В очікуванні Різдва

В очікуванні Різдва

Історії для затишних вечорів



Френсіс Годґсон Бернет

В очікуванні Різдва

Історії для затишних вечорів

Львів
Видавництво «Свічадо»

2019

Назви оригіналів: Frances Hodgson Burnett. Behind The White Brick,
The Story Of Prince Fairyfoo, Little Saint Elizabeth,
Editha’s Burglar.

УДК 821 111-93
Б 48

Переклад з англійської
Остапа Гладкого
та Олі Шляхетко

Ілюстрації
Олі Шингур

Бернет Френсіс Годґсон
Б 48 В очікуванні Різдва. Історії для затишних вечорів : збірка

творів. – Львів : Свічадо, 2019. – 104 с.
ISBN 978-966-938-346-4

До збірки ввійшло чотири дитячих повісті англо-амери-
канської письменниці Френсіс Годґсон Бернет, які знайомлять
читачів з новими друзями – Джем, принцом Тонконіжкою,
принцесою Золотоволоскою, Елізабет, Едіт.

Із Джем ви помандруєте комином – так-так, у дивовиж-
ний світ за білою цеглиною, де всім орудує пан С. К. Також
потрапите до королівства Стампінгем, де вважають, що біль-
ші в людини ноги, то прекраснішою й елегантнішою вона є.
Дізнаєтесь, чому Елізабет вважали святою. А насамкінець –
про Едіт, яка знайшла спільну мову із… крадієм.

Для дітей молодшого шкільного віку.
УДК 821 111-93

© Видавництво «Свічадо»,
український переклад, 2019

ISBN 978-966-938-346-4

ЗА БІЛОЮ ЦЕГЛИНОЮ

Усе почалося з того, що розсердилась тітка Ґетті, і це,
треба визнати, не новина. Навіть у найкращі часи її
норов був не вельми лагідний, але цього ранку, напевно,
настали найгірші часи. Прокинувшись із думкою про те,
що попереду цілий день важкої роботи, та ще й довго за-
лежавшись у ліжку, вона одразу відчула, що все не так, як
би мало бути. Тітчин голос пронизливо зазвучав, коли
вона прийшла під двері Джеминої спальні й гукнула:

– Джемімо, вставай негайно!
Джем знала, чого сподіватися, коли тітка Ґетті почи-
нала день, звертаючись до неї Джемімо. Бідолашній ди-
тині було дуже прикро, що їй дали таке жахливе ім’я. У
всіх книжках, які вона прочитала, а вона прочитала їх ба-
гато, Джем ніколи не натрапляла на героїню, яку називали
би Джеміма. Але то було улюблене ім’я материної сестри
і тому воно перепало їй. Мама завжди називала донечку
Джем або Мімі, що було не аж так погано, і навіть тітка
Ґетті приберігала “Джеміму” для неприємних ситуацій.
Цей день видався просто жахливим. Мами не було
вдома й не буде аж до вечора. Її викликали цілком несподі-
ва-но, і вона мусила покинути Джем та маля на тітку Ґетті.

5

Тож Джем мала тепер чимало клопотів. Як тільки вона
закінчувала одну справу, тітка Ґетті казала їй братися за
іншу. Дівчинка витирала тарілки, збирала садовину й дог-
лядала немовля. А коли немовля засинало, і ніяких справ
більше не було – принаймні на деякий час, – то вона була
такою втомленою, що хотіла сісти.

Тоді Джем згадала про книжку, яку читала напе-
редодні, – захопливі оповідання про дівчинку на ім’я
Флора, яка була такою щасливою, багатою, гарною та
доброю, що нагадала Джем малих принцес, про яких
розповідають у казках і яким на Хрестини фея прино-
сить дарунка.

– Мені вистачить часу, щоб дочитати розділ перед
вечерею, – подумала Джем, зручно вмостившись у кутку
широкого, старомодного коминка.

Але вона не встигла прочитати і двох сторінок, як ста-
лося щось жахливе. Тітка Ґетті поспішно зайшла до кім-
нати – та так поспішно, що ногою зачепилася за килимок
і впала, дуже вдарившись ліктем до стільця. Вона тааак
розсердилася, що як тільки звелася на ноги, так накину-
лась на Джем:

– Що?! – гукнула тітка, вихопивши книгу з рук. – Зно-
ву читаєш, коли я бігаю за тобою по всьому домі?

І вона пожбурила у вогонь гарненький томик у синій
палітурці.

Джем, скрикнувши, метнулася його рятувати, але до-
сягти його було годі. Він лежав у великій западині з роз-
жареного вугілля – полум’я вмить поглинуло його.

– Ви – зла жінка! – дуже розгнівано крикнула Джем до
тітки Ґетті. – Ви – зла жінка!

І тоді почалося. Тітка Ґетті затулила вуха, відіпхнула
дівчинку на маленького стільця і вийшла з кімнати.

Джем сховала обличчя в долоні і плакала так, що ледь
серце не розірвалося. Вона плакала доти, доки не обваж-

6

ніли повіки, і подумала, що мусить лягти спати. Але як
тільки дівчинка згадала про ліжко, щось гучно гупнуло в
комині, змусивши її підвести очі. То був шматок цемен-
ту, який упав, здійнявши хмару сажі. Джем нахилила-
ся вперед і подивилася вгору, щоб зрозуміти, звідки він
прилетів. Комин був такий широкий, що зробити це було
досить легко. Вона побачила, що цемент відпав з одного
боку, залишивши по собі білу латку.

– Якою білою вона виглядає на чорному тлі! – сказа-
ла Джем. – Одна біла цеглина серед усіх чорних. Яке чу-
дернацьке місце отой комин! Здається, мені навіть видно
клаптик синього неба.

І тоді кумедна думка спала на її вигадливу голів-
ку. Скільки всіляких речей згоріли у великому коминку,
обернувшись на дим і попіл! Куди всі вони зникли? Де
опинилась, наприклад, Флора – Флора, намальована на
титульній сторінці, – з таким милим, м’яким, хвилястим
волоссям і невеличкими кучериками на гарному чолі, з
віночком стокроток на голові і смішинками в широко
розплющених круглих очах? Де ж вона тепер? Певно, що
у вогні від неї не лишилося нічого. Джем знову ледь не
заплакала від цієї думки.

– Це так жахливо, – сказала вона. – Флора була такою
милою та кумедною, і я так полюбила її.

Либонь, недовірливі люди засумніваються, коли я
розповім, що сталося далі. А сталося справді щось дуже
незвичайне.

Джем відчула, як поступово підноситься над своїм
невеличким стільцем.

– Ох! – промовила вона боязко. – Яка я легка.
І вона справді відчула легкість. Джем відчула таку лег-
кість, що була вже певна – поволі злітає в повітря.
– Ох, – сказала вона ще раз, – якою ж легкою я почу-
ваюсь! О, Боже, я лечу комином вгору!

7

Було дуже дивно, що їй і на гадку не спало кликати
на допомогу, але саме так і було. Злякати її не так легко.
Джем просто відчула захопливий подив, як пригадува-
ла згодом. Вона міцно заплющила очі й тихенько зойк-
нула.

– Я чула, як тітка Ґетті говорила, що перетяг затягує
всілякі речі в комин, але ніколи не думала, що цей перетяг
такий сильний.

Вона летіла вище, вище й вище, тихо та розмірено, по-
чуваючись цілком комфортно. Відтак рвучко спинилася,
відчувши, що ступила ногами на щось тверде. Джем роз-
плющила очі й озирнулася – побачивши, що опинилася
навпроти білої цеглини і стоїть на невеликому виступі.

– Отакої, – сказала вона, – як дивно.
Але далі сталося щось дивніше. Сама не розуміючи
навіщо, Джем кулачком постукала по білій цеглі, немовби
то були двері, і вона сподівалася, що хтось їй відчинить.
Наступної миті Джем почула крик, а тоді − звук, наче
хтось відтягує невеликий засув.
– Це двері, – промовила дівчинка, – і хтось їх відчи-
нить.Біла цеглина зрушила з місця, з неї опав цемент та
сажа. Цегла зарухалася знову і врешті відсунулася вбік,
відкривши отвір.
– Це кімната! – скрикнула Джем. – Кімната!
І це було справді так. У тому отворі стояла мила дів-
чинка з довгим гарним волоссям і кучериками на чолі.
Джем зачудовано плеснула в долоні. То була та сама Фло-
ра, яку вона роздивлялася на малюнку, і ця Флора стояла,
сміючись і киваючи до неї.
– Заходь, – запросила вона. – Я так і думала, що то ти.
Але як я зможу зайти через такий вузький отвір? –
спитала Джем.
– О, це досить легко, – відповіла Флора. – Ну ж бо,
подай мені руку.

8

Джем зробила так, як їй порадила Флора, і переко-
налася, що то було досить легко. Тієї ж миті, коли вона
ступила через отвір, біла цеглина засунулася на своє міс-
це, і Джем опинилася віч-на-віч із Флорою у великій кім-
наті – найкращій кімнаті, яку будь-коли бачила. Вона була
великою, високою і світлою, і в ній було повно всіляких
захопливих речей – книжки, квіти, іграшки та малюнки, а
в кутку стояла велика клітка з папужками.

– Чи я це все колись бачила? – спитала Джем, поволі
озираючись довкола.

– Так, – відповіла Флора, – ти бачила цю кімнату ми-
нулого вечора у своїй уяві. Хіба ти не пам’ятаєш?

Джем похитала головою.
– Я пригадую щось, але…
– Ну ж бо, – підбадьорила Флора, сміючись. – Це моя
кімната, про яку ти читала ввечері.
– Так і є, – погодилась Джем. – Але як ти сюди пот-
рапила?
– Я не можу тобі сказати, бо не знаю сама. Але я тут
і зі мною, – таємниче додала вона, – багато всіляких ре-
чей.
– Та невже? – здивувалась Джем, дуже зацікавив-
шись. – Яких речей? Тих, що згоріли? Бо я саме думала…
– Не тільки тих, що згоріли, – відповіла Флора, кив-
нувши. – Ходи зі мною, і я покажу тобі.
Вона вийшла з кімнати та повела Джем невеликою га-
лереєю з кількома дверима по обидва боки. Відтак Флора
відчинила одні двері й показала Джем, що було за ними.
Там теж була кімната, але цього разу вона була не тільки
гарною, але й дуже дивною. І підлога, і стіни в ній були ро-
жевими, всюди лежали іграшки. Там лежали великі м’які
м’ячі, брязкальця, коники, пухнасті собаки й щось подіб-
не до ляльки. Також там стояв один низький стілець із
подушками та невисокий стіл.

9

– Ти можеш зайти, – пролунав за дверима тонкий про-
низливий голосочок, – тільки вважай – не наступай на речі.

– Який кумедний тонкий голосочок! – сказала Джем і
тієї ж миті відскочила назад.

Цей голосочок належав ні кому іншому, як Немовляті,
що відразу прийшло до неї.

– Овва, – вигукнула Джем, перелякавшись, – ти ж
міцно спало, коли я залишила тебе в колисці.

– Справді? – перепитало Немовля дещо обурено. –
Саме так і буває з вами, дорослими людьми. Ви вважаєте,
що знаєте все, та коли комусь спину коле шпилька, то ви не
досить здогадливі й ще довго цього не бачите. Втім коли
шпилька коле вашу спину, то ви помічаєте це відразу.

– Але я ж не доросла, – затинаючись, проказала
Джем, – і поки ти вдома, то не можеш ні балакати, ні хо-
дити. Тобі немає ще шести місяців.

– Що ж, міс, – відрізало Немовля, ненавмисна кривда,
здавалось би, трохи зіпсувала його манери. – Ти не мала
би казати це мені просто в зуби. І тобі також не було шес-
ти місяців, коли ти була мого віку.

Джем засміялася.
– Ти не маєш зубів, – сказала вона.
– Та невже? – здивувалось Немовля і дещо чваньку-
вато показало два гарненькі ряди. – Коли я тут, нагорі, то
маю всі сучасні вигоди й тому ніколи не скаржуся. Хіба я
плачу, коли сплю? Я ніколи не проти того, щоб засинати.
Я проти того, щоб прокидатися.
– Постривай, – сказала Джем. – То ти тепер спиш?
– Я, як говорите ви, сплю. Можу прийти сюди тільки
тоді, коли сплю. Так-так, сплю! І не дивно, що я завжди
плачу, коли час прокидатися.
– Але ж ми завжди такі добрі до тебе, – несміливо за-
перечила Джем. Вона й гадки не мала, що Немовля може
бути дуже суворим.

10

– Добрі! – вигукнуло Немовля. – А якщо подумати?
Тобі би сподобалося, якби всі гарні речі забирали тобі з
рук й обкладали тебе якимось мотлохом, ніби ти нікому
не потрібна? Тобі би сподобалося, якби ти сиділа, див-
лячись на речі, які ти хочеш взяти та не можеш до них
дотягнутися, а коли таки досягнеш, то вони випадають з
рук і котяться геть, ніби знущаючись з тебе? І потім тебе
сварять і називають поганою! Не дивно, що ми лисі. Ти
сама б полисіла. Ми лисіємо від клопоту й горя, поки самі
не зможемо дбати про себе. Я спершу мала більше волос-
ся, але все воно випало, як ти бачиш. Жодний філософ,
напевно, про це не знає!

– Але, – сказала Джем у відчаї, – сподіваюся, тобі хоч
подобається бути тут?

– Так, подобається, – відповіло Немовля. – Це єдина
розрада. Тут нема об що стукатись головою, і всі речі ма-
ють спеціальні пристосування, які не дають їм відкочува-
тися, вони дуже м’які та їх легко підносити.

Після того вони помовчали, і Немовля нарешті заспо-
коїлося.

– Думаю, ти хотіла би тут на все подивитися? – запи-
тало воно.

– Якщо ти не заперечуєш, – відповіла Джем, яка почу-
валась досить-таки ніяково.

– І так, і ні, – сказало Немовля. – Ти не така погана, як
деякі люди, хоча ти і мнеш мій одяг, коли тримаєш мене
на руках.

Судячи з усього, воно неабияк пишалося своїм ста-
новищем. Було видно, що Немовля чується впевнено. І
справді, тримало свою лису голівку досить-таки висо-
ко, дріботячи перед ними. Воно спинилося перед пер-
шими ж дверима, до яких прийшло, і тричі постукало.
Йому довелося стати навшпиньки, щоб дотягтися до
стукалки.

11

– Він мусить бути вдома цієї пори року, – зауважила
Флора. – Тепер гаряча пора.

– Хто? – запитала Джем.
Але Флора тільки засміялася на поважний вигляд ма-
лої міс.
– С. К., певна річ, – пролунала відповідь, і юна леді по-
казала на двері, де, як тільки тепер зауважила Джем, висі-
ла табличка з написом “С. К.” дуже великими літерами.
Двері відчинилися, очевидно, самі, і вони зайшли до
квартири.
– Боже мій! – вигукнула Джем наступної хвилі. – Боже
мій милий!
І не дивно, що вона здивувалася. То була така довга
кімната, що не видно було кінця-краю, і в ній від підлоги
до стелі лежали іграшки – які лише душа забажає. Всюди
панувала така метушня та гамір, що голова йшла обер-
том. І причина тієї метушні та гамору також була дуже ці-
кава – бо то була метушня й гамір сотень маленьких чо-
ловіків і жінок, що працювали за столиками, не вищими
від грибів, – милих пань, які кроїли та шили, милих панів,
які пиляли пилками та стукали, і всі розмовляли водно-
час. Головна особа в тій кімнаті спершу не з’являлась на
Джемині очі. Втім незабаром вона побачила його – ни-
зенького старого джентльмена з рожевим обличчям та
іскристими очима, що сидів за столом і писав у книзі
майже такій самій великій, як і він. Чоловічок мав вигляд
заклопотаного й поглинутого роботою, тому мусив від-
класти свою білу шубу й шапку набік, працюючи в черво-
ному камзолі.
– Подивіться сюди, якщо ваша ласка, – писнуло Не-
мовля, – я когось привела до вас.
Коли чоловічок обернувся, Джем умить впізнала його.
– Га!? Га!? – сказав він. – Що!? Що!? Хто це, Хорошулю?
Тепер Немовлятині манери стали справді в’їдливими.

12

– Га!? Га!? – сказав він. – Що!? Що!? Хто це, Хоро-
шулю?

13

– Я не думала, що ви це скажете, містере Клаус, – зау-
важила вона. – Там, унизу, я не можу дати собі ради, але
тут мої права зазвичай поважають. Я би хотіла дізнатися,
які притомні хрещені батьки охрестили би дитину ім’ям
Хорошуля. Вони недобрі, це я знаю, але я ніколи не чула,
щоб вони називали когось ім’ям Хорошуля.

– Тихо, тихо! – сказав С. К., утішено хихочучи й поти-
раючи руки. – Не будь така горда, тому що це недобре. І
не надто тицяй своїми правами людям в обличчя, – бо це
ще гірше, міс Ліліпутко. Люди, які дуже галасують через
права, іноді перетворюють їх на шкоду.

Тоді він раптом обернувся до Джем.
– Ти маленька дівчинка, що живе внизу, – сказав він.
– Так, сер, – відповіла Джем. – Я Джем, а це моя под-
руга Флора – з синьої книжки.
– Я був радий познайомитися з нею, – мовив С. К., – і
з тобою також. Ти хороша дитина, хоча трохи нестрима-
на. Дуже радий тебе бачити.
– І я також дуже рада вас бачити, сер, – сказала
Джем. – Я не знала напевне…
Але тут вона вмовкла, відчувши, що буде нечемно
сказати йому, що за останні роки вона почала втрачати
віру в нього.
Але С. К. тільки захихотів ще втішніше і знову потер
руки.
– Хо, хо! – сказав він. – То ти знаєш, хто я?
Джем на мить завагалась, міркуючи, чи не буде не-
виховано згадати його ім’я без слова “містер” перед ним:
тоді вона пригадала, як Немовля називало його.
– Немовля зверталось до вас містер Клаус, сер, – від-
повіла вона. – А я бачила малюнки з вами.
– Певна річ, – сказав С. К. – С. Клаус, есквайр*, із Ко-
минарнії. Я вам подобаюся?

* Есквайр – почесний титул у Великій Британії.

14

– Дуже, – відказала Джем, – таки дуже, сер.
– Я радий! Радий! Але що це ти хотіла мені сказати й
не доказала?
Джем трохи зніяковіла.
– Я не була певна, що… що ви справжній, сер. При-
наймні я не була такою певною, відколи стала старшою.
С. К. потер лисину і стиха зітхнув.
– Сподіваюсь, я вас не засмутила, сер? – залепетала
Джем, яка мала дуже добру маленьку душу.
– О ні, – відказав С. К. – Не дуже. І це ж також не
твоя вина. Це природно, як я гадаю, у будь-якому разі так
ведеться у світі. Люди втрачають віру в багато що, коли
виростають. Але ж від того вони не зникають, дякува-
ти Богу! І часто вони починають вірити знову. Але який
жах! – додав він жваво. – Я тут моралізую, але хто буде
дякувати мені за це? Припустімо…
– Чорні очі чи сині, сер? – спитав тоненький голосо-
чок поруч із ними.
Джем та Флора обернулися і побачили, що запитує
одна з маленьких працівниць.
– Це для кого? – запитав С. К.
– Для маленької дівчинки з червоної кам’яниці на
розі, – відповіла працівниця на ім’я Реп’яшина.
– Зачекайте хвилинку, – сказав С. К. до дітей, а тоді
перегорнув велику книжку й по-діловому пробіг пальця-
ми по сторінках. – Ооо! Он де вона! – вигукнув він нареш-
ті. – Сині очі, якщо твоя ласка, Реп’яшино, та золотисте
волосся. Хай воно буде густе. Вона добре піклується про
ляльок.
– Так, сер, – відказала Реп’яшина, – особисто знайома
з кількома ляльками в її родині. Я ходжу на вечірки до
хатинки її ляльок, коли дівчинка міцно спить уночі, і всі
вони дуже доброї думки про неї. Вона пильно доглядає їх,
коли вони недужі. І її улюблена лялька – калічка, у неї не

15

згинається нога. Реп’яшина побігла до праці, і С. К. закін-
чив речення.

– Думаю, що покажу вам свою установу, – сказав
він. – Ходімо зі мною.

Насправді важко було описати всю ту дивовижу, яку
він їм показав. У Джем запаморочилася голова ще до
того, як вона побачила частину всього, і навіть Немовля
лагідно виявило своє захоплення.

– Напевне, у світі дуже багато дітей, містере Клаус? –
озвалася Джем.

– Так, мільйони, благослови їх Господи, – відповів
С. К., радіючи тільки від згадки про них. Вони не закін-
чуються ніколи, і це – єдина розрада. У нас напохваті за-
вжди багатий і різноманітний вибір. Щороку з’являються
новенькі, тож коли одне виростає, його вже заступає
друге. Я маю подібне містечко в кожному дванадцятому
комині. Там то хлопці, то дівчата, завжди одні або другі.
Мушу сказати, іграшки для них також не закінчуються ні-
коли. Здається, що дівчата страх як полюбляють ляльок.
Хай поб’є мене грім! Як же тішаться вони лялькам! А от
хлопцям до вподоби коники й ракетки.

Вони стояли неподалік столу, де майстриня дошивала
вбрання для великої воскової ляльки і тієї ж миті, на Дже-
мин подив, поставила її спокійно на ноги.

– Дякую, – ввічливо сказала лялька.
Джем здригнулася.
– Тепер ти можеш зі всіма познайомитися, – промо-
вила працівниця.
Лялька подивилася через плече на шлейф.
– Він висить дуже гарно, – сказала вона. – Сподіваю-
ся, це дуже модно.
– Мої ніколи не говорили так, – зауважила Флора. –
Моя найкраща могла лише вимовила “мама” і то не дуже
виразно.

16

– Вона дурна, що взагалі говорила, – пихато кинула
лялька. – Ми не ходимо й не говоримо перед звичайними
людьми. Своїми успіхами ми хвалимося тільки перед со-
бою і своїми друзями. Якщо тобі трапиться нагода проки-
нутись опівночі або раптово забігти до кімнати удень, то
ти зможеш нас почути. Але який у цьому сенс – говорити
з людьми?

– Ти знаєш чимало, зважаючи на те, що тебе щойно
закінчили, – вкололо Немовля, яке таки справді було
дуже схоже на фурію.

– Мене ЗАКІНЧИЛИ, – відрубала лялька дуже серди-
то, – але я не почала життя з дитинства!

– Пхе! – сказало Немовля. – Ми ростемо і стаємо кра-
щими.

– І я таки на це сподіваюся, – відповіла лялька. – Бо
стати кращою тобі не завадить.

І вона пішла дуже помпезно.
С. К. подивився на Немовля, а тоді похитав головою.
– Навіщо було тебе доглядати, – сказав він недбало, –
якщо ти можеш добре подбати про себе.
– Дуже сподіваюсь, – сказало Немовля, струснувши
головою.
С. К. ще раз похитав головою.
– І знай: занадто дбати про себе – це також погано.
Він показав їм решту своїх див, а тоді провів до дверей,
щоб попрощатися.
– Ми вам щиро вдячні, містере Клаус, – сказала чемно
Джем. – Я ніколи більше не подумаю, що вас немає, сер.
С. К. поплескав її лагідно по плечі.
– Саме так, – сказав він. – Завжди вір якомога довше,
моя люба. Прощавайте до надвечір’я Різдва. І якщо ви не
побачите мене, то я побачу вас.
Мабуть, Джем змогла неабияк вразити його, тому
що він стояв, дивлячись на неї, наче не хотів зачиняти

17

дверей. І вже після того, як він зачинив їх, і вони оберну-
лися, С. К. привідчинив двері та повторив.

– Вір якомога довше, моя люба.
– Який же він добрий! – радісно вигукнула Джем.
Немовля стенуло плечима.
– По-своєму так, добрий, – сказало воно, – але трохи
нудний і старомодний.
Джем подивилася на Немовля з деяким острахом, але
нічого не сказала. Немовля дуже мало цікавилося наступ-
ною кімнатою, до якої привело їх.
– Мені нецікаве це місце, – сказало воно, розчинивши
навстіж двері. – Тут нема нічого, окрім усілякого мотлоху.
Це кімната речей, які не знати де.
І тільки-но вона закінчила говорити, як Джем підст-
рибнула й підняла якусь річ.
– Ось мій старий гольничок-полуничка! – вигукнула
вона. І тоді ще раз підстрибнувши й кинувшись притьма
до двох чи трьох речей: – А онде моя стара книжка з каз-
ками! А тут мій маленький медальйон, який я загубила
минулого літа! Як вони сюди потрапили?
– Вони зникли не знати де, – сказало Немовля. – Та
й усе.
– А я не можу їх знову взяти? – спитала Джем.
– Ні, – відповіло Немовля. – Речі, що зникли не знати
де, лежать тут.
– Ох! – зітхнула Джем. – Мені так прикро.
– Це лише старі речі, – запевнило Немовля.
– Але я люблю мої старі речі, – промовила Джем. –
Дуже люблю. А ось голковий футляр моєї мами. Як би
я хотіла взяти його. Його подарувала їй покійна мо-
лодша сестра, і мамі було дуже шкода, що вона його
загубила.
– Люди мусять краще пильнувати свої речі, – заува-
жило Немовля.

18

Джем хотіла би залишитися у цій кімнаті й довше по-
ходити між своїми старими улюбленими речами, але Не-
мовля поспішало.

– Тобі краще піти, – сказало воно. – Ти ж знаєш, що я
можу прокинутися і покинути тебе?

Далі вони пішли в місце, що було найчудовішим з усіх.
– Це – Кімната бажань, – сказало Немовля. – Твої ба-
жання потрапляють сюди – твої, і мамині, і тітки Ґетті, і
батькові, і мої. Коли ти цього бажала?
Кожна річ лежала під скляним ковпаком і була по-
значена словами та іменами тих, хто її бажав. Деякі речі і
справді були прекрасними. Але коли Джем побачила ви-
сокий ковпак, на котрий кивнуло Немовля, ставлячи своє
запитання, у її серці прокинулася тривога й докори сум-
ління. Під ним сиділа тітка Ґетті з ротом, зашитим так,
що годі мовити слово, а на підставці великими чорними
літерами були написані слова: “Я бажаю, щоб рот тітки
Ґетті був зашитий, Джем”.
– О Боже! – розпачливо скрикнула Джем. – Як же їй,
напевне, було боляче! Як же недобре я вчинила, сказавши
це! Я тепер шкодую, що цього бажала. Я хотіла би, щоб
цього ніколи не сталося.
І тільки-но вона сказала це, як її бажання здійснилось.
Старий напис зник, і з’явився новий, під ковпаком сиділа
тітка Ґетті, яка знову була схожа на себе й навіть усміхалась.
Джем страшенно зраділа, але Немовляті вона здалася
слабодухою.
– Так їй і треба, – сказало воно.
Але тоді, коли вони оглянули бажання на одному кінці
кімнати й пішли в другий кінець, настала її черга. У кутку
стояв ковпак із немовлям під ним, і цим немовлям була
сама міс Немовля, хоча й виглядала вона так, як рідко
коли виглядала – як найсолодше, найспокійніше немовля,
що його можна лише уявити.

19

“Я хотіла би мати спокійніше немовля, мама”, – було
написано на табличці.

Немовля почервоніло від гніву та сум’яття.
– Цього не було, коли я приходила сюди востаннє, –
сказало воно. – То дуже погано думати так, мамо!
Цього вже Джем стерпіти не могла.
– Це не було погано, – сказала вона. – Бо мама не мог-
ла інакше. Ти ж само знаєш, що ти вередливе немовля –
усі так кажуть.
Немовля почервоніло на два тони густіше.
– Не пхай носа в чужі справи, – відрубало воно. – То
було кепсько. А про цю дурненьку малу, що нібито ліпша
від мене, – задерши свого носика, якого вже й так задерла
природа, – я мушу сказати, що не бачу в ній нічого чудо-
вого. Ось так!
Воно не дуже й хотіло говорити з ними, поки вони
були в Кімнаті бажань, і коли вийшли з неї та підійшли до
останніх дверей у переході, досить-таки сильно насупи-
лося на них.
– Не знаю, чи взагалі маю відчиняти їх, – сказало Не-
мовля.
– Чому ж ні? – запитала Флора. – Відчиняй уже.
– Це – Кімната загублених шпильок, – пояснило
воно. – А я страх як не люблю шпильок.
Немовля із грюкотом розчинило двері навстіж, а тоді
стоячи помахало люто своїм маленьким кулачком. Кім-
ната була набита шпильками, щільно складеними одна на
одну. Там, напевне, було їх сотні – тисячі – мільйони.
– Я рада, що вони загубилися! – сказало Немовля. –
Хотіла би, щоб їх було там більше.
– Я не знала, що у світі стільки шпильок, – зауважила
Джем.
– Пхе! – пхикнуло Немовля. – Це тільки ті загублені,
що належали нашій сім’ї.

20

Відтак вони повернулися до Флориної кімнати й сіли.
Флора розповіла Джем решту своєї історії.

– Ох! – зітхнула Джем, коли вона закінчила. – Як же
чудово бути тут! Чи можу я колись повернутися?

– Є один спосіб, – сказала Флора. – Коли ти захочеш
прийти, просто сядь і сиди якомога тихіше, заплющ очі й
щомога думай про це. Ти зможеш побачити все, що бачи-
ла сьогодні, якщо спробуєш.

– Тоді я обов’язково спробую, – запевнила Джем.
Вона хотіла ще щось запитати, але Немовля перебило її.

– Ой! Я прокидаюся, – запхинькало воно сердито, по-
тираючи очі. – Я знову прокидаюся.

І тоді зненацька дуже дивне відчуття огорнуло Джем.
Флора й гарненька кімната почали поступово розчиня-
тися в повітрі, і, навіть не знаючи як, вона раптом знову
опинилася на своєму стільці з прегарною червоно-золо-
тою книжкою на колінах. Поруч стояла мама, сміючись
з її спантеличеного обличчя. Щодо міс Немовля, то вона
щодуху плакала у своїй колисці.

– Мамо! – вигукнула Джем. – Ти справді прийшла до-
дому так рано і… і, – вона потерла очі від великого зачу-
дування, – як я спустилася?

– А я не подібна на справжню? – спитала мама, усмі-
хаючись і цілуючи її. – І твій подарунок також? Я не знаю,
як ти зійшла вниз, звісно. Де ти була?

Джем дуже таємниче покрутила головою. Дівчинка
бачила, що мама думає, ніби вона заснула, але Джем зна-
ла краще.

– Я знаю, що ти не повіриш, якщо я тобі розкажу, –
сказала вона. – Я була ЗА БІЛОЮ ЦЕГЛИНОЮ.

21

ЗМІСТ

За білою цеглиною................................... 5

пер. О. Гладкого

Історія принца Тонконіжки................... 22

пер. О. Гладкого

Маленька свята Елізабет....................... 54

пер. О. Гладкого

Злодій для Едіт......................................... 85

пер. О. Шляхетко