Tura

Андрій Шпіцер

ТУРА:

ВУГЛЯНИЙ ВЕЛЕТ
І СКЛЯНИЙ ОБЛАДУНОК

Фентезі

Львів
Видавництво «Свічадо»

2021

Відчай

овгим темним університетським коридором, не-
зважаючи на пізній час, лунко розносився звук
карбованих кроків. Він сягав усіх коридорних
закутків і видавав поспіх того, хто йшов. Саме через по-
спіх чоловік не спирався на ціпок, а тримав його в руці,
і плащ на ньому розвівався, наче від вітру. Голова чо-
ловіка була цілком закрита капюшоном, але видно, що
статуру той мав середню і злегка накульгував на праву
ногу. Ця вада майже непомітна: може здатися, що в чо-
біт просто потрапив камінець та заважає.
А от його компаньйона можна було розгледіти кра-
ще – це низькорослик, трішки вищий коліна. Навіть на
двох лапках він анітрохи не відставав від свого супут-
ника. На відміну від чоловікових, його кроків зовсім не
чутно, адже їжаки – хижаки від природи.
Коридор закінчувався величезною масивною бра-
мою. Колись крізь неї легко проходили навіть дракони.
Вона чи не найбільша в окрузі: двостулкова зі скам’яні-
лого дубу, з кованими залізними завісами та накладени-
ми на неї закляттями магій землі, вогню та води. В одній
з ворітниць зроблений менший прохід, для невеликих
ватаг мандрівників. Ні замків, ні ручок на дерев’яному
полотні не видно. Тепер, серед інших, на браму накла-
дене й земляне закляття «Мур», яке невидимим магіч-
ним щитом захищає будь-який предмет. Браму закляв
ректор університету магії згідно з наказом міністерства
магічної освіти. Такі таємні накази за тиждень до цьо-

7

го розіслали по всіх інстанціях усі міністерства країни,
які таким чином хотіли обмежити переміщення людей
та мадей.

Ректор був наставником Івана – саме так звали на-
шого мага. Іван не зміг приєднатися до товариства од-
нодумців раніше, бо закінчував працювати над своєю
зброєю. Вона все ще не готова, але основу її закладе-
но, тож відтепер він – характерник, маг-воїн. Ця робо-
та затримала його, і всі водяні потоки вже закрилися;
крім того, тривожні новини надходили від Вуханя, який
й досі не знайшов ґорґуль. Вухань – то кажан, що мав
здатність поєднуватися з Івановим ціпком, перетворю-
ючи його на топірець. Такі метаморфози вказували на
те, що ціпок був артефактом концентрації та спрямову-
вання магічного потоку. Кожен маг володіє таким, хоч
за формою вони бувають різні, найпоширеніші – магічні
палички. Такі артефакти чародії створюють на третьому
курсі університету як екзаменаційні проєкти.

Вчора Іван дописав останнє основотворче заклинан-
ня зброї та здав його до університетської бібліотеки.
Потім повітряним вихором надіслав у міністерство його
копію. Цю можливість мешканцям Орії ще було «мило-
стиво» залишено, оскільки такою поштою, крім листів,
не можна було переправити жодних інших великогаба-
ритних передач, як-от живих чи магічних істот. Щоб по-
трапити в міністерське містечко, Іванові була потрібна
допомога ректора. Через розмову з ним хлопець затри-
мався і тепер змушений поспішати, щоб не було занадто
пізно...

***
Бібліотека містилася на третьому поверсі централь-
ного корпусу під скляним вітражним дахом – своєрід-
ним магічним часовим фільтром, що вмів прискорювати,

8

сповільнювати та акумулювати світловий потік, тому в
бібліотеці завжди було рівномірне природне освітлення.
На другому поверсі – адміністративні приміщення. Весь
цей поверх нагадував чудернацький лабіринт: єдиний
тут реальний коридор, завдяки багатомірності магічно-
го простору, розгалужувався, вився навколо себе, пе-
рехрещувався сам із собою та змінював свої рівні, мав
безліч проходів і сходів, не виходячи водночас за межі
цього поверху. Така особливість коридору давала змогу
потрапляти в іншу його частину або ж у вияв коридору
іншого виміру. Коли потрапляєш сюди вперше, знайти
потрібні двері майже нереально. Навіть професори, та й
ректори, часто губилися та блукали тут по декілька днів.
Особливо часто це траплялося, коли лабіринт змінював
свою просторову конфігурацію (бувало й таке)…

Стіни коридору – то майже суцільні ряди дверей: ви-
соких, малих, широких, круглих, трикутних, навіть фаль-
шивих або дверей у дверях… Якось один професор вирі-
шив підрахувати і пронумерувати їх. Звали його Нумера-
том. Спочатку два тижні все йшло добре, і він нарахував
близько п’яти тисяч дверей. Перша проблема виникла
через ефект стрічки Мебіуса. У Ґуґлоса-всевіда можна
дізнатись, що Мебіус уперше зумів поєднати просторові
виміри завдяки додатковому – магічному. Отож, якщо
застосовувати цей ефект – приміщення набуватиме різ-
ного призначення залежно від точки спостереження та
руху. Так, якщо збудувати будинок з однією кімнатою,
натикати в ньому по периметру купу дверей, то примі-
щення за кожними дверима змінюватиметься залежно
від того, через котрі двері зайти. Цей ефект був одним
з основотворчих фізико-магічних законів, використаних
у створенні коридору, отже уникнути його було немож-
ливо. І то було класне рішення, оскільки в одному ре-

9

альному приміщенні можна було вмістити декілька ма-
гічних. Тільки професор Нумерат не взяв до уваги цього
ефекту й прономерував деякі двері двічі з різних боків.
Щоб розв’язати цю проблему, скликано вчено-магічну
раду. Вона ухвалила номерувати не двері, а приміщен-
ня за цими дверима. А якщо в одне приміщення ведуть
кілька дверей – зобов’язати професора Нумерата від-
чиняти кожні двері та записувати їх до реєстру.

Як на зло, за наступними ж дверима, які відчинив
професор, ховався рій магічних бджіл. Укус цих бджіл
не смертельний, проте після нього людина перетворю-
валася на надувну кульку. Нещасний професор утікав
що є сил, але кілька бджіл таки його наздогнало. Ко-
леги і студенти, які бачили цей інцидент, мало животи
не понадривали з реготу, поки бджоли не взялися і
за них. На щастя, на території був ставок, який вмістив
усіх професорів, студентів та працівників університету
вкупі. Ховатися в ньому довелося цілий день. Під ве-
чір надзвичайна магічна служба виловила всіх бджіл і
помістила їх назад у вулик. Точніше, майже всіх: не раз
ще в коридорах з’являлися студенти та викладачі у ви-
гляді кульок. Після цього випадку професор Нумерат
став відповідально ставитися до своєї безпеки, зробив-
шись справжнім експертом з усіх захисних і поборних
заклять. Утім час від часу його ще бачили то без брів, то
з підпаленим чубчиком, то зі щупальцями замість рук,
то з голками в м’яких місцях...

І тут сказати б, що були двері і з приємними сюрп-
ризами, але, на жаль... Справа в тому, що коридор цей
задумували як атракціон «лякай-кімната». Це була ідея
випускного дипломного проєкту одного з магів. Уже пі-
зніше перспективність цієї наукової роботи помітила уні-
верситетська професура й вирішила використати в про-

10

єктуванні одного з поверхів для адміністрації alma mater.
На жаль, при цьому друге основотворче закляття страху
не переписали: чи то вирішили зекономити, чи забракло
знань, а, може, просто було ліньки. Через цей недогляд
тепер і страждав професор Нумерат.

Із посиленням безпеки його робота різко сповіль-
нилася, і тоді професор вирішив долучити до науко-
во-магічних пошуків молодь та вибрав для цього кіль-
кох добровольців (принаймні так він їх називав). Сам
він зайняв одну з безпечних кімнат і звідти скеровував
юних чаклунів у їхніх магічних пошуках. Після завер-
шення свого навчання, підопічні професора не забули
про його «послугу» і «з вдячности» вирішили залишити
йому прощальний подарунок: коли рахунок дверей на-
близився до десяти тисяч, на одних дверях вони напи-
сали 100 500. Професор наткнувся на ці двері місяців
за три після цього. Що тут почалося! Бідака вирішив,
що здійснив справжній прорив у магічних науках. Адже
дотепер маніпуляції з часом обмежувалися лише його
викривленням, тобто сповільненням або прискоренням,
а от проходження крізь час нікому не було під силу. І
ось нарешті за одними з дверей, імовірно, був часовий
тунель чи щось на нього подібне. Не довго думаючи,
професор скликав другу вчено-магічну раду. Провівши
поверховий огляд дверей та досконало вивчивши запи-
си в реєстрі професора, рада підтвердила відкриття Ну-
мерата. Одразу викликано представників міністерства,
магічну пресу та професуру із сусідніх університетів. І от
цей день настав. Помпезне святкування, фуршет, чер-
вона стрічка. Почесні гості врочисто відчиняють двері...
Та виявляють прикріплену з іншого боку записку. Зви-
чайно ж, під час перевірок ніхто не здогадався зазир-
нути всередину приміщення. В записці троє підопічних

11

професора Нумерата написали, що це перший сюрприз,
а є ще два: по одному від кожного зі студентів...

Але оскільки це неприємні для професора спогади,
ми не будемо зайвий раз йому про це нагадувати. Лише
після вимушеного тривалого відпочинку професор, зі-
бравши в кулак всю силу волі, продовжив свою роботу.
Студентів у допомогу собі він більше не брав і працював
дуже обережно, тому все затяглося на роки. Невдовзі
бідака почав втрачати розум (адже чого тільки не дове-
лося йому побачити за новими дверима). А згодом і вза-
галі зник. Казали, що кілька разів ще зустрічали його,
однак… Точно відомо, що в коридорі й досі з’являють-
ся двері з новими номерами, зокрема і з написом «Не
відчиняти». Та незважаючи на всі складнощі, пов’язані з
коридором, одному з ректорів таки вдалося кілька две-
рей та приміщень закріпити в реальному вимірі. За одни-
ми з таких дверей був ректорський кабінет професора
Дмухенка.

***
У довгому порожньому і доволі темному коридорі
пролунав тихий, проте впевнений стук.
– Заходьте, – почулося з-за дверей.
Маг прочинив їх і зайшов у світле приміщення. За сто-
лом сидів літній, поважний на вигляд чоловік. Дивно: він
випромінював упевненість, що була наслідком усього
набутого багажу знань та досвіду, проте очі видавали
занепокоєння. Наставник щойно завершив розмову по
водяній мушлі (Іван зрозумів це, оскільки плесо води
досі коливалося, ніби в нього щойно жбурнули камінь).
Професор чомусь не хотів, щоб Іван знав про розмову, і
вдавав, що щось записує пером жар-птиці, або – як її на-
зивали за морями – фенікса. Жар-птиця була помагай-

12

ком професора, її невеличке гніздо містилося поряд  –
на його столі.

Юнак, не чекаючи запрошення, зайшов і сів на сті-
лець. Із професором вони були добре знайомі, і маг чув
себе у його присутності доволі вільно, може, навіть за-
надто. За Іваном у кабінет просунув носа і Фурко, кілька
разів нервово шморгнувши, – оцінював стан справ. Ніч-
ний хижак, він страх як не любив світла. Тому, коли маг
простягнув йому ціпок, щоб звільнити руки, він, скру-
тившись півкалачиком, шмигнув під полу його плаща,
вхопив інструмент, швиденько роззирнувся і спробував
сховатися під столом професора. Дмухенко завжди лю-
бив покепкувати з помагайка, тому тицьнув під столом
перед самим носом їжака свого портфеля. Фурко на
мить спинився, не зрозумівши що сталося. Потім кілька
разів незадоволено засопів, ще раз роззирнувся і шви-
денько сховався за шторами, де було найменше світла.
Хлопець із професором усміхнулися і на тому залишили
його в спокої.

Ненадовго запанувала тиша. Професор не переста-
вав щось записувати.

– Я маю поїхати, – першим не витримав Іван.
Професор відклав перо:
– Ти впевнений?
– Якби не ваше прохання завершити роботу, я був би
вже там!
– Ти відправив її? – ухопився за шанс змінити тему
професор.
Хоча вони й були нерідні, за ці роки він полюбив сво-
го учня, як сина, здогадувався, що може з ним трапити-
ся, і щиро переживав.
– Відправив щойно.
– Дочекайся результату.

13

– Результат від мене не залежить більше! Чого чека-
ти?! – вигукнув Іван.

Дмухенко насупив брови, пильно пронизав хлопця
очима, і той зрозумів, що погарячкував. Ненадовго за-
панувала мовчанка.

– Я мушу, я не можу більше чекати, – глибоко вдих-
нувши, спокійно завершив розмову хлопець.

І знову запала мовчанка, цього разу довша. Іван під-
вівся, потер праву ногу і попрямував до виходу. За ним,
вилізши з-за штори, поспішив Фурко. У дверях маг зу-
пинився та рвучко обернувся. Фурко ж із несподіванки
позадкував і вперся спиною в стіл професора, пхнувши
його до вікна та мало не перекинувши канцелярське
приладдя. Жар-птиця через те, що сама ледь не впала зі
столу, голосно і невдоволено клацнула дзьобом і схова-
ла під себе яйце, що викотилося під час поштовху.

– Чи можна якось обійти «Мур»? – спитав хлопець, не
зводячи очей із птаха.

Професор мовчки присунув стіл та, спіймавши погляд
учня на пташці, погладив її, тоді підняв пергамент, на
якому щойно щось записував, і наколов його на голки
Фурка так, що папірець повис перед самим носом пома-
гайка. Той схопив папірця, тицьнув магові, а сам шмиг-
нув у темний коридор. З-за дверей долинуло його по-
легшене сопіння. Іван глянув на пергамент. Це було до-
волі дивне і складне закляття магії повітря, та джерело
сили в ньому було замінене на стихію води. Як наслідок
мав сформуватися двосторонній тунель, здатний пере-
міщати невеликі предмети на малу відстань, навіть крізь
перешкоду. Іван глянув на професора з нерозумінням.

– Застосуєш це заклинання на клямці – і внутрішня
її половинка поміняється місцями із зовнішньою. Так ти
зможеш відчинити двері. Про це ніхто не дізнається, бо

14

видаватиметься, що їх відчинили зсередини, а за цим ні-
хто не слідкує.

Іван поглянув на папірець, та коли підвів очі, то про-
фесор уже був не за столом, а біля книжкових полиць.
Він так і не знайшов, що відповісти, тому мовчки зачи-
нив двері.

Тепер хлопець стояв перед дверима порталу. Він
причепив закляття на двері, дістав з напоясної торби
пляшечку з водою та відкоркував її. Змочивши пальця,
Іван приклав його до місця активації закляття. Папірець
миттєво намок, просочився крізь щілини дверей, і дверні
дошки вивернулися. Тепер перед хлопцем була клямка.
Коли він смикнув за неї, то пролунав гучний металевий
ляскіт. З дверей посипався порох, але вони не відчини-
лися. Зате прочинилися менші, і з приміщення повіяло
вогкістю. Фурко знову невдоволено засопів. Більше за
світло він не любив води. Їжак знав, що на них чекає,
тому не поспішав заходити. Маг сховався за дверима, а
напіврослик все ще тупцював на місці.

– Фурко! – почулося з-за дверей.
І помагайко, глибоко зітхнувши, зайшов. Двері зачи-
нилися та повернулися до попереднього стану.

***
«Бісова вода! Бісова вода! Бісова вода!» – бурмотів
собі під ніс Фурко. Голки на його тілі настовбурчилися
і проступили крізь піджачок. Одяг натягнувся, і сорочка
стала тиснути в шию. Він нервово смикнув за комірець,
аж відлетів ґудзик – дихати стало трохи вільніше. Їжак
глибоко вдихнув і роздивився довкола.
Колись це було яскраве, світле і тепле приміщення.
Від водяних порталів віяло приємною прохолодою. В
центрі круглої зали містився найбільший портал, схожий

15

на величезний колодязь, оздоблений білим мармуром.
Його оточували чотири менші, призначені для подоро-
жей гігантів, големів чи великих ватаг. Дрібніші портали
розміщувалися по периметру за арковидними колона-
ми. Ці колодязі зазвичай були індивідуального користу-
вання, тому живилися вони не із центрального джерела
сили, а безпосередньо енергією мандрівників. А на ко-
лонах стояли зовсім дрібні, навіть не колодязі – чаші,
які, залежно від прикладеного джерела сили, відкрива-
ли або водяний колодязь для дрібних магічних істот (на-
приклад, вдвічі менших за Фурка помагайків), або пові-
тряні вихори для листування.

– Фурко! – вдруге пролунав магів голос, який відірвав
їжака від спогадів.

Він глянув на приміщення. Після приходу до влади
магів темних сил повсюди була пліснява, слиз і мох. Те-
пер це був радше льох із величезними дірами в підлозі
та на стінах.

– Іду, – коротко фиркнув помагайко і побіг до однієї з
арок, звідки долинув голос.

– Скористаємося малим колодязем, щоб не помітили
використання живлення. Починай приготування.

***
Я заглянув у колодязь. На дні поблискували залишки
води.
– Може, вистачить? – спитав я Івана. Він мовчки про-
стягнув мені ціпок і далі записував закляття, скористав-
шись пліснявою на стінах.
Для своїх магічних заклинань Іван використовував
вигравійовану на стіні карту Орії. Країна лежала у східній
частині Середзем’я. В давнину вона поєднувала північ-
не та південне моря. Коли північне море замерзло, його

16

води омертвіли і стали джерелом темної магії. Численні
війни змінили сучасні кордони Орії, тому карта на стіні
поділялася на дві частини. Північ на карті з часом вкри-
лася пліснявою, і на ній майже нічого не було видно. А от
південні землі виблискували навіть у пітьмі – так їх від-
полірували руки мандрівників порталами. Західні землі
розкинулися на широкому плато, міцно спираючись на
гори з півдня. У цих горах брав свій початок найбільший
гірський масив Середзем’я. Звідси ж черпали свою силу
ельфи, магічні істоти гір та чародії вітру, що підтримува-
ли тутешніх мешканців.

На схід від плато, в теперішньому центрі Орії, простяга-
лися землі орійців – найродючіші та найбагатші, які будь-
хто з мандрівників коли-небудь бачив. Із заходу їх піджив-
лювала річка; на карті видно, що вона перетинала країну
навпіл. Завдяки цій річці південне море досі не було під-
владне мертвим водам. І за неї постійно точилися війни.

Схід Орії – землі землекопів. Правда, тепер там осе­
лилися землежери, що видають себе за справжніх
власників копалень. Крім того, в південному морі є ще
одинокий острів, що зв’язаний із суходолом невеликою
смужкою землі. Мешканці острова завжди захищали
гирло річки від мертвих вод та істот, які ними живилися.

Іван поспішав до головного замку, який на карті роз-
ташований майже в центрі, хоч самого замку вже немає,
це радше комплекс монументальних споруд, кожна з
яких виконує відповідну їй функцію.

Взявши ціпок, я схопився за край колодязя і спробу-
вав дістати ним дно. Ціпок занурився лише до середини:
глибше не діставали лапи та й не було потреби.

– Ш-ш-ш, – почулося задоволене шипіння з кулака. З
несподіванки я мало не впустив ціпка. Вічно забуваю, як
Шипун любить воду, – хоч хтось відчує задоволення.

17

Я вибрався з колодязя й зустрівся з Івановими очи-
ма, які запитували, чи досить води. Ствердно кивнув-
ши, я простягнув йому Шипуна, глянув на закляття, що
вже було готове, і спробував тихенько прошмигнути
до виходу – може, моєї відсутности не помітять… Моя
хода і так була нечутною, та все ж я став навшпинь-
ки і, крадучись повз темний плащ, дістався до стіни.
Ще кілька кроків – і ось він, поворот до сусіднього ко-
лодязя. Там можна буде сховатися і перечекати. Вже
майже врятувавшись, відчув легенький холодок на
карку: комірець знову вгризся в шию, лапи повисли
в повітрі – і я, бовтаючись на ціпку, опинився мордою
біля обличчя Івана.

– Дивний ти, Фурко. Легко роздаєш на горіхи купі лі-
совиків чи болотяників, навіть магів змушуєш тремтіти, а
води боїшся, наче кіт.

– Хс-хс-хссс, – почулося насмішкувате сичання з-за
карку.

– Нічого я не боюся!!! І не треба мене порівнювати з
цими зухвалими егоїстами! Я… Я… Я взагалі хотів просто
перевірити: може, в сусідньому колодязі більше води…

– Нам і тут достатньо, – сказав Іван, показово зазира-
ючи в колодязь та хитро посміхаючись.

Потім іншим кінцем ціпка він стукнув по стіні із напи-
саним закляттям – викресалася іскра і зі стін бризнули
залишки вологи. Стіни зрушили з місця і закрили вихід,
утворивши замкнену кулевидну кімнату з криницею
посередині. Вода в ній закрутилася у водовирі й стала
підніматися, набираючи швидкість. Коли вона дійшла
до краю і от-от мала б розлитися, я, готуючись до най-
гіршого, підібгав лапи до живота і скрутився в кулю. В
очікуванні мені перехопило дух і стало важко дихати,
власне сопіння дратувало, але я нічого не міг зробити. А

18

позаду шипів Шипун – чи то й далі глузуючи з мене, чи
то просто отримуючи насолоду від безкоштовного екс-
тремального «атракціону».

Не чекаючи, поки холодна вода поступово заповнить
кімнату і пробиратиме холодом тіло, Іван стрибнув у во-
довир. Довкола все закрутилося і... І я зірвався із ціпка
та, кілька разів черкнувши голками об стіну, теж закру-
тився у водовирі. Вода дуже швидко заповнила кімна-
ту. Я не розкручувався, але добре міг уявити, що відбу-
вається. Десь навпроти мене у товщі води плаває Іван.
В руці він тримає ціпок, який одним кінцем обкрутився
довкола руки, щоб не злетіти. Плащ плавно розгорта-
ється на хвилі, ніби на вітрі в момент сповільнення часу.
А очі… Очі хлопця горять в очікуванні і дивляться просто
в жерло колодязя в передчутті… В такому стані ми пере-
бували дві-три секунди. За цей час маг вже автоматич-
ним рухом захопив мене ціпком за комір – ненавиджу,
як він це робить! – і вся товща води ніби провалилася
під землю разом з нами.

Колодязь міністерства зачинено, тому ми не знали,
куди саме нас викине. Пролітаючи водяним тунелем, я
пересилив себе і висунув носа. А от очі ніяк не міг роз-
плющити. Потрібно було готуватися: виводнення обіця-
ло бути жорстким. Сподіваюся, хоч не у воду… На жаль,
водяні тунелі притягуються водоймами, і нас може ви-
кинути чи в річку, чи в озеро. На роздуми залишалося
все менше часу. Водовир ставав нестабільним – шукав
виходу. Нас кидало з одного боку в інший, закручувало і
добряче товкло водою по ребрах. Я знову зірвався із ці-
пка. Коли терпіти вже не було сил, вода різко шмигнула
вгору. Це означало, що водойми вир не знайшов і потяг-
нувся до хмар. Видається, що мені пощастило. Пора ха-
патися за Івана, бо інакше мене викине хтозна-куди. Але

19

ж вода-а-а-а… «Просто простягни лапу до ціпка і все», –
вмовляю себе. Е ні, пізно.

Вода раптово пішла вниз, я швидко розкрутився і по-
тягнувся до ціпка, та Іван був уже задалеко. Доведеться
падати самому. Ненавиджу подорожувати водовирами.
Одне добре – місяць уповні і місцевість гарно прогляда-
ється. Я озирнувся. Здається, лісу немає. Вибрав м’яку (з
вигляду) траву і націлився на неї. Та приземленню це не
особливо допомогло, ще й голки вгризлися в землю й
не давали піднятися. Поки я вовтузився з голками, Іван,
який завдяки магії вітру приземлився плавно, вже мене
знайшов. Тихо гигочучи, він присів поруч, смикнув мене
догори і звільнив мої голки.

– Ти, як завжди, Фурко. Не міг швидше вхопитися за
ціпок?

– Я не… – спробував я виправдатися, але Іван мене
перебив. – Знайди вухатого, зустрінемося біля веж, –
шепнув він ціпкові та жбурнув його подалі. – Пішли! –
звернувся до мене, пропускаючи вперед.

Я втягнув носом повітря – довкола було дуже вогко.
Ненавиджу вогкість. Проте добре, що більше нікого не
відчуваю. Хоча це й дивно. В міністерському місті за-
звичай вирувало життя і навіть на окраїнах було бага-
то людей. Цього разу скрізь порожньо, аж моторошно.
Я озирнувся і поглянув на Івана. Знявши свого плаща,
він закляв його, щоб той злився з довкіллям. Чекати
завершення заклинання не було потреби, оскільки ми
добре відчували і легко знаходили один одного. Тому,
розгорнувши високу траву, я шмигнув уперед якомога
швидше та обережніше. Іван, як завжди, мав триматися
на відстані, щоб в разі засідки встигнути приготуватися.
Ця тактика вже не раз рятувала наші життя, хоч угоду
ми уклали досить недавно (він завжди стверджував,

20

що пригоди його не цікавлять, але постійно в них по-
трапляв).

***
Темно-коричневий плащ набрав зеленкуватого ко-
льору і посвітлів. Зранку такий колір менш помітний.
Отже, закляття завершено – час іти.
Я озирнувся: Фурка вже не було поруч, навіть трава
не гойдалася. Спритний же ж він, і сильний – пощасти-
ло мені з помагайком. Зажмуривши очі, я побачив нит-
ку життєвої енергії, що пов’язувала нас, і рушив за нею.
Трава досягала колін, і вранішня роса швидко намочи-
ла штани. Я знав, що так магам води буде легше вияви-
ти мене, але сподівався, що вони зайняті центральною
площею. Кілька разів на обрії з’являлися темні патрулі.
Зазвичай це були болотяники, яких зігнали з усіх зе-
мель. Цього разу вони спокійні та неуважні. Це насто-
рожує, а ще зловісна тиша... Щось явно трапилося цієї
ночі. Але що?
Десь за пів години я добіг до лісу. Ховаючись по-
між деревами, я спокійно міг дістатися непоміченим
до центральної площі. Трохи розслабившись, шмигнув
між дерева і поспішив у напрямку міста. Мене зупинило
відчуття тривоги, яке передав Фурко ниткою життя. Він
на щось або на когось натрапив. Із внутрішньої кишені
я дістав маленькі шахи – настав час випробувати мою
зброю. Сподіваюся, пішаків буде достатньо. Я взяв од-
ного з них, на якому було написано закляття контролю
над тваринами. Решту шахів сховав до кишені. Пішака
затиснув у руці і дмухнув на нього – десь далеко почу-
лося виття вовка, у лісах їх тепер багато. Цей пішак ви-
кликав вовчого вожака, і з його допомогою я міг кон-
тролювати цілу вовчу зграю. Вовки були ще далеко, тож

21

я став пробиратися ближче до Фурка. Невдовзі почувся
тріскіт дерев, гуркіт каміння і лемент. Фурко не відсту-
пав, отже, ворог не становить серйозної загрози, це
дало мені змогу роздивитися все навколо й оцінити си-
туацію. Несподівано поруч почулося сопіння – біля моєї
ноги стояв вовк і чекав наказів. Довкола нас потрохи
зібралася дюжина сіроманців. Я доторкнувся до голови
тварини й переніс у нього свою свідомість. А тоді, нака-
завши зграї оточити місце бою, сам у вовчому тілі пішов
навпростець.

Вискочивши на підвищення, я побачив у пітьмі Фурка,
одягненого в коричневі штани, клітчасту сорочку та зе-
лений піджачок, за один з ґудзичків якого був зачіпле-
ний золотий ланцюжок, що ховався у кишенці, а через
плече звисала напоясна торба. Його оточило семеро
болотяників. (Якого біса ці тварюки забули в лісі!? За-
звичай вони сидять на перехрестях і ловлять мандрівни-
ків.) Бійка відбувалася на розлогій галявині, і місяць до-
бре освічував бійців. Фурко вправно з ними справляв-
ся, тому я не поспішав втручатися. Щось у болотяниках
було не так, проте я не міг зрозуміти що саме.

Один з вовків занюхав ще чиюсь присутність. Я по-
слав його в розвідку, а сам стежив за боротьбою. Зазви-
чай болотяники бувають або молоді, не оброслі мохом,
схожі один на одного, як дві мідні копійки, або ж старі –
неповороткі, пузаті та повільні. Переді мною ж було се-
меро цілком інших: найактивнішим з них був молодий,
високий як тополя болотяник. Довжелезні руки дозво-
ляли йому хапати Фурка то за ніс, то за вуха, то за голки.
Помагайка це злило і найбільше йому докучало, але не
завдавало великої шкоди, тому він з усіх сил намагався
його ігнорувати. Четверо менших молодих болотяників
бігали довкола і намагалися поранити топірцями та со-

22

кирами його лапи, проте голки добре захищали низько-
рослика. Сокири і топірці? У болотяників? Фурко з усіх
сил намагався розправитися передусім з тими чотирма.
Але схоже, він також відчував, що щось тут не так, тому
не поспішав. Ще один куций та старий болотяник три-
мався осторонь і більше погрожував, ніж нападав. Хоча
ні, він тільки погрожував та викрикував щось схоже на
заклинання, які вигадував на ходу і які не мали жодного
стосунку до магії. А от від їхнього провідника – дебелого,
міцного чоловіка – Фуркові діставалося найбільше. Саме
на нього я націлив усіх вовків, але ще не спускав. І рап-
том мене осінило: єдине, що об’єднувало всіх сімох, – їхні
ноги. Точно! Ось що не так! Ці куці ноги одразу видали
замаскованих путців, що жили в горах і були родичами
оріїв та західних ельфів. Що ж, це без сумніву свої. Фур-
ко трохи збавив натиск, відчувши, що я заспокоївся.

Хвилин за п’ять такого вовтузіння розподіл сил по-
чав змінюватися. Перші зміни відбулися з підстаркува-
тим опецьком, який стояв осторонь, удавав із себе мага
та роздавав команди чи підказки. Справа в тому, що ці
підказки чув Фурко і вони більше допомагали йому, ніж
путцям. Тому їхній командир дав сигнал двом молодшим,
і ті одразу зрозуміли, що треба робити – схоже, що це
було не вперше. Вони метнулися до опецька, скрутили
його, зв’язали мотузками і засунули в рота три шишки.
Насправді це мало чим допомогло: опецьок, замість бі-
гати, став плигати з боку в бік, а поради роздавав тепер
з доволі гучним присвистуванням, перекидаючи шиш-
ки з однієї щоки в іншу. Що цікаво, шишки час від часу
вискакували з його рота, та захоплений боєм, він нальо-
ту підхоплював їх губами і наче хом’як запихав за щоки.
Що ж до двох товаришів, які його скрутили, то вони по-
кинули битися та приєдналися до опецька, тобто стали

23

стрибати довкола нього, час від часу підтягувати погано
зав’язані мотузки та роздавати поради. Це дуже злило
їхнього провідника. Мало того, що троє його «доблес-
них» воїнів ніяк не допомагають, вони ще й руйнують
усі його організаторські плани... Тому він схопив каме-
нюку, яка валялася під ногами, і не дивлячись жбурнув
її в групу підтримки. Каменюка поцілила в дерево поза-
ду путців, відбилася і досить сильно стукнула опецька в
потилицю. Від такого удару одна з шишок випала йому
з рота і шубовснула в болото перед наймолодшим з ва-
таги. Юний боєць, недовго думаючи, схопив її та, не ви-
тираючи, тицьнув назад йому до писка. Той, отямившись
від удару і забувши про бійку, кілька разів прицямкнув,
та, відчувши смак болота в роті, зі злости надувся та по-
червонів. А тоді, глибоко вдихнувши, виплюнув шишку
просто наймолодшому в тім’я. З несподіванки, бідачись-
ко схопив голову руками і зігнувся. І це була його так-
тична помилка. Опецькуватий путець вивільнив одну
ногу і вмастив молодшому смачного підсрачника, через
що бідака перекотився і гепнувся біля шишки в боло-
то. Піднявши голову, він подивився на свого кривдни-
ка, що стояв з двома шишками в роті, з гордо піднятою
головою, переможним поглядом і почуттям виконаного
«батьківського» обов’язку. Молодий путець знітився,
підняв шишку, акуратно її повитирав й обережно під-
ніс до рота старшому, який кілька секунд дивився не
неї, ніби оцінюючи, чи вона достойна опинитися в його
роті. Потім таки вхопив її зубами і заштовхав язиком до
решти. В цей момент Фурко виконав вдале підсікання,
яким повалив найвищого путця на землю. При цьому
двоє інших опинилися під ним і також були ненадовго
знешкоджені. Командир путців залишився один на один
з помагайком, і ситуація для нього стала загрозливою.

24

Тому група підтримки активізувалася і посипалося ще
більше порад та псевдозаклинань. На щастя, Фурко не
поспішав битися, бо також зрозумів, хто перед ним. Тож
за путців можна було не переживати. Але кого занюхав
вовк? І чому досі його не знайшов? Я подався зі зграєю
на пошуки незнайомця, залишивши Фурка самого.

Вовки розбрелися півмісяцем по ліву та праву сторо-
ни від мене, щоб оточити невідомого. Я йшов за дере-
вами повз невеличку стежку. Гострий вовчий нюх чітко
вловлював запах. Тому я впевнено пробирався густим
лісом.

Ліси для цієї території – велика рідкість. Дерева, пе-
реважно листяні, цілковито заступають місячне світло.
Сонце також потрапляє сюди рідко. Тому під лапами і
на кронах дерев поріс густий, м’який зелений мох. Це
приглушило і так нечутні вовчі кроки. Запах був дуже
сильний, отже, той, кого ми шукали, мав бути близько.
Але, подолавши метрів двісті і залишивши Фурка поза-
ду, я зрозумів, що тут щось негаразд. Підозри підтверди-
лися, коли морди всієї зграї враз опинилися перед моїми
очима, хоча ми постійно рухалися в одному напрямку.
Добре, спробуємо по-іншому. Я наказав вовкам розбіг-
тися в різні боки і наробити шурхоту. Сам же ж затаївся
під коріннями розлогого дерева. Вовки мали бігати по
колу, заганяючи незнайомця до мене. Але вони бігали
як завгодно, тільки не по колу – щось постійно їх збива-
ло. Гаразд, спроба номер три. Всі вовки мали затаїтися,
а я – шукати запах: можливо, тоді ворог, втікаючи від
мене, наткнеться на одного зі звірів. Я виліз із-під корін-
ня і, здіймаючи якомога більше шуму, розпочав пошуки.
Та встиг зробити лише три кроки, як моя морда ткнулася
в невелике кругле жерло. Дерев’яний стовбур, що за-
вершувався цим жерлом, ховався десь далеко в листі

25

високого дуба. За наступну секунду в мене промайнуло
кілька думок.

Передусім той, кого ми шукали, постійно був над нами.
Ось чому ми не могли його знайти і бігали довкола. Тож
оскільки з висоти він міг напасти вже давно, то вбивати
нас не було в його планах. Найважливіше, що моя мор-
да вткнулася в трембіту – атрибут магів повітря, які мані-
пулювали запахами і збивали вовчий нюх. І останнє – ті-
кати пізно. Голова болітиме сильно. І саме в цей момент
вовчою мордою я відчув, як інструмент дрібно затремтів.
В його основі зароджувався звук. По довгому дерев’я-
ному тілу починала котитися хвиля повітря. На свою біду
я спробував ухилитися – витягнув морду, нахилив убік і
вже готувався рвонути навтьоки. На жаль, через це пе-
ред чорним отвором опинилося моє вухо і в той же мо-
мент з трембіти вирвався звук. Ні, це був не просто звук:
тільки маги повітря могли вкласти в подих всю силу, яка
зароджувалася внизу живота, резонувала в грудях, під-
силювалася міццю природи, схованою в дереві, і вири-
валася назовні з могутністю, здатною роздробити навіть
камінь. І от перед цією силою опинилося вухо вовка, а
заодно й моє. Вовкові дуже не пощастило: весь удар він
прийняв на себе. Це врятувало мою голову від страшно-
го дзвону у вухах на увесь наступний тиждень. Рипучий
громовий звук вирвався з трембіти, розірвав мій зв’язок
із твариною і луною відбився в моїй голові. Від цього
удару я повернувся у своє тіло, мимоволі підстрибнув та
позадкував, а моя голова наткнулася на дерево, що рос-
ло позаду, – і я знепритомнів від удару.

Коли я прийшов до тями, вже світало, хоча через
густе листя в лісі і далі панувала пітьма. Поруч був Фур-
ко: лапами він колов дрова і підтримував вогонь. А дов-
кола багаття мирно спали, гріючись, путці. З іншого боку

26

від мене сидів Брунь. Ми були добре знайомі, оскільки
я часто мандрував горами, а отже був його гостем. Тут,
під міністерським містечком у лісі, путці мали свої таємні
схованки і ходи, які вели аж до гір. Їх путці і землекопи
прорили ще в часи першої та другої всемагічних воєн, і
завдяки цим схронам старі маги та характерники мали-
ми силами вже віддавна стримували наступ мертвовод-
них з півночі та зі заходу. Міністерство не контролювало
ці сховища, тож вони відкриті для мандрівників. Але на
подорож доводилося затрачати багато часу та магічних
сил. Крім того, що ті тунелі були дуже старі, то ще й небез-
печні через обвали.

– Як голова, друже? – тихенько, щоб не розбудити
путців, спитав, глянувши на мене, маг Брунь. А тоді, під-
нісши до губ довжелезну пряму люльку та сильно затяг-
нувшись, пустив у мій бік густий клубок диму.

Коли дим розвіявся, я побачив у його підкововидних
вусах усміх та посміх водночас. Це він так демонстра-
тивно вихвалявся своїм артефактом. Колись давно маг
здогадався поєднати зменшувальне і метаморфозне за-
клинання, і тепер у його руках була та сама трембіта, з
якою вночі познайомилися мої та вовчі вуха, тільки цьо-
го разу вона мала вигляд люльки.

Я підвівся, сперся до граба, що ріс позаду, і підкрес-
лено засунув пальця у вухо. Тоді трохи потрусивши ним,
нахилився до співрозмовника і перепитав:

– Що ви кажете? – так я жартома уник глузування з
його боку через те, що так легко попався, та й потішив
себелюбство старого друга.

– Ги-ги-ги, – загиготів він собі під ніс. – А що то за
вовки були? Твій помагайко − ніби Фурко, а ти не просто
проник їм у голови, ти керував ними, і не одним, а цілою
зграєю.

27

– Це моя зброя і водночас випускна дипломна робо-
та, – пояснив я, витягнувши з кишені шахи і показавши
їх магові.

– О! То ти вже характерник! Вітаю!
Брунь захоплено взяв шахи в руки, покрутив ними пе-
ред очима та погрюкав біля вуха. Всередину не загля-
дав, хоча йому кортіло напевне. Але він добре знав, що
з характерниками краще не жартувати: вони сильніші за
магів, вони – маги-воїни, і від скриньки з грою можна
було очікувати чого завгодно.
– Ще зарано вітати. Вона ще не завершена, тільки
основа закладена. Та й підтвердження з міністерства я
ще не отримав.
– З цим буде важко, – спохмурнів маг. – Ти чув, що
трапилося?
– Ні. Ввечері я отримав останні новини, що навко-
ло центральної площі міністерського міста збираються
орди караконджо.
– Саме так, а після опівночі ці тварюки напали на спу-
деїв. Багато постраждалих, але точно нічого не відомо.
Ми з путцями на самому початку побоїща вивели, кого
змогли. На жаль, повернутися не змогли: площу швидко
оточили загони караконджо.
– Ви не бачили групи малих ґорґуль? – занепокоєно
перебив Іван.
– Їх взагалі останнім часом не видно. Та й у нічному ха-
осі майже нічого не можна було розібрати. Твої знайомі?
– Мої підопічні, вчора полетіли, щоб наглянути за сту-
дентами. З того часу не знаю про них нічого.
– Не варто було їх відпускати, – похитав головою
Брунь.
– Ніхто не очікував, що Підпеньок використає кара-
конджо. Де вцілілі?

28

– Розбрелися хто куди. Частина сховалася у вежі сі-
рих магів.

– А що сині маги?
– Їхня вежа мовчить.
– Чого і варто було сподіватися, – Іван завовтузився,
намагаючись піднятися.
– Ти куди зібрався?
– Піду до сірої вежі. Спробую знайти ґорґуль.
– Візьми із собою путців, – маг потягнувся рукою з
люлькою до плеча чоловіка, що спав поруч, але юнак
перехопив його руку.
– Нехай відсипляються. Великий загін привертатиме
забагато уваги.
– Там небезпечно.
– Зі мною Фурко, ти ж бачив, на що він здатний, коли
лапи сухі. Фурко, який сидів біля вогню і грів лапи, обур-
ливо шморгнув носом і підтягнув їх під себе, а передні
сховав під пахвами. Обидва маги усміхнулися і повели
розмову далі.
– Ну гаразд, тільки будь дуже обережний, до мініс-
терств не наближайся – там нема що робити.
Іван подякував магові за пораду, кивнув головою
Фуркові та покинув товариство. Хвилин за п’ятнадцять
вони з помагайком вийшли з лісу. Ховатися чи відправ-
ляти Фурка вперед не було потреби – караконджо впев-
нені у своїй цілковитій перемозі, тому позалазили у свої
болота, а поодинокі патрулі болотяників більше, ніж но-
вих бунтів, боялися їх розбудити. Тому безпечніше про-
сто не привертати до себе уваги.
Ще за п’ятнадцять хвилин хлопець із помагайком вже
підходили до вежі синіх магів, далі була така ж вежа ма-
гів сірих. Проходячи повз першу, Іван відчув холод бай-
дужости: хоч вона й була висока, проте всередині вся

29

прогнила і порожня. До другої вежі потрібно було підхо-
дити обережно. Маг з помагайком зачаїлися неподалік
і стали стежити.

– Відчуваю Шипуна та Вуханя, – сказав Фурко.
– Знайди їх.
Фурко шмигнув у траву, а маг залишився спостеріга-
ти за вежею. У його голові роїлися думки, питання, сум-
ніви… Не було зрозуміло, що сталося вночі, де ґорґулі,
чого чекати, чи повториться мандаринове повстання,
що робити… Злегка стала нити нога, закипав мозок, а
відповіді бавилися у піжмурки.
– «Треба заспокоїтися», – сказав собі під ніс Іван.
Він ліг на спину, розкинувши руки, і почав слідкувати
за хмарами. Звичайно, більше любив зорі: вони краще
заспокоювали, але вранішнє сонце сховало їх. Попри те
розум швидко охолов. А от серце опанував відчай.

30

Зміст

Відчай......................................................... 7
Вежа .......................................................... 31
Ніч............................................................ 54
Затишшя .................................................. 77
План......................................................... 98
Ґорґулі ......................................................119
Зрада....................................................... 139
Вперед .....................................................147
Вода ........................................................169
Пізно .......................................................188

Відповідальна редакторка Марія Чайка
Обкладинка та ілюстрації Ольга Шингур

Макет і верстка Ірини Стемпіцької

Підписано до друку 25.01.2021. Формат 60x84/16.
Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 11.9

Ум. фарбовідб. 12.3. Обл.-вид. арк. 7.0. Наклад 1000 прим.

ТзОВ Видавництво «Свічадо»
(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004)
79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.
Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08
e-mail: [email protected], url: www.svichado.com

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом
у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.)

вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин,
Пустомитівський р-н, Львівська обл.