Svidome batkivstvo

Доктор медицини Деніел Дж. Сіґел
Магістр педагогіки Мері Гарцел

ЯК ГЛИБОКЕ РОЗУМІННЯ СЕБЕ
ДОПОМАГАЄ ВИХОВАТИ
УСПІШНИХ ДІТЕЙ

Львів
Видавництво «Свічадо»

2022

ЗМІСТ

ДЕКІЛЬКА СХВАЛЬНИХ ВІДГУКІВ..................................................................7

ВСТУП
СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО: СУТЬ НАШОГО ПІДХОДУ................................. 11

РОЗДІЛ 1
ЯК МИ ЗАПАМ’ЯТОВУЄМО:
СТАЄМО САМІ СОБОЮ ЗАВДЯКИ ДОСВІДУ.............................................. 23

РОЗДІЛ 2
ЯК МИ СПРИЙМАЄМО РЕАЛЬНІСТЬ:
КОНСТРУЮВАННЯ ІСТОРІЙ НАШОГО ЖИТТЯ.......................................... 50

РОЗДІЛ 3
ЯК МИ ВІДЧУВАЄМО: ЕМОЦІЇ В НАШОМУ ВНУТРІШНЬОМУ
ТА МІЖОСОБИСТІСНОМУ СВІТІ.................................................................... 68

РОЗДІЛ 4
ЯК МИ СПІЛКУЄМОСЯ: СТВОРЕННЯ ЗВ’ЯЗКІВ......................................... 91

РОЗДІЛ 5
ЯК МИ ПРИВ’ЯЗУЄМОСЯ:
СТОСУНКИ МІЖ ДІТЬМИ Й БАТЬКАМИ.................................................... 113

РОЗДІЛ 6
ЯК МИ ОСМИСЛЮЄМО СВОЄ ЖИТТЯ:
ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ У ДОРОСЛОМУ ВІЦІ....................................................... 135

РОЗДІЛ 7
ЯК МИ ОПАНОВУЄМО СЕБЕ Й УСЕ ВИПУСКАЄМО З РУК:
ВИСОКА ТА НИЗЬКА ДОРОГА..................................................................... 168

5

РОЗДІЛ 8
ЯК МИ РОЗ’ЄДНУЄМОСЯ ТА ВОЗЗ’ЄДНУЄМОСЯ:
РОЗРИВИ Й НАЛАГОДЖЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ.................................................... 200

РОЗДІЛ 9
ЯК МИ ВИРОБЛЯЄМО ВНУТРІШНІЙ ЗІР:
СПІВЧУТТЯ Й РЕФЛЕКТИВНІ ДІАЛОГИ.................................................... 237

РОЗДУМИ......................................................................................................... 265
ПОДЯКА............................................................................................................ 269

РОЗДІЛ 1

ЯК МИ ЗАПАМ’ЯТОВУЄМО:
СТАЄМО САМІ СОБОЮ
ЗАВДЯКИ ДОСВІДУ

К Вступ
оли ми стаємо батьками, проблеми з  минулого й  далі
живуть у  нас, впливаючи на те, як ми виховуємо своїх
дітей. Неналежно осмислений досвід може створити не-
розв’язані й залишкові проблеми, котрі впливають на те, як ми
реагуємо на поведінку наших чад. Ці проблеми легко зрина-
ють у стосунках батьків і дитини. Коли це відбувається, наша
реакція часто набуває вигляду сильних емоційних спалахів,
імпульсивних дій, спотвореного сприйняття чи неприємних
тілесних відчуттів. Ці напружені розумові стани часто погір-
шують нашу здатність ясно мислити й залишатися гнучкими,
а також негативно впливають на нашу взаємодію та стосунки
з дітьми. У таких випадках ми поводимося не як батьки, яки-
ми хочемо стати, і часто міркуємо опісля, чому ця батьківська
роль «виносить нагору все найгірше в нас». Проблеми, зако-
рінені в минулому, часто мають вагомий вплив на теперішню
дійсність і здатні завдати шкоди досвіду спілкування з дітьми
й нашій взаємодії з ними – навіть у тому разі, якщо ми не усві-
домлюємо походження цих проблем.

Ми виконуємо свою батьківську роль, спираючись на ко-
лишній емоційний досвід, який може непередбачувано втру-
чатися у стосунки з нашими дітьми. Залишкові проблеми, не-
загоєні травми й  утрати пов’язані з  важливими епізодами

23

минулого й часто походять із повторюваного досвіду в ранньо-
му житті, що був складним та емоційно вагомим. Ці пробле-
ми – а надто, якщо ми не обміркували їх і не інтегрували в са-
моусвідомлення, – можуть і далі впливати на нас. Наприклад,
якщо ваша мати часто йшла з дому, не попрощавшись, адже не
хотіла чути вашого плачу, то ви, мабуть, почувалися ошукани-
ми, особливо у хвилини розлуки. Це становище здавалося вам
хитким і  непевним. Після того, як вона покидала вас, нічого
не сказавши, ви всюди шукали її і хвилювалися, що її немає.
Ця ситуація могла спричинити ще більший стрес, якщо дорос-
лий, який вас доглядав, наполягав, аби ви не плакали. Тепер
ви почувалися зрадженими й  засмученими не тільки через
утрату матері. Після того, як не знайшлося нікого, хто розра-
див би вас, виявивши своє співчуття і  ласкаво вас вислухав-
ши, запевнивши, що вас розуміють і  цінують, вам навряд чи
вдалося б упоратися зі своїм емоційним стражданням. Якщо
ваше дитинство було саме таким, то після того, як ви самі ста-
нете батьком чи матір’ю, досвід, пов’язаний із розлукою, може
стати для вас проблемою, котра викликає низку емоційних
реакцій. Вони пробудять колишні болісні почуття і  змусять
непокоїтися в ту мить, коли дитину потрібно залишити. Цей
дискомфорт передасться вашій дитині, збентежить її і  поси-
лить тривогу, котра, своєю чергою, ще більше занепокоїть вас.
Так цілий каскад емоцій зринає у вигляді ланцюгової реакції,
котра насправді показує вашу дитячу історію. Звісно, без са-
мозаглиблення й саморозуміння цей каскад реакцій сприйма-
тиметься тут і тепер як «нормальні» аспекти важкої розлуки.
Самоусвідомлення може прокласти шлях до розв’язання цих
залишкових проблем.

Такі залишкові проблеми часто впливають на наше батьків-
ство і призводять до непотрібного розчарування й конфліктів
у стосунках батьків і дитини. Ось приклад із досвіду Мері – як
матері і як дитини.

24 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

Купування взуття

Як мати, я виявила чимало залишкових проблем зі свого
дитинства, що впливали на мої стосунки з дітьми й часто по-
збавляли нас радощів спілкування. Купування взуття було од-
нією з  них. Я зі страхом спостерігала, як зношуються дитячі
кросівки, оскільки це означало, що невдовзі мені доведеться
вести двох своїх синів у  взуттєву крамницю. Їм страшенно
подобалося купувати нове взуття, і спершу вони з захватом че-
кали на цю екскурсію, як і  більшість дітей. Така прогулянка
мала б бути нам тільки на втіху, адже зазвичай діти люблять
обирати собі нове взуття, та насправді цього задоволення не
було ніколи.

Мої сини вибирали собі те взуття, яке їм подобалося, до
чого я завжди спонукала їх. І хоча діти з великим ентузіазмом
ставилися до свого вибору, я починала псувати їм цей досвід,
висловлюючи сумніви щодо кольору, ціни, розміру взуття або
ще якоїсь помітної ознаки, котра спадала мені на думку. Після
того їхній захват починав згасати й вони казали: «Що завгод-
но, мамо, лиш би тобі сподобалося». Я довго вагалася й об-
мірковувала переваги однієї пари черевиків над іншою, і після
великої метушні ми виходили із крамниці з покупками. Ми всі
були виснаженими. Усе радісне хвилювання, пов’язане з при-
дбанням нової пари взуття, затьмарювали неприємні спогади
про цей досвід.

Я не хотіла поводитися саме так, але ця ситуація повторю-
валася, і часто я навіть просила пробачення у дітей, коли ми
виходили із крамниці. Усе щоразу завершувалося емоційним
конфліктом. «Через взуття, – дорікала я собі. – Як смішно».
Чому я повторювала ту ж модель поведінки, яку точно хотіла
змінити? Одного дня після чергового прикрого візиту в крам-
ницю мій шестирічний син спитав із очевидним розпачем:
«А ти не хотіла нових черевиків, коли була малою?». Болюче
«ні» раптом вирвалося в мене, коли я згадала, яким розчару-
ванням були наповнені мої дитячі походи по взуття.

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 25

Я була однією з дев’яти дітей. Оскільки нам потрібно було
багато пар, наша мама завжди йшла купувати взуття, коли від-
бувався розпродаж, бажано великий, і ціни були для неї при-
йнятними. Я ніколи не ходила в магазин з мамою сама, бо за-
вжди траплялося так, що кільком із дітей було потрібне нове
взуття. Тож серед натовпу я з великим сум’яттям шукала собі
нову пару. Я знала, що навряд чи отримаю те, що хочу. Мені
дуже не пощастило мати ідеальну, середнього розміру ногу, на
яку під час розпродажу було майже ні з чого вибирати. Вибір
у  мене був мінімальним, і  я зазвичай «закохувалася» у  щось
таке, що продавали за звичайною ціною. Але цей мій вибір
мати відхиляла одразу.

Утім, моя старша сестра мала дуже «особливу» вузьку ногу,
тож їй завжди дозволяли купувати те, що вона хотіла, адже її
розмір на розпродажах однаково траплявся рідко. Я сердила-
ся, думаючи, що до мене нікому немає діла, та мені казали, що
я мушу бути вдячною за те, що мені легко знайти взуття по роз-
міру. Після того як наша мати переміряла взуття нам усім, вона
була надзвичайно виснаженою і дуже роздратованою. Її ваган-
ня, що саме обрати, і  страх перевитрат грошей сягали свого
апогею, тоді її поведінка починала мене тривожити. Я захли-
налася в морі емоцій і просто хотіла піти додому, щоб узагалі
нічого не купувати. Нагода пережити цікаву пригоду й обрати
собі щось до смаку була змарнованою.

Коли минуло багато років, усе повторилося знову, і та сама
ментальна модель поведінки, що так сильно тривожила мене
в  дитинстві, тепер завдавала клопоту моїм дітям. Моя мати
була надто заклопотаною, коли вела нас усіх із нашими по-
купками до авто, щоби вислухати мене чи хоча б помітити мої
страждання. А оскільки запитання сина привернуло мою сві-
дому увагу до цього факту, я змогла пригадати власний ран-
ній досвід і тривогу, що тепер впливали на мою поведінку під
час спілкування з дітьми й не давали змоги наповнити цей до-
свід радістю. Насправді на мою поведінку впливало не те, що

26 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

відбувалося тут і тепер, а численне повторення того ж досвіду
в минулому. Я реагувала на залишкові проблеми.

Нерозв’язані проблеми дещо подібні до залишкових, але
доходять до більших крайнощів, і пов’язані з більшим дезор-
ганізаційним впливом як на наше внутрішнє життя, так і  на
взаємини. Досвід, який виявився глибоко приголомшливим
і, можливо, був пов’язаний із глибоким почуттям безпорад-
ности, відчаю, втрати, жаху й  навіть зради, часто стає осно-
вою нерозв’язаних проблемних станів. Як приклад, можемо
знову використати досвід розлуки, та цього разу вже за дещо
екстремальніших обставин. Якщо маму малюка на тривалий
час шпиталізують через депресію, а  його самого передавати-
муть від однієї доглядальниці до іншої, то така дитина відчу-
ватиме глибоку втрату й відчай. Розлука може й надалі спри-
чиняти тривогу та вплинути на здатність у дорослому віці без
проблем розлучатися зі своєю дитиною. Також у такої матері
(батька) можуть виникнути труднощі в налагодженні стосун-
ків зі своєю дитиною, оскільки її (його) зв’язок прив’язаности
різко урвався, і тоді ніхто їй не допоміг. Коли дитина виростає
і сама стає батьком чи матір’ю, не діставши нагоди проаналі-
зувати минулі події й осмислити власний болісний ранній до-
свід, то емоційні, поведінкові, перцепційні й тілесні спогади
можуть і  далі втручатися в  її життя. Ці нерозв’язані пробле-
ми можуть завдати великої шкоди стосункам батьків і дитини.
У стресових ситуаціях батьки особливо схильні до реакцій, які
глибоко пов’язані з  їхніми минулими проблемами. Ось істо-
рія про нерозв’язану проблему, котру усвідомив Ден невдовзі
після того, як став батьком.

Не плач!

Я часто боровся з дивним відчуттям, коли мій син був не-
мовлям і  безутішно плакав. Паніка раптово підступала до
мене, наповнюючи стражданням і  жахом. Замість того щоби

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 27

бути втіленням терпеливости й  мудрости, я ставав боязким
і нетерплячим.

Я спробував зазирнути в себе, щоб усвідомити ці почуття.
Я розмірковував над можливістю того, що колись, у ранньому
віці, мені дозволяли довго плакати. Так, я не міг цього пригада-
ти, адже знав, що нормальний процес ранньої дитячої амнезії
не допустить мою свідомість до спогаду про такий ранній до-
свід, проте я не міг уявити собі будь-якого іншого ймовірного
тлумачення цієї паніки.

Тоді я сам вигадав історію: «Так, я був, мабуть, нажаханий,
коли плакав на самоті в дитинстві. Напевне, мені довелося зви-
кати до почуття, що мене покинули напризволяще. Коли мій
син плаче тепер, то це знову пробуджує в мені почуття страху,
і з’являється пов’язана з ним паніка». Я міркував про це важко
й довго. Я не відчував, що ця історія правдива. Жодних образів,
хвилювань, емоцій. Жодних поведінкових імпульсів. Інакше
кажучи, цей наратив не виявив жодних невербальних спога-
дів. І пояснення також, виглядало, ніяк не вплинуло на пані-
ку. Мені здалося, що це не обов’язково означає, що моя історія
неправдива, найімовірніше, з неї поки що не було користи на
тому шляху до розуміння, який я обрав.

Я був поряд зі своїм малим сином, коли він почав плакати.
Я ніяк не міг розрадити його, і мене знову охопило те дивне
панічне відчуття, котре спонукало втекти. Тоді в  моїй свідо-
мості з’явився образ, спершу, як відчуття повноти в  голові.
Я відчув, як паніка звужується, стає не такою загальною. Тоді
я дещо побачив своїм внутрішнім зором, і цей образ став зма-
гатися з  тим, що я бачив зором зовнішнім. Це тепер я кажу
про зір внутрішній і зовнішній, але тоді вони здавалися подіб-
ними, наче відеоплівка з  подвійною експозицією. Я заплю-
щив очі. Зовнішні образи зникли, і переді мною постало те, що
я бачив внутрішньо. Я побачив дитину на столі для обстежень,
яка плакала з нажаханим виглядом на своєму зморщеному, роз-
червонілому личку. Я міг бачити кімнату. Мій колега педіатр,

28 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

який учився разом зі мною в інтернатурі, притискав до стола
тіло малого хлопчика. Я намагався не слухати дитячого крику
й не дивитися на дитяче обличчя, проте зміг розгледіти кім-
нату. Це був процедурний кабінет відділу педіатрії у шпиталі,
куди ми приносили дітей, яким брали кров на аналізи. Серед
темної ночі, коли ми чергували, нас розбудили, щоб ми дізна-
лися, чому в цього малюка гарячка. Він буквально горів, отож
ми мусили взяти в нього кров, щоби виключити можливу ін-
фекцію. Діти в Медичному центрі Каліфорнійського універси-
тету в Лос-Анджелесі, як і в будь-якій клінічній лікарні, були
дуже хворими. Чимало з  них були ветеранами шпитального
життя, та це не притуплювало їхнього страху, а потреба часто
брати в них кров тільки посилювала його, ранячи їм ще й вени.
Ми з колегою мусили брати кров щоночі, коли були на чергу-
ванні. Тепер дійшла моя черга взяти в руки шприц.

Коли дитячі вени скалічені настільки, що важко взяти з них
кров, то треба шукати вену деінде. Іноді на це потрібно бага-
то спроб у  різних місцях. Ми домовлялися, хто триматиме
шприц, а хто – дитину. Ми намагалися вимкнути слух і забу-
ти, що маємо серце. Ми відвертали очі, аби не бачити страху
на дитячому обличчі, старалися не зважати на сльози, що ско-
чувалися нам на руки, і не чути крику, що відлунював у вухах.
Але тепер я крик почув. Кров не потекла. Потрібно було зна-
йти інше місце. «Ще раз», – сказав я дитині, котра не могла
мене чути, а якби могла, то ніколи не зрозуміла б. Хлопчик був
гарячим і хворим; страшенно наляканий, він здригався і гірко
плакав.

Я розплющив очі. Піт проступив у мене на тілі. Мої руки
тремтіли. Мій шестирічний син і досі плакав. І я також. Мене
шокував цей раптовий спогад. Я ніколи й не згадував про свою
інтернатуру в педіатрії, за винятком того, що це був «добрий
рік», і  що я зрадів, коли він скінчився. Але тепер я цілими
днями думав про ті όбрази. Я поговорив із кількома близьки-
ми друзями й колегами про свій досвід. Коли знову пригадував

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 29

ті ночі на чергуванні, нудота підступала аж до горла. Мої руки
боліли, і я почувався так, ніби захворів на грип. Коли почина-
ли зринати όбрази, мене наповнював відчай і страх, а вигляд
тих малих дітей страшенно мене гнітив. Я глибше поринав
у спогад: «Я не можу дивитися на дитину, я мушу взяти кров
на аналіз». Я пробував відводити погляд – і подумки, і фізич-
но, коли говорив із друзями. Я відчував сором і провину за те,
що завдавав болю. Пригадав, як мусив тамувати напад паніки,
коли вночі лунав сигнал виклику. Ми не мали часу обговори-
ти, який біль відчували ці діти чи як сильно вони нас бояли-
ся. Не мали змоги обдумати, які ми приголомшені й налякані.
Ми просто виконували роботу; будь-які роздуми зробили б її
ще болючішою.

Чому ця «травма» з минулого не виринула як спогад, емо-
ція, поведінка чи відчуття перед народженням мого сина? Це
питання зачіпає різноманітні проблеми, пов’язані з пошуком
спогаду в пам’яті й унікальною конфігурацією неосмисленого
травматичного спогаду. Кілька чинників роблять віднайдення
певного спогаду більш імовірним. До них належать асоціації,
пов’язані з цим спогадом, тематичне чи смислове наповнення
досвіду, той етап життя, на якому перебуває людина, що при-
гадує, і міжособистісний контекст та індивідуальний стан сві-
домости в момент закодування спогаду та його пригадування.

Я – наймолодший у своїй сім’ї, і до того, як народився мій
син, у моєму житті не було малих дітей; саме тому після інтер-
натури з педіатрії я ніколи не стикався з безутішним плачем
дитини. Як тільки невідступний дитячий плач знову прийшов
у моє життя, у мене почала виникати емоційна панічна реак-
ція. Цю паніку можна розглядати як невербальний емоційний
спогад, який активувався під впливом плачу дитини. Як тіль-
ки з’являлася паніка, процес пригадування в моїй свідомості
відразу ж починав шукати автобіографічний спогад і не зна-
ходив нічого. Водночас у  мене не було жодного тематичного
наративного спогаду, з яким переплітався б рік у педіатричній

30 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

інтернатурі. Для мене той рік «успішно закінчився», і я свідо-
мо не згадував його. І врешті до мене прийшов той спогад.

Зазвичай є  причина того, чому ми не засвоюємо травма-
тичний досвід так, щоби згодом він міг стати легкодоступ-
ним. Відвернення уваги від жахливих аспектів досвіду під час
травми може бути однією з адаптацій, пов’язаних із виживан-
ням. Окрім того, може статися так, що надмірний стрес і гор-
мональні коливання безпосередньо під час травми гальмують
функціонування тих частин мозку, котрі необхідні для збері-
гання спогадів. Пригадування подробиць, закодованих під час
травми лише в невербальній формі, найімовірніше, пробудить
болісні емоції, які спричинять велику тривогу.

Мій емпатичний зв’язок зі стражданнями дітей у шпиталі
був величезним. Той рік був настільки напруженим, робота на-
стільки виснажливою, кількість пацієнтів настільки великою,
перепочинок настільки недовгим і недуги настільки важкими,
що активізувалися всі мої навички психологічної адаптації.
Я відчував глибоку ганьбу й сором через увесь той біль і страх,
яких зазнали діти. Як тільки моя інтернатура закінчилася,
я, напевне, мав би сказати: «Гаразд, тепер мені варто згада-
ти й переосмислити весь той біль, який пережили через мене
дуже хворі діти». Натомість я взагалі забув про той рік педіа-
тричної практики та став досліджувати психологічну травму.

В інтернатурі ми намагалися не поринати в аж надто гли-
бокі роздуми над пасивним, безпорадним і вразливим досві-
дом пацієнтів, вважаючи себе активними, наснаженими і не-
зворушними медпрацівниками. Дитяча вразливість перетво-
рилася на загрозу для наших активних, хоч і  несвідомих зу-
силь уникнути власної вразливости й  безпорадности. Якщо
поглянути на нас у ретроспективі, то дитяча вразливість стала
нашим ворогом. Зазвичай ми майже нічого не могли вдіяти,
щоби вилікувати їхню страшну недугу, і ця неспроможність до-
помогти їм лише збільшувала приголомшливе почуття смутку
й відчаю, котре нас наповнювало.

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 31

Ми боролися проти недуги, проти екзистенційної реаль-
ности смерти й відчаю впродовж того безжального й безсон-
ного року. Безпорадність просто мусила втекти якомога далі
від нашого свідомого розуму, адже в  іншому разі ми просто
занепали б духом. Наш гнів на злочинну хворобу, якої ми не
могли перемогти, обрав собі за мішень дитячу вразливість.

Ця нерозв’язана проблема навідалася до мене вперше, коли
я був вразливим батьком своєї першої дитини, й у мене вини-
кла інтенсивна та болісна емоційна реакція на плач мого сина
й на його вразливість, які здавалися мені майже нестерпними,
а також на почуття безпорадности, що приходило, коли я на-
магався його заспокоїти. На щастя, завдяки досить болісно-
му самоаналізу, я  зміг розгледіти в  цій ситуації нерозв’язану
проблему в самому собі, замість того щоби шукати вади у свого
сина. І це розуміння дає мені змогу легко уявити собі, як емо-
ційна нетерпимість до безпорадности може призвести до
батьківської поведінки, що зосереджена на цій безпорадності
в дітях і карає їх за неї. Навіть якщо ми діємо з любов’ю і з що-
найкращими намірами, задавнені захисні механізми можуть
бути запущені знову, зробивши поведінку малих дітей не-
стерпною для нас.

Саме звідси може походити «батьківська роздвоєність».
Коли дитяче життя пробуджує в  нас негативні емоції, наша
нездатність усвідомити цей факт і осмислити його в контексті
власного життя наражає нас на ризик того, що поведінка на-
ших дітей стане для нас нестерпною. Така нетерпимість може
виявлятися в  тому, що ми перестаємо помічати дитячі емо-
ції чи нехтувати їх, і  це дає нашим дітям відчуття нереаль-
ности того, що відбувається, та відлучає їх від власних емоцій.
Наша нетолерантність може призвести до більш агресивних
дій, як, наприклад, прямий, хоча й не задуманий свідомо, на-
пад на емоційний стан вразливости й  безпорадности дити-
ни. Тоді дитина, нічого не підозрюючи, стає об’єктом воро-
жого ставлення, котре вплітається в  її внутрішнє почуття

32 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

ідентичности та завдає безпосередньої шкоди її здатності
приймати ті самі емоції в собі.

Якщо в нас є залишкові чи нерозв’язані проблеми, то вкрай
важливо, щоб ми знайшли час і поміркували над своєю емо-
ційною реакцією на поведінку наших дітей. Розуміючи себе,
ми даємо нашим дітям шанс розвивати власні життєствердні
почуття і свободу досліджувати свої емоційні світи без обме-
жень і страху.

Типи пам’яти

Чому в  нас є  нерозв’язані та залишкові проблеми? Чому
події з  минулого впливають на сучасне? Як насправді досвід
позначається на нашій свідомості? Чому минулі події й нада-
лі впливають на наше теперішнє сприйняття і формують те, як
ми уявляємо власне майбутнє? Дослідження пам’яти дає нам
захопливі відповіді на ці фундаментальні запитання. Від по-
чатку життя наш мозок спроможний реагувати на досвід, змі-
нюючи зв’язки між нейронами, головними елементами мозку.
Ці зв’язки становлять структуру мозку, і  саме за допомогою
них, як вважають, мозок має змогу запам’ятовувати досвід.
Структура мозку обумовлює його функцію. Своєю чергою,
функціонування мозку творить свідомість. Хоча генетична ін-
формація також визначає його фундаментальні аспекти ана­
томії, та саме наш досвід створює унікальні зв’язки й формує
базову структуру кожного індивідуального мозку. Так наш до-
свід безпосередньо формує його структуру і, відповідно, тво-
рить свідомість, яка визначає те, ким ми насправді є.

Пам’ять – це спосіб, у який мозок реагує на досвід і ство-
рює нові нейронні зв’язки. Два різні типи цих зв’язків форму-
ють два різновиди пам’яти: імпліцитну та експліцитну. Імплі-
цитна – це різновид ранньої невербальної пам’яти, що наявна
під час народження й існує впродовж усього життя. Ще одним
важливим аспектом імпліцитної пам’яти є  те, що називають

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 33

ментальними моделями. Завдяки ментальним моделям наш
мозок створює узагальнення повторюваного досвіду. Наприк-
лад, якщо дитина відчуває розраду та заспокоєння, коли мати
реагує на її страждання, то мозок узагальнить цей досвід,
і після цього присутність матері наповнюватиме дитя почут-
тям гаразду й безпеки. Коли згодом вона відчує страждання, то
ментальна модель її стосунків із матір’ю активізується та зму-
сить дитину шукати маму, щоби знову заспокоїтися. Стосунки,
що ґрунтуються на прив’язаності, впливають на те, як ми ди-
вимося на інших і якими бачимо себе. У вже згаданому при-
кладі дитина вважає, що мама реагує на її потреби й дає безпе-
ку, а себе – здатною впливати на середовище й задовольняти
таким чином власні потреби. Ці моделі створюють фільтр,
який структурує те, як ми формуємо своє сприйняття і  кон-
струюємо реакцію на світ. За допомогою цих схематичних
фільтрів ми творимо характерні способи бачення світу та влас-
ного існування в ньому.

Захоплива риса імпліцитної пам’яти полягає в  тому, що
коли вона залучена, нам бракує внутрішнього відчуття «при-
гадування», і за таких умов особа навіть не усвідомлює, що її
внутрішній досвід насправді творять події з минулого. Отже,
емоції, поведінка, тілесні відчуття, перцепційні інтерпрета-
ції й  упередженість окремих несвідомих ментальних моде-
лей можуть впливати на наш теперішній досвід (як сприйнят-
тя, так і  поведінку), не пробуджуючи в  нас жодного усвідом-
лення того, що на нас впливає минуле. І найдивовижніше, що
наш мозок може «закодовувати» імпліцитний спогад поза
нашою свідомою увагою. Це означає, що ми можемо шифрува-
ти елементи імпліцитної пам’яти, не зосереджуючись на них
свідомо.

Після нашого першого року життя розвиток тієї части-
ни мозку, що називається гіпокампом, встановлює новий
комплекс зв’язків, який уможливлює другий головний тип
па­м’яти – експліцитну. У  ній є  два компоненти: семантична

34 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

(фактична) пам’ять, яка стає доступною приблизно в півтора-
річному віці, й  автобіографічна, котра починає розвиватися
приблизно після двох років. Період перед появою автобіогра-
фічної пам’яти називають дитячою амнезією, що є універсаль-
ним явищем у розвитку людини, характерним для всіх культур;
вона не має нічого спільного із травмою, а, як видається, за-
лежить від того факту, що дозрівання окремих структур мозку
ще не розпочалося. На відміну від імпліцитної пам’яти, експлі-
цитній властиве внутрішнє відчуття пригадування. І в обох її
різновидах процес закодування вимагає свідомої уваги.

Унікальність автобіографічної пам’яти полягає в тому, що
вона фіксує самовідчуття і час. Для цього необхідно, щоби пев-
на частина мозку, без якої неможливе існування такого роду
спогадів, належно дозріла (це відбувається приблизно на дру-
гому році життя). Цю частину мозку називають префронталь-
ною корою, бо вона розміщена спереду фронтальної частини
найвищого шару мозку, неокортексу. Префронтальна кора віді-
грає вкрай важливу роль у низці процесів, зокрема для авто-
біографічної пам’яти, самосвідомости, гнучкости реакції, мен-
тального зору і  контролю над емоціями. Це саме ті процеси,
котрі формуються під впливом зв’язку прив’язаности. Як зда-
ється, на розвиток префронтальної кори впливає міжособис-
тісний досвід. Саме тому наші ранні стосунки мають такий
вагомий вплив на подальше життя. Однак ця важлива бага-
тофункційна частина мозку не припиняє розвиватися ніколи,
завдяки чому ми можемо й надалі рости та змінюватися.

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 35

Префронтальна кора Мозолисте тіло: об’єднує
має орбітофронтальну дві півкулі мозку
кору
Гіпокамп*

Мигдалеподібне тіло:
важлива структура,
що бере участь
у формуванні емоцій,
фундаментального
елемента імпліцитної
пам’яти

Стовбур
головного
мозку

ДІАГРАМА 1. Діаграма людського мозку, якщо дивитися з середини впра-
во. На ній відзначено деякі ключові структури, зокрема, мигдалеподібне
тіло (де формується імпліцитна емоційна пам’ять), гіпокамп (відповідає
за експліцитні форми пам’яти) й орбітофронтальна кора (забезпечує екс-
пліцитну автобіографічну пам’ять). Послідовні історії життя, про які йти-
меться в  наступному розділі, можуть вимагати інтегрування інформації
з двох півкуль, яке відбувається за допомогою мозолистого тіла.

* Затінена ділянка – це те місце, де був би розміщений гіпокамп на протилежно-
му боці мозкового стовбура, зображеного на цій діаграмі. Угорі гіпокампа є мигда-
леподібне тіло, де формуються емоції. Обидві ці структури є частиною медіальної
скроневої частки, що розташована з обох боків цього серединного розрізу.

36 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

Таблиця 1. ТИПИ ПАМ’ЯТИ

ІМПЛІЦИТНА ПАМ’ЯТЬ
 Наявна під час народження
 Не створює відчуття пригадування, коли з’являються спогади
 Містить поведінкову, емоційну, перцепційну й, можливо, тілесну

пам’ять
 Містить ментальні моделі
 Для кодування не потрібна свідома увага
 Не пов’язана з гіпокампом

ЕКСПЛІЦИТНА ПАМ’ЯТЬ

 Розвивається впродовж другого року життя й далі
 Забезпечує відчуття пригадування, коли зринає спогад
 Якщо автобіографічна, то наявні самовідчуття й час
 Охоплює семантичну (фактичну) й епізодичну (автобіографічну)

пам’ять
 Вимагає свідомої уваги
 Пов’язана з гіпокампом
 Якщо автобіографічна, то також пов’язана з префронтальною

корою

Пошук рішення

Тепер, коли в  нас є  певне уявлення про те, як мозок фор-
мує пам’ять, можемо докладніше розглянути, як долати нероз-
в’язані проблеми. У випадку з Деном, створення правдоподіб-
ної історії про дитячу амнезію не мало на нього жодного емо-
ційного впливу й ніяк не могло змінити його досвід. Упродовж
свого раннього періоду життя він міг пережити досвід, який
експліцитно був недоступним для нього, а імпліцитно – спри-
яв появі емоційного напруження під час навчання в інтерна­
турі. Якби він не поринув у роздуми, то паніка й роздратуван-
ня могли б і  далі переважати в  Деновій манері батьківства,
не даючи йому змоги дієво заспокоювати плач своєї дитини.
Несвідомо він міг би відчувати, що вразливість і безпорадність
становлятьдля нього загрозу. Такий внутрішній, неосмислений

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 37

емоційний процес міг би слугувати організаційним мотивом
його стосунків, спонукаючи Дена протидіяти нормальній за-
лежності свого сина й  підштовхнути малюка до передчасної
самостійности. Якби Ден спробував раціонально обґрунтува-
ти цей досвід, то міг би вирішити, що «неслухняні діти, котрі
надто багато плачуть», зіпсовані й «вередливі». Без глибоких
роздумів він не впорався б зі своєю нерозв’язаною пробле-
мою, і його далі дратував би власний син. Батьківська роздвоє-
ність набуває різних форм і часто спричинена нерозв’язаними
проблемами. Батьки можуть виявити, що їх наповнюють супе-
речливі почуття, компрометуючи їхню здатність залишатися
відкритими та любити свою дитину. Витворивши в дитинстві
і згодом жорсткі захисні механізми, ми піддаємо ризику нашу
здатність адаптуватися до своєї нової ролі, котра вимагає від
нас послідовно й виважено доглядати власних дітей. Такі нор-
мальні аспекти досвіду наших дітей, як їхня емоційність, без-
порадність і вразливість, їхня залежність від нас, ми можемо
відчувати як загрозливі й нестерпні. Ден розповідає свою іс-
торію далі.

Хоч я хотів налагодити контакт з сином, коли той заходився
плачем, моя власна роздвоєність створювала конфлікт між ба-
жаною реакцією та фактичною поведінкою. Замість того, щоби
виявляти чуйність і ласку, я вивергав нетерплячість й роздра-
тованість. І лише тоді, як свідомо заглибився в цю проблему,
я  зміг щось змінити. Я  розповів своїм друзями про спогад,
який раптово прийшов до мене, й усе пережите в інтернатурі.
Я робив записи в щоденнику, знаючи, що, згідно з останніми
науковими дослідженнями, записування матеріалу про емо-
ційно травматичний досвід може спонукати до глибоких пси-
хологічних і  фізіологічних змін, які сприятимуть подоланню
проблеми. Усе те, що виявилося під час розмов, дискусій і за-
писів, здавалося тепер страшним і болючим – яким насправ-
ді й було. Я страждав від інстинктивних реакцій. Я почувався
хворим. Я відчував тремтіння і ломоту в руках.

38 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

Спершу, коли мій син плакав, я  однаково відчував пані-
ку й роздратування. Я говорив собі: «Це почуття з інтернату-
ри й  воно не пов’язане з  сином». Паніка залишалася, та са-
мопочуття трішки покращувалося. Поступово, поки тривали
розмови та записи в  щоденнику, я  зміг усвідомити, наскіль-
ки важливо розпізнавати, приймати й  поважати вразливість
і безпорадність – як у моєму синові, так і в самому собі. Паніка
та роздратування стали відчутно меншими. Я мусив нагадува-
ти собі, що не я причина цього плачу, а вразливість і плакси-
вість – це нормальні для дитини речі. Осмисливши власне ми-
нуле, я зміг прийняти плач свого сина, а також власне почуття
вразливости, навчаючись утішати його та бути йому батьком.

Мій раптовий спогад більше ніколи не повертався. І почут-
тя безсилля також пов’язане з тією панікою. Ті спогади, котрі
доти існували лише на імпліцитному рівні, тепер доступні
мені в експліцитній формі. Ця зміна відбулася завдяки свідо-
мій роботі з імпліцитними спогадами, й дала змогу інтегрува-
ти їх у більший, експліцитний автобіографічний наратив того
року. Тільки тоді, коли в історію мого життя були вписані емо-
ційні проблеми, пов’язані з вразливістю й безпорадністю, що
стали основою того досвіду, я нарешті зміг знайти відповідне
рішення.

Як рухатися далі

Коли батьки не беруть відповідальности за власні нероз-
в’язані проблеми, то втрачають нагоду не тільки стати кращи-
ми батьками, але й  розвиватися далі. Люди, котрі не мають
жодної гадки про походження своєї поведінки й інтенсивних
емоційних реакцій, не усвідомлюють своїх нерозв’язаних про-
блем і батьківської роздвоєности, яку вони виявляють.

У житті часто трапляються випадки, коли ми мусимо швид-
ко адаптуватися й докладати максимальних зусиль у складних
ситуаціях. Здебільшого в усіх нас є залишкові та нерозв’язані

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 39

проблеми, котрі регулярно створюють нам труднощі. Нероз­
в’язана проблема може зробити нас досить негнучкими у вза-
ємодії з дітьми, й не давати нам змоги обирати реакції, котрі
будуть корисними для їхнього розвитку. Ми насправді не
слухаємо своїх дітей, адже наш внутрішній досвід настільки
гучний, що ми не здатні чути нічого, крім нього. У нас немає
з  дітьми належних стосунків, і  ми, ймовірно, і  далі робити-
мемо ті самі кроки, які не приносять успіху ні нам, ні нашим
дітям, як також нікого не задовільняють, оскільки ми зацикли-
лися на реактивних реакціях, які походять із нашого досвіду.

Коли ми приголомшені й занурені у свої імпліцитні спога-
ди про болісні події й неосмислені втрати, то нам важко бути
уповні присутніми зі своїми дітьми. Численні мимовільні
пристосування до свого раннього досвіду стають, по суті, тим,
«ким ми насправді є», і після того вже не ми пишемо історію
свого життя, а її пишуть за нас. Нерозв’язані проблеми можуть
безпосередньо впливати на самопізнання та взаємодію з  на-
шими дітьми. Коли нерозв’язані проблеми пишуть історію на-
шого життя, то ми перестаємо бути автобіографами; ми лише
фіксуємо те, як минуле й далі, часто без нашого відома, втруча-
ється в наш теперішній досвід і формує наші перспективи. Ми
не вирішуємо розважливо, як хотіли б виховувати наших дітей,
а радше реагуємо, спираючись на досвід. Ми немов зрікаємо-
ся здатности самостійно обирати власний шлях і довіряємося
автопілоту, не знаючи напевне, куди він нас повезе. Ми часто
прагнемо контролювати почуття і поведінку наших дітей, тоді
як насправді це наш власний внутрішній досвід підбиває нас
сердитися на них за їхню поведінку.

Якщо тоді, коли нас розчаровує поведінка наших дітей, ми
з увагою поставимося до свого особистого внутрішнього досві-
ду, то зрозуміємо, як наші вчинки руйнують люблячі стосун-
ки, котрі ми прагнемо нав’язати зі своїми дітьми. Вирішивши
власні проблеми, ми отримаємо більший вибір і  гнучкість,
коли доведеться реагувати на поведінку дітей. Ми зможемо

40 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

інтегрувати власні спогади в історію свого життя, яка, завдяки
досвіду, набуває змісту та сприяє здоровому розвитку наших
дітей і нас самих.

ВПРАВИ НА РОЗУМІННЯ СЕБЕ

1. Запишіть у  щоденнику, коли ваші емоції стають реактивними
й імпульсивними. Можливо, ви зауважите деякі ситуації взає-
модії зі своїми дітьми, котрі спричиняють цей стан. Поки що
просто зауважте їх і  не пробуйте змінювати свою реакцію;
лише спостерігайте.

2. Розширте ці спостереження, щоб вони містили роздуми про
можливу імпліцитну природу ваших реакцій на поведінку ди-
тини. Поміркуйте над імпліцитними елементами пам’яти й над
тим фактом, що вони не зумовлюють відчуття «пригадуван-
ня». Чинячи імпліцитне експліцитним і свідомо зосереджуючи
увагу на власних автоматичних реакціях, ви поглиблюєте влас-
не розуміння самих себе і своєї здатности налагоджувати сто-
сунки з дитиною.

3. Поміркуйте над проблемою у  своєму житті, котра погіршує
вашу здатність гнучко взаємодіяти зі своєю дитиною. Зосе­
редьтеся на минулих, теперішніх і майбутніх аспектах цієї проб­
леми. Чи спадають вам на думку якісь конкретні повторювані
моделі поведінки, коли міркуєте над минулими взаємодіями?
Які імпліцитні емоції й  тілесні відчуття з’являються, коли зга-
дуєте про цю проблему? Чи буває так, що те саме відчуваєте
в  інших ситуаціях? Чи на ці відчуття впливає ваш досвід? Як
такі ситуації й емоції впливають на ваше самовідчуття і зв’язки
з дитиною? Як вони формують ваше сприйняття майбутнього?

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 41

СЛОВО МАЄ НАУКА

Наука та знання

Людей цікавило розуміння світу, відколи існує писемна історія. Коли
наукові технології вдосконалилися, ті питання, на які люди могли отрима-
ти відповідь, стали значно складнішими, доступні нам знаряддя – техніч-
нішими й комплекснішими, а сфери, в яких ми здобуваємо знання, – різ-
номанітнішими. Тепер ми маємо тисячі фахових журналів і десятки спе-
ціалізацій у межах численних наукових галузей, які активно намагаються
зрозуміти світ, в якому ми живемо.

Тут використано міждисциплінарний підхід до здобуття знань, роз-
глянутий у  книжці Деніела Сіґела «Мозок, що розвивається», котрий
ґрунтується на переконанні, що існує певна «реальність» у світі, зокрема
в людському досвіді, яку можна пізнати глибше за допомогою ретельних
досліджень. Однак будь-який окремий підхід до розуміння має свої обме-
ження (як у старій індійській байці, де сліпці обмацують то одну, то іншу
частини слона); будь-чий досвід чи погляд може виявити лише частину
більшої реальности. Коли кожен сліпець розповідає про свою частку до-
свіду, то перед нами нарешті постає картина цілого слона.

Міждисциплінарний погляд шукає способи для злиття окремих галу-
зей, щоби витворити нову єдність знань. У своїй книжці «Збіг» еволюцій-
ний біолог Е. О. Вілсон писав, що «в академічних колах нелегко досягнути
єдности знань з огляду на відокремленість наукових дисциплін». Однак
міждисциплінарний підхід нівелює ці вододіли й дає науці змогу рухати-
ся вперед.

Кожна дисципліна досліджень, кожне джерело знань має власний
характерний підхід, концепції, словник і  способи ставити запитання.
Міждисциплінарний підхід з  однаковою повагою ставиться до всіх га-
лузей, визнаючи, що міждисциплінарна співпраця – це спосіб поглиби-
ти наш погляд на більшу реальність, яку ми бажаємо пізнати. Такий під-
хід вимагає, щоб ми були скромними й відкритими, і прагнули охопити всі
дисципліни, намагаючись, як ті сліпці, зрозуміти, чим насправді є  слон.
Ми черпатимемо свої знання з різних наук: від антропології до психоло-
гії, від науки про мозок до психіатрії, від лінгвістики й педагогіки до ви-
вчення комунікацій і складних систем. Однією з інституцій, де дотриму-
ються такого комплексного підходу, є Фундація культурно-психологічних
досліджень – Центр культури, мозку та розвитку при Каліфорнійському
університеті в  Лос-Анджелесі. Тут надають необхідний вишкіл та освіту
студентам і викладачам, яких цікавить такий міждисциплінарний процес,

42 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

сподіваючись виховати нове покоління конвергентних дослідників, учи-
телів і практиків.

Прив’язаність, свідомість і мозок:
міжособистісна нейробіологія

Упродовж багатьох тисячоліть люди намагалися зрозуміти, що озна-
чає бути людиною. Людська психіка, котра охоплює душу, інтелект і сві-
домість, становить функціональну єдність, яку вважають процесом, що
виникає внаслідок активности мозку. Мозок як інтегровану систему тіла
загалом, досліджувала нейронаука, дійшовши сенсаційних висновків.
Наука про мозок вивчає, як саме активність нейронів у мозку творить ро-
зумові процеси.

Водночас така незалежна галузь, як психологія досліджувала питан-
ня, дотичні до людини в  різних вимірах: наприклад, пам’ять, мислення,
емоції та розвиток, а також багато інших. Наше розуміння дитячого роз-
витку значно розширилося завдяки одному з напрямів науки про розви-
ток дитини, а саме теорії прив’язаности. Дослідження прив’язаности до-
помогло нам зрозуміти, яким способи взаємодії батьків із дітьми, визна-
чають подальші шляхи розвитку дитини. Продемонстровано, що взаєми-
ни та моделі спілкування, наявні у стосунках дітей з їхніми батьками чи
людьми, котрі піклуються про дитину, безпосередньо впливають на роз-
виток психічних процесів.

Ми просто можемо зіставити наше знання того, як мозок витворює
ментальні процеси (нейронауку) зі знанням того, як наші стосунки форму-
ють психічні процеси (дослідження прив’язаности). Це поєднання стано-
вить суть нашого наукового підходу, що має назву «міжособистісна ней-
робіологія» і творить ту модель, за допомогою якої ми можемо зрозуміти
повсякденний досвід дітей і їхніх батьків.

Підхід міжособистісної нейробіології до розвитку спирається на такі
фундаментальні принципи:

 Свідомість – це процес, який пов’язаний із потоком енергії та ін-
формації.

 Свідомість (потік енергії та інформації) з’являється під час взаємо-
дії нейрофізіологічних процесів і взаємин.

 Свідомість розвивається, коли генетично запрограмоване дозрі-
вання мозку реагує на певний досвід.

Хоча науковці й  уважають, що схеми активізації нейронних мереж
насправді творять «свідомість», – породжуючи такі процеси, як увага,
емоції та пам’ять, – та ми не знаємо точно, як діяльність мозку виробляє

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 43

суб’єктивний досвід свідомости. Один зі способів поєднати мозок і сві-
домість полягає в тому, щоби розглянути мозок як потік енергії та інфор-
мації. Наприклад, енергія, котру ви можете спостерігати у свідомості, ма-
тиме вигляд фізичного параметра сили вашого голосу, стану бадьорости
чи сонливости, в якому ви перебуваєте, або інтенсивности вашого спілку-
вання з іншою людиною.

Нейронауковець, за допомогою сканування (котре продемонструє,
де поглинаються деякі хімічні речовини чи зростає приплив крови, за-
свідчивши зростання метаболізму в  тих чи інших ділянках) або елек-
троенцефалограми чи ЕЕГ (яка демонструє різні структури мозкової ак-
тивності) дослідить скільки енергії використовується в  різних частинах
мозку. Потік інформації у свідомості матиме вигляд значення тих слів, які
ви читаєте – саме значення, а не їхній відбиток на папері чи почуте зву-
чання. Це зауважив іще Марк Твен, коли говорив, що існує велика різни-
ця між блискавкою та світлячком (lightning and lightning bug). Значення –
це істотний аспект опрацювання інформації в мозку. Від того, як ми сим-
волічно зображаємо світ, безпосередньо залежить, як ми конструюємо
наше сприйняття реальности. У мозку цю інформацію створюють схеми
нейронних електричних імпульсів у  різних мережах. Від їхнього розта-
шування залежить вид інформації (почуте чи побачене); крім того, та чи
інша конкретна схема демонструє специфічну інформацію (візуалізацію
Ейфелевої вежі, а не мосту «Золота Брама»).

Під час народження люди – істоти надзвичайно незрілі; людські не-
мовлята народжуються з дуже недорозвинутим мозком і в усьому зале-
жать від опіки дорослих. Мозок дитини досягає необхідного рівня склад-
ности завдяки генетичній інформації та досвіду. Інакше кажучи, незрі-
лість мозку немовляти означає, що саме досвід відіграватиме істотну
роль у формуванні унікальних рис нейронних зв’язків, які з’являтимуть-
ся. Досвід формує навіть ті мозкові структури, що дають йому змогу бути
відчутим і зафіксованим у пам’яті.

Піклування, котре забезпечують батьки, сприяє розвиткові найваж-
ливіших ментальних інструментів, необхідних для виживання. Цей до-
свід прив’язаности дає змогу дітям успішно розвиватися й досягати ви-
сокої гнучкости й адаптивности у врівноваженні власних емоцій, мислен-
ня та емпатичних зв’язків з іншими. Нейронаука демонструє, що ці психіч-
ні здіб­ності є результатом інтеграції окремих контурів у структуру мозку;
незалежні результати досліджень прив’язаности вказують, якого досві-
ду стосунків потребує дитина, щоби вона сама та її ментальні процеси
належно розвивалися. Об’єднуючи окремі елементи досвіду сліпців у за-
гальну картину слона, міжособистісна нейробіологія висловлює припу-
щення, що стосунки прив’язаности, цілком імовірно, сприяють розвитку

44 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

інтеграційних здібностей мозку, даючи йому змогу набувати своїх емоцій-
них, когнітивних і міжособистісних умінь та навичок.

Пам’ять, мозок і розвиток:
як від нашої пам’яти залежить те, ким ми станемо

Наука про пам’ять – це захоплива сфера досліджень, яка зародила
нове розуміння про те, як досвід формує розум і мозок. Тепер ми знає-
мо, що досвід формує мозок упродовж цілого життя, змінюючи зв’язки
між нейронами. Для мозку «досвід» насправді є активізацією нейронів,
коли іони течуть уздовж цих довгих первинних клітин мозку, який міс-
тить понад два мільйони кілометрів нейронних волокон. Кожен із 20 мі-
льярдів нейронів пов’язаний у середньому з 10 000 інших нейронів. Так
у мозку з’являється неймовірно складна й розгалужена мережа з триль-
йонів синапсів, або нейронних зв’язків. Дехто оцінює, що загальне число
схем електричних імпульсів мозку – варіантів перемикання його елемен-
тів, які можуть активізуватися – становить мільйон разів десять по де-
сять, або десять у мільйонній степені. Людський мозок уважають однією
з найскладніших речей у всесвіті, як штучних, так і природних.

Як переконливо продемонструвала наука, пам’ять діє завдяки змі-
нам зв’язків між нейронами. Коли деякі нейрони активізуються одночас-
но, ми створюємо асоціативні зв’язки; саме тому, коли собака вкусить вас
під час феєрверку, ваша свідомість може зв’язати з болем і страхом не
тільки собак, а й феєрверки. Ці зв’язки з’являються, як стверджує аксіо-
ма, котру сформулював іще пів століття тому канадський лікар-психолог
Дональд Гебб, тому що «активні нейрони – це зв’язані нейрони». Не так
давно психіатр-нейрофізіолог Ерік Кендел здобув Нобелівську премію
за демонстрацію того, що коли в нейронах неодноразово спалахує елек-
тричний імпульс (тобто вони стають активними), то генетичний матері-
ал у цих нейронах «вмикається», синтезуючи нові протеїни, котрі творять
нові синаптичні нейронні зв’язки. Нейронні імпульси (досвід) вмикають
генетичні механізми, що дозволяють мозкові змінювати свої внутрішні
зв’язки (пам’ять).

Мозок розвивається й тоді, коли нейрони ростуть і створюють взаєм-
ні зв’язки. Саме тому наука каже нам, що пам’ять і розвиток – це проце-
си, котрі накладаються одне на одного: досвід формує структуру мозку,
що розвивається. Від генів значною мірою залежить і те, як нейрони по-
в’язані один з одним, але не менш важливо, що досвід активує гени, впли-
ваючи на процес формування зв’язків. Тому немає змісту протиставля-
ти ці взаємозалежні процеси, дискутуючи, що все-таки важливіше – до-
свід чи гени, природа чи виховання. Фактично, досвід формує структуру

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 45

мозку. Досвід – це і є біологія. Від того, як ми поводимося з дітьми, зале-
жить те, ким вони є тепер і яким буде їхній розвиток. Їхній мозок потребує
нашої батьківської участи. Природа потребує піклування.

Мозок створений так, щоби забезпечити основи нормального роз-
витку, а ми маємо надати йому лише інтерактивний і рефлективний до-
свід, якого найбільше потребує соціальний мозок дитини, не стимулюючи
його надміру чуттєво чи фізично. Батьки – це активні скульптори мозку
своїх дітей, який перебуває у  процесі росту. Незрілий мозок дитини на-
стільки чутливий до соціального досвіду, що названих батьків, фактич-
но, потрібно також називати біологічними батьками, оскільки сімейний
досвід, який вони створюють, формує фізичну структуру мозку їхнього
чада. Біологічне батьківство – це лише один зі способів, яким батьки фор-
мують життя своїх дітей.

Досвід і розвиток пам’яти й самосвідомости

Пам’ять – це один зі способів, за допомогою якого досвід формує
нейронні зв’язки, особливим способом змінюючи теперішні й  майбут-
ні схеми нейронної активізації в мозку. Якщо ви ніколи не чули про міст
«Золота Брама», то прочитання цих слів зумовить у вас іншу реакцію, ніж
у тих, хто живе в Сан-Франциско й може легко візуалізувати міст і згене-
рувати відчуття, емоції та інші пов’язані з ним асоціації. Дві головні форми
пам’яти, імпліцитна й  експліцитна, цілком різні. Оскільки немовляті до-
ступні нейронні мережі в іще не зовсім розвиненій, але вже функціональ-
ній формі, якої вистачає, щоби створити імпліцитну пам’ять (її емоцій-
ні, поведінкові, перцепційні й тілесні модальності), то ця форма пам’яти
доступна дітям із народження і, скоріш за все, ще до нього. Імпліцитна
пам’ять також дає мозку змогу творити узагальнення досвіду в  формі
ментальних моделей.

Експліцитна пам’ять використовує основні механізми кодування імп-
ліцитної пам’яти, а також обробляє цю інформацію за допомогою інтегра-
ційної ділянки, котру називають гіпокампом, і тому вона залежна від до-
зрівання цієї ділянки мозку після перших півтора року життя. До того часу
експліцитна пам’ять доступна частково. Після розвитку гіпокампа свідо-
мість здатна пов’язувати роз’єднані елементи імпліцитної пам’яти і здій-
снювати контекстуальне зіставлення інтегрованих нейронних репрезен-
тацій досвіду. Такою є  глибинна основа фактичної і  згодом автобіогра-
фічної форм експліцитної пам’яти. Так гіпокамп діє як «когнітивний то-
пограф», створюючи асоціативні зв’язки репрезентацій у  площині часу,
а також площині модальностей сприйняття (зір, звук, дотик) і розуміння
(ідеї, поняття, теорії).

46 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО

До другого року життя подальший розвиток префронтальних ділянок
мозку дає змогу розвиватися самоусвідомленню й відчуттю часу, сигна-
лізуючи про зародження автобіографічної пам’яти. Перед цією стадією
розвитку немовля перебуває в першій фазі так званої «дитячої амнезії»,
під час якої наявна імпліцитна пам’ять, тимчасом як експліцитна (авто-
біографічна) – ще не доступна. Навіть після появи автобіографічних форм
експліцитної пам’яти дітям однаково дуже важко експліцитно й  послі-
довно пригадувати те, що відбувалося з ними приблизно до п’яти років.

Ніхто поки що не знає, чому це так. Одна з  імовірних причин поля-
гає в  тому, що той спосіб, за допомогою якого ми консолідуємо власні
спогади й інтегруємо широкий обсяг матеріалу у сховищі нашої пам’яти,
досягає належного рівня розвитку в більшостІ з нас лише тоді, коли ми
йдемо до початкової школи. Експліцитна пам’ять розширює свої первісні
можливості коротко- і згодом довготермінового запам’ятовування, коли
стає активним гіпокамп. Поступово ці довготермінові спогади стають
постійними завдяки процесу, що називається кортикальною консоліда-
цією. Один із аспектів консолідації пам’яти полягає в тому, що нам потрі-
бен швидкий сон, щоби перевести спогад із довготривалого зберігання
в постійну форму, де його видобування з пам’яти не залежатиме від та-
кого важливого гіпокампа. Під час швидкого сну ми бачимо сновидіння.
Можливо, саме процес сновидіння, з  його інтеграцією емоцій і  пам’яти,
а також роботи правої та лівої півкуль мозку, може потребувати деяких
інтегративних схем, які ще не досить визріли в дитини дошкільного віку,
щоби згодом у житті зробити ці експліцитні автобіографічні спогади лег-
кодоступними. Дошкільнята бачать сни та можуть мати експліцитні спо-
гади про життєвий досвід; утім, ми стверджуємо, що саме процес кон-
солідації може бути не досить зрілим у  тому ранньому віці, щоби дати
змогу цим довготерміновим автобіографічним спогадам набути постій-
ної форми. Оскільки незрілість кортикальної консолідації – це процес об-
межувальний, то цілком зрозуміло, чому більшість людей, які перерос-
ли дошкільні роки, відчувають труднощі з доступом до раніших періодів
свого життя в послідовному вигляді.

Рольова гра – це один зі способів, за допомогою якого малі діти об-
робляють свій життєвий досвід. Створюючи сценарії з уявленого та пе-
режитого досвіду, вони спроможні практикувати нові навички й  асимі-
лювати складне емоційне розуміння соціального світу, в якому живуть.
Створення історій у грі й, можливо, у снах може бути одним зі способів, за
допомогою яких розум намагається «осмислити» досвід і консолідувати
наше розуміння, витворюючи картину нас самих у світі.

Упродовж дошкільного періоду розвитку дитини відбувається до-
зрівання мозолистого тіла та префронтальних ділянок, що уможливлює

Як ми запам’ятовуємо: стаємо самі собою завдяки досвіду 47

процес консолідації, котрий дає нам змогу осмислити себе в часі й вибу-
довує каркас знань, який ми називаємо автобіографічною пам’яттю. Це
нейробіологічне дозрівання може пояснити відставання в  появі постій-
ного доступу до автобіографічних спогадів упродовж того періоду розви-
тку. За допомогою консолідації ми, ймовірно, створюємо автобіографіч-
ну самосвідомість, яку формує досвід і яка й далі розвивається, коли ми
зростаємо.

Стресовий досвід може впливати на пам’ять інакше, ніж нетравма-
тичні події. Непропрацьована травма може перешкоджати процесам
запам’ятовування, втручаючись у  нормальний перебіг закодування та
зберігання пам’яти. Наприклад, болісний досвід може заблокувати шиф-
рування, перешкоджаючи опрацюванню отриманого досвіду в гіпокампі;
так він допускає імпліцитне запам’ятовування і  водночас стає на зава-
ді експліцитному. Вважають, що це може відбуватися через надмірне ви-
ділення нейротрансмітерів або гормонів стресу, поки триває травматич-
на подія, що блокує механізми кодування, котрі використовує гіпокамп.
Іще один механізм блокування пов’язаний із розподілом уваги, оскільки
свідома увага зосереджена на нетравматичних аспектах середовища під
час набуття досвіду. Ця ситуація також допускає імпліцитне закодуван-
ня, водночас перешкоджаючи гіпокампу використовувати свідому увагу,
потрібну для експліцитного закодування досвіду. Обидва механізми при-
водять до стану, коли у свідомості залишаються сліди імпліцитних спога-
дів, які можуть наповнити свідомість особи, не зумовлюючи відчуття при-
гадування. Ба більше, цим імпліцитним спогадам бракує асоціативних
зв’язків, які творить гіпокамп, що дало би змогу їх зрозуміти. Імпліцитні
спогади без експліцитного опрацювання в  стресових ситуаціях можуть
спричинити репереживання (повторні переживання досвіду); але зазви-
чай вони слугують джерелом закостенілих імпліцитних ментальних мо-
делей, які блокують здатність батьків залишатися гнучкими й  чуйними
у взаєминах із дитиною.

Поглиблене вивчення

D. Cicchetti and S. Toth, eds. “Risk, Trauma, and Memory”. Special
issue, Development and Psychopathology 10 (4) (1998): 589–605.

E. Kandel. “A New Intellectual Framework for Psychiatry”. American
Journal of Psychiatry 155 (1998): 457–469.

J. Le Doux. Synaptic Self. New York: Viking Press, 2002.

D. J. Siegel. The Developing Mind. New York: Guilford Press, 1999
(Chapters 1 & 2).

48 СВІДОМЕ БАТЬКІВСТВО