Antologia

Дорога
до Різдва

ОПОВІДАННЯ
СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ

ПИСЬМЕННИКІВ

Упорядкувала
Богдана Матіяш

Львів
Видавництво «Свічадо»

2021

«Діва днесь Преістотного родить...»

Дзвінка Матіяш

« Діва днесь
Пр еістотного

родить...»

Романос співає і підставляє обличчя дощовим кра-
плям, дощ змиває сльози з його щік. Але юнак навіть
не помічає, що плаче. Сльози щастя відрізняються від
сліз горя і розпачу – не відчуваєш, що вони течуть із
очей.

Бо вчора він ридав від відчаю і болю – такого, коли
здається, що виплакуєш із себе все своє життя.

Пам’ятає, як, тримаючись за стіни, вибрався з хра­
му, наче побитий пес. Боліло все тіло. Однак іти додо-
му не хотілося. Тож він поволі брів уперед, і ноги самі
винесли його на берег затоки Золотий Ріг, на його
улюблене місце. Справді, куди б іще мудрі ноги мог-
ли його привести? Тут Романос провів багато вечо-
рів і ночей. Улітку він одразу скинув би із себе одежу
й стрибнув у воду. Вода змила б увесь біль, заспокоїла.

5

Дзвінка Матіяш

Романос любить лежати на воді на спині, розки-
нувши руки й ноги, і дивитися на зоряне небо. Він
одразу знаходить Полярну зірку, яку ще називають
Богородичною зорею. Романос розповідає зорі про
все, що з ним стається, і знає, що і зоря, і Богородиця
його уважно слухають.

Богородиці відомо, що її зоря утішає мандрівників,
заблуканих на роздоріжжях, тих, хто шукає свою до-
рогу в житті й уже чимало пройшов. Романосові ноги
також стоптали багато доріг, перш ніж привели його
до Константинополя з рідного Емесу.

Чи знайшов він тут своє місце? Іще кілька днів
тому він сказав би, що так. Патріарх Євтимій похва-
лив його за служіння у храмі, благословив і сказав, що
Романос – подарунок для Константинополя. Чому він
так сказав, Романос не знав, патріарх – людина незви-
чайна. Тож, мабуть, йому дано прозрівати те, чого зви-
чайна людина побачити ніколи не зуміє, і він часто
говорить незрозуміло.

– Ну, звісно, подарунок, – почув за спиною Рома-
нос голос Андреаса, головного храмового клірика. –
Читати не вміє, проспівати нічого не здатний так,
щоб вуха не різало, а щомісяця отримує стільки ж мо-
нет, як і я. І ще його й хвалять. Таки подарунок, що тут
скажеш.

Ці слова прикро вразили Романоса, а коли він по-
дивився на Андреаса, у відповідь не зумів нічого ска-
зати, бо в клірикових очах була зневага, ненависть
і щось таке, що Романос відчув: Андреас був би дуже
радий, якби Романос забрався з храму. Тож наступ-
ні дні він намагався не потрапляти на очі головному

6

«Діва днесь Преістотного родить...»

клірикові. Це виявилося зовсім неважко, бо роботи
перед Різдвом ой як багато: треба було якнайкраще
оздобити храм, оскільки на вранішній різдвяній служ-
бі буде сам імператор Атанасій. Романос протирав сві-
тильники, слухав, як Андреас муштрував кліриків, на-
рікаючи, що голоси звучать незлагоджено.

– Бурмотіння незугарне, а не гимн різдвяний! Ра-
дости в голосах немає! Ви про Різдво співаєте з таки-
ми кислими мінами?

Романос подумав, що складно радіти, коли Ан-
дреас так грізно зиркає і свариться, але він знаєть-
ся на співі й уміє вчити інших. Насправді ж кліри-
ки, на думку Романоса, співають добре, тільки трохи
перелякано.

Романосові підготуватися до Різдва простіше:
у храмі прибрано, на підлозі – ні порошинки, світиль-
ники майже всі вичищені до блиску, завтра на вечір-
ній службі він запалить різдвяне світло. Слухатиме
святкові співи й відчуватиме, що він на своєму місці.
А сьогодні у навечір’я Різдва теж відпочине серцем.

Однак сталося не так, як гадалося. По-перше, ні-
хто не знав, що імператор Атанасій вирішить прийти
на різдвяні богослужіння у Святвечір, тому Андреас
був сам не свій від хвилювання.

По-друге, Романос випадково штовхнув Андреа-
са, коли запалював свічник біля крилоса, й пергамент
із різдвяними піснеспівами випав у головного кліри-
ка з рук. Романос не міг підняти пергамент, бо руки
в нього були зайняті свічками. Тож Андреасу довело-
ся самому схилитися, а коли він розгинався, схопився
за поперек: головний клірик часто скаржився, що від

7

Дзвінка Матіяш

необережних рухів у нього болить спина. Романосові
вибачення вже нічим не могли зарадити.

– Даруй мені, брате! – перекривив його Андреас. –
От подивився би я на тебе, як би ти співав, коли у по-
переку стріляє, аж дихнути не можеш.

Романос іще пробував щось казати, але Андреасу
спало на думку щось інше.

– Ось зараз ти в мене й поспіваєш! Бо мені не до
співу.

Романос навіть не зрозумів, як так сталося, що він
опинився на крилосі. Андреас міцно тримає його за
плече, щоб він нікуди не втік, а посеред святкової служ-
би підсовує йому під носа розгорнутий пергамент
і велить співати. Романос справді читав не дуже добре,
але ж усі слова знав напам’ять, і заспівав би, що треба,
якби був обдарований музичним слухом і голосом.
Але таких талантів він не мав.

У храмі запала тиша. Бо ж попередня пісня закін-
чилась, а далі мав співати сам Андреас. І замість того,
щоб співати, він шипить на вухо Романосові:

– Співай далі!
– Я не...
– Співай!
Романос розуміє, що Андреас справді не збирається
співати, а в храмі вже здивовано перешіптуються. Ро-
маносові здається, що він чує голос імператора й спан-
теличене покашлювання патріарха. Виходу немає,
і Романос починає співати. Тихим, невпевненим голо-
сом, який зривається на вищих нотах. Слова плутають-
ся і змішуються одні з одними, останні склади взагалі
десь губляться. Язик у роті чіпляється за зуби й заважає.

8

«Діва днесь Преістотного родить...»

Романос не знав, що співати буває аж так складно! Ше-
потіння людей стає голоснішим, сльози котяться в Ро-
маноса по щоках. Йому здається, що ці тортури ніколи
не закінчаться, і врешті, коли він готовий провалитися
крізь землю, починає співати Андреас. Його потужний,
трохи металевий голос заповнює весь храм, заглушує
Романосові спроби, й він, змовкнувши, на непевних но-
гах пробирається до стіни, до ікони Богородиці, опус-
кається на підлогу й не може навіть поворухнутися.

А богослужіння навечір’я Різдва триває, ось уже клі-
рики співають величний гимн – злагоджено й сильн­ о.
Нарешті відправа закінчилася, і сам імператор підхо-
дить подякувати співакам. Він каже також, що в одного
з кліриків, здається, не дуже добре виходить. Андреас
щось відповідає, але Романос затикає пальцями вуха,
щоб нічого не чути.

Ось що трапилося сьогодні у храмі. І як туди йти
завтра святкувати Різдво? Чи, може, нікуди не йти? Ре-
чей у Романоса не так багато, він зможе швидко зібра-
ти найпотрібніше і вже зранку буде далеко від мурів
Константинополя.

Дощ закінчився, але небо хмарне й Богородичної
зорі не видно. Тож вона не розрадить Романоса і не
підкаже, що робити.

– Ти чого так побиваєшся, дитя? – чує він жіночий
голос і одразу здогадується, кому він належить. Це го-
лос Матері, голос Діви, що народила Дитя у вертепі.
Різдво її Сина завтра, тобто вже сьогодні, бо ж північ
давно минула.

Романос нічого не може сказати, хоч і хапає пові-
тря ротом, як риба, викинута на берег.

9

Дзвінка Матіяш

«Я після того співу онімів, чи що? – думає він. – Ма-
буть, це й на краще».

– Це тому, що ти не вмієш співати? Так, дитя?
– Ти... чула? – вичавлює з себе Романос.
– Звичайно. Я ж була у храмі на службі.
Сльози знову течуть обличчям Романоса. Він сил-
кується пояснювати, що не зумисне штовхнув Андре-
аса і щось іще.
Діва уважно слухає, всміхається, її босі ступні ледве
доторкаються води й випромінюють біле світло, біля
них граються зграйки рибок, і Романос раптом думає,
що хотів би бути однією з таких рибок.
Діва всміхається: мабуть, вона читає всі його
думки, – й запитує:
– Ти хочеш уміти співати?
Романос не знає, що відповісти. До сьогодні він
цього не хотів. Йому вистачало того, що є. Запалюва-
ти свічники – перебувати біля світла. Що може бути
кращого? Підтримувати чистоту в храмі йому вдаєть-
ся, а не кожен за це візьметься.
– Мені... мені добре слухати, – бурмоче він.
Діва уважно дивиться на нього й простягає йому
крихітний сувій пергаменту.
– Що це?
– З’їж.
Романос слухняно жує сувій. Смак його дивний.
Трошки нагадує мед у щільниках, але гіркіший; не та-
кий, як віск, але в’язне до зубів.
– Тепер ти будеш добре співати, – каже Богороди-
ця, – і складатимеш пісні й вірші для мене. Ти будеш
поетом, Романосе.

10

«Діва днесь Преістотного родить...»

– Я не...
– Хіба це так складно – співати для мене і для мого
Сина? – запитує Богородиця.
Романосу ніяково, він починає незграбно просити
пробачення і виправдовуватися, і знову заплутується
у словах.
Богородиця сміється, і її сміх звучить, як мелодій-
ний спів, проникає в усе тіло Романоса, і він почува-
ється щасливим. Дуже щасливим.
– Це тобі різдвяний подарунок. Завтра буду тебе
слухати, – мовить Діва.
– Де? – Романос знову ошелешений.
– Там, де й сьогодні. У храмі святої Премудрости, –
всміхається Діва й зникає.
Романос ще довго дивиться в порожнечу, аж небо
починає світлішати. Він ще встигає вмитися і змінити
вдома одежу на святкову, а тоді поспішити до храму,
бо ж треба вчасно запалити свічники.
Храм святої Премудрости наповнюється світлом
і людьми. Романос певний, що все, що було вночі, йо­
му привиділося і співати насправді не доведеться. Він
пробирається у закуток неподалік від виходу й найда-
лі від крилоса, та не може збагнути, як так сталося, що
ось він стоїть біля кліриків. Романос робить спробу
втекти звідти, але ноги наче приросли до підлоги. Ви-
рішує, що стоятиме тут, але співати, звісно ж, не буде.
Святкова служба триває, пахне ладаном і Різдвом,
Романос заплющує очі, щоб ніщо його не відволікало.
Здригається, коли чує знайомий голос:
– Невже ти не хочеш заспівати для мене?
– Я не вмію... – відповідає він майже беззвучно.

11

Дзвінка Матіяш

– Умієш. Заспівай для мене.
– Коли? – запитує він, хоча не знає, що співати.
– Зараз.
Найдивовижніше те, що між піснеспівами щойно
з’явилася маленька пауза, якої не мало бути, саме така,
щоб Романос устиг набрати повні груди повітря.
– Діва днесь Преістотного родить, і земля вер-
теп неприступному приносить, ангели з пастирями
славословлять...
Романос не знає слів, які має співати, але прямо
перед ним у повітрі розгортається величезний сувій,
і він читає звідти текст. Проспіває один рядок – сувій
розгортається далі.
А ще він не впізнає свого голосу... Високий і дзвін-
кий, солодкий та ніжний, і трохи терпкий голос співа-
ка здіймається аж до стелі храму Премудрости й звідти
спускається на всіх, хто прийшов сьогодні святкувати
Різдво. Цей голос благословляє, утішає, оновлює, на-
роджує і зцілює. Ті, хто у храмі, вже це відчули, і їм хо-
четься, щоб співець якомога довше не змовкав.
Сувій розгортається, і Романос співає далі: про му-
дреців, що йдуть привітати Новонародженого, і шлях
їм указує Зоря. Співає про те, що сьогодні Вифлеєм, ні-
кому не відомий, став райським садом, у якому ростуть
трави й квіти, що були насаджені в Едемі, і б’ють дже-
рела живої води. Співає про те, як Діва схиляється над
яслами, де лежить Дитя – її Скарб і Скарб для багатьох...
Коли сувій згортається і зникає, Романос замовкає
і стоїть непорушно до кінця служби. Він не може ні-
чого відповісти на привітання імператора й мовчить,
коли до нього говорить патріарх. До речі, патріарх

12

«Діва днесь Преістотного родить...»

забороняє клірикам зачіпати Романоса. Здається, він
уже зрозумів, що сталося. А таке стається дуже й дуже
нечасто.

«Я помилився, коли думав, що цей юнак – подару-
нок для нас, – думає патріарх. – Він дар для всього сві-
ту. Різдвяний дар».

Коли вже сутеніє, ноги самі виносять Романоса
з храму й несуть його до улюбленого місця на березі
затоки.

Він сідає на пісок і дивиться на воду. А потім по-
чинає співати про дивовижне Дитя і Його Матір. Він
не знає, звідки тепер з’являються слова, бо вже не ба-
чить ніяких сувоїв.

І майже не дивується, коли перед ним з’являється
Діва з Дитям на руках, і довкола неї знову вистрибу-
ють зграйки рибок, більших і менших.

– Який у тебе солодкий голос, – каже вона, і Рома-
нос схиляє голову, бо важко дивитися на неї, на різд-
вяне світло, яким вона світиться.

– Це не мій голос! – урешті говорить він.
– Уже твій. Тебе тепер називатимуть Мелодосом.
Солодкопівцем. Твій голос зцілюватиме, даруватиме
надію і запалюватиме світло в серцях.
Романос нічого не може на це сказати. Він знає,
що сталося чудо. Різдвяне чудо. Він ніколи не думав,
що з ним може таке бути. Ще він знає, що цей різд-
вяний подарунок назавжди. Що він писатиме для неї
і для інших до кінця своїх днів.
Він знає, що його життя тепер цілком зміниться.
Так само, як змінилося життя Діви після народження
Сина у Вифлеємі. Можливо, йому також доведеться

13

Дзвінка Матіяш

пережити свою втечу до Єгипту. Не всім подобати-
меться те, що сталося, і не всі будуть у захваті від його
голосу. Він знає, що ще не раз прийде сюди на берег
плакати. І часом співатиме крізь сльози. Але це буде
пізніше.

А сьогодні свято. І він усміхається до Богородиці.
А вона просить:

– Заспівай мені ще про Різдво.
Тож Романос Солодкопівець співає. Богородиця
з Ди­тям слухають, і рибки теж слухають, вистромив-
ши голови з води.

Сніг уночі

Костянтин Москалець

Сніг уночі

Я дивлюся на золоте відображення свічки у шиб­
ці, знаючи, що за вікном падають безмежні різдвяні
сніги; Христос – це сніг, що приходить серед ночі;
мені здається, що хтось іде крізь снігопад, натомлено
дихає, волочить натруджені ноги; коли він дійде, то
постукає в шибку із золотою свічкою серед ночі, обе-
режно, щоб не злякати мене, і цей хтось буде батьком
моїм, батьком, якого я насправді ніколи не бачила, бо
він загинув на війні, незадовго перед моїм народжен-
ням на Різдво; Господь мій і Бог мій став мені за бать-
ка, Отче наш, називала я Його; Він водив мене за ручку,
коли я вчилася ходити, розповідав сапфірові й сма-
рагдові казки перед сном, учив читати, показуючи лі-
тери в старому Євангелії, оберігав у нічних електрич-
ках, коли ми з дівчатами поверталися з танців, готував
вечерю, коли я пізно поверталася з фабрики; Він сам
колихав мого першого сина, Іванка, навпереміну із
мужем моїм, Андрієм, коли я, знесилена вередуванням

15

Костянтин Москалець

малого, засинала над колискою; я не знала свого бать-
ка в лице, не знала, який у нього колір очей, тільки фо-
тографії довоєнні дивилися зі стін, але хіба багато до-
відаєшся з фотографій, вони вічно мовчать, холодні,
як скло, коли серце палко кричить серед ночі, задиха-
ючись від безсоння, від розпуки, що ти так ніколи й не
почуєш батькового голосу, що ти ніколи не відчувала
сили живої добрих, благословенних рук, якими він,
сміючись, підкидає тебе аж до високої, мов небо у ве-
ресні, стелі нашої рідної хати, підкидає і ловить, і зно-
ву – ніби м’яча живого трирічного, або оту державу
з ікони Христа Пантократора;

я знаю, що батько молився перед цією іконою,
вирушаючи на війну; строгий, просвітлений лик Ісу-
са, який тримає цю державу, я безліч разів сідала ма-
лою і дивилася, як саме слід тримати цей символ
царської влади, цей Всесвіт кулястий, що створений
Ним; я уявляла себе царівною і брала до рук новоріч-
ну ялинкову прикрасу, зелену кульку, що вміла сама
з себе світитися вночі, клала її на долоньку, насліду-
ючи жест Уседержителя, намагаючись пізнати, як
це воно – з яким почуттям і настроєм, з якими дум-
ками – тримають УСЕ на світі; трепетно тримають;
сторожко тримають; з обачністю оленя, що привів
до водопою дружину свою молоду, і двох оленяток
маленьких, Іванка й Сашка; дивиться пильно олень
красивий на всі боки хреста існування, стежить, щоб
не підкрався ворог неситий, лукавий, щоб мислив-
ці підступні не вцілили в серце маленькому Богу Ісу-
су, дитині невинній, як вони вцілили в серце моєму

16

Сніг уночі

батькові; «молися, – серйозно й вагомо сказав отець
Никанор, – тільки це я можу тобі порадити; як будеш
молитися, довго і наполегливо, Бог забере твого тата
до неба, простивши йому всі гріхи і провини; молись,
і колись, як сама вже постарієш і підеш до неба, то зу-
стрінешся з батьком своїм; він обійме тебе, пригорне
до плеча, наче скрипку, бо ж він був скрипалем і грав
на людських весіллях, щоб радісні танці й пісні су-
проводили рід наш людський і щоб рід цей не урвав-
ся; разом будете дякувати Богові за те, що Він – є, за
те, що народився в людському тілі й збагнув усі наші
провини й печалі зсередини, за те, що Він спас нас
усіх, відкупивши дорогою ціною Божої крови і Божої
смерти; за те, що Він дав вам ось таку долю, зустріти-
ся не на тимчасовій землі, а у вічному небі, подолавши
страшні перепони; молися, дочко»;

і я молилася ревно, плачучи від любови до незві-
даного батька, хоч би раз приснився мені за все жит-
тя, я на коліна ставала вночі, благала: «відпусти його,
Отче, з непевних митарств, доведи до небесної землі,
до Царства Твого, хай ця золота самотня свічка веде
його зір, хай молитва моя опівнічна веде його душу;
покажи йому стежку таємну, що виведе з долини зла,
з-поміж смороду мороку смертної тіні; захисти від
підступів ворога, покликів, підшептів і лукавих видінь;
скажи: «там на тебе чекає донька, Володимире, якої ти
ще ніколи не бачив, кров твоя, дихання твоє, життя
твоє вічне на тебе чекає із нею разом, не спиняйся, іди
до небесного Краю, до раю, на світло іди золотої ма-
лої свічі»;

17

Костянтин Москалець

мама брала за руку, до церкви вела, ми стояли
в пітьмі, з пасками й крашанками, чекаючи, коли нав-
стіж відчиняться брами і радісний люд на чолі з отцем
Никанором піде Хресним ходом, тричі обходячи цер-
кву зі співом запашним, молитовним, від якого солод-
ко паморочиться в голові, з урочистими й перемож-
ними дзвонами Великої ночі, що сповістять: Христос
воскрес, ми врятовані, мамо, й батько врятований
наш із підземних країв, із долини смертної тіні, й рід
весь людський – порятований; а вітер нічний цілує
задивлені очі дівочі, й сотні свічок мерехтять, і знову
та знову процесія ангелів іде попри нас, і хочеться,
щоб спільний цей хід земних та небесних створінь
на славу Господню не закінчувався ніколи; щоб отак
переможно, немов прапори тріумфальної армії світла
полоскалися хоругви на вітрі святої весни, щоб ново
світився небесний Єрусалим, щоб світилися люди,
і хмари, й істоти крилаті; аж раптом із кущів, що росли
понад цвинтарем, вискочили наші вчителі-комуністи
з червоними пов’язками на рукавах, і міцно схопили
мене за обидві руки, аж заболіло, і перекинули кошика
з пасками, які ми так старанно пекли з мамою, і потов-
кли ногами крашанки: «Коваленко?! та як ти посміла
прийти разом з цими темними бабами церемонії ці
дурні тут справляти?! ти ж комсомолка, ти ж будува-
ти комунізм повинна була разом із нами, ми тобі ре-
комендації давали позитивні, ах ти ж пітьма дрімуча,
невчена і забобонна, хіба таким місце у згуртованих
рядах свідомих комсомольців?!»;

18

Сніг уночі

і вони, тату, наступного дня вишикували в каре
всю школу, а мене саму поставили в центрі, мені так
соромно, так страшно було, тату, не можу тобі навіть
переповісти, бо всі погордливо дивилися на мене,
наче я покритка якась Шевченкова абощо, всі класи,
молодші й старші, і директор школи, й учителі україн-
ської мови, і російської мови вчителі, й вчителі мови
англійської, і фізики вчителі, й алгебри, вони всі пока-
зували на мене пальцями, хихотіли юродивим сміхом,
дивіться, дивіться, оця, темна, двієчниця, несвідома,
відстала в розвитку, оця неповносправна, дивіться, до
чого докотилась, пішла паски святити, наслухавшись
дурних бабусиних казочок про доброго й ласкавого
боженьку, серед ночі пішла, на день народження Лені-
на Володимира Ілліча пішла, замість того, щоб мирно
спати, як усі інші піонери й комсомольці нашої шко­ли;
ганьба їй, сувора догана, геть із наших рядів, виклю-
чити її з рядів комсомолу, виключити з усіх шкільних
гуртків, не дозволяти вступати нікуди після школи,
не пускати, не прощати, написати в шкільній характе-
ристиці, що вона темінь і погань, на день народження
вождя піти до церкви, це ж треба додуматися, тьху, хай
тепер усе життя працює асенізаторкою*! поставили
мене, мов призначену на страту, зробили видовищем,
я думала, вони розірвуть мене, тату, я так боялася, наче
на Страшному суді, а тебе не було, не було на всій зем-
лі нікого, хто міг би захистити твою бездольну дити-
ну, закрити роззявлені, перекошені злобою роти, що
бризкали слиною, затулити налиті люттю і зневагою

* Асенізатор – особа, що очищує вигрібні ями. – Прим. ред.

19

Костянтин Москалець

очі; тільки ж, осудливо й презирливо дивлячись на
мене одну, вони анітрохи не дивились на Великоднє
небо над крихітним шкільним стадіоном; а в тому не­
бі стояв величний трон, а на троні сидів воскреслий
Христос, тримаючи на долоні темно-синій, перепов-
нений зірками й планетами Космос;

Він усміхався до мене: «це минеться, доню, це все
минеться, вони скоро розійдуться по домівках, як
і тоді розійшлися, коли вбили мене, потерпи ще трош-
ки»; і я теж усміхалася, а по щоках текли сльози, й вони
колективно біснувалися довкола мене, неспроможні,
проте, завдати бодай найменшої шкоди; хай я буду
темна; хай я буду неповносправна; хай я буду не така,
як вони, кмітливіші за синів світла діти віку цього, що
один з-поперед одного збиткуються над сиротою; але
я відмолю тебе, батечку, відблагаю у Бога, відстраждаю
небо для тебе і вічність для нас; не постав їм це за про-
вину, Отче, бо не відають, що чинять, прости їм, усе-
могутній, Ти зможеш це зробити; я і далі пектиму па-
ски, і щороку святитиму їх у підпільному храмі; я синів
народжу, і сини мої стануть священниками та офіце-
рами, всі – офіцерами, бо служитимуть вірно земній
і небесній Вітчизні; наша Церква свята у стані війни
зі світом, чоловік на землі – мов на службі військо-
вій; я щороку виглядатиму зірку Різдва, й вона щороку
неодмінно приходитиме до нашої хати, крізь усі їхні
кордони, локдауни і заборони, невразлива і мовчазна,
неторканна, свята, сідатиме за святковий стіл разом із
усією нашою сім’єю, як наша Сестра у білій і блакит-
ній одежі, з чоловіком моїм, Андрієм, і з Сашком та

20

Сніг уночі

Іваном, зі мною ділитиметься хлібом і проказуватиме
молитву, першою торкатиметься губами червоного,
наче кров її Сина, вина; як твого Сина звати, Діво та-
ємна і мовчазна, Мати скорботна й осяйна, що світиш
у небі людської зими, крізь подвійну пітьму, в якій ми
народжені вікувати? ледве чутно шепоче: «я СНІГ на-
родила; мого Сина чистим ім’ям назвали, СНІГ»; як пі-
знати цю таїну сокровенну, хто пояснить ім’я загадко-
ве Божого Сина?

я на сповіді запитала в отця Никанора, як це може
бути, що син її – СНІГ? а священник, і сивий, і ветхий
численними днями, мов старець євангельський, Си-
меон, посміхнувся до мене привітно й розтлумачив:
Спаситель Наш Ісус Господь, СНІГ, перші літери слів
складаються в слово «сніг», Спаситель наш Ісус Го-
сподь, ось воно як, це Христос, що приходить опів-
ночі, як завірюха, і стукає в шибку із золотою свічею,
і від Нього – нікуди, й без Нього – нікуди; ось що зірка
Різдва промовляє тонесеньким променем серед мо-
року наших гріхів; рік за роком, Різдво за Різдвом, ось
і вік проминув, на останнє Різдво я пішла до хліва, бо
корова тривожно ревіла чомусь, і світилося сіно, й ди-
тина легка, ніби сніг, лежала у яслах, і золото бідним
іржавим металом було супроти коштовного сяйва ма-
ленького Божого Сина; все життя я пекла Тобі паски,
Спасителю наш, Ісусе, Господи, сім десятків разів за-
мішувала тісто, подивись на ці струджені руки, на ці
скручені артритом пальці, на втомлені очі поглянь,
на серце принишкле, мов птах, на долоні Твоїй; на-
томилась я дуже, але обряд довершила; літня жінка

21

Костянтин Москалець

дихає тихо, як осіння рілля, на якій все вродило, йде
тихенько з життя, зачиняючи двері навіки, і прийшла
на Різдво, і пішла на Різдво, і плаче корова їй услід, і ту-
жать сини, а вона вже сама, наче сніг, невагома й біла;
чоловік, що сидів біля брами Небесного Царства встає
їй назустріч; довірливо дивлячись у рідні до зойку,
впізнавані риси, у сині, як льон, виявляється, очі, вона
питає: «Христос народився, тату?», чуючи у відповідь:
«Він тут уже з нами від початку часів, доню моя коха-
на, славімо Його, ходімо до Нього».

Зміст

Дзвінка Матіяш
«Діва днесь Пр еістотного родить...»  5

Костянтин Москалець
Сніг уночі  15

Катерина Девдера
Вертеп  23

Надійка Гербіш
Пригорни мене, Боже!  33

Богдана Матіяш
Дорога до Різдва  41

Маріанна Кіяновська
Різдво у Львові  51

Дмитро Лазуткін
Іван  61

Василь Карп’юк
Із чого виростає любов  71

Іван Андрусяк
Шмарката баба  83

Тарас Прохасько
Христос ся рождає!  91

95