2275 Potockyj_DEMO

ПАМ’ЯТКИ
офіціяліста
Потоцьких
з Тульчина



Антоні
Хшанщевський

ПАМ’ЯТКИ

ОФІЦІЯЛІСТА
ПОТОЦЬКИХ
З ТУЛЬЧИНА

Переклад з польської мови:
Лев Хмельковський

Львів
Видавництво «Свічадо»
2019

УДК 94(477)«16/18»
X 98

Назва оригіналу: Chrząszczewski Antoni.
Pamiętnik oficjalisty Potockich z Tulczyna.

Художнє оформлення
Тетяна Світик

Хшанщевський А.
Х 98 Пам’ятки офіціяліста Потоцьких з Тульчина / Антоні

Хшанщевський ; пер. з польськ. Л. Хмельковський. – Львів :
Свічадо, 2019. – 176 с.
ISBN 978-966-938-311-2

«Пам’ятки» описують досить тривалий період – 1770–
1840 роки – життя родини Потоцьких. Насамперед вони
пов’язані з постаттю Станіслава Щенсного Потоцького і його
садибою в Україні, в Тульчині. Рукопис не є цілісним твором,
а складається з кільканадцяти біографічних нарисів дуже
різного обсягу. Найбільшим з них, і водночас найвдалішим
з погляду порушеної проблематики, є біографія власника
Тульчина.

УДК 94(477)«16/18»

Видано при допомозі
Фундації ім. Івана Багряного.

ISBN 978-966-938-311-2 © Лев Хмельковський, переклад
на українську мову, 2019

© Світик Т., дизайн обкладинки 2019

Вступ

Єжи Пєховський (1936–2003) –
польський письменник,
публіцист, перекладач,
походив з мазовецької лінії
кашубської шляхетської
родини гербу Леліва,
яка до половини XVIII ст.
вживала прізвище Сєчка-
Пєховські. Був нащадком
Юзефа Пєховського, шамбе­
ляна останнього короля
Польщі Станіслава Августа
Понятовс­ ького. Підготував
до друку, видав і написав вступ
та коментарі до книжки
Антоні Хшанщевського.

Нотатки Антоні Хшанщев-
ського посідають в мемуарній літературі особливу позицію.
Автор, пов’язаний мало не усе життя з родиною Потоцьких
і тульчинським двором, як ніхто інший знав закулісся
тогочасних подій довкола особи Станіслава Щенсного
Потоцького. Попри скромну суспільну позицію і низьке

5

становище Хшанщевський був людиною освіченою і на-
читаною, явно відрізнявся від своїх співтоваришів на
такому ж або й вищому щаблі урядницьких сходів. З того,
що він написав, а мав великі літературні амбіції, лише
ці спомини мають велику вартість передовсім як цінне
джерело історії та звичаїв південно-східніх земель давньої
Речі Посполитої.

Родина Хшанщевських гербу Тжаска, віднесена до
середньої шляхти, походила з Куяв. Батько автора Юзеф
у половині ХVІІІ ст. залишив рідні краї і переїхав на креси
Речі Посполитої. Він продав успадковані від свого бать-
ка два невеликі села, у яких певний час господарював,
й з капіталом у кількадесят тисяч злотих через Варшаву
поїхав на Волинь, де було тоді легко узяти землю в оренду
з маєтків саме ліквідованої тоді Острозької ординації.
Хшанщевський оселився у Печихвостах, селі між Острогом
і Рівним, де, господарюючи на землі, усе ж підтримував
постійні контакти з Варшавою. Він навіть якийсь час пере-
бував у столиці, де на руку його дочки претендував Дизма
Бонча Томашевський. Там, можливо, він уперше зустрівся
з пізнішими тульчинськими придворними.

Антоні Роберт Феліціян був наймолодшим, четвертим
сином Юзефа. Народився в Печихвостах 6 червня 1770 року.
З молодих літ мав господарювати на полі і пізніше в житті
це стало йому на користь. Старші брати Францішек і Ян
рано пішли з батьківського дому, оженившись на Волині.
Перший з них невдовзі опинився в службі Станіслава
Щенсного Потоцького й відтоді супроводжував його по-
стійно. Дві сестри пішли за братами. Людвіка вийшла
за Дизму Бончу Томашевського, Доміцела – за капітана
Кароля Сєраковського, екс-маршалка двору Францішека
Салезія Потоцького в Кристинополі і товариша молодости

6

Станіслава Щенсного. Обидві жили зі своїми чоловіками
в Тульчині.

Такі численні контакти з домом Потоцьких відіграли
значну роль і в подальшій долі родини Хшанщевських.
Спокушуваний видивом протекції для себе і своїх синів, а
також вигідного розміщення свого капіталу старий Хшан-
щевський переїхав 1782 року в Україну і на Уманщині орен-
дував у Потоцького село Безпечна. На жаль, його надії на
кращу долю не справдилися. Не знаючи інших у цих краях
способів господарювання на ріллі, він рік у рік зазнавав
збитків і так дощенту вичерпав свій невеликий капітал.

У цей час Антоні вчився у школі отців-василіян в Ума-
ні. Вчився сумлінно і мав успіхи у вивченні чужинських
мов. Настав час вирішувати долю наймолодшого сина.
Вибору не було: батько втратив в оренді всі гроші і Антоні
20-річним пішов на службу. Узяли його до двору в Туль-
чині помічником у канцелярії Потоцького. Справи його
йшли добре завдяки опіці шваґера та брата й він швидко
набрав досвіду і міг продовжити свою освіту. Значний
вплив на нього мав Томашевський, який пробудив його
літературні зацікавлення. Його цінували як працівника, що
знав добре французьку мову. Він привернув до себе увагу
Потоцького. Він уже був одружений з Марією Кухарською
з такого ж незаможного дому. Коли йому набридла праця
в канцелярії, вирішив піти до війська. Мав добре здоров’я,
шляхетне походження, що дозволило йому вступити до
новосформованих відділів Національної кавалерії. Служив
у бригаді Мокроновського, яка стояла в Умані. Служба
тривала майже увесь 1790 рік.

Восени Антоні за наказом Станіслава Щенсного По-
тоцького узяв відпустку і поїхав до Варшави як корес-
пондент. Він мав відвідувати всі сесії Чотирирічного

7

сейму і доносити про все своєму пану. Майже два роки
він жив у столиці, аплодуючи промовам патріотичних
послів. Через тривале перебування у Варшаві він мусив
звільнитися з війська 23 травня 1791 року. У цей час він
був пристрасним прихильником Конституції 3 травня й у
зв’язку з цим та з наступним розвитком подій йому по-
чали відкриватися очі на роль, яку відігравав Потоцький
та його прихильники.

Невідомо, якими були дальші шляхи Хшанщевського,
проте він залишався на службі в Потоцького, про що свід-
чить його перебування у Гродно під час пам’ятного Сейму
з поділу Польщі. Залежний від свого магната, він не нава-
жився з ним розірвати. Усе ж жодних функцій у конфеде-
ратів він не мав. Хоча Томашевський і брат пропонували
йому посади писаря Золотопольської митниці, поручника
в бригаді Злотницього, а врешті регента Комісії скарбу.

Після другого поділу Польщі Тульчин спорожнів, про-
тектори Хшанщевського разом з Потоцьким виїхали за
кордон, а Антоні опинився у своїх рідних теренах на Во-
лині. Він став лектором і бібліотекарем в маєтку сліпого
генерала Бобра-Піотровського, відомого на Волині своїм
багатством, великою скупістю і постійними судовими
процесами. Упродовж кількох років перебування в гене-
рала наш автор багато читав з історії, філософії. Пробував
перекладати з латини, а може й з французької, переклав
«Хроніки» П’ясецького, але лише тієї частини, що стосу-
валася Польщі.

Близько 1800 року Хшанщевський покинув службу
в генерала і поїхав до Тульчина в надії отримати посаду
за підтримкою брата, який був біля Потоцького. Надії
не справдилися і він вдовольнився скромною посадою
рахівника, і то не біля пана, а у далеких селах Уманщи-

8

ни. Родина зростала, після першої дочки, народженої
у 1803 році, прийшли на світ наступні діти. Смерть Ста-
ніслава Щенсного і поділ його земель між спадкоємцями
призвели до великих турбот. Переведений на нижчу посаду
й обійдений при поділі фонду для заслужених працівни-
ків, Хшанщевський вдруге залишив службу у Потоцьких.
Це сталося близько 1809 року. Антоні, шукаючи заняття
для себе, опинився в Кременці, в домі маршалка шляхти
Францішека Ксаверія Мальчевського. У Кременці, а також
в Тарноруді, яка належала до Мальчевських, Хшанщевський
бавився з Антоні Мальчевським, пізнішим автором «Марії»,
який вчився у Кременецькому ліцеї. Не відомо, як довго
Хшанщевський був безробітним, але, не маючи жодних
пропозицій, він вирішив повернутися до Потоцьких. На-
прикінці 1812 року він уже був у Тульчині. Саме тоді там
помер Станіслав Трембецький і наш хронікер дістав дозвіл
переглянути залишені папери, сподіваючись знайти серед
них обіцяну поетом «Історію Польщі», але його випередив
якийсь пан, присланий з Кременця, який забрав геть усі
папери Трембецького.

Знову ставши службовцем, Хшанщевський оселився
в Уманському повіті, в малому селі Свердликове, в 40 кі-
лометрах від Умані і в п’яти кілометрах від Тарговиці.
Живучи далеко від великих центрів, не маючи контактів
з освіченими людьми, своє перебування там він вважав
засланням. Додалися й матеріяльні труднощі: платня була
невелика, а родина зростала. У листі до приятеля 8 лютого
1817 року Хшанщевський пише про народження 11-ої
дитини. Щоб прогодувати родину, він брався за будь-яку
додаткову роботу, зокрема продавав худобу чи горілку,
навіть особисто возив пшеницю до Одеси. Йому надали
шмат ріллі, але до сільського господарства він не мав на-

9

хилу. Єдиним світлим пережиттям були відвідини, хоча
й не часті, Стеблева.

На час цього перебування Хшанщевського в уманських
землях припадає його знайомство з Германом Головин-
ським. Маєток Головинського в Стеблеві став, завдяки
історичним зацікавленням і колекціонуванню власника,
значним культурним осередком. Там часто бували Кос-
тянтин Свідзінський, Михайло Грабовський, а також Кос-
тянтин Підвисоцький, у 1825 році Стеблів своїм візитом
прославив Адам Міцкевич. Атмосфера стеблівського двору
і гостинність господаря спричинилися до все тривалішого
перебування Хшанщевського, який користав з багатої
бібліотеки, насолоджуючись товариством господарів,
гостей і домівників. Особливо подружився він з Каролем
Міцевським, який теж писав. Антоні захопився перекла-
дами. Після «Хроніки» П’ясецького він переклав «Подорож
молодого Анахарсиса до Греції» Бартелемі, «Зміст історії
польського народу» С. Ф. Пирриса, писав поезію, зокрема
серед кількох творів збереглась сатира 1821 року «Похвала
німців», у якій висловлено критику німецької романтичної
поезії. Іншого характеру був написаний близько 1820 року
твір «Родовід Потоцьких», у якому майже повністю описана
діяльність Потоцького під час тарговицької конфедерації.

Важко сказати, коли Хшанщевський почав писати свої
«Пам’ятки», але перша згадка про цей твір є в листуван-
ні Грабовського за 1841 рік, а друга – за 1846, і навіть за
1851 рік. Мабуть, при написанні «Пам’яток» Хшанщевський
використав раніше зроблені нотатки, особливо коли йшлося
по часи кристинопільські і Гертруду Комаровську, а також
про Станіслава Щенсного Потоцького. Думку зібрати чис-
ленні нотатки і написати спомини про Потоцьких подав
Хшанщевському Герман Головинський, а заохотили до

10

цього Михайло Грабовський і Костянтин Свідзінський. Їхнє
зацікавлення скромним службовцем не було випадковим:
вони розуміли, що Хшанщевський став останнім свідком
усіх подій в Тульчині. «Він написав про подробиці, власне
про Тульчинський двір, яких ніхто інший не знав»,– писав
пізніше Грабовський. За посередництвом Густава Олізара
Хшанщевський отримав від 1828 року невелику пенсію від
Потоцьких, але її ледве вистачало на прожиття численної
родини. Головинський, заохотивши Хшанщевського до
писання, надавав йому значну матеріяльну допомогу.

У квітні 1841 року Грабовський, посилаючи Головин-
ському рукопис щодо родин Потоцьких, висловив надію,
що Хшанщевський зможе їх прокоментувати, водночас
заохочуючи його писати «Пам’ятки». Антоні вважався
знавцем усіх справ, що стосувалися Тульчина і його меш-
канців. Але писання йшло досить повільно через постійні
матеріяльні труднощі. Чвари з сусідами викликали нехіть
до життя, також схильність до шукання втіхи у чарці. Це
не полегшувало працю. Грабовський, який на той час за-
ймався публікуванням «Пам’яток родинних», постійно
його заохочував. У листі від 20 травня 1843 року читаємо:
«Що теж зробив пан Хшанщевський? Чи спомини про двір
тульчинський написав? Уклінно прошу про копію усього,
що він позаписував. Коли писатиме про пані Потоцьку,
нехай не забуде подробиці її походження – правдиві чи
вигадані – додати». А в одному з подальших листів: «Від
пана Хшанщевського треба витягнути все, що він знає».

Тим часом сталася подія, яка ускладнила і без того нелег-
ку ситуацію Антоні. «Пам’ятки», які він написав переважно
під стеблівським дахом, не лише сприяли відпочинкові
від щоденних турбот, а й принесли щедру допомогу з боку
господаря. Але у 1844 році Головинський продав Стеблів

11

і переїхав з родиною до Кам’янця-Подільського. Слідом
поїхали його багаті бібліотечні зібрання. Усе ж писання
«Пам’яток» тривало, і в листі до Головинського, написаному
3 серпня 1844 року, ймовірно з Кам’янця-Подільського,
Хшанщевський повідомляє, що, заохочений Свідзінським,
написав кільканадцять біографій знаних йому з Тульчина
тарговичан, а також начерк історії Сейму Гродненського.
Водночас він скаржився, що через якісь сусідські чвари
з військовими осадниками в Свердликовій не міг закінчити
біографії Потоцького, але втішив, що восени, сховавшись в
домі Кароля Міцовського в Стеблеві, зможе закінчити свою
працю. На цій підставі можна зробити висновок, що певний
варіянт твору був оновлений. Мабуть, спершу йшлося про
виклад біографії Станіслава Щенсного Потоцького на тлі
подій у Тульчині та Умані. Потім, за порадою Грабовського,
рукопис був розширений за рахунок включення життєпису
Софії Потоцької. Також Хшанщевський написав біографії
придворних тульчинських, які під час Тарговиці масово
посіли конфедеративні посади, і нарис діяльности Сейму
Гродненського. Життєписи тарговичан, як виникає з оста-
точної версії рукопису, після доповнення ще кількома
біографіями осіб, не пов’язаних з конфедерацією, були
поміщені в кінці книги, а фрагмент про Сейм пізніше
включений до історії Станіслава Щенсного Потоцького.

Тимчасом до закінчення рукопису було ще далеко.
З невідомих причин Хшанщевський на тривалий час по-
кинув працю на ним, а що гірше, під час переїзду рукопис
пропав. Знайдений через кілька місяців, він усе ще не
мав щастя. Тільки в листі від 6 травня 1846 року Антоні
повідомляє Міцовського, що «Пам’ятки», на які чекає
пан Герман Головинський, «я сам йому одвезу, вони вже
закінчені, але кілька аркушів треба начисто переписати,

12

що я зроблю у тебе». Далі у листі автор говорить про свої
сумніви, чи треба оприлюднювати рукопис з огляду на
факти, які там описані. Він остерігався, що оприлюднен-
ня може шокувати Потоцьких, а також інші родини, які
користувалися повагою шляхти на кресах. Не випадково
він ділився своїми сумнівами з Каролем Міцовським. Його
приятель, що жив у Стеблеві, був посередником між ним
і колишнім годувальником Германом Головинським, що
вже певний час жив у Кам’янці-Подільському, і Михайлом
Грабовським. Треба нагадати, що цей останній започатку-
вав свою серію «Пам’яток родинних» виданням споминів
саме Міцовського. Якщо навіть Хшанщевський вирішив
передати свій рукопис Головинському,то у здійсненні цього
перешкодила тяжка хвороба, а потім і смерть Міцовського
восени 1847 року. Того року спіткав Антоні ще один важкий
удар: померла його дружина Марія. Невдовзі після її смерти
він переїхав до свого сина Цезарія, який жив у Межиріччі
Балтського повіту. Ці події перервали усякі контакти між
Хшанщевським і Головинським та Грабовським. Найкраще
про це свідчить лист Грабовського, написаний 15 січня
1848 року до Головинського з Александрівки: «Сумно
мені, що пан Міцовський одібрав у мене всяку надію на
пана Хшанщевського. Він міг написати подробиці з двору
тульчинського, яких ні від кого іншого отримати не можна.
Не хочу втрачати останню іскру надії».

Виїхавши з Свердликової, Хшанщевський до кінця
життя жив у Межиріччі і там помер 1851 року у 81-літньо-
му віці, та був похований на цвинтарі при парафіяльному
костелі в Голованівську. До останніх днів він працював над
«Пам’ятками», і хоча не встиг їх закінчити, можливо, тому,
що не встиг лише переписати начисто певних уривків.
Після його смерти син Цезарій, виконуючи, очевидно,

13

останню волю батька, передав рукопис Германові Голо-
винському до Кам’янця-Подільського.

Дещо інакше описує ці події Михайло Грабовський.
З листа від 4 липня 1856 року можна зробити висновок,
що свою копію «Пам’яток» він отримав ще за життя ав-
тора. Єдиним логічним поясненням цієї загадки було б
припущення, що примірник Грабовського був складений
з іншого, раніше написаного рукопису, подарованого
Костянтинові Свідзінському.

«Пам’ятки», які Хшанщевський написав на схилі життя,
у 1840-их роках, описують досить тривалий період – 1770–
1840 роки. Зрозуміло, що автор, народившись 1770 року,
був змушений спиратися на свідчення своїх родичів або
знайомих, що значно применшує достовірність викладу.
Тематично пов’язаний з постаттю Станіслава Щенсного
Потоцького і його садибою в Україні, в Тульчині, рукопис
не є цілісним твором, а складається з кільканадцяти біогра-
фічних нарисів дуже різного обсягу. Найбільшим з них, що
складає майже половину книги, а водночас найвдалішим
з погляду порушеної проблематики, є біографія власника
Тульчина. Написана досить хаотично, вона характерна тим,
що головна розповідь переривається відступами про по-
літичні події в Польщі та в Росії, а також біографіями осіб,
які мають досить віддалений зв’язок з описуваними поді-
ями. Ця частина книги коштувала авторові найбільшого
труду, бо він намагався представити у ній не лише постать
Потоцького, але й історію Тарговиці і Гродненського сейму,
висвітлюючи це досить незвичним способом.

Наступний нарис – це біографія Софії Потоцької, тре-
тьої дружини Станіслава Щенсного. Три наступні нариси
автор присвятив його синам. На відміну від першого
розділу, вище названі мають структуру значно прозорі-

14

шу і ціліснішу. Остання частина «Пам’яток» складається
з коротких біографій придвірних, службовців і домівників
тульчинських. Вона дає незвично цікавий опис звичаїв,
які панували у тому середовищі.

Хшанщевський привертає нашу увагу своїм прихиль-
ним ставленням до Станіслава Щенсного Потоцького,
а також до Тарговицької конфедерації. Коли він писав
свої спомини в кінці першої половини ХІХ століття, то
мав би з такої значної перспективи усвідомити наслідки,
до яких призвела діяльність Тарговиці. Тодішня громад-
ська думка вважала Станіслава Щенсного зрадником, як
й усіх, що з ним були у спілці й складали осередок кон-
федерації. Позиція хронікера була б зрозумілою, якби він
сам був учасником тих подій і намагався б виправдати
свою поведінку. А так, як ми знаємо, не було. У часи своєї
молодости він був ентузіястом Конституції 3 травня і не
бажав мати з тарговичанами нічого спільного, відкидаючи
пропоновані йому почесті. То правда, що писав він через
багато років, бувши уже старим чоловіком, а як він сам
визнає, «його погляди з часом дуже змінилися». У цьому
є якась частка правди, хоча люди, які його добре знали,
мають іншу думку. Костянтин Підвисоцький пригадує, що
Хшанщевський, попри свої зв’язки з домом Потоцьких, мав
зовсім інші політичні уявлення. Такої ж думки сучасник
автора Михайло Грабовський. Кожен, хто навіть побіжно
перегляне книжку, знайде у ній надмір похвал і слів при-
знання Гродненському сеймові та людям, пов’язаним із
ним. Позитивні риси бачить автор у Станіславі Щенсному
в часи його ранньої молодости. Трагічне закінчення кохан-
ня до Гертруди Коморовської залишило незатертий слід
у його серці аж до смерти. Представляючи Потоцького як
жертву пихатих і жорстоких батьків, автор не пригадує,

15

однак, про незвичну слабкість його характеру і про певне
тугодумство. Молодий магнат хоче подобатися батькові
і мамі, які замордували його вагітну дружину. І разом
з ними звинувачує Коморовських у негідній щодо нього
поведінці, а також ганьбить в судових маніпуляціях пам’ять
померлої навіть після смерти своїх батьків, коли він уже
міг нікого не боятися. Властивий Станіславові Щенсному
брак живої інтелігентности не був для сучасників особ­
ливою таємницею. Сам Хшанщевський визнає: «Треба
сказати, що мав він дві великі вади: впертість і розумове
лінивство».

Прикметно, що у книзі знаходимо значно докладніші
подробиці про приватне життя маршалка тарговицького,
ніж про його політичну діяльність. Мабуть, авторові з огля-
ду на його скромну громадську позицію було легше збирати
в тульчинському оточенні плітки та цікавинки, ніж стежити
за виступами пана на публічному форумі. Була, однак,
галузь зацікавлень Потоцького, якій Хшанщевський при-
святив особливо багато уваги. Йдеться про господарювання
на розлогих українських теренах. Сільськогосподарська
проблематика була для автора, пов’язаного з управлінням
уманськими землями, особливо близькою. Він намагався
показати в доброму світлі всі корисні дії власника Туль-
чина, спрямовані на піднесення агротехнічної культури,
особливо реформи, починаючи від поліпшення стану селян:
«З насолодою бачив блаженний і щасливий стан народу,
підлеглого цьому магнатові. Не видно було по селах ані
показних дворів, ані злиденних мазанок. Скрізь свобода,
достаток і веселі лиця».

Мабуть, цей ідилічний образ мав небагато спільного зі
справжнім становищем селян в українських володіннях
Потоцького, хоча його сучасники одностайно визнавали,

16

що Станіслав Щенсний не був злим паном для своїх під-
леглих. Без сумніву, зміни, зроблені провідником Тарго-
виці, мали прогресивний характер, але важко побачити
у зменшенні панщини, в усуненні обтяжливих оренда-
торів чи очиншуванні підлеглих якусь особливу милість
до останніх. Такі реформи, практиковані також іншими
великими землевласниками в кінці ХVІІІ століття, мали за
мету підвищити продуктивність праці селян, а у випадку
очиншування – отримання значних прибутків готівкою
до гаманця власника. Цей останній фактор мав особливе
значення, беручи до уваги коштовні інвестиції у маєтках
магната, як, наприклад, будова фабрик, палаців чи парків.
Будова парку «Софіївка» в Умані обійшлася Станіславові
Щенсному Потоцькому у 1796–1805 роках у 15 млн поль-
ських злотих.

Образ українського села, намальований Хшанщев-
ським у веселкових барвах, просто ідилічний, може бути
також ідеалізованим спомином про молоді літа. Авторові
йшлося також про підкреслення контрасту між кресовим
селом часів Потоцького і тим, яке всі знали пізніше, збід-
ніле в руках нуворишів, що походили з кола розбагатілих
тульчинських службовців.

Перейдемо до тих частин книги Хшанщевського, де об-
говорено політичну діяльність маршалка тарговицького.
Намагаючись оборонити його від публічного звинувачен-
ня у зраді, автор мав нелегке завдання й намагався його
представити людиною чемною, порядною як у родинному
житті,так і у взаєминах з сусідами та підлеглими. На думку
автора, людина з такими якостями не могла скоїти щось
негарне також у політичному житті. Автор пише: «Не вірю
я в патріотизм, який не починається з домашніх чеснот,
але людина чемної поведінки в приватному житті завжди

17

порядна і в національних справах. Таким був усе своє життя
Потоцький». Із заслуг Потоцького для Батьківщини називає
хронікер дарування Речі Посполитій на Гродненському
сеймі 1784 року полку піхоти разом з артилерією. Вида-
ється, що цей чин треба обміркувати із застереженням, що
йдеться виключно про полк піхоти з 24 гарматами, а не про
названі Хшанщевським формування – придворну міліцію
та слуг, що були зайняті охороною власних маєтків перед
селянськими заворушеннями.

Після впорядкування своїх українських посілостей По-
тоцький вирішив посвятити себе політичному життю. Цей
намір значною мірою йому полегшило високе суспільне
становище: величезний маєток і голосне в краю прізви-
ще, на думку більшости шляхти, були добрим підґрунтям,
щоб зайняти вищі державні посади. Не мали значення
розумова обмеженість і відсутність широких світоглядних
обріїв. Станіслав Щенсний, однак, усвідомлював, що для
здобуття загального визнання в краї і забезпечення по-
дальшої кар’єри на політичному форумі, треба блиснути
перед шляхетською братією щедрим даром для Речі По-
сполитої. Після здійснення цього наміру, до речі, з огляду
на його можливості – не дуже коштовного, величезна пиха
магната була вдоволена: шанований у сеймових промовах
й друкованих виданнях як «Муж долі» і патріот, він став
однією з опор табору антикоролівської опозиції.

Потоцькому часто докоряли через його бажання отри-
мати корону після Станіслава Августа. Автор «Пам’яток»
намагається переконати читача, що таку заможну і впли-
вову особу не цікавила та корона, бо король на той час був
позбавлений усіх своїх прерогатив. Аргумент цей досить
сумнівний, якщо зважити, що йшлося не про фактичну
владу, а про почесті для власного роду і заспокоєння зави-

18

щених амбіцій. Фактично, діставши від цариці Катерини
і Григорія Потьомкіна різні докази визнання і особливого
зацікавлення своєю особою, міг хтось, такий жадібний до
похвал, як Станіслав Щенсний, набратися переконання
у своїх незвиклих якостях як державного мужа і патріота.
У цій ситуації надія на отримання з допомогою російської
цариці спадщини після Понятовського видається цілком
реальною.

Найтяжчою провиною, яку ставили перед магнатом,
було заснування Тарговицької конфедерації з підтрим-
кою чужої держави, що призвело до ліквідації справ Чо-
тирирічного Сейму, а далі вже до нового поділу Польщі.
Хшанщевський намагається нас переконати, що єдиною
провиною була втрата обережности і надмірна легко-
вірність стосовно запевнень Катерини, яка обіцяла йому
непорушність кордонів Речі Посполитої і шляхетські віль-
ності. Він побачив слабкість сил, які готували прихильники
Конституції до оборони краю, і вирішив, спираючись на
свій авторитет, відвернути смертельний удар по Вітчизні.
Під кінець хронікер висловлює надію, що «настане, може,
той час, коли нащадки не з переказування неприхильних
для Потоцького пересудів, але з дій і правильних намірів
його судитимуть». Важко сприймати ці аргументи серйоз-
но, бо відомо, що Потоцький через свої консервативні,
старошляхетські погляди був рішучим супротивником
реформ Великого Сейму, котрий насмілився посягнути
на «вольності» шляхти, скасував «ліберум вето», «вільні
вибори», обмежив впливи олігархів і дав права міщанам.
Намагаючись скасувати ці «новації», він був готовий поро-
зумітися з кожним у сусідніх державах, хто гарантував би
йому повернення давнього устрою, однак реально йшлося
тільки про Росію. З нею був пов’язаний Потоцький здавна

19

економічно і політично: царське військо охороняло його
українські маєтності, під час війни з турками він казково
збагачувався на постачанні харчів для армії Потьомкіна,
був також задіяний у Чорноморській компанії і в експор-
ті збіжжя через Херсон. Якщо вести мову про політичні
зв’язки, то справа має дещо інший вигляд: як Катерина,
так і її могутній фаворит зауважили в охочому до похвал
і відзнак, а водночас обмеженому магнатові ідеальне зна-
ряддя для своїх впливів у Польщі. Прикметно, що цей при-
страсний супротивник королівської влади у Польщі, який
звинувачував Станіслава Августа у вигаданих посяганнях
на привілеї шляхти, ставився з надмірним поклонінням
до деспотки Катерини, вважаючи її ідеальною гаранткою
суспільних свобод у Польщі.

Хшанщевський у своїй обороні тарговицького мар-
шалка дійшов висновку, що то не він і утворена під його
пров­ одом конфедерація, але Чотирирічний Сейм був при-
чиною падіння Польщі. Бо у той час, коли Росія була зайнята
турецькою війною, цей останній «впродовж чотирьох років
гордість Катерини дратуючи і не готуючи належної обо-
рони країни, став причиною загибелі польського імени».
З цього висновок такий: треба було йти на примирення
не з Прусією, але з Росією, тоді маршалком Сейму став би
Потоцький. Домовлена стотисячна армія, завдяки добро-
зичливості імператриці і виділенню відповідних фондів,
стали б реальністю. Це військо брало б участь у турецькій
війні, а після її закінчення «Польща, маючи 100 тисяч во-
яків, навчених воєнній справі, за будь-яких політичних
змін у Европі, на що недовго б чекала, назавжди здобула
б свою незалежність».

Таке розумування має кілька слабких точок. По-перше,
чоло доброго можна було б чекати від Сейму, у якому

20

найбільшу вагу мав би Потоцький і його «республіканці».
По-друге, відомо, що Катерина ІІ взагалі не бажала по-
силення Польщі, а також створення у ній стотисячного
війська. Заходи Станіслава Августа, щоб сформувати до-
поміжний польський корпус проти турків, наразилися на
небажання цариці, яка погодилась лише на участь у війні
шляхетської кавалерії числом ледве 12 тисяч і то поділеній
поміж російським військом.

Тяжким ударом для Потоцького мала бути, на думку
хронікера, вістка про пруське військо, яке входило до
Польщі для чергового поділу країни. Без сумніву, для
нього, як і для інших тарговичан, це була прикра неспо-
діванка. Серед них були такі, які щиро вболівали над за-
гибеллю Вітчизни, для багатьох це означало кінець мрій
про управління Річчю Посполитою, про посади і почесті.
Станіслав Щенсний, щоправда, намагався вблагати ца-
рицю змінити рішення, але коли побачив марність своїх
старань, то швидко виїхав з країни, не турбуючись про її
долю. Вітчизна для нього мала вартість настільки, наскіль-
ки гарантувала «вільність» і привілеї магнатам. Ще в часі
Чотирирічного Сейму, після проголошення Конституції,
він мав намір продати свої маєтності і виїхати в пошуках
втрачених прав аж до Сполучених Штатів.

Під час Інсурекції, дізнавшись про те, як стратили
тарговицьких в’язнів, а потім про вирок суду для нього та
інших провідників Конфедерації, які перебували за кордо-
ном, він написав до Катерини ІІ повний поклоніння лист,
у якому заявив, що стосовно подій у країні не хоче мати
іншої вітчизни, як тільки її імперію, і водночас попросив
дозволу носити російський мундир. Про цю метаморфозу
«патріота» Хшанщевський не знає або не хоче знати, бо
для нього магнат залишився назавжди поштивим, а тіль-

21

ки обманутим і зрадженим громадянином. Цю думку він
висловив у вірші:

Не доведеться мені сплячу тінь вітчизни будити,
бо одна справа її зрадити, а інша – обманутися.

Це виправдання, написане Томашевським, можна за-
стосувати й до Потоцького, як і для самого поета. Треба
ствердити, що долі обох, при збереженні усіх пропорцій,
склалися подібно. Дизма Бонча Томашевський, придвор­
ний і постійний товариш власника Тульчина, прихильник
золотої вільности і тарговичан, дочекався в хроніках
Хшанщевскього великого фрагменту і не лише тому, що був
швагром автора. Рідний брат Хшанщевського Францішек,
який теж мав посади у Конфедерації, ледве згадуваний
у книзі. Так сталося і з Каролем Сєраковським, чоловіком
його другої сестри. Автора єднали з Томашевським тривалі
сердечні взаємини, започатковані в часи, коли цей пер-
ший 20-річним юнаком з’явився при дворі Потоцького, а
другий, вже маючи там надійне становище, оточив його
дбайливою опікою. Пізніше їхні шляхи через різні по-
літичні переконання розійшлися, обидва після другого
поділу Польщі залишили Тульчин. Через роки вони знову
зустрілися в Україні, спільні літературні зацікавлення знову
зблизили їх. Хшанщевський був автором відповіді Адамові
Міцкевичу на його критику «Ягеллоніди» Томашевського.
У книзі він намагався показати патріотизм цього остан-
нього (поза старошляхетськими переконаннями) і щирий
жаль за втраченою Вітчизною.

З іншимитарговичанами він вже не бувтакий люб’язний.
Лише Юзеф Рудницький ніби завдяки своїй чемності
і виявленій колись відвазі на полі бою заслужив собі його
поблажливість, інших він гостро критикував. Особливо

22

не любив Злотницького за продажність і запобігливість,
висміював нещадно біскупа конфедератів Романа Сє-
раковського, а також «войовничого» полковника Адама
Мощенського.

У висновку не можна визнати нашого хронікера при-
хильником Тарговиці, у його очах вона були лише спробою,
як пізніше виявилося – цілком невдалою, врятувати країну
в трагічній політичній ситуації. Він докоряє конфедератам
за понівечення усіх прогресивних реформ Чотирирічного
Сейму, визнає, що вони призвели до замішання і дестабі-
лізації в країні, однак не звинувачує їх у відповідальності
за падіння Польщі, яке, на думку автора, і так мало статися
через помилки, скоєні авторами Конституції. Ці вислов-
лювання Хшанщевського свідчать, що його політичні по-
гляди з плином часу докорінно змінилися. Він уже не був
таким ентузіастом Великого Сейму, як колись, і критично
оцінював політику табору реформ.

До цього призвела й особиста доля хронікера. Старому,
пригніченому невдачами і страждаючому від нестатків
приходило до голови, що коли б він свого часу був менш
безкомпромісним і здобув би ласку Потоцького, то не
турбувався б тепер за долю свою і родини.

Варто пояснити причину, з якої він так вперто і по-
слідовно боронив на аркушах своїх споминів таргови­
цького маршалка. Важко вести мову про якусь особисту
симпатію, відстань між магнатом і навіть найближчим
його оточенням була доволі значною, що ж говорити про
скромного урядника, якого тримали подалі від панської
особи. Не було й мови про якийсь обов’язок вдячности,
скромна пенсія, випрохана завдяки Густавові Олізарові,
запевняла лише мінімум потреб для життя, схиляючи до
сумних роздумів.

23

Можна зауважити у нашого хронікера, що походив з
родини, яка у двох поколіннях залежала від панської ласки,
прищепленої з дитинства поваги до магната, який володів
донедавна усією південно-східною частиною країни. По-
чуття залежности, поєднане з відчуттям можливої помсти
з боку Потоцьких, схиляло автора до улесливих висловів
про їхнього батька. Завдяки своїм багатствам, а також
пов’язанням з царським адміністративно-військовим
апаратом вони мали великий вплив в Україні навіть після
падіння Речі Посполитої. Не забуваймо, що хронікер після
закінчення служби у Потоцьких жив у будинку, що належав
Потоцьким, як і шмат поля у Свердликовій, як і пожиттєва
пенсія. Це було основою його існування.

Прихильність спадкоємців пана з Тульчина була по-
трібна Хшанщевському також з інших причин: як видно
з його кореспонденції, він мав надію на їхню допомогу
після опублікування «Хроніки» Павла П’ясецького, нама-
гався здобути їхню прихильність не тільки складанням
панегіриків на честь своїх хлібодавців, але й тенденційним,
невідповідним до правди представленням постатей їхніх
предків у «Родоводі Потоцьких». У цій ситуації відсутність
об’єктивности не може не викликати здивування.

Роздумуючи над факторами, які вплинули на таке, а не
інше висвітлення подій часу Тарговиці, можна припус-
тити, що й острах перед царською владою мав значення,
особливо після конфіскації маєтків Потоцьких у 1831 році
на користь російського уряду. Військові осадники стали
безпосередніми сусідами нашого автора.

Був ще один особливий привід, з якого тарговицького
провідника було показано у «Пам’ятках» в позитивному
світлі. Якби автор його скритикував і засудив, треба було б
зробити те саме стосовно його найближчих співпрацівників

24

і родичів: Томашевського – секретаря Конфедерації, його
наступника на цій посаді Францішека Хшанщевського, вре-
шті офіцера полку «Золотої свободи» Кароля Сєраковського.
У часи, коли сусіди осуджували зрадників, які призвели до
падіння Польщі, виступ у їхній обороні видавався авторові
доречним. Він виправдував і боронив Потоцького, а разом
з ним Томашевського, як найбільш знаного, а водночас
найближчого. У цей спосіб він намагався реабілітувати
і двох інших, хоча й ледве згаданих родичів.

Піклування про добре ім’я своїх хлібодавців обмежува-
лося у Антоні до їхньої політичної діяльности. Інакше було,
коли йшлося про приватне життя. Не бракує у «Пам’ятках»
злісних анекдотів і пікантних подробиць, особливо в описах
двох дружин власника Тульчина: Жозефіни з Мнішків та
Софії Грекині. Винятково скандальними могли видатися
сучасникам обставини батьківства 11 дітей Жозефіни, а
також роман Софії з її пасинком Щенсним Єжи. Попри
лояльні запевнення автора, що він нотував лише чутки, що
кружляли при дворі, ці відкриття, треба визнати, кидали
особливе світло майже на всіх живих представників туль-
чинської лінії Потоцьких. Сенсаційні подробиці, мабуть,
були однією з причин, через які Хшанщевський не поспішав
відкривати свої нотатки перед загалом. Написані на по-
бажання Германа Головинського, вони мали опинитися у
його зібранні рукописів і могли, щонайбільше, потрапити
до рук лише найближчих друзів і домашніх власника.

Дивно, що автор, загалом без ослони висловлюючись
стосовно Софії, маючи вироблену думку про її поведінку,
чомусь некритично повторює історію нібито аристокра­
тичного походження Грекині із княжого роду Маврокор-
дато де Целіце. Очевидно, живучи на кресах і не маючи
контактів з людьми, які знали правду про минуле дівчини,

25

він не вірив у підправлену родиною Віттів чи Потоцьких
легенду. Він писав нотатки через багато років після її
смерти, тому не мав причини здобувати прихильність
і вдячність Софії. Справу до певної міри виясняє лист Ми-
хайла Грабовського від 20 травня 1843 року, у якому автор
цікавиться створеним власне рукописом і пише: «Пишучи
про пані Потоцьку, хай (Хшанщевський) ніколи не забуває
додати подробиці її походження – правдиві чи вигадані».

Виглядає, що хронікер, заохочений Грабовським, до
поданих скупих даних про минуле константинопільської
Софії вирішив додати обов’язкову, хоча й цілком вигадану
оповідку.

Серед синів Станіслава Щенсного лише троє вдостоїли-
ся короткої згадки, інші ж, й між ними відомий «чорний
характер» Мечислав, як і всі його доньки, були цілком
обійдені. Автор розмістив у своїй книзі багато споминів
про політичні події, свідком яких він був. Серед них хро-
ніки Гродненського сейму, а також ухвалення Конституції
3 травня, однак найцікавіші ті моменти, коли він не силу-
вався написати історію свого часу, використовуючи тодішні
історичні розробки, а просто записував події і згадував
осіб, з якими спілкувався. Пишучи лише для невеликого
грона приятелів, він не уникав досадних окреслень, а хід
оповідання збагачував пікантними анекдотами. Тульчин
завжди був повен людей, які, чіпляючись за панську лас-
ку, намагалися легко розбагатіти. Особливо після смерти
Станіслава Щенсного з’явилося повно різних пройдисвітів,
улюбленим заняттям яких було вигравати в карти у моло-
дого Щенсного Єжи. Інші, займаючи посади в управлінні
величезними маєтками, чинили для свого збагачення
різні махінації, підкупи і звичайну крадіж. Хшанщевський,
котрий усе своє життя мав чисті руки, з особливою при-

26

страстю докоряв колишнім колегам за нечесне здобуття
земних багатств. Його дратували методи жорсткого тиску
на селян з боку нових власників.

Помираючи, Антоні Хшанщевський залишив свої спо-
мини у двох примірниках. Один з них на останку життя
він подарував відомому збирачеві національних пам’яток
Костянтинові Свідзінському. Разом із зібранням його
рукописів, після різних пригод, рукопис Хшанщевського
опинився у бібліотеці Ординації Красинських у Варшаві.
З цього примірника скористався при писанні книжки
про Тульчин і Потоцьких Адам Чартковський, але пізні-
ше рукопис розділив долю бібліотеки, яка була повністю
знищена під час останньої війни.

Другий автограф став власністю Германа Головин-
ського, а потім його зятя Костянтина Підвисоцького, який
зберігав його у своїй бібліотеці в Кам’янці-Подільському.
Після смерти власника його вдова продала рукопис разом
з іншими зібраннями у березні 1870 року Янові Дзялин-
ському. Тепер рукопис перебуває у бібліотеці Польської
Академії Наук під номером 1154.

Сучасники оцінили вартість «Пам’яток», що виявилося
у появі рукописних копій. Ці копії належали передовсім
колу знайомих Германа Головинського, Підвисоцького чи
Свідзінського. Копію мав також і Михайло Грабовський.
Однак зміст «Пам’яток», які виставляли у негарному світлі
як Потоцьких, так і багатьох українських землевласників,
батьки яких служили у маєтках тульчинських та уманських,
не сприяв опублікуванню цих споминів. Лише через кіль-
ка років після смерти Хшанщевського уривок споминів
опублікував Юзеф Крашевський при споминах Охоцького,
виданих у Вільні 1857 року. Видавець скористався не авто-
графом, але копією, яку йому передав Станіслав Шадор,

27

при цьому з тексту було усунено всі дражливі місця як
зі сфери політики, так і звичаїв. Усунуто також численні
анекдоти, а прізвища осіб замінено ініціялами.

Такий вигляд мали уривки цього тексту, опубліковані
у видавництві «З історії гайдамаччини» 1905 року. Через
20 років Адам Чвартковський видав у Львові бібліографію
джерел щодо особи Станіслава Щенсного Потоцького, його
родини і тульчинського двору. Там було кілька уривків з
цих нотаток. Уривок рукопису є також у «Словнику гео-
графічному Королівства Польського» та у «Золотій книзі
польської шляхти» Жихлінського.

Єжи Пєховський

28

Про Станіслава
Щенсного
Потоцького,
маршалка
Тарговицької
конфедерації

Станіслав Щенсний Пото­
цький, син Францішека Салезія, Київського воєводи, і Анни
з Потоцьких, воєводянки Познанської, народився 1753 року,
був внуком стражника Юзефа і правнуком Великого геть-
мана коронного Фелікса. Від Єнджея і Стефана, двох синів
Миколая, генерала земель подільських, дім Потоцьких

29

поділився на дві лінії: одна, гетьманська, у своїх шерегах
налічувала кількох гетьманів, а друга, що від Стефана
йшла, названа примасівською, тому що син того Стефана
Павел, каштелян кам’янецький, в 13-річній неволі у мос-
калів одружений з Салтиківною, рідною сестрою царя
Івана, мав з нею кілька синів, з яких один, Теодор, гідність
примасівську посідав. Потоцькі з Тульчина, Ян і Северин,
походили з лінії гетьманської.

Великий маршал литовський Ігнацій Потоцький, голова
Сенату Королівства Польського Станіслав і бригадир Ян
з іншими вітками належали до лінії примасівської.

Станіслав Щенсний Потоцький мав чотири сестри.
Одна, Марія, за Брюлем, генералом коронної артилерії,
сином міністра Августа ІІІ, друга, Людвика, за Казимі-
ром Жевуським, коронним писарем, третя, Антоніна, за
князем Ксаверієм Любомирським, власником Смілянщи-
ни, четверта, Пелагія, чи за порядком третя, за Міхалом
Мнішком, спадкоємцем Вишнівця. Щенсний, як одинак,
пещотливо виховний матір’ю, був усе ж сильної будови
тіла. Навчанням його керував ксьондз Вольф, піяр, особа
вчена і капелян старанний. Він у серце юнака прищепив
сильну віру у релігійні правди, замилування у справед-
ливості і батьківську турботу про добро підлеглого люду.
Щодо засад політичних, з поваги до великого Яна Замой-
ського і за духом часу, який панував у народі, прищепив
йому хибне уявлення, що трон виборний і шляхетська
демократія з правом загального голосування vote universel,
впливом аристократів керована, була недоторканою зі-
ницею польської вільности.

Вихованець його, майбутній господар в Умані, Туль-
чині, Браїлові, Могилеві, Кристинополі, Тартакові, Дуклі,
Хорсткові, Струсові і Великих Очах, староста сокальський,

30

грубешівський, опалинський, гайсинський і звенигород-
ський, аж до парубочих літ не віддалявся від батьківського
дому. А дім цей був пишним і маєстатичним двором, де
тривали традиційні зустрічі магнатів.

Першорядна служба Салезія Потоцького, крім поко-
йових з недорослої шляхти, ловчих, підчаших, конюших
і т. д., складалася з 30 шляхтичів, між якими Злотницький,
пізніше генерал-поручник російського війська, а також
власник поміщицького маєтку, був щодо суспільного зна-
чення і маєтку найостаннішим.

Маршалкував у цьому гроні молоді один з княжат
Четвертинських, а пізніше Сєраковський, староста За-
відецький. Придворну міліцію складали піхота, драгуни,
улани і козацтво. Офіцери регулярного війська були па-
тентовані від короля згідно зі статутом сеймовим і носили
фельцехи (золоті, срібні або шовкові стрічки на шаблях)
національного війська.

1770 року, коли чума від турецького кордону пошири-
лася аж до Червоної Руси, щоб убезпечити Кристинопіль,
столицю Потоцьких, від смертельної зарази, розтягнули
цепом військо, яке землі кристинопільські, тартаківські
і староство сокальське довкола оточило. Командував цією
сторожею комендант лейб-гвардії драгунів Кароль Сєра­
ковський, офіцер з саксонського війська, узятий до пруської
служби під час семирічної війни. До цього кордону при-
лягав маєток каштелянства Коморовських, дочка яких,
великої уроди дівчина і милого характеру, була улюбленою
гостею старих Потоцьких. Її чари запалили вогонь в серці
молодого Потоцького. Знуджений тривалою перервою у
відвідинах Коморовських, поскаржився він матері на жі-
ночність свого фізичного виховання і попросив дозволу
для надання сили його чоловічому загартуванню об’їздити

31

верхи військовий цеп, поставлений для охорони від чуми.
Матір, яка виховувала його з малого віку на дитячих по-
мочах, не без вагання погодилася на такі поїздки. Але
наказала маршалкові Заведецького старости бути завжди
при юнакові, маючи на ним під час виїздів владу вахмістра.

Станіслав, часто поновлюючи виправу, проводив со-
лодкі години в домі Коморовських, врешті закоханий
до безмежжя, коли шлюбного зв’язку з їхньою дочкою
забажав, батьки, радіючи зятеві з такого великого дому,
а вахмістр, маючи надію на ласку майбутнього пана, до-
зволили таємний шлюб закоханих. Але постійні виїзди
воєводича привабили увагу придворних донощиків, які
таємницю молодого пана відкрили.

Мнішкова, каштелянова краківська, яка мала приховану
надію Станіслава з дочкою своєю Жозефіною оженити,
порадила воєводі невістку небажану з дому батьківського
вивезти до Львова і у дівочому монастирі оселити, де її
родичка була настоятельницею, і справу про розлучення
почавши, сина їхнього з її батьком генералом Брюлем за
кордон вислати.

Нещасливий молодожон з багатьох обставин міг здо-
гадатися, що батько знає про його шлюб і хоче силою
змусити сина відмовитися від нього. Одного святкового
дня, діставши наказ їхати з сестрами до бернардинського
костелу на месу, коли до їхнього помешкання прийшов,
то таємничим смутком охоплений, знепритомнів. Дали
знати батькові, який застав сина на канапі й наказав усім
вийти з покою. Вийшли усі, крім панни Младановичевої,
пізніше майорової Кребсової, невдовзі після уманської
різні до двору привезеної, яка, щоб почути цікаву розмову,
за завісою заховалася. Воєвода, розчулений стражданнями
сина, звернувся до нього лагідно: «Знаю про твій негарний

32

вчинок, затаїв його від матері, бо такий важкий удар може
її відразу забити. Якщо ти не хочеш звести її до могили,
дозволь почати справу про розлучення, а я тебе запевняю,
що щедрим даром для твоєї дружини розлучення це ви-
нагороджу».

Що міг вчинити син гордих батьків, який знав, що
опиратися їхній волі не зможе? Пристав на змушувану від
нього згоду, вважаючи, що цією покорою захистить при-
наймні свою дружину від насильства, а може мав надію, що
час дозволить йому знайти можливість вблагати батьків.

Воєвода, діставши вимушену згоду сина, викликав
Кароля Сєраковського, коменданта своїх драгунів, та
й наказав з загоном вершників нічної пори прибути до
дому Коморовських і, викравши їхню дочку, привезти її до
Кристинополя у закритому ридвані. Переляканий таким
наказом Сєраковський впав на коліна і став просити ви-
вільнити його від такого насильства над домом, де його
не раз гостинно приймали. Він заявив, що готовий своє
життя за пана віддати в будь-якій іншій справі. Воєвода
не образився на відмову Сєраковського і на знак, що
йому до вподоби його шляхетна відвертість, подарував
йому золоту табакерку, повну дукатів, і лише зберегти
таємницю попросив. Виконання цієї сваволі перейшло
до Вільчека та Домбровського, які командували козаками
при дворі. Ці, наскочивши на дім Коморовських, дочку
їхню, нещасну жертву насильства, вже вагітну, винесли на
руках з дому без жодного одягу поверх зеленої сорочки, до
саней поклали і перинами прикрили. Везучи викрадену,
у лісі зустріли триста селянських фур, які збіжжя вивозили
тісною дорогою. Довелося їм зупинитися, щоб пропустити
той табір. Боячись, що Потоцька може волати на поміч,
так її перинами закривали, що дихання спинили і коли

33

вози проїхали, побачили її мертвою. Вони порадились
і вирішили, що не мають іншого виходу, як стерти сліди
для можливого виявлення злочину, то ополонку у ставі
пробили і її утопили. Вільчек під прізвищем Загорського
і Домбровський під власним в українських землях По-
тоцького сховалися і там в економічній службі віку дожили.
Син Вільчека ходив зі мною до однієї кляси в уманських
школах, пізніше бачив його висвяченого на православного
попа в уманському селі Маньківка.

Недалеко від місця, де втопили останки Потоцької,
був фільварок кристинопільського ключа. Навесні економ
фільварку Косовський, обходячи вранці обори, побачив
між поламаної криги плаваюче тіло. Зелена шовкова со-
рочка вказала, що то була жінка, й він здогадався, що то
був труп утопленої Потоцької. З допомогою гуменного
він витягнув його на берег і, випередивши появу свідків,
разом з гуменним викопав могилу і потаємно поховав труп
нещасної жертви насильства. Отримав за це пожиттєве
утримання. Дім Потоцьких опікувався його дітьми, з яких
найстарший син, одружений з Раковською-Кобулинською,
управляв потім землями Софії Потоцької і її малолітніх
дітей. Молодший був касиром тростянецького ключа, який
припав у спадщину Болеславу Потоцькому.

Усю пригоду з викраденням дочки Коморовських опи-
сала майорова Кребсова і мені читала. Після її смерти
рукопис цей від її родини був дозволений до прочитання
докторові медицини Абрамсонові й в руках його пропав.
Можу, однак, запевнити, що у своєму оповіданні я не про-
пустив жодної подробиці з того, про що у рукописі йшлося.

Станіслав Потоцький, коли дізнався про вбивство своєї
дружини, охоплений відчаєм, вирішив собі життя одібрати
і так зробив би, якби не стеріг його камердинер Вістец­ ький,

34

який увійшов до вбиральні і побачив там Станіслава, за-
бризканого кров’ю від порізаного ножем горла, вирвав
у нього самовбивчу зброю і тривалий час, доки той не
заспокоївся, від нього ні на крок не відходив. Жах цього
випадку залишив у Потоцького слід у його меланхолій-
ному виразі, яким відтоді було затьмарене його обличчя,
а про жаль невгамовний від втрати дружини і незгаслу в
серці прихильність до неї свідчила її мініятюра, приві-
шена на грудях аж до смерти і з ним похована до гробу.
Через кільканадцять років після цієї катастрофи, коли вже
Потоцький з другою дружиною оселився в Тульчині, від-
відав його брат першої дружини. Привітання здивувало
старших дітей Потоцького з другого шлюбу, коли вони
бачили, як їхній батько, заливаючись слізьми, з живим
почуттям найсердечнішої братерської любови довго при-
тискав до грудей невідому їм особу і довго від гостя не міг
відірватися. І лише тоді від своєї матері вони довідалися,
що вона була другою його дружиною, а прибулий гість був
братом першої.

Коли Потоцький в товаристві Алоїза Брюля, Франці-
шека Гулевича й поштивого мазура Вістецького висла-
ний батьком за кордон, то спершу матір, а після заняття
Галичини австрійцями батька свого втратив. Воєводина
була побожною і звичаїв суворих, для двору свого над-
то гостра і горда. Покоївок своїх за найменшу провину
стосовно чоловіків наказувала сікти різками. Часто серед
ночі, вставши з ліжка, у темряві підслуховувала їхні покої,
шпигуючи, чи якийсь парубок туди не прокрався. Раз у
темному коридорі зустріла мого швагра Кароля Сєраков-
ського, який виходив з її спальні, і закричала з гнівом:
«Хто сміє сюди заходити?». А коли Сєраковський почав
завивати й стогнати як привид, з переляку втекла.

35

Зміст

Вступ........................................................................ 5
Про Станіслава Щенсного Потоцького,
маршалка Тарговицької конфедерації................ 29

CЕРЕДОВИЩЕ ТУЛЬЧИНСЬКОГО ДВОРУ
Софія Потоцька, з дому Маврокордато
Скарлатос де Целіце.............................................. 89
Щенсний Єжи Потоцький,
російський камергер............................................. 99
Олександр Потоцький.........................................102
Станіслав Потоцький,
син Станіслава Щенсного....................................105
Ігнацій Хадзкевич ...............................................108
Станіслав Трембецький,
шамбелян Понятовського,
кавалер ордену св. Станіслава.............................110
Дизма Бонча Томашевський...............................112
Генерал Юзеф Войцех Рудницький.....................119

173

Біскуп Міхал Роман Сєраковський,
суфраган Перемишлянський...............................121
Брати Міхал і Тадеуш Моссаковські....................126
Дудзинський.........................................................128
Людвик Метцель...................................................129
Клеменс Лещинський..........................................131
Якуб Кв’яткевич....................................................133
Генеральні управителі уманських
земель...................................................................135
Антоні Дунаєвський.............................................138
Генерал Антоні Злотницький..............................139
Камєнецькі чи Каменецькі..................................142
Вероніка Кребсова
з дому Младановічівна........................................144

Коментар. .............................................................147
Пояснення з книжки............................................159
На службі нашої спільної історії
Анатолій Чабан....................................................165

174