Pozharyshche

Зофія Коссак-Щуцька

З польської переклав
Лев Хмельковський

Львів
Видавництво “Свічадо”

2021

У затінку дерев

Дім‚ у якому минули наші найчарівніші літа‚ так ви-
разно постає в моїй уяві‚ що я можу не примружувати очі‚
щоб розглянути його. Дім був невеликий та низький. Такий
іграшково малий і простенький‚ що його з наївними ґа-
ночками і лавами під вікном можна було сміливо назвати
хатою. Хоча він і був гідно вкритий червоною бляхою‚ але
не був дерев’яний і мурований‚ а зліплений з глини‚ тобто
мазаний. Дім мав п’ять сонячних‚ просторих покоїв і кухню
з коморами – оце й усе. Внутрішнє начиння було просте
і нам пасувало. Створений за нашою волею і нашим вибо-
ром‚ згідно з нашими думками‚ почуттями, будинок швидко
став невіддільною частиною нашого життя‚ що пасувала до
кожного нашого руху‚ як звичне старе і миле убрання.

Нашими улюбленцями були два крісла і канапка‚
м’які‚ глибокі‚ в які падали, мов у гніздо. Це вони знали усі
наші роздуми‚ усі сповіді‚ радощі та тривоги. Жодних імі-
тацій. Осінь була осінню‚ дуб – дубом‚ а полотно – полотном.

Влітку крізь вікна‚ сповиті старосвітськими мережа-
ними фіранками‚ зазирали до покою квітучі троянди. У по-
коях було багато квітів, сонця і килимів. Надмір останніх
був єдиним нашим багатством. Я любила їх завжди і досі ко-
хаюся у килимах‚ у глибинах їхньої мови. Як кожен витвір‚
що постає сам по собі‚ не усвідомлюючи первісних глибин
людської душі‚ килими направду мали свою мову‚ яку я лег-
ко сприймала. Вони веселі і жалісні‚ приязні й неговіркі‚

9

зосереджені й відверті‚ товариські й байдужі. Завдяки ки-
лимам помешкання уникає безбарвности або одноманітно-
сти‚ такої ж нудної для душі, як і однобічні розумування при
тривалому спілкуванні. Вицвілі барви‚ у яких поволі пере-
ливаються усі відтінки‚ створюють тло таке ж розмаїте‚ як
старе турецьке покривало для баского коня. Думка і зір тут
насолоджуються.

Довкола дому панували тиша, блаженство і повна до-
віра до світу. Віконниці не боронили низьких вікон, зачине-
них на звичайну зачіпку. Не було засувів при дверях, а двері
до кухні на ніч відчиняли, щоб старий сторож Йосип у разі
дощу міг заховатися всередині.

(По роках боротьби так дивно пригадувати той спокій
і безпечність. Чи воно колись повернеться?..)

Якщо всередині нашого житла боги поміркованости
і скромности обрали собі притулок, то довкола старі дерева
буяли такою королівською пишністю, що подих перехоплю-
вало від барв, шелестів і пахощів. Ми були загублені – ми
і наш маленький дім, серед величезного, на триста моргів,
парку, одного з найкрасивіших, який можна було знайти
у нашім краю. Навіть не пробую описати велич його по-
тужного чару. Від хвилі, коли він починав співати першими
бруньками на деревах уже всоте пісню про Весну і Вічну від-
нову, яка з нею плине, аж до останнього шелесту листя він
був проявом Краси такої неповторної, що душа, пригнічена
повсякденням, ніби починала волати: вже доволі! Доволі!
Цього охопити не можу!

Ми жили у його глибині, мовби на дні ставу, у зеле-
ній та вільно гордій безодні, звідусіль буяла Краса. Просто

10

з нашого дому затіненою дорогою, через вибілену браму,
виходили на величну широку алею, яка посередині була
брукована. То був такий собі монарший шлях, який пере-
тинав парк і провадив до палацу. Обабіч дороги височіли
хвойні вежі і рухомі дахи, нижче – зелені мури, які стояли
чуйною вартою при зачарованому царстві. Палац, віддале-
ний від нас на чверть версти, звели в англійській готичнос-
ті, суворій та поважній. Незаселений, порожній, мав у собі
щось з тихої і замисленої монастирської тиші. З фасаду, над
під’їздом, визирала до перехожих вмурована у стіну залізна
таблиця, на якій виднілися лілеї, герб попередніх власни-
ків, а довкола розмістили вірш, який прославляв мужнього
лицаря з Гоздави2.

… у численних битвах
з ворогів вітчизни робив пил...

а в нагороду отримав великі землі,
села й хутори...

а також ці дві лілеї, щоб несли пахощі
та у пам’яті нащадків славу берегли.

Таке розповідала стара залізна таблиця. Незадовго
перед початком війни маєток разом з палацом, парком
і таблицею купили Потоцькі з селища Антоніни, одна з най-
впливовіших родин на Кресах3. Відтоді палац стояв спорож-
нілий, вслухаючись у шелест дерев, вдивляючись у круж-
ляння зачаєних у порожнечі духів. Природжена його велич
добре гармонізувала з цією зосередженою тишею, з пиш-

2 Гоздава – шляхетський рід Білорусі, України, Литви і Польщі.
Відомий з XIV століття.

3 Креси – польська назва територій теперішньої Західної Укра-
їни, Західної Білорусі та Литви, що колись входили до складу Польщі.

11

ним оточенням дерев і травником-лукою, розташованим
у колі перед палацом. Серед травника височіла сторічна
модрина та її ровесниця – велика сосна. Ці двоє велеток тихо
і замислено споглядали спорожнілий палац. Просто перед
ним у перспективі, вирізаній у суцільній гущавині дерев, від-
кривався краєвид, химерний, як та фата-моргана, поставав,
немовби виринулий спогад. Великий блакитний став, гора
над ним, сад і білий двір під червоною бляхою – все тепер
далеке, ніби потонуло у давніх погожих сонячних днях.

Ліворуч від палацу парк мальовничими схилами збі-
гав з гори до ставу, як олень, спраглий водопою. З суворого
ченця він ставав свавільним хлопцем і ширив довкола не-
прохідну гущавину молодих грабів, серед яких усі стежки
потопали, мов у якомусь тунелі. Були там розкішна волога
і темрява, аромат душив своєю силою. Праворуч від вели-
кої алеї дерева спливали спокійно, самотніми хвилями на
схили пагорбів, що вели до річки посеред луки. Там було со-
нячно і просторо. Довгі огорожі розділяли пагорби на пасо-
вища, на яких увесь день випасалися коні серед сонця і чару
барв. Коні, як і дерева, були красиві, вільні і безтурботні. Ми
з ніким так близько не зійшлися, як з кіньми.

Якщо вийти з парку поперед себе, то видно було, мов
на долоні, ледве віддалені на дві версти Лашки, стару са-
дибу Глембоцьких, повну легенд, оповістей і дивного чару.
Великий двір потопав у гущавині дерев, але з верхів’я гори
визирав прекрасний фронтон старого манежу, що спирався
на вісім колон, а завершувався потужним конем, витесаним
з каменю.

За Лашками були Семиреньки, одвічне гніздо Чечелів,
згодом власність Прушинських, Гриф-Ротаріюшів, Деркачі,

12

Берегелі Мазараків, Ельяшівка Дорожинських, Самчинці
та інші, кожне з них мало по собі декілька століть тради-
цій та дій. Праворуч лежали землі новоселицькі – Погоріла,
Жеребки, Староство, Новий Тік, Сковородки. Це останнє
село, величезне і зовні гарне, як мрія, мало в околиці по-
гану славу гніздовиська конокрадів і втікачів з каторги.
Кільканадцять родин порядних і поштивих штундів4 марно
намагались врятувати добру думку про село.

У Сковородках, у тінистому дворі, розташованому на
схилі високого пагорбу, жили тоді мої батьки, орендуючи
пару новоселицьких фільварків. За Сковородками видніли-
ся Верхняки, колишня власність пана Жевуського, де у льо-
сі донині чекають на свого власника сховані скарби, які він
власноручно закопав.

Вдалині, за синім дзеркалом Красилівського озера,
в імлі Чорний татарський шлях, позначений намистом мо-
гильних курганів, а далі знову поля та старі маєтки, у який
бік не подивишся – скрізь краєвиди великої краси.

Це не були волинські низини, що заколисували свої-
ми розмірами, ні подільські скелясті урвища, що стискали
серця несподіванкою яру, який з’являвся майже під ногами.
Гармонійні міжгір’я були вкриті лісами і збіжжям, тішачи
врожайністю і силою землі. На них спадали прозорі довгі ті-
ні від далеких мандрівних хмар. Унизу були стави, а над ста-
вами – колами побудовані села. Кожне поросло гущавиною
садів, котрі навесні закривали хати, мов вельон. У тих хатах

4 Штундизм – рух протестантів на півдні царської Росії, на зем-
лях сучасної України, Білорусі, Польщі, започаткований серед німець-
ких колоністів. Набув поширення на цих землях у другій половині
ХІХ століття.

13

жив люд кремезний і дужий, який співав найгарніші в усьо-
му світі пісні, ніби лінивий і сонний, але то була сонливість
стихії, готової щомиті вибухнути ураганом. Люд цей понад
усе цінував фізичну силу, поблажливість нехтував, тракту-
вав за вияв слабкости, суворість визнавав, а за несправед-
ливість мстився пристрасно і страшно. Скритний і хитрий,
важкий до пізнання і засвоєння, дуже зрідка виявляв свої
думки. Але мав виняткові розумові здібності в очікуванні
пробудження. Був схильний до найбільш крайніх виявів
чести чи злочинности, ненависти чи заслуги, був при цьо-
му жалюгідно темний, неосвічений. Татарська кров, значну
домішку якої отримав, дала йому у спадщину хижість по-
братима-вовка, сусіда з близького лісу, і жагу нищення, яка
у майбутньому, вміло пробуджена, спалахнула пожежею, за-
гальмувавши при цьому всі інші душевні чесноти.

З польськими поміщиками цей люд уживався мирно,
поважаючи тих. Росіяни ніколи не спромоглися досягнути
такого значення і впливу. Мало зацікавлені у рільництві,
байдужі до землі, вони оселялися зазвичай у великих мі-
стах, рідко навідуючи свої багаті маєтки, вважаючи їх ли-
ше джерелом доходів. Російські урядовці, загальний рівень
яких був дещо вищий, ніж у Королівстві, ні у чому не пере-
шкоджали полякам. Вищі урядовці жили переважно у друж-
ніх взаєминах з польською інтелігенцією. Але у цій гармонії
було одне застереження, якого навіть найбільш прихильні
не могли зневажати. Польське поміщицтво могло робити,
що заманеться, проголошувати свою польськість та управ-
ляти, як у себе, але не провадити жодної культурно-про-
світницької праці серед сірої юрби сільської шляхти, з якої
складався переважно найбідніший кресовий пролетаріят.

14

Будь-які, навіть вкрай обережні, спроби пробудження наці-
ональної свідомости мертво поснулих душ російський уряд
суворо переслідував. Така настанова уряду, посилена апа-
тією і невіглаством шляхетського пролетаріяту, знеохочу-
вала багатьох поміщиків і викликала у цій площині застій.
Крім нечисленних винятків, дрібна сільська польська шлях-
та залишалась на узбіччі, відокремлена і збідніла, а також
чужа й позбавлена довіри і від пана з маєтку, і від урядовця
з містечка. Від повного змужичення і злиття з українським
народом боронила її лише релігія – єдина сила і заслона.
Вона поволі замінила національність. Кожен місцевий
шляхтич на запитання, хто він є, відповідав: «Я католик,
пане». У слові «католик» містилося усе, що їхні душі могли
мати ширшого і світлішого.

Такою ж мірою, коли йшлося про сільську шляхту
чи густо осілих на Поділлі мазурів, царський уряд суворо
забороняв будь-яку культурну працю серед українського
селянства. Прицерковні школи і російські «училища» були
єдиними джерелами, де українці мали право черпати освіту
і знання. Керівник такої школи був виразно зрусифікова-
ний, антипольський та з будь-якого боку негативний. Уряд
пильнував, щоб жодні сторонні впливи не втручалися у ці
справи, не заважали його плановій діяльності.

Попри ці старання, кресове поміщицтво любило ук-
раїнців, звертаючись до них, часто вживало їхньої мови,
вважаючи цей люд близьким і своїм. Не раз двір почувався
ближчим до українського села, ніж до нечисленних шляхет-
ських поселень, частіше і сердечніше звертався до селян.
Такі взаємини були природним наслідком історії: усе ж по-
важний відсоток найвідоміших родів поміщицьких виріс

15

з того ж самого коріння, що й люд український. Усе ж з Кресів
постали шереги лицарів, найбільш заслужених перед Річчю
Посполитою, а давніші горді бояри і князі перетворилися
за століття у найкращих поляків. Через це росіяни не могли
провадити суперечку з поляками щодо значення і впливу.
Польське поміщицтво почувалося у себе. Росіяни були хви-
лею чужою, приходьками...

Національного розламу, який невдовзі мав статися,
ніхто не передчував, ніхто не боявся. У більшості маєтків
домашня служба була винятково українською. Але задав-
нене традицією, це становище чаїло помилку, яка невдовзі
стала очевидною.

***

Доволі далеко за палацом, у кінці темної, живицею
пропахлої алеї щільно порослих ялин, стояла похилена від
віку оранжерея, повна старосвітських лимонів, камелій
та інших, колись модних рослин з жорстким дивацьким
листям. Особливістю у ній була незмірно сива і сукувата
пальма, про яку говорили, що вона одна з тих, які позича-
ла гетьманова Жевуська для оздоби палацику у Григорівці
до приїзду царя Олександра І. Але справжньою окрасою
оранжереї було не трагічне у своїм старечім стані дерево,
а радше препишна рожа-троянда Maréchal Niel, розквітла
на головній стіні, зі стовбуром завтовшки з людську руку,
яка усе піддашшя охоплювала зеленим густим куполом.
Ніхто не міг визначити її вік, але вона мала пам’ятати роки
дуже далекі та давні. Троянда щороку щедро розквітала,
починаючи з перших днів квітня і аж до останніх червня. На

16

відміну від міцного стовбура і густої крони, квіти мала в’ялі,
на довгій стеблинці, зі сильним запахом, який властивий
умираючим квітам. Навіть колір їх уже був не жовтий, а зе-
ленкувато-білий. Були у них чар і краса речей, які гинуть.
Не раз, дивлячись на стару рожу, ми говорили, що вже не-
вдовзі помре, не припускаючи, що разом з нею загине геть
усе, що довкола нас росло і квітнуло.

За оранжереєю було улюблене місце зібрань шести
павичів, які там розгортали свої неужиткові великопанські
оздоби. Розгорнуті їхні хвости на тлі заквітчаної персиками
стіни зворушували багатством барв очі й почуття. Павичів
було семеро, але найстарший і найбільший з них ніколи
не брав участи у цих зустрічах і любовних церемоніялах.
Оскільки він походив ще з часу попереднього власника,
служба називала його неодмінно «старим графом». Граф
Павич – з характеру мізантроп – годинами сидів самотньо
на великій модрині, вдивляючись у палац навпроти себе,
нерухомий і прекрасний, як найкраща художня інсталяція.

Біля оранжереї був такий же старий сад і город, що
сягав аж до села. Ближче до палацу були службові будови.
Служба у цьому закутку, відстаючи від часу принаймні на
сто років, складалася з осіб, яких шанують і люблять, як
людей близьких і своїх, котрі становлять інтегральну і не-
змінну частину родини.

На Кресах, у старих дворах, служба була «фамілією»
у давньому значенні цього гарного виразу. Не раз думаю,
що усунення цього поняття разом з його значенням стало
однією з важливих причин сучасних дивних і важких взає-
мин працедавців і служників.

17

Значне число польсько-української новоселицької
служби заслуговувало на звання фамілії через свою доб-
розичливість, довгі літа праці та відданість місцю. Най-
поважнішими представниками цієї громади були служник
Юзеф Савицький і фурман Ян Костецький. Перший служив
у Новоселиці 47 років, другий, родовитий шляхтич, мав па-
пери, яким позаздрив би не один нувориш, а служив менше,
25 років. Обидва були старі, як сам палац, парк, троянда
й усе навколишнє, яке іноді видавалося нереальним зачаро-
ваним видовищем з далеких часів. Обидва мали непорушну
правдивість, а маєткові були віддані так, що не уявляли
свого життя в іншому місці. Працьовиті, невтомні кожний
у своїй справі. Були досконало щасливі та задоволені. Їх-
нє життя минуло у блаженному уявленні, що у світі панує
гармонія і порядок, і що все добре, як і має бути. Соціяльні
проблеми укладалися у їхніх головах надзвичайно просто
і ясно. «Пан» давав повне і достатнє утримання, можливість
заощаджувати якусь копійку і навчати дітей, а вони мали
обов’язок працювати якомога сумлінніше. Це переконан-
ня надало всім їхнім рухам, особливо Савицькому, велику
повагу до господаря, породжувало навіть певну урочис-
тість. Савицький завжди мав вигляд служителя храму, який
сповнює якийсь релігійний обряд. Його щастя посилювало
також переконання, що ніщо не може порушити цей поря-
док і що основи цього життя такі ж непорушні, як могутні
підвалини палацу. Пори року надходили й було відомо, що
восени, коли грязюка, буде більше мороки з чищенням одя-
гу і взуття, взимку молоді графи приїдуть на полювання,
а навесні треба пересипати хутра нафталіном і виносити

18

подвійні вікна на горище. Роки минають за роками, але
суттєво нічого не змінюється, окрім необхідних, природних
перемін.

Старий приятель Савицького, Ян Костецький, мав
такі ж погляди з тією різницею, що ніколи їх не виголо-
шував. Займаючись кіньми, які слів не потребують, дуже
низько оцінював дар мовлення, вважаючи його за допуст
Божий, а не за ласку. Обох єднали взаємини, міцніші від
звиклої приязні, що спиралися на глибокій спорідненості
душ і думок, повазі та взаємній співдружності. Щоправда,
щоденні заняття не залишали часу на балачки, але їм бу-
ло досить хвилин, коли Ян під’їздив під ґанок і нерухомо
чекав на своєму сидінні виїзду. Чекання було іноді трива-
лим. Тоді Савицький сідав на лаву з накриттям та плащем
у руках і починав розмову. Ян діставав з-за халяви люльку,
що ніколи не згасала, і уважно слухав оповісті приятеля,
рухом голови або способом пускання диму демонструючи
своє ставлення до теми розмови. Довкола завмирала тиша.
Терпляче чекали добре вишколені коні, лише легко хитали
головами і напівголосно пирхали. Фокстер’єри Фоні, Доллі
і Піколло лежали перед кіньми, мовби сплячі, але одним ву-
хом пильно стерегли, чи пан не надходить. У кущах билися
горобці, шмигали ластівки до своїх гнізд під дахом, бджоли
літали у квітах. Було погоже, ясно, безпечно і упевнено.

І дуже здивувалися б тоді дві старших особи, шанова-
ні через свою спільність з Богом, якби хтось раптом при-
йшов і сказав, що вони є скривджені жертви «капіталістич-
ного ладу». І що блаженний стан, у якому минули їхні літа,
був станом визиску, тому довше тривати не може, а люди,

19

які цю справу взяли до своїх рук і стали у їхній обороні, по-
чали боротьбу. І ця боротьба триватиме, аж доки усунуть
усіх панів-кривдників, зруйнують до останньої цеглини
«прокляті гнізда визиску», а їх самих, скривджених і нещас-
них, ощасливлять.

Перші сутички

Потужна хвиля російської революції не відразу діста-
лася берегів нашого кресового життя. Тривалий час лише
далекі кола, незначні припливи виявляли її наближення
і розмах. Коли перші позацензурні газети принесли Велику
вістку, враження від неї було лише зовні інтелектуальне.
Дивна річ і дивне засліплення: інтелігенція, якій революція
проголосила згодом страшний вирок, сприйняла переворот
з ентузіязмом, селяни, яким вона відкривала нову еру, недо-
вірливо і зверхньо. Усвідомили все, що мало статися, тільки
жиди.

Пам’ятаю перші дні березня 1917 року. Заболоченою
і неохайною вулицею Старокостянтинова йшла перша «хо-
да свободи». Складалася вона з кільканадцятьох учнів і кіль-
кадесятьох жидів. На чолі, під виготовленим нашвидкуруч
з червоної перини прапором, біг з вогнем в очах місцевий
суддя, сухий, дрібний дідок, вічний мрійник і лівак, роками
переслідуваний царським урядом, тим самим урядом, по-
хорон якого він саме святкував. Хода героїчно брела грязю-
кою, співаючи фальшиво і непоправно «Вставай, піднімай-
ся, робочий народ».

20

З вікна Рільничого товариства повітовий провідник
дворянства Шуматов махав ході батистовою хустинкою
рухом, сповненим манірної вишуканости. На хідниках не-
рухомо стояли селяни й з неможливими до передання ви-
разами іронії та зневаги дивилися на червоний символ ре-
волюції та галасливих жидів. Коли ми йшли повз селян, то
обмінялися з ними вітаннями і зауваженнями про небувалу
подію. «Не буде з того добра, пані! Без царя ні порядку, ні
толку. Хто ж буде головою у государстві?» – говорили селя-
ни і заклопотано хитали головами.

Царські портрети усували по волосних управах
спокійно, ніби за наказом згори. Переважно портрети не
знищували, а старанно загортали та складали на горищі,
щоб там вони чекали на новий переворот і повернення ко-
лишньої влади. Змінили назви волостей і повітів, а поліція
стала міліцією. Весна, хоча й сонна та лінива тогоріч, набли-
жалася щохвилі, а з нею зростав фермент, непомітно розсі-
яний по озиминах та луках. Раніше, ніж жайворонки і пере-
літні птахи, з’явилася по селах сіра, двозначна і підступна
лавина агітаторів. Розповзлися по хатах, заповнили край.
За нею прийшла друга, потім третя і четверта. Кожна з них
несла гасло безпомилкове, страшне, що мовби до каїнового
злочину готувало щохвилі: «Земля!». Сіра лава необачно
випущених з в’язниць політичних злочинців, колишніх пе-
рукарів, затаєних жандармів, недовчених народних учите-
лів та невиліковних теоретиків-мрійників, злучена з най-
підлішими великоміськими покидьками, трясучи перед
людьми червоною газеткою, обіцяла рівний розподіл землі,
без викупу, за чотири місяці.

21

«Чому за чотири місяці?» – недовірливо запитував се-
лянин. «Бо пани "несогласні", треба їх спершу переконати».
Селянин, чухаючи потилицю, йшов до крамнички, до жида.
Завжди іронічний, повний зверхности до «темного люду»,
жид вітав його з нечуваною ввічливістю і поспіхом нали-
вав у борг. Сам доливав, а запитаний про земельні справи,
додавав від себе, що панів переконати не вдасться, хіба що
силою. І так та справа розтягнеться не на чотири місяці, але
на десять років, якщо темний люд сам собі не допоможе.

«Як допоможе?»
Йосько підносив догори голову і худі рамена: «Звідки
я маю знати? То не моя справа, я землі не потребую».
Селянин йшов до хати й розмірковував. Прямував
у поле подивитися на зелену панську озимину, велику і буй-
ну, оком не охопиш, та на вузьку смужку свого абияк засія-
ного клаптя. Й мислив далі. Змучений думками, повертався
додому, де голос мала дружина.
Сільське жіноцтво взагалі у ті часи відігравало велику
роль в усвідомленні відчуття своєї сили у чоловіків. Лише
на хвилю приголомшені рівноправ’ям, яке на них впало,
весело й відкрито подалися вони назустріч політичному
заклику й стали найкращими агітаторками. Ніхто так жа-
дібно не жадав усього, що з маєтку, ніхто так безоглядно до
нього не стремів, як вони. Жиди провадили їх – як хотіли
і куди хотіли, а ті вже вели за собою обережніших і стрима-
ніших чоловіків.
На «сходах», тобто сільських вічах, ніхто з селян не міг
їх переговорити і ніхто не міг стримати. Досі тихі й боязли-
ві, чорноброві і працьовиті Уляни, Гапки і Фросини відчули
потяг до мітингування. Забуті у воді гнили коноплі, земля

22

у городах сохла незрушена, а вони, простягаючи руки у бік
біліючого на горі маєтку, волали: «Треба нам землі, не треба
панів!». Справно допомагали їм солдати у відпустках, не-
вблаганно збільшуване число дезертирів та «усвідомлені»
підлітки. Кожну хату охопила лихоманка, поділ на табори,
які вели пристрасну боротьбу. Спокійний, розсудливий та-
бір старших господарів чинив пасивний опір, гамував рух,
але поволі втихомирювався та дозволяв молодим нести
себе за течією. І потроху з тих вогнів, запалених у досі мир-
них хатах, з думок важких і гнітючих, що снували з нечува-
ною досі швидкістю у раніше сонних головах, зі запальних
промов агітаторів, з хитрих інсинуацій жидівських почав
поставати ніби туман. То був випар, який охопив усю Во-
линь, усе Поділля, усю Україну, усю землю довкола і став
муром поперек дороги, що провадила з маєтку до села. Тоді,
об’їжджаючи такі мовби тихі поля, вслухаючись душею,
було чутно хрипкий голос села, який волав про Голод Землі,
голод сильніший, ніж будь-який інший.

Цей голос був у дивній суперечності з розпашілою
весною і облудою чару, вдячности і свіжости, які зовні йшли
від села. Ох, тільки зовні, бо коли уважніше послухати, то
зникав спів птахів, кумкання жаб, запах квітів і молитовна
тиша надвечірньої пори. Від хат, від плотів, маєтків і побіле-
них призьб злітав угору і зростав єдиний стогін, одне жага
володіння: «Землі! Землі!».

Цей плач посилювався, зростав у бурю. Вже нічого не
було чутно, крім нього. Сотні, тисячі спалених жагою і заз-
дрістю голосів повторювали: «Землі! Землі!».

Це волання було скрізь, снилося посеред ночі: «Від-
дайте землю, бо земля наша!». Це було у кожному обличчі,

23

у кожному слові. Це вже не були пристрасті, але людська
жага. Це була стихія! Стихія незборима, невблаганна, яка
зростала з грізним гуком хвилі, а рушивши, мала усе за-
лляти і вбити.

Крок за кроком зі страшним смолоскипом цієї пожежі
насувалися нові питання, такі ж палючі, як і головне. Не до-
сить землю роздати – але кому і як? Хоч світ дуже широкий,
але землі для усіх замало й у цьому вся трагічність про-
блеми. Оскільки неможливо збільшити площу землі, треба
зменшити число людей, які на неї очікують.

Передовсім треба усунути інтелігенцію і нинішніх
власників. Потім служників і безземельних, бо останні ство-
рені не для того, щоб мати землю, як сама назва свідчить.
Якщо й тоді землі буде замало, то треба вигнати тих, хто
має по декілька синів, бо поділ по душах дасть їм забагато...

Але як то усе вирішити? Що чинити у разі опору?
Темна безодня, з якої променіли думки, про які досі не смі-
ли й гадати, тепер відкривалася з такою силою, що люди
ходили, мов почманілі, затуманені, а боялися власної тіні.
Ще нічого не змінилося, ще усе було фактично, як і вчора,
і роки тому, а люди стали наче вовки, похмурі, недовірливі.
Жадібно вишукували думки, сховані в обличчі сусіда, три-
мали за пазухою готове каміння, боялися того, що прихо-
вує брат чи приятель. Вже не було й дня без бійки, села без
вбивства, спокійного погляду без підозри.

У такій постаті приходила до українського люду свя-
та і вимріяна Свобода – ніби та сама, за яку гинули шереги
борців, платили за неї життям, стражданнями, кров’ю і сер-
дечними сльозами, але така відмінна, як небо відмінне від
землі, життя від мрії та буденний день від золотого сну.

24

***

На початку травня 1917 року до Новоселицької во-
лості прибув новопризначений начальник міліції Власов –
перший більшовик, з яким нам випало зіткнутися. Це була
особа неймовірно спритна: досвідчений агітатор, безогляд-
ний, чітко знав мету, до якої прагнув. Він швидко відкрив
свої карти. На першому «сході», коли на його ніби наївне за-
питання, чому сільська худоба пасеться на пагорбах, а не на
луці, селяни відповіли, що пан не дозволяє. Він здивувався:
«Як може пан не дозволяти? Адже пан один, а вас багато».

Вперше від урядової особи селяни почули такий
вираз. У цю мить два світи стали до двобою. Один бік
представляв приблуда з світу, петроградський волоцюга,
доктринер, який обманював людей і себе, а з другого –
польське поміщицтво, яке століттями вросло у цю землю.
Не знаю, як інші, але я мала тоді ще рожеві дитячі ілюзії
щодо виходу з цієї боротьби. Попри усе, що тремтіло, що
висіло у повітрі, я почувалася у Новоселиці сильно і упев-
нено. Власник мав століттями закріплений престиж, майже
монарший. Стефан, його представник, мав загальну довіру
і пошанування. Не скривдили ніколи й нікого. Що могло
нам загрожувати?

Ми спокійно планували можливий поділ частини зем-
лі, мирне сусідське співжиття, ще ближче і краще, ніж раніше.

Ми недооцінювали значення Власова. Нас смішили
його випади у напрямі соціалізації жінок і знищення церк-
ви, про що нам оповідали з обуренням старші селяни. Ми
почувалися біля нього потужним лісом, який був і буде, сто-
совно малого купчика, який хіба обмацує відвічні потужні
стовбури.

25

Водночас кожен повіт отримав по кільканадцять та-
ких Власових. А уряд кадетів, хиткий і слабкий, ще тримав
кермо влади, але близьке до влади крайнє лівацтво вже від-
верто провадило планомірну й добре організовану працю.
Виникли дві влади: фактична і урядова. Кожен функціонер
отримував подвійні інструкції. Одну – офіційно оголошену
урядом, а другу – таємну, що її старанно поширювали жиди
до найдальших поселень, а змістом протилежну. Кожне роз-
порядження мало два значення. Наївно сліпа тут інтеліген-
ція довгий час не могла відрізнити становище, тож з доброї
волі пристосовувалася до нового порядку, спираючись на
друковані укази, і зверталася до влади з проханням розв’я-
зати суперечки, що виникали. Влада з поспіхом розглядала
питання, але не на користь потерпілого. Наш сусід і при-
ятель, орендар Погорілої Копець поскаржився комісарові,
що селяни випасли повністю два лани білої конюшини.
Комісар, стурбований цим, поїхав на місце, сам усе оглянув,
хвилину подумав і наказав Копцеві віддати селянам ще
один лан насінневої червоної конюшини, тому що білої вже
не було. «Народні корови повинні мати добре пасовище», –
сказав він.

У цей час Власов енергійно організовував по селах
«суди над панами». Це виглядало доволі цікаво. Запросивши
на «сход» власника землі або управителя, який представ-
ляв його, закликав присутніх селян висловити усі скарги
і жалі на «пана», щоб їх розсудило зібрання. Так сталося,
що у Новоселиці, Сковородках і Погорілій селяни не могли
і не вміли нічого висловити у цій площині. Марно Власов
з наполегливістю сповідника, який дбає про очищення сум-
ління, нагадував селянам те та інше.

26

«Добре подумайте, товариші, – говорив він, – може,
рік тому чи два тому пан вас скривдив? Пригадайте. Нічого
не згадуєте?».

Пан сидів посеред кола і чекав, юрба ж сопіла, мисли-
ла і розмірковувала. Баби аж дрижали від бажання знайти
якусь важку «кривду». Марно. Як я вже писала, український
народ мав глибоко вкорінені почуття справедливости і тре-
ба було ще декілька місяців вмілої праці, щоб це знищити.

Петроградський приходько мав важчу боротьбу, ніж
спершу очікував. Не маючи сумніву у результативності кам-
панії, він легко поступився позицією і продовжив напада-
ми на нижчих сільських управителів, завжди неприємних
селянству. Першого липня у Погорілій на «сході» ухвалили
рішення, за яким лановий не міг виїздити на поле після
восьмої години вечора і аж до шостої години ранку. Якщо
ж такого зустрінуть у недозволений час, то кожен селянин
може його побити і вигнати з поля. Також нічного сторожа
усунули – зайвий, бо було б смішно припускати, що у селі
можуть жити злодії.

На фільварках сільські комітети вигнали службу, навіть
домашню, усунули економів, карбівничих і лісничих, а при-
ятель і прислужник Власова, матрос з Кронштадта Гринюк,
родом з невеликого села Круглика біля Новоселиці, проголо-
сив «Круглицьку незалежну республіку» і став її головою.

***

Незалежно від випадків, про які йшлося вище, Ве-
лика вільна армія диктатора Керенського5 розкладалася

5 Олександр Керенський – російський політичний діяч, голова
Тимчасового Уряду Російської імперії.

27

день у день дедалі потворніше, як вражений гангреною
смердючий труп. Усе більші громади дезертирів грабували
і крали, самовільно покидаючи фронт. Усе нові дивізії від-
мовлялися коритися наказам. Найкращі раніше полки бра-
талися з ворогом. Марно Провідник об’їздив автом фронт,
скликав віче і виголошував полум’яні промови. Траплялося,
що на високому пагорбі перед кількатисячним натовпом
він кричав, вимахуючи кашкетом: «Генерали скаржилися
мені у Петрограді, що армія хвора, що її треба лікувати!
Товариші, це брехня! Армія здорова! Це вони не вміють нею
провадити! Моя Велика армія хоче йти на ворога! Моя армія
піде на ворога ще сьогодні! Вона готова!».

Гук ентузіазму глушив подальші слова. Тисячі рук
несли Великого вождя з пагорба. Тисячі рук піднімали
автомобіль, який гарчав ввімкненим мотором. Наказ про
негайний наступ вітали криками радости. Великий вождь
від’їздив, задоволений собою. Не минуло й години, як штуч-
но створений запал зникав, мов пісок, розвіяний вітром.
Найбільш запальні добровольці, які щойно записалися до
штурмових батальйонів, тихенько ховалися десь за фрон-
том. Нове віче ухвалювало відкласти наступ на декілька
днів, а наразі відвести увесь корпус на кільканадцять кіло-
метрів «для кращого розгону».

Земельна справа була однією з причин щораз більшо-
го зростання дезертирства. Кожного вояка точила підозра,
що його, як відсутнього, обійдуть при поділі панської зем-
лі. Хто міг (а міг кожен, адже то була Вільна армія), рушав
чимдуж додому пильнувати свої інтереси.

Коли ж повертався до свого будинку, то бачив, що ні-
чого не діється, і пхався вперед до перевороту з впертістю,

28

набутою в окопах війни. Солдат, який повертався з війни,
що тривала вже три роки й була найбільш дикою зі знаних
світові воєн, був наскрізь здичавілим і не міг міркувати про
те, яким способом усунути зайвих для нього співгромадян.
Солдат вважав, що за його трирічну страшну долю йому на-
лежить відшкодування у вигляді всього, чого він не мав і що
волів мати. Для тих, хто з цим не був згідний, він мав лише
один спосіб переконати – вбити!

Наприкінці липня і у серпні кількість нападів і по-
грабувань, які чинили волоцюги і дезертири, так зросла, що
для охорони маєтку Стефан постарався найняти шістьох
донських козаків з розташованого поблизу полку. Вони
оселилися у Новоселиці для охорони. То були гарні хлопці,
і я досі пригадую їх зі справжньою симпатією. Нехай напи-
сане нікого не здивує. Загал нашої польської спільноти не
знає козацтва і ставиться до нього з невиправданим і дуже
сильним упередженням. Раз і назавжди прийнято вживати
слово «козак» синонімом до злодія, розбишаки і боягуза.
Цей погляд зміцнів через різноманітні, створені історією,
ситуації, коли козак демонстрував ворожість до нашого на-
роду. Усі дивилися на нього з ненавистю, а він, зі свого боку,
мав до нас зневагу і брутальність, властиві кожній первіс-
ній натурі стосовно слабшого і переможеного.

Досі не можемо позбутися тягаря минулої недолі й усе
ще бачимо через заслону нашої давньої кривди. Найвищий
час, щоб спомин про кривду відкинути й подивитися усім
у вічі: як рівні рівним.

Ці козаки мають риси натур від коріння здорових.
Це раса, яка має краще майбутнє, ніж росіяни, просякнуті

29

невиліковним нігілізмом, і хто знає, чи не у козацтві за-
кладено відродження і майбутнє російського народу? Яв-
ною підтримкою цього, про що пишу, став факт, що козац-
тво протистояло більшовизмові рефлекторно і солідарно.
Козацька психіка є типовою психікою воїна-здобувача, для
якого усі люди поділені на дві категорії – ті, з ким воюєш,
а отже його власність вважаєш своєю здобиччю, і ті, за кого
воюєш. Козак у своєму розумінні поштивий, він ніколи не
вкраде у того, кого боронить або у кого служить. Козак
вірний, і випадки козацької зради належать до винятків.
Людям, які бували досить часу серед оренбурзьких, кубан-
ських чи донських козаків, бракне слів, щоб висловити їхню
гостинність.

Козак у глибині душі – добра людина. Відому козацьку
жорстокість царський уряд насаджував вмілим мистецтвом.
Майбутніх козаків тренували, як злих псів, пробуджували
у них дикість і байдужість до чужого болю, катуючи їх са-
мих від дитинства. Так прищеплювали їм одне з основних
прав світової логіки – право помсти. З них готували майбут-
ніх катів і вбивць.

Переконання, що козак є боягузом, також помилкове,
як і міф, що нема у нього порядности. Легка полохливість
козацьких загонів є бойовою тактикою, запозиченою у та-
тарів, але не особистим боягузтвом.

Шість наших донців представляли досконалі типи
правдивих, корінних козаків. За увесь час їхнього перебу-
вання ми не мали найменшої прикрости через них, ніколи
нічого не зникло, але вони були пострахом для усіх банд
дезертирських, які розбійникували у радіусі пари верст
довкола.

30

Надзвичайно вони любили нашого сина, який мав
тоді ледве рік, й коли за декілька тижнів відходили з Но-
воселиці, сталася така ситуація. Вахмістр, старший пан,
прийшов просити нас у спосіб дуже поважний, щоб ми йому
хлопчика віддали на власність, він його усиновить й візь-
ме з собою на Дін. «Ви молоді, матимете ще багато дітей, –
пояснив він. – Я старий, дружина стара, сина у нас немає,
а то гарний хлопець, може стати козаком. Що йому у вас? Ні
життя, ні багатства. Як я йому дам 360 якнайкращих коней,
а степу нашого й за два дні не об’їдеш, а золото триматиме
у торбі під шатром, то тоді пізнає, що таке життя. Ви, ма-
тір, хочете якнайкраще для свого сина, то віддайте його
мені. Чого має тут у неволі жити й працювати найманим
робітником?».

Попри наші намовляння, старий козак не міг відійти
від свого плану, декілька разів повертався до цієї розмови
і про всяк випадок залишив нам свою адресу... «Тут, у вас,
буде дуже погано, – попередив він, сідлаючи коня, – а на
Дону спокійно, славно... Єй-Богу!».

***

Наприкінці серпня на політичному обрії блиснуло
рятівною зорею та згасло метеором коротке корніловсь-
ке повстання6. Колись привілейовані, а тепер пригнічені
верстви підняли голови. Агітатори десь зникли, урядовці
притихли. Дозволили нам й далі тримати наших донців за
сторожу і перестали підбурювати до ексцесів під час жнив.
Лівацькі газети присвячували цілі сторінки розпачливим

6 Корніловський заколот – невдала спроба генерала Корніло-
ва у серпні 1917 встановити диктатуру у Росії.

31

закликам до боротьби з «темною силою реакції, яка вже по-
глинає здобутки революції». Однієї ночі Власов утік разом
з своїм зверхником Чекиригіном. Щоправда, міг так учини-
ти, бо усе, до чого прагнув, було вже доконане і зроблене.
Ніби капітулюючи, він відходив переможцем.

Впродовж двох тижнів хиталося то в один, то в інший
бік, аж зупинилося на боці лівих сил. Тимчасовий уряд впав.
Вперше ми почули імена Леніна, Троцького-Бронштейна,
Стєклова-Нахамкеса та інших. Німецький наступ зупинився
й було відомо, що далі не піде, бо врешті чому мав йти далі?
Плід сам дозрівав. Творці революції могли спокійно чекати
настання жнив. З Київщини надходили вістки про сільські
розрухи, усе грізніші. Страшні Тараща, Сквира, Канів, Біла
Церква мали гайдамаччину у крові і традиції, тож знову,
як і колись, підносили бурю погромів. На пограничному
з нами Поділлі народ жив у напрузі, з години на годину
чекаючи гасла до повстання. Під ногами вже жаріла земля.
Волинський люд, менш енергійний і бойовий, стояв ще па-
сивно, але очима й душею вже стежив за Поділлям, звідти
чекаючи на директиви і приклад.

Незалежно від селянських рухів поодинокі напа-
ди влаштовували переважно шофери, найгірша воєнна
стихія. Вони повторювалися щораз частіше. Деякі з них
організували з певним артистизмом довголітніх читачів
літератури про Шерлока Холмса та Арсена Люпена. Такий
випадок стався у Сковородках наприкінці серпня.

Одного вечора до тихого маєтку приїхав вантажів-
кою у супроводі п’ятьох вояків молодий пристійний офіцер
у мундирі, прикрашеному срібними лампасами козацького
князя з хрестом святого Володимира на грудях. Він пред-

32

ставився ад’ютантом командувача ХІ армії, який шукає по-
мешкань для штабу, що прибуває. А неприхована симпатія
до Корнілова і досконалі манери заполонили моїх батьків,
які запросили його на ніч. Того вечора він спокійнісінько
переконався, що біля дому нікого немає, нічний сторож вно-
чі спить, і серед ночі, затероризувавши господарів і службу,
забрав з дому усі найцінніші речі. Були там високої ціни
старосвітські діаманти у посрібленому золоті, старі венеці-
янські ланцюжки, що їх залишили бабусі, дукати з Божою
Матір’ю – спомин про шлюби і хрестини, старі каблучки
і брошки. Усе це речі давні й милі, ніби не для ужитку, при-
значені лише для зберігання у своїх давніх сховках, але так
їх бракує і дуже шкода, що вони потрапили у такі погані
руки. Ніколи вже не пощастило натрапити на слід жодної
з тих речей і на симпатичного прихильника Корнілова, ім-
позантного ад’ютанта. Говорили лише, що то колишній ла-
кей одного з аристократичних волинських домів, який втік
з війська і з пристрастю влаштовував подібні виправи, які
стали його професією.

Цей напад, який викликав загальну напругу, нині вва-
жається доволі дивним і нешкідливим. Про що йдеться? Не-
погані ніби люди? Не рубали старі меблі, не палили будівлі,
не різали картини і не нищили тарелі. Нікого не вбили і не
зґвалтували. Забрали усе, чого потребували, та й поїхали.
Сьогодні такий випадок вже нікого не схвилював би.

За декілька днів та сама банда, мислю, повністю по-
грабувала Жеснівку Прушинських з тією лише різницею, що
бандити приїхали не автом, а двома возами, ад’ютант був
полковником і не козацьким князем, а кавказьким графом
чи щось на кшталт того. Сценарій дещо переформатували,
але загалом був незмінним.

33

Коли такі візити почали у нашій околиці повторю-
ватися майже щодня, ми з великим жалем дізналися, що
Донський полк відходить, а з ним і наша охорона. Це було
на початку вересня. Прощалися з нами з великою тугою,
бо життя мали королівське, а жіноцтво ходило біля них
більше, ніж з материнською опікою. З таким же жалем про-
воджали їх ми, бо не залишалось нам нічого іншого, як пе-
рейти на постійне прожиття до палацу, потужні мури якого
і заґратовані вікна давали більші гарантії безпеки, ніж наш
низенький дім без віконниць.

Переїзд був для нас справжньою прикрістю. У мене
було враження, що разом з нашим домом я залишаю най-
кращі мої літа. Але що поробиш… Буря, яка назрівала, не
мала співчуття до цього, й смішними були такі сентименти
перед її страшним обличчям. Усе ж мені було так жаль і до-
му, і квітів, й усього обійстя, що кілька тижнів я ще не могла
переїжджати, дивлячись на нашого залишеного приятеля
зі сльозами в очах, з дитячою тугою за ним.

Поволі це враження стерлося, як і кожне інше. З часом,
за високими готичними вікнами, у величезних порожніх по-
коях ми утворили свій дім, затишний і милий, за яким сьо-
годні я тужу так само щиро, як тоді за нашим малим домом,
його двома наївними ґаночками і трояндами під вікном.

Взамін за це – якою була насолода відчувати безпеку
перед усіма бандами дезертирів за двометровими стінами,
за залізною брамою, які дарували відчуття захищености.
Коли ті, хто 150 років тому зводили ці мури, намагалися
надати їм оборонну мету, то не могли будувати інакше.
Суворий і поважний палац був справжньою фортецею.

34

Сміливо поставлений на крутому схилі, він мав з одного
боку два поверхи, а від саду три. Партер був зовсім неви-
сокий, входили до нього просто на рівні землі, без сходів,
а з протилежного боку спадав рівною неприступною сті-
ною. Уся ця сторона від парку піднімалася круто, без жодно-
го балкону, виступу чи галереї.

Усі вікна, крім вищих поверхів, мали потужні ґрати.
З правого боку до палацу прилягали флігелі, поєднані у силь-
ний, добре замкнений прямокутник. Уся будівля мала лише
четверо вхідних дверей. І кожні двері мали другі, залізні,
ковані, що зачинялися на бруси, яких не могли подолати ні
сокира, ні вогонь. Щодня перед сутінками старанно зачиня-
ли усі двері, засували бруси і вже не відчиняли їх нікому. Але
ввечері, коли вересневі теплі зоряні ночі заливали чарів-
ним світлом старий палац і нерухомі дерева, ми виходили
на високу камінну терасу над входом. Тоді на крутих білих
стінах палацу місяць творив дива. Дрібно вирізьблені еле-
менти кидали тіні, мов казкове мереживо, прозоре листя
дерев тремтіло на стінах, як ті духи. Парк був ніби вилитий
зі срібла. На далеких луках підносилися довгі і легкі тумани.
Глибоку тишу порушувало лише гукання пугачів на старих
деревах. Було у цій тиші щось напружене, якесь вичікуван-
ня, ніби перші акорди вступу до романтичної балади, пов-
ної оповістей про злочини і страхи. Часами напруга чекання
була такою високою, краса такою драматичною, що людина
з відчуттям тривоги вставала, щоб повернутися до затишно-
го покою зі старанно опущеними завісами, де маленькі діти
спокійно і затишно спали у своїх білих ліжечках.

Але ледве туди входили, знову поставало бажання по-
вернутися на терасу, щоб не прогавити хвилі, може, останні,

35

Зміст

Про Авторку ....................................................................................................5
Правда про більшовицьку сваволю ..................................................6
У затінку дерев ..............................................................................................9
Перші сутички.............................................................................................18
Польські військові формування на Волині.................................98
Весна 1918 року ...................................................................................... 145
Часи Гетьманщини ................................................................................ 165
Важкі дні...................................................................................................... 188
Під Петлюрою........................................................................................... 225
За комуни.................................................................................................... 243
З дня на день............................................................................................. 262
Пояснення до книги ............................................................................. 295