2111 Tsarytsia neba DEMO

цариця
неба і
землі



цариця
неба
і землі

апокрифи

2019

УДК 27-528
Ц 19

Цариця неба і землі. Апокрифи. Переклад з церковносл. Л. Федик; з пол. Н. Андрусів;
автори передмов Я. Мелькик ; о. А. Чировський. – Львів: Свічадо, 2019. – 112 с. : ілюстр.

ISBN 978-966-938-314-3

Чотири апокрифічні тексти – Протоєвангеліє Якова, Євангеліє Псевдо-Матея, Сло-
во Йоана Богослова на Успення Пресвятої Богородиці та Ходіння Пресвятої Богородиці
по муках – оповідають про події з життя Пречистої Діви Марії, які є частиною історії спа-
сення: Зачаття, Різдво, Введення у храм, Благовіщення, Втеча в Єгипет, а відтак Успення.

Для широкого кола читачів.

УДК 27-528

В оформленні використані ікони з Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького

На обкладинці вміщено фрагмент ікони Йова Кондзелевича «Вознесення»

Протоєвангеліє Якова, або Слово на Різдво Пресвятої Владичиці нашої Приснодіви Марії;
Слово Йоана Богослова на Успення Пресвятої Богородиці;
Ходіння Богородиці по муках
перекладені за:

Апокрифи і легенди з українських рукописів / Зібрав, упорядкував і пояснив др. Іван Франко. –
Т. І-V. Репринт видання 1896-1910 рр. – Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка,
2006.

Переклад з церковнослов’янської Люби Федик

Євангеліє Псевдо-Матея,
або Книга про народження благословенної Діви Марії та про дитинство Спасителя

перекладене за:
M. Starowieyskiego. –

Kraków, 2003.
Переклад з польської Наталії Андрусів

ISBN 978-966-938-314-3 © Видавництво «Свічадо», 2019

Апокрифи
і їхнє життя
в українському духовному

просторі

Чому апокрифічна література, ця, за висловом І. Франка, 1  В Україну
одного з чільних дослідників апокрифів в європейській науці, апокрифи почали
«космополітична ростина», пустила на українських літератур- проникати
них теренах таке глибоке коріння1, і чому вона виявилася такою майже відразу
принадною для українських книжників різних епох? Про це — після прийняття
трохи перегодом, наразі коротко про те, що таке апокрифи християнства
і псевдоепіграфи, а також про те, чому впродовж віків ці тексти водночас зі
були «улюбленою лектурою християн від Ірландії до Абіссин- священними й
ських гір і від Персії до Іспанії» (А. Гарнак), ба більше, «ледь чи літургійними
не кодексом віри» (О. Пипін, В. Спасович). книгами з Візантії
і з православних
Насамперед про тлумачення терміна апокриф, поняття слов’янських країн
багатовимірного, етимологічно і культурно-історично неодно- Болгарії та Сербії.
значного, ускладненого багатьма, зазвичай негативними перед-
судами.

У багатьох стародавніх релігіях апокрифи — це священні
книги, що містили таємне, езотеричне знання, доступне тільки
для посвячених у всі тайни культу та містерій. Авторство цих
текстів приписували богам, найбільшим і найславнішим мудре-
цям або знаменитим героям. Ті книги зберігали таємно в хра-
мах, звідси їх назва — biblia apocrypha (таємні книги) (від грецького

5

apocryphos — таємний). Як сокровенне знання, як явлена тайна
Христа, трактувалася апокрифічність в апостольський вік (Кол. 2,
2-3; Кол. 1, 26; Еф. 3, 8-10; 1 Кор. 4, 1; 1 Кор. 2, 6-7; Рим. 16, 25-26).

Для Отців Церкви й ранньохристиянських апологетів
апокрифи (Іринея Ліонського, Орігена, Євсевія Кесарійсько-
го, Атанасія Александрійського, Григорія Богослова, Климента
Римського, Кирила Єрусалимського, Єроніма Стридонського,
св. Августина) — це книги «підроблені», «неправдиві», «відре-
чені», твори сумнівного походження та анонімного авторства —
псевдоепіграфи, які потрібно скривати через те, що вони воро-
жі істині християнства. Апокрифи як книги сумнівні, фальшиві
трактуються і в найранніших індексах заборонених книг Схід-
ної та Західної Церков — в ухвалах Лаодикейського собору (363)
і в Декреті папи Ґеласія (ІV–VІ ст.).

Деякі дослідники також припускають, що термін «апо-
криф» на означення книг, не прийнятих до християнського
канону, може походити від гебрейського слова gänaz (ховати,
приховувати). Священні книги, вилучені з культу з огляду на їх
пошкодження, юдеї зберігали в спеціяльному сховищі (у ґенізі),
що був при синагозі, згодом виносили ці книги на кладовище
й закопували в могилу (т. зв. обряд «похорону Тори»). Вилучен-
ню підлягали також книги шкідливі за змістом.

Ця зміна семантики терміна пов’язана з першими спроба-
ми встановлення християнського канону, з процесом диферен-
ціяції богонатхнених книг та інших текстів ранньохристиянської
літератури, що претендували не раз на статус канонічних.

Апокрифами називають також книги, що ввійшли до
Александрійського канону Старого Завіту (Товита, Юдити, Вару-
ха, Єремії, 2-3 Ездри, 1-3 Макавеїв, Ісуса, сина Сираха, Мудрости,
Додатки до Книг Даниїла і Естери), але відкинені як недостовірні
кодифікаторами Ямнійського канону. Александрійський канон
збережено в Септуаґінті (грецькому перекладі Старого Завіту)
та Вульгаті (латинському перекладі Біблії Єроніма Стридонсько-
го), Ямнійський — у традиційній єврейській Біблії.

У новітні часи назвою апокриф обіймають ще цілий корпус
творів, зокрема тексти, створені з художньою метою, а також тво-
ри непевного походження та сумнівного авторства. Це, по-перше.
По-друге, твори, написані для пропаганди певних релігійних чи
ідеологічних течій, як-от: деїзму, масонства, вільнодумства, веге-
таріянства, New Age («Тибетське євангеліє», «Євангеліє миру»,
«Євангеліє вегетаріянців», «Євангеліє Водолія).

Якщо йдеться про християнські апокрифи, то, з доктри-
нального погляду, вони явище вельми неоднорідне. Їхні твор-
ці мали дуже різні цілі. Одні, як автори деяких найстарших

6

Богородиця Одигітрія з похвалою.
XVIII-XIX ст., походження невідоме

­апокрифічних євангелій, юдеохристиянських зосібна ­(«Євангеліє
євреїв», «Євангеліє ебіонітів», «Євангеліє Петра»), прагнули за-
фіксувати дійсну традицію про Ісуса Христа, себто мали ту ж
саму мету, що й автори богонатхнених книг. Інші, віддзеркалю-
ючи в своїх творах теологію раннього християнства, мали на меті

7

2  Див.: Apokryfy д­ октринальні інтереси — ортодоксійні або гетеродоксійні. Свід-
Nowego Testamentu. ченням того, що апокрифи не завжди творилися з єретичною
Ewangelie метою, є, зокрема, маріологія «таємних» книг, «Протоєвангелія
Apokryficzne. Cęść І. / Якова» передусім («велика апологія чистоти, невинности й ді-
Pod redakcja вицтва Марії, що випереджає не завжди ортодоксійні погляди
ks. M. Starowieyskiego. – в цій ділянці великого Орігена чи не менш великого Отця Цер-
Kraków, 2003. – кви, св. Йоана Золотоустого»)2. До слова, «Протоєвангеліє Яко-
S. 52. ва» впродовж віків втішалося особливою пошаною і любов’ю,
3  Цит. за: Иисус й особливим авторитетом. «Ні одна книга не вплинула так на
в документах релігійний світогляд Европи, як “стародавня історія Різдва Діви
истории. – Марії та Ісуса Христа”» (Е. Геннеке)3. «Жодна книга не мала та-
Санкт-Петербург, кого впливу, як ця, на історію християнських свят і на христи-
1998. – С. 273. янське мистецтво» (Е.  Ренан)4. Ще одні творці апокрифічного
4  Ренан Э. епосу керувалися локальними інтересами ранніх християнських
Христианская Церков або індивідуальними зацікавленням. Деякі переслідува-
церковь. – Москва, ли екзегетичні та катехитичні цілі, інші компонували свої твори
1991. – С. 273. з метою апології християнства. Проте чи не ­найбільше автори
апокрифів намагалися заповнити «білі плями» у Священній іс-
5  Франко І. Історія торії, відповідаючи на такі «питання побожної цікавости, на які
української зовсім не відповідала Біблія». «Побожна легенда» не залишила
літератури. Часть «без уваги майже ані одної особи, згаданої в Євангеліях», розпо-
перша. Від початків віла, «як жили і відки походили родичі Марії, як родився Ісус і як
українського провів дитячі літа, за що Його судили і куди дівали по смерти,
письменства до Івана яка була смерть Його матері, як жили, працювали та які муки
Котляревського // терпіли Його свояки, апостоли й ученики»5.
Франко І. Зібр.
творів: У 50 т. – Київ: Задовільняючи релігійні почуття побожного читача, апо-
Наукова, думка, крифи водночас таїли для нього немалий поваб і з естетичного
1983. – Т.40. – боку, попри їхню посутню відмінність від поетики канонічних
С. 159-160. текстів. Ось як розмірковують про особливості розгортання єван-
гельської історії в пізніших літературних текстах Сергій Аверин-
6  Аверинцев С.С. цев та Олександр Мень. «Четверо давніх авторів виклали її дуже
Риск и неизбежность стисло, з лакунами, що тривожать нашу уяву, із загадковими за-
пересказа // Мень А. мовчуваннями, а найперше — не дозволяючи собі жодних моти-
Сын Человеческий. – вацій, навіть оціночних епітетів. Кожне їхнє слово наче занурено
Москва, 1991. в мовчання, вмивається мовчанням, як острів — океаном. Те, що
вони оповіли, вимагає тлумачів, але свого тлумачення не містить.
Що може бути менш подібне на звичайну релігійну літературу,
наприклад, на традиційні житія святих? Там-то все пояснено,
розтлумачено, там на кожному кроці ніби розставлені дорожні
вказівники, що повідомляють, яка дорога веде до раю, а яка до
аду, там за кожним героєм і його антагоністом указані мотиви.
В Євангеліях — нічого схожого?

Ось, що Ісус “во время оно” зробив, ось, що сказав. І крап-
ка» (С. Аверинцев)6.

8

У богонатхнених книгах немає «жодних прикрас, жодних 7  Мень А. Мировая
перебільшень, жодних намагань проникнути за заслону тайни духовная культура.
незбагненної, як у колоєвангельській, парабіблійній літературі Христианство.
того часу. Подібно до біблійних книг, новозавітні книги напи- Церковь. Лекции
сані з такою ж лаконічністю, з такою ж цнотливістю, з такою ж и беседы. – Москва,
обережністю» (О. Мень)7. 1995. – С. 236.

Різняться апокрифи від свого літературного джерела — 8  Фокин А. Учение
Святого Письма — і прозаїчністю, приземленістю оповіді при о богодухновенности
розгортанні сюжету євангельської історії, домінантою наратив- Священного Писания
ного елементу над теологічним. в Древней Церкви
(І-V вв.) // Альфа
І ще про одну грань проблеми. Естетична відмінність «та- и Омега. – 2003. – №2
ємних» книг від текстів Святого Письма закодована й у феноме- (36). – С. 64.
ні богонатхненості останніх, у процесі творення яких «турбота
Святого Духа поширювалася аж до окремих букв і складів Свя- 9  Мень А. Мировая
того Письма, за якими скрито таємний духовний смисл»8. Біблія, духовная культура.
за словами Н. Фрая, «абсолютно очевидно є щось “більше”, ніж Христианство.
просто літературний твір». «Наші чотири канонічні Євангелія Церковь. Лекции
безкінечно, я б сказав, абсолютно переважають всю апокрифічну и беседы. – С. 236.
літературу разом узяту. Який літературний смак! Яке поетичне
чуття! Які наукові дані могли керувати церковною свідомістю
того часу? Нічого цього не було! А була дія духу, який безпомил-
ково підказав їм, що є безсмертним», — міркує також О. Мень,
підкреслюючи, що натомість давні апокрифи — лише творіння
культури. «Вони відображають тільки свідомість людей, пошуки
людей, фантазії людей. І коли ми ставимо їх поруч із каноніч-
ними Євангеліями, бачимо, що в цих Євангеліях є й історія, і ав-
торські особливості, і елементи авторської уяви, мова. Але вони
незрівнянні. Тому що, на відміну від апокрифів, які віддзерка-
лили історію людства, справжні чотири Євангелія віддзеркали-
ли Христа, віддзеркалили Боголюдину, віддзеркалили те світло,
що йде від Нього. І тому вони виявилися настільки неподібни-
ми, настільки переважали всю ту літературу, котра немовбито
копошилася навколо них. Вони справжні. Ще Ґете говорив, що
для нього Євангеліє справжнє тому, що в ньому, неначе в сонці,
світить образ Христа. В апокрифах він так не світить, він дуже
приглушений, затемнений»9.

До того ж апокрифи, з естетичного погляду, подібно як
і з доктринального, явище вельми неоднорідне. Поруч із оповід-
дю, розрахованою на «низового» читача, «несуразними» чудесами,
вульгаризацією канонічних текстів, в апокрифах чимало символіч-
них, глибоко поетичних картин, які безмірно хвилювали побож-
ного читача, заторкували дуже чутливі струни в його душі. Таких,
приміром, як велична картина космічної тиші, що знаменує на-
родження Ісуса Христа в «Протоєвангелію Якова». Чи ­знаменитий

9

10 «Гимн про душу» («Пісня про
перлину») з гностичних «Діянь
апостола Томи», джерело не одно-
го твору у світовому письменстві.
В  українському, зосібна, він от-
римав голосне відлуння в леґенді
про Євшан-зілля в «Галицько-Во-
линському літописі», а відтак че-
рез літописну леґенду в Франко-
вій поемі «Ор і Сирчан» і в поемі
Миколи Вороного «Євшан-зілля».
Або прекрасний гимн про Христа
в гностичних «Діяннях апостола
Йоана». Христос у цьому гимні,
пише Сергій Аверинцев, «не тіль-
ки Спаситель світу, всеціло бла-
гий, світлий і чистий, Він і сам
потребує спасіння, просвітлення,
“возз’єднання”, котре несе людям.
Він не тільки суб’єкт, але й об’єкт
акту спасіння…». Утім, до цього
тексту так само можна протягну-
ти українську літературну ниточ-
ку. Маю на увазі «Одержиму» та
«Проклятя Рахилі (Апокриф)»
Лесі Українки.

До того ж, і це, либонь,
одна з найпосутніших причин
популярности апокрифів у хри-
стиянському духовному просто-
рі в мандрівці віків, у них діяв
елемент символу й прообразу,
дуже сильний і в самому христи-
янському віровченні. Побожний
читач «безумовно вірив усьому
написаному, із небажанням, усу-
переч апостольському слову, ви-
пробувати дух Писання» (М. Ти-
хонравов). Як зауважує слушно
А.  Наумов, «навіть стягуючи
сакральне в конкретну дійсність,
апокриф чинив це на взірець і на
подобу образів Святого Письма
й обрядової літератури»10.

Іван Руткович. Богородиця.
Фрагмент ікони Пристоячі жінки.
Кін. XVII ст., с. Нова Скварява

Для підтвердження цих міркувань звернімося, зокрема, до 10  Naumow A.
символіки окремих сюжетів «Протоєвангелія Якова». Так, у храмі, Apokryfy w systemie
куди трирічну Марію відвели Йоаким та Анна, вона г­ одувалась literatury cerkiewno­
особливою їжею (манною небесною, солодкою), яку їй приносив słowiańskiej. –
ангел.. «Ця згадка — не лишень ще одна фантастично-чудесна Wrozław, 1976. – S. 8.
деталь, з нею — уявлення про “особливе” тіло і “особливе” ті-
лесне життя матері Христа. Автор “Протоєвангелія” переніс на 11  Див.: Апокрифы
Марію ті ідеї, що розроблялися в християнстві ІІ ст. стосовно древних христиан:
до образу Христа. Вже в Євангелію від Йоана Ісус мовить сво- Исследование, тексты,
їм учням, відмовляючись від їжі: “... Їстиму я їжу, незнану вам”. комментарии. –
Учні тоді заговорили один до одного: “Може, хтось приніс Йому Москва, 1989. –
їсти?”. “Їжа моя, — каже до них Ісус, — волю чинити того, хто С. 116.
послав мене, і діло Його вивершити” (Йо. 4, 32-34)». Щоправда,
продовжує І.  Свєнціцька, яка звернула увагу на паралельність
цих місць, «відмова Ісуса від їжі має метафоричний характер, але
в  гностиків існувало вчення про особливий спосіб харчування
Ісуса, пов’язаний з особливою нелюдською тілесністю»11.

Отож у «таємних» книгах українські письменники знахо-
дили цікаві сюжети, глибоку символіку, а також чимало концеп-
тів для розгортання власних філософських і богословських ідей.

Тепер детальніше про те, хто саме з українських книжників
черпав із апокрифічної криниці. На сліди «таємних» книг на-
трапляємо у величезному корпусі текстів українських книжни-
ків, починаючи від тих, що постали на світанку нашого письмен-
ства. Так, на сліди апокрифів натрапляємо у «Слові про Закон
і Благодать» митрополита Іларіона, «Повісті минулих літ» преп.
Нестора, «Ходінні до Святої Землі» ігумена Данила, «Молінні»
Даниїла Заточника, «Слові о полку Ігоревім», у проповідях Ки-
рила Турівського і в текстах Клима Смолятича, у «Сказанію про
Бориса і Гліба» і в «Слові о Лазаревѣ воскресеніи».

Відтак — у посланнях Івана Вишенського і в «голосній книж-
ці» Стефана Зизанія про антихриста, у численних гоміліях ХVІІ–
ХVІІІ ст., як у текстах безіменних, не надто вчених авторів, так
і в «Перлі многоцѣнному» Кирила-Транквіліона Ставровецького,
в його ж «Євангелію учительнім», у «Ключі разумѣнія» та в «Небі
новому» Іоаникія Ґалятовського, у збірнику проповідей Антонія
Радивиловського «Огородок Маріи Богородицы» і в книзі чудес
Богородиці «Руно орошенноє» Димитрія Туптала. Знаки «почи-
танія» «таємних» книг бачимо у творців багатьох українських
драм того ж періоду, як ось: «Банкет духовний», «Алексѣй, Божій
человѣк», «Комедія на Рождество Христово», «Іосифъ патріарха»,
«Слово о буреню пекла». Не вбереглися від впливу апокрифів
й автори акафістів, інших духовних пісень, зокрема й тих, що
ввійшли до «Богогласника». Апокрифічні молитви й з­ амовляння

11

12  Див. детальніше: потрапляли навіть до «Требників», зокрема до найдавніших
Мельник Я. Іван (Стрятинського 1606 р., Львівського 1644 і 1645  рр., Київського
Франко й biblia (Петра Могили) 1646 р.). Оригінальну рецепцію «таємних» книг
apocrypha. – Львів: маємо в Івана Величковського і в Григорія Сковороди.
Вид-во УКУ, 2006.
У новішій літературі «цікаве свідоцтво переходу і перетво-
рювання апокрифічних мотивів» — «з книжок — в уста народні,
а відси […] до поета» (Іван Франко) спостерігаємо в «Народній
Біблії» Степана Руданського, переспів апокрифічної леґенди
про Тиберія — у Юрія Федьковича, зв’язок із апокрифічною
­есхатологією, зосібна з одним із найпопулярніших апокрифів на
українських літературних теренах, із «Ходінням Богородиці по
муках», простежується вельми виразно в «Енеїді» Івана Котля-
ревського та в «Куліші у пеклі (Староруській поемі Панька Не-
брехи») Пантелеймона Куліша, із маріологією «таємних» книг —
у «Марії» Тараса Шевченка. Потрапили в полон апокрифів Леся
Українка («Одержима», «На полі крови», «Прокляття Рахілі
(Апокриф)», «Що дасть нам силу? (Апокриф)»), Микола Воро-
ний (поема «Є­ вшан-зілля»), Павло Тичина («Скорбна мати»),
Наталена Королева (Quid est veritas? [«Що є істина?»]) та багато
інших українських митців.

Апокрифи «дивовижною луною відбилися» у багатьох
творах Івана Франка, дарували йому безліч прекрасних моти-
вів і образів. В «апокрифічному» корпусі художніх текстів Івана
Франка, як у дзеркалі, ясніє велегранна постать поета-книжника,
поета-інтелектуала12.

Комунікація української літератури з «таємними» книга-
ми в мандрівці віків, ціла галерея українських книжників різних
епох, тексти яких більш чи менш помітно забарвлені апокрифіч-
но, промовисто засвідчують відкритість української літератури
як культурологічного явища, а також є свідченням книжного ха-
рактеру української словесности, єдности і безперервности наці-
ональної літературної традиції впродовж віків, зрештою, релігій-
ного характеру українського письменства.

Ярослава Мельник

доктор філологічних наук

12

Культ Марії 1  Більше довідатися
і апокрифи. про апокрифи та
їхній вплив на
Історичні і богословські аспекти українську культуру
можна з п’ятитомного
Термін «апокриф» у грецькій мові означає «прихованість», видання апокрифів
тобто «таємність» певних писань. Це слово має різні значення Івана Франка (1896-
щодо Старого та щодо Нового Завіту1. Від 200 р. до Р.Х. і 100 р. піс- 1910) з обширним
ля Р.Х. зродилося багато сакральної літератури апокаліптичного вступом Автора.
характеру Старого Завіту. Після зруйнування Єрусалимського Передмови до цих
храму (70 р. по Р.Х.) равини зібралися в Ямнії2, щоб вирішити томів передруковані
різні питання практичного юдаїзму, які постали після втрати у Зібранні творів
центрального елементу — Святині з її приписаними жертвами. Івана Франка в 50-
Цей же собор згадані апокаліптичні твори відкинув і заборонив ти томах (Київ:
їх поширення у майбутньому. У цих століттях також постали Наукова думка, 1983,
певні твори, написані не єврейською, а грецькою мовою (напри- том 38). Репринтне
клад, Книга Мудрости Соломона), які вважали частиною Свято- видання Франкового
го Письма. Походили вони найчастіше з Олександрії, де  жила кодексу апокрифів
велика єврейська (значною мірою грецькомовна) діяспорна гро- здійснено 2006 року
мада. Після Ямнійського собору ці книги равини також вилучи- до 150-ліття від
ли з канону. Серед ранніх християн про ці писання побутували дня народження
різні суперечки. Врешті не всі питання були узгоджені, і тому Івана Франка. Див.:
Католицька Церква в латинському перекладі Святого Письма – Апокрифи і легенди
Вульґаті — зберегла деякі зі згаданих творів. Православний Схід, з українських
вважаючи Септуаґінту — «переклад сімдесяти», який довер- рукописів / Зібрав,
шений два століття до Р. Х., — натхненним перекладом, також упорядкував і
пояснив др. Іван
Франко. – Т. І-V.
Репринт видання
1896-1910 рр. –
Львів: Львівський
національний
університет ім.
І. Франка, 2006.

13

2  Собор равинів не ­відкинув усіх тих писань, хоч ці дві вітки Церкви у своїх ста-
90-го року після розавітних канонах мають незначні відмінності. Протестантська
Р. Х., що відбувся у реформація, не прив’язуючись до Традиції Церкви, підійшла
палестинському місті до питання більш раціонально, вилучаючи всі твори (і частини
Ямнії; тоді узгоджено творів), яких не прийняли до єврейського тексту Старого Заві-
канон Старого ту, і назвала ці всі писання терміном «апокрифа», тобто писання
Завіту. – Прим. ред. «приховані, таємні, або й складні для розуміння».

3  Мураторійський Існують дві основні категорії новозавітних апокрифів. На-
фрагмент, або самперед  — єретичні твори різних авторів; ці тексти переваж-
Мураторіїв канон – но містять очевидний дуалізм, коли духовний світ не може мати
список книг Нового нічого спільного з матеріяльним, який не був створений Богом
Завіту латинською і з  якого людині треба визволитися через таємне вчення. Ним
мовою, укладений нібито володіє тільки духовна еліта, якій відома «вища» правда,
не пізніше 170 року що відкриває безпечний шлях до чисто духовного світу. Це осо-
по Р. Х. Назва бливе знання — грецькою «гнозис» — дало назву цим різним ду-
«Мураторіїв» алістичним єресям, які отримали загальну назву «гностицизм».
походить від імени Існували як старозавітні, так новозавітні види гностицизму.
Людовіка Мураторі,
який першим До другої категорії новозавітних апокрифів належать
відкрив цей список тексти не завжди єретичні, але такі, що за часом написання не
у Міланській могли потрапити до канону Нового Завіту. Він установлювався
бібліотеці й впродовж кількох століть. Уже наприкінці II ст. і св. Іриней Лі-
опублікував його онський, і текст, знаний як Мураторійський фрагмент3, подають
1740 року. – списки майже всіх книг, що сьогодні визнані як такі, що нале-
Прим. ред. жать до новозавітного канону. Всі 27 книг, які сьогодні складають
Новий Завіт, Церква прийняла до канону до кінця IV ст. Цікаво,
що християнський Схід довго не довіряв Книзі Одкровення, але
до кінця V ст. таки прийняв її до канону. Втім, це єдина Книга
Нового Завіту, тексти якої у Східних Церквах не зачитують під
час богослужень.

До таких писань, які не єретичні, а запізно написані, на-
лежить «Протоєвангеліє Якова». Текст постав у другій половині
II ст. У цьому творі, часом дещо фантастичному, немає очевид-
них єресей. Тому, хоч цей текст ніколи не входив до числа Книг
Нового Завіту, все ж він значно вплинув на літургійний рік. На-
приклад, свята Різдва Пресвятої Богородиці та Введення у храм
Пресвятої Богородиці, як і вшанування її батьків свв. Йоакима
й Анни, походять із цього твору. Позначилися мотиви з «Прото-
євангелія Якова» і на літургійних текстах, пов’язаних із Богоро-
дицею чи з її батьками, і на проповідництві, і на християнській
іконографії тощо.

«Протоєвангеліє Якова» складається з трьох частин, кожна по
вісім розділів. Перша розповідає про Йоакима й Анну та про на-
родження Марії. Друга — про життя Марії в Єрусалимській Свя-
тині та одруження з удівцем Йосифом. Третя – про н­ ародження

14 Йов Кондзелевич. Знамення Богородиці.
XVII-XVIII ст., с. Богородчани

15

4  Див.: Ярослава Ісуса Христа. Очевидно, написання цього твору мало на меті
Мельник. доповнити різні деталі про життя Богородиці. З опису Зіслання
Апокрифічний Святого Духа в Книзі Діянь (1, 14) знаємо, що Богородиця пере-
код українського бувала разом з апостолами. Це ж свідчить про пошану Матері
письменства. – Спасителя. Тож цілком природно, що Марія посідала важливе
Львів: Український місце серед першого покоління християн, і вірні хотіли більше
Католицький дізнатися про неї та про народження Ісуса. З уміщених у цьо-
Університет, 2017. му виданні Богородичних апокрифів тільки цей текст (хоч він
не  ввійшов до канону Нового Завіту) Церква вважає прийнят-
5  Jan Gijsel, Rita ним для читання і для тлумачення вірним. Навіть великий отець
Beyers, Libri Церкви св. Григорій Ниський у IV столітті цитує «Протоєванге-
de Nativitate Mariae ліє Якова» у своїй Гомілії на Різдво Христове. Відтоді й до сьогод-
(Turnhout: Brepols, ні елементи з «Протоєвангелія Якова» входять до писань і про-
1997) 2 vols. повідництва як Католицької, так і Православної Церкви4.
Pseudo-Matthaei
Evangelium. Textus Так зване «Євангеліє Псевдо-Матея», або «Книга про наро­
et Commentarius, дження благословенної Діви Марії та про дитинство Спасите-
xvi † 520 pp. Libellus ля»,  — це далеко пізніший текст. За дослідженнями Яна Ґізеля
de Nativitate Sanctae й Рі­ти Беєрс5 (Ґізель науково опрацьовував цей текст понад трид-
Mariae. Textus et цять років) цей твір треба датувати початком VII століття. Ґізель
Commentarius, 456 pp. також переконаний, що «Євангеліє Псевдо-Матея» — це перероб-
Corpus Christianorum ка зі значними додатками латинської версії «Протоєвангелія Яко-
Series Apocryphorum ва». В ньому з’являються елементи, які досить чітко представля-
9 & 10. ють уявлення людей про аскетичне життя, що сформувалися під
впливом монашого правила св. Венедикта6, особливо коли йдеть-
6  Св. Венедикт ся про майже монаше життя Діви Марії в Єрусалимській Святині.
Нурсійський (480-
547) – автор монашого Розпочинається «Євангеліє Псевдо-Матея» листуванням Хро­
уставу, укладеного ма­ція і Геліодора з великим знавцем Святого Письма св. Єро­ні­
на основі монаших мом. Насправді ж спілкування між згаданими особами було не-
правил св. Василія можливе з огляду на те, що «Євангеліє Псевдо-Матея» написане
Великого та св. кілька століть після їхньої смерти. Весь твір складається із 42 роз-
Касіяна. – Прим. ред. ділів, з яких тут уміщено перших 24. Це не позначилося на вар-
тості перекладу, бо з 25-го розділу до кінця «Псевдо-М­ атей»
базується на «Євангелії Томи про дитинство Ісуса». Якщо в «Про-
тоєвангелії Якова» є лише деякі фантастичні елементи, то  в
«Євангелії Псевдо-Матея» з’являються дракони, леви, леопарди
і навіть деякі забобонні сюжети. Євсевій Кесарійський, перший
історик Христової Церкви, ще в IV столітті відкинув цей текст
як надзвичайно небезпечний. У VI ст. з’являється Ґеласіянський
Декрет як підсумки Римського собору 300 р., де також засудже-
но це Євангеліє. «Псевдо-Матей» разом із іншими апокрифами
входив до списку заборонених Церквою текстів в Ізборнику Свя-
тослава 1073 р.

Очевидно, всі ці заборони вказують на тривалу популяр-
ність апокрифів. Навіть деякі видатні українські проповідники

16

впродовж століть використовують поодинокі сюжети з цього
твору. Тому, пильнуючи чистоту Христової віри, Церква щора-
зу мусила засуджувати та забороняти різні писання. Все ж таки
дві повитухи, Захель і Саломея, згадані в 13-ому розділі «Псев-
до-Матея», потрапили до традиційної ікони Різдва Христового,
де вони зображені переважно у нижній частині композиції.

У 18-ому розділі «Псевдо-Матея» дволітній Ісус каже:
«Не  думайте, що я дитятко, я бо завжди був дорослим чолові-
ком. Потрібно, отже, щоб всі дикі тварини злагіднилися переді
мною». Втім, не тільки тварини, а й рослини слухають малого
Ісуса; у 20-ому розділі Він наказує високій пальмі схилитися і
подати Його матері свої плоди. Цей сюжет про пальму, до речі,
міститься також у мусульманському Корані. Великий Отець Цер-
кви св. Максим Ісповідник (580 — 662) відкидає всі твори, в яких
ідеться про будь-які чуда Христові перед Його поверненням до
Назарету й  хрещенням від Йоана. Властиво, найцінніший твір
першого тисячоліття про Богородицю — це приписане Макси-
мові Ісповіднику «Життя Пресвятої Діви».

«Ходіння Богородиці по муках» чи не найбільш контро-
версійний, однак цікавий текст. Тема життя після смерти завжди
непокоїла людей. Сьогодні можна віднайти багато видань, які
розповідають про те, що пережили особи, які зазнали клінічної
смерти, а потім несподівано повернулися до життя. Вони опо-
відають про свої пережиття тут, біля свого тіла (переважно над
ним), і також на тамтому світі. У більшості таких розповідей
ідеться про відчуття і споглядання надзвичайної краси, любови
тощо. Розповіді про страшні пережиття і муки пекла трапляють-
ся зрідка, хоча існують і такі свідчення. Але всі вони походять
від людей, які перебували в потойбічному світі дуже короткий
час, щонайбільше кілька хвилин. Отже, ніхто з нас не може знати
напевно, як у деталях виглядатиме вічність. Саме тому постають
різні твори, що описують людські уявлення про загробне життя:
«Одисея» Гомера, «Енеїда» Верґілія, «Божественна комедія» Дан-
те та багато інших творів, зокрема й есхатололічні апокрифи.
Саме тому й постає «Ходіння Богородиці по муках».

В епоху, що не знала друкованих видань, ЗМІ та інтерне-
ту, такі страхаючі твори задовольняли людське зацікавлення
та захоплювали уяву. Цей твір, як усі апокрифи поза каноном
Святого Письма, містить певні небезпеки з кількох причин. На-
самперед трапляється, що не достатньо освічені особи можуть
дослівно інтерпретувати такі твори і трактувати їх на рівні з Бо-
жим об’явленням. У «Ходінні Богородиці по муках» є також
єретичні поняття. Потойбічне життя у творі представлене в ма-
теріяльній площині (а не духовній), а пекло видається місцем

17

з ­географічними ­межами, а не станом душі, яка страждає духов-
но через відкинення Божої любови. Також у тексті висловлено
думку, що душі від Пасхи до Вознесення через заступництво Бо-
городиці виходять з пекла, до якого мусять знову повертатися.
Отож цей текст треба розуміти як свідоцтво уявлень тогочасних
людей про пекло, і не приймати його як духовний авторитет.

«Слово Йоана Богослова на Успення Пресвятої Богороди-
ці» не писав четвертий єванелист, подібно як «Протоєвангеліє
Якова» не писав Яків, брат Божий, і «Євангеліє Псевдо-Матея»
не є твором євангелиста Матея (що, зрештою, зрозуміло із заго-
ловку). В давнину автори не завжди підписували свої твори влас-
ними іменами, а також часом додавали імена визначних осіб.
Найдавніші писання про Успення Богородиці дійшли до нашо-
го часу у фрагментах, вірогідно, з кінця V ст. Збереглися також
два тексти грецькою мовою з кінця V або початку VI ст. У творі
Псевдо-Діонісія Ареопагіта «Про імена Божі» є згадка про те, як
апостоли споглядали тіло, в якому колись перебував Бог. Най-
давніша грецька проповідь про Успення належить Митрополи-
тові Солунському Йоанові з початку VII століття. Не виключено,
що саме тому «Слово на Успення» приписане Йоанові, а звання
Богослова якось додали. Також зберігаються проповіді на Успен-
ня святих Модеста Єрусалимського, Андрея Критського, Гер-
мана Константинопольського, Йоана Дамаскина та інших. Ці-
каво, що перша повна біографія Пресвятої Богородиці «Життя
Пресвятої Діви», яку більшість науковців приписують великому
Отцю Церкви Максимові Ісповіднику, не вказує на безпосеред-
ній вплив «Слова Йоана Богослова» на цей текст.

Від XVIII століття й далі проповідь Йоана Солунського
й  «Слово Йоана Богослова на Успення Пресвятої Богородиці»
стають у грекомовному світі найбільш поширеними текстами
про кінець земного життя Матері Божої. У західному світі латин-
ська версія цього твору, у якій наратором є сам апостол Йоан Бо-
гослов, збереглася в понад тисячі рукописів. Латинський текст
під назвою «Transitus Mariae» не в усьому однозгідний із грець-
ким текстом, який через староболгарську й церковнослов’янську
мови перейшов до Руси. Та найголовніші елементи однакові: Бо-
городиця наперед приймає вістку про перехід до вічного життя,
з’являються апостоли, принесені хмарами з різних країн, разом із
деякими іншими святими (крім одного, який запізнився). Прихо-
дить Ісус, простягає руку й приймає душу своєї Матері. Апосто-
ли відправляють похорон тілу Богородиці. Під час похоронної
процесії до мар підходить єврей, який не вірить у Христа, щоб
зневажити тіло Богородиці, але ангел йому відтинає руки, які
апостоли пізніше зцілюють. Після трьох днів апостоли відкрива-

18

ють гріб Марії у Гетсиманії і виявляють, що він порожній. Тіла
померлої немає, натомість лишаються два елементи її одежі, які
стають святими реліквіями, а їх вшанування відображене у цер-
ковному календарі окремими споминами. Згадка про збережен-
ня ризи Богородиці у Влахернській Церкві в Царгороді вказує на
пізнє авторство тексту. Сюжети цього апокрифу присутні в іко-
нографії празника Успення та в його літургійних т­ екстах.

Як ставитися до цих Богородичних апокрифів?
Ці апокрифи не увійшли до канону Святого Письма зі слуш­
них причин, але вони вказують на превелику любов вірних до
Богородиці та їхнє бажання якнайбільше про неї знати. Апокри-
фи також є літературними творами, тому в них часом присутні
елементи фантастичні, або принаймні дещо перебільшені. Втім,
читаючи ці тексти, ми ще раз пересвідчуємося у глибинному ду-
ховному авторитеті і закоріненості культу Богородиці у релігій-
ній культурі.

Отець доктор
Андрій Чировський

19

1  Див. Бут. 12-23. Протоєвангеліє Якова,
або Слово на Різдво

Пресвятої Владичиці нашої Богородиці
і Приснодіви Марії

І. У  рік перепису дванадцятьох поколінь Ізраїля
був дуже багатий Йоаким, і приніс він дари свої Госпо-
деві, кажучи в собі: «Нехай буде те, що від мого імени,
всім людям, а  те, що за відпущення моє,  – Господеві
Богу моєму, задля очищення мого». Наблизився-бо ве-
ликий день Господній, і  принесли сини Ізраїля дари
свої. І  став перед ними Рувим, і  мовив: «Не годиться
тобі наперед приносити дари свої, бо ти не дав потом-
ства в  Ізраїлі». І  Йоаким дуже засмутився, й  пішов до
дванадцятьох поколінь Ізраїля, мовлячи в собі: «Нехай
побачу, чи я один не дав потомства в Ізраїлі». І шукав,
і  віднайшов усіх праведників, що воскресили потом-
ство в  Ізраїлі. І  згадав він патріярха Авраама, як  на-
прикінці життя дарував йому Господь Бог сина Ісаака1.

Благовіщення і зачаття св. Анни.
XVI ст., с. Любині



2  Число 40 у Святому І  дуже засмутився Йоаким, і  не показався жінці своїй
Письмі вживається Анні, а пішов у пустелю та збудував собі хатинку, і по-
часто як символ стив 40 днів і 40 ночей2, кажучи: «Не зійду ні на їжу, ні
особливої посвяти на пиття, доки не навідає мене Господь Бог, і буде мені
та випробовування. молитва їжею та питтям».
Див., наприклад,
Бут. 7, 4. 17; Мт. 4, 2. ІІ. А жінка ж його Анна через двояку журбу суму-
вала та через двоякий плач ридала: «Сумую через удо-
3  Див. 1 Сам. 1, 6. вицтво своє й плачу через бездітність мою». Настав ве-
ликий день Господній, і каже їй Юдита, раба її: «Доки
мучитимеш душу свою? Ось наблизився великий день
Господній, не слід сумувати, візьми-но цю хустку,
яку дала мені господиня, оскільки не годиться мені її
пов’язати, бо раба я, а  вона [хустка] царського вигля-
ду». І мовила їй Анна: «Відійди від мене, бо я цього не
робитиму, Господь Бог мій дуже упокорив мене. [...]»
Юдита, раба її: «Доки упокорюватимеш душу свою?
Чому ти не послухала голосу мого? Що є більшим від
цього прокляття, Бог бо замкнув лоно твоє3, щоб ти не
змогла дати плода в Ізраїлі!» І дуже сумна була Анна,
і зняла вона одежу свою скорботну та пішла в сад свій
погуляти. І побачила вона лавр, і сіла під ним, і моли-
лася до Бога, кажучи: «Боже отців наших, благослови

22 Йов Кондзелевич. Благовіщення Йоакима.
XVIII ст., с. Вощатин

мене та почуй моління моє, як Ти благословив лоно 4  Див. Пс. 1, 3.
Сари і дав їй сина Ісаака!»
5  «Анна самітня
ІІІ. І,  глянувши на небо, вона побачила на лаврі в саду Господеві
пташине гніздо, і заридала, промовляючи в собі: «Гір- молилася і прийняла
ко мені, до кого я уподібнилась, і хто мене народив або від Нього
ж чиє лоно привело мене! Бо я проклята народилася таїнственний рай –
перед синами Ізраїля, і вони ганьблять мене та глузу- всеблаженну Діву
ють з мене, вигнали мене зі святині Господа мого. Гірко Марію, в якій мало
мені, до кого я уподібнилась? Ні до птиць, бо й птиці бути насаджене
небесні плодовиті перед Тобою, Господи! Ні до звірів дерево життя
земних, бо й звірі земні плодовиті перед Тобою, Госпо- вічного – Христос.
ди! Ні до вод я не уподібнилася, бо води ці плодовиті Задля цього
перед Тобою, Господи, бо хвилі, вщухаючи й розсипа- вона непорочно
ючись, Тебе благословлять, Господи. О горе мені, до зачинається
кого я уподібнилася? Не уподібнилася я ні до цієї зем- і непорочною
лі, бо земля приносить свої плоди повсякчас4, і  вони зостанеться навіки».
Тебе благословлять, Господи!»5 Стихира вечірні
Посвяття Зачаття
IV. І ось ангел Господній став перед нею, мовлячи: Пресвятої Богородиці
«Анно, Анно, почув Господь молитву твою, зачнеш і на- св. Анною,
родиш, і буде благословенне потомство твоє по всьому на «Господи,
світі». І сказала Анна: «Живий Господь Бог мій! Якщо ж взиваю я».

Йов Кондзелевич. Благовіщення Анни. 23
XVIII ст., с. Вощатин

Зміст

Ярослава Мельник 5
Апокрифи і їхнє життя
в українському духовному просторі

о. Андрій Чировський 13
Культ Марії і апокрифи.
Історичні і богословські аспекти

Протоєвангеліє Якова, або Слово на Різдво 20
Пресвятої Владичиці нашої Богородиці
і Приснодіви Марії

Євангеліє Псевдо-Матея, або Книга 40
про народження благословенної Діви Марії
та про дитинство Спасителя

Слово Йоана Богослова на Успення 74
Пресвятої Богородиці

Ходіння Богородиці по муках 86