2270 Babik_Mamo-tatu-a-de-Boh_DEMO

Марта і Марек Бабіки
ПОМІЧНИК ДЛЯ БАТЬКІВ

або
ЯК ВИХОВАТИ ДИТИНУ У ВІРІ

Й НЕ ЗБОЖЕВОЛІТИ

Львів
Видавництво «Свічадо»

2019

Переклад за виданням: Marta & Marek Babik. Mamo, Tato, a gdzie jest Bóg?
Wydawnictwo WAM, 2016.

УДК 159.922
Б 12

Переклад з польської
Тараса Різуна

Художнє оформлення
Христини Рейнарович

Бабік Марта, Бабік Марек
Б 12 Мамо, тату, а де Бог? Або як виховати дитину у вірі й не

збожеволіти / Бабік Марта, Бабік Марек ; пер. з польськ. Т. Рі-
зун. – Львів : Свічадо, 2019. – 168 с.

ISBN 978-966-938-337-2

Автори, батьки чотирьох дітей, у цьому сповненому гумору й тепла
пораднику знайомлять з усіма етапами розвитку дитини, на власно-
му прикладі показують, як вони діляться з нею найціннішим – власною
вірою. Крім того, вони порушують цілу низку інших питань, які безпо­
середньо релігії й не стосуються, однак мають вплив на те, як дитина
розвиває свою релігійність.

Для батьків, вихователів, катехитів – усіх, хто причетний до вихо-
вання дітей.
УДК 159,922

ISBN 978-966-938-337-2 © Wydawnictwo WAM, 2016
© Видавництво «Свічадо»,
українське видання, 2019

Чого ти хочеш для своєї дитини? Щоб реалізувалася?

Була щаслива? Здобула освіту? Доброзичливо ставилася
до інших людей? Якщо серед відповідей, які щойно спали
тобі на думку, з’явилося також бажання, щоб твоя дитина
вірила в Бога, то ця книжка для тебе. Незалежно від того,
чи ти лише плануєш власних нащадків, чи їм уже за трид-
цять і вони мають власних дітей.

Ми хотіли б ознайомити тебе з усіма етапами розвитку,
упродовж яких супроводжували наших власних дітей. По-
казати, як старалися ділитися з ними тим найціннішим, що
маємо, – нашою вірою. Це ніколи не було додатком до ви-
ховання. Якраз навпаки, наш зв’язок із Богом і сформовані
ним правила, – дотримуватися яких ми привчали й дітей,
аби і в них з’явився шанс налагодити й розвинути такий
зв’язок, – слугували основою для наших виховних рішень.
Тому в цій книжці ми порушуватимемо також питання, які,

5

хоч безпосередньо релігії й не стосуються, мають вплив
на те, як дитина розвиває свою релігійність.

Деякі читачі, певна річ, не зможуть уже втілити в жит-
тя частину рішень, які запропонуємо, з огляду на вік і зрі-
лість своїх дітей. Проте ми й не мали наміру запропонува-
ти якусь конкретну модель, яку можна було б застосувати
й досягти бажаного результату – виховати дітей, що вірять
у Бога. Ми прагнемо, щоби наш порадник спонукав до роз-
думів над діями, до яких ви як батьки вдавалися або вда-
єтеся1. Ми хотіли б допомогти дійти висновків, які дали б
змогу будувати стосунки з дитиною більш усвідомлено –
так, щоб вона твердо відчула, що її люблять, і змогла на-
близитися до пізнання Божої любови. Вдатися до такого
самоаналізу ніколи не зарано. І не запізно. Добрий батько
(чи мати) здійснює його повсякчас, на кожному етапі сто-
сунків зі своїми підопічними, зокрема й тоді, коли вже не
мусить опікуватися ними, а радше вони мають нагоду ви­
явити свою турботу щодо нього (неї).

Ми хотіли б наголосити: попри всі наші старання не ма-
ємо певности, що наші діти віритимуть у Бога. Ми готові
прийняти той факт, що їхня дорога буде набагато складні-
шою. Можливо, їм ще доведеться подолати період бунтів
і пошуків. І ми не хотіли б переживати його як свою особис-
ту трагедію. Без сумніву, завжди можна було зробити біль-
ше, але знаємо, що діти мають власний шлях, свої проб­ле­-
ми, свої ідеї. Вони дорослішають і стають самостійними.
Хочемо показати, як підводимо дітей до цього етапу та
чим їх озброюємо, готуючи до моменту, коли наш вплив на
їхні рішення значно зменшиться.

1 Досвід, яким щиро діляться автори, відображає реалії Римо-Като­
лицької Церкви у Польщі. Вірних інших Церков цей порадник мав
би заохотити до осмислення власної церковної традиції і методів
ви­ховання. – Прим. ред.

6

Пригадувати наші спільні початки дуже допомагав нам
щоденник, який вела Марта. Варто записувати деякі ро-
динні історії, бо з часом, на жаль, вони стираються з па­
м’ят­ і. Якщо ж записуємо, то пізніше можемо повернутися
до них, поринути в спогади та разом посміятися. Наші діти
обожнюють слухати такі смішні історії, як от про нічний гор-
щик. Один із наших синочків попісяв у горщик, а тоді, вста-
ючи, перекинув його, і все вилилося на килим. Марта каже:
«Поглянь, що ти наробив! Усе вилилося!» А він на те: «Не
переживай, мамо, я напісяю тобі ще раз». Певні ситуації
більше не повторяться, а найсмішніші історії – якщо не за-
пишемо їх – можуть забутися. А треба пам’ятати, що ви-
ховання дітей, попри нелегку працю, яка супроводжує цей
процес, – це велика пригода, що дарує велику радість.
Цією радістю хочемо на сторінках цієї книжки з тобою, Чи-
тачу, поділитися.





Як уже зазначено у вступі, ніколи не запізно замислити-

ся над тим, які ми батьки. Проаналізувати свої стосунки
з дитиною. Ніколи не настане така мить, коли людина змо-
же, спочивши на лаврах, сказати: «Усе напрочуд добре,
я не припустилася жодної помилки!» Кожен, незалежно
від знань і досвіду, міг би бути ліпшим батьком чи матір’ю.
Тож навіщо роздумувати над вчиненими помилками? Точ-
но не для того, щоб мучити себе спогадами про них. Не-
має сенсу шкодувати про рішення, які ми як батьки ухва-
лим свідомо та керуючись добрими намірами. Наслідки
проявляться пізніше, і лише тоді дізнаємося, вчинили доб­-
ре чи погано. Про певні речі ми довідалися тільки згодом.
Нам вдалося їх назвати, тож хочемо в цій книжці ними
поді­литися.

Ніколи не треба казати, що вже запізно й усе пропа-
ло. Завжди можна переглянути свої попередні рішення
і в майбутньому ухвалити цілком інші. Звісно, ці рішен-
ня будуть різними й залежатимуть від того, на якому ета-
пі розвитку перебуває дитина. Чи вона далі залежна від
мене, чи я вже можу ставитися до неї як до партнера. Пев-
ні справи ймовірно стосуватимуться вже моїх онуків.

Нещодавно для групи старших
людей, яка діє при нашій парохії,
я проводив зустріч, присвячену
секс­ уальному вихованню дітей. Зі-
ткнувся з дивовижними реакціями.
Деякі учасники висловили жаль, що
не знали цього раніше, і запевнили,
що розкажуть своїм дітям, щоб ті
були приготованими.

10

Не знаємо, що для наступних поколінь буде очевид-
ним, і немає сенсу звинувачувати себе за це. Так само не
варто дорікати своїм батькам чи дідусям і бабусям. Якщо
вважаєш, що певні їхні рішення були помилковими, то як
батько своїх дітей маєш змогу ухвалити інші.

ВИХОВАННЯ – ЦЕ НЕ ПІАР

Важливо успіх називати успіхом, а поразку – пораз-
кою. Це суперечить принципам творення власного іміджу,
які панують нині. Згідно з ними існують лише успіхи, а ви-
знавати своєї помилки не варто. Такого поняття не вико-
ристовують. Проте в словнику батьків такі слова як «хиба»
та «помилка» мають бути. Це елемент звичайних, теплих
стосунків. Виховання – це не піар. Частина батьків, бажа-
ючи постати перед дітьми в якнайкращому світлі, підда-
ються спокусі створення іміджу переможця. Деякі батьки,
спілку­ючись із синами, ніколи не виявляють слабкости,
конкурують із ними й завжди хочуть бути ліпшими. Дуже
болісно переживають ситуації, під час яких з’ясовується,
що вони такими не є, і за будь-яку ціну намагаються до­
вести протилежне. Це помилка. Дитина має бачити, що
батьки помічають свої помилки. Без сумніву, не можна за-
сліплювати її власним прикладом і переконувати у своїй
непомильності. Деколи треба попросити в дитини проба-
чення. Доб­ре також, якщо, наприклад, батько може ска­
зати: «Через свій вчинок почуваюся дурнем. Вважаю, що
в той момент не слід було на тебе кричати; я погано по-
ставився до тебе, тож вибач мені за це». Тоді дитина зро-
зуміє, як поводитися, коли в неї щось не вийде. Виявляти
такі ситуації та успішно долати їх дуже допомагає сповідь
та іспит сумл­ іння, що їй передує.

11

Іноді справді важко витримати, якщо дитина бешкетує
під час молитви чи в церкві. Тоді з’являється непереборне
бажання махнути на все це рукою.

Шкодую, що не дозволяла дітям
брати участь у спільній молитві,
коли вони поводилися нечемно.
Часом одна дитина пустувала,
друга починала її заспокоювати,
а третя істерично сміялася, бо
її розсмішив пес. А за мить хтось
із синів заявляв, що оскільки ми не молимося, то він
іде геть, бо кудись поспішає. Це породжувало ще
більшу напругу. Кожен мав свою думку щодо молит-
ви, а тому за хвилину хтось із дітей, плачучи, опи-
нявся за дверима. Виганяю дитину, кажучи: «Якщо
ти так поводишся, то вийди». Та за хвилю на думку
спадає: «Що доброго, власне кажучи, я зробила? Хіба
стало ліпше? Адже мало бути зовсім не так». По-
вертаюся й починаю все спочатку.

Це ситуації, до яких важко підготуватися заздалегідь.
Ба більше, від них неможливо вберегтися. Замість безко-
нечних роздумувань над тим, що трапилося, варто зроби-
ти висновки на майбутнє. Водночас слід визнати, що нам
справді не вдалося, а не за будь-яку ціну наполягати на
своєму.

12

«ПРОФЕСІЙНЕ ВИГОРАННЯ»
БАТЬКІВ

У цьому місці варто ввести таке поняття. Вигорання під
час виконання батьківських обов’язків відбувається доволі
часто, хоча зазвичай про це не говорять. Натомість звер-
тають увагу на те, якими є обов’язки батьків і про що тато
з мамою повинні подбати. Якщо все це підсумуємо, то вже
не дивуватимемося, що дехто не наважується народжува-
ти дітей. Нерідко батьки відчувають утому від повсякден-
них клопотів. Упродовж тривалого часу вони не бачать ре-
зультатів своїх старань, унаслідок чого втрачають терпля-
чість. Головна проблема педагогічної праці з дитиною по-
лягає в тому, що в процесі цієї діяльности просте правило
«Роблю щось – бачу результати» не працює. Доволі часто
результати з’являються набагато пізніше. А можна їх і не
дочекатися.

Якось я розмовляв з літнім чолові-
ком, батьки якого давно померли.
Він сказав мені: «Знаєте, я лише
недавно зрозумів, яку кривду ро-
бив матері. Вона дбала про нас,
а я лише докучав їй. Молодий був,
дурний».

Ми хотіли б, щоб дитина моментально реалізувала
нашу модель і наші задуми, але це неможливо. Кожна ди-
тина інша. Те, що при вихованні однієї, вдається легко
втілити в життя, з іншою, незалежно від наших старань,
не дає очікуваних результатів. Коли нам вдається впора­-
тися з проблемами, пов’язаними з однією дитиною, щось

13

починає непокоїти нас у поведінці іншої. Батьки живуть
у величезному напруженні, а їхня праця супроводжується
такими бурхливими емоціями. Тому деколи мама з татом
ухвалюють неправильні рішення, припускаються поми­-
лок. Думки щодо цього з’являються постфактум.

МОЯ ДИТИНА МАЄ
ВЛАСНИЙ ШЛЯХ ДО БОГА

Отож, з одного боку, можу розмірковувати, аналізувати
свої рішення, ухвалювати інші – усе це належить до моєї
компетенції. А з другого, на кожному етапі розвитку дити-
ни ключем до успіху є повага до її окремішности та індиві-
дуального шляху до Бога. Мусимо позбутися переконан­ня
в якійсь магічній силі батьківського впливу. Деколи люди
діють під впливом якоїсь категоричної вимоги: «Я мушу
йо­го змінити», «Він так не може», «Скажи йому щось». А ко-
ли батькам не вдається досягти бажаного, починають зви-
нувачувати себе: «Ми замало старалися». Забувають про
індивідуальні схильності дитини. «Не відвідує молодіжних
реколекцій? Катастрофа!» Не беруть до уваги, що синові
чи доньці взагалі може не підходити методика, яку вико-
ристовують під час цих занять. Є різні способи й стилі пе-
реживання віри. Мій власний стиль може бути цілком від-
мінний від стилю моїх дітей. Багато осіб, що належать до
мого покоління, дістали вдома дуже просте й щире релі-
гійне виховання. Деякі з нас беруть активну участь у житті
Церкви, закінчили богослов’я, стали членами різних мо-
литовних груп. Ця діяльність інколи ставала причиною не-
порозумінь із батьками, які не сприймали змін, що стосу-
валися способу проказування молитов чи їхнього підбору.
А навіть стежили за тим, щоб усе відбувалося саме так, як

14

їх навчили в дитинстві. Деякі батьки кажуть: «Мій син не
вірує». А насправді йдеться про те, що дитина не виконує
вимог, які їй висувають.

У душпастирстві родин зустрічаємо батьків, які звину-
вачують себе в тому, що їхні діти не вірять у Бога або що
їхня віра зовсім інша – можливо, не така ревна, – ніж їхня
власна. Здається, вони забули дуже важливу істину. Гос-
подь кожну людину любить просто-таки шаленою любов’ю.
Незалежно від того, чи її батьки релігійні, чи ні, чи вони
є зразковим прикладом, чи антиприкладом у цій сфері.
Бог усе одно боротиметься за кожну людину й знайде до
неї шлях. Чудово, якщо цим шляхом стануть батьки, але
так буває не завжди. Батьки повинні повірити, що Господь
любить їхню дитину та не дозволить їй занапастити себе.
Часом здається, що батьки не вірять у Божу любов і пово-
дяться так, наче мусять спасти свою дитину самі.

Бог спас нас і наших дітей. Ця правда, звісно,
не звільняє нас від обов’язку творчо й гарно
впливати на свою дитину. Слід лише дбати
про те, щоб не надавати своїм діям абсо-
лютного й спасенного характеру, бо ця роль
уже належить Богові.

Нерідко нас зворушують історії святих, які пережили на­
вернення. А вони ж походили з конкретних сімей, і їхні най-
ближчі, мабуть, по-різному ставилися до їхнього виб­ ору.

Дитина теж може переживати кризу віри.
Єдине, що можемо зробити в такій ситуації, –
це продовжувати спілкуватися з нею та мо­
литися.

15

ЗМІСТ

ДЛЯ КОГО ЦЕЙ ПОРАДНИК? ЗАМІСТЬ ВСТУПУ....................... 5

РОЗДІЛ 1. Які ми батьки?.............................................................. 9
РОЗДІЛ 2. Перш ніж з’явиться дитина....................................... 17
РОЗДІЛ 3. Вітаємо на світі.......................................................... 25
РОЗДІЛ 4. Про що просите Церкву для своєї дитини?............. 33
РОЗДІЛ 5. Дитина на Літургії...................................................... 39
РОЗДІЛ 6. Релігійність дитини.................................................... 51
РОЗДІЛ 7. Релігійність батьків і її значення для дитини........... 63
РОЗДІЛ 8. Молитва..................................................................... 75
РОЗДІЛ 9. Перше Причастя........................................................ 85
РОЗДІЛ 10. Католицьке виховання… як це робиться?........... 103
РОЗДІЛ 11. Віра на етапі бунту................................................. 125
РОЗДІЛ 12. Людина покидає батька й матір............................ 147

ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ.................................................................... 166