свого обов’язку. Ніколи не бажайте за подібні дії іншої нагороди на цьому чи на тому світі, бо це тільки принижує людину. Підтримуйте морально інших людей у горі й біді, але не робіть їм добро в матеріальному вигляді, бо цим самим ви сприяєте розплідненню жебраків і «нищих» духом і тілом, а себе зневажаєте. Будьте чесні й вірні своєму слову і справі; хай це буде мірилом вашого душевного благородства. Будьте моральні у статевих стосунках, не вдавайтеся в розпусту, як кращі види звірів. Нещадно плямуйте нащадків мавп і людиноподібних, що з великого природного фактору розмноження органічних істот зробили ганебний засіб насолоди. Бо це є найбільша загроза для дальшого існування людського роду як біологічного виду homo sapiens. Дивіться на шлюб не як на тимчасову, суто плотську спілку, а як на глибоко таємне з’єднання двох осіб різних статей, фізичне й душевне. Шлюб бо є таємнича школа фізичного й морального зрощення людей. Будьте вірні дружині навіть по смерті. Майте у всьому, як і тварини, почуття поміркованості. Це стосується як їжі, збирання матеріальних благ, так і захоплення всілякими пристрастями й насолодами, підпадання душевним афектам. Якнайбільш шануйте чуже життя (тварини, а особливо людини). Зокрема, позбавляйте людину життя лише в крайньому випадку, і не з почуттям злорадності чи задоволенням помстою, а з великим сумом. Цю суто людську якість душі треба особливо тепер відродити. Слід зважити на незвичайну індивідуальність, неповторність кожної людини. Адже остання є своєрідна світова система, подібна до будь-якої

70 ÂÅËÅÑÈ× ÑÂÀÐÎà 24 туманності чи зоряної системи у Всесвіті (якщо взяти до уваги мільярди клітин, злютованих єдністю і прагненням до життя). Не заважайте людині здійснювати над собою вирішальний суд – позбавляти себе життя. Найвищий суддя для кожної людини – його сумління, і годі стороннім втручатися в його компетенцію. Не можна примусово нав’язувати людині життя, коли вона вкрай заплямована, розчарована, хвора або приголомшена непереборним горем. Любіть своїх родичів і близьких, але не за рахунок визиску інших людей. Любіть свій народ, проте не за рахунок переслідування чи ненависті до інших націй. Любіть себе, будьте егоїстом у високому розумінні цього слова, але доти, доки ви повністю виконуєте покладені на вас моральні обов’язки і з честю несете прапор справжньої, благородної людини. Пам’ятайте, що мета життя кожної людини полягає не в особистому щасті і в насолоді, не в забезпеченні себе, а у виконанні своїх морально-суспільних обов’язків як гідного члена виду homo sapiens Родина і нація – своєрідні суспільні організми, що їх слід любити й шанувати. Але більше значення мусить мати для вас величезний організм – усе людство, що в часі й у просторіні посіло всю землю. Високо тримайте гідність кожної людини, бо вона є крапкою пересічення й сполучення двох ліній – горизонтальної, що репрезентує собою сучасне людство, і вертикальної, що відображає останнє в часі. У психіці і фізичній будові кожної людини відбиваються впливи незліченних предків, і до голосу їх треба прислухатися у такій же мірі, як і до голосу мільйонів сучасного людства. Душевна чистота – основа високої моралі. Але слідкуйте і за фізичною чистотою, будьте до найвищої міри охайні. Це було й буде одною з найнеобхідніших засад кожної життєздатної релігії. Не лише в здоровому, а головне – в чистому тілі має бути чиста, піднесена душа. Співчуття, співстраждання – суто людське, велике почуття, майже не відоме тваринам. Переживайте в собі горе іншої людини і морально допомагайте їй. Цим ви берете активну, а не лише пасивну, участь у перебудуванні як своєї, так і чужої психіки й налагодженні громадських взаємин. Ще вище почуття – співрадість, перлина первісної етики. Радійте радості іншої людини – цим ви себе дорівнюєте Богам. Але уникайте дріб’язкового тлумачення співстраждання і співрадості, не займайтесь зазиранням у чужу душу. Це є найгіршим ґатунком психологічного втручання в душу іншої людини, навіть близької. Не дозволяйте також малодушному співчуттю впливати на велике почуття справедливості. Не робіть собі фетишів, кумирів з мистецтва і науки, цивілізації й культури, нації й держави, суспільства й родини. Вони бо ніколи не можуть замінити собою найвище призначення людини на землі – бути корисним учасником всесвітнього біологічно-еволюційного процесу, сприяти розвитку й очищенню виду homo sapiens. Вони не повинні затуляти собою вищий моральний критерій людини – почуття справедливості, що домінує в складному психічному комплексі – в сумлінні. На ваших очах ці фетиші вже профановані й зробилися притулком найбільш спритних нащадків мавп і людиноподібних (щодо розумового розвитку останні бо не поступаються людям). Так, сучасне мистецтво, замість інтуїтивного піднесення до рівня Богів, поширює культ жінки-самиці, підмінює свої високі завдання дешевими засобами утилітарної насолоди, штучно робить свою продукцію неприступною для широких мас. Наука всі знання спрямовує на найефективніше знищення людей під час війни, на підтримку і зберігання паразитних класів та окремих індивідів, біологічно неповноцінних і фізично слабих. Цивілізація докотилася до створення державних і соціальних норм, до панування невеличкої купки паразитів над народною масою. Під культурою сучасне людство стало розуміти не найвищий щабель духовного розвитку, а зовнішній комфорт і вміння поводитись у суспільстві. Сучасна поверхова культура нівечить людей, морально розкладає, плодить нікчемних автоматів і філістерів. Загалом, цей останній фетиш, яким люди, може, найбільш пишаються, нагадує випадкову культуру молочних бактерій у склянці. [...] Дажбог. Картина Сонцеслава Крижанівського

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ 71 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ зичницьке Богослов’я, знищене войовничою світовою релігією, нині може бути відновлене методом порівняльного релігієзнавства. У багатьох язичницьких народів існували Боги-покровителі Часу, про яких відомо з міфології. Тому цілком допустимо вважати, що в слов’ян також існував Бог, ідентичний (або близький) до інших європейських Богів-- розпорядників Часу. Оплавлена металева скульптура слов'янського Числобога, знайдена серед скарбів язичницького храму Ретра в ХVІІ ст. у Німеччині, викликає недовіру академічних учених, але їхньої арґументації недостатньо для заперечення існування в слов’ян цього Бога взагалі. Відсутність писемних згадок імені Числобога в християнських повчаннях проти язичництва – ще не є підставою для ствердження відсутності його в пантеоні. Ім’я Числобога згадується у Велесовій книзі – язичницькому волховнику. Наявність Бога-розпорядника Часу простежується в українських та слов’янських казках, а також у подібних Богах, що існували в інших пантеонах. Назвемо, для прикладу, імена Богів Часу в інших народів, близьких чи тотожних слов’янському Числобогу: Кронос (у греків) Зерван (в іранців) Кала (в індусів) Сатурн (у латинян) Сатре (в етрусків) Тот (у єгиптян) Жук у Жаманак (у вірмен). Цікавою персоніфікацією Часу є вірменський Бог на ім’я Жук у Жаманак, який уявлявся в образі сивочолого дідуся, що сидить на верховині небесної гори й тримає в руках два клубки – білий і чорний, які символізують, відповідно, день і ніч. Він почергово змотує або розмотує ці клубки, чергуючи світло й темряву. Тотожна йому й символіка нашого Числобога – сонце і місяць. Єгипетський Бог Місяця, Часу, мудрості й культури Тот (Туот) вважався також покровителем магії й чаклунства, знавцем ієрогліфів (писемності); він був писарем сонячного Бога Ра та обліковцем усіх добрих і лихих вчинків людей, щоб представити їх на посмертному суді душі. Тот також співпрацює з Богинею справедливості й порядку Маат, він Я Ведичний Бог Кала на воротах храму на острові Ява Єгипетський Туот (Джехуті) із символами Сонця і Місяця БОГОСЛОВ’Я ЧИСЛОБОЖЕ В РІДНІЙ ВІРІ

є покровителем освіти, календаря. У первісній єгипетській релігії Тот-Місяць вважався лівим оком Гора (Сонце вважалося правим оком Гора) – відповідна символіка дня і ночі (Сонця й Місяця) типова для всіх Богів Часу. У ведизмі також є Бог Часу – Кала (ім’я близьке до українського Коло), персоніфікація циклічності язичницького часу, що означав коловорот, обертання (колесо часу – санскр. калачакра). Словом кала в індуїзмі також позначалася найменша одиниця виміру часу – 1/900 частина дня, що дорівнює 96 секундам. Сутність Часу як субстанції саморуху, що постійно й неухильно поглинає сама себе, виявляється в ототожнені його зі смертю, руйнуванням, поглинанням. Тому не дивно, що в усіх природних релігіях Боги Часу пов’язані з кругообігом душ через світи Прави, Яви і Нави, а отже, й підпорядковані Закону Прави (ведійської Рити). Ознаки Числобога, які розглянемо далі, дають змогу скласти його Богослов’я в Українській рідній вірі. Числобог – Бог Місяця, Часу, цифр (букв, які в давнину позначали числа), календаря, грошей (які потребують обліку), накопичення і втрати (залежно від фази Місяця), життя і смерті людини, врожаю, насичення рослин соками, – тобто всього, що можна порахувати. Зображували Числобога, ймовірно, із символами Місяця (пор. Кронос з серпом). Йому властиві такі риси: байдужість, безпристрасність, невмолимість, спокій, помірність, беземоційне споглядання дійсності. Числобог з однаковою розміреністю відраховує як секунди, так і століття й тисячоліття. Дні Числобога – субота (як і Сатурна), «молода» фаза Місяця, яка настає 12 або 13 разів на рік. Окремого річного свята у Числобога нема – його вшановують завжди. За фазою місяця ворожили: зростаючий Місяць вважався добрим на збільшення (добра, багатства, здоров’я), спадаючий – на зменшення (зло, бідність, хвороби). Тому на повній або спадаючій фазі діє магія знищення хвороб, вигнання «злиднів» тощо. Лунники, фрагменти яких дійшли до нашого часу, подають зразки різних передбачень: залежно від того, в яку фазу випадали великі свята (Різдво, Новоліття, Сонцеворот), за тим визначали, що чекає країну чи людину в наступний період. Пожертви Числобогу за українською народною традицією: вареники (символ Місяця), печиво у вигляді Місяця, мед, медові напої, пироги з маком. Символи Числобога: Місяць, ріжок, вервечка з вузликами (вірьовка – від ст. слов. верем’я – час), паличка із зарубками чи дощечка з абеткою, орнамент типу «меандр», різні свастики, лунниці (намиста або сережки у вигляді місяця), восьмипроменеві зорі, колесо. Його птахи: зозуля (навесні «кує», пророкує роки), сова (нічний птах, володарка нічного простору, символізує мудрість), півень (співає опівночі, о 3-ій годині ночі, о 6-ій ранку). Числобог – покровитель жерців, які відають календарем, «звіздочотів», зорезаконників (астрономів та астрологів). Він співпрацює зі Сварогом та Правою саме в сфері виконання Божественних Законів. Тому Числобог може бути однією з іпостасей Сварога в його календарно-числовій та правовій (справедливо-творчій) функції: «І Числобог рахує дні наші, й говорить Богові (розуміємо – Сварогові) числа свої…» (Велесова книга). Невідомо, чи в рідній вірі слов’ян було зодіакальне вчення про дванадцять періодів, поєднаних в 60-річні цикли, як це є в китайській релігії. Таких автентичних слов’янських систем не збереглося, окрім того, 72 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ ÑÂÀÐÎÃ 24 Етруське зображення Місячного Тільця Символи зороастрійського Бо& га часу Зервана (спарені різнобічні свастики) Іранський Зерван у центрі Зодіакального кола

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ 73 що синами Числобога є дванадцять Богів-Місяців, казка про яких розповідалася на Різдво, та численні загадки календарного типу. Але фраґменти календарно-символічної системи на Русі, які дійшли до нас у лунниках ХІІІ—ХІV ст. (при очищенні їх від християнських нашарувань), дають змогу встановити деякі ще язичницькі правила передбачень за фазами Місяця та встановити Богів-покровителів років, згідно з днями тижня, у які випало Новоліття. Покровителі за кілька останніх років: 2006 – Велес 2007 – Числобог 2008 – Доля 2009 – Дана 2010 – Симаргл 2011 – Стрибог 2012 – Велес, Дана 2013 – Симаргл 2014 – Числобог, Стрибог Як бачимо, система Богів-- покровителів років у слов’ян, на відміну від китайців, була більш гнучка, завдяки підпорядкуванню Числобогові (Місяцеві), який реально впливає на Землю. Настання Молодика видно неозброєним оком (без заглядання в книжки, таблиці тощо) – це дало змогу нашим волхвам і навіть простим селянам, безпомилково рахувати час і встановлювати строки настання окремих періодів. Визначення Новоліття на Русі спирається на строго наукові дані та цілком визнані наукою джерела: Повість врем’яних літ, астрономічні таблиці, праці вітчизняних астрономів (наукова школа львівського професора І. Климишина). Новоліття наші Пращури святкували у перший весняний Молодик, який настав перед Весняним рівноденням. Це важлива точка, від якої залежить встановлення строків святкування Великодня, Правої середи, Русалій та ін. Тому будь-які сучасні «реформи» календаря, що робляться неоязичницькими течіями, розглядаємо як порушення рідних автентичних традицій, що ведуть до фраґментації, розпорошення та руйнації єдності українського сакрального простору. Богослов’я Числобоже має бути відроджене згідно з давніми слов'янськими і, зокрема, руськими традиціями. Цю важливу роботу нині виконують фахівці Української Духовної академії рідновірів. Новоліття Свароже 7522 літа випадає в суботу – день Числобога й Стрибога; планета-- покровитель – Сатурн. Знак Числобога має два лики – сонячний і місячний, які нагадують, що Час життя людини складається з дня і ночі: зранку до вечора працюй і возвеличуй Богів Світла, з вечора до ранку – отримуй Силу для Життя (відпочивай). Стрибог надає рокові потужних поривів до змін: спрямуй свої вітрила до кращого, що є в руслі ріки Часу. Але пам’ятай, що Час – це лише одиниця виміру життєвого шляху, а не саме Життя. Головне побажання цього року: шанувати й берегти час, свій і чужий. Тоді Числобог допоможе осягнути таємниці минулого, переваги теперішнього, шляхи майбутнього. Волхвиня ЗОРЕСЛАВА Числобог. Статуетка з храму Ретри, знайдена в ХVІІ ст. Римський Сатурн з косою, символом руйнування світу (смерті) Шані (індуський Бог Часу)

74 ÊÎËÎ ÑÂÀÐÎÆÅ ÑÂÀÐÎÃ 24 7522/2014 рік * 1 березня * 16 березня * 17, 18 березня * 20 березня * 23 березня * 24 березня 25 березня 26 березня * 30 березня * 16 квітня 22 квітня 23 квітня 1 травня 2 травня * 5—11 травня * 8 травня * 9 травня 10 травня 15 червня * 19—22 червня * 21 червня 29 червня 1 липня 14 липня 20 липня 22 липня 27 липня 1 серпня 6 серпня 16 серпня 19 серпня 1 вересня 4 вересня 8, 9 вересня 14 вересня * 25 вересня * 25 вересня 1 жовтня * 18 жовтня * 24 жовтня 1 листопада 24 листопада 30 листопада 6 грудня * 23 грудня * 23 грудня * 24 грудня * 3/4 січня 2015 18 січня 25 січня 2 лютого * 9—15 лютого 11 лютого * 16—22 лютого 21 лютого 24 лютого * 18 лютого * 19 лютого * 19 лютого 7523 Назви свят КОЛА СВАРОЖОГО Новоліття (Молодик 1.03.2014 о 10.01) Вербиця Весняне рівнодення у Києві Навський Великдень (Чистий Четвер) Великдень Дажбожий Волочільне, («Обливаний понеділок») Благовіщення (народження Перуниці) Благовісник (народження Перуна) Радуниця (Поминальна неділя) свято Прави (ведійська Рита) Велика Лада – Богиня Щастя і Кохання Ярило Весняний Майя — Богиня рослинності; Білобог свято Живи. Солов’їний Великдень Русалії (Зелений тиждень) Русалчин Великдень (четвер на Русальному тижні) Мокоша весняна Зільник (весняний збір цілющих трав) Видів День. Світовид літній (Див) Літнє сонцестояння (трив. дня 16.27) Купайло — Бог земних радощів свято Водяника Літнє свято Сварога – Батька Богів і Богинь Стрибог (Посвистач, Позвізд) свято Громовержця Перуна Перуниця (Блискавиця) Чур, Пращур (народна назва «Паликопа») Медово-маковий Спас Яблучний Спас Хлібний Спас; свято Лісовика Посвистач. Стрибог свято Вогню: Посвіт, День Знань Осінні Перун і Перуниця Богині-Рожаниці свято Вирію (відліт птахів) Осіннє рівнодення у Києві Світовид Осінній – велике свято Врожаю Мати Слава (Богиня Перемоги, Покрова) Зворожини (Дідова Субота, Осінні Діди) Мокоша (Бабина П’ятниця, Осінні Баби) свято Сварога – коваля небесного Плуга свято Богині дівочої Долі Калита — свято парубочої Долі свято Велеса (Діда Мороза) Зимове сонцестояння (трив. дня 8.00) Різдво Божича Коляди свято Рода свято Богині Дани — Водосвяття Відунське свято, збори жерців свято Домовика Громниця. Стрітення Зими з Весною Велесовий тиждень («Чортовий тиждень») Велике свято Велеса Колодій (Масляна), тиждень Весняний Стрибог віє до Весни Лелечини. Свято тотемного птаха українців Щедрий Вечір (надвечір’я передноволітнє) Народжується перший весняний Молодик о 1.47 за київським часом Новоліття від Трипілля РІДНІ СВЯТА 7522 літа від Трипілля або 2014 року н. л.

ÑÂÀÐÎà 24 ÁÎÆÀÒÊÎ 75 ÎÆÀÒÊÎ Äèòÿ÷à ñòîðiíêà Олесь БЕРДНИК ВИШНЯ — ВІЧНА НАРЕЧЕНА казка Над річкою Бугом у вбогій хатині жила колись стара-престара бабуся. Лікувала вона людей травами, замовляннями, добрим оком, лагідним словом. Була в неї онука – весела, жартівлива дівчинка. Дружила вона з хлопчиком сусідським – сином пастуха. Діти гуляли в лісі, бавилися на квітучих галявинах, шукали, завмираючи від страху, заповітний жар-цвіт у ніч на Купала. Нерозлучними були хлопчик та дівчинка, і дуже любили одне одного. Та минали роки. Дійшли вони літ. Стала дівчинка вродливою дівчиною. Їхали до неї женихи з близьких і далеких країв просити її руки. Та дівчина була невблаганна. Вона частенько усамітнювалася в лісі, на луках, над рікою, проганяючи від себе навіть колишнього товариша - пастуха. А він не знав, де себе подіти, блукаючи в хащах лісових, ночами складав на честь коханої сумні пісні. Пішла чутка межи людьми, що стара знахарка передала онуці хист до чаклунства. Відтоді сільські парубки вже не засилали до неї сватів, проте вельможні пани з чужицьких міст ще більше почали оббивати бабусині пороги. Та ось померла знахарка. Поховала її онука, поплакала над могилкою. Тут, на цвинтарі, зустріла вона давнього товариша – пастуха. Він несміливо глянув у її засмучені очі, прошепотів: – Тепер ти самотня. Хто ж буде любити тебе? Ходімо до мене, згадай нашу любов… – Чи зможеш ти вмістити всю мою любов! – загадково запитала дівчина. – Зможу! – не вагаючись, вигукнув юнак. – Птахом станеш – я повітрям буду, щоб підтримати тебе у польоті. На рибу обернешся – прозорою річкою стану, аби тобі любо було в моїй глибині, на ніч перетворишся – я зорями в небі засяю, щоб люди милувалися твоїм таємничим обличчям… – Побачимо, – тривожно відповіла дівчина. – Багато обіцяєш, тож не забудь, коли час настане… Незабаром прибув до дівчини поважний жених – воєвода з далекого царства. Запропонував їй руку й багатство своє. Спогорда дивила-

76 ÁÎÆÀÒÊÎ ÑÂÀÐÎÃ 24 ся на нього дівчина, потім відкрила віконце, показавши на сад, на ліси вдалині, на луки та блакитну течію ріки. – Глянь на моє багатство – воно нетлінне й незнищенне. Що мені твоє золото, палаци, слуги та розкішні бенкети? То все – жалюгідне марево. Скажи ліпше, чи зможеш любити так, як умію любити я? Якщо стану птахом - чи станеш небом? Якщо обернуся на рибу – чи будеш рікою? Щоб усюди, де буду я, ти наздогнав мене коханням своїм?! – Глумишся? – скипів воєвода. – Ні, не сміюся, – відповіла дівчина. І зненацька перетворившись в голубку, вилетіла у вікно та й сіла на гілці старого дуба. Здивувався воєвода, розгублено дивлячись на сизого птаха, та ще дужче закипіла в ньому кров. І поклав він таки добитися свого. Два роки вивчав чаклунську премудрість у далекій країні. А повернувшись до дівчини, пихато сказав: – Тепер зможу любити тебе. Не палацами, не майном нині спокушаю серце твоє, а чарівницьким умінням бути там, де будеш ти… Засміялася дівчина та й перекинулася на горличку. Воєвода вмить став шулікою хижим. Вона злякано скрикнула, метнулася до річки, поринула у хвилю прозору, перетворившись на білу рибку. Воєвода кинувся до неї в подобі зубатої щуки. Вона вискочила з води кізкою дикою, нажахана, помчала додому, а він за нею вовком страшним, неситим. Нарешті, обернулася вона знову на дівчину, стала біля вікна. Набравши природнього вигляду, воєвода покірно схилився їй до ніг. – Бачиш, тепер я невідступно буду з тобою! Будь моєю… Волею чи неволею – мусила згодитися дівчина. Кілька днів готувалося весілля. У білепребіле весільне вбрання нарядили її слуги воєводині, а потому повезли до церкви вінчатися. Недалеко від храму побачила дівчина пастуха. Він благально й сумно дивився на неї. І раптом закричала вона своєму колишньому товаришеві: – Чи зможеш вічно кохати мене, юначе? – Зможу! – стрепенувся хлопець. – Тож люби мене, якщо зможеш! – вигукнула вона, стрибаючи з весільної колісниці. Воєвода кинувся за нею, та було вже запізно. Вражені люди бачили, як розтануло весільне вбрання молодої і як попливло білими пелюстками понад землею. Й ось від краю до краю, скільки око сягало, спалахнули сади небаченим цвітом. Заревів воєвода-чаклун, звився чорним вихором у небо, накинувся на один сад, на другий, третій, силкуючись зірвати білі пелюстки, щоб забрати їх собі, щоб знову повернути втрачену наречену. Та все марно! Обійняла дівчина ніжним квітом усю рідну землю, подарувала себе всім добрим людям. І ще бачили весільні гості предивне диво: не стало пастуха, а натомість з'явився бджолиний рій. Та золотава хмаринка ніжно пойняла вишневі сади, збираючи з них запашний мед. Так воно триває й досі: вишня – вічна наречена – щороку зодягає пребілий серпанок весільного вбрання, а бджоли – посланці пастуха – цілують її, приймаючи дарунок невмирущого кохання. 1. Що тій козі буде, як їй сім літ мине? 2. Які ноги заввишки, такий ніс завдовжки, хату на хаті має, жабам рахунок знає. 3. Від чого качка пливе? 4. Що підніме й найменша дитина, а через хату не перекине і найдужча людина? 5. Батько тисячі синів має, кожному шапочку справляє, а собі ні. 6. Стукотить, грюкотить, мов сто коней біжить. (відгадки див. на стор. 86) Відгадай загадку

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÁÎÆÀÒÊÎ 77 КАЗКА ПРО ВеЛеМУДРОГО ЧИСЛОБОГА МУДРОГО ЧИСЛОБОГА якомусь царстві, у якомусь господарстві жив-був Князь з трьома синами. Старший і середульший давно були одружені, а молодший, Князенко, все ніяк не міг знайти собі наречену. Якось приходить він до батька й мовить: – Татусю-князю! Чував я, що в тридев’ятому царстві, тридесятому господарстві в царя Велемудра на прізвище Числобог є дочка-одиначка, та така красуня, що ні в казці сказати, ні пером описати. І нібито скликає Велемудр царевичів з усього Білого світу, щоб вибрати гідного нареченого. Хто відгадає його загадки, той стане його зятем. Дозволь мені вирушити в дорогу за царівною. – Чому ж царя Велемудра ще й Числобогом кличуть? – запитує батько. – Тому, татусю, що ніхто на світі краще нього не володіє рахунком. Гляне Числобог вночі на небо – відразу всі зірки перерахує. Подивиться на дерево – миттю всі до єдиного листочки перелічить. Окине поглядом вражу рать – враз дізнається, скільки воїв. – Справді, велемудрий той Числобог! – зітхнувши, промовив князь. – Але й ми не з глини зліплені! Завтра ж вирушай у дорогу. Довгі проводи – зайві сльози. Довго чи коротко, їде Князенко дрімучим лісом. Бачить – ведмідь на дуб дуплистий виліз, а над дуплом бджоли рояться й гудуть тривожно. Тут підлітає до царевича одна бджола й дзижчить: – Допоможи нам, Князенку, порятуй від клишоногого розбійника. Він не стільки меду в дуплі з’їсть, скільки наших діточок занапастить. Допоможи – я тобі ще в пригоді стану! Натягнув Князенко тугий лук і прострілив ведмедю кінчик вуха. Той з переляку зірвався з дуба й пустився навтьоки. А Князенко рушив далі своїм шляхом. Ось приїхав він у стольний град царя Велемудра. Народу на майдані – тьма-тьмуща, царевичі й королевичі з усього білого світу. Цар з царицею і донькою-красунею сидять на ґанку на роззолочених тронах. – Хто відгадає мою загадку, – каже цар Велемудр, – тому віддам у дружини царівну Миловиду й півцарства на додачу. А хто не відгадає, той піде до моєї стайні на вічне служіння. Першим зголосився відгадувати царевич Ахмат. Другим – царевич Свенельд. Третім вийшов Князенко. І каже до них Числобог: – Ось моя загадка. Летить по небу орел. За ним дванадцять соколів. В одних соколів по тридцять пір’їн, в інших – на одну більше. У кожній пір’їні по дві дюжини* волосинок, у кожній волосинці на три дюжини більше пушинок. У кожній пушинці стільки ж порошинок. Що це таке? Ахмат-царевич з переляку за голову схопився. Свенельд-царевич ніс нижче плечей похнюпив: – Ні, – кажуть в один голос, – марна справа, нам цієї мудрості ніяк не розгадати. Ну що ж, – повели обох на вічне служіння до стайні. Князенко поки що мовчить, але теж стоїть невеселий. Раптом чує – бджола над вухом дзижчить: – Не журися, Князенку. Загадка хоч і мудрована, але ми, бджоли, все ж мудріші. Орел - це рік. Соколи – дванадцять місяців. Пір’я – доба, а в місяці – тридцять діб, або тридцять одна. Волосинки – години, їх двадцять чотири (дві дюжини). Хвилин в годині – пушинок – на три дюжини більше: шістдесят. А пилинки – секунди: їх теж шістдесят. Так і відповів Князенко цареві Велемудру, на прізвище Числобогу, і в той же день справили йому весілля з красунею Миловидою. А замість півцарства попросив Князенко, щоб Велемудр відпустив двох невдалих женихів на всі чотири вітри. Потім посадив Миловиду на коня й відвіз у рідну країну, на Святу Русь. Стали вони жити-поживати та добра наживати. У *дюжина – дванадцять.

ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 24 78 МИ СТВОРЕНІ З ПОРОХУ ЗІРОК Î ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ Про Ореста Зибачинського (псевдонім Орлан) ми дізналися зі спогадів провідника ОУН Буковини і Бессарабії полковника Петра Войновського, ви! даних у Києві в 1999 році (видавництво імені Оле! ни Теліги). Автор, сам християнин, відповідно реа! гував на появу в 30!х роках ХХ ст. людей з язич! ницьким світоглядом. Кількома штрихами в книзі показано витоковий зв'язок ідеології відродження рідної віри з філософськими поглядами Ф. Ніцше. Також цей автор висловлює свій осуд ідеології Д. Донцова, особливо його ідеї поділу суспільства на класи (за зразком давніх каст). Зрозуміло, що від! речення Ореста Зибачинського від християнства викликало занепокоєння провідників ОУН, особ! ливо, зважаючи на те, що це «зло чинили особи переважно високоосвічені». Чи правда, що Орест Зибачинський «змінив свою віру Христову на віру Перунову»? Друзі влаштували пряму розмову з Орестом, щоб почути від нього підтвердження йо! го відречення від християнства. Питання було за! дане прямо і відповідь була однозначна: так! Нерозуміння друзями суті того, що відбулося, осуд з їхнього боку «поганства» і намагання «ви! ховувати» викликали гостру реакцію Ореста: «Я маю право на свободу віросповідання… Я є віль! на, глибоко освічена людина, і знаю, як маю діяти, щоб не заплямити своє ім'я теренового провідни! ка ОУН. Один з головних принципів нашої націо! налістичної організації — свобода людини…». Це своє переконання Орест Зибачинський про! ніс через усе своє життя: «Тож свобода людини не фантасмагорія, а найреальніша річ в космосі — це потенціал абсолюту, що розвивається в людині, як вічний зміст і визов, шлях і мета людської ево! люції» [Зибачинський Орест. Ренесанс–Рефор! мація–Революція. — Сідней–Чікаго: Самостійна Україна, 1969. — С.39]. Не так давно виповнилося 100 років від дня на! родження Ореста Зибачинського, який народив! ся в Чернівцях 15 вересня 1912 року. Після закін! чення Чернівецького університету став юрис! том, був членом патріотичних молодіжних това! риств «Чорне море», «Запороже», «Залізняк» та спортивного — «Мазепа». У 30!ті роки був одним з ініціаторів видання в Чернівцях часопису «Са! мостійна думка» (1931–1936 рр). Співпрацював з часописом «Самостійність» (1934–1937). На початку 1934 року став крайовим провідником ОУН в Румунії (Буковина, Бессарабія і Марамо! рощина). Міцна дружба єднала його з істориком і поетом, активним учасником українського наці! онально!визвольного руху Олегом Ольжичем, у творчості якого також наявні язичницькі мотиви. Під час війни Орест Зибачинський разом з чіль! ними провідниками ОУН займався організацією похідних груп («Буковинський курінь» та ін.), що відправлялися на Східну Україну для роботи, спрямованої проти німецьких та радянських оку! пантів. З такою похідною групою він відправився на південь України: спочатку в Миколаїв, потім з невеликою бойовою групою через Полтаву і Хар! ків дістався на Донбас. Звідти у березні 1942 ро! ку вирушив до Дніпропетровська і знову до Киє! ва. У 1943, 1944 роках керував підпільною бо! ротьбою на Волині (Луцьк і Рівне), в різних міс! цевостях Полісся. Звичайно, протистояти наступу радянських військ порівняно невеликими силами підпільних бойових груп не було змоги. Згодом Орест Зиба! чинський перебирається до м. Зальцбурґа в Авс! трії, де переховувалися його дружина і син, що народився у 1942 році в м. Рівному, а звідти пере! їжджає з сім’єю до Мюнхена. Після закінчення вій! ни Орест Зибачинський був одним із засновників Екзильного Уряду Української Народної Республі! ки, входив до складу Української Національної Ра! ди (Комісії закордонних справ). У 1950 р. Зибачинський з родиною еміґрував до Австралії й оселився в Сіднеї. Перші роки працював звичайним робітником. Потім його діяльність була пов’язана з Дослідною фунда! цією ім. О. Ольжича. У 1978, 1979 роках виїж! До 100літнього ювілею Ореста Зибачинського «Я маю право на свободу віросповідання»

ÑÂÀÐÎÃ 24 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ 79 джав до Канади, редагував часопис «Новий шлях» в Торонто. Проживаючи в Німеччині, а потім в Австралії, Зибачинський!Орлан увесь вільний час віддавав поглибленню своїх гума! нітарних знань: історіософії, історії цивілізації і розвитку свідомості людини. Наслідком цих студій стали його книги, видані в різних країнах світу, які принесли визнання й славу їхньому автору серед представників української діас! пори. Помер Орест Зибачин! ський у Сіднеї 15 вересня 1993 року. Він був автором багатьох політи! ко!філософських та публіцистич! них праць, написаних у Мюнхені та Сіднеї: «Свободарність» (Сід! ней, 1955), «Інтеґральна револю! ція» (Мюнхен, 1960), «Ренесанс! Реформація!Революція» (Чікаґо, 1968), «Свободарний маніфест» (1978, Вінніпеґ), «Меч духа» (Він! ніпеґ, 1980), «Містерія свободи» (Канберра, 1985), «Воля до сво! боди» (Сідней!Париж, 1988). Оскільки ці праці маловідомі в Україні, нам важко судити про їхній зміст та філософські особливості думки Ореста Зибачинського, особливо, враховуючи його життя в переважаючому християнізованому со! ціумі. Знаємо з досвіду, що й сьогодні ще нелег! ко рідновірам відкрито виступати за своє право на язичницький світогляд. Денис Квітковський писав про нього: «Орест Зибачинський — мислитель. Він намагається да! ти українській нації могутню візію її власного Я. Бо нація, яка не має візії свого історичного Приз! начення, не знає своєї Мети, не вірить у своє Покликання — може бути тільки погноєм для інших, історичних народів» [Зибачинський Орест. Рене! санс–Реформація–Революція / З передмовою д!ра Дениса Квіт! ковського. — Сідней!Чікаґо: Са! мостійна Україна, 1969. — 88 с.]. Як бачимо, остання фраза є копі! єю вислову Володимира Шаяна. Чи були вони знайомі, — нині ми не маємо таких відомостей. Єди! не, що можемо твердити впевне! но, що ідея відродження Віри на! ших Предків на початку ХХ століт! тя була відома значно ширшому колу людей, ніж вважалося досі. У філософській праці «Меч Духа: Коментар» Зибачинський!Орлан роздумує над такими поняттями, як душа і тіло, свобода і воля. Він пише, що «суб’єкт — це вільна во! ля», а «свідомість — це відповідальність». Лише в єдності вони творять основу свободи, яка визна! чається духом, тобто вірою. Християнство він вва! жає чужим, однак приходить до висновку, що Ук! раїна не утвердилася як держава лише тому, що не створила свого власного «християнства», тоб! то фактично — своєї рідної релігійної доктрини. Отже, друкуємо фрагмент одного з його творів, який нам вдалося віднайти. Орест ЗИБАЧИНСЬКИЙОрлан ВОЛЯ ДО СВОБОДИ (фрагмент, скорочено) Признання духа Признання – усвідомлення світопадіння первісної людини, що єднається з індивідуальними аспектами природи. Індивідуальний розум індивіда був здатний своїми первинними інстинктами ввійти в контакт з природою, її усвідомити. Пошанівне відношення індивіда до світодіяння призводило до засвоєння його підсвідомістю цього признання та до поставання міту як його відображення. Стародавні міти людства – це своєрідна осмоза (Проникнення. – Ред.) космічної історії крізь первинну свідомість індивіда в його поставанні. Міт – це алеґорична побудова не через пізнання схопленої істини, що базується на внутрішній візії світодіяння. Форми його вияву є примітивні, а засоби вираження – відповідні. Зовнішній аспект міту – це пам’ять про надзвичайну подію або надзвичайну людину, якій припала надзвичайна доля, що в надзвичайний спосіб торкається світу й людства. Надзвичайна подія – це світова пожежа чи світовий потоп, надзвичайна людина – володар вогню або вод, надзвичайна доля – герой, що стає пророком, Богом. Як постав світ? З вогню? З води? З яйця? Внаслідок вбивства прабога? Як плід кохання Богів? Через магію слова? Як жертва Тіямат, Озіріса, Мардука, Діоніса, Пуруші, Мітри, Дажбога? Міт пов’язує світ і людину значимістю, що зрозуміла на всіх ступенях інтеліґенції. Мітологія – це символічне відображення світодіяння шляхом

80 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ ÑÂÀÐÎÃ 24 безпосереднього просвітлення примітивного індивіда. Коли людина вперше стала чоло-в-чоло сама з собою, вона опинилася в стані виснажливого перенапруження та загрозливої дезорієнтації. Міт став її перемогою, подвигом внутрішнього освітлення й психічного визволення. У мітології людина порвала зі спадщиною звіринності в собі й шляхом вражаючих космічних візій засвітила негасимі вогні своєї людської гідності та божественних обріїв. Еони (Епоха, одиниця виміру часу, що включає кілька ер. – Ред.) зовнішнього поставання світу і внутрішнього розвитку людини пов’язалися в одне ціле. Один з кращих мітологів виразив це так: «Темрява опівночі й світанок на-зорі зустрічаються у міті, й полудень застає людину сформованою». Міт – це примітивне знання про поставання космосу, Богів і людей. Це не так з’ясування їх поокремішнього становлення, як радше їх таке чи інакше пов’язання, розуміння їх взаємозв’язаності. Міт знаменує світодіяння, ідентифікує Богів, функціоналізує людину, впорядковує спільноту. У міті, що є іскрою духа, стрічаються знання підсвідомости й постулати душі. Проте мітологія – це не космоґонія, не історія, не психологія, а дещо більше. Це перше цілісне відображення трансцендентних джерел та їх іманентних процесів як живої чинної єдності, яку жоден зі складових елементів індивіда не був би в стані зрозуміти. Тож не дивно, що міт, як празнання духа, став творчою динамікою, яка не тільки спромоглася на експресію, але теж еонами впорядкувала життя індивіда. Людина, твердять мітологи, засвітила від себе до космосу прожектор міту, який висвітлив космос, Богів і людей як цілість, що життєтворча, одуховлена і світодіяльна. На початку був хаос, але потім постав міт і в його дзеркалі Боги, світ і людина стали зрозумілі, творчі, вагомі. Отже, виміри міту є всеохопні. Це пам’ять еонів безродильна підсвідомість і біопсихічне осягання, мовна образотворчість і стихійне розуміння, пафос життя й воля тріумфу, катаклізми й новонародження, ритуали жертвенного заклання й спасенного воскресання. Людська стихія стала небуденним потенціалом космосу. Мітичне знання є передрелігійне, а його свідомість стоїть на межах світів, внутрішнього і зовнішнього, єднаючи їх в єдність. Тому мітична інтеґрація і виявилась такою всевладною. Старожитні єгиптяни вважали піраміду Хеопса центром світу; імператор Китаю був «Сином Неба»; мікадо Японії – «Сином Сонця»; Боги Геллади богували з Олімпу; русичі – це «внуки Дажбога»; Ґанґес – «свята ріка»; Рим – «Вічне Місто»; Київ – «Матір Городів»; Париж – «місто Світла». Міт спричинився до еволюційної побудови людини, що незнищенна. Мітична свідомість підчиняє мітові все, що існує. У такій своїй пов'язаності вона незламна. Однак розлука з мітом внутрі підриває цю людину назовні. Коли міт гасне, його людина теж гасне. Поставання індивіда та його спільнот це плодоносність мітотворчого лона історії. Індивід почався з міту. А далі релігія упритомнює в ньому душу, філософія зміцнює його конституцію, наука робить можливим світодіяння. Знання душі Релігія пов’язує індивіда з душею, іманентне з трансцендентним, людину з Богом, річку з океаном, у який вливається. Це змагання до рівноваги первинного з вершинним, ідеалу з появністю, істини людини з Істиною Абсолюту. Таким чином релігія стає віссю, що пов’язує внутрішнє в єдність знання, що стосовне, гармонійне й оперативне. Це знання про існування світів, у яких індивід є нічим, уявністю, безрухом. Релігія усвідомлюється, як необхідність вдосконалення людини, що встановлює її вартість у всіх світах. Релігійне зосередження викликає в особі дію душі, об'єднуючи приземну дію зовнішнього й безконечний лет внутрішнього, внаслідок чого індивід гармонізується душею. Тож безрелігійний індивід – це ренеґат досконалення, що розминається з цілеспрямованістю світодіяння. Природа релігії це життєтворча афірмація (Від лат. підкріплюю, стверджую: установлення, запевнення. – Ред.) ідеальної людини, яка процесує феноменальну людину по лініях найбільшої мети, найглибшої вартости, найвищого ідеалу. Бог – це найглибше пізнання, найбільший досвід людини, весь сенс її постання. Заперечення Бога зводиться до заперечення значимості людського явища, а тим самим це самозаперечення заперечника. Кожна справжня релігія це експльозія (Вибух. – Ред.) трансцендентного в іманентному, вічного в довгочасному, досконалого в постаючому, що як правило має універсальний характер. Релігія постійно супроводжує людство. Заратустра вважав, що світ побудований з пасивних та активних елементів добра й зла, що їх урівноважує Світлоносець. Він проповідував «добрі думки, добрі слова, добрі діла». Бог – це для Піфаґора Абсолютна Істина, сповита Світлом, яку він намагався вдягнути в досконалу математичну формулу. Всі речі постали в Тетраді (Точніше – Тетрактиді, тобто четвериці – Ред.), засобом якої є число, що маніфестується як форма. Веданта знає Трімурті, Трійцю в Єдності. Це Брама, Вішну й Шіва, творчість-зберігання-знищення, що є єдністю у невимовному Брамі. Дійсність починається як Атман, Дух. Світ - це Ма-

81 ÑÂÀÐÎÃ 24 ÂÎ ÂÐÅÌ’ß ÎÍÅ йя, Ілюзія. Людина – це індивідуальна душа, атман індивіда, що може об’єднатися зі сповненою дійсністю Брам шляхом абсорбції в Атмані, Світовому Духові з допомогою медитації. Лаотце (Лао-Цзи. – Ред.) відкрив Досконалий Шлях, тао. «Тао створив Одно, Одно створило Два, Два створило Три, а Три створили всі речі». Тао це всемогутній принцип, що існує сам по собі, розвинув Сам Себе, створив небо, всесвіт та життя й залишився в єдності з ними. [...] На таких основах поставали народи, культури, держави. Синів людських творили Сини Божі. Можна сказати, що таоїзм – це інтуїтивний містицизм, буддизм – раціональна метафізика, герметизм, юдаїзм і гіндуїзм – окультні (такими ж є і їх деривати – франкмасонство, розенкранцство і теософія), конфуціанство і дажбожівство – суспільницькі, магометанство – інспірований патріархалізм, християнство – проповідь вдосконалення. Вони не різняться в проголошуваних ними істинах та своїй суті, а тільки уподобаннями та шляхами. [...] Є елементи, притаманні всім релігіям, наприклад, очищення індивіда, незнищенність чи безсмертність душі, одухотвореність людини, всецілість світодіяння, триєдиність Божества. Порівняльні життєписи Гермеса, Крішни, Будди, Христа встановлюють лінію Синів Божих. Життєпис Заратустри, Орфея, Аменґотепа IV-го, Мойсея, Магомета, Рамакрішни продовжують лінію релігійних пророків, реформаторів чи відновників. В обох випадках метеорна поява на землі надзвичайної людини, що приземлює вагомість Духа, стає надією людства та відрадою історії. Міт і релігія поєднуються в містерії. Основна ідея давніх містерій – це свідомість того, що все, що існує та живе, існує й живе в бутті-житті іншого вищого єства. Така всепов'язаність починається в несвідомості й закінчується у всесвідомості. Релігійна містерія відкриває світ душі, що необхідний для досконалення всіх ступенів буття-життя. Душа – це носитель законів світодіяння, що витікають з празакону, яким є Богодіяння. Герметичні містерії знають Божество як зумовленість космосу, пекло – як зрівноваження неба, гармонію – як єднання протилежностей, нижче – як умову вищого, темряву – як умову світла, глибінь – як умову мілкоти, єдине – як умову множинного. Перемогти аспекти минулого, теперішнього й майбутнього часу, вростаючи у всесутність вічного «тепер», – ось завдання людини. Знання добра і зла – це компас її мореплавства в космосі. Людина раз народжена живе відчуттями, двічі народжена – живе душею, треба тричі народитися, щоб жити духом. [...] Те, що Христос виніс і закріпив на небозводі людської еволюції, це Ідеал Свободи як довічний постулат розвитку, що простує до всебічного визволення. Христодіяння оперізує людину мечем духа, тобто жагучістю не моралі, а живої душі, плекання не якогось одного фраґменту індивіда, а людини в цілому. Мораль – це досвід минулого, що відійшов і скам’янів. Ісус – це найвище, на що Ізраїль спромігся, тож Христос – це перемога єврейської «обраности» чи будьякої іншої виключности, тобто це рівність всіх людей і народів людства! [...] З усіх релігій світу п'ять залишилося в живих. Це християнство, юдаїзм, гіндуїзм, буддизм та іслам (Тут потрібно уточнити: світовими вважаються три релігії – буддизм, іслам, християнство; юдаїзм, як і індуїзм, є етнічними. – Ред.). Всі вони в кризі. Криза релігії постає внаслідок нехтування внутрішньою езотеричністю її змісту на користь зовнішніх екзотеричних форм. Розкривання глибоких таємниць езотерики широким масам вірних призводить до їх спрощеного тлумачення або хибного розуміння, які їх знецінюють. Маси розуміють істини, подані як образи, що оперують крайностями, – чорне-біле, добро-зло, життя-смерть, істина-облуда. Однак світодіяння – це безкінечна містерія, що вимагає співмірного заглиблення, до чого маси не готові. Християнство Христа – це нездолання, всеспрямована воля, містерія богосутнення, ґностика; християнство церков – це доґматизм, моралізм, церемоніальність. [...] Церковні Батьки перетворили християнство Христа в практичну церкву, в християнство для найширших мас. Христова езотерика відійшла в тінь. Містерію перемогло церковництво. Живого духа замінила квазісуспільницька організація, людинотворче христодіяння – просвітницька вербалістика. Церковництво, що відійшло від езотеричних основ релігії, дістало нову екзотеричну природу. Воно почало «раціонально-доречно» компромісувати з кожною владою, зберігаючи, швидше, себе, ніж езотерику, яка занадто вимоглива. [...] Висуваючи індивідуально-моральний зміст християнства на перший план та іґноруючи його універсальний свободоносний месіанізм, Церковні Батьки виграли бій за перемогу християнської церкви, як зберігача доктрини, але програли бій за перемогу Христа як визволителя людства. Тож після відсунення Христа «до неба», як «бога-Сина по правій руці бога-Батька», людство осиротіло. Цезарі почали вимагати від індивіда не тільки зовнішнього послуху відносно золота й крові, але також послуху перед всякими спробами його внутрішнього поневолення різнорідними ідеологіями включно до тоталітаризмів. Матеріал підготовлено за такими джерелами: www.ji.lviv.ua/n4texts/orlan.htm; www.rri.ro/arhart.shtml?lang=12&sec=444&art=101542; Часопис «Ї», 1990, № 4

82 ѲÒÎÂÈÄ ÑÂÀÐÎà 24 âIòîâèä Ми походимо від народів Рігведи, Едди та Іліади, а не від народів Біблії! Білі люди всього світу, єднайтеся! НАШІ ДРУЗІ — ХОРВАТСЬКІ РІДНОВІРИ З глибини віків Справді, сьогодні ще небагато українців знають, що хорвати є для них братнім народом. Адже наші Предки колись давно жили на одній території, яка пізніше стала зватися Київською Руссю. Плем’я білих хорватів тривалий час проживало тоді на Прикарпатті. І нині ряд вченихісториків все більше схиляється до думки, що Стільське городище, розташоване в Миколаївському районі Львівської області, – це і є колишня їхня столиця. Як проживало – достеменно невідомо – маємо лише згадку про це плем’я у «Повісті врем’яних літ»: «А се ти же словени: хорвате бели и серьб и хорутане». Наприкінці VI і на початку VII століть відбувається велике переселення народів. Прибережну смугу Адріатичного моря поступово заселяють слов'яни, серед яких були також і хорвати. Варто нагадати, що ця земля не була безлюдною до приходу сюди слов’ян. Колись тут жили стародавні кельти, були і колонії грецьких купців, і римські провінції, як от Паннонія та Далмація. Тож хорвати поступово опановують цими територіями, і вже у IX столітті засновують тут свою державу, а в 925 році ця держава стає королівством. Варто також зазначити, що з 1526 року хорвати перебувають під владою Габсбурґів. Наприкінці XVI — початку XVIII століть велика частина території Хорватії була під ярмом Османської імперії; звільнені з-під її панування хорватські землі (Славонія) увійшли до Військової межі, а частина Хорватії в 1809—1813 – в Іллірійські провінції. З кінця XVIII століття посилюється залежність від угорських властей. У 30—40-х рр. XIX ст. на хорватських землях став ширитися суспільний рух – іллірізм. Під час революцій 1848, 1849 років в Австрії й Угорщині Хорватія домоглася автономії в межах Габсбурґської імперії, але позбулася її після придушення революції; хорватсько-угорська угода 1868 визнала лише обмежену автономію хорватських земель. З 1918 р. Хорватія – у королівстві сербів, хорватів і словен (а з 1929 є складовою частиною Югославії). У 1941 році велику частину Хорватії було захоплено німецькими окупантами; на частині її території була створена фашистська «Незалежна держава Хорватія». Після II-ї Світової війни, з 1945 р., Хорватська республіка увійшла до складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ), при владі якої перебувала комуністична партія. У червні 1991 року Хорватія прийняла ДеклаХорвати… Що ми знаємо про них? Можливо, люди старшого покоління зі шкільної програми пригадають, що це слов'янський народ, який живе десь на Балканському півострові, молодші — що їхнім іменем зветься країна Хорватія, яка має прекрасні курорти на березі Адріатичного моря… Правильно. А ще? Й ось майже все!

83 ÑÂÀÐÎà 24 ѲÒÎÂÈÄ рацію про незалежність. А у січні 1992 незалежність Хорватії отримала міжнародне визнання, що дало імпульс початку нової історії Хорватії. Зустріч у столиці РусіУкраїни Нині, на тлі 20-літнього процесу відродження Рідної віри в Україні, нам цікаво спостерігати за подібними процесами, які також розпочалися по всій Європі і, зокрема, в Слов’янщині. Так, з рідновірами деяких слов’янських країн нашу конфесію (ОРУ) єднає вже понад 10-літній культурний зв’язок та співпраця. Проте є і такі слов'янські країни, у мешканців яких інтерес до своєї рідної духовної спадщини прокинувся порівняно недавно. Саме до таких і належать наші нові друзі – молоді хлопці з Хорватії – брати Дамір і Паул Маркотічі та Віталій Бойко – вихідець з України, який проживає тепер у Хорватії. Варто зазначити, що до першої нашої зустрічі в Києві, яка відбулася у серпні 2012 року за участю голови Об’єднання рідновірів України, Волхвині Зореслави, ми про хорватських рідновірів навіть не чули. Знайомство сталося чисто випадково – в одній із соціальних мереж інтернету. Трохи поспілкувавшись у вказаній мережі, вони зрозуміли, що ми справжні традиціоналісти. Тож, скориставшись нагодою і родинними зв’язками Віталія, хорватські брати й завітали до столиці Русі-України. Зустріч проходила в одній із затишних кав’ярень столичного Майдану Незалежності. Від «Перуниці» до Об'єднання хорватських рідновірів Ще до цієї зустрічі нам було відомо, що одним із гостей до нас завітає лідер рідновірського руху в Хорватії Дамір Маркотічь, він же – Кнез Перунов і тепер – Светослав. Тож при зустрічі бесіда відбувалася переважно між ним і нами, а успішність спілкування нам забезпечував вже згаданий Віталій Бойко, який допомагав перекладати. Зі слів Даміра дізнаємося, що духовне відродження у Хорватії спирається суто на національні традиції, на відміну від деяких західних країн Європи, де спостерігається розгул еклектичного нью-еджу та всілякого фентезі. Він самостійно дійшов думки щодо необхідності повернення до духовних витоків свого народу, прочитавши кілька наукових праць з етнології хорватських і сербських вчених, черпаючи також відомості й з фольклорних зразків, які збереглися до цього часу. З часом Дамір та його друзі зрозуміли, що рідну духовність потрібно відроджувати у поєднанні з обрядовою практикою, а отже, виникла необхідність у проведенні рідних свят, у відновленні язичницької родинної, весільної та поховальної обрядовості. Тож постала потреба у створенні релігійної групи людей, яка могла б здійснювати усе це, поширюючи таким чином саму ідею відродження Хорватської рідної віри між своїми друзями, близькими та рідними, творячи навколо себе рідновірське середовище і повертаючи інших хорватів до релігійного язичницького мислення та світогляду. Відтак, у 2004 році у Загребі під керівництвом Светослава формується перша релігійна громада хорватських рідновірів «Perunica» («Перуниця»). Спочатку це було лише вузьке коло людей, яке кілька років поспіль розширювалося неквапно. І тільки після того, як члени «Перуниці» стали діяти активніше, беручи участь у Зустріч з хорватськими друзями. Український і хорватський національні прапори тримають: Віта лій Бойко (Хорватія), жрець Вогнедар та голова ОРУ, Волхвиня Зореслава (Україна), голова Об’єд нання хорватських рідновірів Дамір Маркотічь (Хорватія). Київ, 7520 (2012).

84 ѲÒÎÂÈÄ ÑÂÀÐÎà 24 різних культурно-мистецьких заходах, громада стала значно збільшуватися. Одним із проектів розширення кола прихильників Хорватської рідної віри стало створення музично-співочого етно-гурту «Svarica» («Свариця»). За цю справу у 2008 році взялися Дамір та його брат Паул, маючи уже досвід роботи в інших музичних колективах, у яких грали переважно рок-музику. Залучивши до гурту інших музик та виступаючи на концертах, «Сваріца» поступово стала набувати популярності серед хорватської молоді та згодом стала відомою і за межами країни, особливо після випуску двох альбомів – «U Ime Sunca» (2011) та «U krilu Moraninom» (2013) (про цей альбом чит. на стор. 94). Наступним кроком було створення у 2011 році у місті Ловран громадської організації під назвою Udruga «Perunova Svetinja» (Товариство «Перунова Святиня»), метою якої стало збереження, розвиток й утвердження насамперед старої слов’янської духовності, місцевих хорватських вірувань і звичаїв у широкому офіційному форматі. Завданнями «Перунової Святині» є організація різних лекцій, дискусій, зустрічей, екологічних акцій, семінарів та інших заходів для своїх членів, а це і влаштування виставок, концертів та подій, які сприяють поширенню прахорватської та слов’- янської культур і заохочують самих членів організації до творчості. Нині у «Перунової Святині» уже є налагоджений зв’язок із рідновірами Сербії, Польщі, Словенії, а тепер уже й України. Така культурно-мистецька діяльність дала свої плоди. І згодом громада «Перуниця» за рахунок мешканців інших міст Хорватії збільшилася до такої кількості, що старійшини громади вирішують поділити її на два приходи – південний і північний. Восени 2012 року мешканці міст Ловрана, Опатії та Рієки відокремилися у ще одну язичницьку громаду, яку стали називати «Perun» («Перун»). Відтак, взявши за приклад структуру Об’єднання рідновірів України, громади «Перуниця» і «Перун» й утворили релігійне об’єднання рідновірських громад, започаткувавши таким чином язичницьку конфесію Savez hrvatskih rodnovjeraca (Об’єднання хорватських рідновірв), відкриту для входження туди також і новітніх хорватських рідновірських груп/громад. А 21 вересня 2012 року на одній із вершин гірського масиву Жумберак громади підписали відповідну угоду про координацію своїх дій, яка відома тепер як «Жумберцька угода». Як уже зазначалося, за місцем діяльності обох громад ця угода визначила поділ хорватських рідновірів поки що на два приходи – південний і північний, де північний уособлює громада «Перуниця» з осідком у Загребі та Священним гаєм на Жумбераку, а південний – громада «Перун» з осідком у Ловрані та Священним гаєм «Учка» на горі Перун. У липні 2013 року Об’єднання хорватських рідновірів стало повноправним учасником Родового слов’янського віча. Хорватська делегація, очолювана Светославом, взяла участь у роботі ювілейного, X-го Віча, яке відбулося тоді в Ужгороді (Україна). Хорватська міфологія З розповідей Светослава дізнаємося, що найпоширенішими у хорватській міфології є постаті Богів Перуна, Велеса та Богині Мокоші. Їм присвячено чимало досліджень хорватських етнологів. Одним із таких є праця етнолога Вітоміра Белая «Hod kroz godinu» («Хода крізь рік»), присвячена міфологічному тлу хорватських народних звичаїв та вірувань; друге видання цієї книги побачило світ у 2007 році. Функціями Верховного Бога, яким у нас є Сварог, у ХорватУ літо 7521 (2013) Товариство «Перунова Святиня» у Природному парку «Учка» на горі Перун офіційно встановило кумира Перуна. Голова Товариства «Перу нова Святиня» Денівер Ву келічь на X Родовому слов’янському вічі в Ужго роді. 7521 (2013).

85 ÑÂÀÐÎà 24 ѲÒÎÂÈÄ ській рідній вірі наділений Перун. Хоча Сварог там теж є, однак він більше пов’язаний із Сонцем, ніж із Небом-Сваргою. Усі язичницькі міфологічні події розгортаються навколо групи Богів, як уже було сказано, – Матері Мокоші – Богині землі і природи, боротьби Перуна з Велесом та кохання й розлуки між Ярилом і МАрою (наголос припадає на перший склад). За одним із хорватських міфів Перун є небесним Богом грому і блискавки, який править живим світом (Світом людей) зі свого Небесного палацу, що знаходиться на найвищій гілці Древа світу. Він є надавачем дощу хліборобам, Богом війни і зброї, покровителем воїнів. Велес же – Бог, пов’язаний з підземними водами, землею і вологою, цар Підземного світу, який править царством померлих. Перун і Велес перебувають у вічній боротьбі одного з одним, в результаті чого відбуваються циклічні зміни в Світі людей: життя — смерть, літо — зима. Протистояння Перуна і Велеса досягає своєї кульмінації, коли Бог померлих у вигляді велетенської змії виходить з підземного царства з наміром піднятися на вершину Світового древа, щоб повалити громовладного володаря і запанувати над усім Світом. На шляху вгору змія захоплює і закриває всі джерела, створюючи страшну посуху. У відповідь Перун у своєму Небесному палаці накопичує сильну бурю і б’є змію своїми вогняними стрілами. Змія гине, іде злива… Вбите тіло змії повертається в Підземний світ – там вона оживає, стаючи знову Велесом. Природний порядок відновлюється; один життєвий цикл завершується, починається новий. Між Велесом і Перуном стоїть Мокоша – Мати Сира Земля, Богиня, яка є втіленням матері-природи і її родючості. Поклоніння Мокоші є значною частиною культу Великої Богиніматері, найшанованішою в сільських общинах. Тож, можливо, вона є набагато старшою за чоловічих слов’янських Богів. Мокоша також бере участь у божественному протистоянні. Вона є дружиною Перуна, але Велес на півроку її викрадає, забираючи до свого підземного царства. У цей час земля ніби завмирає до наступного повернення Мокоші до свого чоловіка. З її поверненням у Хорватії настає весна. Ще один міф розповідає про Ярила і Мару В останню ніч місяця лютого небо осяває блискавка – лунає перший грім. То у Перунагромовержця народжується Ярило, десятий син. Проте відразу після народження до Перуна приходять посланці Велеса, щоб викрасти його і забрати до царства померлих, до вологих коренів Світового древа. У Велеса Ярило зростає і виховується разом з Велесовими доньками, перетворюючись, врешті, на сильного молодого Бога. Велес же викрадає сина Ярила у Перуна, щоб знову повернути його до батька на вершину Світового древа і щоб, проходячи вздовж усього Древа життя, Ярило ніс людям і тваринам багатство і зелень, адже Велес – Бог, що наділяє багатством. По землі Ярило починає свою ходу вчасно. Його білий кінь копитом пробуджує землю. До чого Ярило торкнеться, там проростає збіжжя чи зеленіє молода трава – настає весна. Коли, нарешті, Ярило підходить до Перунових золотих палаців, його вітає Громовержець з дев’ятьма синами і дочками як сина Велесового. Там молодий Бог звертає увагу на Перунову доньку Мару і, засліплений її красою, не знаючи, що насправді є її рідним братом, закохується в неї. Вона відповідає йому тим же. У найдовший літній день справляється Небесне весілля – Купала і встановлюється мир між двома світами. Проте щастя не триває вічно. На початку осені Ярило зраджує Мару. За це Мара його вбиває. Сумуючи за Ярилом, у горі вона старіє, її коси сивіють… Мара перетворюється на Морану, Богиню холоду. І до людей поступово приходить зима, холодна і мертва. Але в одну із холодних ночей небо осяє блискавка і по ньому розляжеться перший грім, то у Перуна-громовежця народиться син Ярило… Імена інших слов’янських Богів, відомих українцям, у хорватській міфології не згадуються. Blagdanar (календар) Хорватськитй рідновірський блаґданар (від blagdan – cвято) – це календар Об’єднання хорватських рідновірів, де зазначені всі хорватські рідні свята, які відзначає хорватська рідновірська конфесія. До календаря увійшла переважна більшість предківських свят хорватів, досліджених головою Об’єднання Даміром Маркотічем. Відновити деякі хорватські язичницькі свята значною мірою допоміг Даміру наш календар «Коло Свароже». Тож нині у блаґданарі зустрічаємо чимало свят, подібних до тих, що відзначає ОРУ. Окрім того, старійшинами хорватських рідновірів було прийняте й літочислення від ТрипілБитва Перуна з Велесом. Барельєф, виявлений у містечку Жрновіца (Хорватія). VIII століття.

1. Восьмий почнеться. 2. Лелека. 3. Від берега. 4. Пір’їна. 5. Дуб та жолуді. 6. Грім. 86 ѲÒÎÂÈÄ ÑÂÀÐÎà 24 ля. Тож тепер у них триває 7522 літо, як і в нас. Був визнаний слушним початок нового року, який хорватські рідновіри зустрічають з першим весняним Молодиком, що настає перед Весняним рівноденням. Щедрий вечір у них має назву Velja noc, а саме Новоліття – Velikdan. Хоча свята, який відповідає нашому Великодню тут немає. Навпроти 23 квітня бачимо свято Ярила. Окрім того, у травні у блаґданарі зустрічаємо і Русальний тиждень, і весняне свято Мокоші. 21 червня хорватські рідновіри святкують Купайла. А ось замість Перунового тижня у хорватів триває «Перунова дев’ятниця» («дев’ятиденниця»), причому починається вона з 12, а завершується 20 липня – святом Перуна. У нас же, як відомо, зі свята Перуна цей тиждень тільки починається, завершуючись святом Паликопи 27 липня. Свято Бога Спаса у блаґданарі бачимо тільки одне. Воно припадає на 6 серпня і збігається з нашим Яблучним Спасом, проте, вочевидь, у хорватів це свято може мати узагальнене значення. І як і ми, 16 серпня вони вшановують Лісовика. А ось Світовид осінній, або Велике свято Врожаю, яке ми святкуємо 25 вересня, у хорватських рідновірів називається дещо інакше – Plodovi – і припадає на 22 вересня. Що ж, цілком можливо, що Осіннє рівнодення у Хорватії настає раніше, ніж у Києві. Варто не оминути увагою і збіг зі святом Мокоші осінньої (Бабиної П’ятниці), проте замість Дідової Суботи (Зворожин), яка у нас настає за тиждень до Бабиної п’ятниці, хорватські Djedovi, або Осінню ніч Предка, відзначають у наступний четвер після Мокоші осінньої. 6 грудня, як у нас, у Хорватії святкують Veles-Mraz (Велеса, Діда Мороза). Збігається в датах також і Святвечір, який у хорватів зветься «Бадняк», а Різдво Божича Коляди 22 грудня так і зазначається: «Божич» («Коляда»). Водосвяття, Vodokrijes, припадає на ніч з 2 на 3 січня. Збігається з нашими святами і хорватська Gromnica (2 лютого, Стрітення), і Velesovo (11 лютого, Велике свято Велеса), і Velesov tjedan (Велесовий тиждень), і Maslenica (Колодій). Підсумовуючи свій коротенький опис нашої дружби та співпраці з хорватськими рідновірами, хочу зазначити, що це далеко не повна і не остаточна інформація про наших південних братів-слов’ян. Адже ті хорватські рідновірські свята, які у цьому матеріалі не були названі, українським рідновірам поки що не відомі, а отже, їх потрібно вже нам вивчати. Чужовір’я завдавало нищівного удару по наших рідних святах, рідному світогляду. І те, що втратило слов’янство за період активного панування того ж християнства чи навіть мусульманства на слов’янських землях, можна собі лише уявити! Але Слов’янщина велика. І те що не збереглося в одних, могло зберегтися в інших. Тож, спираючись на відомості наших південних і західних братів-слов’ян, ми, українці, можемо реконструювати те, що втратили, а вони, в свою чергу, так само можуть звертатися до нас, аби взяти те, що знищено і не вистачає у них. Така співпраця є дуже корисною. А отже, є сподівання, що згодом у рідній вірі слов’ян не буде прогалин, і вона постане у всій своїй повноті і величі. Головне – нічого не вигадувати, а спиратися тільки на Предківські традиції. На цьому стоїть і стоятиме Родове слов’янське віче! Жрець ВОГНЕДАР, заступник голови Об’єднання рідновірв України Відгадки загадок

87 ÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Михайло Гаврилко – скульптор, художник, сницар, поет, просвітник, член Союзу визволення України, чотар Українських січових стрільців, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, організатор антибільшовицького повстанського руху на Полтавщині й творець неповторної шевченкіани. Він був всебічно розвиненою особистістю – митець із Божої ласки, який залишив після себе значний спадок. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та в слові. Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною постаттю української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що «кожне слово Шевченкапророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів України за неї». Гідні слави, звеличення, але забуті нащадками вірні сини України мають бути належно вшановані. Місце їм – у пантеоні слави. Факт залишається фактом: полтавець Гаврилко, працюючи на Галичині, а потім воюючи в лавах Українських січових стрільців, був живим утіленням соборності України. Талановитому юнакові надавали допомогу Наукове товариство ім. Шевченка, митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, львівська «Просвіта», родина доктора Володимира Лучаківського й письменниця Наталія Кобринська. Ось він, соборницький підхід, зразок розуміння спільної долі! Вражає глибина роздумів Михайла Гаврилка: «Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому – геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже – до культури наших прапредків, що мали своїх Богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль… Гаврилко справді вжив фрази про поворот до язичництва, й не тільки на студентському з’їзді говорив про Перуна й про здоровий символізм старої української міфології. Отаманязичник Михайло Гаврилко Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гавfl рилко? Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професоfl ри, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України? Мабуть, уперше чують. А це ж видатний наш скульптор, художник, поет, вояк, якого 1920 року червоноармійці спалили в топці локоfl мотива! Понад 20 літ минуло від дня проголошення незалежності України, за яку він поклав своє життя, а чи вшановано його подвиг? Чи знято про нього фільм, чи названо його іменем вулиці та площі, чи складаються на його честь пісні? Чи хоч де поставлено йому пам’ятник або меморіальну дошку? А він відкривав перші українfl ські школи в Ковелі та Луцьку, ставив пам'ятники Тарасові Шевfl ченку на Прикарпатті, Буковині та рідній Полтавщині, воював за Укfl раїну як cічовий стрілець, сірожупанник, повстанський отаман! М. Гаврилко. «Тарас Шевченко». Верхня фігура проекту пам’ятника в Києві Роман Коваль ÑÂÀÐÎà 24 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ

Що більше, як мистець і поет, чув і відчував залишки тієї міфології в духовності простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними. Цей мрійник і фантаст зовсім поважно шукав за староукраїнською кільчатою (панцир з залізних ланцюжків), щоб носити її на голому тілі. Замість сорочки. З цілої низки українських князів признавав він тільки Святослава Завойовника. У тому дусі промовляв Гаврилко на з'їзді. А що не був майстром єзуїтської діалектики, тому наразився на насмішки іґнорантів, що ще й тепер творять «компактну більшість» громадянства» (Микола Голубець). Працюючи над пам’ятником Тараса Шевченка для Києва, Михайло Гаврилко писав: «З пам’ятника ми повинні почати, бо на чужинців даремні надії, наші шукання долі поза морями не дадуть нічого гарного. Не потрібне нам жебрацьке збирання чужого лахміття, дамо своїй матері як не пишну царську ризу, то хоч пишно вишивану сорочку, та зате буде то своє, а краще своє латане, ніж чуже хапане. А доки не скинемо чужинецької полуди з наших рабських душ і очей, доки не відшукаємо сили і віри в самих себе, не збудимо в своїх серцях свого народного «святая святих», недоступного покривавленій лапі чужинця і ворога, доти даремна, мої братове, метушня наша, ми жити не будемо і слідів на землі по собі не покинемо». Михайло створив чотири проекти пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. «Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої в минувшині і не зневіреної в її велич», – так оцінив проект 1911 року мистецтвознавець Микола Голубець. Та царська влада не бажала, щоб у Києві був Шевченко, в якому вгадувався національний пророк, відтак жоден із проектів мистець не зміг реалізувати. «Хоча… – пише Роман Коваль. – Проект 1911 року через чверть століття використав скульптор Матвій Генріхович Манізер для монумента Великому Кобзареві в Харкові. Манізер відтворив основну композицію проекту Михайла Гаврилка, ніде про нього не згадавши. Цей монумент вважається найкращим пам’ятником Тарасові Шевченку. Так проект Гаврилка допоміг товаришеві Манізеру стати класиком «соцреалізму», народним художником СССР, врешті – лауреатом сталінських премій та віце-президентом Академії мистецтв СССР». Михайло Гаврилко створив образи Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Юрія Федьковича, курінного Українських січових стрільців Василя Дідушка. У творчому доробку скульптора також образи українських воїнів різних епох, князя Святослава, ліричні композиції. На жаль, із творчого спадку талановитого митця збереглося дуже мало. Погруддя Кобзаря в Кіцмані, Косові й Коломиї були зруйновані окупантами. На початку серпня 1952 року за наказом Лаврентія Берії та під безпосереднім керівництвом перших осіб Львівського обкому та міськкому компартії працівники львівських установ культури спалили в котельні Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника понад дві тисячі «націоналістичних» творів, зокрема всі картини про Січових стрільців. Були серед них і роботи Михайла Гаврилка. Роман Коваль, письменник, краєзнавець, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття, дав таку оцінку Михайлові Гаврилку: «Цей чоловік міг не покидати Парижа, здобути там визнання й мати забезпечене життя, проте це не на його єство – залишатися осторонь, коли вирішувалася доля України... Бути прихильником Шевченка і не боротися проти царизму могла тільки нещира людина… Він прагнув війни з самодержавною Росією, щоб відвоювати свою Батьківщину. 1915 року Михайло взяв участь у всіх визначних битвах УСС проти Росії – у Карпатах, під Болеховом та Семиківцями. 1916 року він відкривав перші українські школи на Волині, самовіддано захищаючи українських селян від насильства австро-угорської влади». На презентації книги Романа ...Під час Першої світової війни, ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко# католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним із найулюбленіших старшин січового стрілецтва. З книги Р. Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» Роман Коваль. Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею. Історичний нарис. — Вінниця: ДП Державна картографічна фабрика, 2011. — 472 с. 88 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ ÑÂÀÐÎà 24

89 ÑÂÀÐÎà 24 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» Ігор Калинець, поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, сказав: «Це дивовижна книга, це енциклопедія початку ХХ століття. Ви знайдете тут усе: біографію Михайла Гаврилка, Другий студентський з’їзд у Львові за участю Івана Франка, Михайла Гаврилка та Дмитра Донцова, історію конкурсів на побудову пам’ятників Тарасові Шевченку в Києві напередодні Першої світової війни, створення УСС, початок Світової війни, діяльність Союзу визволення України, українське культурне життя в австрійських таборах для російських військовополонених, створення українського шкільництва на Волині в 1916 році, характеристику польських колонізаторів, створення Сірої дивізії, повстанський рух на Полтавщині, долю родини Михайла Гаврилка аж до наших днів». Емма Бабчук, заслужений журналіст України, зазначила: «Роман Коваль стає вістовим історії, зв’язківцем між поколіннями борців за волю України і нами, сьогоднішніми, та й прийдешніми також. Роману Ковалю це дано, навіть велено: іди, шукай і знаходь! Історія Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття – найбільш утаємниченої, суперечливої і жорстокої доби змагань за державність України – беззастережно відкриває йому свої героїчні сторінки. Особливо велику увагу приділяє Коваль у своєму дослідженні шевченкіані Михайла Гаврилка. Поринаєш в атмосферу боротьби, протистоянь і прагнень мистців прорвати сіті заборон навколо імені Кобзаря – і розумієш, чому кожна спроба українців відстояти своє, найдорожче, завжди викликала у влади таку жорстку реакцію і… страх. Тож «прочитайте тую славу» – щирим і теплим серцем». Віктор РАДІОНОВ Зелені ріки зріючого літа (Антологія болгарської поезії). В перекладах Дмитра Шупти. – К.: Толока, 2012. – 100 с. Поет-рідновір Дмитро Шупта зацікавився болгарською поезією ще в 60-х роках минулого століття. З того часу його внутрішній діалог зі світом болгарського поетичного слова поповнився новими перекладами, що й склали цю антологію. Серед поетів, з якими знайомить нас перекладач, Атанас Стоєв, який з 2001 р. викладав болгарську мову й літературу в школі села Паркани у Придністров’ї, а згодом читав лекції в Придністровському державному університеті ім. Тараса Шевченка. До антології увійшли також кілька поезій нашого побратима, болгарського жерця-рідновіра Шегора Расате (Івана Мітєва), який загинув за нез’ясованих обставин на одній з полонин Болгарії. Його поезія «Присяга Арійського братства» стверджує клятву на вірність давньоболгарському Богові Танґрі. Вірш «Володимирові Свинтилі» присвячений великому болгарському народознавцю та етнопсихологу, який залишив велику наукову спадщину для відродження рідних традицій. Сам же Іван Мітєв вважав себе нащадком останньої язичницької династії Болгарії – Расате, що й спрямовувало всю його духовну діяльність до служіння великій Ідеї – повернення рідної віри. У вірші «Уяви собі» поет стверджує, що ми самі можемо створити світ кращий, «Якщо кожен із нас добродійник, Іншим стане і світ наш людський». Цікаві свіжими несподіваними образами й філософськими метафорами твори Ради Алєксандрової, Георгія Бєлова, Біньо Іванова, Ніно Ніколова, Дімітра Христова та інших поетів подарують шанувальникам поезії щасливі хвилини причетності до прекрасного болгарського світовідчуття, такого близького й українській душі. Дивовижна інтелектуальна повість-казка для дітей 12—13 років, написана онукою відомого українського письменника Олеся Гончара. Сюжет побудовано на основі розповідей старого відуна-казкаря, які були записані на Київщині на початку 90-х років. Цей твір містить як історичні, так і міфологічні знання наших Предків, яких авторка називає Народичами, які в науЛеся Гончар. Симаргл і Великий Перехід. – К.: Нова Січ, 2008.

90 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ ÑÂÀÐÎà 24 ці відомі як трипільці-протошумери Кам’яної Могили. Великий Перехід, який здійснюють Народичі, завершується віднайденням щасливої землі Рос, де й поселяється мудре й працьовите плем’я, співаючи славу Рідним Богам під керівництвом волхвів і волхвинь. Головними героями повісті є хлопчик Джурай, який згодом виростає в мужнього воїна, захисника рідного народу й Рідних Богів, та Симаргл, «звір в семи іпостасях» – магічний дух-опікун Народичів, який зазнає постійних метаморфоз, як птах, пес, тур, людина та ін. Образність, глибина думки й метафоричність мови спонукає читачів до глибшого пізнання витоків рідної духовної культури. Книжка буде цікавою не тільки дітям, а й дорослим. Видатний мовознавець визнав Велесову книгу Видатний мовознавець визнав Велесову книгу У Львові вийшла друком наукова монографія українського мовознавця, доктора філологічних наук, професора Михайла Лукича Худаша (1925—2011), яка є новим словом у філологічній науці та славістиці. На противагу побутуючому досі погляду, що нібито деякі з Богів (Симарґл, Хорс та ін.) мали іншомовне, переважно іранське походження, автор обґрунтував теорію, згідно з якою всі, без винятку, давньоруські і спільнослов'янські язичницькі Боги, їхні імена та релігійно-міфологічні функції виникли ще в період первіснообщинного ладу на автохтонному – протослов’янському і праслов’янському мовному ґрунті. Отже, як стверджує мовознавець, жоден зі слов’янських Богів, Богинь, так само, як і їхні імена, запозиченими нізвідки не були. Показово, що поважний вітчизняний лінгвіст, автор численних праць з української антропоніміки, знаний далеко за межами України, визнав автентичність Велесової книги і довів це своїм ґрунтовним дослідженням її лексики, зокрема теонімії (імен Богів) та антропонімії (імен людей). Праця має 1062 сторінки, містить наукові посилання на писемні джерела, в тому числі й на оригінальний текст дощечок Велесової книги. Монографія написана на стику двох наук – міфології та лінгвістики, розрахована на широке коло читачів: міфологів, етнологів, істориків, теологів, краєзнавців та всіх, хто цікавиться історією України і всього слов’янства. Праця викликала схвальні відгуки багатьох наукових інституцій та поважних мовознавців. Вже відбулося кілька її презентацій у Львові та інших містах України. За словами відомого мовознавця, народного депутата України від ВО «Свобода» Ірини Фаріон, промовленими на одній із презентацій, світ творчості професора Михайла Худаша – це джерело сили не тільки наукової, але й екзистенційної: «Михайло Лукич уже після своєї смерти подарував нам свою найпотужнішу працю. Він належить до тих науковців, до тих громадян, до тих українців, які не зникають, а еманують після свого відходу у той світ. Як стати таким, щоб творити після смерти? Аби зрозуміти це, потрібно заглибитися у життя тих людей, які дарують нам приклад для наслідування, щоби побороти власні сумніви. Аби побороти песимізм – є один лік, який називається щоденна пекельна праця, за якою ти не маєш часу вказувати комусь, що робити, і за якою ти не маєш часу впадати у печаль. Це був один з найпотужніших ономастів не лише в слов’янській антропоніміці та ономастиці, але у світовій також. [...] Він створив цілу ономастичну школу – львівську, про яку не дуже люблять казати в межах нашої держави». [...] Праця «Походження імен [...] язичницьких Божеств» – це останнє зацікавлення Михайла Худаша, яке не давало йому відійти з цього світу. «Цю книгу не просто читати, це не просто потік свідомости, влитий у художні образи та форми – це потік наукової свідомости. Це дуже складний синтаксис, побудований на суцільному повторенні і заглибленні в те, що ти говориш. [...] Презентована книга – класика антропонімійної науки. За її допомогою можна проникати в етимологію імен Бог, Білобог, Велес, Волос, Дажбог, Дана, Дива та інших і поглиблювати нашу історичну пам’ять, нашу історичну свідомість. Лише зауважу: на наукових принципах. Адже Михайло Лукич етимологізує всі ці назви Богів, а їх понад 30, винятково на слов’янському антропонімійному матеріалі. Він не шукає коріння тих Богів на іранському матеріалі, як це робить велика кількість учених. Михайло Худаш кардинально руйнує стереотипи про те, якого походження ці імена. Власне, в цьому полягає найбільше посилів у праці», – зазначила Ірина Фаріон. Михайло Худаш. Походження імен та релігійно-міфлогічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких Божеств. – Львів: ПТВФ «Афіша», 2012. – 1062 с.

91 ÑÂÀÐÎà 24 ÊÍÈÆÊÎÂÈÉ ÎÃËßÄ Антологія християнства: Хрестоматія з релігієзнавства та культурології. 5-е вид. зі зм. і доп. / За заг. ред. Г. Лозко. – Тернопіль: Мандрівець, 2012, – 376 с. Ця книга не повторює типові підручники, а подає документальні матеріали, що сприятимуть засвоєнню та осмисленню студентами знань з релігієзнавства та культурології. Мета посібника – спонукати читачів до пошуку й вивчення джерельної бази, а саме автентичних історичних документів, указів і послань, правил і циркулярів, літературних творів, які відображають розвиток чи занепад культурних явищ в Україні та інших європейських країнах. У глобальних умовах інформаційної війни посібник буде корисним для всіх, хто цікавиться альтернативним поглядом на події двотисячолітнього періоду маніпулюання людською свідомістю. «Антологія християнства» — Книжка року – 2012 Книга є першою спробою дослідити проблеми етики в рідній вірі, що має абсолютну наукову новизну, оскільки досі ні в науковій, ні в рідновірській практиці подібних робіт не існує. Науковий потенціал учасників Десятого Родового слов’янського віча був представлений 5 докторами наук, професорами; 2 кандидатами наук, 1 доцентом; 3 аспірантами; 9 студентами. Оскільки проблематика збірника є актуальною, насамперед, для громад відродженої Рідної віри, то її видання схвалено до друку Вченою радою Української духовної академії рідновірів, (протокол № 3 від 9 березня 2014 р.). Безумовно, питання етики рідної віри, розглянуті й обговорені на цій зустрічі, ще далеко не повні. Рідновіри будуть і надалі продовжувати роботу в цьому напрямі. Віче констатувало важливість добору наукових робіт за їх науковим рівнем, а учасників – за їхніми людськими якостями, які є визначальним показником у відродженні віри наших Предків. Цей збірник є міжнародним, тому для кращого розуміння всіма слов’янами доповіді подано переважно двома мовами: мовою оригіналу та перекладу українською або з додаванням української анотації. Доповіді учасників Десятого Родового Слов’янського Віча познайомлять як рідновірів, так і релігієзнавців, а відтак і широку громадськість з новим явищем у духовній культурі слов’ян – прагненням відновити стару віру своїх предків, яка була незаслужено забута внаслідок негативних політичних обставин. До збірника включено також текст обряду «Славлення Перун», здійсненого на завершення Віча та текст «Стратегічної програми розвитку Рідної віри» (прийнятий Вічем у Києві в 2010 р.), що матиме прикладне значення для всіх бажаючих краще пізнати історію та практику Рідної віри. Етика Рідної віри: Матеріали міжнародної науковопрактичної конференції «Морально-етичні норми життя слов’ян: рідновірська етика». – Ужгород, Україна, 12—13 липня 2013 року.

ÑÂÀÐÎà 24 92 льбом київського рок-гурту «Сокира Перуна» під назвою «Братство Сумління» вийшов у 2013 році, він є певним підсумком творчості колективу. Щоправда, після нього був випущений ще альбом «XV», проте він, за суттю, є збіркою кращих пісень гурту. Тому цікавить насамперед «Братство…», адже пісні з альбому дають можливість зрозуміти, чим є «Сокира Перуна» тепер. П’ятнадцять років – вік для рок-гурту немалий. Тим більше – для гурту ідейного. «Сокира Перуна» для багатьох є символом правого українського молодіжного руху і вже давно стала чимось більшим, ніж просто музичним колективом. А деякі пісні за п’ятнадцять років перетворилися на гімни гідності та протесту. Вказаний альбом починає цікавити вже незвичною для «Сокири...» обкладинкою. Червоно-чорний кубізм навіює думки про футуризм початку XX століття. Усе пояснює буклет, у якому автори розміщують Маніфест Формації Правих Футуристів (FRF). Той, хто матиме у себе цей диск для колекції, зможе ознайомитися з текстом цього цікавого і досить радикального документу. Й альбом постає в іншому світлі – як проект, що поєднує Музику та Ідею в один витвір мистецтва. З музичної точки зору, реліз є логічним продовженням альбому «Invictus». Потужний хардкор остаточно прописався як основний стиль «Сокири…». Дуже радують вдалі мелодії, якими рясніє майже кожна композиція. У результаті поєднання з агресивним металом постають хіти, які миттєво запам’ятовуються. Ці пісні змушують думати, пробуджують генетичну пам’ять, а головне, об’єднують однодумців. «Сокира Перуна» звертається до слухача: ти не одинак, спілкуйся зі своїми, разом ми – Сила. Неповторного колориту надають пісням альбому сопілки та волинки, партії яких виконують запрошені друзі-музиканти. Також хочеться відмітити зростаючу виконавську майстерність гурту – потужні бойовики як невпинна лавина котяться на слухача з динаміків апаратури. Тематика пісень, як завжди, дуже різноманітна, але ідейно єдина. Агресивну «Хто ти» продовжує мелодійний рок-бойовик «Повернення N», за язичницькою «Перунів Вогонь» лунає гімн білій жінці «14». Так, від пісні до пісні перед нами розгортається цілісна музична картина під назвою «Братство Сумління». Безперечний хіт – «Сокіл». У цій композиції поєднуються композиторська майстерність, чарівна партія волинки, професійне аранжування і такі актуальні нині слова про єдність України. Як підсумок, ми отримали потужний та зрілий альбом від київських патріотів із «Сокири Перуна». Вони впевнено посідають провідне місце серед націоналістичних українських гуртів, а «Братство Сумління» надає впевненості, що «сокирянам…» буде що сказати своїм слухачам і в майбутньому. ечасто останніми десятьма роками балує новими роботами своїх шанувальників рок-гурт «Кому Вниз». Старійшини українського року, вони ще з 90-х років посіли чільне місце серед кращих вітчизняних гуртів. «Кому Вниз» створили те, що робить музику, власне, легендарною – віднайшли власне звучання. Їхні пісні пізнаються з перших звуків і сплутати з чимось іншим їх неможливо. «Кому Вниз» завжди писали музику «не для всіх». Потужний прогресивний рок, який за багатолітню історію гурту розбавлявся то акустикою, то готикою, то індустріальними семплами та електронікою – така музика безумовно розАР ІЙСЬКА МУЗИКА ÊÎÌÓ ÂÍÈÇ «4. ØÅÂ×ÅÍÊλ (2014) А ÑÎÊÈÐÀ ÏÅÐÓÍÀ «ÁÐÀÒÑÒÂÎ ÑÓÌ˲ÍÍß» (2013) Н ÀвÉÑÜÊÀ ÌÓÇÈÊÀ

ÑÂÀÐÎà 24 93 наш непростий, але величний час справжнього національного відродження кожен свідомий український артист прагне підтримати свій народ мистецькими акціями, творчими зустрічами, концертами та новими творами. Це саме те, що потрібно нині людям – моральна та духовна підтримка, культурний орієнтир, відчуття себе частиною великої культури. Важливим є те, що митці сьогодні активно визначаються зі своєю громадянською позицією. І більшість так званих українських артистів (в основному естрадних), хто раніше виступав в національному палаці «Україна» і холуйськи поширював російську пісню, зараз, як щурі, забилися по щілинах і скиглять, ясно усвідомлюючи, що тепер доведеться їм відмовлятися від кремлівської «пєсні года» або переїздити геть у сусідню тайгову державу. Натомість тепер з радістю можна відмітити появу низки нових, справді українських мистецьких творів. Взимку 2014 року порадував своїх шанувальників новим альбомом і рокгурт «Тінь Сонця». Ці музики добре відомі українському слухачеві і не потребують особливого представлення. А знайомство з попередніми роботами вже налаштовує на цікавість щодо нового матеріалу. Альбом «Грім в ковальні Бога» вітає нас яскравою обкладинкою, яка промовисто дає зрозуміти: на нас чекає щось справді гучне і рокове. І це справді так. Сергій Василюк з однодумцями видають нам порцію потужного хеві-металу, забарвленого чарівним українським колоритом. Неповторності пісням додає оригінальний голос Сергія та бандура Івана Лузана, яка вже майже десятиліття є візитною карткою гурту і визначає її стиль як «козацький рок». С. Василюк окрім музичної діяльності є активним і в громадському житті нашої країни. Рідновір, «свободівець», він створює справжні патріорахована на вдумливого слухача. Але, як іноді трапляється зі справжньою та чесною музикою, рок-гурт став культовим, а його творчість називають «Музикою Високого Духу». Справді, в піснях «Кому Вниз» є чари. Кожна композиція немов окрема музична п’єса. Слухаючи цю музику, подумки мандруєш чарівними світами, «химерними краями», заглядаєш до сокровенних куточків української душі чи гортаєш сторінки рідної історії. А над музичними візерунками витає магічний голос Андрія Середи. Для нас він є найкращим українським рок-співаком, якому однаково сильно вдаються як ліричні композиції, так і надривні рокові вокальні партії. Альбом далекого 1996 року «In Kastus» є безсумнівною класикою сучасної української музики, де просто немає прохідних пісень. Зрозуміло, важко після такого матеріалу «тримати марку» музичної якості. Ось чому до кожної нової роботи Середи і компанії прикута особлива увага, хоча, повторююсь, новинки від цих музикантів трапляються і не так часто. Не є винятком і альбом під назвою «4. Шевченко», що був представлений слухачеві 9 березня 2014 року. Вийшов він у ювілейну річницю Тараса Григоровича Шевченка, і присвячений геніальному Кобзареві. Усі п’ять композицій написані на слова Шевченка. Такий формат не вперше використовується гуртом: вже два десятиліття хвилює українців його «Суботів». А ще «Микита Швачка», «Не нарікаю я на Бога», «Розрита Могила». Можна впевнено сказати: гуртові дуже вдаються композиції на шевченкові вірші. Це добра традиція «Кому Вниз». Відкриває новий альбом лірична «Зоре моя вечірняя». На форумі сайту гурту одна шанувальниця зазначила, що ніколи ще А. Середа не був таким ліричним. І з цим важко не погодитися. Інтимна лірика Шевченка гармонійно втілена в пісню і доповнена скрипкою. Потім важка індустріальна «З Хустини», після якої йде хіт «З Холодного Яру». Відразу вгадується почерк гурту, мелодія швидко запам’ятовується і стає ніби давно знайомою. Пісня «У казематі. За байраком байрак» нагадує народну чумацьку пісню, вражає простотою і красивою мелодією. А завершує альбом декламування Середою вірша «З Осії. Глава ХІV». На тлі важких електронних звуків останні секунди композиції не можна слухати без «мурашок по тілу». Порівняно з ранніми роботами трохи змінилася музика гурту, а якщо точніше – засоби її відтворення: більше стало електроніки та семплів, але на якість матеріалу це аж ніяк не впливає. Це той самий містичний талановитий «Кому Вниз». Єдиний мінус альбому – невеликий розмір, він триває всього 16 хвилин. Але сприймаємо його як подарунок до ювілею Кобзаря і першу ластівку нового етапу творчості гурту. Ò²ÍÜ ÑÎÍÖß «ÃÐ²Ì Â ÊÎÂÀËÜͲ ÁÎÃÀ» (2014) У ÀвÉÑÜÊÀ ÌÓÇÈÊÀ

ÑÂÀÐÎà 24 94 тичні пісні з вдумливими, поетично багатими текстами. «По країні йде війна народна, про яку колись співав Кобзар» – ці рядки з пісні «Народна Війна», як ніколи, актуальні й потрібні молоді, щоб усвідомити: ми живемо у важкий, але історичний час, і ми є творцями своєї історії. У такому руслі витримано весь альбом. Від пісні до пісні розкриває гурт нам таємниці української гідності та лицарського духу. А лірична «Ніколи не плач» за силою впливу на слухача є однією з найпотужніших пісень альбому. Назву ж для диску дав рядок з пісні Живосила Лютого «Меч Арея», яку колектив представляє нам у двох варіантах – власне, пісенному та інструментальному. Хочеться відмітити потужний хеві-метал, який звучить у вказаному альбомі. Нині з'являється багато рок-гуртів патріотичного спрямування, проте «Тінь Сонця» гіднй найвідоміших майданчиків Європи. Музика цього колективу професійна, а їхній hard-rock і power-metal орієнтовані на кращих світових представників жанру. І це плюс для групи: небагато нині гуртів справжньої європейської якості. Послухайте хоча б перехід від вступу до основної частини в композиції «Дикі Гуси». Це справді сильно. Та й уся композиція в цілому є такою ж. Але все ж таки «Тінь Сонця» насамперед – щиро український гурт. І він знаходить все нових та нових шанувальників, адже головна риса справжнього митця – бути щирим у своїй творчості, що й відрізняє гурт «Тінь Сонця» від інших рок-виконавців. риємною минулорічною подією став вихід уже другого альбому хорватського етно-рок-гурту «Svarica» під назвою «U krilu Moraninom» («У крилі Моранинім»). Нині в Європі все більше людей цікавиться стародавньою культурою своїх предків. Епоха змінює епоху, монотеїстичну еру Риб змінює епоха Водолія, яка сприяє відродженню етнічних релігій, і тому цей інтерес є природним і закономірним. У європейців пробуджується генетична пам’ять, і вони прагнуть задовольняти свої духовні та культурні потреби у відповідності з новим баченням життя і Світу навколо себе. Усі ці зміни в свідомості (а точніше – повернення до природного традиційного мислення) потребують певного культурно-мистецького наповнення сьогодні. Цим пояснюється хвиля інтересу до етнічного мистецтва і, зокрема, етнічної музики. За останні двадцять років у Європі та й в усьому світі з’явилася значна кількість гуртів та виконавців, що використовують у своїй творчості етнічні елементи. Переважно це рок колективи, адже саме серед бунтарів-рокерів виник інтерес до язичницького світогляду як противаги рабському християнському мисленню. Справжній рок – це завжди протест. Ось чому так багато на європейській сцені язичницьких рок-гуртів. Проте справжній інтерес сьогодні викликають гурти, що у своїй творчості намагаються відтворити автентичне стародавнє звучання за допомогою сучасного технічного ресурсу. Однією з найцікавіших груп цього стилю є хорватська «Svarica». Варто відразу ж зазначити, що до складу цього гурту входять хорватські рідновіри. Про це можна дізнатися з інформативного вкладеня альбому, де навпроти світських імен учасників «Сваріци» вписані їхні рідновірські імена: Светослав (Дамір Маркотіч), Ярослав (Паул Маркотіч), Зорана (Анамарія Мартінчіч), Леснік (Іґор Відаковіч), Аркон (Маріо Мудріч), Дріноґор (Адам Мілер), Креснік (Марко Врбан). Тож і мета гурту – популяризація відродження старослов’янської язичницької духовності у формі хорватського етномузичного мистецтва. Етно-рок-гурт «Сваріца» постав у 2008 році з ініціативи Светослава та його брата Ярослава Маркотічів. Светослав і нині є духовним натхненником та незмінним керівником гурту. Він пише язичницькі вірші і музику до них, хоча до цієї справи долучаються також і його побратими Вук (Денівер Вукеліч), Аркон, брат Ярослав, посестра Зорана. Як уже зазначалося, «U krilu Moraninom» – це другий альбом «Сваріци». Перший вийшов у 2011 році під назвою «U Ime Sunca» («В ім’я Сонця») і відразу ж став популярним серед язичницьких кіл не лише Хорватії, а й країн західної та центральної Слов’янщини. Другий же повноформатний альбом виявився ще успішнішим. Він вийшов 11 березня 2013 року і був присвячений язичницькому святу Нового року – Новоліттю, тобто настанню 7521 літа у час народження першого весняного, новолітнього Молодика. Музичний формат «Сваріци» приваблює наSVARICA «U KRILU MORANINOM» (2013) П ÀвÉÑÜÊÀ ÌÓÇÈÊÀ

ÑÂÀÐÎà 24 95 самперед своїм незвичним звучанням. Адже учасники гурту відтворюють музику переважно акустичними народними інструментами. Слухача вводить в альбом вступна композиція, яка виконується на такому струнному інструменті, як шарґія, схожому на домбру з довгим грифом. Майже у кожному творі звучать західноєвропейські сопілки – фруліци. Своєрідного колориту надає музиці й діджеріду – духовий сигнальний інструмент, який лише віддалено нагадує нашу трембіту, бо має іноді гнуту форму, а його резонаторний отвір під час гри тримають на землі; цей інструмент відтворює переважно низькочастотні звуки. Окрім того в альбомі чути фуяру – також народний духовий інструмент, бубони та інші ударні інструменти (перкусія), скрипки, акордеон. У кількох творах можна почути бас-гітару, яка сприймається швидше як виняток, проте гармонійно доповнює поліфонічну палітру творів «Сваріци». Варто зазначити, що у створенні альбому взяли участь не лише учасники «Сваріци», а й представники інших слов’янських країн. Тож у деяких піснях чуємо, крім хорватської, ще й польську, сербську, російську, словенську, словацьку, чеську і навіть українську мови – на прохання Светослава слов’янські друзі переклали окремі строфи пісень його гурту своїми рідними мовами. А ось україномовний варіант твору «Jedno» звучить як окрема піснябонус(!) під назвою «Священна триєдність», що ще більше, на наш погляд, надає ваги цьому альбому: Одне є Небо над нами. Сильно в нім гуркоче грім, Зблискує над ланами, В битвах помага нам всім. Одне є Сонце над нами – Собою землю зігріва – Від темряви звільняє нас Ця вічна Любов небесна. Одна є Земля під нами, Що родить і вилонює Нитку перлів дорогих – Скарб божественних плодів. Приспів: О-о-о-о, священна Триєдність нам дана. О-о-о-о, все від одного, одне – все. О-о-о-о, священна Триєдність нам дана – О-о-о-о, з нами одвічно є вона. Творчість «Сваріци», за суттю, є сучасним баченням слов’янської хорватської музики язичницьких часів. Якщо перший альбом був присвячений Сонцю, то другий – Морані – хорватській Богині зимового холоду, саме тому цей диск був названий аналогічно до пісні, що тут лунає, – «U krilu Moraninom». Однак учасники гурту не забувають і про інших рідних Богів і Богинь – Мокошу, якій присвячений твір «Mokos», а також Перуна і Велеса – у пісенній молитві «Plodovima Hvala» («Подяка за плоди»), де також згадується Мокоша-матінка. Богу Велесу присвячена ще й окрема інструментальна композиція «Velesovo Kolo» у колоритному поєднанні шарґії та скрипки. А твір «Prizivanje» взагалі звучить багатоваріантним виконанням одного і того ж тексту – як своєрідні музичні зверненнязаклички Рідних Богів у медитативній формі. В альбомі всі композиції витримані на високому рівні; народні інструменти, автентичний, часом спеціально монотонний, але в більшості мелодійний чоловічий та жіночий співи, чарівна стародавня ритміка – усе це занурює нас в дивосвіт прадавніх південних слов’ян. Окремо хочеться відмітити інструментальні твори «Uvod» та вже згаданий «Velesovo Kolo». На нашу думку, вони найвдаліше відтворюють стародавні, можливо, навіть ритуальні язичницькі мелодії. Загалом на цьому диску переважає чимало бадьорих і навіть танцювальних композицій, що мають в основі хорватський народний та південноєвропейський мелос. І якби не «прохолодна» назва альбому, надана йому учасниками «Сваріци», таку сукупність музичних язичницьких напрацювань хорватських рідноврів можна було б сміливо назвати «Всеслов’янське повернення», маючи на увазі повернення всіх слов’ян до своїх духовних пракоренів, до свого рідного, предківського світогляду. Адже виконання кількома слов'янськими мовами пісні «Sveslavenski Povratak» вже стало справжнім хітом цього альбому. Гурт «Svarica» відкриває нову сторінку в сучасній язичницькій музиці, тому всі наступні роботи хорватських музикантів можна чекати з великою цікавістю. А «U krilu Moraninom» може зайняти гідне місце у списку улюбленої музики рідновіра і задовольнить навіть найвитонченіші музичні смаки сучасного слухача. Рубрику «Арійська музика» підготували Білотур Скіфський та жрець Вогнедар ÀвÉÑÜÊÀ ÌÓÇÈÊÀ

96 ÑÂÀÐÎÃ 24 ТВОРІТЬ СВІТОВИДУ СЛАВУ ВЕЛИКУ! Світовид незнищенний! Цю статую Бога Світовида встановлено біля королівської резиденції «Замок Вавель» у Кракові (Польща). Вшанування Бога Світовида на горі Богит (Тернопілля, Україна)