2246 Kovch Chomu nashi utikaut - DEMO

ЧОМУ НАШІ
ВІД НАС
УТІКАЮТЬ



Омелян Ковч

Видання друге,
виправлене

Львів
Видавництво “СВІЧАДО”
2019

3

УДК 271.4-53/-56
К 56

Ковч Омелян
К 56 Чому наші від нас утікають? / Омелян Ковч. – вид.
2-ге, випр. – Львів : Свічадо, 2019. – с.128.
ISBN 978-966-938-293-1

Праця о. Омеляна Ковча “Чому наші від нас утікають?”
вийшла друком у 1932 році. У 2008 році видавництво “Свічадо”
перевидало її без жодних змін, а у 2019 р., до 135-річчя з дня на-
родження блаженного священномученика, праведника України,
покровителя душпастирів УГКЦ, пропонуємо нове, осучаснене
видання його книжки.

Блаженний о. Омелян Ковч розмірковує у своїй праці над
тим, чому греко-католики полишають свою рідну Церкву та
приєднуються до Латинської чи інших Церков. Він відважно
й відверто пише про проблеми, які були на той час у греко-ка-
толицькій Церкві. Безумовно, ці роздуми – плід свого часу, але
вони цінні не лише як свідчення тієї епохи та ілюстрація цер-
ковного життя українських греко-католиків першої половини
ХХ століття. Це – приклад щирого вболівання самовідданого
душпастиря за довірене йому духовне стадо.

УДК 271.4-53/-56

ISBN 978-966-938-293-1 © Видавництво “Свічадо”,
художнє оформлення, 2019

ЗМІСТ
Вступ .................................................................................... 7
Три замітки.......................................................................... 27

І ЧАСТИНА. ОБРЯД
І. Мова................................................................................... 29
ІІ. Азбука.............................................................................. 40
ІІІ. Спів................................................................................. 41
IV. Богослуження................................................................ 49
V. Церемонії......................................................................... 54
VІ. Утвар............................................................................... 69
VІІ. Відпусти........................................................................ 78

ІІ ЧАСТИНА. ДУХОВЕНСТВО
І. Виховання......................................................................... 83
ІІ. Жонатий стан духовенства......................................... 86
ІІІ. Джерела доходів........................................................... 99
IV. Інші причини, що підривають повагу

духовенства .................................................................. 103
V. Участь духовенства в народній роботі..................... 107
VІ. Церковні братства....................................................... 112
VІІ. Сповідальниця й проповідальниця....................... 115



ВСТУП
Омелян Ковч (1884-1944) – нащадок галицького свя-
щеничого роду, який формувався впродовж двох сто-
літь. Священиком був його батько, о. Григорій, одру-
жений із дочкою священика, усі три Омелянові сестри
стали священичими дружинами. Сам о. Омелян був
одружений з Марією, дочкою о. Володислава Добрян-
ського. Ковчі мали шестеро дітей – двоє синів, Сергій
та Мирон, продовжили священичу традицію предків.
о. Омелян усім своїм життям засвідчив, що священик
покликаний на висоту святости, це важкий виклик, але
й гарна перспектива для чергових поколінь священиків.
Народився Омелян Ковч 20 серпня 1884 року в гу­
цульському містечку Космач (сучасна Івано-Франків-
щина). Філософсько-богословські студії закінчив у Римі.
Був висвячений на священика і у 1912 році зголосився до
місійної праці серед українців у Боснії. Після чотирьох
років служіння повернувся в Галичину. У 1919 році отри-
мав декрет на військового капелана Української Галиць-
кої Армії. Зі спогадів свідків відомо, що він полагоджу-
вав конфліктні справи, духовно підтримував хворих. Під
кінець своєї капеланської служби захворів на тиф.
У 1922 році був призначений парохом у містечко Пе-
ремишляни, яке нараховувало близько 5 тисяч мешкан-
ців, з яких 3 тисячі складали євреї, по 1 тисячі – українці
та поляки. З самого початку заангажувався до різносто-
ронньої суспільної діяльности. Був ініціятором низки
заходів культурно-освітнього характеру, підтримував
кооперативний рух. Динамічна релігійно-суспільна ді-
яльність викликала занепокоєння у представників міс-
цевої адміністрації у Перемишлянах. Тільки протягом
1925-1934 років у помешканні Ковчів було проведено

7

40 обшуків. Це означало, що раз у три місяці поліція
проводила контроль у домі священика, з яких половина
закінчувалася його арештом та довшим чи коротшим
терміном ув’язнення в Унівському монастирі.

Коли в 1939 році велика частина польської людности
була арештована і вивезена в Сибір, а родини, які за-
лишилися у місті, перебували у надзвичайно важкому
матеріяльному становищі без мінімальних засобів для
існування, отець Ковч, бачачи цю ситуацію, активно
взявся організовувати допомогу. Мав він особливий та-
лант проповідника – умів говорити чітко, проникливо
і з особистим заангажуванням. Про плебанію, де меш-
кала родина Ковчів, яка нараховувала вісім осіб, у місті
говорили, що “над цим домом ангели літають”. Майже
завжди, окрім найближчих, там перебував хтось, хто
найбільше потребував допомоги.

Разом зі вступом гітлерівських військ у Перемишля-
ни у 1941 році розпочалася масове винищення єврей-
ського населення. Одного разу, коли єврейська громада
зібралася у синагозі на молитву, гестапівці приготували
для них смертельну пастку. Вони замкнули двері сина-
гоги і підпалили будівлю з людьми, які там перебували,
водночас оточивши її кордоном війська. Отець Омелян
разом з сином перебували у цей час вдома і зауважили
дим, який підносився з синагоги, а також почули роз-
пачливі людські крики. Тієї ж миті до плебанії вбігло
кілька осіб, благаючи про допомогу. “Батько без най-
меншого вагання вибіг з дому”, – згадував його син
Мирон. “Але що може порадити один чоловік у такій
безнадійній ситуації?”, – біжучи за батьком, думав собі
юнак. Однак отець Омелян вбіг у натовп біля синагоги
і переконливим голосом став по-німецьки кричати до
гестапівців, щоби залишили синагогу у спокої і відійш-
ли звідси. І сталася надзвичайна подія. Дезорієнтовані

8

гітлерівці сіли на свої мотоцикли і від’їхали на свій пост.
Ковч разом з іншими відкрив заблоковані важкою коло-
дою двері, вбіг до середини синагоги і почав витягувати
звідти напівпритомних людей. При цьому натрапив на
невисоку постать, яка вчепилася за його шию. Він підхо-
пив її і виніс назовні. Виявилося, що цією безборонною
особою був рабин м. Белз. Згодом, по війні, той шукав
отця Ковча, але на жаль, уже не зустрів його ніколи.

В єврейському середовищі Омелян Ковч втішався
великим авторитетом і довірою. Легковажачи засте-
реження окупаційної влади, він відвідував в гетто за-
суджених на смерть. Така нелояльна постава стосов-
но гітлерівської політики мусила врешті призвести
до арешту. У грудні 1942 року отець був ув’язнений у
львівський тюрмі на вул. Лонцького. Після допитів та
тортур на деякий час перестав володіти ногами. Однак
всупереч великому болю та терпінню, які переживав
через знущання над ним, на його обличчі, як оповідали
свідки, завжди виднілася привітна усмішка. Навіть бу-
дучи побитим, він, однак, спромагався потішати інших.
Родина та друзі докладали багатьох зусиль, щоби виз-
волити його з ув’язнення; до цих старань також долу-
чався митрополит Андрей Шептицький. Здавалося, що
визволення було вже близько. Вистачало тільки, щоби
о. Омелян Ковч письмово зобов’язався, що не буде уді-
ляти євреям жодної допомоги. Однак він не погодив-
ся написати такого свідчення. Після декількох місяців
перебування у Львові був переведений до концтабору
Майданек. Отримав номер 2399; цей номер, вибитий
на бляшці, зберігся в Музеї до сьогодні. Отця Омеляна
Ковча розмістили у 14 бараку III поля, який так само
стоїть на тому самому місці дотепер. Він загинув 25 бе-
резня 1944 року.

9

Подвижник сучасности
Омелян Ковч отримав добру інтелектуально-пасто-
ральну та богословсько-гомілетичну підготовку, яка
принесла плоди в його майбутній душпастирській та
суспільній діяльності. Зі самого початку проявляв го-
товність до місійної праці. Не лякали його душпастир-
ські виклики у Серниках-Горішніх, Боршеві, Переми-
шлянах, Коросні та в екстремальних умовах тюрми на
Лонцького чи концтабору Майданек. Своїм життям і
вчинками показав, що можна бути вірним християн-
ським та священичим ідеалам до самого кінця, до муче-
ницької смерти, яка його зустріла на 60-му році життя,
у місці терпіння і мучеництва багатьох тисяч людей.
Своє перебування у концтаборі Омелян Ковч вважав
місіонерством, там служив духовною потіхою, без ог-
ляду на національну та конфесійну належність, там від-
крив для себе нове поле душпастирської праці: правив
потаємно Літургію, сповідав, причащав і таким чином
творив фундаменти під майбутню діяльність підпільної
Церкви, яку в 1946 році у Львові тоталітарна та атеїс-
тична радянська влада примусово ліквідувала.
Життя та діяльність Омеляна Ковча є прикладом
нескореної гідности, людяности і наполегливої душпас­
тирської жертовної праці у найскрутніших обставинах,
а його далекоглядність та суворі принципи, викладені
у брошурі «Чому наші від нас утікають» (1932 р.), досі
можуть бути помічним інструментом для формування
нових поколінь священиків та сучасної стратегії роз-
витку УГКЦ під назвою «Жива парафія – місце зустрічі
з живим Христом». Блаженний Омелян Ковч може до-
помогти зрозуміти, якою мала би бути греко-католиць-
ка церква в сучасному світі, яким мало би бути свяще-
ниче покликання серед теперішніх викликів. Це покли-
кання – нести потіху найменшим та бути поруч з тими,

10

яких диктатура насильства або споживацтва ізолювала,
яких погорда та зверхність сильніших, успішніших за-
вели у біду та нужду, щоб саме їм голосити безмежну
доброту та любов Всевишнього. У своїх останніх листах
із концтабору Майданек Ковч торкається чогось, що є
найбільш фундаментальним, найбільш есенційним у
християнській та євангельській духовності. Він про-
сить молитися за творців ідеології ненависти до люди-
ни, чи то фашистської, чи то радянської, він промовляє
з нової, небесної перспективи – не земної, де звичайно
пробуємо вимірювати вину та кривду заподіяного зло-
чину. Він впродовж усього свого життя старався бути
духовною опорою для відкинутих, нужденних незалеж-
но від їхньої національности та віровизнання, для тих,
котрі досвідчили на собі погорди в часи розбурханих
амбіцій та пристрастей воєнного лихоліття, невинно
засуджених, покараних. У його баченні Церкви йдеться
про щось більше як саму структуру, йдеться про живу
та діяльну спільноту, яка безпосередньо і сильно пов’я-
зана із сьогоденням.

Ми бачимо, як на наших очах розгортаються конф­
лікти на політичній, релігійній і національній основі.
Ковч подає нам приклад ангельського погляду на люди-
ну, на міжлюдські, міжнаціональні, міжрелігійні відно-
сини. Будучи українським греко-католицьким свяще-
ником, він однаковою мірою був повний турботи до по-
ляків та до євреїв, які жили поруч. Своїм життям учив
автентичного, безкорисливого служіння, спертого на
пошані. Він умів виступати проти зловживання будь-
якої окупаційної влади, але умів теж засудити погані
вчинки своїх побратимів. Як місіонер, військовий капе-
лан, перемишлянський декан, парох церкви св. Мико-
лая, суспільно-культурний діяч, відданий душпастир,
людина сильної віри, великої мужности та непохитної

11

доброти, він донині нас захоплює і є прикладом служін-
ня Богові й ближньому.

Ковч з’являється як світло, яке світить з пекельної
темряви ідеології смерті, як сумління людськости, яке
кричить з безодні брехні, як ангел любови, який вихо-
дить з мовчазних попелів концтабору. До глибини душі
вражає його останнє послання, в якому він просить про
молитву за катів та злочинців, бажаючи таким чином
охоронити людство від отруєння ненавистю.


Жива парафія – відповідь на питання,
чому наші від нас утікають

Книжку «Чому наші від нас утікають?» о. Омелян
Ковч написав у 30-х роках минулого століття під час
ув’язнень, а у 1932 році вона вийшла друком за згодою
церковної влади. Тут можна знайти багато думок, які є
актуальними до нашого часу. У багатьох випадках мис-
лення автора є візіонерським та профетичним. Важли-
вість цієї публікації також в тому, що Ковч дуже сміли-
во і щиро аналізує життя греко-католицької Церкви на
початку ХХ століття. Актуальність його твору підсилює
факт, що 24 квітня 2009 року відбулось урочисте прого-
лошення блаженного Омеляна покровителем душпас-
тирів УГКЦ.

У цій праці блаженний роздумує над тим, чому в
першій половині ХХ ст. греко-католики покидали свою
Церкву. Він вказує на дві причини кризи та відходу з
Церкви: по-перше, це стан літургійно-обрядового жит-
тя і, по-друге, особистісний рівень духовенства. Відпо-
відно до цього побудована структура книжки, яка скла-
дається з двох частин: “Обряд” і “Духовенство”. Актуа-
лізуючи значення роздумів Ковча до сучасних обставин
та в контексті стратегії УГКЦ «Жива парафія  – місце
зустрічі з живим Христом», ми б могли змінити заго-

12

ловок книжки на: «Як учинити парафію живою спіль-
нотою – місцем зустрічі з живим Христом». Автор дуже
вболіває над фактом асиміляції вірних, а також дуже
шкодує, що про те явище говориться лише пошепки. На
його думку, цю тему треба широко обговорювати, щоб
знайти у відкритій дискусії шляхи виходу зі скрутного
становища. А у Церкві бракує сміливости, щоб «сказа-
ти собі правду в очі, – хоч і як гірку, та відважитись на
операцію, – хоч і як болючу». Ковч захищає красу візан-
тійського обряду і глибоко переконаний, що потрібно
берегти його оригінальність, але водночас вважає, що
його потрібно доповнювати елементами, які будуть ко-
рисні для вірних, а також усувати те, що застаріле або
перешкоджає вірним у розвитку їхнього духовного
життя.

У вступному слові «Три замітки» автор пояснює, що
спонукало його написати ці роздуми. Насамперед – це
бажання заохотити до відкритого обговорення та спіль-
них пошуків засобів, які б зупинили процес асиміляції
обрядово-церковної та національної, яка, на думку Ков-
ча, після Першої світової війни(1914-1918) набрала ве-
ликих масштабів. Отець не погоджується з думкою, що
причиною цього явища є лише зовнішні фактори, як-от:
політичний контекст чи байдужість, індиферентність і
незнання віруючих. На відхід від церкви впливають та-
кож внутрішньо-церковні чинники, які вимагають змі-
ни у підходах. Автор усвідомлює, що не всі приймуть
його думки, але сподівається, що представлені перед
читачами пояснення спонукають до пошуків виходу з
доволі непростого становища, в якому опинилися ок-
ремі церковні спільноти. У роздумах часто з’являється
співставлення двох обрядів – візантійсько-українсько-
го та латинського, – яке, згідно з задумом автора, має
на меті допомогти знайти те, що найцінніше мають у

13

собі ці дві древні традиції. Його намір – не вихвалюва-
ти або применшувати котрусь з них, а шукати способів
взаємного збагачення та доповнення, беручи до уваги
суспільно-політичний контекст Галичини, регіону вза-
ємовпливу східного і західного християнства. Омелян
Ковч усвідомлював потребу формування духовенства,
свідомого власної церковної, обрядової та національ-
ної ідентичности; священиків, які б вміли шанувати
свою рідну спадщину, не закривалися на інші традиції
і були готові долати негативні стереотипи, поширюю-
чи принципи доброго співжиття та співпраці. Таке спі-
віснування могло б стати свідченням єдности церков у
їх різноманітності й мало б вплив на закріплення хри-
стиянської ідентичности, виявленої у візантійській та
латинській традиціях. Ковч жодним чином не прагнув
впроваджувати до східного обряду неприродні, штуч-
ні елементи та практики ззовні. Йому ішлося про те,
щоб, зберігаючи оригінальність та автентичність візан-
тійського обряду, окремі частини цієї багатої традиції
адаптувати до потреб часу, використовуючи успішний
досвід та надбання, які приносять духовну користь.

Для блаженного Омеляна справа відкритої, щирої та
обґрунтованої дискусії у греко-католицьких церковних
колах про літургійні справи мала дуже важливе значен-
ня. Він не бачив перспективи в консервативному, фа-
натичному, закритому, агресивному, нетолерантному
ставленні до обрядових практик. Закликав усвідомлю-
вати і любити свою церковно-обрядову ідентичність, а
водночас – не боятися змін та цінувати надбання інших.

Для Ковча головним пріоритетом душастирського
служіння було духовне добро вірних, в якому традиція
літургійна виконувала допоміжну роль. Це стало дуже
актуальним в часі гонінь та переслідувань Церкви.
Тому блаженному не перешкоджали екстремальні умо-

14

ви тюрми на Лонцького чи в концтаборі у Майданеку,
де без зовнішньої обрядової атрибутики служив Літур-
гію, сповідав та молився разом з ув’язненими. Зрештою,
в нього був досвід військового капелана Української
Галицької Армії, де на фронті довелось вести духов-
ну священичу опіку в польових умовах. Омелян Ковч
був вимушений знаходити відповідь про суть обряду
на різних етапах своєї душпастирської опіки та серед
викликів, які несли з собою суспільно-політичні реа-
лії. Читаючи роздуми отця, необхідно мати це на увазі,
щоб не сприймати його думок з теперішньої, сучасної
перспективи.

Особливу увагу у праці відведено ролі священнослу-
жителів, їхньому інтелектуальному, духовному і особи-
стісному рівню. На переконання отця Омеляна, духо-
венство мало б дбати про свій особистісний розвиток
та робити все можливе, щоб бути переповненими Бо-
жою благодаттю та в неустанній готовності до жертов-
ного служіння серед тих, до яких були послані.

На думку Ковча, вірні хочуть бачити в особі свяще-
ника приклад для наслідування, їм потрібна його віра,
знання і свідчення.

Перша частина праці, яка стосується обряду, діли­
ться на сім тематичних блоків, починаючи від мовно-
го питання і закінчуючи вказівками для святкування
празників. Друга частина, присвячена духовенству, та-
кож охоплює сім важливих тем священичої праці: від
виховання священиків – до їхньої праці у сповідальни-
ці та проповідальниці.

Мовне питання літургійної молитви
Церковна мова богослужінь та проповідей, на думку
о. Ковча, повинна бути зрозумілою та доступною для всіх
учасників, незалежно від їхнього віку, стану та професії.

15

Беручи участь в молитовних піснеспівах та пізнаючи
порядок богослужень будь-якої відправи, душа учасни-
ків матиме можливість наповнятися сяйвом їхньої бо-
жественної краси, вступати неначе у притвор небесної
розкоші. Любов та прив’язання до східнохристиянської
традиції будуть зростати тоді, коли учасники розуміти-
муть, що ця традиція до них говорить. Мета богослу-
жень – вести учасників до найінтимнішої і найсердечні-
шої розмови з Богом у зрозумілій для них формі та мові.
Потрібно поступово переглядати та редагувати наново
церковні книги і увільняти їх від незрозумілих і мертвих
висловів. Творити нові переклади текстів та заступати
живою й відповідно дібраною термінологією, щоб текст
був справді зрозумілий і не стратив питомої краси, а пе-
редусім, щоби не стратив свого дотеперішнього ритму.
Нові покоління греко-католиків, особливо за кордоном,
переважно читають лише латинкою, тому з’являється
пекуча потреба видавати кириличні молитовники ла-
тинськими буквами, на що звертав увагу о. Ковч вже у
тридцятих роках минулого століття.

Нові форми богослужень
Автор праці серед іншого спростовує закид, що
східні богослуження “страшно довгі”. Тимчасом, якщо
спів є динамічний, тексти стихир, тропарів, Апосто-
ла, Євангелія наперед старанно підготовлені, а про-
повідь – коротка і змістовна, то можна переконатися,
що візантійські богослужіння щонайменше абсолютно
нормальні. Спільні відправи не будуть довгі, коли все
читатиметься виразно, з дикцією і у супроводі гарних
старанних мелодійних наспівів, виконаних з повним
розумінням і чуттям. Коли присутні на Службі Божій
не мають можливости активно долучатися до спільної
молитви, не отримавши тексту і пояснень, не розумі-

16

ють, що відбувається, тоді годі дивуватися, що молитва
їх не притягує. Потрібне зрозуміння цілої суті, усього
духа Літургії, слово по слові, щоб впровадити учасни-
ків у стан душевного піднесення та відчуття щастя, які
набувають особливого характеру під час освячення та
причастя. Старанна та гарно виконана спільна молит-
ва веде до поєднання між вірними, які є її учасниками,
та дає змогу вслухатися у зміст промовлених слів. Тра-
дицію літургійну потрібно шанувати та берегти, але не
можна бути нею засліпленими, а найголовніше, потріб-
но її розуміти та чинити її доступною.

Вигляд і облаштування храму
та церковний спів

При облаштуванні храму потрібно надати йому гар-
ний естетичний вигляд і форму, пристосовану до по-
треб сучасної культури. Важливим є теперішній час та
потреби нового покоління. Стикаючись упродовж свого
життя з різними реаліями, о. Ковч шукає відповіді, якою
має бути місія греко-католицької Церкви та її ідентич-
ність на початку ХХ століття та в майбутньому. Чи та-
кою традиційно консервативною, закритою, максималь-
но відгородженою від світу, чи все-таки, не втрачаючи
головного, тобто духовности, відкриватися до світу,
за допомогою нових засобів іти до людей? Блаженний
пробує об’єднати минуле з сучасним, щоб творити нове
майбутнє. На думку автора, важливо будувати іден-
тичність на міцних основах духовности, моральности,
культури, які допомагатимуть зростати особистостям,
відповідальним за успішний розвиток Церкви та наро-
ду. Майбутнє Церкви належить до тих, що живуть в те-
перішніх часах, стверджує отець Омелян.

Відкритість на нові форми та стилі у сакральному
мистецтві не є запереченням ідентичности та вірности

17

традиції, а лише допомагають творчо перетворювати
дійсність, згідно з євангельськими цінностями. Нові
напрямки розвитку самі собою не віддаляють людину
від Бога, а показують Його невичерпні можливості, не-
осяжну велич, багатогранну красу, та незглибиму му-
дрість. З огляду на недбалість у виконуванні обрядових
практик та монотонність Богослужінь, багато людей
відходять від церковного життя, і шукають середовищ,
де знаходять більшу свободу спілкування та більшу
можливість отримати те, що їм найбільш необхідне,
а не те, що їм нав’язують. Вистрій храму має сприяти
особистісному спілкуванню з Богом, яке відбувається
за допомогою живого та натхненного мистецтва. На
думку блаженного, варто використовувати нові форми
творчости для того, щоб душпастирська праця могла
приносити добрі плоди, щоб ставала більш якісною, ко-
рисною, продуктивною. Принцип о. Ковча такий: нові
форми облаштування храмів повинні бути доступни-
ми та зрозумілим для віруючих. Використання сучас-
них засобів абсолютно не суперечить принципам схід-
нохристиянської обрядовости. Питання лише стоїть в
тому, як їх правильно адаптувати для духовної корис-
ти. Автор роздумів переконаний, що метою церковно-
го молитовного співу є провадити людей до глибшого
життя євангельського, показуючи, що в будь-якому часі
можливо їх переплітати з життям щоденним. Не можна
жити обрядом лише для самого його збереження, важ-
ливо іти з духом часу, думаючи про молоде покоління
та завтрашній день. Гармонійний спів цілої церкви єди-
ними устами і єдиним серцем – з глибини душі, напов-
няє вірних вдоволенням і радістю та допомагає висло-
вити найглибші і невдавані релігійні почуття.

18

Зовнішні прояви побожности
та святкування празників

Ковч, маючи досвід душпастирювання в різних об-
ставинах, дійшов висновку, що побожність та її зов-
нішні прояви є змінні, часові, перехідні і реагують на
обставини та географічне положення і вдачу людей. На
його думку, завданням обрядовости – навчити людину
побожности та повести її, неначе дитину за руку, від
речей видимих до невидимих, від земних до небесних.
Якщо ж обрядовість не формує дозрілої побожности
серед вірних, а лише відштовхує їх від церкви та тра-
диції, то вона не заслуговує на повагу. Зовнішні форми
побожности, які не оновлюються та не розвиваються,
починають завмирати і від них молоде покоління уті-
кає. Блаженний у своїй книзі заохочує до аналізу та
відкритої дискусії над станом обрядовости, щоб вто-
ропно та розважно додавати те, що людей вчить по-
божности, та відкидати те, що в них породжує втому
та зневіру.

Жертовне та безкорисливе
священиче служіння

Дуже багато уваги о. Ковч приділяє священичому
служінню. Сам він усильно старався бути ревним, жер-
товним душпастирем, що дозволило йому осягнути
вершини самопосвяти і прийняти мученицьку смерть
та стати прикладом для інших і бути згодом проголо-
шеним блаженним та покровителем священиків УГКЦ.
У своїх роздумах о. О. Ковч аналізує вишкіл та пове-
дінку, вибір стану, прибутки, управління, громадську
діяльність, служіння словом.

19

Управління, яке формує живу
та діяльну спільноту

На думку Ковча, у священичій праці важливе вза-
єморозуміння поміж вірянами та священиком, щоб
таким чином притягати їх, а не відштовхувати від па-
рафіяльної спільноти. Конкуренція, осуди, зневага,
недовір’я поміж священиками розбивають та нищать
спільноту церковну. Отець Омелян переконаний, що
зверхнє, авторитарне управління парафією доводить до
пасивности, нещирости, заляканости вірних. Невміння
приймати зауваження нищить конструктивну співпра-
цю та відповідальність за спільноту та її майбутнє. Не-
прозорий розподіл обов’язків, функцій та фінансів роз-
биває єдність громади, нищить довір’я, породжує де-
структивні опінії між парафіянами. Автор наголошує,
що суперечки, непорозуміння у парафіяльній спільноті
треба розслідувати справедливо, дискретно, з пошану-
ванням гідности сторін, оберігаючись від публічного
звинувачення, однобокого осуду. Потрібно вести про-
зору фінансову звітність, щоб не викликати підозріння
у зловживанні коштами та не допускати до сварок, не-
нависті та судових процесів, які вбивають довіру та ви-
кликають у спільноті парафіяльній розбрат. Священик
не повинен все брати на себе та очолювати всі струк-
тури, але має формувати лідерів, піддавати якісь добрі
думки, допомагати робити перші кроки, заохочувати до
реалізації або здержувати занадто великий і неприрод-
ній запал.

Завдання священнослужителя у парафіяльній спіль-
ноті – бути непомітним натхненником, інспіратором,
анонімним автором ідей, який не шукає похвал та при-
знання, але радіє розвитком та динамікою громади.

20

Служіння потребуючим у громаді
та поза її межами

Отець Омелян вважає, що в діяльності священика
важливу роль грає готовність до жертовного служіння
для добра церкви й народу, поміркованість у потребах
матеріяльних, незалежність та свобода стосовно вла-
ди, політиків, привілеїв та окремих парафіян, а також
відвага в голошенні та захисті правди. Будучи бать-
ком та чоловіком, Ковч розуміє яке велике значення
в душпастирському служінні одруженого священика
відіграє його жінка, що солідаризується з чоловіком
та підтримує, мотивує чоловіка до ревної, сумлінної,
безкорисливої та жертовної діяльности, допомагає у
збереженні священичого авторитету серед щоденних
викликів, ділиться своїми обдаруваннями в парафі-
яльній спільноті, вносить нові ідеї та спостереження, а
коли потрібно – напоумляє свого чоловіка. У переко-
нанні блаженного корисним є відкликуватись до най-
кращих зразків душпастирства в минулому, пам’ятаю-
чи про риси ревних, сміливих, незалежних, рішучих і
дійсно пожиточних для церкви й народу душпастирів
в непростих матеріяльних та політичних обставинах.
Отець Омелян змальовує у своїх роздумах образ свяще-
ника ідейного, який розуміє свої апостольські і суспіль-
ні обов’язки та вміє підримувати здібну та талановиту
молодь. Моральний авторитет священика є запорукою
живучости та розвитку церковного життя. Ковч, буду-
чи одруженим священиком та батьком шести дітей, від-
чув на практиці всі особливості, пов’язані з поєднан-
ням душпастирських та сімейних обов’язків. Пережив
всю красу та таїнственність подружнього життя, а та-
кож біль, спричинений передчасною втратою люблячої
дружини. Досвідчив радість батьківства та неповторну
атмосферу сімейного спілкування з дітьми, але також –

21

терпіння, пов’язане з розлукою внаслідок його ув’яз-
нення. Був вимушений приймати дуже складні рішення
та вибирати між любов’ю до дітей та бажанням служи-
ти найбільш незахищеним і віддати за них своє жит-
тя. Тому у своїх роздумах звертає увагу, що священик,
який не має родинних обов’язків, є вільніший від бага-
тьох життєвих турбот і може цілковито віддатися спра-
вам парафії та служінню нужденним. Це дає священику
можливість з більшою рішучістю зректися всього для
Христа, щоб принести в жертву ціле своє життя, з усіма
його потребами й ціле своє єство з усіма його бажання-
ми Тому, який з любови віддав цілого себе у розп’ятті.

Громадська діяльність, запрошення
до участі у церковному житті

Священик, на думку автора книжки «Чому наші від
нас утікають?», повинен брати активну участь у грома-
дянському житті, бути в курсі всього що відбувається,
підтримувати вартісні ініціятиви, щоб таким чином
притягувати лідерів суспільних організацій до життя
церковного. Священикові потрібно бути об’єктивним
і безстороннім, насамперед ним має керувати любов і
зрозуміння. Для Ковча ідейний священик готовий при-
ймати виклики апостольської праці, не боячись екстре-
мальних викликів та ризику смерти. Щоб оживити па-
рафію, потрібно героїв, готових на мучеництво, вільних
від життєвих турбот, здатних на добровільну жертву за
свою церкву та свій народ.

Формування парафіяльної спільноти
Коли священик буде чесний, прикладний і турботли-
вий, готовий дбати про потреби інших, деколи вимог-
ливий, а іншим разом – «сліпий та глухий», то, на думку
отця Омеляна, спільнота любитиме, шануватиме, слу-

22

хатиме та поважатиме його. Важливо, щоб священик
розумів парафіяльну спільноту і був готовим її присвя-
тити себе. У душпастирській співпраці важливими є
довіра, жертовність, посвята, які сприяють розвиткові
парафіяльної спільноти. Для ревного та відданого свя-
щеника парафіяни радо та з охотою щедро причинять-
ся до фінансового утримання, а також будуть уважати
за честь, коли матимуть нагоду в будь-чому і будь-як
йому допомогти. Священик не матиме авторитету та
симпатії вірних, коли в його серці буде хоч іскорка не-
нависти або погорди до віруючих, які відчуватимуть це
інтуїтивно, хоча б і як не старався це приховати.

Сповідь – один із засобів духовного формування,
який вимагає від священика терпеливости, второп-
ности, зрозуміння, без цього можна легко знеохоти-
ти або відштовхнути вірних від парафіяльного жит-
тя. Блаженний з особистого досвіду знає, що сповідь
дає можливість об’єднувати спільноту, укріплювати у
вірі, тісніше прив’язувати до Церкви, але може також
спричинити нехіть та розчарування. Сповідь вимагає
уважного слухання та второпного напоумлення, відпо-
відного до особи і обставин. Для одного потрібно бути
милосердним а до іншого – вимогливим, потрібно при-
ймати кожного таким, який він є. Напоумлення мають
бути такими, щоб заохотити та підтримати каянника,
а не лякати його важкою до виконання покутою. Коли
сповідник терпеливий, розважний і ставиться до цього
розумно, задає второпну покуту, відповідну до стану,
душевних сил і потреб, а також коротке та змістовне
напоумлення, тоді вірні охоче користають з можливо-
сти сповіді.

23

Успішна катехизація та проповідування –
шлях до оживлення віри

Проповідування повинно мати окреслену тему і ціль,
яку священик хоче осягнути. Проповіді потрібно виго-
лошувати чітко, зрозуміло і голосно, щоб усі чули та як-
найбільше почерпнули. Священика слухають з увагою
і охоче, коли він сам знає, що хоче сказати, має ясну й
окреслену мету, до якої прямує свідомо і настирливо,
коли має належно опрацьовану тему, Вірні люблять
слухати живе слово, а втомлюються, коли у проповіді
обговорюється багато тем, непов’язаних між собою.
Щоб в серцях вірних народилося довіра до Христа та
щоб закорінилися християнські чесноти, а особливо їх
фундамент – християнська любов, то потрібно пропо-
відувати живого Христа. Духовний успіх серед вірних
мають не добрі проповідники, а лише ті, які пропові-
дують “Христа розп’ятого”. Обдарований проповідник,
свідомий свого таланту, мусить бути уважним і сві-
домим небезпеки та готовим побороти в собі пориви
гордости і зарозумілости. Проповідь, що її виголосив
священик, у глибині душі якого є іскра самолюбства й
гордости, а не Христос, не принесе плоду, навіть якщо
була дуже вдалою. Священик, який хоче, щоб ті, що
слухають проповіді, приймали його слово з увагою, а не
наріканням, повинен любити тих, яким голосить сло-
во, і з любов’ю до них говорити. Бо коли промовлятиме
з любов’ю – відізветься любов, а коли промовлятиме з
ненавистю – відізветься ненависть, коли промовлятиме
з гордістю – відізветься гордість, а коли промовлятиме
з покорою – відповість покора.

Катехит, який є для дітей та молоді добрим та сердеч-
ним, що разом з ними сміється і плаче, більше досягне,
ніж строгий і вимогливий педагог, якого всі бояться і не
мають до нього довіри. Священик, бажаючи захопити

24

вірних своїми проповідями, повинен насамперед своїх
парафіян любити – любити і ще раз любити, і бути для
них вирозумілим. Тоді навіть може їх ганити, але так,
щоб рука била, а серце плакало – таке слово залишиться
глибоко в серці і приноситиме стократні плоди.

На завершення своєї книги Ковч написав іспит сум-
ління для священиків, на основі якого можна намалю-
вати портрет доброго та відданого своєму покликанню
священика, який залишається актуальним і по сьо-
годнішній день. Таким бажав бути у своєму служінні
о.  Ковч і до такого розуміння заохочував співбратів у
священстві.

о. Стефан Батрух



ТРИ ЗАМІТКИ

І
Якби на це не глядіти, однак не дасться заперечити
болючий факт відходу вірних з нашого обряду, а тим
самим – і з нашої нації. Про цей стан, що прибирає
після війни щораз ширші розміри, ми, на жаль, лише
півголосом говоримо та радо знаходимо для нього
всякі стереотипові пояснення: нашого теперішнього
політичного положення, несвідомости мас, опортуніз-
му одиниць і т. д. Однак ніколи не виставляємо його з
повною щирістю і одвертістю на денне світло суспіль-
ної критики й застанови, а ще менше беремо його під
мікроскоп психологічного аналізу. Словом, не маємо
настільки громадянської відваги, щоби сказати собі
правду в очі, – хоч і як гірку, та відважитись на опера-
цію, – хоч і як болючу.
Тимчасом ця дезерція, – байдуже, чи то тільки на ла-
тинський обряд, чи навіть на православ’я або й штун-
ду,  – є багато більше катастрофічною, як це загально
уважають. Тому то ці обставини змушують мене висло-
вити свій погляд, хоч би тільки для того, щоби розбуди-
ти приспану сторожкість.
Хто буде уважно читати цю книжку, може, стріне
кличі, з якими не погодиться, але ж бо і яке людське
діло може бути досконале.
Однак я є певний того, що багато після її прочитання
перестануть легковажити так грізний стан нашої цер-
кви, обряду й нації, та з-поза гречки, корів та копиць
сіна кинуть оком на щораз то темніший овид нашого
церковного й народного життя, і – застановляться!

27

II
Можливо, що після прочитання хтось буде мати
враження, що хилюся до златинщення обряду, впрова-
дження всяких латинських практик.
Тому заявляю, що стою за якнайдальше йдучою ори-
гінальністю нашого обряду й за якнайбільшим задер-
жанням його характеристичних ознак. З другої сторо-
ни, однак, я є рівно ж за такі нові впровадження, – без
огляду на це, чи їх вже нині практикують у латинському
обряді, чи ні, – які є корисні для душ наших вірних; а
за переосмислення навіть найоригінальніших ознак на-
шого обряду, коли вони застаріли або є для вірних пе-
репоною в поступі їх духовного життя.
Крім того вважаю, що навіть і те, що ми були би при-
мушені конечністю взяти з латинського обряду, мусить
перейти до нашого не живцем, а змінене, й так присто-
соване до цілости, щоб в ніякий спосіб не разило.

III
Щодо самої теми, то зауважу, що добачаю дві головні
причини дезертирства з нашого обряду:
Перша – це таки сам обряд у нинішньому виді. А
друга – це саме духовенство, так, як воно нині змушене
жити й робити. Проте й ціла ця книжка складається з
двох частин, що, за змогою, за порядком беруть під ува-
гу різні, хоч далеко ще не всі в цій матерії, неправильно-
сті, що впадають в очі.
Зауважити ще мушу хіба те, що винахід цих двох
причин не є моїм оригінальним. Говорять про це всі й
всюди, але тільки півголосом, між своїми.
Моя роль обмежується тільки тим, що ці гадки пере-
ношу на папір і разом зібрані віддаю кожному цікавому
під критику й роздуми.

28

ПЕРША ЧАСТИНА

ОБРЯД

I
МОВА

Руданський розвеселяє нас, пишучи в своїй співомовці
про того мужика, що “...сіяв просо, жінка каже – мак. – Ой
так, чи не так, нехай буде з проса – мак...”.

Подібно відмовляють наші люди: “Отченаш, жеєси, яко
родила єси і будучого віка амінь” – або “прибивши три
латі” – або – “посидіти й покурити”, – або... або... або... ще
в тисячі інших випадках менш чи більше знаних, викри-
вляють і перевертають текст молитви чи св. Письма. Але
сказав хтось: “Ця мова є для народу зрозуміла”. І ми всі в
один голос: “Так, так, авжеж, зовсім зрозуміла, – “нехай
буде з проса мак”. Було б це рівно ж комічне, коли б не
мало дуже сумних наслідків.

Навіть людоїдів, на островах Тихого Океану, коли на-
вертають на католицьку віру, учать “Отченашу” в їх рід-
ній мові, а наш культурний нарід, одинокий на цілім світі,
має цей привілей, що кожного ранку й вечора, хоч яких
десять хвиль, або й пів години виплітає найбільші в світі
нісенітниці, щоби не дай Боже, часом не прокинутися з
цього масового самообману, що він розуміє те, про що не
має поняття.

Вже якби там не було, але через якесь пустофразерство
довести аж до того, щоби чоловікові не дозволити вести
найінтимнішої і найсердечнішої розмови зі своїм Сотво-
рителем у власній мові, “...якою учила нас всіх ненька го-
ворити”!

Того не важиться навіть найбільший тиран, – це зло-
чин, це непрощений гріх перед Богом і грядучими поко-

29

ліннями. Чейже не може відповідати на Страшнім Суді та
темна людина за ці нісенітниці, а не раз богохульства, що
їх заносить щоденно рано й увечір і ще коли перед престіл
Всевишнього, – а тільки ті, що вбили в її бідну голову пе-
реконання, що це є щось одиноко-гідне Божого Маєстату.

Так є з чоловіком простим, але не краще буває і з інте-
лігентом.

Для переконання питано інтелігентних людей, що зна-
чить наприклад, так часто повторюване слово як “дори-
носима” – й хоча це вчать у гімназійній літургіці, помимо
того, – не відповіли.

Отже: яким правом можемо назвати церковну мову
зрозумілою для нашого народу, коли її ніхто не розуміє –
ні простолюдець, ні інтелігент?! На якій підставі ми учимо
наших вірних відмовляти в цій мові щоденні молитви, а
навіть, – щонайменше, – з неохотою глядимо на людей, що
впроваджують до них живу народну мову?!

Коли вчитатися в молитви й пісні будь-якої нашої від-
прави, то мимоволі наша душа наповнюється чаром їхньої
божественної краси.

Чоловік неначе вступає в передсінок небесної розкоші.
Візьмім хоча б, наприклад, молитви при вінчанні: яка ж
то Божа сила б’є з висловлених там благословенств для
новобранців. Можна їх і сотки разів читати, а однак вони
все наповнюють душу тим самим одушевленням. Буде її
розпирати надмір радости й щастя, що їх хоче свята Цер-
ков влити в серця молодят у тій так важній, переломовій
і врочистій хвилині їх життя. І яка ж це шкода, що вони,
бідненькі, стоять при цьому неначе на турецькій пропові-
ді, глухі на красу й закам’янілі на любов, що нею так ще-
дро дарить їх найліпша Мати – Церква. Як же би то зросла
їх любов до неї й їхнє прив’язання, коли б вони розуміли,
що вона до них говорить? Бідні!

Або візьмім таке “послідне цілування”. Скільки би то
воно сліз втерло, скільки болю усмирило, скільки надії
влило, а скільки навіть і навернуло або хоч привело до

30