2161 Merton_Ostriv - Demo

ТОМАС МЕРТОН

НІХТО НЕ Є САМОТНІМ ОСТРОВОМ

З англійської переклав Остап Гладкий

Львів
Видавництво «Свічадо»
2019

Титул оригіналу: Thomas Merton. No Man Is an Island.
УДК 27-789.25-051
М 52

Художнє оформлення
Олена Гижа

Видавництво спирається на
«Український правопис. Проєкт найновішої редакції»

Інституту української мови НАН України, 1999

Мертон Томас
М 52 Ніхто не є самотнім островом / Томас Мертон ; пер. з англ.

О. Гладкий. – Львів : Свічадо, 2019. – 224 с.
ISBN 978-966-938-294-8
«Ніхто не є самотнім островом» належить до класичної католиць­

кої спадщини. У сув’язі з іншим богословським твором автора «Зерна
контемпляції» вона є глибоким проникненням у сутність християн-­
ського духовного життя. Це блискучий виклад головних християн­-­
ських правд, розуміння і дотримання яких надає нашому існу­ванню
сенсу та мети, допомагаючи – через пізнання себе – реалізувати своє
призначення.
Для всіх, хто цікавиться та прагне глибокого християнського
життя.

УДК 27-789.25-051

ISBN 978-966-938-294-8 Copyright © 1955 The Abbey of Our Lady of Gethsemani
© renewed 1983 by The Trustees of the Merton Legasy Trust
All rights reserved.
© Видавництво «Свічадо», українське видання, 2019

Від автора

Залишивши творення систем іншим і  відмовившись
від спроб подати універсальні принципи, які кращі від мене
виклали у своїх творах1, я у цій книжці хотів би лише поділи-
тися з  читачем власними рефлексіями щодо деяких аспектів
духовного життя. Вважаю, що духовне життя – це життя реаль-
ної людської особистости, того внутрішнього «я», чиє полум’я
так часто згасає в  попелі тривоги й  марних турбот. Духовне
життя спрямоване радше до Бога, а не на негайне задоволен-
ня матеріяльних потреб життя, однак воно, попри це, не є жит-
тям у нереальності чи мріях. Навпаки, без духовного життя все
наше існування стає несуттєвим та ілюзорним. Залучаючи нас
у реальний, усталений Богом світовий порядок, духовне жит-
тя найбільше наближає нас до реальности – не тієї, яку ми собі
витворюємо в уяві, а якою вона направду є, а досягає воно цьо-
го, наповнюючи нас свідомістю нашої реальної особистости
і ставлячи її у присутність Божу.

Отже, ця книжка є продовженням мого попереднього тому,
«Зерен контемпляції». Але замість того, щоб почати з того міс-
ця, де завершилася перша книжка, ця повертається назад, по-
рушуючи деякі питання, які ми вважали загальнознаними,

1 Наприклад, The Love of God by Dom Aelred Graham, O.S.B., New York, 1939;
Transformation in Christ by Dietrich von Hildebrand, New York, 1948; The
Theology of the Spiritual Life by J. de Guibert, S.J., New York, 1953.
5

коли починали попередній том. Отож цей виклад має бути
простішим, ґрунтовнішим, а також докладнішим. Тут розгля-
нено деякі головні правди, на які спирається духовне життя.
Книжку присвячено схоластам, що готуються до священства
в Гетсиманському абатстві, і, можливо, вони віднайдуть у ній
деякі поняття, засвоєні під час мого духовного проводу.

Отець М. Луї, O.C.S.O.
Гетсиманське абатство

Січень 1955 року

Пролог

НІХТО НЕ Є САМОТНІМ
ОСТРОВОМ

Хоч якою пропащою може здаватися людина та її світ
і яким сильним на позір її відчай, допоки вона лишається лю-
диною, сама її людськість невтомно говорить їй, що життя має
сенс. І це насправді одна з причин того, чому людина схильна
бунтувати проти самої себе. Якби вона без зайвих зусиль мо-
гла побачити, який сенс її життя, і якби без труднощів могла
сповнити своє найвище призначення, то ніколи би не підда­
вала сумніву той факт, що життя варто прожити. І якби вона
також одразу побачила, що життя не має сенсу й  мети, то це
запитання ніколи б не постало. У будь-якому разі людина не
вважала би себе такою великою проблемою.

Наше життя – як поодиноких особистостей та як членів
людського роду – непокоїть нас доказами того, що воно му-
сить мати сенс. Частина цього сенсу досі недосяжна для нас.
Утім мета нашого життя – віднайти цей сенс і жити відповід-
но до нього. Тому ми справді маємо заради чого жити. І процес
життя, зростання й утвердження особи – це власне і є чимраз
більше усвідомлення того «заради чого». Це важке завдання
з багатьох причин.

Передусім тому, що, хоча люди і мають спільну долю, спа-
сення кожна особа мусить здобути сама – зі страхом та трепе­
том. Так, безсумнівно, ми допомагаємо одне одному знайти
сенс життя. Але кінець кінцем кожна поодинока особа відпо-
відальна за те, як вона проживе своє життя і чи зможе «знайти
себе». Якщо вона наполегливо перекладатиме відповідаль-

7

ність на когось іншого, то не зможе знайти сенс власного існу-
вання. Ви не можете сказати мені, хто я, і так само я не можу
сказати вам, хто ви. Якщо ви не знаєте власної ідентичности,
то хто пізнає її замість вас? Інші можуть дати вам ім’я або на-
дати номер, але вони ніколи не скажуть вам, хто ви насправді.
Це та річ, яку тільки ви самі спроможні віднайти у своєму єстві.

Це приводить нас до другої проблеми. Хоча врешті-решт
тільки ми самі здатні пізнати, хто ми, проте усі люди наділе-
ні інстинктивним даром спостерігати, як інші пізнають себе.
Ми вчимося жити, живучи разом з іншими, а також живучи, як
вони, – це процес, який має вади і  водночас несе нам великі
блага.

Найбільша з вад полягає в тому, що ми занадто радо при-
ймаємо хибне розв’язання життєвих проблем, властивих ін-
шим. Природна лінь спонукає нас вибирати найлегші рішення,
які неабияк поширені серед наших друзів. Саме тому оптиміс-
тичний погляд на життя – це не завжди чеснота. У такі часи, як
наші, тільки черстві душі спроможні чинити опір тривозі, не
дозволяючи їй затьмарити свої життєствердні принципи. Та-
кий оптимізм може бути комфортним: але чи він безпечний?
Чи у світі, в якому звикли довіряти всякій брехні, тривога не
є більш реальною і більш людською реакцією?

Але тривога – це ознака духовної невпевнености. Це плід
запитань, на які не одержано відповіді. Утім відповідь не мо-­
же надійти, якщо спершу не поставити запитання. Існує, од-
нак, набагато більша тривога, набагато більша непевність,
яка походить з  боязні ставити правильні запитання – тому
що вони можуть залишитися без відповіді. Одна з моральних
недуг, яку ми передаємо одне одному в суспільстві, походить
від того, що ми збиваємося в  купу у  тьмяному світлі непере-
конливої відповіді на запитання, яке так боїмося поставити.

Але існують також інші недуги. Існує лінь, яка, щоб нада-
ти собі гідности, назвалася відчаєм і яка вчить нас нехтувати
як запитання, так і відповіді. Існує також відчай, що виряджа­
8

ється в  науку чи філософію та бавиться мудрими відпові­дя­
ми на мудрі запитання – жодна з яких не має нічого спільного
з проблемами життя. Зрештою існує найгірший і найпідступ-
ніший відчай, який може маскуватися під містицизм чи про­
роцтво і який виголошує пророчу відповідь на пророче запи-
тання. Його, з мого погляду, цілком можна вважати професій-
ною недугою монаха, тож я очищуюся від нього від самого по-
чатку, як Амос, що нарікав: «Я не був ні пророком, ані сином
пророка не був я. Я пастухом був і порав сикомори» (Ам. 7, 14).

Пророча ілюзія – що неабияк поширена в наш час – є ціл­
ковитою протилежністю ілюзії отари, яка, однак, завжди по-
ширеніша від пророчої. Фальшивий пророк прийме всяку від-
повідь – за тієї умови, що вона належить йому, і за умови, що це
не відповідь отари. З іншого боку, стадна ментальність при-
ймає всяку відповідь, яка поширена в її рідній отарі, за умови,
що це не відповідь пророка, хіба що той встиг пролежати в мо-
гилі щонайменше п’ятсот років.

Якщо я знаю щось про інтелектуальну чесність, а я не так
уже й  певен, що знаю, то, як мені видається, чесна позиція
буде десь так посередині. Тому роздуми в  цій книжці мають
бути і  традиційними, і  сучасними, а  також моїми власними.
Я  не маю жодного наміру відходити від католицької тради-
ції. Але водночас не хочу приймати елементи цієї традиції слі-
по, без розуміння і не зробивши їх направду своїми власними.
Бо, як видається мені, найперший обов’язок людини віри – по-
справжньому поєднати віру з  власним життям, не роблячи її
предметом розумувань, а втілюючи в життя.

Врешті-решт ці розважання є  роздумами над питаннями,
що, як на мене, досить важливі або й  найважливіші. Вони не
завжди видаються остаточними відповідями на остаточні за-
питання і  не претендують також на те, щоб бути якнайґрун-
товнішим розглядом цих питань. Але принаймні це думки,
які я, сподіваюся, чесно вимізкував сам і  які, хай там що, ма­-
ють сенс у моєму житті і в житті тих, з ким я живу. Тому вони

9

показують шлях до того, що, мені здається, є  сенсом життя.
Вони не охоплюють усього сенсу, який могло б життя мати,
і не містять також широкого загального погляду на те, що важ-
ливе. Це лише спостереження щодо кількох речей, які, з мого
погляду, мають значення. Якщо й  існує якась спільна нитка,
яка пов’язує їх усіх, то її, думаю, можна передати так:

Кожна людина шукає в  житті своє власне спасення, а  та­-
кож спасення людей, з якими вона живе. Під спасенням я ро-
зумію передусім цілковите осягнення того, ким ми насправ-
ді є. Також маю на увазі розвиток у любові інших та Бога своїх
даних Ним здатностей. Маю на увазі й усвідомлення того, що
людина не здатна знайти себе лишень у самій собі і що мусить
шукати себе в інших і  через інших. Урешті-решт ці судження
підсумовують два рядки Євангелія: «Хто своє життя зберігає,
той його погубить» і  «Як я  був полюбив вас, так любіте і  ви
один одного!» Їх також передає вислів св. Павла: «Ми бо один
одному члени».

Спасення, про яке йдеться, – це не лише суб’єктивна, пси-
хологічна річ – самореалізація у природному вимірі. Це об’єк­
тивна й  таїнственна реальність – віднайдення себе у  Христі,
у Дусі або, якщо хочете, у вишньому вимірі. Вона охоплює, пе-
ретворює й  удосконалює природну самореалізацію, яку пев-
ною мірою передбачає і зазвичай здійснює та завжди перевер-
шує. Тому таке віднайдення себе є завжди втратою себе – смер-
тю і воскресенням. «Життя ваше поховане з Христом у Бозі».
Отже, осягнення себе в Бозі, а також Бога в собі, через любов,
яка знаходить також усіх інших людей, що з нами в Бозі, є не
осягненням себе, а  Христа. Передусім, це усвідомлення, що
«живу вже не я, а живе Христос у мені», і, крім того, це загли-
блення в ту неймовірну тайну, яку св. Павло змалював так смі-
ливо – і похмуро – у своїх великих посланнях: тайну рекапіту-
ляції, об’єднання всього у  Христі. Це знатність побачити світ
у Христі, його початок і кінець. Побачити, як усі речі виходять
від Бога і  Логоса, який стає воплоченим, сходить у  найнижчі
10

глибини свого власного творіння і збирає все в собі, щоб від-
новити все в Отці у кінці віку. Отже, знайти «себе» означає не
тільки знайти наші нещасні, обмежені, обтяжені душі, але й та-
кож знайти силу Бога, що воскресив Христа з мертвих і що «на
Ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі» (Еф. 2, 22).

Це усвідомлення Христа ніколи не буде справжнім, якщо
є втечею від самих себе. Навпаки, воно не може бути втечею.
Воно мусить бути сповненням. Воно не може віднайти Бога
в  мені і  мене в  Ньому, якщо я  не маю відваги побачити себе
саме тим, ким я є, з усіма своїми обмеженнями, і прийняти ін-
ших, якими вони є, з усіма їхніми обмеженнями. Релігійна від-
повідь не є  релігійною, якщо не є  реальною. Ухиляння – від­
повідь марновірна.

Це діло «спасення», побачене інтуїтивно, є  чимось дуже
простим. Але коли ми аналізуємо його, воно перетворюється
у  складне переплетення парадоксів. Ми стаємо самі собою,
умерши для себе. Ми здобуваємо лише те, від чого відрекли-
ся, і якщо ми зреклися всього, то здобуваємо все. Ми не може-
мо знайти себе в собі, а тільки в інших, але водночас, перед тим
як ми зможемо прийти до інших, ми мусимо знайти себе. Ми
мусимо забути себе, щоб направду бути свідомими того, ким
ми є. Найкращий спосіб любити себе – це любити інших, од-
нак ми не можемо любити інших, якщо не любимо себе, тому
що написано: «Люби ближнього твого, як себе самого». Але
якщо ми любимо себе хибно, то більше не здатні любити ко-
гось іншого. І  справді, коли ми любимо себе хибно, ми нена-
видимо себе; і якщо ми ненавидимо себе, то водночас ненави-
димо інших. Але ми у певному сенсі мусимо також й ненавиді-
ти інших та покинути їх, коли хочемо знайти Бога. Ісус сказав:
«Коли хтось приходить до мене й не зненавидить свого батька
й матір […] та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем»
(Лк. 14, 26), а коли йдеться про таке «віднайдення» Бога, то ми
навіть не зможемо шукати Його, якщо уже Його не знайшли,
і ми не можемо знайти Його, якщо Він спершу не знайшов нас.

11

Ми не можемо шукати Бога без особливого дару Його бла­-
годаті, але якщо перед тим, як почати шукати Його, будемо
че­кати, поки благодать зрушить нас з місця, то, мабуть, не по-
чнемо ніколи.

Отже, єдина дієва відповідь на проблему спасення має сяг-
нути так далеко, щоб охопити дві частини суперечности вод-
ночас. З цієї причини така відповідь мусить бути надприрод-
на. Саме тому всі відповіді, які не є надприродні, недосконалі:
тому що вони охоплюють тільки одну із суперечливих переду-
мов, і їх завжди може заперечити інша.

Візьміть антитезу між любов’ю до себе і любов’ю до іншого.
Допоки існує проблема матеріяльних речей, дві любові супе­-
речать одна одній. Що більше добра я приберігаю собі задля
власної втіхи, то менше його залишиться для інших. У певно-
му сенсі свою втіху й радість я черпаю в когось іншого. І коли
мої втіхи й радощі непомірні, я не тільки беру, а й краду їх в ін-
ших. Я мушу вчитися позбавляти себе добрих речей, щоб від-
давати їх іншим, які мають більшу потребу в них, ніж я. І тому
я маю в певному сенсі «ненавидіти» себе, щоб любити інших.

Однак існує духовне себелюбство, яке отруює навіть доб­
рий вчинок віддавання чогось іншим. Духовні блага вищі за
матеріяльні, і саме тоді, коли я позбавляю себе матеріяльних
речей заради когось іншого, моя любов і  далі може залиша­
тися егоїстичною. Якщо мій дар має намір зробити іншого за-
лежним, накинути йому зобов’язання, здійснити свого роду
моральну тиранію над його душею, то в такому разі в цій лю-
бові до нього я насправді любитиму самого себе. І це більший
та підступніший егоїзм, позаяк він торгує не тілом і  кров’ю,
а душами інших людей.

Природний аскетизм пропонує всілякі недосконалі відпо-
віді на ці проблеми. Кожна відповідь містить приховану спо­
кусу. Перша спокуса – це гедонізм Еросу: ми зрікаємося себе
саме настільки, щоб могти ділитися одне з  одним радощами
життя. Ми погоджуємося на певний свій егоїзм, вважаючи, що
12

завдяки цьому поводимося реалістично. Тоді нашого самозре-
чення вистачає саме на те, щоб забезпечити нам здорове зрос-
тання взаємного задоволення. У буржуазному світі Ерос знає,
як удавати з себе християнське доброчинство.

Наступною є  спокуса погубити себе заради любови іншо-
го. Єдиною цінністю є  любов іншої особи. Самопожертва має
абсолютну цінність сама в собі. Хоч до чого прагне особа, яка
нас любить, щоб утішити її, ми віддаємо своє життя і  навіть
душу. Це аскетизм Еросу, який вважає ділом честі йти за своєю
любов’ю навіть у пекло. Бо яку більшу жертву може покласти
людина на вівтар любови, ніж жертву своєї безсмертної душі?
У цій жертві мірою героїзму є божевілля: героїзм стає тим біль-
ший, чим банальніша його причина.

Ще одна спокуса впадає в протилежну крайність. Вона, ра-
зом із Сартром, каже: «L’enfer, c’est les autres!» («Інші люди – це
саме пекло!»). У цьому разі сама любов обертається у велику
спокусу і великий гріх. Оскільки це невідворотний гріх, то він
теж є пеклом. Але водночас це прихована форма Еросу – Еросу
самотности. Це любов, яка смертельно вражена своєю нездат-
ністю любити інших, яка втікає від інших, щоб не було потреби
віддавати себе їм. Навіть у своїй самотності цей Ерос найбіль-
ше знемагає від неминучої потреби в іншому, і не заради цього
іншого, а заради власної втіхи!

Усі ці три відповіді недостатні. Третя каже, що ми мусимо
любити лише себе. Друга каже, що ми маємо любити тільки
інших. Перша твердить, що, люблячи іншого, ми просто шука-
ємо щонайкращий спосіб любити себе. Правдива, надприрод-
на відповідь мовить нам, що ми маємо любити себе, щоб мог-
ти любити інших, і що ми маємо знайти себе, віддаючись себе
їм. Слова Христа дуже чіткі: «Люби ближнього твого, як себе
самого».

Це не лише корисна пропозиція, але й  фундаментальний
закон людського існування. Він формує частину першої і най-
більшої заповіді і витікає з обов’язку любити Бога всім серцем

13

своїм, всією душею своєю і всією силою своєю. Ця подвійна за-
повідь, надаючи нам два аспекти тієї ж любови, примушує нас
до іншої аскези, яка є не відповіддю Еросу, а відповіддю Агапе.

Усе, сказане на цих сторінках, спирається на цю основу. Лю-
дина відділена від себе і від Бога своїм себелюбством, яке від-
діляє її від брата. Цього розділення не здатна зцілити любов,
яка стоїть лише на одному боці ущелини. Любов має сягат­ и
обох берегів і  притягнути їх до себе. Ми не можемо любити
себе, якщо не любимо інших, і  ми не можемо любити інших,
якщо не любимо себе. Але егоїстична любов до себе не дає нам
змоги любити інших. Складність цієї заповіді у її парадоксаль-
ності: вона змушує нас любити себе безкорисливо, тому що на-
віть любов до себе – це наше зобов’язання перед іншими.

Ця істина ніколи не стане очевидною, допоки ми припус­
каємо, що кожен з  нас як індивідуум перебуває в  центрі все­
світу. Ми існуємо не лише заради себе, і тільки тоді, коли ми
цілковито переконуємося в  правдивості цього факту, то по­
чинаємо належно любити себе і  так само інших. Що я  маю
на увазі, кажучи «належно любити себе». Передусім я маю на
увазі бажання жити, приймати життя як справді великий дар
і велике добро не через те, що воно нам дає, а через те, що до-
зволяє нам віддавати іншим. Сучасний світ починає щораз
більше відкривати, що якість і життєвість існування людини
залежить передусім від її власної таємної волі жити далі. У на-
шому нутрі, однак, живе темна руйнівна сила, яку дехто нази-
ває «інстинктом смерти». Ця сила – надзвичайно могутня річ,
яку породжує наша власна невтішна любов до себе, що воює
зі собою. Це сила себелюбности, яка обернулася у  ненависть
до себе і  яка, обожнюючи себе, обожнює монстра, який її
пожирає.

І тому так важливо, щоб ми згоджувалися жити не заради
себе, а  заради інших. Роблячи це, ми передусім зможемо по-
бачити і  прийняти свої власні обмеження. Допоки ми потай
обож­нюємо себе, наші вади і далі катуватимуть нас своїм по-
14

зірним оскверненням. Однак, живучи заради інших, ми посту-
пово переконаємося, що ніхто не чекає від нас, щоб ми були
«як боги». Побачимо, що, як і всі інші, ми маємо вади і слабкос-
ті і що ці наші обмеження відіграють дуже важливу роль у на-
шому житті. Саме через це ми потребуємо інших, а інші потре-
бують нас. Не всі ми маємо однакові слабкості, а тому заступа-
ємо та доповнюємо одне одного, кожен компенсуючи те, чого
бракує іншому.

Тільки тоді, коли ми побачимо самі себе в реальному люд-
ському контексті, як членів роду, який покликаний стати од-
ним організмом й «одним тілом», то почнемо розуміти пози-
тивну вагу не лише успіхів, а й невдач та трагедій нашого жит-
тя. Мої успіхи не мої власні: дорогу до них торували інші. Плід
моїх трудів не мій власний: бо я готую дорогу до успіху комусь
іншому. Але й мої невдачі також не цілком мої. Можуть випли-
вати з невдач інших і бути також компенсовані досягненнями
інших. Тому сенс мого життя не слід шукати лише в сумі моїх
власних досягнень. Його можна побачити лише в усьому пере-
плетенні моїх досягнень і  невдач з  досягненнями й  невдача-
ми мого покоління, суспільства і часу. Та понад усе його видно
у моїй інтеграції у тайну Христа. Саме це усвідомив поет Джон
Дон, коли важко нездужав і почув похоронний дзвін, що дзво-
нив по комусь іншому. «Церква католицька, вселенська, – ска-
зав він, – і такі самі її дії, усе, що чинить вона, належить усім…
Хто не вслухається у дзвін, що дзвонить з якоїсь нагоди? Та хто
може відділити від дзвону, який він чує, той подзвін, що ко-
лись дзвонитиме по ньому?»

Усі інші люди є  частиною мене, бо я  є  частиною і  членом
людського роду. Кожний християнин є  частиною мого тіла,
тому що всі ми члени Христа. Те, що я роблю, робиться також
для них, з ними й через них. Те, що роблять вони, робиться та-
кож у мені, через мене і для мене. Але кожен з нас лишається
відповідальним за власну частку в житті усього тіла. Любов не
може стати тим, чим вона повинна бути, допоки я не побачу,

15

що моє життя становить мою особисту частку в житті усього
надприродного організму, до якого я належу. Тільки тоді, коли
ця істина стає визначальною, інші засади також укладаються
у  властивий контекст. Усамітнення, смирення, самозречення,
дія та споглядання, таїнства, монаше життя, сім’я, війна і мир, –
усе це позбавлене сенсу, якщо не перебуває у зв’язку з визна-
чальною реальністю, яка є Божою любов’ю, що живе і діє в тих,
кого Він поєднав у  Христі. Ніщо не має сенсу взагалі, якщо
ми не визнаємо разом з Джоном Доном: «Ніхто не є самотнім
островом; кожна людина – грудка землі, часточка суходолу».

НІХТО НЕ Є САМОТНІМ
ОСТРОВОМ



1

ЗБЕРЕГТИ ЛЮБОВ МОЖНА,
ЛИШЕ ВІДДАЮЧИ ЇЇ

1. Щастя, яке шукають тільки для себе, ніколи не мож-
на знайти: бо щастя, яке маліє тоді, коли ним діляться, не до-
сить велике, щоб зробити нас щасливими.

У самовдоволенні щастя облудне й  швидкоплинне, однак
насправді воно завжди веде до скорботи, оскільки звужує
й умертвляє наш дух. Істинне щастя знаходимо в безкорисли-
вій любові, любові, яка зростає відповідно до міри, якою нею
діляться. Ділитися любов’ю можна безкінечно, і  тому потен-
ційне щастя від такої любови не має меж. Безмежне віддаван-
ня – це закон внутрішнього Божого життя. Він зробив відда-
вання самого себе законом нашого внутрішнього існування,
так щоб у  любові до інших ми найдосконаліше любили себе.
Саме в безкорисливих справах ми найкраще розвиваємо нашу
спроможність діяти й бути.

Водночас годі знайти щастя в  примусі. Любов’ю ділитися
замало: нею належить ділитися вільно. Тобто її треба віддава-­
ти, а  не лише приймати. Некорислива любов, яку вилито на
егоїстичну особу, не принесе досконалого щастя: не тому, що
любов вимагає взаємности чи винагороди, а тому що вона за-
лежить від щастя того, кого люблять. І  коли люблена особа
приймає любов егоїстично, це викликає невдоволення в  тієї
людини, яка її любить. Вона бачить, що її любов не змогла
ощасливити любу їй особу. Вона не пробудила в ній здатности
любити безкорисливо.

19

Звідси й парадокс, що некорислива любов не може досягти
досконалости, якщо не є  досконало взаємною: тому що вона
знає, що правдивий мир можна знайти лише в некорисливій
любові. Безкорислива любов згодна, що її любитимуть безко-
рисливо, заради того, кого вона любить. Чинячи так, вона вдо-
сконалює себе.

Дар любови є даром сили й спроможности любити, а тому
віддавати любов повноцінно означає також приймати її. Тож
любов можна зберегти, тільки віддаючи її, і так само віддава-
ти її досконало можна лише тоді, коли її приймають.

2. Любов не лише віддає перевагу добру іншого супроти
свого власного, але й не порівнює те і те. Вона знає лише одне
добро, добро любленої людини, яке є водночас моїм власним.
Любов віддає добро іншому, не розділяючи його з ним, а ото-
тожнюючи себе з ним, так що його добро стає моїм власним.
Одним добром тішаться сповна двоє в  одному дусі – воно не
розділене надвоє і  не поділене між двома душами. Де любов
направду безкорислива, люблена особа навіть не буде допиту-
ватися, чи може вона безпечно привласнити собі деяку частку
того добра, яке бажає своєму другові. Любов шукає усього сво-
го добра в добрі любої особи, і розділити це добро означало б
зменшити любов. Таке розділення не лише послаблює чин
любови, але й водночас зменшує радість від неї. Бо любов не
шукає радости, яка витікає з якогось її наслідку: вона черпає
радість зі свого безпосереднього плоду, яким є  добро того,
кого люблять. Відповідно, якщо моя любов чиста, то я не шу-
катиму для себе любовної втіхи. Любов шукає лише одного:
добра того, кого люблять. На всі інші вторинні наслідки вона
й не думає зважати. Отже любов – це винагорода сама собі.

3. Любити іншого означає бажати того, що направду доб­
ре для нього. Любов, яка не бачить різниці між добром і злом,
а любить сліпо лише заради того, щоб любити, насправді є не-
навистю, а  не любов’ю. Любити сліпо означає любити егоїс­
20

тичн­ о, тому що мета такої любови – не справжня користь
улюбленої людини, а лише вияв любови в наших душах. Якщо
така любов не вдає, що шукає добра того, кого любить, то не
може навіть називатися любов’ю. Але оскільки її насправді
мало обходить істина і вона ніколи не вважає, що може збити-
ся зі шляху, то цим показує свою егоїстичність. Вона не шукає
справжньої користи особи, яку любить, чи навіть своєї влас­-
ної. Вона не зацікавлена в істині, а тільки в собі. Вона заявляє
про своє задоволення позірним добром, яким є звершення лю-
бови заради неї самої, не беручи до уваги її добрих чи недоб­
рих наслідків.

Коли така любов існує на рівні тілесної пристрасті, то
справжню її суть легко розпізнати. Вона егоїстична, і  тому
не є  любов’ю. Ті, чия любов не сягає вище пожадань власно-
го тіла, загалом навіть не завдають собі клопоту вводити себе
в оману добрими намірами. Вони слухаються своєї пристрас­-
ти, а  оскільки не вводять себе в  оману, то є  чесніші, а  також
нещасніші від тих, хто вдає любов на духовному рівні, не усві-
домлюючи того, що їхня «некорисливість» – це всього-на-
всього омана.

4. Любов ані слабка, ані сліпа. Вона у своїй суті розсудлива,
справедлива, смиренна і сильна. Якщо всі інші чесноти не зли-
ваються в одне у любові, то наша любов неправдива. Той, хто
направду жадає любити іншого, не погодиться любити не-
правдиво. Якщо ми взагалі бажаємо любити інших, то маємо
покласти собі любити їх належно. Інакше любов виявиться
ілюзією.

Першим кроком до безкорисливої любови є усвідомлення
того, що наша любов може піддаватися омані. Передусім ми
мусимо очистити свою любов, зрікшись утіхи любити заради
неї самої. І  допоки вона слугуватиме нам за мету, ми будемо
нечесні зі собою, а також з тими, кого любимо. Ми будемо шу-
кати не їхнього добра, а власної втіхи.

21

5. Тому є  очевидно, що, аби належно любити інших, має­-
мо спершу полюбити істину, а  оскільки любов – це річ прак-
тичних і конкретних людських стосунків, істина, яку ми має-
мо полюбити, якщо хочемо полюбимо своїх братів, є не лише
простою спекуляцією – це моральна істина, яку потрібно вті-
лювати й наповнювати життям у нашій і їхній долі. Ця істина
є чимось більшим від холодного усвідомлення обов’язку, який
витікає з моральних принципів. Істина, яку ми маємо любити,
якщо любимо наших братів, є  конкретною долею і  святістю,
яких воліє для них любов Божа. Той, хто насправді любить ін-
шого, не має тільки бажати бачити його задоволеним, здоро-
вим і багатим у цьому світі. Любов не може вдовольнитися чи-
мось настільки неповним. Якщо я маю полюбити свого брата,
то мушу якимось чином глибоко проникнути в  тайну Божої
любови до нього. Мене має спонукати не лише людське, а й бо-
жественне співчуття, яке об’явлене нам в Ісусі та яке збагачує
життя, виливаючи в наші серця Святого Духа.

Істина, яку я люблю в любові до свого брата, не може бути
лише філософською чи абстрактною. Вона мусить бути водно-
час надприродною і конкретною, практичною і живою. І я не
вживаю цих слів у метафоричному сенсі. Істина, яку я маю лю-
бити у своєму братові, є сам Бог, який живе в ньому. І я можу
розпізнати та відстежити це таємниче життя через дію того
самого Святого Духа, який живе і діє в глибинах мого власно-
го серця.

6. Любов змушує мене шукати чогось значно більшого,
ніж задоволення власних бажань, навіть якщо їх спрямовано
на добро ближніх. Вона має зробити мене знаряддям Божого
провидіння в їхньому житті. Мене має переконати й пройня-
ти свідомість того, що без моєї любови до них вони, можливо,
не досягнуть того, чого хотів для них Бог. Моя воля має бути
знаряддям Божої волі, яке допомагає їм творити власну до­-­
лю. Моя любов має бути для них «таїнством» таємничої і без-
22

кінечно некорисливої любови, яку приготував їм Бог. Має
бу­ти для них переданням не мого власного духа, а  Святого
Духа. Слова, які я говорю їм, мають бути не чим іншим, як сло-
вами Христа, що сподобився об’явити себе їм у мені.

Таке розуміння любови передусім потрібне священикові.
В аспекті благодаті рукоположення. Вона, так би мовити, не-
віддільна від священства, і священик не може бути примире-
ним зі собою чи Богом, якщо не прагне любити інших любо­в’ю,
яка є не тільки його, але й любов’ю Бога. Тільки така любов, що
є такою ж сильною і певною, як і Дух самого Бога, може спас-
ти нас від прикрої хиби виливати на інших ту любов, яка веде
їх в облуду і спонукає шукати щастя там, де його годі знайти.

7. Для того, щоб любити інших досконалою любов’ю, я маю
лишатися вірним їм, собі самому і Богові.

Справжні інтереси особи є  цілковито особисті і  водночас
спільні для усього Царства Божого. Причина цього в тому, що
Бог сотворив душу так, щоб ці інтереси були в самому її осерді.
Доля кожного з нас, за волею Господа, повинна увійти в долю
усього Його Царства. І що досконалішими є ми самі, то більше
спроможні сприяти добру усієї Церкви Божої. Бо чес­нот­ и ди-
тини Божої роблять досконалішою кожну особу, але в кожній
виявляються в інший спосіб, оскільки приходять у життя будь-
якого святого за певної низки визначених обставин.

Якщо ми любимо одне одного по-справжньому, то наша
любов буде благословенна прозорливою розсудливістю, яка
бачить і  шанує задум Божий у  всякій поодинокій душі. Наша
любов один до одного має коренитися у  глибокій відданості
Божому провидінню, відданості, що зрікається своїх мізерних
замислів, віддаючи їх у руки Божі, і жадає лише долучитися до
невидимої праці, яка вибудовує Його Царство. Тільки любов,
яка відчуває замисли Провидіння, може поєднатися доскона-
ло з  дією Божого провидіння на наші душі. Відданий послух
таємному Божому діянню у світі наповнить нашу любов благо­

23

честям або, інакше кажучи, надприродним трепетом і  шано-
бою. Ця шаноба, це благочестя надає нашій любові характеру
поклоніння, без якого вона ніколи не буде повна. Бо любов му-
сить не лише шукати істину в житті тих, хто оточує нас; вона
мусить її там знайти. Але коли ми знаходимо істину, яка пе-
ремінює наше життя, то знаходимо щось більше, ніж ідею. Ми
знаходимо Особу. Ми стикаємося з діяннями Того, хто ще при-
хований, але чия праця вже звіщає нам, що Він святий і гідний
почитання, і в Ньому знаходимо і себе.

8. Корислива любов рідко поважає право любленого зали­
шатися незалежною особою. Далека від того, щоб поважати
правдиву сутність іншого і  давати його особистості свободу
зростати й розвиватися у свій неповторний спосіб, ця любов
жадає тримати його в  покорі собі. Вона наполягає на тому,
щоб він прилаштовувався до нас, і всяким можливим способом
бажає змусити його до цього. Егоїстична любов всихає й уми-
рає, якщо її не підживлює увага любленої особи. Коли ми лю-
бимо в  такий спосіб, наші друзі існують для нас тільки для
того, щоб ми мали змогу їх любити. У своїй любові ми бажа­
ємо обернути їх на домашніх тварин, так чи інакше приручити.
Найбільший страх такої любови – втеча людини, яку люблять.
Бо вона вимагає від особи покори, що потрібна їй, щоб живи-
ти наші почуття.

Корислива любов часто видається некорисливою, оскіль-
ки готова на всілякі поступки любій особі, бажаючи залиши-
ти її своїм в’язнем. Але це найвища корисливість – купувати
все найкраще, що посідає людина: її свободу і чесність, її неза-
лежну особисту гідність, – ціною значно меншого добра. Такий
егоїзм тим більш огидний, коли він самовдоволено втішаєть-
ся своїми вчинками, перебуваючи в омані, що всі вони – акти
некорисливої любови.

Тому любов, яка є  безкорислива, яка чесно шукає істину,
не йде на безкінечні поступки любій особі.
24

Нехай Бог спасе мене від любови друга, який ніколи не по-
сміє докорити мені. Нехай він убереже мене від друга, який
не хоче нічого, окрім як змінювати й виправляти мене. Але не-
хай ще більше убереже мене від тих, чия любов задоволена
тільки тоді, коли може мені докоряти.

Якщо я люблю своїх братів відповідно до істини, то моя лю-
бов до них буде правдива не тільки щодо них, а й щодо мене.

Я не можу лишатися вірним їм, якщо не буду вірним само-
му собі.

«Господь випробовує праведного й  безбожного; хто на-
сильство любить, того ненавидить Його душа» (Пс. 11, 5).

«Насильство» – це нерівність, несправедливість, яка шукає
для себе більше, ніж дозволяють мої права, і дає іншим мен-
ше, ніж вони повинні одержати. Любити себе більше від ін-
ших означає залишатися вірним собі і водночас їм. Що більше
я прагну використовувати інших, то менше сам буду особою,
тому що тривога від володіння тим, що не належить мені, зву-
жує і зменшує мою душу.

Тому людина, яка любить себе надто сильно, не здатна діє­-
во любити нікого, а також й себе. Як же тоді ми можемо спо­
діватися любити іншого?

«Насильник зводить сусіда свого, і  веде його на путь не­
добру» (Прип. 16, 29).

9. Любов має навчати нас того, що дружба – річ свята і що,
коли вона спирається на неправду, – це не вияв милосердя чи
святости. Ми можемо в  певному сенсі бути друзями для всіх
людей, тому що немає людини на землі, з якою в нас не було б
нічого спільного. Але було б неправильно ставитися до вели-
кої кількости людей, як до близьких друзів. Близька дружба
можлива лише з  кількома, тому що у  світі живе лише кілька
людей, з якими в нас спільне практично все.

Тож любов має бути вірною людям, яких ми любимо, і самій
собі, а  також власним законам. Я  не можу лишатися вірним

25

самому собі, якщо удаватиму, що маю більше, ніж насправді,
спільного з кимось, хто подобається мені через моє себелюб-
ство чи з інших негідних причин.

Однак існує одна фундаментальна основа дружби зі всіма
людьми: усіх нас любить Бог, і я маю бажати, щоб усі вони лю-
били Його всією своєю силою. Але факт залишається фактом:
на цій землі я  не можу глибоко увійти в  тайну їхньої любо-
ви до Нього і Його любови до них. Великі священики, святі на
зразок кюре з Арсу, які зазирали в потаємні закапелки тисяч
душ, лишалися попри це людьми, що мали небагато близьких
друзів. Годі знайти когось самотнішого від священика, що слу-
жить великій кількості людей. Він усамітнений у велетенській
пустелі таємниць своїх ближніх.

10. Після усього сказаного ми доходимо до істини, що на-­
ша доля – любити одне одного, як Христос полюбив нас. Коли
Ісус був на землі, Він мав дуже небагато близьких друзів, од-
нак любив і любить усіх людей, і для всякої душі, народженої
в  цьому світі, Він залишається найближчим другом. Життя
всіх людей, яких ми зустрічаємо і знаємо, переплетені з нашою
долею, разом із життям багатьох, яких ми ніколи не будемо
знат­ и. Але деякі з  них, дуже невелика кількість, є  нашими
близькими друзями. Оскільки ми маємо більше спільного з ни­-
ми, ніж з іншими, то можемо любити їх безкорисливішою лю­
бов’ю і більше ділитися з ними усім. Вони невіддільні від на-
шої особистої долі, а тому наша любов до них особливо свята:
це об’явлення Бога в нашому житті.

11. Найвищу хвалу досконала любов віддає Божій свобо-­
ді. Вона розпізнає Його силу віддавати себе тим, хто любить
Його чисто, не порушуючи чистоти своєї любови. Що більше:
некорислива любов, приймаючи від Бога в  дар себе, стає за-
вдяки лише самому цьому факту спроможною любити з доско-
налою чистотою. Тому що Бог сам творить чистоту і любов тих,
хто любить Його та одне одного досконалою любов’ю.
26

Його любов не слід уявляти собі як голод. Це бенкет Не-
бесного Царства, куди великий Цар запросив багатьох. Чима-
ло з них, не змогли прийти на бенкет, тому що шукали чогось
поза ним, чогось для себе – поле, жінку, пару волів. Вони не
знали, що якби найперше шукали бенкету й Царства, то одер-
жали б, крім того, все решта.

Любов не голодна. Це juge convivium – безкінечний бенкет,
де немає ситости, учта, де нас живить служіння іншим, а  не
земна їжа. Це також бенкет розсудливости, тому що ми знаємо,
як дати одне одному, скільки кому треба.

«А Господь відповів: “Хто ж це той вірний і кмітливий упра-
витель, якого пан настановить над челяддю своєю, щоб дати
їй у визначену пору мірку пшениці? Щасливий той слуга, пан
якого, прийшовши, знайде, що він так робить”» (Лк. 12, 42–43).

Але живити інших любов’ю означає годувати їх Хлібом
Життя, яким є  Христос, а  також навчати їх любити любов’ю,
яка не знає голоду.

«Я – хліб життя. Хто приходить до мене – не голодуватиме;
хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йо. 6, 35).

ЗМІСТ

Від автора.......................................................................................................................... 5
Пролог. НІХТО НЕ Є САМОТНІМ ОСТРОВОМ........................................... 7

НІХТО НЕ Є САМОТНІМ ОСТРОВОМ .......................................17
1. ЗБЕРЕГТИ ЛЮБОВ МОЖНА, ЛИШЕ ВІДДАЮЧИ ЇЇ....................... 19
2. ДУМКИ ПРО НАДІЮ........................................................................................... 28
3. СУМЛІННЯ, СВОБОДА Й МОЛИТВА....................................................... 36
4. ЧИСТИЙ НАМІР...................................................................................................... 58
5. СЛОВО ПРО ХРЕСТ............................................................................................. 77
6. АСКЕТИЗМ І ПОЖЕРТВА................................................................................ 92
7. БУТИ І РОБИТИ.................................................................................................. 108
8. ПОКЛИКАННЯ...................................................................................................... 119
9. МІРА ЛЮБОВИ.................................................................................................... 145
10. ЩИРІСТЬ.............................................................................................................. 163
11. МИЛОСЕРДЯ...................................................................................................... 177
12. ЗОСЕРЕДЖЕННЯ............................................................................................ 185
13. «МОЯ ДУША ЗГАДАЛА БОГА»............................................................... 195
14. ВІТЕР ВІЄ, КУДИ ЗАБАЖАЄ..................................................................... 200
15. ВНУТРІШНЯ САМОТНІСТЬ....................................................................... 205
16. МОВЧАННЯ........................................................................................................ 213