2273 Moskalyk_DEMO

ЯРОСЛАВ МОСКАЛИК

ВІД

ВІРИ
ДО

ЕКУМЕНІЇ

Львів
Видавництво «Свічадо»

2019

Титул оригіналу: Od wiary do ekumenii.

УДК 2-67
М 82

З польської переклала
Ірина Дух

Москалик Ярослав
М 82 Від віри до екуменії / Ярослав Москалик ; пер. з  пол.

І. Дух. – Львів : Свічадо, 2019. – 192 с.

ISBN 978-966-938-330-3

Одним із дуже важливих елементів християнського життя
є постійне навчання і  прагнення до об’єднавчого мислення зі
спільними цінностями, які об’єднують нас в сенсі віри і релігій-
ної спільноти. Ця потреба є індивідуальним і суспільним викли-
ком для християн всіх часів. Християнин повинен думати і дія-
ти з почуттям відповідальності за всю традицію віри, присутню
в одній Христовій Церкві.

Праця Ярослава Москалика присвячена сучасному екуменіч-
ному баченню, завдяки якому усе християнство значно активні-
ше бере участь у досвіді віри, що увібрав у себе багатство різних
духовних традицій.
УДК 2-67

ISBN 978-966-938-330-3 © Ярослав Москалик

Зміст

Вступ..................................................................................... 9

ВІДЧУТТЯ ВАЖЛИВОСТІ ЛЮДСЬКОЇ ІСТОРІЇ..................13
1. Найдосконаліша близькість...........................................14
2. Найповніший образ........................................................17
3. Рішення з віри................................................................ 20
4. Хто може називатися християнином?......................... 22
5. Християнська універсалізація любові......................... 25

ОСОБИСТІСНЕ ПРОНИКАННЯ В ІСТОРІЮ...................... 29
1. Бачення християнської особистості............................. 30
2. Реалізм ікономії відкуплення.......................................33
3. Брак розуміння................................................................35
4. Відповідальна співучасть.............................................. 38

ЗНАЧЕННЯ ВІДНОСИН У СПІЛЬНОТІ................................41
1. Суб’єктивність міжлюдської комунікації.................... 42
2. Спільна пізнаваність..................................................... 46
3. Спільне творення............................................................49
4. Вдосконалення цілісності..............................................51

5

ВІДЧУТТЯ ЦЕРКОВНОГО СЛУЖІННЯ.............................. 54
1. Незмінність служіння.....................................................55
2. Динаміка сакраментальної присутності..................... 58
3. Спроможність через християнську ініціацію..............61
4. Зміцнення як дар Євхаристії........................................ 65
5. Згода в основних питаннях............................................67

В ЕКУМЕНІЧНІЙ СИЛІ........................................................71
1. Культурний вимір екуменії........................................... 72
2. Толерантність і екуменізм.............................................75
3. Неопанована спокуса..................................................... 77
4. Повага у сфері цінностей............................................... 80

ПРАВДИВА СВІДОМІСТЬ ЄДНОСТІ.................................. 83
1. Свідчення присутності.................................................. 84
2. Єдність у християнській думці.................................... 86
3. Об’єктивізація в пошуку правди.................................. 89

а. Комплементарне розуміння правди.........................92
б. Еклезіологічний вимір правди..................................95
в. Цілісне передання...................................................... 97
4. Єдність в таємниці спасення........................................ 99
а. Прийняття обітниці..................................................101
б. Позачасове світло єдності.........................................103

У ПРОСТОРІ ЗНАКУ..........................................................106
1. Характерні риси знаку часу.........................................107
2. Ключові і парадоксальні події..................................... 110
3. Перспектива Церкви і спільноти.................................113
4. Базування на екуменічній ідеї....................................115
5. За достовірний плюралізм........................................... 117

6

6. За справедливу скарбницю..........................................120
7. Володіння харизмою.....................................................123

ОСОБЛИВІСТЬ СЛОВ’ЯНСЬКОГО ВІДЧУТТЯ
ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ.......................................................126
1. У світлі діалогу..............................................................127
2. Слов’янський форум діалогу........................................130

а. Тип осібного існування............................................134
б. Процес фрагментації................................................136
3. Між візантійсько-російською та латинською
цивілізаціями....................................................................138
а. Прагнення впливу.....................................................141
б. На правах автокефалії..............................................143
в. Різні погляди на примат...........................................145
4. Нашарована недоброзичливість.................................148
а. Фальшива ностальгія................................................151
б. Незабута провина......................................................152
в. До неупередженого співіснування..........................154

НОВИЙ ВИМІР ІНТЕГРАЦІЇ..............................................157
1. Комбінована конструкція.............................................158
2. Турбота про зовнішній вимір...................................... 161
3. Партнерська співпраця................................................163
4. Новий стиль взаємин....................................................166
5. Інтенція євхаристійного спілкування........................169

ВИСНОВКИ......................................................................... 173
ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ.................................................. 176

7



Вступ

В основі християнської віри лежить переконання, що
Божество є Найвищою Точкою Відліку для всього, що
існує. Це Божество панує над сотвореним буттям та істо-
рією світу без обмеження і водночас з невимовною ми-
лостивістю. Відчуття залежності від Його незбагненної
сили, що належить праматерії, найповніше переживає
та людина, яка, наближаючись до Початку, вчиться поко-
ри і набирається життєвої відваги. Проте людина у сво-
їй гідності ніколи не стає абсолютно підневільною Бо­
жеству, хоча б з огляду на можливість вести з Ним діалог
та впливати на Його «присуди». Так відбувається насам-
перед тоді, коли вона зберігає довіру і віру в дію Творця.
Завдяки вірі твориться живий зв’язок людини з  Богом,
який – особливо коли йдеться про людину – веде до що-
раз глибшого усвідомлення порядку, сенсу і мети всього,
а водночас – до визнання своєї нестабільності, мінли-
вості і недостатності, які природним чином потребують
бути просякнутими об’єктивною надлюдською силою.

Наповнюючи собою всю людську особу, віра задо-
вольняє водночас її прагнення свободи, справедливості,
щастя і  вічності. Відсутність віри або невіра породжує
духовну порожнечу і  занурення в  хаос. Вказана теза

9

знаходить особливе обґрунтування, коли йдеться про
християнську віру як надприродну і спасительну, ту, яка є
даром ласки і найвищим суб’єктом дозрівання людської
особистості. У християнському розумінні правда про
Бога великою мірою впливає на аксіологію, пов’язану зі
світоглядом, релігією, спільнотою і  Церквою. Визначе-
на позиція щодо цієї правди формує також надзвичайно
важливе для християнства бачення конфесійності. Адже
воно охоплює головним чином усе колективне життя,
хоч воно внутрішньо відмінне та іноді відносно відкрите
на співіснування, доказом чого є численні поділи в хрис-
тиянстві, що врешті-решт відбулися на тлі прагнень па-
нування і конфесійного тріумфалізму.

Турбота про індивідуальну ідентичність виростає
з осн­ овного закону самозбереження, але іноді перетво-
рюється на непримиренну боротьбу за домінування.
Тоді маємо справу з  помилковою оцінкою своєї самоі-
дентифікації, яка не дозволяє відкриватися на інші гру-
пи людей. Іноді це проявляється в  ізоляціонізмі, який
може переростати в абсолютне відчуження чи ксенофо-
бію. Тож зосередженість винятково на власному профі-
лі – це щось фальшиве, так само як позиція релігійного
синкретизму. Для християнства вона може стати винят­-
ково небезпечною, про що свідчить велика боротьба
у  перші століття чи деякі сучасні тенденції, що випли-
вають з  екуменічної позиції окремих спільнот. Якщо
ідеться про актуальну екуменічну динаміку, надзви-
чайно важливу і  позитивну в  історії Церкви, наголоси-
мо, що вона розвивається відповідно до власного темпу
і впливу на неї конкретних християнських Церков. Ма-
буть, можливою і  надалі більш ефективною є екуменія
радше праксеологічного, ніж доктринального, характе-

10

ру, зокрема через серйозну відмінність у поглядах, а по-
декуди і закорінену в минулому свідомість.

Практична екуменія визволяє в  людині насампе-
ред прагнення розуміти інших, а також повагу і почуття
християнської гідності. Замість партикулярних інтере-­
сів з’являється бажання співпрацювати задля збережен-­
ня спільних цінностей. На перший план частіше вихо­-
дить доброзичливість, відкритість і  позиція любові, які
випливають з  релігійних переконань. Своєю чергою,
доктринальний екуменізм вимагає великої духовної та
євхаристійної зрілості, яку можна зустріти в  ситуації
високо розвинутої і  міцної релігійної традиції, як, на-
приклад, в  Європі. Однак і  тут з’являються труднощі,
пов’язані з  так званою дбайливістю про правду влас-
ної конфесії, коли намагання зберегти своє доктриналь-
не credo переважають над здоровим глуздом і почуттям
правдивої єдності християн. Справжні мотиви доктри-
нальних дій залишаються при цьому дуже часто прихо-
вані, і їх неможливо розпізнати.

По суті, екуменічна позиція, як і зерно віри, у своєму
цілісному вимірі складна, багатозначна і  непевна. Го­
ловним чином це випливає з  того, що вона становить
виклики – пізнавальний, вольовий і  метанойний, які
можна брати на себе завдяки внутрішній готовності. Її
первісним натхненням стає автентична відкритість на
цінності, зокрема ті, які прямують до універсалізації
християнства. Лише вони дають змогу творити більш
постійні зв’язки між спільнотою Церкви як знаком єд-
нання в Богові як Особі.

Познань, 27.05.2018.
Зіслання Святого Духа (за юліанським календарем)

11



Відчуття важливості
людської історії

В нашу епоху, з  огляду на розвиток ідей персоналізму,
про людину часто говорять як про істоту, яка шукає, піз-
нає, веде діалог, визначає свій стан і  прямує до чогось,
а водночас невпинно відкриває нові горизонти мислен-
ня, сприйняття, думки чи досвіду. Ця істота також може
бути загублена, сповнена тривоги, боротьби, сумніву
і заперечення вищих цінностей. Однак це об’єктивна си-
туація, яка випливає з людського буття як такого і його
суб’єктивної структури. Сумніву не підлягає лише те, що
людина зберігає здатність динамічно відгукуватися на
власні потреби, інших, світу, а також Божих Осіб, завдяк­ и
внутрішній готовності. Ця внутрішня відкритість на Не-
створений світ – приклад підтвердження того, що люди­-
на може зосередити в собі й навколо себе усю дійсність.
Завдяки цьому вона отримує можливість бути посе­ред­
ником і в певному сенсі ключем пізнання усієї дійсності.

Основою пізнання і  охоплення особою створеного
і нествореного світу є джерело відносин із самим собою,
тобто внутрішній досвід, з іншими людьми та світом ре-­
чей. Як буття, наділене даром усвідомлення і творення

13

відносин, людина у своїй суті позитивно налаштована
на прийняття у своє життя Бога, а відтак на нав’язування
відносин з іншою людиною і, врешті, з безособовим сві-
том. З погляду персоналізму саме так виглядає черго-
вість і порядок природного ставлення до усього всесвіту
і підтримання зв’язку із ним через особу. Істотним еле-
ментом цієї інтерпретації позиції людини стосовно Бога
і  всього створіння є її місце у всій створеній дійсності.
У ній як особі повинен особливо виражатися і здійсню-
ватися сенс існування створеного світу, а також процес
його дозрівання. Одночасно правильне розуміння дій-
сності може відбуватися лише у відносинах з особою, яка
зберігає безпосередній зв’язок з особовим Богом.

1. Найдосконаліша близькість

У світі, в якому живе людина, і в якому розігрується
всеохопна історія людства, Боже провидіння проявля-
ється різними способами. На основі цього можна зроби-
ти висновок, що той самий світ – це не результат випад-
ковості, а творіння мудрого, милостивого Творця і Отця.
Водночас він отримав універсальну гармонію, порядок,
виняткову структуру, неповторну форму і  природний
закон. Тож Бог – головний і незаперечний чинник істо-
рії та її постійного вдосконалення задля добра людства
і всього створіння. Боже провидіння є понад світом, але
водночас перебуває в  ньому й ніколи не залишає його.
Тим самим воно дає змогу осягнути розумному ство-­
рінню Божий план історії та педагогію Його діяння
у цьому світі1, особливо тому, що між Богом і розумним

1 Див. Bazyli Wielki, Listy Wybór, tłum. W. Krzyżaniak, Warszawa 1972,
6, 2, s. 49.

14

створ­ інням виникає близький зв’язок, який можна на-
звати приязню. Тоді й Отець, творячи історію, може ві-
рити у співпрацю і  підтримку у втіленні своїх «вічних
присудів». Позаяк усе почало існувати невипадково, то,
без сумніву, так само й історією світу не може управляти
сліпа доля. Вона не може мати абсолютної влади над лю-
диною, хіба що остання втратить панування над собою
і стане фальшивим відкривачем своєї вільної волі.

Час історії ніколи даремно не минає і не буває безре­
зультатним; він сягає усієї дійсності й охоплює її, а та-
кож перемінює на свій розсуд. Однак це завжди відбу-
вається з участю Творця, який спершу передає увесь світ
та його дари на службу людині. Це означає, що Бог не за-
лишається байдужим до свого створіння і тим більше до
нас, а дозволяє нам зустріти Його на шляху серця. Завдя-
ки цій зустрічі з глибини людського буття виринає щось
невидиме, що виходить поза межі його природи. Вона
остаточно розкриває правдиве прагнення людини до
надприродного і вічного життя. Бог, як Світло, пронизує
все, особливо людську душу, щоб вона не втратила чут-
ливість до іншого, нематеріального світу. Надприрод-
ність постійно оживляється і скріплюється ласкою в осо-
бі вже тут на землі, а також веде її до сповнення в май-
бутньому2.

Коли ми відкриваємося на Бога, то повинні пам’ята­-
ти, що Він дарує нам себе як любов (див. 1 Йо. 4, 8.16).
Ця любов простягається на усе буття і  досягає усіх рів-
нів історії. Важливим є також те, що завдяки їй непоміт-
но для нас може відбуватися зближення людства й по-
залюдського світу. Завдяки цьому людина як одиниця

2 Див. N. Vasiliadis, Misterium śmierci, Białystok 2005, s. 104-106.

15

більше «знайомиться» з  універсальністю історії і  вод-­
ночас відчуває на собі позитивні результати власної іс-
торії. З перспективи сучасного розвитку вона досягає
абсолютної гуманізації на рівні індивідуальному і  сус-
пільному та – що найважливіше – як людська особа отри-
мує надію на абсолютне прийняття своєї цінності, що
незрівнянно більша за будь-що. Це дає обґрунтовану мо-
тивацію бути привілейованим, а також дозволяє оціни-
ти потреби і придатність всього, з чим вона стикається,
з погляду внеску у духовний розвиток особи.

Це не змінює того факту, що Бог є питанням, іноді –
сумнівом, а передовсім – викликом для людини як та-
кий, що існує, любить, визволяє, а також є незбагненний,
непізнанний і  нерозкритий. Ще більш дивовижними
є Його діалектичні дії щодо світу, хоч би у вимірі Хреста,
які досягають своєї мети3. Утім, це Його відкриття себ­ е
світові і для світу, яке має внутрішню логіку і слушність.
Так само відбувається у зв’язку з усім драматизмом лю-
дини на землі, не виключаючи її смерті, що показує
деякий вищий задум і  навіть принцип історії людства.
Людині належить водночас залишатися покірною і  ви-
тривалою в  земному розпізнанні Божої діалектики дій
і зіткнутися зі значенням Його таємниці. Якщо їй не ви-
стачить для цього сміливості й рішучості, тоді вона час-
то діє всупереч власній внутрішній інтуїції, яка має над-
природне походження, внаслідок чого чимало втрачає.

3 Див. Jan Damasceński, O Opatrzności (rozdz. 9), w: Wykład wiary praw­
dziwej, Warszawa 1969, s. 120.

16

2. Найповніший образ

У Новому Завіті настає надзвичайна і виняткова кон-
кретизація Бога в  Ісусі. Ісус Христос став «відблиском
слави Отця, образом Його істоти» (див. Євр. 1, 3). Ісус як
людина вчинив Бога видимим, історичним і  найбільш
конкретним стосовно світу (див. Йо. 14, 9)4. Саме завдя-
ки Йому ідея, думка і  мова про Бога стали абсолютно
по-новому доступні людині так, аби вона могла прямо,
а не лише метафорично чи символічно відкривати Його
Мову і Його Силу. Тому Він – найповніший образ, який
висловлює собою Бога та обдаровує людину особистіс-
ним зв’язком із Ним. Як Відкупитель і Спаситель, Він стає
джерелом і натхненням зв’язку людини з Триєдиним Бо-
гом, сам залишаючись в  центрі впливу на єднання нас
з  Таємницею Тройці. Об’являючи надприродний світ,
Він водночас дозволяє нам наблизитися до того, що не-
видиме, а також визнати готовність черпати з його дарів.

Об’являючи Бога, Ісус одночасно виходить нам назу-
стріч за посередництвом видимих знаків. У зв’язку з цим
Бог об’єктивно бере на себе ініціативу плекання зв’язків
із людиною. Однією з  найважливіших форм у творен-
ні дедалі тісніших зв’язків з нами є слово Боже, яке ви-
конує місійну і комунікативну функцію стосовно нашої
свідомості і способу поведінки. Об’явлене слово відкри-
ває і чинить присутньою не тільки головну правду і най-
вищий зв’язок, але й глибину містики існування5. Його
зміст і сила впливу проникає у наші серця й думки та чи-
нить нас здатними позитивно відповідати. Тоді також

4 Див. C. S. Bartnik, Osoba i historia. Szkice z filozofi i historii, Lublin 2001,
s. 151.

5 Див. C. S. Bartnik, Teologia i świat osoby, Lublin 2008, s. 30-31.

17

розвивається безпосередній зв’язок і  живе спілкуван-
ня, немовби двостороннє – як приховане, таємниче, так
і  відкрите, яке породжує наші слова. Це має особливе
значення в  християнському житті, коли віруюча люди-
на потребує невпинного натхнення словом та роздумів
над його змістом.

Інша, надзвичайно істотна, форма творення зв’язку
Христа з нами, почасти більш промовиста, відбувається
через Церкву. Остання проявляє себе як святий простір,
в  якому виявляється атмосфера реального притягання
завдяки проповідуваному слову Христа, таїнствам і  ха-
ризмам. Усі ці елементи насамперед згуртовують, збли-
жують і  об’єднують в  одну спільноту людей віри. Тоді
й  сама Церква у земному й  людському вимірі світить
повнішим світлом. Її передання у формі єрархічного по-
середництва слова, проповіді, катехизи, а передовсім
богослуження, культу й  спільної молитви стає більш
промовистим. Існування спільноти, особливо те, яке
освячене радістю святого зібрання, непомітно примно-
жує і підсилює зв’язки з Христом6.

Те саме можна сказати й  про традицію як тривале
і  незрівнянне передання Христа, яка відіграє винятко-
ву роль у поглибленні зв’язків і духовного єднання між
людьми. Христос приходить до нас через традицію, Він
є найважливішою сполучною ланкою християнської тра-
диції і  дає змогу продовжувати через неї свою справу.
Через традицію формується єдине у своєму роді хрис-
тиянське середовище, яке невпинно черпає зі спадщи-
ни перших століть. Крім цього, з традицією поєднана ду­-

6 J. Królikowski, Osoba Jezusa Chrystusa i jej uniwersalne znaczenie.� P�e��r­�
spektywa patrystyczna, «Vox Patrum» 28 (2008), s. 539-548.

18

ховна структура спільноти, пов’язана з  багатьма різно-
манітними звичаями, обрядами і  практиками. Це стає
особливо відчутним, коли віруюча людина розриває чи
ігнорує релігійні зв’язки і  потрапляє під вплив якоїсь
фальшивої ідеології. Тоді вона зазвичай втрачає справж­
ню незалежність і  зв’язок зі спільнотою, а до того ж
у контексті свого вибору перестає бути виразним знаком
для інших.

Історично Особа Христа уособлюється через Святого
Духа, який завдяки благодаті уможливлює нам доступ
до Його справи. Він також пов’язує нашу особу з  Хрис-
том цілком реально і таємничо. Найважливіше те, що Він
присутній і впливає на духовну долю та діяльність хрис-
тиян (див. Ді. 16, 7)7. Людина, просякнута Божою благо-
даттю, водночас звільняється від страху і невпевненос-
ті перед дарами, які випливають з віри. «Бо все, що на­
роджується від Бога, перемагає світ. І оце перемога, яка
перемогла світ: віра наша. А хто перемагає світ, як не
той, хто вірує, що Ісус – Син Божий?» (1 Йо. 5, 4-5)8. Хрис-
тос пригортає і  обіймає свій люд любов’ю Творця, яка
ніколи не буває відносна чи вдавана. Хоч вона залиша-
ється невидимою для нас, однак не перестає пробуджу-
вати у віруючих прагнення принаймні частково відпові-
сти взаємністю, найкращим прикладом чого може бути
позиція тих, які неодноразово зазнали нещасть чи жит-
тєвих поразок, та попри це не перестали підтримувати
зв’язок із Богом.

7 Див. C. S. Bartnik, Teologia i świat osoby, s. 32.
8 Там само.

19

3. Рішення з віри

Прихід Бога до нас на землі набуває різноманітного
характеру, але він непомітний, незбагненний і  певним
чином недоступний, навіть тоді, коли ми визнаємо Його
об’явл­ ення у знаках, явищах природи і  самій природі,
без­особових створіннях і, врешті, в  людях. Сумніву не
підлягає лиш те, що ми можемо відчитувати Його при-
сутність і реагувати на неї ніби інстинктивно, іноді з гли-
боким осмисленням, а іноді більш спонтанно, однак ні-
коли з примусу чи зовнішньої спонуки. Мотивацією для
цього прагнення відкритися на Божі знаки служить вища
потреба людини та бажання пізнати таємницю, що іс-
нує поза нами. Це інший тип притягання, який водно-
час веде до нового досвіду і повнішого відкриття самого
себе. Так відбувається особливо стосовно знаків і  явищ
надприродного характеру, які дають змогу нам переко-
натися у надзвичайності, близькості і  правді, котрі по-
ходять від самого Бога. Зауважуючи їх власними очи-
ма і  розпізнаючи внутрішньо, ми пізнаємо правду, яка
є більшою і важливішою за ту, що є в нас самих. У тих са-
мих знаках ми найчастіше відчитуємо голос і силу з не-
бес, зокрема й присутність Христа.

Однак правдиве зближення з цими знаками відбува-
ється через віру, яка базується на надприродному еле-
менті. Віра – це реальність, яка бере свій початок від
Божого подиху, а не від самої людини, і продовжується
завдяки Творцеві. Це Бог дарує себе людині і  водночас
чинить її здатною ухвалювати рішення стосовно від-
носин із Ним. У християнській перспективі існує пере-
конання, що Бог, виходячи назустріч людині, дозволяє
пізнати себе завдяки розуму, волі та інтуїції майбут-

20

нього9. Проте наше наближення до всього, що надпри-
родне, не є  абсолютно однозначне і  вичерпне, а також
залишається позбавлене рішучості, хоча б через брак
необхідності й  примусу. У  протилежному разі ми були
б позбавлені свободи дії і  необмеженості в  пошуку не-
скінченних цінностей. А це було б запереченням основи
нашої особистості та можливості глибшого висловлен-
ня через духовний стан. Однак у релігійному досвіді ві-
руючих з’являється схильність зрозуміти сутність Бога
безпосередньо і повно, але досягнути цього неможли­во.
У цьому реалізується деяка закономірність: людина мо-­
­же отримати доступ до Бога тільки по-своєму і на свою
мірку. Тому наша лексика, згідно з  Деніелем Беллем,
«підсилює абстрактний, а може навіть містичний харак-
тер світобачення. У цьому полягає також остаточна роз-
біжність між світом щоденного досвіду і світом понять»10.

Відкритість на Божі знаки створює простір для реаль-
ного контакту з чимсь, що несе в собі конкретний зміст
і  дає надію на його розкриття. Завдяки вірі розуміння
самих знаків і вказівок, які з них випливають, видаєть-
ся легшим і  доступнішим, насамперед тому, що ця зу-
стріч відбувається на шляху діалогу і  веде нас до дові-
ри і вірності. Вже ця форма зв’язку переміщає людину на
вищий рівень існування та – що найважливіше – поро-
джує відкриття краси іншого світу. Якщо в  житті хрис-
тиян саме Тіло Ісуса як історичний і реальний знак стає
ключовим серед усіх знаків, то він, без сумніву, полегшує

9 Див. J. Derrida, Wiara i rozum. Dwa źródła «religii» w obrębie samego
rozumu, tłum. P. Mrówczyński i in., w: J. Derrida, G. Vattimo i in., Religia,
Warszawa 1999, s. 41-43.

10 D. Bell, Kulturowe sprzeczności kapitalizmu, tłum. S. Amsterdamski,�W����a��r�-
szawa 1998, s. 135.

21

відчуття нової і  позаземної реальності. «Він [Христос]
раніш усього, і все існує в Ньому» (Кл. 1, 17). Це означає,
що й кожен надзвичайний знак можна розглядати і пра-
вильно розуміти у світлі віри у Христа. Людина, яка до-
віряє силі віри, отримує також здатність розрізняти ма-
теріальні і  позаматеріальні знаки, а також пов’язувати
трансцендентність з  іманентністю задля власного ду­-
ховного добра.

Тому єдиним і  найвищим об’єднавчим елементом
нашого відчуття віри є Особа Христа. Він також вже те-
пер правдиво поєднує нурт Божий і  нурт людський та
зміцнює зв’язок «Бог-людина». Цей процес відбувається
невпинно і  немовби без людини, але не поза нею. При
цьому зауважимо, що сьогодні релігійний світ людини
зазнає певного розшарування і  деградації, стикаючись
із крайнім суб’єктивізмом, лібералізмом і нігілізмом. Це
явище, здається, посилюється і  поглиблюється, водно-­
час наводячи на думку, що навіть у богословських кате-
горіях висловлювання про поєднання двох різних ка-
тегорій – божої і  людської – носять уявний характер.
Такі думки переважатимуть у людей, які з  певних при-
чин втратили пропорції одночасного засвоєння в  своє-
му житті sacrum i profanum.

4. Хто може називатися християнином?

Якщо ми намагаємося визначити, хто є  християни-
ном і водночас, хто на щодень виконує обов’язки христи-
янина, то спершу повинні замислитися над тим, завдяки
кому він ним є. Позаяк саме зосередження на назві час-
то веде до серйозного спрощення чи навіть формалізації
поняття, варто пам’ятати, що назва «християни» на по-

22

чатку була досить випадкова і невідповідна. Лише з ча-
сом, разом із розвитком усвідомлення цілісної ідеї Хри­
ста, їй почали надавати щораз багатшого змісту, а від-
так ототожнювати з вірою в Нього. У період христологіч-­
них суперечок у рамках назви «християни» появилися
різні версії опису цього історичного явища. Основна те-
чія прихильників, т. зв. антіохійська, вимагали визнати
Ісуса Христа Богом і Людиною, а також прагнула віддати
себе Йому на служіння у спасительному значенні11. Оста-
точно визначення «християни» прижилося стосовно тих,
які прийняли рішення бути пов’язаними з Христом і пе-
ребувати з  Ним. Правдивість цього перебування пови-
нна підтверджувати віра і реалізація християнського по-
кликання, що випливає з Євангелія.

Чи це достатній критерій для того, щоб бути христи-
янином? Чи є ще щось, що повинно обумовлювати хрис-
тиянську правдивість людини? Без сумніву, є також інші
елементи, які виявляють і  зміцнюють статус христия-
нина, як от сакраментальні знаки, особливо Євхарис-
тія, традиція, видимі знаки Церкви, зв’язки у спільноті
тощо. Утім, невідомо, чи всі віруючі володіють абсолют-
ним розпізнанням і можуть формувати свою віру, базу-
ючись на широко розвинутому відчутті буття христия-
нином. Це малоймовірне і в принципі позбавлене мож-
ливості втілення, насамперед через те, що християнська
віра і  її прикмети не є  одноразовою і  закритою дією.
Крім цього, вона реалізується в кожній людині, яка збе-
рігає автономію і право індивідуального втаємничення
у віру. А це повинно становити основу для більшої по-

11 Див. C. S. Bartnik, Łaska drogi. Wybór rozważań religijnych, Lublin 2009,
s. 62.

23

міркованості у всіх спробах підпорядкувати чи зрівняти
людей християнської віри, адже навіть знання догм, ви-
значень, правил і  церковних канонів не означає цілко-
витої відданості і ревності у вірі.

Тому будь-який нерозважливий поділ християн на
більш чи менш відданих служінню віри або навіть на
християн і нехристиян, повинен викликати сумнів і на-
віть спротив, тим більше, що ніхто не може залишатися
байдужим до питань, що випливають з обмеженості лю-
дини та невпинних спроб її подолання12. За таких обста-
вин виникатиме, зокрема, питання про те, чи віра може
бути достатньо усвідомлена і  максимально ефективна.
Тут немає жодних аргументів на підтвердження її абсо-
лютного втілення в життя віруючих. Це, без сумніву, не-
можливо зареєструвати в канцелярії ані виміряти за до-
помогою якогось мірила. Адже є  чимало людей, які не
хочуть бути християнами. На основі християнського до-
свіду слід ще допустити моменти сумніву, невпевненості
чи тимчасового призупинення віри, які зовсім не запе-
речують і не дискваліфікують людину як віруючу.

З цього погляду християнські православні спільно-
ти найчастіше зберігають далекосяжну поміркованість
і толерантність, визнаючи при цьому, що віра та послух
вірі, хоч і різні за своєю суттю, є даром, який приходить
до людини з висоти. Тому кожен віруючий відповідає на
цей дар і докладає зусилля для зростання у вірі згідно зі
своїм розпізнанням і можливостями. Однак хоч людина
схильна до гріха і чинить його стосовно іншої людини чи
навіть своєї спільноти, вона не втрачає християнського
зв’язку головним чином тому, що зберігає в  собі зерно

12 Див. D. Bell, Kulturowe sprzeczności kapitalizmu, s. 202.

24

добра і  любові, освячене таїнством хрещення. Цей тип
ставлення до віруючої людини у православному середо­
вищі дедалі частіше стає сьогодні точкою відліку для ін-
ших християн, зокрема й католиків. Внаслідок цього по-
силюється тенденція до відходу від суто формальної чи
інституційної ідентифікації християнина. Натомість
більше акцентується на приналежності до християнства
з погляду реального зв’язку з його духовною спадщиною
та Христовим спасенням. Прийняття звістки віри, як
стверджувала Едита Штайн, «має силу відірвати людину
від всіх створених речей, піднести її понад її саму і зану-
рити в любові, яка не знає свого об’єкта»13.

5. Християнська універсалізація любові

Християнська любов мотивується абсолютною від-
критістю і  скасуванням будь-яких перешкод у відно-
синах між людьми, «всі бо ви, що у Христа хрестилися,
у Христа одягнулися. Нема юдея ані грека, нема невіль-
ника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви
одно у Христі Ісусі» (Гл. 3, 27-28). Тепер любов повинна
бути принципом всякого життя, діяльності і шляхом до
пізнання правди, якою є сам Бог. Вона повинна охоплю-
вати не тільки всіх людей, але й  усе створіння, а також
бути правдивим натхненням у прагненні до універсаль-
ної людської спільноти та містком від земного життя
до життя вічного. За словами Папи Венедикта XVI, «лю-
бов висхідна і любов низхідна – ніколи не можуть бути
цілковито відокремленими одна від одної. Що більше

13 E. Stein, Wiedza Krzyża. Studium o św. Janie od Krzyża, tłum.��I�.��J�.��A�d��a�m��-
ska, Kraków 1994, s. 139.

25

ці дві любові, навіть у різних вимірах, знаходять свою
справжню єдність в  одній реальності любові, то більше
реалізу­ється справжня природа любові як такої»14. Для
християн цей спосіб розуміння любові в універсальному
вимірі становить принцип і  водночас відповідальність,
яка впливає на переміну нашого існування.

Однак відомо, що практика серйозно перевіряє на
справжність саме розуміння і  втілення універсальної
ідеї любові, неодноразово показуючи слабкі сторони
людської чутливості до любові чи навіть байдужість до
неї. Приводом для цього зазвичай є спотворення чи пе-
рекручення її реального значення у християнському
житті. В історії християн колись виникали дуже вираз-
ні і однозначні поділи на добрих і поганих чи тих, які за-
слуговують на спасення або на засудження. Таким чином
робили спробу визначити рамки любові та обмежити її
поширення винятково на вибраних. Це підтверджує, що
любов розуміли абсолютно фрагментарно і партикуляр-
но, без можливості універсального впливу. Крім цього,
такий редукціоністський підхід до любові закладав ви-
лучення тих, які інакше думали, жили та визнавали інак-
ші цінності. У всьому цьому сприйнятті виявлялося пев-
не саморуйнування, а також втрата необхідної потреби
довіри до іншої людини чи іншості.

Найважливіше те, що головним чином у Церкві і се-
ред її видатних особистостей зродилася застанова над
неправильними наслідками ставлення до універсаліза­
ції атрибуту любові. Завдяки цьому, особливо останнім
часом, а в  Католицькій Церкві головним чином почи-

14 Венедикт XVI, Eнцикліка Deus caritas est (25 січня 2006), 7. Львів
Свічадо, 2011, с. 10.

26

наючи від Другого Ватиканського собору, став поміт-
ним поворот до правдивого бачення християнської лю-
бові, а навіть його відродження. Сьогодні зауважуємо
своєрідне повернення до динамічного характеру любові
і її безмежності. На цьому виграє не тільки партикулярна
спільнота, але й  універсальна та усе християнство. На-
самперед ставиться акцент на потребу цілісного охоп­
лення історії християнства та бачення в ній завжди пер-
спективи універсальної любові, де нікого не можна оми-
нути як у внутрішньому вимірі, так і зовнішньому. А це
змінює наставлення багатьох і  перемагає байдужість
стосовно інших, а також стимулює краще пізнання іншої
сторони.

Прогресуюча універсалізація любові позитивно впли-
ває на переміну мислення і  ставлення до інших хрис­
ти­янських конфесій. Крім цього, вона сприяє усунен-
ню штучних бар’єрів у  взаємовідносинах чи відміннос-
тей друг­ орядного характеру, які раніше були причиною
ве­ли­ч­ езного відчуження. Без сумніву, суттєву роль тут
від­­ іг­ рає оновлене бачення євангельської любові, яке ви­-
значає щораз новий напрямок відкриття себе на пере-
бування з іншими і необхідність чинити добро усім. Ви-
користання повноваження Христової любові веде до на-
лежного ставлення до всіх нехристиян, які вірять у Бога,
чи врешті-решт до всіх невіруючих. Такий вихід назу-
стріч анітрохи не заперечує буття християнином, зате
ска­совує часткову любов на користь універсальної. Сьо-
годні таку позицію часто називають екуменічною люб­ о­
в’ю, тобто цілком безкорисливою та такою, яка прямує до
спільної для всіх мети. Цією дорогою мають право кро-
кувати всі, зокрема люди, які інакше розуміють кінце-
вий сенс віри. На думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, «Бог

27

милосердний для тих, які живуть на землі, і у своїй вро-
дженій доброті завдяки особливій любові до людей і за-
для злуки їх із собою зволив понизити себе до нашого
стану [...] і  вчинив одним у  собі усіх тих, які виявилися
гідними обоження [theosin]»15.

Декому, хто більш прив’язаний до традиційних прин-
ципів християнської віри, екуменічна любов у  історич-
ному та раціональному контексті може здаватися яки-
мось непорозумінням і зловживанням головним чином
тому, що вона відходить, зокрема, від розрізнення і по-
ділу на вибраних, допущених і  відкинутих. У  минуло-
му така модель отримала майже всезагальне визнання
і була загально прийнята. Парадоксальним чином це до-
давало своєрідної певності, а іноді приносило задово-
лення від пануючої категоризації. Натомість тепер зно-
ву говориться, що найвищі цінності доступні для всіх
і повсякчасно. Лише звертається увага на різні і іноді не-
знані шляхи досягнення тих же цінностей. Потрібен ще
час, щоб універсальна і тому екуменічна любов ще біль-
ше розумілася у розширеному і відкритому, а не повер-
ховому і схематичному значенні.

15 Pseudo-Dionizy Areopagita, Pisma teologiczne, t�ł�u���m����.���M����.��D����z���i��e���l�s��k���a��,��K�����r�a��-
ków 2005, s. 146.

28