reklama_kana_ljutyj_02_17

№2 лютий 2017 www.svichado.com

“Кана” – Ваш журнал
на 2017 рік!

Передплатити журнал можна з будь-якого місяця!

У передплаті — дешевше!

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ ЖУРНАЛУ “КАНА” НА 2017 РІК*

1 міс. 3 міс. 6 міс. 11 міс.
18,77 грн 56,31 грн
112,62 грн 206,47 грн

* без урахування вартості приймання передплати
Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити
до 15 числа поточного місяця в будь-якому відділенні поштового зв’язку.

Також ви можете оформити передплату за посиланням:

presa.ua/kana.html

g`opnxrJln dn j`mh

Тем, про які можна писати, говорити, сперечатися – безліч.
І кожна по-своєму актуальна. Тоді чому саме зараз пишемо
у “Кані” про крадіжки? Винувата пісня “Нам пороблено”, яка
остаточно переконала взятися за тему, яку ми розглядали на
редколегіях не один раз. Ми годинами розмовляли про нашу
зіпсовану совком ментальність, що державне – значить, “нічиє”, про це
суперечливе як-не-як твердження, що в нас “крадуть всі”.

Хтось каже одразу – це неправда, а хтось – “так є”. Хтось показує
пальцем на “інших”, хтось дивиться найперше на себе. А є такі, що запи-
тують: “А навіщо про це писати в християнському журналі для родини?”
Ну, може тому, що, як каже пан Ярослав Рущишин, “не часто чую в церкві
проповіді про «не кради». Багато уваги приділяють іншим гріхам, а про
цей не говорять”.

Ось ми й поговорили про цей гріх з богословом і менеджером в одній
особі, Володимиром Хіцяком. Правда, розмова відбулася в кав’ярні, а не
в церкві, але, може, і там її почують, і частіше говоритимуть про те, що
“завжди, коли людина бере щось без згоди власника, вона краде: онлайн
чи в реальності” та що крадіжка є й тоді, коли “особа виробляє фальшиву
субсидію, «неправильну» пенсію чи інші пільги”.

Насправді, непроста для нашого суспільства тема... Але вкрай потріб-
на для обговорення, в тому числі й у наших церковних спільнотах. На-
сичену розмову з паном Володимиром доповнює коментар отця Ореста
Фредини та думки людей бізнесу, які на щодень мають справу з проя-
вами совкової ментальності, що “якщо щось не своє, то значить, нічиє,
можна оприбуткувати”. Напишіть нам, що Ви про це думаєте?

А якщо Ви не матимете настрою читати про проблеми нашого сус-
пільства, то заряд позитиву отримаєте від зустрічі з сім’єю Ореста та
Марії Геваків та розповіді про творення власного туристичного бізнесу
від Ігоря Губіліта.

Це журнал для Вас і про Вас!
Запрошуємо до “Кани”!

P. S. І ще, обов’язково зіграйте в шахи! Чому це важливо – в розповіді
Дзвінки Матіяш на стор. 46.

Від імені редакції

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 3

oepkhmh quPdmhu nŠ0Pb

4 КАНА ЛЮТИЙ 2017

r mnlepI

18 26 АКТУАЛЬНА ТЕМА
40
8Звідки взявся стереотип, що всі крадуть?
52 Чи усі крадуть? Звісно, що ні. Але якщо задума-
тися, що називати крадіжкою, де межа між “прос-
8 то взяв” та “вкрав”, де межа між “скачав” з інтернету
і “вкрав” – не все є таким однозначним. То як христия-
нину жити в суспільстві, де легко можна виправдати свої
вчинки тим, що “всі так роблять”?

ДО РОДИНИ НА ГОСТИНУ

18Орест і Марія Геваки
“Стосунків вчимося з досвіду, з книжок,
з різних реколекцій. Але найбільше – з мо-
литви. Стараємося молитися разом. Може, не у визна-
чений час, але маємо щоденні молитви, деколи верви-
цю. Хоча буваємо дуже змучені і молимося окремо”.

НОТАТКИ ДЛЯ ЗБУДУВАННЯ

26Про зусилля в духовному житті
“Одним із найбільших моїх відкриттів є ус-
відомлення того, що Бог щомиті дає мені
повноту всього того, що на тепер мені потрібно тут
у земному паломництві! Вау! Повноту! Щомиті! І Він да-
рує все необхідне не тільки мені, але і кожній людині!”

46 ЛЮДИНА
28
28Не маю рецепта, що можна
досягнути без роботи
Ігор Губіліт відкрив шанувальникам крає-
знавства незвідані місця Західної України. Сьогодні скла-
дає нові тури, займається розвитком своєї фірми “Відві-
дай”, стратегічним плануванням, набором персоналу.
Каже, що він – людина, якій щастить!

КУЛЬТУРА

40Хатня ікона має бути гарна
Цю ікону забути дуже важко – надзвичай-
но барвиста, яскрава. Про те, в чому ж її
унікальність, говоримо з Романом Зілінком, старшим
науковим співробітником відділу давньоукраїнського
мистецтва Національного музею.

СІМЕЙНЕ ДОЗВІЛЛЯ

46Шахи – гра королів
Коли матимете вільну хвилю, обов’язково
присвятіть трохи часу шахам. Якщо вмієте
грати, зіграйте партію з дітьми або друзями. Такі ігри,
як шахи, навчають не боятися сильного супротивника:
адже навіть найслабша фігура – пішак – може поставити
мат королю.

ЗДОРОВ’Я

52 Коли до логопеда?
Дитина не вимовляє літеру “р”, говорить
дуже мало або зовсім не говорить, в школі
погано пише (дисграфія) або погано читає (дислексія).
Якщо батьки помітили у дитини якусь із цих вад мовлення,
час звернутися до логопеда.

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 5

`jŠr`k|m` Šel`

Розмовляли: Іванка Рудакевич та Христина Содомора

Нелегально скачуємо фільм в інтернеті чи, банально, роздруковуємо на
робочому принтері щось для власного використання. Виробляємо “неправильну”
субсидію. Або “виносимо” з роботи ручку чи олівець. Крадемо? Чи радше
“беремо собі”? Чому такі речі часто вважаються нормою в нашому суспільстві?
На ці та інші непрості питання ми намагалися шукати відповіді спільно
з Володимиром Хіцяком, випускником філософсько-богословського факультету
УКУ, менеджером із маркетингу і керівником проекту “Етика і технології”
у Львівській бізнес-школі.

8 КАНА ЛЮТИЙ 2017

DzÄÊÈ ÂÇßÂÑß ÑÒÅÐÅÎÒÈÏ, ÙÎ ÂѲ ÊÐÀÄÓÒÜ?

– Але звідки взявся стереотип, що всі крадуть?
– Він з’явився здебільшого як розпач, як свого роду
психологічна відповідь пересічного українця щодо
власного становища, щодо рівня життя, щодо ситуації
у владних верхівках. Людина, яка не може тому зара-
дити, шукатиме вихід для цих емоцій. І тим виходом
є шаблон, стереотип. Присвоюючи комусь певний шаб-
лон, бодай частково задовольняєш своє прагнення спра-
ведливості. Якщо кажеш, що інші крадуть, то ти кращий,
а вони гірші. А по-друге, дуже часто ті шаблони слугу-
ють виправданнями для людини, коли вона щось робить
не так: нічого такого не чиню, роблю те, що й усі. Чи на-
справді всі так роблять – це вже інше питання.

– А чи ці “захисні шаблони” не ведуть до того, що
починаємо підозрювати всіх? Кожен стає потенцій-
ним злодієм. Навіть примітивний приклад із прозо-
рими шторками у примірочних секонд-хендів. Чому
наше суспільство налаштоване, що ти в цій нещас-
ній примірочній щось вкрадеш?

– Рівень недовіри в українському суспільстві зашка-
лює. Ми не навчилися довіряти одні одним. Так, бувають
феєричні моменти довіри, наприклад, під час Майдану.
Але коли всі розходяться по домівках, чомусь знову ви-
никає стан недовіри одне до одного. А коли людина не
довіряє іншій людині, то починає підозрювати її.

– Добре, тоді спершу з’ясуймо поняття “крас-
ти”. Бо часто можна почути, що людина не вкрала,
а “взяла собі”. Чи є тут межа?

– Звісно, межа існує і вона дуже чітко проведена.
Обміняти, купити чи взяти зі згоди іншої людини –
це не крадіжка. Натомість взяти щось без згоди влас-
ника і вважати це своєю власністю – це крадіжка.

– А якщо немає власника?
– А немає такого. Завжди є власник.

фото: Христина Содомора Як гадаєш: крадуть усі? – А Ти хіба не чув, що хтось вважає, що може собі
– Звичайно, що крадуть не всі. Я думаю, взяти щось, бо це щось – нічиє. Звідки корені звич-
що найбільша проблема сучасності – це уза- ки “взяти собі”?
гальнення, поспішні й необґрунтовані. Узагальнювати
завжди легше і приємніше. На такому фоні можна й – Це є наслідком совка, наслідком певної ущер-
себе трошки виокремити чи навіть вивищити. Звичка бності. Пересічного українця постійно принижувала
узагальнювати й породжує такі шаблони – всі кра- радянська влада. Будь-які базові речі, особливо куль-
дуть, всі погані, всюди зрада. Що успішніша країна, турні блага, були відсутні і недоступні. Люди нагро-
що успішніше суспільство, то більше воно звертаєть- маджували “на завтра” якісь непотрібні предмети, бо
ся до особистості і до конкретних випадків, а менше завтра може бути гірше і вони знадобляться.
узагальнює. Тому я вважаю, що не всі крадуть.
Звичка красти виникла як наслідок хибного уяв-
лення про справедливість: “взяти”, бо так буде спра-
ведливо. Людину обманули, з неї знущалися, а тепер
вона таким чином відплатить. Це поза жертви. А жер-
тва що буде робити? Буде намагатися будь-яким спо-
собом насолити кривднику. Якщо вона з кривдником
не нарівні, то робитиме це такими часто повторюва-
ними діями, як крадіжки. Тому люди й крали з кол-
госпних полів чи із заводів виносили. Це свого роду
акція протесту.

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 9

dn pndhmh m` cnqŠhmr

“Ми любимо виклики! ”

Розмовляла Марія Чигінь

Зазвичай тут, у вступі, я пишу, чим особливе подружжя, Орест Гевак – 35 років, закін-
до якого навідалася. Але цього разу мені хочеться на- чив Львівський поліграфічний
писати навпаки – подружжя Ореста і Марічки абсо- технікум, а потім – УКУ. Працює
лютно звичайне. Двоє діток, сімейні клопоти, брак часу. у Львові, секретарем Патріар-
Чоловік, буває, затримується на роботі, дружина в декреті шої комісії у справах моло-
шукає, як реалізувати творчість удома.

Про таких людей, як Орест, кажуть, що їх є “всюди і ба-
гато”. Попри невисокий ріст (у чоловіка 1,30 м) він надзви-
чайно товариський і веде активний спосіб життя. Його дру-
жина досі згадує, як уперше зустріла майбутнього чоловіка
в львівському соборі св. Юра, де, цитую: “На нього налетіла
зграя дівчат з вигуками: «О, Орест! Орест!» Він там авто-
графи словесні роздавав…” Але Марічка не ревнує, просто
загадково усміхається. До слова, це саме та Марічка, яка
два номери назад розповідала “Кані” про настінні розписи.
“Ось звідки мені знайомі ці квіти і дерева”, – подумала я,
зайшовши в декоровану квартиру…

Разом із сім’єю Геваків я сідаю на підлогу, встелену кили-
мом, і ми починаємо розмову…

18 КАНА ЛЮТИЙ 2017

ÑIÌ‘ß ÃÅÂÀʲÂ

фото: Катерина Птаха ді УГКЦ. Раніше був держслуж- ситет, кафедру дизайну меблів та Подружній стаж – 5 років
бовцем. інтер’єру. Зараз – мама в декреті,
а також співорганізатор проекту Діти:
Марія Гевак – 25 років, закінчила “Жолудь”, виготовляє домашній Василь – 4 роки
Львівський лісотехнічний універ- екодекор. Нестор – 1 рік

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 19

k~dhm` IÍÒÅÐÂ’Þ

З Ігорем Губілітом ми домовилися про зустріч в офісі його
компанії. По дорозі до вільного і більш-менш тихого кабінету
він перемовився майже з кожним, хто в цей момент був на
робочому місці. Відзначила подумки, що не старається справити
враження великого начальника. Та й взагалі, як на директора
відомої турагенції надто нетиповий – скромний одяг, бувалий
у бувальцях наплічник, а в ньому – потерта мапа Львова. Та
сама, з якої почалася його справа життя. Хоч як бізнесмен мій
35-річний співрозмовник формувався, дослівно, “на вибоїстих
дорогах”. Мені пощастило бути учасницею перших мандрівок
туди, “де ведмідь пошту носить”, у незвідані місця Західної
України, які Ігор Губіліт відкрив шанувальникам краєзнавства.
Тепер туроператор “Відвідай” – відомий на Львівщині
туристичний бренд. Втім, під час розмови я переконалася, що
бізнес не вивітрив романтику з голови його співтворця.

Розмовляла Христина Дорожовець

Знаю Вас від 2005-го, коли Ви з товаришами подобалася архітектура, але
вирішили відновити у Львові традицію місь- малювати я не вмію. В мо-
ких балів. Це що, заговорило Ваше шляхетське вах я теж не сильний. Мате-
походження? матика, історія, географія,
література – це вже ближ-
– Ні, блакитна кров у моїх жилах не тече (смієть- че до мене. І з того всього
ся). Просто прізвище незвичне для українського вуха. я вибрав... енергетику. Нав-
Я народився у Славську – там багато Губілітів. Батьки чання давалося мені легко.
мої мали робітничі професії. Мешкали ми в горах, за Міг навіть отримати пре-
3 км від центру селища. Школа була далеко, то мене зидентську стипендію. Але
віддали в школу-інтернат у Сколе. Я 5 днів там вчив- я брав участь в акції “Украї-
ся, а на вихідні їхав додому. Навчання закінчив із зо- на без Кучми”, ну то дали стипендію Верховної Ради.
лотою медаллю. Потім я пішов в аспірантуру. Але в аспірантурі я вже,
скажу чесно, невідповідально ставився до навчання.
– І мали добрі перспективи для вступу? Давали якихось пару гривень, то я на ці гроші їздив
– Я взагалі не знав, куди вступати. Але познайомив- по світу: Сирія, Туреччина, Кавказ, Європа, Байкал...
ся у потязі з одним чоловіком, а він виявився виклада- Наїздив автостопом 60 тис. км – півтора екватора.
чем Львівської політехніки, та й загітував мене. Мені

28 КАНА ЛЮТИЙ 2017

²ÃÎÐ ÃÓÁ²Ë²Ò

Вишиванку на себе – і в дорогу!

фото: з архіву Ігоря Губіліта Тим часом я закінчив аспірантуру, але дисертацію – Чому?
не захистив. Паралельно вчився у Вищій школі гро- – Деколи береш на себе занадто багато. Ми зро-
мадського лідерства. Там знайшов добрих товаришів, били великий піар, кинули значну суму на рекламу
і ми разом вирішили провести бали у Львові: спочат- – якби хтось тоді навчив нас, як розпоряджатися
ку студентський, а потім віденський. Той другий потім грішми! На жаль, ні до чого не доробилися. Але досвід
дуже критикували... був колосальний.

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 29

fhŠŠ“ 0epjbh

Отець Роман Прокопець, голова релігійної місії “Центр опіки сиріт” ЛА УГКЦ,
із запалом в очах розповідає про життя Центру, який став для багатьох дітей-сиріт
та дітей із малозабезпечених сімей домівкою. Розвиватися фізично та духовно,
вчитися робити правильний вибір та готуватися до дорослого життя значною
мірою допомагають дітям волонтери. Вони стають не просто помічниками,
а найкращими друзями дітей. Роман Прокопець розповів про те, якими мають бути
справжні волонтери та чому вони повинні проходити обов’язкове навчання.

Розмовляла Оксана Левантович вання Центру, телефонують і висловлюють бажан- фото: Богдан Ємець, з архіву “Центр опіки сиріт”
ня допомогти. Тоді ми спрямовуємо їхні бажання на
о. Роман Прокопець конкретні потреби. Відтак як працівники Центру пе-
ретворюємося на таку платформу посередників між
Якими є основні напрями роботи “Центру опі- небайдужими людьми, зокрема львів’янами і дітьми-
ки сиріт”, у чому його унікальність? сиротами.
– Важливо розуміти, що у нашому Центрі
перебувають не лише діти-сироти, але й діти з мало- У Центрі ми вибудували свою діяльність таким чи-
забезпечених сімей. Тобто ми допомагаємо всім, адже ном, щоб показати дітям, що ми завжди поруч і, що б
знаємо, що часто діти, чиї батьки не мають змоги пов- не трапилось, вони можуть розраховувати на нашу до-
ноцінно піклуватися про них, можуть мати не менше помогу. Обов’язком волонтерів та працівників Центру
проблем, аніж діти-сироти. є піклування про дітей у всіх можливих сенсах. Чіль-
не місце займає спілкування з дитиною, і не лише під
Своєю роботою ми намагаємось охопити всі ті час загальних заходів, але під час кризи, коли дитина
сфери життя, в яких розвиваються діти. Звісно, основ- особливо потребує підтримки. Для того ж щоб вчас-
ним напрямом є духовна опіка, тобто ми робимо все но виявляти важкі періоди, помічати зміни у поведінці
для того, щоб ці діти мали можливість вільно молити- дитини, потрібно якомога частіше бути поряд.
ся, вірити. Іншим пріоритетним вектором є соціальна
допомога: забезпечення харчуванням, одягом, взут- – Чи вдається зберегти зв’язок із дітьми, які за-
тям. У цьому контексті нам допомагають небайдужі лишають Центр?
люди, які дізнаються про потреби Центру через медіа,
соціальні мережі. Безліч людей, які знають про існу- – Так, звісно. Діти не перестають вважати Центр
своєю домівкою. Нещодавно до мене телефонува-
ла дівчинка, яка “випустилася” чотири роки тому,
і просилася зустрітися на духовну розмову, на сповідь.
Цей дзвінок свідчить про те, що з часом зв’язок, який
формується між працівниками Центру, священиками,
волонтерами і дітьми, не руйнується. І на різних ета-
пах дорослого життя вихованці Центру у той чи інший
спосіб “повертаються”. Тому ми не забуваємо про ді-
тей, які йдуть у доросле життя, навпаки – намагаємо-
ся пояснити їм, що Центр відкритий для них завжди.
І саме через такі дзвінки, якими випускники нагаду-
ють про себе, розуміємо, що наша спільна праця не
просто недаремна, а необхідна.

34 КАНА ЛЮТИЙ 2017

ÖÅÍÒÐ ÎϲÊÈ ÑÈвÒ

Очевидно, що кожного дня ми не помічаємо ви- Через два роки, в рамках презентації нашого Цен-
димих результатів цієї праці. Тобто зміни у поведін- тру львівській молодіжній спільноті, я також розповів
ці дітей, їхньому розвитку відбуваються поступово, про цей знаковий для мене випадок. Після зустрічі до
і часто на те, щоб викорінити якусь погану звичку чи мене підійшла дівчинка і сказала: “Ви говорили про
рису характеру, йдуть роки. Але ми не зневірюємось Катерину, то це я, зараз мені 19”.
і з часом помічаємо, що в серцях дітей-сиріт закла-
дається багато позитивних якостей. РОЛЬ ВОЛОНТЕРІВ СПРАВДІ ВАЖКО

– Очевидно, молитва за дитину не менш важлива ПЕРЕОЦІНИТИ, АДЖЕ ВПРОДОВЖ
за спілкування…
ТРИВАЛОГО СПІЛКУВАННЯ З ДІТЬМИ
– Так, без сумніву. Але здебільшого, молячись за
дітей-сиріт, ми оперуємо певним збірним образом ВОЛОНТЕРИ СТАЮТЬ ДРУЗЯМИ ЯК ДЛЯ
усіх дітей, тоді як часто потрібно зосередитися на мо-
литві за окрему дитину. Для того щоб кожен охочий ДІТЕЙ, ТАК І ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ ЦЕНТРУ
мав змогу помолитися за конкретну дитину, ми виго-
товляємо спеціальні образки з молитвою за дітей-си- – Ви навчаєте волонтерів правильно допомагати
ріт, де вказуємо ім’я та вік дитини. дітям-сиротам. Як виникла ідея це робити? Як від-
бувається підготовка?
Одного разу мені до рук потрапив образок з над-
писом “Катерина, 17 років”, але тоді я подумав, що –Волонтерський рух “Руки допомоги” існує уже
було б добре молитися за якусь молодшу дитину чотири роки. Все розпочалося з того, що ми відчу-
і в результаті не взяв ні цього образка, ні будь-якого ли гостру потребу у небайдужих людях, які змогли б
іншого. За деякий час ми поїхали у Крехівський мо- систематично проводити час із дітьми, спілкуватися
настир, де знову роздавали ті ж образки і мені знову з ними, допомагати. “Руки допомоги” – це організація
дістався той самий – “Катерина, 17 років”. Тільки тоді молодих, активних та креативних людей, які прагнуть
я зрозумів, що це Божий знак і я повинен молитися дарувати любов іншим.
саме за цю дитину.
Сьогодні ж кожен охочий стати волонтером може
звернутися до працівників Центру та записатися на
попередні навчання, які є обов’язковими, адже голо-

Волонтери “Центру опіки сиріт” відвідують дітей у Зустріч в рамках проекту “Духовний світ дитини” для дітей із

дитячому будинку у Львові, 2016 рік складними життєвими обставинами

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 35

jrk|Šrp` ÕÀÒÍß ²ÊÎÍÀ

Вперше українську хатню ікону я побачила торік у львівському Національному
музеї ім. Шептицького на виставці “Коли святі усміхаються” і пам’ятаю її досі. Цю
ікону забути дуже важко – надзвичайно барвиста, яскрава, деякі із зображень
мені нагадали дитячі малюнки. Та водночас ці ікони дуже цікаві і можуть багато
“розповісти” про українців, які їх творили. Йдеться про українську хатню ікону
другої половини XIX ст. – початку XX ст., яка є, без сумніву, яскравим самобутнім
явищем у нашій культурі. Про те, в чому ж її унікальність, говоримо з Романом
Зілінком, старшим науковим співробітником відділу давньоукраїнського мистецтва
Національного музею.

Розмовляла Іванка Рудакевич

Власне на виставці української хатньої іко- Це ікони на склі і на дереві, їх ми і представили на торіш-
ни Гуцульщини, Буковини та Покуття “Коли ній виставці, а також на виставці “Гуцульське Різдво”, яка
святі усміхаються” були роботи XIX-XX ст. триває до лютого цього року.
Чому саме з цього періоду?
НАРОДНІ МАЙСТРИ БУЛИ ДУЖЕ
– Бо більшість тих хатніх ікон, які до нас дійшли, ЦІКАВИМИ ЛЮДЬМИ. З ОДНОГО
як правило, з XIX ст. Тоді в Україні відбувалися різ- БОКУ, ВОНИ МАЛЮВАЛИ ІКОНИ ДЛЯ
ні соціальні зміни і, як казав історик Ярослав Грицак, ПІДРОБІТКУ, АЛЕ Й ДУМАЛИ ПРО КРАСУ,
в XIX ст. українці вперше “наїлися” (сміється). Скасо- МАЛИ СЕРЦЕ ДУЖЕ ЧУЙНЕ НА ЕСТЕТИКУ
вано панщину, люди мали матеріальний достаток, їжі
вистачало, з’явився вільний час, який можна було вико- – А яку ікону називали народною і хатньою?
ристати на творення чогось красивого. Тому XIX ст. – це – Народна означає, що її автор був самоук, можна
вибух народного мистецтва, особливо у східній частині сказати, непрофесійний, тобто не мав спеціальної осві-
Європи. Розвивалися кераміка, вишивка, ткацтво, різь- ти, щоб писати ікони. Він собі цим підзаробляв, бо осно-
блення на дереві і також іконопис. У цей час по всій Ук- вою прожитку було поле, господарка. І як десь там мав
раїні формується дуже багато іконописних осередків, можливість, то ще малював, бо був здібний, знав, як
переважно при відпустових місцях, монастирях. Але фарби мішати. Саме тому говорять, що народний.
теж у передмістях, містечках, селах починають активно
працювати народні художники, навіть групи художників,
які малюють ікони, і ці ікони люди купують до хат.

– Раніше не було традиції малювати хатні ікони? – І малював він виключно ікони для дому, не для
– Була, але вони мали іншу форму. Наприклад, церкви?
у XVII–XVIII ст. як хатню ікону широко використовували
дереворити (відбитки на папері з дерев’яної друкарської – Більшість – для хати, але міг і для церкви. Тобто
форми – ред.), вони були дуже дешеві. А вже в XIX ст. було по-різному. Наприклад, у нашій колекції маємо
матеріальне становище поліпшилося, виникало бажання кілька буковинських народних ікон, мальованих для
мати ікони схожі, як у церкві, і мальованих ікон з’явилося церкви. Але не завжди їх у церквах сприймали, хоч в ук-
більше. Між іншим, осередки народних майстрів були раїнській церкві ніколи не було дуже строгого підходу до
по всій Україні, не лише на Західній. Були і на Слобо- того, якими мають бути ікони. Просто духовенство було,
жанщині, і на Чернігівщині, Київщині, Стародубщині, як правило, освіченіше за мирян і, відповідно, його сма-
на Поділлі, Волині. Тобто був цілий пласт майстрів на- ки не зовсім збігалися зі смаками простих людей. Тому
родної хатньої ікони. На Західній Україні дуже цікавими народне мистецтво не сприймали – вважали тих худож-
є якраз гуцульська, буковинська та покутська традиції. ників богомазами і їхні ікони – невисокоякісними. Є на-
віть такий спогад колекціонера Івана Снігура з Чернівців,

40 КАНА ЛЮТИЙ 2017

ondnpnfI

Святкова Варшава

Автор: Марія Чигінь

Тим, що мільйонна Варшава мені сподобалася, мабуть, ще більше, ніж Краків,
я здивувала себе саму. Не люблю швидких мегаполісів, всепоглинаючої культури
столиці, що забирає індивідуальність, однак по Варшаві, столиці Польщі, я ходила,
наче по домашньому подвір’ю…

ДОБРОГО РАНКУ, ВАРШАВО! бочий день починається значно раніше, ніж в Україні,
До польської столиці я вибралася на самісіньке але щоб аж так!

надвечір’я Старого Нового року. Перше враження, У ГОСТЯХ, ЯК УДОМА
яке я зафіксувала у Варшаві практично посеред но- Якщо у Кракові я почуваюся туристом, то у Вар-
чі, – відчуття абсолютної безпеки і спокою. Для мене
це справді було дивне відчуття, адже не в кожному шаві я в гостях. І не лише тому, що я справді приїхала
місті, куди потрапляєш уперше, одна-однісінька ра- сюди до своїх добрих друзів, але й через те, що Вар-
но-ранесенько почуватимешся впевнено і затишно. шава як столиця милосердно приймає всіх скиталь-
ців. Розмежування на “свій та чужий”, яке я часто
Місто ще не прокинулось, але вже не спало – відчувала в інших містах, тут не було. І не лише тому,
двірники прибирали сніг швидше, ніж він встиг ви- що на вулиці, в транспорті, в кав’ярнях часто можна
пасти, нічні автобуси чемно курсували своїм марш- зустріти українців…
рутом, де-не-де хтось вигулював собаку, бігав ранко-
вий крос, ба, навіть спішив на роботу! Щоб підстра- Перше місце, яке я відвідала, був парк біля дому,
хуватись у правильності мого напрямку й уточнити а в ньому – озеро і дикі качки. Їх можна було підго-
дорогу, я зупиняла кількох перехожих і щоразу диву- дувати, купивши за “злотувку” корм у спеціальному
валася – це були інтелігентні люди, що о пів на шосту автоматі – так, там справді все, що можна автомати-
ранку вже йшли на роботу! Я знала, що в Європі ро- зувати, – автоматизоване. Але насолодитися тишею

48 КАНА ЛЮТИЙ 2017

ÂÀÐØÀÂÀ

Ринок Старого міста

Костел св. Станіслава Костки

фото автора зимового парку не вийшло зовсім – із перших кро- Дорога до костелу св. Станіслава Костки
ків мене ледь не збив чоловік, що бігав по парковій
доріжці. Я вже хотіла обуритися, як за ним пробіг- вздовж набережної Вісли, аж поки праворуч не завид-
ла група підлітків. Потім – ціла сімейка: тато, мама нілися пагорби з безліччю кольорових будинків і кос-
і син. Потім ще хтось і ще хтось, і так бігали по колу. тельних шпилів.
Моя подруга, яка живе у Варшаві, пояснила, що бігати
там дуже модно, це майже національний вид спорту, Цікаво, що у Варшаві діє один квиток на весь міський
тому ще можна посперечатися, хто має більше пра- транспорт – автобуси, трамваї, тролейбуси, метро (до
во обурюватися – я чи бігуни! слова, єдине у всій Польщі) і навіть на приміські елек-
трички. Придбавши, приміром, 20-хвилинний квиток,
Від парку я попрямувала до найближчого костелу,
який був гарно підсвічений зовні. Виявилося, що це
костел св. Станіслава Костки, який у народі називають
іменем отця Попелушка. Це католицький священик,
який служив тут у 80-ті роки і якого жорстоко вбили
комуністичні спецслужби. Тепер біля храму відкрили
музей на честь улюбленого душпастиря, а самого му-
ченика 2010-го року Католицька Церква проголосила
блаженним.

СТАРЕ НОВЕ МІСТО
Наступного дня, попри гостинність і теплу хату

моїх друзів, я витягла себе на холодну зимову вулицю
досліджувати Старе місто. Міський автобус віз мене

ЛЮТИЙ 2017 КАНА 49



Число 2 (48) 2017 Свідоцтво про реєстрацію: Графічний проект журналу: Адреса редакції:
КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р. Олеся Оринчин Видавництво “Свічадо”,
Засновник та видавець: журнал “Кана”,
ТзОВ “Видавництво “Свічадо” Передплатний індекс 6 8 7 4 7 © Кана, 2017 вул. Винниченка, 22,
Надіслані матеріали не рецензу- м. Львів, 79008
Редакція: Анна Пецюх (головний ються і назад не повертаються. Тел./факс: (032) 240-35-08,
редактор), Іванка Рудакевич, Редакція залишає за собою право (032) 244-57-44
Олена Мацьків, Христина редагування та скорочення текстів. е-mail: [email protected]
Дорожовець, Христина Содомора, При передруку матеріалів посилан- url: www.svichado.com
Ярина Зискан (дизайн та верстка), ня на журнал “Кана” обов’язкове. Для листів:
Ірина Мартин (літредактор), Відповідальність за зміст реклами “Кана”,
Світлана Бабинська (промоція). несе рекламодавець. а/с 808, м. Львів, 79008

Обкладинка: Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, www.facebook.com/zhurnal.Kana
Ярина Зискан м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а
www.vk.com/id189841608