2064_Prosto-hrystyjanstvo Demo

KЛАЙВ СТЕЙПЛЗ
ЛЮЇC



KЛАЙВ СТЕЙПЛЗ
ЛЮЇC

ÏÐÎÑÒÎ

ÕÐÈÑÒÈßÍÑÒÂÎ

З англійської переклав
Андрій Маслюх

ЛЬВІВ
ВИДАВНИЦТВО «СВІЧАДО»

2018




Перекладено за виданням: C. S. Lewis. Mere Christianity.
УДК 2-423.79
Л 93

Переклад з англійської
Андрій Маслюх
Художнє оформлення
Борис Великголова

Видавництво спирається на
“Український правопис. Проєкт найновішої редакції”
Інституту української мови НАН України, 1999

Л 93 Просто християнство / Клайв Стейплз Люїс ; пер.
з англ. А. Маслюх. – Львів : Свічадо, 2018. – 224 с.

ISBN 978-966-938-220-7
Уперше збірка радіобесід “Просто християнство” була опуб­

лікована під час Другої світової війни. Вона відразу посіла гідне
місце у світовій класиці християнської апологетики. Автор, відо-
мий на весь світ богослов і письменник К. С. Люїс, роздумує над
складними питаннями віри і життя, поєднуючи притаманну йому
глибину змісту і легкість форми.
Цю книжку треба читати кожному, хто хоче знати, чим
є справжнє християнство.

УДК 2-423.79

ISBN 978-966-938-220-7 © The CS Lewis Company Limited of First Floor, Unit 4,
Old Generator House, Bourne Valley Road,
Poole, Dorset BH12 1DZ United Kindom
© Видавництво “Свічадо”, українське видання, 2018

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

Уперше тексти з цієї книжки прозвучали у прямо-
му ефірі на радіо, а потім їх було видано трьо-
ма окремими частинами під заголовками «Раді-
омонологи» (Broadcast Talks, 1942), «Християнська поведін-
ка» (Christian Behaviour, 1943) і «Поза межами особистости»
(Beyond Personality, 1944). У друкованих версіях я подекуди
доповнив сказане перед мікрофоном, але здебільшого зали-
шив усе без змін. На радіо, як на мене, треба по змозі говори­
ти так, як говориш за звичних обставин, по-справжньому, а не
так, ніби читаєш уголос есей. Тож у своїх передачах я вживав
усі ті скорочення і розмовні слівця, які зазвичай уживаю в роз-
мові. Цей підхід відтворено і в друкованій версії. Крім того,
я виділив курсивом ті слова, які раніше на радіо виокремлював
за допомогою інтонації. Тепер мені здається, що то була по-
милка – такий собі покруч, наслідок схрещення мистецтва го-
ворити з мистецтвом писати. Той, хто говорить, використовує
для наголошування певних слів інтонацію цілком невимушено
і природно; то’му ж, хто пише, вдаватися з тією самою метою
до курсиву не слід, адже він має свої, інакші засоби для виді-
лення ключових слів, тож ними нехай і користується. У цьому
виданні я розширив уживання розмовної мови і майже повсю-
ди відмовився від курсиву, трохи переробивши натомість ре-
чення, де той траплявся; сподіваюся, це не завдало шкоди тому
простому, неформальному тону, якого я намагався триматися
від самого початку. Було зроблено деякі доповнення та скоро-
чення там, де йдеться про речі, на яких я тепер, мабуть, розу-
міюся ліпше, ніж десять років тому, а також у тих уривках, які
у першій версії виявилися не зовсім зрозумілими для читачів.
Варто зазначити, що я нічим не допоможу людям, які
вагаються між тими чи іншими християнськими конфесіями.

5

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

Від мене ви не дізнаєтеся, ким вам краще стати: членом Ан-
гліканської Церкви чи Методистської, Пресвітеріянської чи
Римо-Католицької. Це питання я оминаю цілком свідомо (на-
віть перелічені вище Церкви подано за алфавітом). Щодо мого
становища, то тут немає жодної таємниці. Я – звичайнісінький
мирянин Англіканської Церкви, не з особливо “піднесених”
і не з особливо “приземлених”, та й узагалі з жодного погляду
нічим особливим не вирізняюся. Утім у цій книжці я не нама­
гаюся нікого схилити до своєї позиції. Від самих початків
свого навернення до християнства я вважав, що найкраще,
а може, й єдине, що я можу зробити для своїх невіруючих
ближніх, – це розтлумачити й оборонити віру, яка була спіль-
ною для майже всіх християн в усі часи. Я мав не одну причи­-
ну так думати. По-перше, питання, які розділяють християн,
часто пов’язані з проблемами високої теології, а чи навіть
історії Церкви, і торкатися їх мають лише справжні знавці.
У так­ их глибоких водах я просто тонув би: сам потребував би
допомоги більше, ніж міг би допомогти іншим. По-друге, вар-
то, як на мене, визнати, що обговорення цих спірних питань
ледве чи може привести до християнства людину зі сторони.
Дискутуючи усно чи письмово про ці питання, ми радше взага-
лі відштовхнемо таку людину від думки долучитися до будь-якої
християнської спільноти, ніж привабимо до своєї. Поділи, що
існують між нами, слід обговорювати тільки в колі людей, які
вже прийшли до віри в те, що є лиш один Бог і що Ісус Хрис-
тос – Його єдиний Син. Зрештою, маю враження, що авторів,
які переймалися цими суперечливими питаннями, значно біль-
ше, ніж тих, хто піднімав голос на захист “просто” християн-
ства, як його називає Бакстер1; до того ж перші явно таланови-
тіші за других. Та царина, де я, схоже, міг послужити найкра-
ще, найсильніше власне такого служіння й потребувала. Ціл-
ком природно, отже, що саме в цьому напрямку я й вирушив.

1 Річард Бакстер (1615-1691) – відомий англійський богослов-пури­
танин і громадський діяч (прим. перекладача).
6

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

Наскільки пригадую, я керувався лише цими мотивами,
тож тепер мені дуже хотілося би, щоб моє мовчання стосов-­
но певних спірних питань не спонукало читачів вигадувати
казна-що.

Наприклад, таке мовчання зовсім не обов’язково озна-
чає, що сам я сиджу і чекаю, звідки подме вітер. Утім, інколи
це й справді так. У християн деколи виникають запитання, на
які, гадаю, нам ніхто не дасть відповіді. Трапляються й запи-
тання, відповіді на які я навряд чи коли-небудь дізнаюся; якби
я таки їх озвучив, ба навіть у кращому світі, то, наскільки
розумію, скоріш за все отримав би відповідь, яку вже почув
був колись інший, набагато величніший запитувач: “Яке тобі
до того діло? Ти йди за мною”. Існують, одначе, й запитання ін-
шого штибу, щодо яких я займаю цілковито чітку й однознач-
ну позицію, проте і їх обходжу стороною. Адже пишу не з ме-
тою викласти тут основи того, що міг би назвати “своєю ре-
лігією”, а щоб окреслити сутність “просто” християнства; во­-
но ж таке, яке є, і було таким задовго до мого народження,
подобається мені це чи ні.

Дехто робить необґрунтовані висновки на підставі того,
що про Пресвяту Діву Марію я згадую лише там, де говорю про
непорочне зачаття і народження Христа. Але ж причина цього
очевидна, хіба ні? Сказати більше означало б ступити на хист-
кий ґрунт вельми суперечливих тверджень. А тим часом жод-
не інше питання, що викликає суперечки між християнами,
не вимагає такого делікатного підходу, як це. Римо-католики
обстоюю­ ть властиві своїй Церкві уявлення, пов’язані з цим пи-
танням, не лише зі звичним запалом, характерним для всіх щи-
рих релігійних вірувань, але й – і це абсолютно природно –
з тією особливою і, сказати б, лицарською чутливістю, яка про-
ймає чоловіка, коли на кону – честь його матері або коханої.
Тож дуже складно висловити відмінні від їхніх погляди і вод-
ночас не постати в їхніх очах нечемою або навіть єретиком.
І навпаки, притаманні протестантам протилежні переконан-
ня з цього приводу викликають почуття, які сягають своїм ко-

7

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

рінням самих основ монотеїзму. У радикальних протестантів
з’явл­ яється враження, ніби під загрозою опиняється відмін-
ність між Творцем і творінням (хай яким святим), а отже, зно-
ву підносить голову політеїзм. Тому достоту важко висловлю-
вати незгоду з їхньою позицією так, щоб вони не почали вважа-
ти вас кимось іще гіршим за єретика – язичником. Якщо якась
тема й може погубити книжку про сутність християнства і ви-
литися для тих, хто ще не вірить, що Син Діви – Бог, у цілкови-
то даремне читання, то це, безперечно, якраз вона і є.

Доволі дивно, але моє мовчання щодо дискусійних пи-
тань навіть не дасть вам змоги зробити певні висновки сто-
совно того, вважаю я ці питання важливими чи ні. Бо ж це вже
само по собі – одне із цих спірних питань. Один із пунктів,
щодо яких християни ніяк не можуть порозумітися, торкається
того, чи важливі всі ці непорозуміння. Коли між двома христи-
янами різних віросповідань зав’язується суперечка, то зазви-
чай один із них невдовзі запитує, чи питання, про яке вони
сперечаються, справді таке вже важливе, а інший відпо­відає:
“Важливе? Таж у ньому вся суть!”.

Усе це сказано лише для того, щоб пояснити, яку саме
книжку я намагався написати, а зовсім не з метою приховати
свої переконання або уникнути відповідальности за них. Вони,
як я вже сказав вище, жодної таємниці не становлять. Цитуючи
дядька Тобі2, «усе це є у молитовнику».

Існувала, звісно, небезпека, що під виглядом християн-
ства як такого я міг описати щось притаманне лише Англікан-
ській Церкві або (ще гірше) мені самому. Уберегтися від цього
я спробував, надіславши первісну версію текстів, об’єднаних
тут у другу книгу, чотирьом священнослужителям (з Англікан-
ської, Методистської, Пресвітеріянської та Римо-Католицької
Церков) і попросивши їх поділитися зі мною своїми критич­
ними відгуками. Методист вважав, що я недостатньо уваги

2 Дядько Тобі – персонаж опублікованого у 1759-1767 рр. роману
англійського письменника Лоренса Стерна «Життя і думки Тристрама
8 Шенді, джентльмена» (прим. перекладача).

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

присвятив вірі, а римо-католик – що я задалеко зайшов у пи-
танні порівняльної неістотности теорій, які пояснюють відкуп­
лення. В усьому іншому ми п’ятеро дійшли згоди. Решту книг
я так уже не перевіряв, бо навіть якби християни сприйма-­
ли їх по-різному, то були б уже відмінності між окремими ін-
дивідами або теоретичними школами, а не між віроспові­-
даннями.

Наскільки можна судити з відгуків та численних листів,
які я отримав, ця книжка, хоч і недосконала, либонь, з інших
поглядів, виявилася успішною принаймні в одному: показа-
ла сутність узгодженого, загальноприйнятого чи стрижневого
християнства, просто християнства, як воно є. Тож вона, мож-
ливо, бодай трохи допоможе подолати бачення, згідно з яким,
оминаючи всі спірні питання, ми врешті-решт залишимо лише
таку собі розмиту і безкровну С. Х. В. (себто святу християн-
ську віру). Насправді ця С. Х. В. виявляється не тільки пози­-
тивною, але й до болю пронизливою; між нею й усіма нехрис­
тиянськими віруваннями зяє прірва, незрівнянно глибша за
геть усі, навіть найгірші поділи всередині християнства. Якщо
я й не доклався безпосередньо до справи возз’єднання, то,
може, хоча б пролив світло на те, чому ми маємо возз’єдна­
тися. З легендарною odium theologicum («богословська нена-
висть» – прим. ред.) з боку переконаних представників інших
спільнот я, правда, стикався нечасто. Ворожість виявляли пе-
реважно ті, хто перебуває ближче до меж, як у Англіканській
Церкві, так і поза нею, тобто люди, не надто схильні до послу-
ху приписам будь-якого віросповідання. Цей факт видається
мені напрочуд втішним. Адже саме в осередді кожної спільно-
ти, де збираються найвідданіші її діти, найсильніше відчуваєть-
ся близькість з іншими – близькість якщо не доктринальна, то
вже точно духовна. І це дає змогу припустити, що в центрі кож-
ної такої спільноти перебуває щось чи, радше, хтось – Той, хто
всупереч усім розбіжностям у віруваннях, усім відмінностям
у темпераменті, усім спогадам про взаємне переслідування,
говорить одним голосом.

9

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

Ось, властиво, й усе, що я хотів би сказати з приводу
того, про що промовчав, говорячи про віровчення. У третій
книзі, де йдеться про мораль, я також оминув деякі теми, про-
те вже з іншої причини. Ще з часів Першої світової війни, коли
я служив у піхоті, мене неабияк дратують люди, які, сидячи
собі у безпеці, у теплі й добрі, дають настанови тим, хто пере-
буває на лінії фронту. Як наслідок, я зовсім не схильний бага-
то розводитися про спокуси, яких не зазнавав сам. Ніхто, на
мою думку, не відчуває спокуси до всіх без винятку гріхів. Так
склалося, що імпульс, який перетворює людину на гравця, моїй
природі не притаманний; без сумніву, за це я розплачуюся від-
сутністю якогось доброго за своєю суттю імпульсу, надлишок
чи спотворення якого й спонукають нас до азартних ігор. Тому
я не почуваюся достатньо компетентним, аби давати поради
стосовно того, що у цій царині дозволено, а що – ні (якщо там
узагалі є щось дозволене, бо я не стверджуватиму, ніби мені
відомо бодай це). Також я не сказав нічого про контроль на­
роджуваности. Я – не жінка, ба навіть не одружений чоловік
і не священик. Тому й не вважаю доречним для себе дотриму-
ватися якоїсь твердої лінії щодо питання, пов’язаного з болем,
небезпеками і витратами, на які сам я не наражаюся; поза тим,
я не маю жодних пастирських обов’язків, з огляду на які мусив
би так вчинити.

Значно вагоміші заперечення може викликати – так,
зрештою, і сталося – уживання слова “християнин” на озна-
чення того, хто приймає спільні для всіх доктрини християн-
ства. Мене запитують: «Хто ви такий, щоб визначати, хто хрис-
тиянин, а хто – ні?» або «Хіба не може багато хто, неспромож-
ний повірити у ці доктрини, бути все ж істиннішим христия-
нином, значно ближчим до духу Христа, ніж деякі з тих, хто
в ці доктрини вірить?». Що ж, у певному сенсі це дуже пра-
вильне, дуже милосердне, дуже духовне, дуже чуйне запере-
чення. Йому властиві геть усі позитивні якості, за винятком
однієї: користи з нього жодної. Використовувати мову так, як
вимагають ті, хто висуває подібні застороги, просто не мож-

10

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

на, якщо ми, звісно, хочемо уникнути катастрофи. Спробую
пояснити це, навівши історію іншого, зовсім не такого важли-
вого слова.

Отже, в англійській мові слово “джентльмен” первіс-
но вживалося для означення людини, яка мала чітко окрес-
лені речі: герб і земельну власність. Коли когось називали
“джентльменом”, то це був не комплімент, а лише констата-
ція факту. Повідомивши, що хтось – не “джентльмен”, ви ні-
кого не образили б, а просто навели б певну інформацію. У
ті часи у словах про те, що Джон – брехун і джентльмен, су-
перечности було не більше, ніж якби вже у наш час якогось
Джеймса назвали дурнем і магістром гуманітарних наук. Та
згодом з’явилися люди, які сказали (сказали абсолютно пра-
вильно, милосердно, духовно і чуйно, проте не принісши цими
словами ані дрібки користи): “Послухайте, але ж найважливі-
ше у джентльмена – це, звісно, не герб і не земля, а поведін-
ка? Тому, звісно, справжній джентльмен – це той, хто пово-
диться як джентльмен, правда ж? Значить, от Едвард у цьому
сенсі, звісно, заслуговує зватися джентльменом значно більше,
ніж Джон?”. Ті, хто так говорив, не мали на думці нічого лихо-
го. Бути шляхетним, люб’язним і відважним, звичайно, набага-
то краще, ніж мати якийсь там герб. Але це не одне й те саме.
Щобільше, це не те, щодо чого всі відразу дійдуть згоди. Назва-
ти когось “джентльменом” у цьому новому, витонченому сенсі
означає, по суті, не надати про нього певних відомостей, а по-
хвалити його; бо ж заперечивши, що він “джентльмен”, ви про-
сто його образите. Коли слово втрачає описову функцію і пе-
ретворюється на засіб похвали, то перестає містити інформа-
цію і свідчить уже тільки про ставлення мовця. (“Добрий” обід
– це обід, який припав до смаку тому, хто його спожив.) Після
того, як слово “джентльмен” одухотворили й очистили від дав-
нього грубого, проте об’єктивного сенсу, воно ледве чи озна-
чає щось більше за те, що той, про кого мова, до вподоби тому,
хто говорить. Як наслідок, пуття зі слова “джентльмен” у наш
час жодного. Ми й так уже мали чимало слів, щоб виражати

11

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

схвал­ ення, тож для цієї мети його не потребували; водночас,
якщо комусь заманеться скористатися ним у давньому значенні
(скажімо, в історичній праці), то без належного пояснення цьо-
го вже не зробиш. У певному сенсі це слово просто зіпсували.

Отже, якщо ми дозволимо людям одухотворяти й очи­
щати від домішок (самі вони, ймовірно, сказали б: “поглиб-­
лювати”) значення слова “християнин”, то дуже скоро воно
теж перестане приносити будь-яку користь. Насамперед самі
християни не зможуть більше ні до кого його застосувати. Не
нам визначати, хто, у найглибшому розумінні, близький або
не близький до духу Христа. Читати в людських серцях ми
не здатні. Судити ми не можемо; зрештою, це нам і заборо-
нено. Стверджувати, що хтось є (або ж не є) християнином
у такому-от “поглибленому” сенсі цього слова було б з нашо-
го боку страшенно зарозуміло. Зі слова, яке неможливо засто-
совувати, багато не візьмеш, це очевидно. Що ж до тих, хто не
вірить, то вони якраз це слово радо використовуватимуть
власне у його новому значенні. В їхніх вустах воно перетво-
риться на звичайнісінький засіб для вираження похвали. На­
зиваючи когось “християнином”, вони матимуть на думці тіль-
ки те, що вважають його доброю людиною. Але такий спосіб
використання слова мову не збагатить, адже маємо вже слово
“добрий”. Тим часом слово “християнин” зіпсується і вже не
годитиметься для жодної справді корисної мети, якій могло б
слугувати.

Тому-то варто все ж дотримуватися його первісного,
очев­ идного значення. Уперше “християнами” назвали в Ан­
тіохії “учнів”, тобто людей, які прийняли вчення апостолів
(Ді. 11, 26). Немає жодних свідчень, що вказану назву застосо­
вували тільки до тих, хто зумів почерпнути з цього вчення
якомога більше для себе. Так само не поширювалася вона ли­-
ше на тих, хто у певний удосконалений, духовний, внутрішній
спосіб виявився “значно ближчим до духу Христа”, ніж най­
останніші з-поміж учнів апостолів. Це питання ніяк не пов’я­
зане з богослов’ям чи мораллю. Йдеться лише про слововжи-

12

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

ток, завдяки якому всім зрозуміло, про що мова. Коли життя
того, хто прийняв християнське вчення, цього вчення не гід-­
не, то набагато правильніше і зрозуміліше буде сказати, що
це поганий християнин, аніж стверджувати, що це взагалі не
християнин.

Сподіваюся, жоден читач не дійде висновку, що “прос­
то” християнство пропонується тут як така собі альтернатива
існуючим віросповіданням – так, наче можна віддати пере-­
вагу йому, а не, приміром, вченню конгрегаціоналістів, грець-
кому православ’ю чи будь-якому іншому християнському ві-
росповіданню. Скоріше його можна порівняти з передпокоєм,
звідки можна відчинити двері до кількох кімнат. Якщо мені по-
щастить привести когось до цього передпокою, я вважатиму,
що досягнув мети, яку ставив перед собою. Проте вогонь у ка-
міні, крісла і накритий стіл знайдемо не у передпокої, а лиш
у тих кімнатах. Властиво, той передпокій – це місце, де можна
зачекати, з’ясовуючи тим часом, що далі там, за дверима; для
життя воно не годиться. Щоб оселитися надовго, краще піді-
йде, гадаю, навіть найгірша зі суміжних кімнат (хоч яка з них
то могла б бути). Правда, декому, можливо, доведеться почека-
ти трохи у передпокої, тоді як інші майже не потребують часу,
щоб збагнути, у які двері мають постукати. Чому існує така
відмінність, я не знаю, але впевнений, що Бог нікого не зму-
шував би чекати, якби не вважав, що це тій людині лише на ко-
ристь. Коли ж ви зрештою таки потрапите до призначеної для
вас кімнати, то побачите, що довге очікування й справді дало
добрі наслідки, яких інакше ви просто не отримали б. Важли-
во, одначе, ставитися до цього періоду власне як до чекання,
а не як до таборування. Треба й далі молитися про просвітлен-
ня; і, звісно, навіть перебуваючи ще у передпокої, намагатися
дотримуватися правил, спільних для цілого дому. Насамперед
же – запитувати, які двері для вас істинні, а не вибирати ті,
які найбільше сподобаються своєю обшивкою чи пофарбуван-
ням. Висловлюючись простіше, запитання має звучати не «Чи
мені до вподоби це служіння?», – а так: «Це вчення правильне?

13

ПЕРЕДМОВА
ДО БРИТАНСЬКОГО ВИДАННЯ 1952 р.

Тут живе святість? Чи спонукає мене до цього сумління? Неба-
жання постукати у ці двері викликане гордістю? А може, про-
сто моїм смаком або неприязню до цього конкретного сторо-
жа при дверях?»

Увійшовши до своєї кімнати, збережіть добре ставлення
як до тих, хто постукав в інші двері, так і до тих, хто ще у пе-
редпокої. Якщо вони помиляються, то ваші молитви потрібні
їм тим більше; якщо ж то ваші вороги, то молитися за них ви
зобов’язані. Це одне з чинних для цілого дому правил.

КНИГА ПЕРША

ПРАВИЛЬНЕ
І НЕПРАВИЛЬНЕ
ЯК КЛЮЧ
ДО РОЗУМІННЯ
CЕНСУ ВСЕСВІТУ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ЗАКОН
ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ

Кожному з нас траплялося чути, як люди сварять-
ся між собою. Іноді це звучить кумедно, іноді –
просто неприємно; але хай там як, а я переко-
наний: послухавши, що саме кажуть у таких ситуаціях, мож-
на з’ясувати дещо вельми важливе. Кажуть же тоді приблизно
таке: “А якби з тобою так повелися, то ти якої б заспівав, га? –
Це моє місце, я перший прийшов. – Дай йому спокій, він тобі
нічого не зробив. – Чого лізеш поперед батька в пекло? – По-
ділися зі мною помаранчею, я ж із тобою ділився. – Ну ж бо,
ти обіцяв”. Фрази такого штибу щодня кажуть усі – як освіче-
ні, так і неосвічені, як діти, так і дорослі.
Мені тут цікаво ось що: той, хто говорить подібні слова,
не просто повідомляє, що поведінка іншого йому не до вподо-
би. Він посилається на певний стандарт поведінки, з яким мав
би бути обізнаний і співрозмовник. А співрозмовник украй
рідко відповідає: «Йди до біса зі своїми стандартами!». Нато-
мість завжди намагається показати: насправді його поведін-
ка врозріз зі стандартом не йде, а якщо й іде, то це можна ви-
правдати тими чи іншими особливими обставинами. Він удає,
ніби якраз у цій-от конкретній ситуації існує якась виняткова
причина, через яку той, хто прийшов перший, має своїм міс-
цем поступитися; твердить, що з ним помаранчею поділилися
за зовсім інших умов; заявляє, що з певних причин дотримува-
тися своєї обіцянки тепер не мусить. Створюється стійке вра-
ження, наче обидві сторони мають на думці щось на взірець за-
кону, або ж правила чесної гри, пристойної поведінки, мора-
лі чи як там іще його можна назвати, щодо якого сягнули згоди

16

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ЗАКОН ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ

раніше. Так воно і є насправді. Якби це було не так, вони мог­-
ли б, звісно, побитися між собою, ніби тварини, але свари-­
тися в людському розумінні цього слова не зуміли б. Адже
сварка – це, по суті, намагання довести, що інший поводить-­
ся неправильно. Якби між нами не існувало своєрідної угоди
стосовно того, що таке правильно і що таке неправильно, це
намагання не мало б сенсу; схожим чином не було б сенсу
казати, що футболіст на полі вчинив порушення, якби не іс-
нувало певної згоди щодо правил, за якими грають у футбол.
Такий-от закон чи правило, яке визначає, що правильно, а що –
неправильно, називався колись “законом природи”. Говорячи
про закони природи сьогодні, ми здебільшого маємо на дум-
ці щось таке, як земне тяжіння, спадковість чи закони хімії. Та
коли мислителі прадавніх часів назвали закон про правильне
і неправильне “законом природи”, то насправді мали на думці
закон природи людської. Як над усіма фізичними тілами пан­ ує
закон земного тяжіння, а над усіма живими організмами – бі-
ологічні закони, вважали вони, так само має існувати й закон
для істоти, званої людиною, – з тією великою різницею, що фі-
зичне тіло не здатне обирати, підлягати йому закону земного
тяжіння чи ні, а от людина має право вибору: коритися закону
людської природи або його порушувати.

Можна поглянути на це й під іншим кутом. Щомиті кож-
на людина підлягає дії кількох різних законів, але тільки одним
може знехтувати. Як фізичне тіло, вона зазнає впливу земного
тяжіння і не зважати на нього не здатна: якщо залишити її без
підтримки у повітрі, то права вибору – падати чи не падати –
у неї буде не більше, ніж у каменя. Як живий організм, вона
підпадає під дію різних біологічних законів й ігнорувати їх
може не більше, ніж тварина. Отже, людина не спроможна пе-
реступати ті закони, які розділяє з іншими тілами й організма-
ми; ті ж закони, які притаманні лише людській природі, закони,
які не поширюються ні на тварин, ні на рослини, ні на неор-
ганічні тіла, – тільки ці закони людина може знехтувати, якщо
прийме таке рішення.

17

КНИГА ПЕРША
ПРАВИЛЬНЕ І НЕПРАВИЛЬНЕ ЯК КЛЮЧ ДО РОЗУМІННЯ CЕНСУ ВСЕСВІТУ

Законом природи цей закон назвали тому, що люди вва-
жали, ніби кожен обізнаний із ним від природи, тож спеціяль-
но навчати цьому закону нікого не треба. Водночас ніхто не
думав, звісно, що не трапиться десь-колись одного чи двох ін-
дивідів, які його не знають; так само можна натрапити іноді на
дальтоніків і на тих, хто не має музичного слуху. Проте, якщо
брати людство в цілому, вважали вони, то людське поняття про
пристойну чи належну поведінку очевидне для кожного. І, як
на мене, мали рацію. Адже інакше все те, що ми кажемо, на-
приклад, про війну, просто не мало б сенсу. Справді, який був
би сенс казати, що ворог чинить неправильно, якби не існу-
вало того, що правильно? Нацисти у глибині душі знали це так
само добре, як ми, і власне цим знанням мали б керуватися.
Якби вони не мали жодного уявлення про те, що таке правиль-
но, то нам, можливо, все одно довелося би з ними воювати,
але звинувачувати їх у цій війні можна було б тоді не більше,
ніж у “не такому” кольорі волосся.

Дехто, наскільки мені відомо, стверджує, що ідея про за-
кон природи, або ж належну поведінку – безпідставна, бо для
різних цивілізацій і різних епох характерні зовсім різні систе-
ми моральних цінностей.

Та це не так. Погляди на мораль справді розходилися,
проте цілковитої відмінности між ними не існувало ніколи.
Якщо завдати собі клопоту порівняти моральне вчення, скажі-
мо, давніх єгиптян, вавилонян, індійців, китайців, греків і рим-
лян, то схожість цих учень між собою і їхня близькість нам
справді вражає. Деякі докази на користь цього я узагальнив
у додатку до іншої своєї книжки – «Людина скасовується»; тут
же, думаю, вистачить попросити читача замислитися над тим,
у чому полягала б така абсолютно інша мораль. Уявіть собі
країну, де захоплювалися б тими, хто накивав п’ятами з поля
бою, або пишалися б, обвівши навколо пальця всіх, хто вчинив
нам найбільше добра. Ще можна уявити край, де два додати
два буде п’ять. У поглядах на те, де слід виявляти якомога мен-
ше себелюбства – у стосунках із рідними, зі співвітчизниками

18

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ЗАКОН ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ

чи взагалі з усіма, – люди різнилися. Але завжди погоджува-
лися, що ставити на чільне місце самого себе не годиться.
Захопл­ ення себелюбство не викликало ніколи. Різнилися люди
й у ставленні до того, скількох дружин треба мати – одну чи чо-
тирьох. Але завжди погоджувалися, що брати кожну жінку, яка
впала в око, не можна.

Та найцікавіше ось що: коли б вам не трапилася люди-
на, яка твердитиме, що не вірить у реальність правильного
і неправильного, не мине й хвилини, як та ж таки людина апе-
люватиме до того, що сама допіру заперечувала. Вона може
не дотримати обіцянки, яку вам дала, але якщо ви спробуєте
самі порушити свою обіцянку, то й оком не встигнете змиг-
нути, як почуєте скарги на те, що це, мовляв, несправедливо.
Представники певної держави можуть заявляти, що договори
нічого не варті, і тут-таки самі собі суперечать, кажучи, що
договір, який вони мають намір порушити, – несправедливий.
Але ж якщо договори нічого не варті, а чогось такого як пра-
вильне і неправильне – інакше кажучи, закону природи – не іс-
нує, то яка різниця, справедливий той договір чи несправед-
ливий? Ніхто ж не тягнув їх за язик і не змушував показувати,
що, всупереч усім словам, закон природи відомий їм так само,
як і всім решта.

Отже, доведеться-таки нам, схоже, повірити в реальність
існування правильного і неправильного. Звісно, визначаючи,
що правильно, а що – ні, люди коли-не-коли й помиляться, як
помиляються, скажімо, у додаванні й відніманні чисел, але так
чи інак поняття про правильне і неправильне залежить від сма-
ку і поглядів людини не більше, ніж таблиця множення. Тепер,
коли ми дійшли щодо цього згоди, я перейду до наступного пи-
тання. А суть його така: ніхто з нас по-справжньому закону
природи не дотримується. Якщо серед вас є люди, які готові
з цим посперечатися і вважають себе винятком, я хотів би пе-
ред ними вибачитися. Проте краще їм почитати якусь іншу
книжку, бо все, про що я тут говоритиму, їх жодною мірою не
стосується.

19

КНИГА ПЕРША
ПРАВИЛЬНЕ І НЕПРАВИЛЬНЕ ЯК КЛЮЧ ДО РОЗУМІННЯ CЕНСУ ВСЕСВІТУ

Ми ж повернемося до тих, хто залишився, тобто до зви-
чайних людських істот; сподіваюся, ви зрозумієте мене пра-
вильно. Я тут не проповідую і, Богу відомо, не намагаюся вда-
вати, ніби сам кращий за інших. Мені йдеться лише про те, щоб
привернути увагу читачів до такого факту: цього року, або цьо-
го місяця, або, найімовірніше, сьогодні ми не зуміли поводи-
тися так, як самі очікуємо від інших. Цьому може бути скільки
завгодно найрізноманітніших виправдань. У той день, коли ви
так несправедливо вчинили з дітьми, ви були страшенно втом-
лені. Та не зовсім чиста грошова оборудка – про неї ви вже
майже й забули – підвернулася під руку, коли в кишені у вас гу-
ляв вітер. А те, що ви пообіцяли такому-то давньому прияте-
лю й так і не зробили – ну, якби ви знали тоді, скільки клопо-
тів звалиться вам на голову, то ніколи нічого подібного не обі-
цяли б. Що ж до того, як ви поводитеся з дружиною (чолові-
ком) чи з сестрою (братом), то якби я тільки знав, які вони де-
коли набридливі, то й не дивувався б… та й хто я в біса такий,
врешті-решт? Я – такий самий. Себто, мені й самому не вдаєть-
ся дотримуватися закону природи як слід, а коли хтось звертає
на це мою увагу, то в голові у мене за мить уже аж роїться від
усіляких пояснень і виправдань. Зараз, одначе, річ не в тім, на-
скільки обґрунтовані всі ці пояснення і виправдання. Суть на-
томість у тому, що вони є ще одним доказом того, наскільки
глибоко ми віримо у закон природи, подобається нам це чи ні.
Бо ж якби ми не вірили у належну поведінку, то навряд чи так
переймалися би, намагаючись виправдатися і пояснити, чому
не поводилися належно, хіба ж ні? Правда ж така: ми віримо
у порядність так сильно і відчуваємо на собі такий тиск цьо-
го закону, що просто не спроможні знести самого факту його
порушення зі свого боку, а тому відповідальности намагаємо-
ся уникнути. Адже ви неодмінно помітите, що всі ці відчай­-
душні спроби пояснити і виправдати стосуються лише тих ви-
падків, коли неналежно поводимося ми самі. Тільки поганий
настрій ми кладемо на карб утомі, тривозі чи голоду; добрий
настрій натомість приписуємо собі.

20

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ЗАКОН ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ

Власне ці два пункти я й хотів озвучити. Перше: по всій
земній кулі людям притаманна така-от цікава ідея про те, що
вони мають поводитися певним чином, і позбутися цієї дум-
ки дійсно годі. Друге: насправді люди так не поводяться. Із за-
коном природи вони обізнані – і його порушують. На цих двох
фактах ґрунтується все наше осмислення самих себе й усесві-
ту, в якому ми живемо.

Зміст

КНИГА ПЕРША
ПРАВИЛЬНЕ І НЕПРАВИЛЬНЕ ЯК КЛЮЧ
ДО РОЗУМІННЯ CЕНСУ ВСЕСВІТУ...................................... 15
Розділ перший. ЗАКОН ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ.......................... 16
Розділ другий. КІЛЬКА ЗАПЕРЕЧЕНЬ........................................... 22
Розділ третій. РЕАЛЬНІСТЬ ЗАКОНУ........................................... 28
Розділ четвертий. ЩО СТОЇТЬ ЗА ЗАКОНОМ............................. 33
Розділ п’ятий. У НАС Є ПІДСТАВИ ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ....... 39

КНИГА ДРУГА
У ЩО ВІРЯТЬ ХРИСТИЯНИ.................................................... 45
Розділ перший. КОНКУРУЮЧІ ПОНЯТТЯ ПРО БОГА................ 46
Розділ другий. ВТОРГНЕННЯ....................................................... 50
Розділ третій. ПРИГОЛОМШЛИВА АЛЬТЕРНАТИВА.................. 56
Розділ четвертий. ДОСКОНАЛИЙ ПОКУТНИК.......................... 62
Розділ п’ятий. ПРАКТИЧНИЙ ВИСНОВОК................................ 68

КНИГА ТРЕТЯ
ХРИСТИЯНСЬКА ПОВЕДІНКА............................................... 75
Розділ перший. ТРИ АСПЕКТИ МОРАЛЬНОСТИ........................ 76
Розділ другий. “КАРДИНАЛЬНІ” ЧЕСНОТИ................................ 82
Розділ третій. СУСПІЛЬНА МОРАЛЬ........................................... 87
Розділ четвертий. МОРАЛЬНІСТЬ І ПСИХОАНАЛІЗ................... 93
Розділ п’ятий. СТАТЕВА МОРАЛЬНІСТЬ...................................... 99
Розділ шостий. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ШЛЮБ............................... 108
Розділ сьомий. ПРОЩЕННЯ.......................................................118
Розділ восьмий. ВЕЛИКИЙ ГРІХ................................................ 124
Розділ дев’ятий. ЛЮБОВ............................................................ 132
Розділ десятий. НАДІЯ............................................................... 136
Розділ одинадцятий. ВІРА (І)....................................................... 140
Розділ дванадцятий. ВІРА (ІІ)...................................................... 146

222


Зміст

КНИГА ЧЕТВЕРТА
ПОЗА МЕЖАМИ ОСОБИСТОСТИ,
АБО Ж ПЕРШІ КРОКИ В УЧЕННІ ПРО ТРІЙЦЮ............. 153
Розділ перший. СТВОРЕННЯ І НАРОДЖЕННЯ......................... 154
Розділ другий. БОГ У ТРЬОХ ОСОБАХ..................................... 161
Розділ третій. ЧАС І ПОЗА ЧАСОМ.......................................... 167
Розділ четвертий. КОРИСНА ІНФЕКЦІЯ................................... 172
Розділ п’ятий. УПЕРТІ ІГРАШКОВІ СОЛДАТИКИ...................... 177
Розділ шостий. ДВІ ЗАУВАГИ..................................................... 181
Розділ сьомий. “УЯВІМО, НІБИ…”............................................ 185
Розділ восьмий. БУТИ ХРИСТИЯНИНОМ – ЦЕ ВАЖКО

ЧИ ЛЕГКО?........................................................................... 192
Розділ дев’ятий. ПІДРАХУЙМО ВИДАТКИ................................ 198
Розділ десятий. ДОБРІ ЛЮДИ ЧИ НОВА ЛЮДИНА?............... 203
Розділ одинадцятий. НОВА ЛЮДИНА....................................... 213