2139 Los-Publicism2017-Тom1 - Demo

Йосип ЛОСЬ
ПУБЛІЦИСТИКА



Йосип ЛОСЬ

Згадати себе.
Повірити в себе.

Бути собою!

Публіцистика
Том 1

Львів
Видавництво “Свічадо”

2017

УДК 070.1:1(075.8)
Л 79

Лось Й. Д.
Л 79 Згадати себе. Повірити в себе. Бути собою! : Публіцис-

тика (в трьох томах). Т. 1 / Йосип Лось. — Львів : Свічадо,
2017. — 512 с.

ISBN 978-966-938-127-9 (Т. 1-3)
ISBN 978-966-938-128-6 (Т. 1)

Публіцистичні тексти охоплюють період від кінця 1980-х та від-
новлення державності України до жовтня 2017 року. Автор досліджує
проблеми історичної спадщини, місця і ролі України у світовій спільноті,
утвердження вартостей української нації, формування європейської
цивілізації. Водночас у багатьох публікаціях подано прогноз розвитку
України, Європи і світу у ХХІ столітті.

Статті, коментарі друкувалися в українських та зарубіжних прес-
тижних виданнях. Для широкого кола читачів.

ISBN 978-966-938-127-9 (Т. 1-3) УДК 070.1:1(075.8)
ISBN 978-966-938-128-6 (Т. 1) © Лось Й.Д., 2017

ЗМІСТ

Від автора 9
Вступ-2017. Глибина нашої життєвості 10
Вступ-2003. Віднині й довіку 27

Розділ 1. ОРІЄНТИРИ ХХІ СТОЛІТТЯ 69
72
Час творення 75
83
Зосередьмося! Шануймося!
98
Свобода — над усе! 104
107
Орієнтир: демократичний націоналізм 114
135
Генерал Олександр Роль: 145
156
“Серцем прирости до України” 166
174
Гідність нації 179
184
Незгасний вічний дух! 189
193
Соnditio Sine Qua Non! 197
203
Держава-“дублер”? (1) 206
227
Держава-“дублер”? (2) 233

Держава-“дублер”? (3) 236

“Чотирикутник життя”

Знайти рівновагу

Відчуття єдиної кревності

Опертя національної душі: село!

Енергія добра

Національна ідея: повнота життя

Етика держави чи колонії?

Орієнтир: етичний інтелектуалізм

Моральна енергія нації

Національна ідея — це ми, українці!

За епічне бачення світу

І “радянська суперцивілізація”, і “ліберальна

демократія” виявилися банкрутами

6 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

Могутність правди 239
“Або XXI століття буде духовним,
або його не буде взагалі” 276
До ідеалу стабільного розвитку 278
Пастки глобалізму 281
Героїзм душі 286
Чи тільки нафта? 309
Тоталітаризм свободи 313
Що обираємо: вигоду чи правду? 318
Вічний дух нації 323
Він став принципом 329
Позбутися ілюзій! 334
Віднині й докрайвіку 339
Ганна Гопко: “Оберігаймо власне світло” 343
У кадрі живого життя 351
Не датися! 362
Україна — Польща: маршрут у ХХI столітті 367

Розділ 2. ПОЛІТИЧНІ КОМЕНТАРІ. ІНТЕРВ’Ю

У долі людей — доля України 381
Новітнє відкриття... України 388
“Важка артилерія”... засліпленого шовінізму 392
Нова історія Європи? 397
Коли Україна стане учасником
Гельсінського процесу? 401
Два візити за океан 405
Київ — Варшава: що завтра? 409
Закличний приклад 413
Між Сходом і Заходом 417
Східна Європа: процес самовизначення 421
“Чому ви такі полохливі? Чому віри не маєте?” 425
Європа — без України? 429
Гряде велике відродження 433
Під знаком хреста 437
Ожиємо, брати, ожиєм! 441
Потяг до волі не згасити 445
Диктує час! 448

ЗМІСТ 7

Діти України 451
Тільки соборність у всьому 453
Сягаймо до власних джерел 457
Історія вчить обачності 461
Чия правда — у того й сила 464
Похмура осінь 466
На засадах толерантності 471
“Третій” не тільки користає. Він діє! 474
Богу помолімся за Україну... 477
До читачів! 482
Вибори в Україні 485
Україна на порозі нових виборів
до Верховної Ради: проблеми і перспективи 489
Нації потрібний розумний, чесний,
рішучий Президент! 499
Довір’я читачів — найголовніше! 503
Україна — проблема світова 505
Гарна сторінка в європейській історії 507



Від автора

Дорогий читальнику! Запропоновані у книзі публіцистики
(у трьох томах) тексти з’являлися у різних виданнях — як
українських, так і закордонних протягом останніх трьох де-
сятиліть. Зіставлення фактів, суджень, висновків дозволяє
побачити розвиток подій у динаміці й у чітко зазначених кон-
текстах. Відтак автор подає обидва “вступи”, аби збагнути,
як розвивалися події перед відновленням і після утвердження
Української Держави.

10

ВСТУП-2017

Глибина нашої життєвості

Репрезентуючи власну — УКРАЇНСЬКУ — точку зору
на історію, сучасність та перспективу розвитку нації
у ХХI столітті в контексті тенденцій розвитку світу

Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить…

Тарас Шевченко

І бажаю, щоб ми згідно,
Сміло, свідомо, свобідно
Йшли до спільної мети:
В своїй хаті жить по-свому,
Не коритися нікому,
Лад найкращий завести.

Іван Франко

У нинішньому просторово-часовому плані, збуреному
дедалі складнішими й навальнішими засобами комунікації,
діями пихатих, але недолугих репрезентантів різних культур
і цивілізацій, які набирають відверто конфронтаційного ха-
рактеру, модерність немовби грається у схованки з історією,
географією, сенсожиттєвістю. Йдеться не про маргінальний,
а магістральний курс розвитку світової спільноти в цілості й
національно-культурних організмів зосібна. Вкотре переко-
нуємося у слушності такого стислого твердження: “Є тільки
два світогляди: хаотичний і релігійний. Хаотичний “світогляд”
учить хаосу. А релігійний світогляд вчить мати сильну віру в
Бога, велику пошану до Його заповідей, мати силу упевнено

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 11

йти безкінечними життєвими шляхами” (Осип Назарук). На
превеликий жаль, не сприйнято адекватно й відповідально
найважливішого на всі часи і для усіх людей та спільнот
орієнтиру: не можете служити Богові і Мамоні (Мт. 6:24).
Переінакшений, сфальшований зарозумілими й захланними
“пророками” хід світової історії в кінцевому підсумку помстив-
ся самим архітекторам організованого зла. Ментоцид (вбивство
думки) став такою ж загрозою, як ядерна війна, економічний
колапс, руйнація довкілля, землетруси, наркотики, тероризм,
тотальна експлуатація сотень мільйонів людей, жахливе їх
упослідження злиднями, безробіттям, позбавленням рідного
пристанища, недугами, неграмотністю, руйнацією сім’ї, при-
ниженням і знищенням жінок, абсурдністю моди й уподобань
та ін.

Використовуючи метод комбінаторного (в розумінні по-
єднувального) мислення Ернста Юнгера, що відрізняється від
спроможності логічно мислити тим, що в центрі уваги постійно
залишається головне, загальне і людина не розгублюється в
окремих деталях, — поміркуймо над проблемою зміни духу
часу. Тобто над потребою одночасної зміни і мислення, і струк-
тур. Пора здавати в архів нинішній, в розумінні визначальний,
спосіб життя; він саморозвінчався й на наших очах банкрутує,
жодні реанімації вже не допоможуть.

Прекрасне само по собі життя, яке від правіків люди
сприймали цілісно, тобто сполучили в одне релігію, науку,
культуру, мистецтво, побут, — нині цілеспрямовано відсува-
ється за історичний горизонт, відтак “найкращою музикою
стало бряжчання монет” (Р. Бредбері), а найпоширенішим
словом “Скільки?” (М. Сендел). Совісні люди вже не можуть
поважно сприймати:

1. Імперій, бо це посутнє зло. Як у сенсі панування одного
народу над іншими, так і щодо засилля корпорацій (імперій)
зиску, глобалізації несамовитого егоїзму;

2. Комерційно-маніпулятивну цивілізацію, у якій нор-
мою стала саморуйнація, спотворено і знівечено органічний
принцип буття, бо людині судилася краща доля, ніж бути
пересічним з’їдачем хліба, манекеном для речей, знаряддям
оглуплення і приниження параноїдальним політиканством,

12 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

розгнузданими мас-медіа, примітивними й потворними роз-
вагами, трибом у машинерії або ідеологічного наркозу, або
системи економічного деспотизму;

3. Витончений расизм, бо поділ людей на “еліту” і “маси”,
народи на “вибрані”, “перший, другий, третій світи”, “Третій
Рим”, “передову цивілізацію”, “модерний світ”, “якісні й масові
мас-медіа” та інші декорації — заперечує розуміння людини
як Боготвірного феномену, а кожну націю як колективну душу,
оригінальну культуру (символи, герої, звичаї, вартості);

4. Безвідповідальне ставлення до “дому буття” — довкіл-
ля, бо ігнорування гармонійної мудрості с о т в о р е н о г о
Найвищою Реальністю призвело до бруталізації, криміналі-
зації життя, бо людина острахопудилася від стихійних (?!)
катаклізмів, стужилася за справжністю гармонії від сходу до
заходу Сонця, бо руйнівники природи фактично позбавляють
нас майбутнього.

Правдою є те, що ми запаскудили пречудовий Божий
світ своєю зарозумілістю, зажерливістю та жорстокістю. Але
історія доводить водночас, що завжди знаходилися ЛЮДИ,
які, мобілізувавши сумління (світло душі, що дозволяє роз-
різняти добро від зла, засуджує егоїзм), спонукували людство
зупинятися перед загладою. Тому й триваємо, хоч під сучасну
пору психологічний ритуал зниження статусу людини набрав
ознак апокаліпсису (Євген Сверстюк: “Цивілізація виросла,
людина змаліла”). Між тим, одна здорова душа переважує
блиск усього золота світу. Один відважний вчинок в ім’я свя-
тої правди-справедливості, добра і краси вартісніший за усі
зусилля воєнізованих імперій. Одна мить закоханості вища
від “умотивованого” розрахунку.

Коли а) світовий порядок розповзається під дією не-
сосвітенних екологічних, політичних, економічних, соці-
альних, культурних і звичаєвих потрясінь, б) вперше у своїй
історії людська істота розглядається як частина спадщини,
що її належить зберегти, — щораз голосніше й впевненіше
звучать голоси здобутися на могутню моральну силу,
здатну знищити страх, підозру та потворні стереотипи
і “рятувати духову рівновагу ума” (Андрей Шептицький).
Причому йдеться не про традиційний синтез тези й антите-

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 13

зи. Мова про відтворення ідеалів, закорінених у суцільній
історичній пам’яті усіх народів (принагідно нагадаймо собі

орієнтир Першої книги Вед — Рігведи: “Нехай прийдуть до

вас благородні думки з усіх сторін”). Водночас — про відш-
ліфування деяких несхитних орієнтирів відповідно до зміни

епох і викликів часу. А також про те, щоб зважитися на
відпрацювання — відшліфування нового маршруту ХХІ
століття. Отже, деякі сутнісні тези:

I

Маємо постійно повторювати — аби думки запали у
душах — кілька засадничих речей: переважно нинішні орі-
єнтири життя безглузді. Про що мова? Абсолютна більшість
речей, що їх затято продукуємо, нам не потрібні. Абсолютна
більшість функцій, що їх виконують люди на роботі, в соціумі,
навіть в родинному житті, не мають жодного сенcу.

Судження:
1. І благе, і приємне приходять до людини;
розумний, подумавши, розрізняє їх.
Тому що розумний віддає перевагу благому
над приємним, нерозумний заради світського
благополуччя обирає приємне.
(УПАНІШАДИ. Другий розділ. Текст 2. — Львів, 1999. —
С. 69-70).
2. Яка користь людині, коли здобуде увесь світ, але зана-
пастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою
душу? (Мт 16:26).
3. Серце… воліє знаходити радощі у правді, а не в лице-
мірстві. Отже, воно буде блаженне тоді, коли без перешкод і
прикростей радітиме єдиною Правдою, від якої походить усяка
правда. (Святий Августин. Сповідь. — Київ, 1996. — С. 191).
4. О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!...
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане

14 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

І осквернену землю спалить.
(Шевченко Т. Г. Кобзар. — Донецьк, 2007. — С. 436-437).
5. Добре мати здорове тіло, але здорова душа — ось най-
головніше. що людина повинна випросити собі в Неба, ось
найпрекрасніше, чим Небо може ощасливити бідних смертних.
Здорова душа відразу — без допомоги штучних філософських
ліків, без завжди сумнівних символів віри — сама пізнає, що
є благо, приймає його і твердо притримується; вона пізнає
також, що таке зло, і добровільно відштовхне його від себе
(Карлейль Т. Теперь и прежде. — Москва, 1994. — С. 320).
Висновок: світоглядний — вирішальний! — чинник сфор-
мульований віддавна. Отже, не маємо права зневірюватися,
втрачати мужність. Так, новітні часи призвели до того, що
світ озлиденів духовно, ми перестали продукувати ідеї. Так,
людина спідлилася. Так, за великим рахунком глобалізація
виявилася черговим (ні, не міфом!) шахрайством тих, хто
зрікся Бога і рідної матері. Але професійне діагнозування цих
явищ вже стає властивим орієнтиром: м у с и м о зупинитися у
розгойдуванні егоїстичних інтересів, релятивізації життєвих
ситуацій, нав’язуванні культури тимчасовості, оцинічнюванні
усього і вся.

II

Наступний етап полягає у зрівноваженні усіх трьох ви-
рішальних сфер життєдіяльності: світоглядно-орієнтаційної,
організаційної та технологічної. Перша шалено відстає.

Як зрівноважити? Запропонувати ідеал-орієнтир. Пере-
довсім у визначенні Людини як Боготвірного феномену, для
якої досконалість набагато вища від могутності. Великий
моральний авторитет ХХ століття Іван Павло II про це висло-
вився недвозначно: “Здеформована чи неповна візія людини
спричиняє, що наука легко перетворюється з доброчинності
у велику небезпеку для людини” (З промови у Ягеллонському
університеті під час візиту до Польщі у 1997 р.)

У цьому контексті давно доведено, що людина живе прав-
дивим людським життям завдяки культурі (Genus humanum
arte et ratione vivit — Toma z Akwinu). А засадничим завданням

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 15

культури є якраз виховання, пізнання правди. Немає також
сумніву в тому, що найпершим і найсуттєвішим виміром
культури є здорова моральність: культура моральна. Тому
нав’язування людині й народам ряд імперативів знищення
життя, потворного гедонізму, сексуальної безвідповідальності,
“примату” сенсації, кон’юнктури і негайного успіху принижує
людську особистість. (Див. докладніше: Jan Pawel II. Wiara i
Kultura. — Rzym-Lublin, 1988 — S. 51-85).

Далі. Божий світ — пречудовий. Треба у нього вписа-
тися! Теж віддавна доводили, що світ прекрасніший за будь-
яку мрію, за будь-які розрахунки, оплачені грішми. Кожне
покоління пам’ятало помилки і злочини людства. Йдеться не
тільки про війни, криваві революції, колоніальні завоювання,
визиск сотень мільйонів собі подібних, а й про зазіхання на
гармонію довкілля. “Справді, і Французька декларація 1789
року, і Американська декларація 1776 року відверто антропо-
центричні, в них природа розглядається як щось другорядне”
(Люк Феррі відповідає на запитання Бахгата Ельнаді та Аделя
Ріфаата. — Кур’єр ЮНЕСКО. — 1993, червень. — С. 6). Це — гу-
маністична цивілізація?

Згадуючи оцінки, висновки, застереження найкращих
представників усіх народів, дбайливо описаних у книгах, до-
кументах та ін., ми уникнемо вузького способу думання, збаг-
немо глибину традицій і віри “прирощених до землі” людей,
здобудемося на могутню моральну силу, яка очистить наші
помисли й дії від саморуйнації. Якщо збагнемо, що трапилося,
неодмінно перетворимо світ, подаруємо йому принципи та
ідеали, в основі яких — зачаровування життям.

Судження:
1. Дерево… Воно утворює затінок, дарує смачні плоди
або стає дитячим царством — цілий небесний світ, де можна
лазити, гратися, висіти на руках… Архітектурний витвір, що
дає їжу й радість, — ось що таке дерево. Але насамперед де-
рево — це свіже, густе повітря для легенів і тихий шелест для
слуху, що заколисує вночі, коли лежиш у білосніжній постелі
(Рей Бредбері. Марсіанські хроніки. — Київ, 1988. — С. 83);
2. Для того, аби відчути природу, ії тонке життя, люди-
на повинна вміти сприймати повільність. Вимагається, щоб

16 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

людина підійшла до досвіду споглядати природу терпеливо і
умиротворено. Життя у сучасному світі, однак, не стимулює
такого досвіду; воно заохочує цілком протилежний. Машини,
літаки, відеоігри, факси, портативні магнітофони, телебачен-
ня, комп’ютери, робота і пересування за графіком, конвейєри
і офіси налаштовані на ритми, чужі природі, Нас привчили
шукати задоволення у штучному світі, що його забезпечує
технологія і величезні “хіти”. Ми живемо у світі постійного
катарсису, постійних змін, постійного ажіотажу. Перебуваючи
у реальному світі, на природі, ми починаємо хвилюватися і
почуватися незатишно. Ми прагнемо чимскоріше повернутися
додому, до телевізора, негайно включитися у загальний “потік”
(Джерри Мандер. Когда не остается ничего святого. — Київ,
2007. — С. 79);

3. Сьогодні неоліберальна ідея закінчилася. Казино зачи-
нило своє подвір’я. Настала криза неоліберальної моральної
економіки. Але ця криза — не лише справа захланних банкірів,
скорумпованих парламентаристів і звичаєвої свободи, це лише
поверхові осколки глибшого явища. Проблему не розв’яжемо
доти, поки усі ми, звичайні люди, не визнаємо, що також спри-
чинилися до ії появи. Справжнім винуватцем є гіперіндивіду-
алістичний, матеріалістичний гедонізм, що ним просякнута
наша культура (Девід Маркванд (David Marguand) — дирек-
тор коледжу Оксфордського університету. — Guardian. New
Media. — 2009. 26. 05).

Висновок: Під сучасну пору стало очевидним: понятій-
ний апарат ХХI століття, на нашу гадку, варто окреслити сло-
вами-принципами цілісність, рівновага, відповідальність.

Цілісність — і у космічному сенсі, і в контексті конструю-
вання реального життя. Енергетичні контакти з космічною
енергетикою очевидні. Відтак панекономізм і мамонізм не
можуть бути визначальними силами сучасного світу. Вони
не повинні сприйматися як онтологічно реальні, оскільки
перешкоджають знайти стабільні вартості у нестабільному
світі. Один з плодотворних варіантів — “ноосферне мислення”
українського вченого Володимира Вернадського: планетар-
ний колективний розум, мудрість поколінь етносів людства
спроможні зберегти Дім Землі. Інший український вчений

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 17

Олексій Братко-Кутинський обґрунтував суть життя як “гли-
бинне прагнення до світла, до самоусвідомлення, … процес
розширення свідомості, рух до істини” (Див.: О. Братко-Кутин-
ський. Феномен України. — Київ, 1996. — С. 25). Слід уникати
постійного ушкодження якості мислення — це означає звіряти
з минулим свої думки і дії;

Рівновага — душі, розуму і тіла. Саме у такому порядку.
Знову згадаймо Блаженного Августина, принаймні дві сентен-
ції — “Початок покладено, людину було створено” (Initium
ut esset homo creatus est), “Коли людина живе за людиною,
а не за Богом, вона подібна до диявола” (Cum ergo vivit homo
secundum hominem, non secundum Dei similis est diabolo). Душі
людини і народів найлегше шукати у пребагатих фольклорах,
саме там вона говорить тисячами голосів. “Дух животворить”
(Г. Сковорода).

Відповідальність — за якість помислів (згадаймо Мар-
ка Аврелія: “Щастя твого життя залежить від змісту твоїх
думок”; наше доповнення: “Щастя твого життя залежить не
тільки від змісту твоїх думок, але й від настроєності серця
та відданості ідеалам”) і дій (згадаймо Томаса Карлейля: “Є
щось облагороджуюче і навіть священне у праці. Пізнай, над
чим ти можеш трудитися і працюй як Геркулес. Laborare est
orare — трудитися означає молитися. Поборюй хаос, утверд-
жуй порядок, покірний розумові, Божеству! Усяка справжня
праця священна”; наше доповнення: “Людино, дій передовсім
в ім’я удосконалення особи, а не тільки функції, національної
спільноти як колективної душі, а не тільки химерної політичної
нації, космогармонії, взаємопізнання і взаємоспівпраці 14 ти-
сяч народів, у “коморах” яких міститься донині незбагненна
мудрість”).

III

Якщо ми відсунемо нарікання і скигління за історичний
горизонт, а наснажуватимемося енергійним оптимізмом,
то інакше глянемо на свою історію, перспективи ХХ1 сто-
ліття. Маємо відтак, по-перше, структуризувати свій розум
і відчування, по-друге, задіяти вольовий потенціал, нареш-

18 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

ті — визначити свій маршрут доби — за орієнтирами нашого
національного ідеалу “святої правди-справедливості” (Тарас
Шевченко). Саме святої! А не суто егоїстичних інтересів і
потьомкінської демократії. Згангренизований матеріаліз-
мом світ, коли ринкова економіка перетворилася в ринкове
суспільство, де майже все продається і купляється, сходить
з історичної арени. Позаду  — епохи архаїки, варварства, а
під сучасну пору — конвульсії комерційно-маніпулятивного
влаштування життя.

Що робити? згадати себе, повірити в себе, бути собою.
Отже, викристалізовується орієнтир на всі часи, аж докрай-
віку: “Національна ідея — це ідеали, закодовані у суцільній
історичній пам’яті народу”. Отож кілька тез:

1. Ми, українці, не змарнували своєї історії. Держави духу
наш народ ніколи не втрачав, наша сокровенна сутність до-
крайвіку буде нашою незнищенною державою. Тому пізнання
історичної спадщини, принаймні від Трипілля (пригадаймо
собі: 1993 рік ЮНЕСКО власне оголосило роком Трипільської
культури) стає великою виховною справою; вибір власних
коренів, духовної вітчизни формує почуття гідності — адже
людина усвідомлює велич тих, справи яких продовжує; укра-
їнська діаспора (понад 20 мільйонів осіб) це робить блискуче.
Це участь в традиції, тобто жива історія, яка виховує. Тому
й Вітчизна стає великим колективним обов’язком. Мусимо
навчитися сенсовно виражати свої національні обов’язки і
свою свободу. Цей досвід світового українства, а саме, що
існує сфера абсолютно непіддатна будь-якому визискові і
теророві, є пречудовим. Україна у світовому вимірі — надто
багатобарвний, розпросторений, багатовимірний своїми та-
лантами континент. Наше “нещастя”, окрім доведених інших
чинників, полягає у тому, що (страшенно ризикую цією дум-
кою. — Й. Л.), маємо аж занадто усебічно талановитих людей.
І тому не можемо порозумітися, бракує смиренності, водночас
байдужіємо, коли дрімуча посередність, нахабний демагог і
користолюбець займає “диспетчерські” пункти.

Судження:
“Примат субстанції національної над усякими інтернаці-
ональними панацеями неодмінно переконує, що кожний крок

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 19

внутрішньої культурної праці дорожчий від хвилевих оратор-
ських успіхів. Нам треба жити не лише своїм життям, але
також для себе, без огляду на інших. Числімося самі з собою,
числімо себе самих і свої сили, то й інші будуть числитися з
нами” (Іван Франко);

“Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю не-
втомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд…
Висловлюю Тобі побажання, щоб Україна як повноправний
член увійшла до Європи… Єдність та злагода! Ось таємниця
миру та умова справжнього й стабільного соціального прогре-
су. Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина
віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою гідність у колі
інших Народів. Мені спадають на думку слова вашого великого
поета Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і
воля”. Українці, в родючу землю ваших традицій загли-
блюється коріння вашого майбутнього…” (Іван Павло II).

2. Повірити в себе означає очевидність нашого життєтри-
вання впродовж тисячоліть. Недруги України і “наші” посіпаки
чи слабодухи накреслюють нам безрадісну перспективу, бо ми,
мовляв, “недержавна нація”, “меншовартісний народ”, “нашу
літературу не знають у світі”, “Україна — найкорумпованіша
країна у світі” та ін. Скористаємося Шевченковим — “Брешеш,
людоморе!”. Так, гнучкошиєнків у нас хоч греблю гати, злодіїв,
користолюбців досхочу. А в кого менше? Історія, література
багатьох народів перенасичені наріканнями на зрадників,
яничарів, корупціонерів, зловмисників; а чиїми мовами пе-
редусім обґрунтовувалися загарбання чужих земель, визиск,
винищення цілих народів, грабіж культурних спадків давніх
цивілізацій? За правильну відповідь не треба присуджувати
премій.

Насправді українці посутньо висококультурний народ,
якому не спадало на думку проголошувати себе вибраним,
чи Третім Римом, чи передовою цивілізацією, тобто “першим
світом”. Жодного тотального занепаду — матеріального, по-
літичного, духовного, культурного, врешті генетичного не
було і не може бути ніколи! А що ж тоді з нами траплялося на
маршрутах історії? — логічно запитаєте ви, приятелі? Можна
зважитися на це відповісти так: справжньою реальністю

20 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

з орієнтиром на перспективу були кристалізація духу,
шліфування волі, пізнання варіантів розвитку світової
цивілізації, загартування генофонду, збереження в
найекстремальніших умовах своєї суті. Причому “наші
вороженьки” намагалися спровадити нас зі світу, винищую-
чи найкращих і тотально максимальну кількість. Однак хіба
бодай на день українці втрачали свою красу, доброту, пісню,
працелюбність, довіру до Бога, надію на те, що “Встане Укра-
їна, світ правди засвітить!”? Ті, хто витолочував нас, грабував,
принижував, переінакшував — загинули або гинуть. Під час
останньої навали дикунів вже на наших очах пасіонарність
прадавніх автохтонів дала найголовніший результат — ми
виграли війну ідентифікації. Нарешті, світ отямлюється,
що Русь-Україна — одна сутність, а Московія-Росія — посутньо
цілком інша.

Щодо мови: “подякуймо” тим, хто ії “забороняв” — наша
пречудова українська мова не брала участі в обґрунтуванні
зла протягом останніх сатанинських століть. Не ремствуймо,
що чужинці не хочуть вивчати нашої мови — ну й Слава Богу,
бо ж свій сокровенний культурний код категорично не можна
розтринькувати.

3. Бути собою означає насамперед пошанування своїх
священних реліквій, адже вони є конструкцією розуміння.
Маємо подбати про посилення й збільшення світопізнаваль-
них можливостей і світопояснюючої спроможності Слова, яке
лікує, рятує від зла, залягає в душу, пов’язує людину з глиби-
нами буття — у вимірах космічному, історичному, етнокуль-
турному, особистісному. Це означає не дати “модернізаторам”
знищувати фундаментальну освіту і окуповувати чужинцями
інформаційної сфери, культурного простору. Застановімося
над такими думками Ліни Костенко: “Шкірою чую, як тотальне
жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на
масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури — ̶ масі
треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований
бік. Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що
працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками
ії ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів”.

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 21

Нарешті, за жодних умов не дозволяймо перетворювати
наші землі на товар. Прагнучи нажитися, а також створити
на нашому просторі “запасний окоп”, чужинці вербують тих
наших родаків, у яких нема нічого святого за душею — аби
витіснити українців з одвічної Вітчизни. Отже, не датися!
Наше село — це дух, краса побуту, потужний генофонд, міцна
родина, смачні продукти, традиції пречудового співжиття. Ви-
значальні орієнтири сформульовані давно. Зішлемося тільки
на такі два принципові положення:

• У книзі Юрія Липи “Призначення України” знаходимо
такі велемудрі характеристики: “Ця терпеливість, мов-
чазна відвага, передбачливість, скромність, обереж-
ність, невідступність від обраної лінії, холодність при
невдачах — чи це не образ осілости й одночасно не тип
українського селянина? Цей характер — це підложжя
українського характеру. Бо народи-предки — це не тільки
архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це характери, що
кружляють у крови сучасних українців і завжди їх діла,
їх здобування в них можуть відродитися”.

• У рефераті Василя Пачовського “Конструктивні ідеї
державности та космічна місія Української Нації”, ви-
голошеному в “Молодій громаді” у княжому Перемишлі
22 січня 1933 року, акцентується: “Перша ідея консерва-
тивна князя Михайлика, яку добуто з попелу століть для
зросту нашої нації, для підбудови української держави,
є ідея сили землі, що живе в душі кожного Українця. За
княжих часів український народ ототожнював державу
із землею. Найбільший поет нашої державности, автор
“Слова о полку Ігореві” взиває князів вступити в золоте
стреми за обиду сего времени, за рани князя Ігоря, за
землю руськую… За козацьких часів співав народ у думі:
“Українська земле, усім ти, земле, богатая, та за ворогами
своїм дітям проклятая!”. Українська еміграція Х1Х віку
шукала по цілому світі землі такої як на Україні, а наш
хлібороб знається за всі народи найкраще на чорноземі,
захопив найкращі землі на Підкавказзі, на Туркестані,
на Сибірі і в Канаді та став найкращим піонером зе-

22 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

мельної культури на світі” (Цит. за: Український світ. —
1945. — Ч. 1-3. — С. 7-8).
Висновок: від правіків аж донині виразниками вічної
правди є передовсім релігія та культура. “Легкі думки” при-
ходять і відходять. Тож якщо визбираємо, структуризуємо,
класифікуємо й концептуалізуємо думки рідкісної вартості,
які стали вагомими й осіли в серцях мільярдів людей, та
ще й спроектуємо їх на виклики сучасної епохи, зважимося
на висунення нових ідей (бо ж світ озлиденів духовно), то
матимемо надійний маршрут доби у новому тисячолітті. До
того ж ідеї слід вибирати винятково дбайливо, оскільки нам
хитромудро підсовують злочинні, релятивні, забобонні і т.
п. ідеологеми. Духовне каліцтво мільйонів людей упродовж
історії це підтверджує. Водночас маємо підтвердження того,
що лабораторно-інтелектуальний спосіб сприйняття світу,
дослідження явищ дійсності зазнавав чуттєвої атрофії щодо
трансцендентного.
Найперспективніша ідея — перехід до духовної цивіліза-
ції. Духовність сприймаємо як божественність. Без мораль-
них вартостей суспільство здегенеровується. Порівняймо такі
два оціночні судження, часовий проміжок між їхнім обнаро-
дуванням складає майже сто років. Отже, індієць Ауробіндо:
“В історії та соціології увага неминуче концентрувалася на
зовнішніх даних, законах, інститутах, ритуалах, звичаях, еко-
номічних факторах і розвитку, натомість глибші психологічні
елементи, надто важливі у проявах ментальної, емоційної,
ідеатичної істоти, якою є людина, залишалися великою мірою
зневажені” (Див. : Шри Ауробиндо Гхош. Человеческий цикл. —
Казань, 1992. — С. 8); Отже, поляк священик Кшиштоф Павліна:
“Творець кожного з нас створив оригінальним. Немає другого,
як ти, творіння. Але ми не є викінченою справою Майстра.
Процес творення триває. І за цей процес відповідальними
стаємо ми самі. Очевидно, співпрацюючи з Абсолютом…Дехто
з нас розчарований у собі, не акцептує себе. Однак мало бути
інакше. Оригінал — це оригінал. Інтригуючий, неповторний,
цікава особистість. Натомість сірятина зайняла місце захоп­
лення. Як стається, що оригінал перемінюється у фотокопію?
Юзеф Баран описує це поетично:

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 23

Сучасна людина — це second hand
Нічого власного
Усе з другої руки
Чужі жести судження
Погляди
Буття собою
Вимагає зречень
Як дорогоцінний витвір
Мавпування — за чверть задармо
І так рік у рік
Променуючи відбитим світлом
Позбуваєшся сам себе.
Глобальна людина, глобальні думки, глобальна мода.
Фотокопії ходять вулицями, усюди ті самі судження, одяг,
дрінки і гамбургери. Оригінал половіє, а світ спростачується
і тривіалізується. Глобальна летаргія… Треба працювати
над оригіналом, аби пізніше не жалкувати” (Ks. Krzysztof
Pawlina. Wspόlczesny człowiek to second hand. — Niedziela,
2017. — 19 marca). У цьому контексті на часі — безкоштовна
вища гуманітарна освіта для усіх громадян. Йдеться про
добротне знання рідної мови, національної та світової
історії, літератури (саме вона відкрила найбільше істин),
культурних надбань людства. Чому б нам, українцям, не
запропонувати цю ідею для усієї світової спільноти? Так само,
як ми відважно зреклися сатанинської ядерної зброї — тут ми
на десятиліття випередили інших (застановімося, як нині світ
тремтить від випробувань ядерної зброї Північною Кореєю,
рівно ж як занепокоєний воєнною доктриною Російської Фе-
дерації про використання цієї зброї на свій розсуд).
Відроджується тенденція утвердження своєї націо-
нальної сутності як неодмінної умови збереження, зба-
гачення, просперування людства. Єдність у багатоманітно-
сті! — так має бути повсякчас і довічно. Україна — проблема
світова, тому маємо рішуче поліпшити свій генофонд на основі
споживання лише натуральних, доброякісних продуктів без
різних модифікацій (наші можливості тут унікальні, ще й
можемо нагодувати сотні мільйонів людей планети високоя-
кісним хлібом, олією, медом, іншими продуктами), організації

24 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

на державному рівні здорового способу життя (окрім іншого,
відновити дитячі спортивні школи, внормувати — аби не до-
пускати фізичної та психологічної деформації молоді — вико-
ристання наймодернішої технології, припинити масове спою-
вання населення, особливо сільського, вживання тютюнових
виробів, наркотиків та ін.). Через “орієнтаційну сверблячку, що
ії потребують старці, сліпці й заблукані” (Іван Багряний), ми
запозичуємо передовсім усе найгірше, що витворилося нині
у морально розбалансованій західній цивілізації: і ця бакте-
рія в організмі українства “вимиває” усе шляхетне, потужно
інтелектуально оснащене, руйнує сім’ю, природнє середови-
ще, національний солідаризм, розпросторює абсурдний триб
життя без обов’язків, гедоністично спотворений, “від випадку
до випадку”; водночас послідовно розсіюються світами найди-
намічніші, добротно оснащені знаннями, перспективні молоді
люди, аби не дати нам об’єднатися навколо національної
програми; як завжди, виконавців знайшли серед примітивних
і захланних “землячків”.

Безумовно, нічого у них не вийде, за великим рахунком
триває очищення української субстанції. Але не марнуймо
дорогоцінного часу. Два Майдани здинамізували наше життя.
Знову підтвердилися висновки американця індіанського роду,
посутньо великого українця Джеймса Мейса, який, до слова,
першим за кордоном домігся визнання голоду 1932-1933 років
геноцидом: “Український народ толерантний, терпимий,
мудрий… Це один з найрозвиненіших, духовно найбагат-
ших народів Європи”. Ми зберегли вірність істині. А одна
доля істини є могутнішою від усієї зброї світу. Ще одне: можна
й треба об’єднати поняття любові та милосердя з поняттями
справедливості й обов’язку. Мусимо “випрямитися”, а не упо-
корюватися злим силам. Не маємо права давати перепустку
злу, під якими б личинами воно не виступало.

“Чорновий варіант” цивілізації відпрацьований. Зважмося
відкинути усе дискредитоване, водночас сказати своє слово,
не вдаючись до апології сили, чи так званої політичної корек-
тності, чи нагнітання страху. Жадоба людянішого світу — на
часі. Сваволя є там, де все можна, бо буцімто немає жодних
вартостей. Ми маємо творити світ, який вмів би користуватися

ГЛИБИНА НАШОЇ ЖИТТЄВОСТІ 25

зі свободи, тобто формувати культуру свободи — інакше ії до-
нищить вульгарний релятивізм. Водночас усе більше людей пе-
реконується, що жити простіше — означає жити осмисленіше,
з найменшою кількістю відволікань. Дві найголовніші вартості
упродовж тисячоліть — хліб і пісню — ми зберегли й помножу-
ємо. Отож на цьому будуймо. За українськими технологіями
створено найефективніше фермерське господарство у світі, чи
у США, Канаді, чи на Кубані, чи в Австралії, чи деінде. Щодо
пісні, то “без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна
та правдива як Господа слово” (Тарас Шевченко) українська
пісня — феномен виняткового впливу на настроєність душі
та багатовимірну споруду думки. Дві найпопулярніші пісні
у світі  — українські: “Щедрик” Леонтовича і “Очи черные”
Гребінки.

Доведено давно, що основа культури зіткана не з паву-
тини значень, а з павутини сенсів, які не просто підлягають
розумінню та інтерпретації, але й переживаються, посідають
ціннісну та екзистенційну значущість. Ми безперестанку го-
воримо про нові технології, інноваційність. Відомо, що високо-
розвинені країни спираються на знання і креативність, інакше
кажучи — на культуру. Дехто радить повернути економіку в
розряд гуманітарних наук. Цифр замало. Слід враховувати
культуру як сукупність вартостей (інноваційність, ощадли-
вість, дисципліна, моральність і т. п.), що є результатом тради-
цій. Успіх міста і села залежить від креативності мешканців і
влади. Приклади: Південна Корея, маленькі містечка Австрії,
Німеччини, Чехії, Італії, де розквітають різноманітні імпрези,
на яких мешканці пишаються своєю локальною культурою:
традиціями, місцевими звичаями, ансамблями.

Остаточний висновок: право на культуру заслуговує
на те, щоб піднести його в ранг основних прав людини,
таких, як право на свободу вислову, освіти, справедливо-
го суду. Культура — не лише орнамент, розривка чи промоція.
Культура — образ душі кожного народу. Універсальність
цінностей, закладених у Загальній Декларації прав людини —
взаємозалежних, невід’ємних і неподільних — охоплює еконо-
мічний терен, соціальні та культурні, громадянські й політичні

26 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

права, право на здорове довкілля, на гуманний стабільний
розвиток і навіть права майбутніх поколінь.

Так само декларацію ООН про права людини необ-
хідно доповнити принципом про права націй. На цьому,
до слова, наполягав Іван Павло II.

Вересень 2017 р.

27

ВСТУП-2003

Віднині й довіку

XXI століття: пастки, альтернативи, надії.
Спроби оцінки та прогнозу

Якщо ми віримо в Бога (іншої продуктивної вихідної позиції
для розмислень про майбутній світ немає), то маємо припи-
нити роздмухувати зневіру. “Хай не тривожиться серце ваше
й не лякається! Ви чули, що я вам сказав: відходжу і до вас
вернуся” (Іван, 14, 27). Давно вже доведено велику істину: коли
божественна моральна природа заповнює усе єство лю­дини,
вона здобуває справдешню свободу і сама стає спонтанним
джерелом найвищої моральності. Коли ж вирішили служити й
прислужувати мамоні, найістотніші ознаки дефініції людини
як Боготвірного феномену небезпечно втікали з нашої пам’яті.
І все закінчилося глибокою кризою. У перекладі з грецької
криза означає “суд”. Воч­ евидь, під сучасну пору відбувається
суд Всесвіту над Людством.

Що ж робити? Щораз більше вдумливих вчених, політи-
ків, письменників, публіцистів, релігійних діячів упевнені,
що людина повинна повернути собі почуття відповідальності
щодо чогось вищого за неї, що виходить за межі її розуміння.
Інакше: повернутися до Інтегральної Традицїї, тобто осмис-
лення її на якісно новому рівні. Досвід кризи створив фунда-
мент для пошуку модусу вівенді (modus vivendi). Не маємо
на увазі тим­часової, зазвичай короткострокової, угоди, що її
укладають, коли обстави­ни не створюють умов для укладення
постійного або довг­ от­ ри­вал­ ог­ о договору, навіть наважуємося
вийти за межі міжнарод­ного права та дипломатичної прак-
тики, звідки запозичуємо цей термін. Оскільки очевидною є

28 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

екзистенціальна криза, криза суті буття, мусимо шукати нову
психокультурну парадигму життєустрою, щоби впровадити її
у практику соціального формоу­ творення. Відтак модус вівенді
набирає глибшого концептуального виміру. Йдеться про доко-
нечну, вистраждану необхідність. “Повернення обличчям до
Традиції не означає обрання або тільки східних, або тільки
західних канонів і взірців. Воно означає обрання свого, повер-
нення до себе”1. Водночас як істота релігій­на людина пов­ инна
позбутися зарозумілості, адже вона звужує амбіції гомо сапі-
єнс до рамок її убогих засобів. Отже, як слушно пише Андре
Фросар, коли людина усвідомлює свою власну недосконалість,
стає святою: “Покора ж підн­ і­має її так високо, що вона може
наблизит­ ися до Бога”2.

На нашу думку, повернення до Інтегральної Традиції
вимагає передовс­ ім зміни мислительних орієнтирів, які в
широкому засягу виявилися ментоцидом — вбивством думки
(за аналогією з геноцидом — вбивством нації). Як результат, за-
своєно стереотипи, які не співвідносні з історич­ною правдою.
Переінакшений, сфальшова­ний зарозумілими й захланними
“пророк­ ами” рух світов­ ої історії врешті-решт помстився самим
архітект­ орам організованого зла. Ментоцид став такою ж
загрозою, як атомна вій­на, економічний колапс, руйнація до-
звілля, землетруси, нарко­тики. Масове приниження народів,
культур, індивідуа­ льності має різні виміри. Скажімо, впрова-
дження у масову свідомість політичного поняття “золотий мі-
льярд” набрало функціональної масш­ табності, перетворюється
в абсолютну вели­чину, у своєрідну метафізич­ну категорію.
Звикаючи до цього словесного монстра, “другі”, “треті” світи
мусять змиритися зі своєю упослідженою роллю. Принаймні
п’ять мільярдів “незолотих” зобов’язан­ і при­йнят­ и як об’єк­
тивну даність такі моделі, які “відшліфовані” так званими
цивілізов­ аними націями. Ми навіть не замислюємося над тим,
що вимірники прогр­ есу, цивілізованості не є адекватними, що
вони згубні для усього людства — за умови абсолютизації.

1 Див.: Олена Донченко, Юрій Романенко. Архетипи соціального жит-
тя і політика. — К.: “Либідь”, 2001. — С. 9.
2 Андре Фросар. Світ Івана Павла ІІ. — Львів: “Місіонер”, 2001. — С. 152.

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 29

Не забуваймо, що цифра два — небезпечн­ а цифра. Спроби
поділит­ и щось на дві частини, певна річ, повинні викли­кати
найсерйозніші застереження. Це до слова.

Шукаючи, обстоюючи, утверджуючи “святую правду”
(Тарас Шевченко, Іван Франко), знайдемо шлях до цілісної
людини. Найгрубіша помилка, якої можна припуститися у
момент кризи, а саме — трансформаційної кризи, полягає у
тому, щоб опинитися не там, де вона відбувається. Рівно ж
не зможемо відповідально відповісти на виклик історії, якщо
й надалі послуговуватимемося шаблонним мисленням, яке
вигідне тим, хто вже втратив динаміку перетворення. Але ж
недоречно повторювати історію “завершених суспільств”, як
влучно висловився ще у XIX сторіччі Астольф де Кюстін.

ВИПОЛОТИ КУКІЛЬ ЗІ СВОЇХ ПОЛІВ!

О, до болю моя,
Велика Руїно,
Хто горя твого
Всю розкриє
Трагічну глибінь?
І зрозуміти
Хто зможе
Всю велич
Твоїх, Україно,
Терпінь?

Олександр Олійник,
Торонто, Канада.

Каламутні потоки нашої занадто приземленої суті впере-
між з чужинец­ ькими ідеями й підступними діями впродовж
століть руйнували органічне українс­ ьке світовідчування.
Звідси — перманентна Велика Руїна. І донині зло­вісні вогні
відступництва зваблюють іти пропащими шляхами безнадії.
Але чи правдиві переконання, що вкорінилися у нашій свідо-
мості? Либонь, що ні.

Розглянемо кілька тез до цієї теми.

30 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

1. Ми змарнували свою історію, опинилися на узбіч-
чі цивілізації.

Як розуміють історію? Які прикмети цивілізованості? Що
таке узбіччя і що — магістраль? Ми, українці, перек­ онливо
можемо відтворити свою участь у “закономірному, послідов-
ному розвитку дійсності; зміни в дійсності, у процесі життя
народу”3. Як оповідь про минулі події, дослідження, знання
(грецьке тлумачення слова) наша історія зафіксована у ба-
гатьох достовірних джерелах. Наші доісторичні предки не
поклонялися лише матеріальним предметам; праукраїнці
причетні до відкриття усього головного в житті: мови, вогню,
одягу, приручення тварин, винайдення кол­ еса, човна, поезії,
землеробства. Якщо тепер так звані цивілізовані краї­ни афі-
шують передовсім зовнішній бік речей (наявність машинерії,
інфрас­ труктури, фін­ ансової оснащеності), не маючи можли-
вості спертися на щось фундаментальніше, що знаходиться у
сфері духу, тому мусять де­монс­ тру­вати або грубу силу, або
фінансову могутність, то наш спадок — виразно органічний,
кореневий. Відчуття священного, визнання певної систе­ми
моральних понять (“я повинен”, “цього не можна чинити” та
ін.), обґрунтованість віри. Звідси — надійний захист від спокус
тотального антропоц­ ентризму упродовж кількох­тисячоліть.

Примітивна культура завжди себе нав’язує. Багата —
не має потреби сотворювати себе. Очевидність глибинного
праджерела українства давно збагнули чужинці, навіть
неприхильні до нас. Власний кореспондент однієї з най-
престижніших газет світу — американської “Вашингтон пост”
(Washington Post) Пол Річард, аналізуючи експонати виставки
трипільської культури, писав: “Експонатам української вистав-
ки в Міжнародному Валют­ному Фонді 7000 років. Ці предмети
створювалися у той час, коли ліси Європи були переповнені
звіриною, а землеробство тільки зароджувалось, коли два
образи сил Всесвіту, один — жіночий, а другий — без озна-
чення роду, поєднувались вперше в європейському мистецтві”.
Аура давнини особ­ливо відчувалася у Вашингтоні, де “рідко

3 Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К., 2002. —
С. 404.

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 31

доводиться бачити мистецтво старше від Ренесансу”. Автор­
наголошує на поселеннях з десятитисячним населенням,
виплав­ленні бронзи, будівництві обсерваторій, на тому, що
“пізніше витончене мистецтво Месопотамії, Єгипту, Греції,
Риму є часто крик­ливо патріархальним”. Ще один витяг з мате-
ріалу “Подорож до кам’яного віку”: “Це непросте співіснування
грубості й лінійності є вже традиційним у пізнішому захід-
ному мистецтві. Його можна бачити у тонкій дужці усмішки
Мони Лізи, у сталевому скелеті Свободи, у кубічних фігурах
Пікассо, у лазерних променях, що пломеніють над Мадонною.
Але 7000 років тому це поєднання було ще новизною”4.

Подамо наведені повністю два абзаци в оригіналі — анг-
лійською мовою.

The Ukrainian exhibition at the Interna­tional Monetary Fund
begins 7000 years ago, when wolves and bear and wild boar still
roamed the woods of Europe, and farming was just starting, and
two iconic visions of the powers of the universe — one feminine,
one genderless — were combining for the first time in Eurasian art.

That uneasy coexistence of the fleshy and the linear is
something of a constant in later Western art. One sees it m the
arc of the Mona Lisa’s smile, in the steel skeleton of Liberty, in
Picasso’s cubist nudes and in the high-tech laser beams that play
over Madonna. But 7,000 years ago that blending was still new5.

Учитися на історичному досвіді можна лише за умови про-
ведення парал­ елей, зіставлення спадку століть й тисячоліть.
Збереження культурної пам’яті, навіть у частини (пасіонарної)
народу, слід трактувати як мірило сили, багатства, невмиру-
щості. Суто комунікативна пам’ять властива незрілим, експе-
риментальним цивілізаціям. Довготерміновість і послідовн­ ість
необхідні для формування ціннісних і моральних орієнтирів.
Юрій Липа недаремно акцентував увагу на тому, що трипіль-
ці сформували психо­логію українських сіл, він підкреслює
“терпеливість, мовчазну відвагу, передбачливість, скромність,
обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при

4 Вашингтон Пост. — 1993. — 7 верес.
5 Paul Richard. Revisiting the Stone Age // The Washington Post. — 1993. —
7 sept.

32 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

невдачах” нашого селянина6. Оск­ ільки збоку видніше, най­
суттєвіше вловили представники інших націй. Вони як посли
репрезентували свої країни. Посол США в Україні Карлос
Паскуаль, який улітку 2003 року склав зі себе повноваження,
переконався у тому, що українці є “дуже талановитою наці-
єю”7, посол Ізраїлю Анна Азарі характерною рисою українця
вважає відсутність схильності до різких рухів, що аж ніяк не
має негативного відтінку. Відповідаючи на запитання корес-
пондента газети “День” Віктора Зам’ятіна — “Що найбільше
пригадується за час вашої роботи в Україні?” — вона сказала:
“Після цих чотирьох років життя Укр­ аїна для мене за­лишиться
у пам’яті якоюсь сонячною країною, яка дуже добре при­
ймає — напевно, всіх, і мене також”8.

Зауважте: на цьому наголошували представники країн,
які доволі часто “викручували нам руки”, коли треба було
знищити смертельну для них ядерну зброю (третій потенціал у
світі) чи закрити Чорнобильську АЕС. До того ж в обох випад-
ках повелися цинічно, не дотримавши слова щодо матер­ іальної
компенсації — з одного боку, або вели масовану кампанію
проти українців як народу у зв’язку з так званою справою
“Івана Грозного”-Дем’янюка; пізніше виявилася уся фальш
цих звинувачень, але офіційного вибачення ми не дочекали-
ся, зрештою, як і за діяльність більшовиків під керівництвом
Троцького чи Кагановича, що призвело до винищення понад
10 мільйонів українців — з другого боку. Що ж, пізнати істину
не важко, важче дотримуватись її. Водночас від правди, як від
сонця, рукою не затулишся.

Важливо ось що: посутньо, і за незначним винятком,
праукраїнська цивілізація від Трипілля з культом Матері-Бо-
гині й первісною демократією, почуттям святості й табу аж
донині репрезентує субстанцію любові. За найголовнішим
виміром історії — моральним прогресом, ми саме позбулися
енергії ненависті. А це і є найбільшим здобутком історичного
процесу. Нам й справді бракує волі до хірургічного втручання

6 Юрій Липа. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С. 107.
7 Цит. за: Поступ. — 23 липня 2003 p. — С. 5.
8 День. — 2003. — 23 лип.

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 33

у структури органічної дійсності. Технізованість знищення,
породжена спотворенням ідеї прогресу, не є прерогативою
більшовизму, фашизму, нацизму чи маоїзм­ у. Ідеологія й ба-
жання захопити владу над світом зазначилася у суспільс­ твах
зматеріалізованих, антропологічно зорієнтованих. Особливо
це прояви­лося після Відродження, коли мотив домінування
сполучився з бажанням зба­гатитися. Сучасники цієї епохи
швидко усвідомили, що новий час таїть у собі гігантські пато-
логії. Агресія стала не просто сумою агресії окрем­ их осіб, але
демонічною силою. З допомогою залякування, крім свободи і
рівності, послідовно знищувалася солідарність людей — одна
з найфундаментальніших людських властивостей.

Беру у свідки авторитетного вченого-історика й теорети-
ка істор­ ичної науки Арнольда Дж. Тойнбі: “Взявши активну
участь у боротьбі за іс­нування, Захід притис своїх суперників
до стіни й обплутав їх сітями своєї економічної та політичної
переваги, проте не зміг цілком роззбро­їти їх і позбавити
властивої їм культури. Хоча їх і загнано в глухий кут, свою
душу вони зберегли”9. Отже, ми назагал правильно викори-
стали історичний час, оскільки пізнали, чого треба уникати і
чого домагатися. Нині особливо переконливо звучить істина
нашого непересічного мислителя Григорія Сковороди: “Цар-
ство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов
у законі Вічного”. А матеріалізм як пристрасть або надмір­ний
інтерес до матеріальних, а не інтелектуальних чи духовних
цінностей, неминуче отварює людину, породжує тривіальність,
вульгарність, звихнуту сексуальну свободу.

З прадавніх давен українці шанували землю, а не виру-
чені за неї гроші. Цей мислительний і енергетичний заповіт
укорінився в свідомості, що є плідним спадком історії, на
землі, “що текла молоком і медом”, яка продукувала елемент
добра і краси, експансія і гендлярство ставали речами або
вимушеними, або спровокованими нерозумом, однак ніколи не
детерміновували життя загалу. Повірмо принаймні “батькові
історії” Геродотові. У книзі ІV “Мельпомена”, яка повністю

9 Арнольд Дж. Тойнбі. Дослідження історії. Скороч­ ена версія томів
І-VІ Д. Ч. Сомервелла. — К.: “Основи”, 1995. — С. 21.

34 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

відтворює життя наших дале­ких предків, містяться дивовижні
характеристики, що можуть правити за властиві орієнтири
буття на далеку перспективу. Чому? Бо є природними, орга-
нічними. Ось приклади: “вони наливають молоко в глибокі де-
рев’яні посудини”, “уся земля рівна з жирним ґрунтом”, “якщо
хтось приходить до них, шукаючи притулку, то його ніхто
не може скривдити”, “їхні жінки рівноправні з чоловіками”,
“серед племен у припонтійських краях ми не можемо назвати
жодного, що було б відоме своєю мудрістю, і не знаємо нікого,
хто б уславився своїм розумом, крім скіфської народності і Ана-
харсія. Скіфське плем’я дуже розумно винайшло щось, чого
нема в інших, вельми важливе для життя людей, наскільки
я розумію”, “все найважливіше скіфи мають у повному
достатку”, “вони всіляко уникають запозичати іноземні
звичаї жодного народу­і зокрема еллінські звичаї”; Геро-
дот блискуче описує, як скіфи­готові “воювати заради наших
могил”, як вони перемогли перс­ ів, яким “найбільш корисним
для людей” був Борисфен. Докладніше про долю плодотвор-
ної частини нашої субстанції, крім щойно згаданої “Історії в
дев’яти книгах” Геродота (Київ, 1993), можна довідатися з книг
і брошур Івана Луценка — “Україна — правітчина арийської
культури” (Львів, 1914), П. Боголюба “Індійська культура і
Захід” (Канада, 1962), Володимира Рен Бойковича — “Колиска
культури людства” (Нью-Йорк, 1983), Володимира Паїка — “Ко-
рінь безсмертної Ук­раїни і українського народу”­(Львів, 1995),
Мирослава Семчишина — “Тися­ча років української культури”
(Нью-Йорк — Париж — Сидней — Торонт­ о, 1985) та багатьох
інших — назагал відомих масовому чита­чеві.

Навіщо нам сягати так далеко вглиб віків? Передовсім
тому, щоб згадати себе й відкинути чужий історизм, який
боляче потолочив, покалічив українську свідомість. Та ще й
для того, щоб правдиво збагнути, хто ж насправді опинився
на узбіччі цивілізації. Принагідно ще кілька свіжих фактів.
Поступово затираються ознаки ліліпутського синдрому в
такій виз­начальній площині як функціонування мови, видан-
ня книг, писемність. “Архів” Кам’яної Могили став світовою
сенсацією виникнення в Україні стар­ одавньої писемності.
Професор Інституту журналістики Київського націон­ ального

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 35

університету ім. Т. Шевченка М. Тимошик видав лекц­ ію “Давня
українська рукописна книга дохристиянської доби”. Доведено,
що книготворча справа існувала на наших землях задовго до
запровадження князем Володимиром християнства. Це за-
свідчують піктографічні тексти у печерах і гротах святилища
“Кам’яна могила” на Запоріжжі, “Велесова книга”, давньоукра-
їнські книги, показані місіонеру Кирилу в Херсонесі 860 року,
реконструйована рукописна пам’ятка IX сторіччя “Літопис
Аскольда”. Нині дивовижний пам’ятник природи і людської
цивілізації “Кам’яна Могила”, що знаходиться неподалік від
Мелітополя і де діє Дер­жавний історико-археологічний му-
зей-заповідник, зажив світової слави. Вік написання текстів
на кам’яних плитах, захованих у великих печерах і гротах,
датується VІІ—ІІІ тисячоліттями до Різдва Христового. 150
текстів написано піктографічним (образковим) письмом. За
свідченням учених, йдеться про світову сенсацію — відкриття
унікального в історії святилища-архіву першої в світі держави
Аратти, яка була створена в цьому регіоні сучасної України
близько 6200 року до Христ­ а і з якої, власне, почалася історія
людської цивілізації10.

Чого ж дивуватися, що наші недруги, заздрісники замов-
чують очев­ идні, науково доведені факти спадку українства.
Бо ж вони, самозванці, виглядають дешевими імітаторами.
Прикро, що деякі наші вчені ігнорують прадавність України.
Тим часом самі терміни “старослов’янська”, “давньору­ська”
мова давно вже час замінити адекватним — “давньоукраїн-
ська”; можна вживати й “староукраїнська”, “протоукраїнська”.
Паче того, більш­ ість духовного надбання українського народу,
предмет його величі у різні часи була привласнена чужинця-
ми й сьогодні знаходиться поза межами Укра­їни. Скажімо, з
тринадцяти таких відомих пам’яток книжкового мист­ ецтва XI
століття, в київських книгосховищах зберігається лише одна —
Миссал або глаголичні листи. А серед вивезених від нас  —
такі ж шедеври, як Остромирове Євангеліє (1056), Ізборник
Святослава (1073), Ізборник 1076 року, мініатюри Трірського

10 Доклад­ніше див.: М. С. Тимошик. Давня украї­нська рукописна кни-
га дохристия­ нської доби. — К., 2002.

36 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

Псалтиря (1078), Реймське Євангеліє і Чуднівський Псалтир
(обидва — перша полов­ ина XI століття), Туровське Євангеліє,
Слова Григорія Богослова (друг­ а половина XI століття), Сінай-
ський патерик та Типографський устав (кінець XI століття).

Пізніше повернемося до цього аспекту загальної про-
блеми. Сутнісно ми не збідніли, якщо оцінювати історію у
категоріях метафізичн­ их. Як кажуть, і для себе запасли, і
з іншими поділилися. А те, що хтось не хоче нам повернути
наш український спадок, по-перше, свідчить про мізерноту
претендентів на домінування, по-друге, не забуваймо, що існує
закон карми (відплати) і на наших очах полишають історичну
арену всі вибрані, самопризначені й прочая, по-третє, у ско-
рому часі усе повернемо собі. Наразі треба менше скиглити і
стійко, послідовно дбати про те, щоб історична пам’ять стала
центральною підвалиною національної ідентичності того
покоління, яке гряде і вже виявляє ознаки пасіонарності й
виняткової творчої обдарованості. Ми повертаємося на “круги
своя”. Багато хто не має куди повертатися.

Наостанку до першої тези й коментарю, обминаючи
нагромаджений досвід у сфері економіки (найоптимальніша
агрокультура), мистецтва (усі течії та напрямки в нашій істо-
рії зазначені на найвищому рівні), літературі (не так багато
народів породили таких велетів, як Шевченко, Франко, Леся
Українка, Олена Теліга, Ліна Костенко й десятки інших),
філософії (від Мономаха до Сковороди принаймні), освоєнні
космосу (Корольов) і до безконечності, — таке судження: з
усіх зазначених виразно на істор­ ичній мапі народів українці
виявилися... найменш войовничими. Дехто каже, що слабкість
вольового потенціалу часто змушувала нас капітулювати.
Певна рація у цьому є. Так само маємо приклади виняткової
жертовності в ім’я високих ідеалів і рідного краю.

Але у тривалій історичній перспективі філософія тер-
піння як довіра до Бога виявилася найвизначальнішим спад-
ком нашого народу. У свої­й критичній масі він не капітулював
перед захланніст­ ю, за­розумілістю, прагненням запанувати
над іншими. Тобто ми не обтяжені (або меншою мірою, ніж
інші) смертельними гріхами. За дуже й дуже незначними ви-
нятками в історичній літературі, мемуарах, художніх творах

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 37

та ін. ми не знайдемо фактів і характеристик українців як
загарбн­ иків чужих земель, архітекторів безладу, організато-
рів голодоморів, етно­циду, ментоциду, зла в цілості. Навпаки,
часто ми випереджали інших на цілі століття. Приклади:
“Винний чи не винний — не вбивайте, не губіть душі людської”
(Володимир Мономах); зречення ядерної зброї; про­щення без
афішування усім кривдникам, які тільки у XX столітті спо-
ловинили ук­раїнську субстанцію, — як же інакше пояснити
наданн­ я “зеленого світла” представникам націй, які свідомо
прагнули стер­ти нас з лиця землі. Вже згадувана 12-томна
праця Тойнб­ і “Осягнення історії”, шеститомна “Історія Другої
світової війни” Черчілля, праці Гегеля, Гердера, Віко, Февра,
Маркса, Енгельса, Колінгвуда, Шпенглера, Ортеги-і-Гасета,
Кроче, Ясперса, Брінтона, Сорокіна, Жаботинського, Карлей-
ля, Варга, Бердяєва, Бжезінського та багатьох інших практич-
но не містять фактів, які б компрометували українців за розбій,
винищення інших народів, окупацію чужих земель, ведення
підбурювальної щодо інших народів пропаганди.

Останнім часом я прочитав кілька фунд­ аментальних книг
іноземних авторів і не знайшов в них такого, що змусило б
нас каятися і соромитися. Навпаки, в них ми є жерт­вою. Ось
“Чорна книга комунізму”, праця шести відомих французьких
вчених обсягом 744 сторінки — вже у першій частині “Держава
проти суспільства” подається чимало фактів свідомої заглади
українців. Ось “Історія пропаганди” Олівера Томсона — на 496
сторінках не знаходимо жодного факту цинічної, підривної
пропаганди з боку українців. Ось моногр­ афія С. Кара-Мурзи
“Маніпуляція свідомістю” обсягом 446 сторінок великого фор-
мату — усі факти зі знаком “мінус” взяті з практики сучасних
західних країн. Ось двотомна праця М. Волковського “Історія
інформаційних воєн” обсягом 1243 сторінки — проаналізовано
інформаційно-психологічне забезп­ ечення воєн, починаючи
від давнього Китаю аж до “чеченського воєнного конфлікту”,
а українців як архітекторів чи навіть спільників у моральному
розкладі “ворога” не зазначено.

Дивина? Ні, звичайно. Відомий мистецтвознавець Борис
Воз­ницький в інтерв’ю газеті “Україна і час” навів промовистий
приклад: “Свого часу Орест Мацюк зробив каталог, у якому

38 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

представлено близько п’яти тисяч оборонних споруд. Україна
є найбільшою країною, яка оборонялася”11. Розгортаючи
національно-визвольні війни і, певна річ, спричиняючи руй-
націю і жорстокість, ми здебільшого чинили це у відповідь
на чужу агресію. Ще у 1871 році було написано вельми
переконливого вірша “Поклик до братів-слов’ян”. Його автор
Ми­хайло Старицький чітко акцентує: “Ми тільки за наше //
лягали кістками, // Коли нам чини­лися шкоди. // Ніколи не
гралися // ми кайданами, // Чужої не гнули // свободи”. Цитую
за статтею Богдана Гордасевича “Волинь-1943: спровокована
трагедія” (Голос України. — 2003. — 8 серп.).

Переважно це відтворює історичну правду. Але справед-
ливо й те, що магія крові, ненависть і байдужість як хвороби,
надмірна жорстокість також періодично вражали українців.
Ми були одним з перших імперських народів, таким чином
здобувши першими негативний досвід.

Однак найважливіше полягає ось у чому. Хоч корені
війни сягають да­лекої історії людства і цей універсальний
елемент можна­зустріти у всіх культурах, навіть в сучасній
війні цивілізованої нації безперешкодно проявляються ар-
хаїчні моделі пове­дінки, українцям назагал невластивий
ненаситний експансіонізм (навіть оцінюючи суто прагма-
тично: нема потреби — згадаймо Ге­родота). Одним з найбіль-
ших здобутків нашого народу, на мою думку, є збереження
енергетики добра й краси — всупереч нашес­тю й окупації
українських земель ордами кочівників, мотомехані­зованих
варварів, всупереч модернізації й урбанізації, розривам на-
ціональної та соціальної тканини, культурного травматизму,
занепаду родини перед лицем соціокультурного перемішуван-
ня та вседозволеності міського життя, всупереч геноцидам,
етноцидам, ментоцидам, екоцидам, а тепер — всупереч “ма-
совому су­спільству” з міщанською вульгарністю, моральною
деградацією, масовими психозами й безтямним егоїзмом.
Ми не відівчилися вмінню постояти за себе при потребі, але
дуже обачно ставилися до заклику руйнувати і вбивати, по-

11 Див.: Борис Возницький: “Без культури ніколи не буде розвиненої
економіки” // Україна і час. — 2003. — 31 лип.

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 39

неволювати інших. Віддавна деякі талановиті чужинці саме
на це провокували українців, а нині різні шоу-джентльмени
намагаються проб­ удити в нас агресивне наставлення, але
не до себе, а до сусідів, інших цивілізацій, з якими, до речі,
ми мали плідні контакти ще задовго до появи на історичній
арені нинішніх претендентів на “вибраність”. Отже, йдучи
“дорогою самозречення в ім’я великого самоствердження”12,
не намагаючись бути щасливими будь-якою ціною, ми вийш-
ли на фінішну пряму сучасної епохи, насичені любов’ю. Це
відповідає сокровенному ритмові історії.­

“Найщасливіший той, у кого нема зла в душі, оскільки
саме це і є найбільше зло”13.

2. Українці вироджуються, генетично занепадають.
Цей стереотип впроваджується у свідомість українців як
нашими запекл­ ими ворогами, саме тими, хто давно зазіхає
на нашу святу землю, так і самозванцями-інтелектуалами із
“землячків”, які за ґранти готові відсунути українців взагалі за
історичний горизонт, а також панікерами, які оперують части-
ною правди. У цьому разі найнебезпечнішим є маніпулювання
фактами, які справді­можна довести: за останні шістнадцять
років народжуваність в Україні зменшилася у 2,8 рази. Якщо
так триватиме, “український народ практично вимре на своїх
теренах до 2025 року”, — упевнено пророкує лікар-пенсіонер
з Києва Владислав Комов14. Така переполошеність або свідо-
ме нагнітання катастрофізму й декадентизму (повторюю, за
очевидної тенденції, яка є типовою для білої раси) виявляє
ірраціональність зла. Воно ж не відпов­ ідає структурі дійсності.
Були значно гірші часи, але витр­ уїти богоподібне з людини
остаточно не вдавалося нікому. І не вдасться! Навіть гола
“фізика”, не кажучи вже про “метафізику”, дає підстави для
іншого прочитання волі Неба.

12 Євген Сверстюк. Культура і святість — Вісник Міжнародної асоціа-
ції україністів. — 1991. — Ч. 1. — С. 74.
13 Сократ. — Платон. Діалоги. — К.: “Основи”, 1995. — С. 187.
14 Див.: Україна молода. — 2003. — 31 лип.

40 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

Незважаючи на біогенетичне виснаження населення у
XX сторіччі, коли Україна опинилася в епіцентрі геополітич-
них експериментів, внаслід­ ок яких ставилася мета чужими
руками знекровити насамперед Велику Украї­ну й самому
вкорінитися тут, ми досі серед 235 країн і 14 тисяч народів
займаємо 22 місце.

Якщо ж взяти суто етнічний чинник, то останній перепис
населення (2001) зафіксував в Україні 37.541.700 українців.
Тобто майже 80 відсотк­ ів з усієї кількості населення. Долу-
чимо сюди інші дані. У грудневому номері журналу “Кур’єр
ЮНЕСКО” за 1996 рік вміщено цікаву таблицю про чисельність
українців та осіб українського походження у країнах світу
(згідно з переписами та оцінками 1980-х років). За межами
України, за тамтешніми даними, проживає понад 9 мільйонів
українців і понад 12 мільйон­ ів осіб українського походжен-
ня — разом 21.470.000. Ми присутні на усіх континентах: у 45
країнах, зокрема — 28-ми європейських, 7-ми американсь­ких,
7-ми азійських, а також в Африці, Австралії. А тепер витяг з
публі­кації “Чи поверне назад “українська хвиля”?” (Україна
молода. — 2003. — 8 серп.): “За приблизними підрахунками,
сьогодні за кордоном постійно проживають понад 18 мільйонів
українців. З них лише в Російській Федер­ ації — приблизно 10
мільйонів, по мільйону — в США і Канаді, 700 тисяч у Казах-
стані, 650 тисяч — у Молдові з Придністров’ям, півмільйона
українців мешкає у Бразилії, 400 тисяч — у Польщі. Ще 300
тисяч належать до українсь­кої діаспори Арґентини, а решта —
розкидані по світу від Австралії та Європи до Закавказзя й
Центральної Азії”. Незважаючи на применшення кільк­ ості
українців у Бразилії, Арґен­тині, Казахстані й збільшення у
Польщі (за останнім пер­ еписом взагалі там вийшло цілко-
вите непорозуміння), маємо вражаючу картину потужного
генофонду українства. І це при споловиненні нашого етносу
лише у XX столітті. Свідомому споловиненні!

Аж ніяк не ігноруючи того факту, що значний відсоток
людей живе у надзвичайній фізичній бідності, страждаючи від
цього, що практично більшість тих, хто потрапляє до лікарень,
не в змозі придбати потрібних ліків і дехто полишає цей світ
саме з цієї причини, що важко молодим сім’ям зважитися на

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 41

двох-трьох дітей, — безвиході нема. Історичні нагромадження
українства в екстремальних умовах — запорука того, що не
впадемо. І це збаг­нули спостережливі й чесні іноземці. Наве-
демо один з багатьох прикладів ширшог­ о й автентичнішого
бачення ситуації. Надзвичайний і Повноважний посол ФРН в
Україні Дітмар Штюдеманн в інтерв’ю газеті “День” вважав за
потрібне підкреслити: “Всі знають, що велика частина україн-
ського суспільства практично не має на що жити — пенсіонери,
хворі старі люди, безробітні, військові у відставці та інші. Їм
буквально ні на що купити їжу. А вони — живуть! Для західних
людей це чисте чудо, бо за подібних обставин західна країна
або вимерла б, або влаштувала б криваву революцію”15.

У мене давно виникла жахлива думка: якби в Украї­ні було
забезпечено принаймні такий­ матеріальний рівень життя,
як у прибалтійських країнах, Чехії, Польщі, України як такої
вже не могло б бути. Чому? Тa тому, що без кордонів, відпо-
відальної патріотичної влади, відповідного законодавства,
певної оспалості загалу нас відразу б “окупув­ али” мільйони
людей з колишніх радянських республік, багатьох країн Азії,
Африки. А за нашого теперішнього жебрацького стану усі
вони, а це мільйони мігрантів, біженців, сунуть до Західної
Європи. Розумію: це жорстокий аргумент, і боронь, Боже, від
такого “експерименту”, але чомусь така аналогія не виходить
з голови.

Щось подібне маємо і в масовому виїзді українців за
кордон. Через недолугість влади занепало господарство (що-
правда, є й об’єктивні причини: спадок імперії, коли економіка
була прив’язана до загальносоюзних структур і працювала на
так звану групу “А”), і найдинамічніша, освіченіша, інтелек-
туально оснащена частина нації працює поза межами своєї
держави, збагачуючи інших, водночас травмуючи свої сім’ї,
зазнаючи принижень, переслідувань та ін. Проте знову не слід
впада­ти у відчай. Вже сам факт, що мільйони українців самі
дають собі раду, каже нам багато — нація не втрачає динамізму
перетворення, пасіонарності. Це в остаточному підсумку обер-
неться позити­вом. По-перше, пізнаючи розрекламовані західні

15 День. — 2002. — 6 серп.

42 Йосип ЛОСЬ. ПУБЛІЦИСТИКА

країни, не кажучи вже про Росію, Польщу, більшість українців
вчаться (саме так!) по-справжньому любити свій народ, свою
країну, а це — найголовніший капітал. По-друге, заробляючи
на утримання сім’ї, утверджуючи себе як дисципліновані,
невибаг­ливі, лояльні громадяни, тимчасові емігранти гар-
тують свій дух, водночас набуваючи нових спеціальностей,
опановуючи нові технології. Воно придасться. Та ще й багато
хто опанував чужі мови — теж капітал на перспективу. Знову
ж таки, враховуємо і негативи. Але опускати руки не маємо
права, знетямлюватися — й поготів. Згадаймо, яким потужним
позитивним імпульсом виявилася наявність кількамільйонної
української діаспори для утвердження структур відновленої
держави, упоряд­кування міжнародних відносин, навіть у суто
матеріальному вимірі (допом­ ога школам, лікарням, спортсме-
нам, родичам та інше).

Справді не треба забувати, в яких надміру екстремальних
умовах опинял­ ися українці. По холодних, голодних, каторж-
них сибірах і за царату, і під більшовиками, і у нацистській
неволі, а ще раніше — у таборах, ясирах азійських кочівни-
ків та орд, за усіх хвиль еміграції корчуючи ліси, освоюючи
пустелі, наймитуючи в “цивілізаторів”, а нині опинившись в
резервуарах глупоти, шахрайства, злодійства, аморалізму
“відкритого” сус­пільства на усіх усюдах, у тому числі й вдома...
Хтось заламався, герої і слабші загинули, якась частина не
витримала тиску грубої сили чи мамони, але основна маса
українців за найнес­ приятливіших умов не втрачала своєї
людської й національної гідності. Наша ментальність завжди
ставила критер­ ій якості вище від критерію кількості. Глибинну
суть нашого життя ми збер­ егли. Такий переконливий факт:
у Канаді українці за освітнім цензом займ­ ають перше місце,
у США — друге. А заберіть з Росії всіх українців, і побачите,
як занепаде багато регіонів, де добувають нафту й газ і лише
завдяки цьому тримаються на плаву, як обміліє духовне,
культурне життя, як розхитається армія. Після Другої світо-
вої війни мільйони українців опинилися у таборах біженців.
“Ми вчилися у бараках, у жахливих умовах, — згадує Богдан
Гавр­ илишин — член Римського клубу, Міжнародної академії
менеджменту, Світової академії мистецтв. — Я готувався до

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ 43

іспитів у туал­ еті. 106 душ із-поміж нас закінчило таку середню
школу. 103 душі після цього закінчило університети у 16-ти
різних країнах. Отже, мала місце ще така мотивація: треба
було змагатися за життя”16.

Справжній українець завжди вірить у свій народ. Певна
річ, ми не можемо чекати ні вдячності, ні навіть розуміння чи
поваги від різних приплентачів, тим паче від нащадків таких
катів як наркомголод Лазар Каганович. І тому не дивуймо-
ся, що після перепису населення газета Вадима Рабіновича
“Столичные новости” на двох сторінках вмістила відпо­відні
таблиці, але орієнтує читачів самою “шапкою: “Нас всех
пересчитали! Плакать или радоваться?” І таким вступом-орі-
єнтиром: “Наше Министерство статистики считало долго, но,
смеем надеяться, верно. Хотя альтернативы минстатовским
цифрам попросту не существует, поэтому принимаем все за
чистую монету. Итак, как не прискорбно это звучит, но нас
становится меньше: по итогам Всеукраинской переписи на-
селения 2001 года в Украине проживают 48 млн. 457 тысяч
человек, то есть некогда зазывающе-гордый лоз­ унг “Нас 52
миллиона” похудел почти на 4 млн. человек”17. Як бачимо,
не можуть вони позбутися більшовизації мислення, кпинів,
прагнення вбивати людям до голови власні ідеї та приховані
наміри. Тут усе ясно.

Але чому спрощено, вульгарно наполягає на “вимиранні
нації” Перший секретар ЦК КПУ Петро Симоненко? Він, во-
чевидь, знає про що пише: “Вона (українська еліта. — Й. Л.)
виросла з дрібнопомісного радянсько-партійного чиновництва,
так і не змогла подол­ ати своєї провін­ційності, почуття непов-
ноцінності і меншовартості... Національна номенкл­ атура була
єдиною громадсько-політичною силою, яка сповна скориста-
лася з набутої незалежності: приватизувавши суверенітет
і позбавившись від контролю союзного цент­ру, українська
бюрократія почала безоглядно розтя­гати по своїх кишенях
національне багатство країни. Будучи генетично нездатною

16 Богдан Гаврилишин: “Я належу цій землі...” // Кур’єр ЮНЕСКО. —
1996. — Грудень. — С. 6.
17 Столичные новост­ и. — 2003. — 25 февраля – 3 марта.