Ґ. К. Честертон
ОРТОДОКСІЯ
Ґ. К. Честертон
ОРТОДОКСІЯ
Переклад з англiйської Остапа Гладкого
Львів
Видавництво «СВІЧАДО»
2019
Назва оригіналу: G. K. Chesterton. Orthodoxy.
УДК 27
Ч 34
Художнє оформлення
Борис Великголова
Честертон Ґ. Кіт
Ч 34 Ортодоксія / Ґ. К. Честертон ; пер. з англ. О. Гладкий. –
Львів : Свічадо, 2019. – 200 с.
ISBN 978-966-938-319-8
Ґілберт Кіт Честертон (1874-1936), видатний англійський
письменник, християнський мислитель і журналіст, у своїй «Орто-
доксії», за його словами, розповів історію власного навернення та
блискуче відобразив синтез своєї філософії та глибокої віри.
Складні думки, які в філософському трактаті вимагають три-
валого обговорення, тут він подає одним витонченим афоризмом
і з незмінним англійським гумором. Автор бачить в житті віри,
власне, саме життя у його розмаїтті. Ця книга, за визнанням ба-
гатьох критиків – одна з найкращих апологій християнства. У тво-
рі геніяльно поєднуються дотепність автора, дивовижна легкість
письма і здоровий глузд. Видання розраховане на всіх, хто ціка-
виться питанням сенсу життя людини, історією культури і релігії.
УДК 27
ISBN 978-966-938-319-8 © Видавництво «Свічадо»,
український переклад, 2019
МОЇЙ МАТЕРІ
ПЕРЕДМОВА
Ця книга мала би доповнити «Єретиків» і висло-
вити позитивні судження на додаток до негативних. Чи-
мало критиків скаржилися на книгу під заголовком «Єре-
тики», тому що вона лише критикує сучасні філософії, не
пропонуючи хоч якоїсь альтернативи. Книга, що ви три-
маєте у своїх руках, і є спробою відповісти на цей виклик.
Вона неминуче позитивна і тому неминуче автобіографіч-
на. Автор змушений був відступити перед тією ж самою
трудністю, з якою зіткнувся Ньюмен, коли писав свою
«Апологію»; він мусив удатися до егоцентризму тільки за-
ради того, щоб залишатися щирим. Хоча все решта, мож-
ливо, й відмінне, мотивація в обох випадках така сама.
Мета автора – це не спроба пояснити те, чи можна визна-
вати християнську віру, а радше як він особисто дійшов
до її визнання. З огляду на це книгу впорядковано відпо-
відно до позитивного принципу загадки й відповіді. У ній
спочатку йде мова про особисті та щирі здогади автора,
а після того – яким приголомшливим чином усіх їх рап-
том заспокоєно у християнському богослов’ї. Автор роз-
глядає цей факт як щось рівнозначне переконливій релі-
гійній доктрині. Але якщо це не так, то стався, щонаймен-
ше, повторюваний і несподіваний збіг.
Ґілберт К. Честертон
7
РОЗДІЛ I
ВСТУП НА ЗАХИСТ
УСЬОГО РЕШТА
Єдине можливе виправдання цієї книжки поля-
гає в тому, що вона є відповіддю на виклик. Навіть по-
ганий стрілець заслуговує на повагу, коли приймає ви-
клик на дуель. Коли якийсь час тому я опублікував низку
спішних, але щирих есеїв, назвавши їх «Єретики», декіль-
ка критиків, до чиєї думки я ставлюся з глибокою поша-
ною (зокрема я можу згадати містера Дж. С. Стріта1), за-
явили, що заклик, аби кожен довів свою теорію всесвіту,
з мого боку дуже похвальний, та, однак, не тоді, коли сам
я вперто не бажаю підтверджувати прикладом свою нау-
ку. «Я почну непокоїтися про свою філософію тоді, – ска-
зав містер Стріт, – коли містер Честертон запропонує нам
свою». Мабуть, він виявив деяку необачність, зробивши
таку пропозицію особі, яка вельми радо пише книжки зі
щонаймізернішого приводу. Та врешті-решт, хоча містер
Стріт надихнув і спричинився до появи цієї книжки, він
зовсім не мусить читати її. Якщо він її прочитає, то дові-
дається, що на її сторінках я спробував, у дещо нечіткий
та особистий спосіб, за допомогою низки мислених обра-
зів, а не серії логічних висновків, ствердити філософію,
до віри в яку я прийшов. Я не називатиму цю філософію
своєю; бо не я її створив. Бог і людство створили її; вона
ж створила мене.
Мені не раз спадало на гадку написати роман про ан-
глійського яхтсмена, який трохи неправильно розрахував
свій курс і відкрив Англію, вважаючи, що то якийсь новий
острів у південних морях. Утім, завжди виявляється, що
я або надто заклопотаний, або надто лінивий, щоб напи-
8
сати цей пречудовий твір, тож цілком можу використати
його ідею з метою філософської ілюстрації. Мабуть, чо-
ловік, що зійшов на берег (озброєний до зубів і здатний
спілкуватися мовою знаків), аби піднести британський
прапор над поганським храмом, який виявиться насправ-
ді Королівським павільйоном у Брайтоні, загалом спра-
вив би враження неабиякого дурня. Я не прагну тут запе-
речити, що він таки виглядав дурнем. Але якщо ви уявите
собі, що сам він також почувався дурнем, або що, у вся-
кому разі, усвідомлення власної дурости було його єди-
ним чи найбільшим почуттям, то це лише означає, що ви
не досліджували з належною розважливістю багату ро-
мантичну натуру героя цієї розповіді. Насправді цій його
помилці можна лише позаздрити; і він знав про це, якщо
був саме тим чоловіком, за якого я його маю. Що мо-
гло бути чудовішого, ніж пережити в ті лічені хвилини всі
захопливі страхи морської подорожі й водночас глибо-
ку людську втіху від безпечного повернення додому? Що
могло бути кращого, ніж пережити невимовну радість
відкриття Південної Африки без відразливої необхіднос-
ти приставати до її берега? Що могло бути прекраснішо-
го, ніж набратися спершу духу відкрити Новий Південний
Вельс, а тоді усвідомити, після того як ринуть щасливі
сльози, що це насправді старий Південний Вельс? Саме
це, як мені видається, становить головну проблему філо-
софії і, до певної міри, головну проблему цієї книжки. Як
можемо ми примудритися одночасно дивуватися світом
і почуватися в ньому як удома? Як може це химерне кос-
мічне місто, з його багатоногими мешканцями і дивогляд-
ними старовинними лампами, як може цей світ пройняти
нас водночас чарами чудного міста і затишком та почес-
тю міста рідного?
Показати, що певна віра чи філософія правдива з уся-
кого погляду, було би надто великим викликом навіть для
значно більшої книжки, ніж ця; потрібно триматися одно-
го способу аргументації – і цей той шлях, який вибрав я.
9
Я хочу показати свою віру саме такою, що відповідає на
цю подвійну духовну потребу, потребу поєднання отого
знайомого й незнайомого, яку християнський світ спра-
ведливо назвав романтика. Саме слово «романтика» міс-
тить у собі тайну і давнє значення, пов’язане з Римом.
Усякий, хто береться сперечатися будь про що, завжди
мусить почати з викладу того, про що він сперечатися не
буде. Він повинен не лише ствердити те, що пропонує до-
вести, але й також ствердити те, чого він не пропонує до-
водити. Річ, яку я не буду доводити, річ, яку я пропоную
взяти як погоджену між мною та пересічним читачем, –
це, властиво, і є те прагнення до активного і творчого
житт я, барвистого і сповненого поетичної допитливости,
життя, яке щонайменше західна людина завжди вважа-
ла бажаним. Якщо людина каже, що вимирання краще
від існування, або пусте існування краще від розмаїття
і пригод, то вона не належить до тих звичайних людей,
з якими я проваджу бесіду. Якщо людина воліє мати ніщо,
то я можу їй дати ніщо. Але майже всі люди, яких я будь-
коли зустрічав у цьому західному суспільстві, де і сам
живу, погодяться з цим загальним припущенням, що всім
нам потрібне життя, сповнене практичної романтики, по-
єднання чогось незвичайного з чимось безпечним. Нам
потрібно дивитися на світ як на поєднання ідеї чуда та
ідеї гостинности. Ми потребуємо бути щасливими в цьому
дивосвіті, ніколи не прагнучи лише до затишку і вигоди.
Саме таким має стати головне досягнення моєї доктри-
ни, яку я викладатиму на цих сторінках.
Але я маю особливу причину згадати чоловіка в яхті,
який відкрив Англію. Тому що той чоловік у яхті – це я.
Я відкрив Англію. Я не розумію того, як ця книга могла би
уникнути егоцентризму; і я не зовсім розумію (правду ка-
жучи), як вона не може бути нудною. Ця її занудність, од-
нак, звільнить мене від закиду, яким я журюся найбіль-
ше, – закиду в легкодумстві. Так уже сталося, що пуста
софістика немила мені понад усе, і це, напевно, небез-
10
корисний факт, що саме в ній мене зазвичай звинувачу-
ють. Я не знаю нічого настільки негідного, як простий па-
радокс; це лише винахідливий захист того, що годі за-
хистити. Якби то була правда (як було сказано), що міс-
тер Бернард Шоу живе з парадоксів, то він мав би стати
звичайним мільйонером; чоловік з таким діяльним розу-
мом спроможний винаходити софізм кожні шість хвилин.
Це так само легко, як брехати; тому що це і є брехня.
Але правда, однак, у тому, що містеру Бернарду Шоу без-
жально перешкоджає той факт, що він не може сказати
хоч якоїсь брехні, якщо не вважатиме її за правду. І я та-
кож відчуваю, що мене скували ті самі нестерпні пута. Ні-
коли в житті я не казав чогось тільки тому, що вважав це
кумедним; але, звісно ж, мені властиве звичайне людське
марнолюбство, і я міг вважати щось кумедним тому, що
це сказав я. Одна річ описати бесіду з горгоною чи гри-
фоном, істотою, якої не існує. І зовсім інша – довідати-
ся, що носоріг таки існує, а тоді неабияк тішитися з фак-
ту, що він виглядає так, наче його не мало би існувати.
Хтось шукає істину, але цілком може статися так, що він
інстинктивно жадає більш незвичайних істин. І я пропо-
ную цю книжку зі щонайсердечнішим співчуттям усім ве-
селунам, яким огидне все те, що я пишу, і які ставляться
до цього (вельми справедливо, як мені відомо) як до жа-
люгідної клоунади або до ще одного обридливого жарту.
Бо якщо ця книга жарт, то це жарт наді мною. Я та
людина, яка з щонайбільшою відвагою відкрила те, що
вже було відкрито. Якщо у тому, що написано далі, є еле-
мент фарсу, то цей фарс моїм власним коштом; бо ця
книжка пояснює, як я виобразив, що першим зійшов на
берег у Брайтоні, а тоді зрозумів, що був останнім. Вона
переповідає мої недоладні пригоди в пошуках очевидно-
го. Ніхто не може вважати мої шукання сміховиннішими,
ніж я сам їх вважаю; жоден читач не може звинувачу-
вати мене в намаганні зробити з нього дурня: бо дурень
у цій історії – я, і жоден бунтар не з скине мене з мого
11
трону. Я добровільно визнаю всі ідіотичні амбіції кінця
XIX століття. Я, як і всі серйозні юнаки, намагався випе-
реджати свій вік. Як і вони, я намагався бути приблизно
на десять хвилин попереду правди. І виявив, що перебу-
ваю на тисячу вісімсот років позаду неї. Я тýжив свій го-
лос, з болісною юнацькою пересадою голосячи свої істи-
ни. І мене покарано у вельми доречний та кумедний спо-
сіб, бо я зберіг свої істини: але згодом виявив не те, що
вони не істини, а що вони не мої. Коли я виображував, що
стою сам, то перебував у кумедному становищі, тому що
насправді мене підтримував увесь християнський світ.
І, можливо, простіть мені Небеса, я таки прагнув бути
оригінальним; однак спромігся, цілком самотужки, винай
ти погіршений варіянт уже наявних традицій цивілізова-
ної релігії. Чоловік на яхті вважав, що першим відкрив
Англію; я ж думав, що першим знайшов Європу. Я спробу-
вав винайти власну єресь; і тоді, коли вже додавав до неї
останні штрихи, виявив, що вона – ортодоксія.
Можливо, декого розважить розповідь про це щасли-
ве фіяско. Можливо, мій приятель чи ворог усміхнеться,
прочитавши, як я поступово довідувався з правди ман-
дрівної легенди і неправди панівної філософії ті самі речі,
які міг дізнатися зі свого катехизму – якби про це знав.
Можливо, когось розважить читання того, як я врешті
в анархістському клубі чи у вавилонському храмі знай-
шов те, що міг би знайти в найближчій парохіяльній церк-
ві. Якщо когось зацікавить, як польові квіти і написи на
омнібусі, політичні події і юначі страждання сходяться,
впорядковуючись певним чином, щоб витворити певні за-
сади християнської ортодоксії, то він, можливо, прочитає
цю книжку. Але в усьому є розумний поділ праці. Я напи-
сав книжку, і жодна сила на землі не змусить мене про-
читати її.
12
Я додаю ще одну чисто педантичну заувагу, що, як
і належить, має бути на початку книжки. Ці есеї мають
на меті лише обміркувати реальний факт, що фундамен-
тальне християнське богослов’я (належно підсумоване
в Апостольському Символі віри) є найкращим джерелом
енергії та здорової етики. Вони мислилися не для розгля-
ду чогось дуже захопливого, а для з’ясування цілком від-
мінного питання: яким є теперішній осідок влади, що про-
голошує ця віра. Коли тут вживається слово «ортодоксія»,
то воно означає Апостольський Символ віри, як його ро-
зуміє всякий, хто називав себе християнином до дуже не-
давнього часу, і загальна історична поведінка тих, хто
сповідував цей символ віри. Через обсяг книги я змуше-
ний був обмежитися лише тим, що сам отримав через цю
віру; я не торкався питання, щодо якого тривають довгі
диспути серед сучасних християн, звідки ми самі одер-
жали її. Це не церковний трактат, а свого роду недбала
автобіографія. Але якщо хтось бажає почути мої думки
щодо фактичної природи влади, то містеру Дж. С. Стріту
вистачить кинути мені ще один виклик, і я напишу йому
ще одну книжку.
Розділ II
МАНІЯК
Геть-чисто світські люди аніскільки не розумі-
ють властиво самого світу; вони цілковито покладаються
на кілька цинічних максим, до того ж неправдивих. При-
гадую, як одного разу прогулювався із успішним видав-
цем, що висловив думку, яку я часто чув доти; по суті,
вона вже встигла стати гаслом сучасного світу. Утім, я чув
її аж надто часто, і раптом зрозумів, що в ній немає жод-
ного смислу. Видавець сказав про когось: «Цей чоловік
далеко піде; він вірить у себе». І пригадую, що коли я, слу-
хаючи його, підніс голову, мій погляд зупинився на омні-
бусі, на якому було написано «Ганвел»2. Я спитав видав-
ця: «А хочете знати, де живуть люди, які найбільше вірять
у себе? Бо я можу вам це сказати. Я знаю деяких людей,
які вірять у себе більше, ніж Наполеон чи Цезар. Я знаю,
де палає непорушна зірка упевнености та успіху. Я пока-
жу вам дорогу туди, де стоять престоли надлюдей. Люди,
які направду вірять у себе, всі сидять у божевільнях». Він
лагідно відказав, що, однак, є чимало добрих людей, які
вірять у себе і не сидять у божевільнях. «Так, справді, –
відповів я, – і хто-хто, а ви мали би знати їх. Отой п’яний
поет, який хотів вам упхати свою понуру трагедію, він ві-
рив у себе. І перестарілий священик з епічною поемою,
від якого ви сховалися у службовому кабінеті, він вірив
у себе. Якби ви спиралися радше на свій діловий досвід,
а не на потворну індивідуалістичну філософію, то знали
б, що віра в себе – це найпевніша ознака ледаща. Актори,
які не вміють грати, вірять у себе; і так само боржники,
які не платять. А тому набагато правдивіше буде сказа-
ти, що чоловіка напевне спіткає невдача, якщо він вірить
у себе. Цілковита самовпевненість – це не лише гріх; ціл-
14
ковита самовпевненість – це неміч. Цілковита віра в са-
мого лиш себе істерична й забобонна, і вона скидається
на віру в Джоанну Саткот3: у такого чоловіка “Ганвел” на-
писано на чолі такими ж великими літерами, як на отому
омнібусі». І на все це мій приятель і видавець дав дуже
приголомшливу і глибоку відповідь: «А якщо чоловік не
мав би вірити в самого себе, то в кого він має вірити?»
Після тривалого мовчання я відповів: «Я піду додому і на-
пишу книжку, яка відповість на це питання». І цю книжку,
власне, я і написав, щоб відповісти на нього.
Однак, гадаю, ця книжка цілком може початися там,
де й почався наш спір – недалеко від психлікарні. Но-
вітні вчені мужі вкрай перейняті потребою починати вся-
кий дослід з факту. Стародавні релігійні мужі були пере-
йняті цим не менше. Вони розпочали з факту гріха – фак-
ту простого, як дошка. Байдуже, чи міг чоловік омитися
у чудесних водах, чи ні, та немає жодного сумніву в тому,
що він таки хотів омитися. Але в наші дні деякі релігій-
ні провідники в Лондоні, аж ніяк не матеріялісти, почали
не із заперечення вкрай сумнівної води, а із заперечення
цілком безсумнівного бруду. Деякі нові богослови спрос-
товують первородний гріх, єдину частину християнсько-
го богослов’я, яку справді можна довести. Деякі послі-
довники превелебного Р. Дж. Кемпбела4 у своїй не надто
витонченій духовності сповідують надприродну безгріш-
ність, якої не зможуть побачити навіть у своїх снах. Од-
нак вони, по суті, заперечують людський гріх, який мо-
жуть побачити просто на вулиці. Як найбільші святі, так
і найбільші скептики використали реальне зло як вихід-
ний пункт у своїй аргументації. Якби то була правда (а це,
безумовно, правда), що людина здатна відчувати неймо-
вірне щастя, здираючи шкуру з кота, то релігійний філо-
соф може зробити лише один з двох висновків. Він му-
сить або заперечити існування Бога, як атеїсти; або він
мусить заперечити існування єдности між Богом і люди-
ною, як християни. Нові ж богослови, як виглядає, вва
15
жають, що вельми раціоналістичним рішенням буде за-
перечити існування кота.
У такій незвичайній ситуації буде банально немож-
ливо (покладаючи хоч якісь надії на загальне визнання)
почати, як колись наші батьки, з факту гріха. Той самий
факт, який видавався їм (і мені також) простим, як две-
рі, став саме тим фактом, який старанно знекровлюва-
ли й заперечували. Але хоча сучасники заперечують існу-
вання гріха, не думаю, що вони вже встигли заперечити
існування божевільні. Ми всі згодні, що руйнування інте-
лекту там таке ж очевидне, як обвалений дім. Люди запе-
речують пекло, але поки що не Ганвел. Тому заради сво-
го первинного аргументу ми цілком могли би стояти на
тому, на чому стоять інші. Ми цілком могли би сказати,
що коли раніше всі думки й теорії судили по тому, чи вони
приведуть людину до згуби душі, то задля нашої теперіш-
ньої мети всі сучасні думки й теорії можна було б судити
по тому, чи приведуть вони її до втрати розуму.
І таки правда, що декотрі невимушено й недбало роз-
повідають про безумство як про щось привабливе у собі.
Але навіть хвилинні роздуми підтвердять, що якщо неду-
га й прекрасна, то це, загалом, недуга когось іншого. Слі-
пий чоловік може виглядати колоритно; але щоб поба-
чити цю картину, потрібно два ока. І так само найшале-
нішою поезією безумства можуть втішатися лише ті, хто
сповна розуму. Безумцеві його безумство видається ціл-
ком прозаїчним, тому що воно цілком правдиве. Чоловік,
який вважає себе куркою, виглядає сам собі таким же
звичайним, як курка. Чоловік, який вважає себе шматком
скла, видається самому собі таким же нудним, як шма-
ток скла. І саме однорідність його розуму робить його
нудним, і так само божевільним. Тільки тому, що ми ба-
чимо парадоксальність його ідеї, він взагалі нам вигля-
дає цікавим; і тільки тому, що сам він не бачить пара
доскальности своєї ідеї, він взагалі й потрапив до Ган-
вела. Коротко кажучи, дивацтво вражає лише звичайних
16
людей. Дивацтво не вражає дивних людей. Саме тому зви-
чайні люди так захопливо гайнують свій час; тоді як ди-
ваки скаржаться на нудоту життя. І саме тому нові рома-
ни вмирають так швидко, а старі-престарі казки живуть
вічно. Стара казка робить героєм простого людського
хлопчика; і нас вражають його пригоди; вони вражають
також і його, тому що він нормальний. Але в сучасному
психологічному романі акценти зміщені, герой став не-
нормальний. І через те найшаленіші пригоди не справля-
ють на нього жодного враження, і книжка виглядає мо-
нотонною. Ви можете створити історію про героя серед
драконів; але не про дракона серед драконів. Казка роз-
повідає про те, що звичайна людина робить у безумному
світі. Серйозний реалістичний роман розповідає про те,
що безпросвітній безумець робить у нудному світі.
Тож почнімо з психлікарні; з цього недоброго й фан-
тастичного заїжджого двору вирушмо в нашу інтелекту-
альну подорож. Однак, якщо ми бажаємо поглянути на
філософію здорового глузду, у цій справі нам передусім
належить виправити одну велику і вельми поширену хибу.
Широко побутує думка, що уява, а надто містична уява,
вкрай небезпечно впливає на психічну врівноваженість
людини. Поетів часто вважають психічно нестійкими; і за-
галом вважають, що існує невиразний зв’язок між лав-
рами у волоссі й мухами в голові. Факти й історія карди-
нально суперечать такому поглядові. Більшість великих
поетів мали не тільки здоровий глузд, але й неабиякий ді-
ловий хист; і якщо Шекспір справді колись доглядав ко-
ней, то тільки тому, що йому довіряли якнайбільше. Уява
не породжує божевілля. Його насправді породжує розум.
Поети не божеволіють, натомість шахісти цілком. Мате-
матики сходять з розуму, і касири, однак творчі особи ду
же рідко. Я в жодному разі, як буде видно далі, не напа-
даю на логіку. Я лише кажу, що цю небезпеку приховує
логіка, а не уява. Творче батьківство таке ж здорове, як
і батьківство фізичне. Ба більше, варто зауважити, що
17
навіть коли поет був помішаний, то зазвичай через те,
що мав у мозку якесь слабке раціональне місце. Едгар
По, наприклад, і справді був помішаний, однак не через
свою поетичність, а через особливу аналітичність. Навіть
шахи були аж надто поетичні для нього; він не любив ша-
хів, тому що там повно веж і коней, як у вірші. Він від-
крито визнавав, що воліє чорні диски шашок, тому що
вони більше скидалися на прості чорні цятки на діаграмі.
І ось, можливо, найвагоміший факт з усіх: тільки один ве-
ликий англійський поет зійшов з розуму – Купер5. І його
таки справді звела з розуму логіка; потворна і чужа йому
логіка напередвизначення, або предестинації. Поезія не
була його недугою, а ліками; поезія почасти підтримува-
ла його здоров’я. Він іноді міг забути червоне й спрагле
пекло, у яке затяг його мерзенний детермінізм посеред
широкого плеса і пласких білих лілій Узу6. Його прокляв
Жан Кальвін; і його майже врятував Джон Ґілпін7. Ми по-
всюди бачимо, що люди не сходять з розуму через мрії.
Критики значно божевільніші від поетів. Гомер цілісний
і досить спокійний; саме критики рвуть його на екстрава-
гантне шмаття. Шекспір був насправді цілковито собою;
це лише деякі з його критиків винюхали, що він – хтось
інший. І хоча св. Йоан Євангелист бачив чимало химерних
потвор у своєму видінні, жодне з тих створінь не було та-
ким навісним, як його коментатори. Але загальний факт
простий. Поезія здорова, тому що вона безжурно плине
в безкінечному морі. Розум жадає переплисти безмеж-
не море, і таким чином його обмежити. Це призводить до
розумового виснаження, що скидається на фізичне ви-
снаження містера Голбейна. Прийняти все – це вправлян-
ня, зрозуміти все – напруження. Поет бажає розширення
світу, де б його ніщо не сковувало. Поет хоче лише одно-
го – дістати головою до неба. І тільки логік бажає вміс-
тити небеса в голові. І якраз тому його голова тріщить.
І це річ дріб’язкова, хоч цілком тут доречна, що цю
приголомшливу помилку підтверджує яскрава цитата,
18
наведена хибно. Ми всі чули, як люди цитують услав-
лений рядок Драйдена8, що «великий геній і божевілля
майже невіддільні». Але насправді Драйден не говорив,
що великий геній і божевілля майже невіддільні. Драй-
ден сам був великим генієм, і знав, про що йдеться. Було
би важко знайти людину романтичнішу, ніж він, й водно-
час розважливішу. Драйден насправді сказав оце: «Вели-
кий ум і божевілля майже невіддільні»; і це правда. Саме
чиста жвавість інтелекту наражається на небезпеку зри-
ву. Також люди можуть пригадати, про який тип людини
говорив Драйден. Він не говорив про неземних геніїв на
взір Воґана чи Джорджа Герберта9. Він говорив про ци-
ніка цього світу, скептика, дипломата, великого практич
ного політика. Такі люди справді майже невіддільні від
бож евілля. Їхнє невгамовне бажання оцінювати свій
глузд і глузд інших – небезпечне заняття. Для розуму за-
вжди небезпечно судити розум. Легкодумний чоловік за-
питав мене, чому ми кажемо «божевільний, як капелюш-
ник». І хтось іще легкодумніший міг би відповісти, що ка-
пелюшник божевільний, бо мусить міряти людські голови.
І якщо великі мислителі часто маніякальні, то це та-
ка ж правда, що маніяки зазвичай є великими мислите-
лями. Коли тривав мій спір з «Кларіоном»10 щодо питан-
ня свобідної волі, то вельми здібний письменник містер
Р. Б. Сутерз11 сказав, що свобідна воля – це божевілля,
тому що вона передбачає безпричинні дії, а отже, дії бе
зумця будуть безпричинні. Я не обговорюю тут катастро-
фічної помилки детерміністичної логіки. Очевидно, що
коли хоч якісь дії, навіть дії безумця, можуть бути без-
причинні, то детермінізм приречений. Якщо ланцюг при-
чинности може розірватися на людині безумній, то він
так само може розірватися на людині розумній. Але моя
мета – вказати на річ дещо практичнішу. Можливо, це
цілком природно, що сучасний марксист-соціяліст знає
все про свобідну волю. Але вкрай незвичайно, що сучас-
ний марксист-соціяліст нічого не знає про безумців. Про
19
безумця аж ніяк не можна сказати, що його дії безпри-
чинні. Якщо деякі людські дії можна легковажно назвати
безпричинними, то це дріб’язкові дії здорової людини:
свистіння під час ходи, стинання трави паличкою, тупцю-
вання ногами чи потирання рук. Саме щасливий чоловік
робить непотрібні речі; натомість недужий не досить
сильний, щоб сидіти без діла. І саме такі бездумні й без-
причинні дії безумець ніколи зрозуміти не зможе, тому
що безумець (як детермініст) загалом бачить аж надто
багато причин в усьому. Безумець усі ті порожні дії на-
повнить змовницьким змістом. Він подумає, що стинан-
ня трави було нападом на приватну власність. Він поду-
має, що тупцювання на місці було сигналом спільнико-
ві. Якщо б зміг безумець стати на мить безжурним, то він
повернув би собі здоровий глузд. Усякий, кому випала не-
доля балакати з людьми в розпалі чи на межі психічного
розладу, знає, що їхньою найжахливішою якістю є страш-
на ясність у подробицях; пов’язування однієї речі з дру-
гою на мапі мудрованішій, аніж лабіринт. Посперечав-
шись з безумцем, ви напевне зазнаєте принизливої по-
разки; бо багато в чому його розум, не будучи сповіль-
нений речами, які ідуть у парі зі здоровим глуздом, мис-
лить набагато швидше. Його не обтяжує почуття гумору
чи доброчинність, його не обтяжує проста певність до-
свіду. Він стає логічнішим через втрату деяких здорових
почуттів. І з цього погляду фраза, якою зазвичай харак-
теризують безумця, насправді вводить в оману. Безумець
не той чоловік, який втратив розум. Безумець – це чоло-
вік, що втратив усе, крім розуму.
Безумець завжди пояснює ту чи ту річ повно і в ра-
ціональному сенсі часто задовільно. Або, у вужчому сен-
сі, його божевільне пояснення, якщо й не переконливе,
то принаймні незаперечне; це особливо можна спосте-
рігати у двох чи трьох найпоширеніших типах безумства.
Якщо чоловік каже (наприклад), що люди змовилися про-
ти нього, ви можете спростувати це лише одним спосо-
20
бом – сказавши, що всі люди заперечують, що вони змов-
ники; та це достоту саме те, що сказали би змовники.
Його пояснення спирається на факти так само, як і ваше.
Або якщо чоловік каже, що він по праву король Англії,
то не варто казати, що теперішні можновладці вважа-
ють його божевільним; бо якби він був королем Англії, то
це наймудріше, що могли би сказати теперішні можно-
владці. Або якщо чоловік стверджує, що він Ісус Христос,
то намарно відповісти йому, що світ заперечує його бо-
жество; оскільки світ заперечував і божество Христове.
Попри це, він не має рації. Але якщо ми спробуємо
відстежити, де саме він схибив, то це не так легко, як
можна було б припустити. Мабуть, найчіткіше ми могли
би висловити це так: його розум рухається по доскона-
лому, однак вузькому колу. Вузьке коло таке ж безкінеч-
не, як і велике; та хоча воно таке ж безкінечне, однак не
таке велике. І подібно божевільне пояснення таке ж пов-
не, як і здорове, але не таке велике. Куля така ж кругла,
як і світ, але вона не світ. Існує така річ, як вузька універ-
сальність; існує така річ, яка мала і зібгана вічність; ви
зможете побачити її в багатьох сучасних релігіях. А тепер,
якщо говорити досить поверхово й емпірично, ми могли
би сказати, що найвагомішою і найнепомильнішою озна-
кою божевілля є поєднання логічної повноти і духовної
вузькости. Теорія безумця пояснює чимало речей, але не
пояснює їх належною мірою. Тобто, якби ми з вами мали
би справу з божевільним розумом, то повинні були б по-
дбати не стільки про нові аргументи, скільки про ковток
свіжого повітря для нього; переконати його, що існує
щось чистіше й приємніше від задухи єдиного аргументу.
Припустімо, наприклад, що я візьму за типовий перший
випадок; припустімо, йдеться про чоловіка, який звину-
вачував усіх у змові проти нього. Якби ми хотіли висло-
вити свої найглибші почуття протесту і заперечити проти
його одержимости, то, гадаю, мали би сказати щось на
взір цього: «О, я визнаю, що у вас є свої аргументи, і ви
21
знаєте їх напам’ять, і що багато чого збігається з тим
усім, що ви кажете. Я визнаю, що ваше пояснення бага-
то чого пояснює; але скільки всього воно випускає з ува-
ги! Хіба ж у світі немає інших історій, окрім вашої; і хіба
ж усі люди заклопотані лише вашими справами? Припус-
тімо, ми згодні з подробицями; можливо, коли чоловік на
вулиці нібито не побачив вас, то насправді він схитрував;
можливо, коли полісмен запитав ваше ім’я, то це сталося
тільки тому, що він знав його заздалегідь. Але якими щас-
ливими ви стали б, якби лише знали, що всім цим людям
ви геть байдужі! Наскільки більшим було би ваше життя,
якби ваше “я” змогло стати меншим у ньому; якби ви мо-
гли подивитися на інших людей зі справжньою цікавіс-
тю й утіхою; якби ви могли побачити, що вони такі, якими
є насправді: сповнені безхмарного себелюбства і хороб
рої байдужости! Ви б зацікавилися ними, тому що ви їм
не цікаві. Ви вирвалися б з цього дешевого театру, де
весь час ставлять вашу невеличку змову, і змогли би ви-
йти під вільне небо, на вулицю, наповнену чудовими не-
знайомцями». Або, припустімо, якби то був другий випа-
док божевілля – чоловік, що претендує на престол, – то
ви би поривалися відповісти: «Гаразд! Можливо, ви зна-
єте, що ви король Англії; але навіщо вам це? Вистачить
одного величного зусилля, і ви станете звичайною люди-
ною, і з погордою будете дивитися на всіх земних коро-
лів». Або це міг би бути третій випадок, безумець, який
називав себе Христом. Якби ми спробували висловити
свої почуття, то мали б сказати: «Тож ви Творець і Від-
купитель світу: але ж який вузький мусить бути цей світ!
Яке ж невеличке ваше небо, з ангелами, не більшими від
метеликів! Як це сумно – бути богом; і то богом геть не-
годящим! І хіба немає життя повнішого і дивовижнішого,
ніж ваше? І хіба в те ваше болісне й жалюгідне існування
справді мало б увірувати всяке тіло? Якими щасливими
ви стали б, якими вільними, якби молот вищого Бога міг
розбити ваш малий космос, розсипавши, мов блискітки,
22
зорі, і скинувши з вас кайдани і відпустивши на свобо-
ду, щоб ви, як і всі інші люди, могли дивитися вгору, а не
тільки вниз!»
І належить пам’ятати, що найчистіша практична нау-
ка переймає цей погляд на психічне зло; вона не прагне
сперечатися з ним, як з єрессю, а просто розбиває його,
як чари. Ані сучасна наука, ані давня релігія не вірять
у повноту вільної думки. Богослов’я осуджує деякі думки,
називаючи їх богохульними. Наука осуджує деякі думки,
називаючи їх ненормальними. Наприклад, деякі релігійні
спільноти більшою чи меншою мірою стримували людей
від думок про секс. Сучасне наукове товариство напевно
стримує людей від думок про смерть; це факт, але його
вважають ненормальним фактом. І маючи до діла з тими,
чия ненормальність межує з манією, сучасна наука зна-
чно менше дбає про чисту логіку, ніж дервіш, що танцює.
У такій ситуації нещасній людині не досить жадати істи-
ни; вона має жадати здоров’я. І ніщо не зможе врятувати
її, окрім сліпого голоду нормальности, подібного до тва-
ринного. Людина не може визволити саму себе від пси-
хічного зла, тому що нездужає саме орган думки, неке-
рований і певною мірою незалежний. Її може вирятувати
лише воля або віра. У той момент, коли її простий розум
починає рух, він виїжджає на стару колію і буде кружля-
ти своїм логічним колом, достоту як чоловік, сидячи в ме-
тро у вагоні третього класу, їздитиме по Внутрішньому
кільці, він об’їздитиме його раз у раз, поки не зважить-
ся на добровільний, відважний і містичний акт і не вийде
на Ґовер-стріт. Тут від рішення залежить усе; двері тре-
ба зачинити назавжди. Усякі ліки – це ліки останні. Усяке
оздоровлення – це чудесне оздоровлення. Оздоровлення
безумця – це не сперечання з філософом; це вигнання ди-
явола. І хоч як обачно лікарі та психологи можуть брати-
ся до діла, їхня постава буде глибоко нетерпима – нетер-
пима, як Кривава Мері12. І ця постава насправді така: лю-
дина мусить перестати думати, якщо хоче жити далі. Їхня
23
порада полягає в інтелектуальній ампутації. Якщо голо-
ва спокушає тебе, то відітни її; бо краще увійти у Царство
Небесне не лише як дитина, але й як недоумок, ніж з усім
своїм інтелектом бути вкинутим у пекло – або в Ганвел.
Таким є досвід безумця; він зазвичай є мислителем,
і часто мислителем успішним. Його, без сумніву, можна
перемогти самим лише розумом і логічно довести його
неправоту. Однак його стан можна окреслити набагато
точніше у категоріях загальних і навіть естетичних. Він
перебуває в чистій і яскраво освітленій в’язниці однієї
ідеї: він вигострений до однієї болісної точки. У ньому не-
має здорового вагання і здорової складности. Тепер, як
пояснено у вступі, я вирішив у цих початкових розділах
подати не стільки схему своєї доктрини, як деякі картини,
що відтворюють мої переконання. І я докладно описав
своє бачення маніяка з оцієї причини: маніяк впливає на
мене точнісінько так само, як і більшість сучасних мисли-
телів. Цей непомильний настрій і тон, який я чую з Ганве-
ла, долинає до мене також з половини наукових кафедр
і навчальних закладів сьогодення; і більшість божевіль-
них докторів божевільні не тільки в одному сенсі. Їм усім
властиве таке ж поєднання, яке ми зауважили вище: по-
єднання широкого й вичерпного розуму зі звуженим здо-
ровим глуздом. Вони універсальні тільки в тому сенсі, що
беруть одне вузьке пояснення і заводять його аж надто
далеко. Але узор може тягтися вічно, далі залишаючись
дуже дрібним узором. Вони бачать чорно-білі клітинки
на шаховій дошці, і якщо вимостити ними цілий всесвіт,
то він все одно залишиться чорно-білим. Як і безумець,
вони не можуть змінити свій світогляд; вони не можуть
докласти розумових зусиль і раптом побачити, що він
чорно-білий.
Розгляньмо спершу найбільш очевидний випадок –
матеріялізм. У поясненні світу матеріялізм до божевіль-
ного простий. Йому властива якість аргументації боже-
вільного; ми відразу відчуваємо, що він охоплює все і все
24
опускає. Уявіть собі здібного і щирого матеріяліста, тако-
го, наприклад, як містер Маккейб13, і ви сповнитеся саме
цим унікальним відчуттям. Він розуміє все, й водночас не
вважає, що є щось варте розуміння. Його космос може
бути повним аж до останньої клепки і коліщатка, та все
одно цей космос менший від нашого світу. Якимось чи-
ном ця його схема, як і ясна схема безумця, не враховує
чужих енергій і великої байдужости на землі; вона не
зваж ає на речі, що відбуваються на ній, на войовничість
народів і материнську гордість, на першу любов і страх
перед морем. Земля така велика, а космос такий малий.
Цей космос, напевне, завбільшки з найменшу дірку, де
людина могла би сховати лише голову.
Належить зрозуміти, що я не обговорюю тут зв’язок
цих постулатів з правдою, а поки що тільки їхній стосунок
до здоров’я. Згодом у своїх доводах спробую розглянути
питання об’єктивної істини; тут натомість ідеться винят-
ково про феномен психології. Поки що я не прагну довес-
ти Геккелеві14, що матеріялізм неправдивий, принаймні
не більше, ніж пробував би довести чоловікові, який вва-
жав себе Христом, що він помиляється. Я лише зауважую
той факт, що обидва випадки мають однакову повноту
й однакову неповноту. Ви можете пояснити, чому збай-
дужілий народ утримує чоловіка в Ганвелі, сказавши, що
це розпинання бога, якого народ негідний. Це пояснен-
ня достатнє. Так само ви можете пояснити лад у всесвіті,
сказавши, що все, навіть душі людей, – це листочки, що
неминуче виростають на цілковито несвідомому дереві,
сліпій долі матерії. Це також пояснення, хоча не таке ви-
черпне, як пояснення божевільного. Але річ у тому, що
нормальний людський розум не просто заперечує одне
і друге, а заперечує їх цілком однаково. Він стверджує
приблизно таке: якщо чоловік у Ганвелі справжній Бог,
то він не такий уже й бог. І так само, якщо космос мате-
ріяліста справжній космос, то це не такий уже й космос.
Річ звузилася. Божество менш божественне, ніж чимало
25
людей; і (відповідно до Геккеля), повнота життя набагато
буденніша, вужча й тривіяльніша, ніж чимало окремих її
аспектів. Частини видаються більшими від цілого.
Бо ми мусимо пам’ятати, що матеріялістична філосо-
фія (правдива чи ні), без сумніву, значно більше обмежує,
ніж усяка релігія. У певному сенсі, звісно, всі розумні ідеї
вузькі. Вони не можуть бути ширшими від себе. Христи-
янин обмежений лише в тому самому сенсі, що й атеїст.
Він не може вважати християнство неправдивим і далі
залишатися християнином; і атеїст не може вважати ате-
їзм неправдивим і далі залишатися атеїстом. Однак, як
виявилося, існує дуже особливий сенс, у якому матерія-
лізм має більше обмежень, ніж спіритуалізм. Містер Мак-
кейб вважає мене рабом, тому що мені заборонено ві-
рити в детермінізм. Я вважаю містера Маккейба рабом,
тому що йому заборонено вірити у фей. Але якщо ми до-
слідимо обидві заборони, то побачимо, що його заборо-
на насправді значно глибша, ніж моя. Християнин цілком
вільно може вірити, що у всесвіті існує істотний потенціял
впорядкованого ладу й неминучого розвитку. А матерія-
лісту не дозволено визнавати, що його бездоганний ме-
ханізм містить хоч найменший слід спіритуалізму чи чуда.
Нещасному містеру Маккейбу заборонено залишити на-
віть найменше потерча, яке ховається у квітах первоцві-
ту. Християнин визнає, що всесвіт багатогранний і на-
віть неоднорідний, достоту як здорова людина знає, що
він складний. Нормальна людина знає, що в ній є щось
від тварини, щось від диявола, щось від святого, щось
від обивателя. Мало того, направду нормальна людина
знає, що в ній є щось від безумця. Але матеріяліст уважає
світ цілком простим та скінченним, достоту як божевіль-
ний цілком певний того, що він нормальний. Матеріяліст
певний, що історія – проста і звичайна низка причинних
зв’язків, достоту як божевільний, згаданий раніше, ціл-
ком певний того, що він проста і звичайна курка. Матері-
ялісти і безумці ніколи не мають сумнівів.
26
По суті, релігійні доктрини не обмежують розум на-
стільки як матеріялістичне заперечення. Навіть якщо
я вір ю в безсмертя, то можу не думати про нього. Але
якщо я не вірю в безсмертя, то мушу не думати про ньо-
го. У першому випадку дорога відкрита і я можу просту-
вати нею, скільки завгодно; у другому – дорога закрита.
Але є докази ще вагоміші, а паралелі з божевіллям ще
дивніші. Ми наводили докази проти вичерпної й логічної
теорії безумця, яка – правдива вона чи ні – поступово
зруйнувала його людськість. Тепер же настала черга зви-
нуватити головні висновки матеріяліста, які – правдиві
вони чи ні – поступово руйнують його людськість; я не
маю на увазі лише доброту, я маю на увазі надію, відва-
гу, поетичність, ініціятиву і все інше, притаманне людині.
Наприклад, якщо матеріялізм веде людей до цілковитого
фаталізму (як це загалом відбувається), то цілком мар-
но було б удавати, що він хоч якоюсь мірою є тою силою,
що визволяє. Було б абсурдно казати, що ви дбаєте пере-
дусім про свободу, якщо використовуєте вільну думку
тільки на те, щоб руйнувати свобідну волю. Детермініс-
ти приходять накласти пута, а не звільняти. Вони цілком
можуть називати свій закон «ланцюгом» логічних зв’яз
ків. І це найгірший ланцюг, що сковував коли-небудь люд-
ське створіння. Ви можете використовувати мову свобо-
ди, якщо забажаєте, аби описати матеріялістичне вчен-
ня, але очевидно, що вона незастосовна до нього як до
цілого – достоту так само, як тією ж мовою годі описати
людину, замкнуту в божевільні. Ви можете сказати, якщо
забажаєте, що людина вільна думати про себе як про
зварене яйце. Однак, безумовно, набагато суттєвішим
і важливішим фактом є те, що вона, як зварене яйце, не
має свободи їсти, пити, спати, ходити і курити цигарку.
Подібно ви могли би сказати, якщо забажаєте, що сміли-
вий мислитель-детермініст має свободу не вірити в ре-
альність волі. Однак набагато суттєвішим і важливішим
фактом є те, що він не має свободи хвалити, проклинати,
27
дякувати, виправдовувати, карати, опиратися спокусам,
підбурювати натовп, складати новорічні обітниці, проща-
ти грішників, осуджувати тиранів або навіть казати «дя-
кую» за подану гірчицю.
Відступаючи від цієї теми, я мав би зауважити, що
існує певна хитромудра облуда, нібито матеріялістичний
фаталізм певною мірою сприяє милосердю, скасуванню
жорстоких покарань чи взагалі будь-яких покарань. Але,
як не дивно, правда якраз протилежна. Цілком логічно,
що доктрина детермінізму взагалі нічого не змінює: той,
хто батожить, має змогу батожити далі; а добрий друг
напоумляє, як і раніше. Але очевидно, навіть якщо ця
доктрина могла би спинити щось одне, то саме добро-
зичливе напоумляння. Те, що гріхів не вдасться уникнути,
не запобігає покаранню; а якщо чомусь і запобігає, то
саме умовлянню. Детермінізм так само певно призводить
до жорстокости, як неминуче веде до боягузтва. Детер-
мінізм не заперечує жорстокого ставлення до злочинців.
Насправді він (можливо) несумісний з милосердним став-
ленням до злочинців; несумісний із будь-яким звернен-
ням до їхніх кращих почуттів чи заохоченням у їхній мо-
ральній боротьбі. Детермініст не вірить у звернення до
волі, але він вірить у зміну навколишнього середовища.
Тому він не повинен казати до грішника: «Іди і не гріши», –
бо грішник не може не грішити. Але він може вкинути
його в киплячу олію; тому що кипляча олія – це, зрештою,
середовище. Отже, якщо ми задумаємося над постаттю
матеріяліста, то вона, виявляється, набуває фантастич-
них обрисів постаті божевільного. Обоє обирають поста-
ву водночас неспростовну і нестерпну.
Звісно ж, усе це стосується не лише матеріяліста. Те
саме можна застосувати і до іншої крайности спекулятив-
ної логіки. Існує скептик набагато страшніший від того,
хто вірить, що все почалося з матерії. Цілком можливо
знайти скептика, який вірить, що все почалося з нього са-
мого. Він сумнівається не тільки в існуванні ангелів чи
28
диявола, але й в існуванні людей і корів. Для нього влас-
ні друзі є мітом, який він сам вигадав. Він створив своїх
батька й матір. Ця жахлива фантазія містить щось таке,
що нестримно приваблює до певної міри містичний его-
їзм наших днів. Той видавець, який думав, що люди дося-
гають успіху, коли вірять у себе; ті шукачі надлюдини, які
завжди шукають її у дзеркалі; і ті письменники, які гово-
рять про відображення своєї особистости, а не про твор-
че життя заради світу, – усіх цих людей справді відділяє
якийсь один дюйм від цієї жахливої порожнечі. І коли цей
добрий світ, що оточує людину, потьмариться, як і нале-
жить брехні; коли друзі розтануть у повітрі, як духи, і за-
падуться підвалини світу; коли людина, не вірячи ні в що
і ні в кого, залишиться сама-самісінька у своєму видінні,
тоді величезне індивідуалістичне гасло мало би нависну-
ти над нею, караючи її своєю іронією. Зірки будуть лише
цятками в темряві її розуму; обличчя матері – простою
замальовкою безумного олівця на стінах її камери. А на
стелі тієї камери буде написано жахливу правду: «Вона
вірить у себе».
Нас, однак, передусім цікавить той факт, що панего-
їстична крайність думки демонструє той самий парадокс,
що й крайність матеріялізму. Вона якою мірою повна
в теорії, такою ж мірою руйнівна на практиці. З метою
спрощення ми могли би сказати, що людина може віри-
ти, що вона завжди снить. У такому разі очевидно, що не
може існувати доказу того, що вона не снить, з тієї про-
стої причини, що не може бути представлено жодного до-
казу, якого не може бути надано уві сні. Але якщо чоло-
вік підпалить Лондон, а тоді скаже, що господиня скоро
покличе його на сніданок, то ми мали би взяти його і, ра-
зом з іншими логіками, помістити в заклад, про який уже
згадувалося в цьому розділі. Чоловік, що не вірить сво-
їм відчуттям, так само божевільний, як і чоловік, що не
вірить усьому решта; однак їхнє божевілля доводить не
хибність аргументації, а очевидну хибність усього їхнього
29
життя. Вони обидва замкнули себе у своїх коробках, роз-
мальованих зсередини сонцем і зорями; вони обидва не
спроможні вийти з них, один заради здоров’я і небесного
щастя, а другий навіть заради здоров’я і щастя земного.
Їхня постава цілком розумна; ба більше, у певному сенсі
вона безкінечно розумна, достоту як трипенсовик безкі-
нечно круглий. Але існує така річ, які підступна безкінеч-
ність, низька і рабська вічність. Цікаво зауважити, що чи-
мало сучасників – чи то скептиків, чи то містиків, – вибра-
ли своїм знаком певний східний символ, який і є симво-
лом цієї найвищої пустоти. Коли вони бажають показати
вічність, то зображають її у вигляді змії з власним хвос-
том у пащі. Образ цієї вкрай невтішної поживи сповнений
приголомшливого сарказму. Вічність матеріяльних фата-
лістів, вічність східних песимістів, вічність самозакоханих
теософів і високих вчених сьогодення таки справді дуже
добре представлена змієм, що пожирає власний хвіст,
пропащою істотою, що губить навіть саму себе.
Цей розділ чисто практичний і розповідає про те, що
насправді є головною ознакою й елементом безумства;
ми могли би узагальнено сказати, що це розум без опер-
тя, розум у порожнечі. Людина, яка починає думати без
відповідних первинних принципів, божеволіє; вона почи-
нає думати не з того кінця. І надалі ми спробуємо визна-
чити, яким є «той» кінець. Однак ми можемо спитати на
завершення: якщо це те, що зводить людей з глузду, то
що дає їм змогу зберігати глузд? До кінця цієї книжки
я сподіваюся дати точну і, як дехто подумає, аж надто
точну відповідь на це питання. Але поки що, в такій же
практичній манері, ми могли би дати загальну відповідь
на те, що саме дає людям змогу зберігати глузд в ре-
альній людській історії. І цим «саме» є містицизм. Поки
у вас є тайна, доти маєте також здоров’я; а коли ви ни-
щите тайну, то викликаєте хворобу. Звичайна людина
завжди мала здоровий глузд, тому що звичайна люди-
на завжди була містиком. Вона допускала сутінки. Вона
30
завжди стояла однією ногою на землі, а другою у чарів-
ному краї. Вона завжди почувалася вільною сумніватися
у своїх богах; але (на відміну від агностиків сьогодення)
також вільною вірити в них. Вона завжди більше дбала
про правду, ніж про послідовність. Якщо вона бачила
дві істини, що начебто суперечать одна одній, вона при-
ймала ці дві істини і суперечність також. Її духовний зір
об’ємний, подібно як і фізичний: вона бачить дві різні кар-
тини водночас і все одно бачить краще. Тому вона зав
жди вірила, що існує така річ, як доля, і така річ, як сво-
бідна воля. Тому вона вірила, що дітям направду нале-
жить царство небесне, і попри це вони повинні виявляти
покору в царстві земному. Вона захоплювалася юністю,
тому що та була юна, і старістю, тому що та – не юна.
І саме ця рівновага видимих суперечностей наповнюва-
ла здорову людину життєрадісністю. Уся тайна містициз-
му полягає в тому, що людина може все зрозуміти завдя-
ки тому, чого вона не розуміє. Нездоровий логік прагне
все прояснити, та врешті-решт усе огортає таємничістю.
Містик одну річ залишає таємничою і все решта стає яс-
ним. Детермініст робить теорію причинних зв’язків ціл-
ком ясною, а тоді довідується, що не може сказати служ-
ниці «якщо твоя ласка». Християнин дозволяє свобідній
волі залишатися священною тайною, але через це його
стосунки зі служницею набувають іскристої та криштале-
во чистої ясности. Він кладе зерно догми в осердя тем-
ряви; а воно розростається в усі боки, нахваляючись що-
найщедрішим природним здоров’ям. Якщо ми взяли коло
як символ розуму і божевілля, то можемо так само взяти
хрест як символ тайни і здоров’я. Буддизм центротяжний,
а християнство відцентрове: воно виривається назовні.
Бо коло досконале й безкінечне у своїй природі, але воно
завжди незмінне у своєму розмірі; воно ніколи не може
бути більшим чи меншим. А хрест, хоч і містить в самому
серці протиборство й суперечність, може розпускати свої
чотири гілки вічно, не змінюючи форми. Оскільки в його
31
основі криється парадокс, він може рости, не змінюючись.
Коло повертається саме до себе, зв’язане. Хрест розкри-
ває свої руки на чотири вітри; це дороговказ для вільних
мандрівників.
Самі символи мають однаково примарну цінність,
коли йдеться про такі глибокі речі; однак інший символ
з фізичної природи досить добре відображає справжню
роль містицизму для людства. Те єдине у сотвореному
світі, на що ми не можемо дивитися, дарує нам світло,
в якому ми бачимо все. Як сонце посеред дня, містицизм
осяває все інше у сяйві своєї ж переможної невидимости.
Відсторонений інтелектуалізм (в точному сенсі популяр-
ного вислову) є світлом місячним, цілковитим безглузд ям:
це світло без тепла, це світло вторинне, відбиток мертво-
го світу. Але греки мали рацію, коли зробили Аполлона
богом уяви і здорового глузду водночас, бо він був вод-
ночас покровителем поезії і покровителем зцілення. Про
необхідні догми й особливе визнання віри я скажу зго-
дом. Але той трансценденталізм, яким живуть усі люди,
здебільшого займає місце сонця на небі. Ми сприймаємо
його як свого роду променисту невизначеність; воно вод-
ночас сяйливе й безформне, блискуче і розпливчасте. На-
томість коло місяця ясне й непомильне, таке ж повторю-
ване й невідворотне, як евклідове коло на шкільній дош-
ці. Бо місяць навдивовижу розсудливий; він батько луна-
тиків, і всі вони дістали від нього своє ім’я.
32
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА........................................................................... 7
РОЗДІЛ I. ВСТУП НА ЗАХИСТ УСЬОГО РЕШТА....... 8
Розділ II. МАНІЯК................................................................14
Розділ III. САМОГУБСТВО ДУМКИ..............................33
Розділ IV. ЕТИКА КРАЇНИ ЕЛЬФІВ...............................52
Розділ V. СТЯГ СВІТУ........................................................76
Розділ VI. ПАРАДОКСИ ХРИСТИЯНСТВА.................95
Розділ VII. ВІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ..................................120
Розділ VIII. РОМАНТИЗМ ОРТОДОКСІЇ..................147
Розділ IX. ВЛАДА І ШУКАЧ ПРИГОД.......................167
ПРО АВТОРА......................................................................192
ПРИМІТКИ........................................................................... 194
199