А.Шептицький_clone

Андрей Шептицький
Серія заснована у 2016 році

Серія «Визначні постаті»

Оксана Думанська
Львів Видавництво «Свічадо» 2016
УДК 27-726.1:271.4-05
ББК 86.37.138-3,8
Д 82

Обкладинка Мар’яни Пелех

Видавництво спирається на
“Український правопис. Проєкт найновішої редакції”

Інституту української мови НАН України, 1999

Думанська Оксана. Андрей Шептицький . – Львів : Свічадо, 2016. – 48 с.
(серія «Визначнв постаті»).

Д 82 Видання покликане ознайомити читача з основними віхами життя
та служіння Митрополита Андрея Шептицького – видатного церковного та
громадського діяча, турботливого Пастиря свого народу, мудрого велетня зі
Святоюрської гори та просто «любого Таточка». Книга написана у формі
короткого біографічного нарису з використанням численних цитат із
першоджерел.
Для широкого кола читачів.

УДК 27-726.1:271.4-05
ББК 86.37.138-3,8

ISBN 978-966-395-933-7
ISBN 978-966-395-954-2 (серія)

Я мав лише одну зброю – християнську любов до ближнього і любов до
католицької справи, якій я присвятив своє життя
Митрополит Андрей Шептицький

У величній постаті Андрея Шептицького втілилися найприкметніші риси
мудреця і вчителя, отця Церкви і світської людини, осяяної знаннями з
багатьох галузей – від дипломатії й філософії до підприємництва й
педагогіки. Як істинний патріот і захисник народу, він вбачав у його
поступі і Божий промисел, і людське прагнення досконалости. В цьому була
й родинна закономірність: Митрополит Андрей став п’ятим єпископом із
династії Шептицьких.
Шептицькі – давній боярський рід Перемиського князівства, що
підтверджують грамоти з княжих часів. Їхні шляхетські привілеї
визнавали король Казимир і король Жигмунт. Опісля Берестейської унії
Шептицькі виявили стійку прихильність до церковної злуки: єпископом
Львівським став Варлаам; митрополитами Київськими – Атанасій і Лев;
єпископом Перемиським – ще один Атанасій, а Никифор – архимандритом
Лаврського монастиря. До слова, саме митрополит Атанасій заклав у
Львові собор святого Юра, майбутню резиденцію свого нащадка.
Із розпадом Польщі 1795 року Шептицькі опинилися під владою Австрії і
перейшли на латинський обряд, щоб зберегти свої маєтки та привілеї.
Граф Іван (Ян) Шептицький, аби мати підтвердження графського титулу,
ретельно збирав давні грамоти, а також шанував пам’ять своїх предків, що
утверджували греко-католицьку Церкву: у його маєтку в Прилбичах висіли
портрети єпископів і митрополитів. Про них Роман-Олександр-Марія
Шептицький, народжений 29 липня 1865 року, слухав родинні перекази з
батькового голосу…

Батько майбутнього Митрополита граф Іван Шептицький належав до давнього
роду руської знаті, яка прийняла латинський обряд і спольщилася у XVII
столітті. Замолоду був камергером1 при австрійському цісарському дворі, після
отримання високого титулу став почесним членом Мальтійського ордену; в
зрілості обирався яворівським повітовим маршалком, а також послом до
віденського та галицького сейму. Мати – графиня Софія – донька знаменитого
польського драматурга Олександра Фредро, добре освічена жінка, ревна
католичка.
Окрім Романа, народженого 29 липня 1865 року, подружжя Шептицьких мало
ще шістьох синів: Стефана (помер дитиною); Юрія (помер у юнацькому віці);
Казимира – що здобув правничу освіту, а згодом пішов шляхом Романа й став
священиком; Олександра – правника й землевласника, який господарював у
своєму маєтку під Замостям; Станіслава – генерала польського війська; Леона –
спадкоємця родового маєтку.
Родина жила в українському селі Прилбичі, що на Львівщині. Атмосфера дому
Шептицьких, у якій виростав Роман, була типова для аристократії того часу.
Прийняття, бали, кінні прогулянки – таким було дозвілля родовитих галичан.
Утім світські звичаї не стали перепоною для глибокого релігійного життя
Шептицьких. У родині витав дух щирої побожности. У цьому була заслуга
матері Софії Шептицької – жінки чуйної, освіченої, мистецько обдарованої і
глибоко релігійної. Не дивно, що саме мати майбутнього Митрополита зуміла
прийняти незрозумілий навіть для найближчих вибір сина і зносила численні
терпіння, якими гартував Господь її материнське серце.
Ще дитиною Роман виявляв особливу побожність: навчившись писати, він на
клаптиках паперу занотовував тексти молитов, а їдучи верхи, молився вервицю.
Змалечку прислуговував під час Божественної Літургії. Коли ж Романові пішов
дев’ятий рік, мати зауважила, що син за столом не ласує десертом.
Поцікавившись чому, довідалася, що він чинить так, аби покарати себе за

1 Камергер – придворний чин високого рангу у монархічній державі.

вчинені гріхи. 1875 року в травні Роман уперше приймає Святе Причастя в
костелі отців бернардинів у Львові.
За традицією, нащадки аристократів навчалися вдома, а вже підлітками
опановували науку в гімназіях. Так було і в Шептицьких: довгі роки в них
мешкала гувернантка зі Швейцарії Аделя Дефорель, навчаючи дітей іноземних
мов та загальних знань. Згодом брати Шептицькі навчалися у Львівській та
Краківській гімназіях.
Серед гімназистів Роман теж вирізнявся характером: принциповий,
наполегливий, з дитинства сміливий і здібний до навчання хлопець мав усі
перспективи блискучої кар’єри. В традиціях того часу – військова служба і
правнича освіта давали можливість проявити себе в соціяльній чи політичній
сфері, тому Шептицькі скеровували своїх синів такими звичними шляхами:
гімназія, військо, університет. Але Господь готував Романа до служіння в
іншому війську.
1883 року Роман Шептицький завершив із відзнакою навчання у гімназії.
Складаючи іспити, він зажадав, аби першою дисципліною, з якої його
екзаменуватимуть, була релігія. Цього ж року Роман зізнався матері: «Я хотів би
стати лише уніятським священиком». Днина стояла погожа, але в ту ж хвилину
зненацька вдарила гроза, неначе Господь послав знак: розпочинається тривала і
важка боротьба за покликання Романа. Його духовним провідником і опорою у
цій життєвій драмі для Софії Шептицької став священик-василіянин о. Генрик
Яцковський.
Голос славних предків Атанасія та Варлама Шептицьких, які з родинних
портретів ще в дитинстві споглядали на свого нащадка, внутрішній поклик, що
його Роман виразно чув у своєму єстві, стверджували: «Ти повинен бути
василіянином».
Родина не сприйняла рішення Романа. Невідрадне становище греко-
католицького духовенства наприкінці XIX ст. та ледь жевріюче чернече життя в
УГКЦ малювало перед Софією та Іваном Шептицькими страхітливу картину
недолі їхнього сина. «Я бачила перед своїми очима єдину річ: безмежно

великий хрест, який нависав наді мною своїми раменами, і на тому хресті мій
Роман, що покидав обряд, в якому я його виховала, залишаючи усе те, що нас
єднало, відкидаючи Римську Церкву, яка після Бога була для мене найдорожчою
у світі»2, – писала Софія Шептицька.

Не день-два, а роки тривала боротьба в родині Шептицьких: граф Іван, що
категорично висловлював свій протест, знесилена хворобою і примирена з
покликанням сина Софія, отець Яцковський втягнулися у виснажливу колізію,
де кожен наполягав на своєму праві впливати на долю Романа.
Смиренно зносячи всі терпіння і уповаючи на Божу волю, Роман звернувся до
матері: «Переконайте тата, що я не маю наміру йти в монастир, якщо він не
погодиться на це зі своєї доброї волі».
Скоряючись волі батька, Роман розпочав військову службу в Кракові. Батькове
бажання Роман сприйняв як послух, хоча виконував його у пригніченні та з
примусу, бо ж граф вимагав, щоб син брав участь у світських розвагах, яких
цуралася Романова натура.
Але в січні 1884 року Романа несподівано привозять додому – він серйозно
захворів. Розпочалася боротьба між життям і смертю. Але Господь підняв його з
постелі недуги. Ще одна загроза над життям Романа нависне за кілька років,
уже в монастирі. Зцілення він сприйняв як Божий знак здійснити мрію свого
життя. Але протистояння графа Івана не слабшало, боротьба з Божою волею
тривала, і Роман упав у розпач, вирішивши, що через його негідність Господь
забрав у нього покликання.
Та ні мати, ні син не полишали гарячих молитов і благань до Бога, прохаючи
Всевишнього зглянутися над їхньою родиною і послати свій мир. Софія
Шептицька згадує, що цього ж року у день П’ятдесятниці на відпусті під час
благословення Чесними Дарами, коли всі стояли навколішки, вона відчула, як
лавка здригнулася, наче від сильного удару. Однак ніхто з присутніх цього не
зауважив… Згодом у житії святого Ігнатія Лойоли Софія Шептицька прочитає,
що подібні випадки можуть статися тоді, коли Господь вислуховує чиюсь щиру

2 Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів: Свічадо, 2015. – 292 с.

молитву, бо і в Святому Письмі сказано: «Ревна молитва праведника має велику
силу» (Як. 5, 16). Тож не дивно, що через чотири роки саме на П’ятидесятницю
граф Іван у василіянському монастирі в Добромилі, упавши ниць перед
Чесними Дарами, щиро віддаватиме свого сина на служіння Господу і Його
Церкві...

...Визначаючи три основні християнські чесноти – Віру, Надію, Любов,
Митрополит заповідав нам свою велику мудрість, яку не слід витрачати на
дріб'язкові клопоти буденщини, а лиш на справи, що розрадять засмученого,
додадуть сил знеможеному, вселять сподівання зневіреному, помножать
міць бойовитому. І в тому є велика правда від велетня зі Святоюрської гори.