svjati_myrjany

ПАТРІАРША КУРІЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

КОМІСІЯ У СПРАВАХ МИРЯН

Ви – світло світу!

Львів
Видавництво «Свічадо»

2022

ЗМІСТ

ДО ЧИТАЧА ........................................................................................................7
ПЕРЕДМОВА .......................................................................................................9

РОЗДІЛ І. СВЯТІ МИРЯНИ ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
(Нерозділеної Київської митрополії) .........................................................29
Рівноапостольна княгиня Ольга....................................................................29
Рівноапостольний Володимир Великий........................................................42
Страстотерпці Борис і Гліб.............................................................................55

РОЗДІЛ ІІ. СВЯТІ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У СКЛАДІ
РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ .......................................64
Голгота Унійної Церкви в Російській імперії. Пратулинські мученики....64

РОЗДІЛ ІІІ. СВІДКИ ВІРИ ПІДПІЛЬНОЇ ЦЕРКВИ .........................................75
«Політично ненадійний» дяк: Григорій Кметь.............................................76
Преподобномученик Володимир Прийма.....................................................79
Невипадковий випадок: Марія Шведа..........................................................87

РОЗДІЛ IV. СВЯТІ НА ЗАХИСТІ ГІДНОСТІ ТА ЦІННОСТІ
ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ ....................................................................................93
Вступ..................................................................................................................93
Свята Джанна Беретта Молла........................................................................95
Лікар Джузеппе Москатті............................................................................. 110

РОЗДІЛ V. СВЯТІСТЬ, ЯК УНІВЕРСАЛЬНЕ ПОКЛИКАННЯ ВІРУЮЧИХ.
ДЕЯКІ ПРИКЛАДИ СВЯТИХ ТА БЛАЖЕННИХ ХІХ–ХХІ СТОЛІТЬ ...........23
Луїджі і Марія Кватроккі............................................................................... 123
Енрікетта Кватроккі...................................................................................... 126

5

Альберто Марвеллі........................................................................................ 129
Ніколаус Грос................................................................................................. 133
Наталія Тулашевіч......................................................................................... 134
Франц Єгерштеттер ..................................................................................... 136
Сеферіно Хіменес Малья (1861–1936) .................................................... 137
Маргарита Бейс (1815–1879)..................................................................... 138
Луїджі Треяс і Ногуар................................................................................... 138
Тереса Гарді.................................................................................................. 139
Сатоко Кітахара............................................................................................. 140
Святий Домінік Савіо (1842–1857)............................................................ 141
Хосе Санчес Дель Ріо................................................................................... 142
Свята Джемма Галгані.................................................................................. 143
Марія Горетті................................................................................................. 145
Блаженний Гунтард Ферріні........................................................................ 146
Блаженна Лаура Вікунья ............................................................................. 147
Блаженний Зеферіно Намункура................................................................ 150
Блаженний Ісидор Баканжа......................................................................... 151
Бартоломео Лонґо........................................................................................ 152
Блаженний Іван Мерц................................................................................... 155
Блаженна Еврозія Фабріс (Мама Роза)...................................................... 156
Святі мученики з Уганди.............................................................................. 157
Кароль та Емілія Войтили............................................................................. 158
Блаженний Маттео Фаріна.......................................................................... 160
Карло Акутіс................................................................................................... 163

РОЗДІЛ VI. ДЕЯКІ ПРИКЛАДИ, ГІДНІ НАСЛІДУВАННЯ ......................... 168
Софія Шептицька.......................................................................................... 168
Їмось Стефанія Тарантюк та її родина....................................................... 179
Лікар Мар’ян Панчишин............................................................................... 183
Слуга Божа Мері Стахович........................................................................... 186

СВІТЛО В ТЕМНІ ЧАСИ ................................................................................ 187

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ............................................................................ 189

6

РОЗДІЛ І

СВЯТІ МИРЯНИ
ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
(Нерозділеної Київської митрополії)

Рівноапостольна княгиня Ольга

«Ся Ольга була передвісницею християнській землі, яко
вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона

бо сіяла, як місяць, уночі».
Нестор Літописець, «Повість минулих літ».

Ольга, руська княгиня, що першою прийняла християн­-
ство, дружина князя Ігоря, мати Святослава, бабуся князя
Володимира Великого. Постать, шанована усіма церквами,
що вийшли з купелі Володимирового хрещення. Що ж відо-
мо сучасникам про цю легендарну жінку?

Походження, рік народження та ім’я
Більшість дослідників твердять, що Ольга походила
з  Псковської землі. В  «Повісті временних літ» та «Радзи-
вілівському (Кенігсберзькому)» літописі читаємо «У році
6411 (903) виріс Ігор, та збирав данину після Олега, і  слу-
хались його, та привели йому дружину із Пскова на ім’я
Ольга»9.

9 Повесть временных лет. Вита Нова 2012, с. 23 ; Радзивиловская летопись. с. 38.
http://radzivilovskaya-letopis.ru/index.php?id=38#sel
29

Літописи не подають точного року народження Ольги,
не збереглося й жодних згадок про батьків княгині. Ця об-
ставина спричинила розбіжності в трактуванні походження
княгині. Агіографічна10 література та народний фольклор
стверджують, що Ольга походила із простолюду, була кра-
сивою та розумною дівчиною11. Сучасні дослідники припус­
кають, що майбутня княгиня була знатного роду. Так, за
однією з версій, Ольга походила з роду псковського бояри-
на Гостромисла, за іншою – була онукою київського князя
Аскольда. На знатне походження Ольги натякає ряд ран-
ньохристиянської та середньовічної літератури, зокрема
«Сказання про святу княгиню Ольгу» та «Йоакимівський лі­-
топис»12. В обох творах зазначено, що князь Олег взяв Ольгу,
якій на момент укладання шлюбу могло бути від 7-ми до 12-
ти років, за дружину для свого сина Ігоря. Ці факти, свідчать
на користь знатного походження Ольги. Коли припустити,
що дівчина справді була онукою київського князя Аскольда,
то шлюб із нею мав зміцнити династичні зв’язки та закрі-
пити рід Рюриковичів на київському престолі. Перша згад-
ка про Ольгу у  «Повісті временних літ» датована 903 р.13,
де вона фігурує вже як дружина 25-тилітнього князя Ігоря.
Таке датування подій в літописі – сумнівне і радше є спро-
бою створити князівський родовід. Враховуючи те, що По-
вість писалась щонайменше через 150 років після описува-
них в подій, похибка у 25-30 рр. могла мати місце.

10 Агіографічна література – жанр християнської літератури, в  якій описується
життя та духовні подвиги святих, церковних ієрархів та достойників.

11 Юною, красивою відважною, благочестивою та розумною дівчиною, зображе�
но княгиню у «Сказанні про княгиню Ольгу»; Проложне життіє святої Ольги
стверджує, що вона походила із простих людей.

12 Сказание о княгине Ольге. http://www.bibliotekar.ru/zhizneopisaniya/2.htm ;
Иоаки­мовская летопись.

13 Частина дослідників, вважають, що шлюб між Ігорем та Ольгою відбувся зна�
чно пізніше, наприкінці 30-х рр. Х ст. Окрема група істориків виступає при�
хильниками болгарського походження княгині. Вперше версію про болгарське
походження княгині озвучив архімандрит Леонід (Кавелина) у 1888 р. Проте
пізніше ця версія була спростована науковцями та дослідниками.

30

Ще однією загадкою княгині залишається її ім’я. Чима-
ло дослідників стверджують, що ім’я Ольга – пізніше, взяте
дівчиною при сходженні на київський престол. В. Татищев
вважав, що княгиня при народженні отримала слов’янське
ім’я Прекраса. Під ним княгиня фігурує й в  Йоанівському
літописі14. Прихильники варязького походження київських
князів переконані, що звичне для нас ім’я Ольга – це слов’ян­
ська форма варязького Helga, яке княгиня могла взяти після
одруження з князем Ігорем (Іngvar). Етимологія та значення
імені вказують, що воно, як і чоловіче ім’я Олег, мало на меті
звернути увагу на знатне становище власниці та вказати на
її вплив на суспільні процеси. Історик С. Наливайко підкрес-
лював: «Ім’я Ольга означає «Ватажкиня, Провідниця», до-
слівно «Яка веде всіх», іншими словами «Правителька, Кня-
гиня, Цариця», оскільки корінь Оль сходить до значення «всі
люди, рід». А це означає «іти, вести, провадити» і може озна-
чати «проводир, ватажок»»15.

Загальноприйнятим є  переконання, що після одружен-
ня з князем Ігорем, Ольга опинилась в тіні свого чоловіка та
не брала участь у політичному житті країни. Це тверджен-
ня не зовсім відповідає дійсності. Для Середньовічної Єв­-
ропи правління чоловіка-монарха було нормою, дружині ж
суверена літописці відводили скромнішу роль матері та ви-
ховательки майбутнього покоління королівської динас-
тії. «Повість временних літ» з моменту одруження з Ігорем,
згадує про княгиню Ольгу всього кілька разів. Одна зі зга-
док – особливо цінна для нас, адже допомагає розкрити
роль, яку відігравала Ольга в політичному житті Київської
Русі. Мова про підписання мирного договору з  греками
944 р. Посол княгині стоїть у  переліку одразу після по-
слів Ігоря та перед послами інших князівських родичів

14 Див. Иоанновская летопись.
15 С. Стельникович. Княгиня Ольга, с. 28.

31

(племінників та племінниць). Дрібна деталь, яка насправ-
ді вказує на статус княгині та її права. Однією з можливих
інтерпретацій цього уривку є  спроба автора «Повісті» вка-
зати читачам на знатне слов’янське походження Ольги та
ствердити, що Руссю правлять не лише чужинці-варяги, але
й представники місцевих княжих родів.

Після вбивства Ігоря древлянами у 945 р. Ольга стала ре-
гентом при малолітньому синові Святославу. Вочевидь, кня-
гиня була молодою вдовою на київському престолі. Древ-
лянський князь Мал відіслав сватів до Ольги, сподіваючись
полонити серце жінки та здобути владу в  Києві. Княгиня
веліла стратити посланців князя. Ще один доказ молодос-
ті Ольги: після трагічної загибелі Ігоря, вона залишилась із
єдиним сином подружжя – трилітнім Святославом. Під час
візиту княгині до Константинополя імператор Костянтин
Багрянородний був захоплений її молодістю та красою і хо-
тів одружитися з  нею. Ці моменти не узгоджуються з  хро-
нологією літопису «Повісті временних літ»: на час візиту
до Константинополя Ольга була би 55-літньою жінкою, чия
краса навряд чи полонила б серце імператора.

Після вбивства Ігоря перед княгинею постало непро-
сте завдання: з одного боку, необхідно було зберегти владу
та династію Рюриковичів, а з іншого – придушити древлян­
ські повстання та централізувати владу в  державі, зосере­
дивши її в  руках київських князів. Лише так Ольга могла
втриматись на київському престолі та зберегти існування
Київської Русі. Смерть князя Ігоря стала наочним прикла-
дом того, що стара система, за якої Київ домовлявся з  міс-
цевими племінними князями, вичерпала себе. Єдиним ви-
ходом став військовий похід з метою придушити повстання.
Влітку 946 р. Ольга разом з  дружиною взяла в  облогу сто-
лицю древлян – м. Іскоростень. Однак мешканці міста не
здавались, тож княгиня вдалася до хитрощів. Вона зажада-
ла в якості відкупу по кілька горобців і голубів від кожного

32

дому в  місті. Коли птахи були доставлені княгині, Ольга
наказала прив’язати до лап птахів тліюче лахміття та від­
пустити їх на волю. Птахи повернулись до своїх гнізд, і міс-
то запалало. Перемога над древлянами дала змогу княгині
укріпити владу київських князів та розпочати процес цен-
тралізації державного управління. За понад двадцятилітнє
правління Ольга здійснила низку реформ, які ознаменували
початок золотої доби Київської Русі. Княгиня чітко окресли-
ла терени та встановила фіксований розмір данини для кож-
ної землі, з якої збирала полюддя. Облаштувала спеціальні
місця для збору податку («становища»), які фактично стали
осередками центральної влади. Визначила та підпорядкува-
ла княжій казні «ловища» – ліси й луки, багаті звіриною та
птаством, які стали джерелом постійного прибутку. За прав-
ління Ольги було укріплено та розбудовано Київ. У «Повісті
временних літ» читаємо, що Ольга спорудила новий княжий
двір із кам’яним теремом та дерев’яною церквою.

Княгиня надавала перевагу дипломатії перед війною.
Намагаючись закріпити власні позиції та укріпити позиції
Київської Русі в Європі Х століття, Ольга звертає увагу на Ві-
зантію – найбільшого та найвпливовішого сусіда Русі. Пер-
ший візит княгині до Царгорода відбувся у 954–955 роках.
Згідно з руськими літописами хрещення Ольги, яка прийня-
ла християнське ім’я Олена, відбулося у 955 році в столиці
Візантії. Згадки про той візит Ольги до Константинополя іс-
нують не лише в «Повісті временних літ», але й у грецьких
джерелах. Візит руської княгині описано в  книзі візантій-
ського імператора Костянтина Багрянородного «Про цере-
монії». Офіційний прийом Ольги відбувся 9 вересня у Маг-
наврському залі імператорського палацу. Руська княгиня не
упадала в  поклоні перед імператорським престолом, хоча
триразовий доземний поклін імператору був правилом ко-
ролівського протоколу. Піддані імперії, а також іноземні по-
сли та делегати, мали його дотримуватись. Винятком були

33

князі, королі та інші правителі християнських країн, яких
Візантія вважала рівними собі. Вочевидь, імператор вважав
Ольгу рівною собі правителькою, хоча більшість дослідни-
ків і  стверджує, що на момент першого візиту княгині до
Царгорода, вона не була християнкою. Таке особливе став-
лення до правительки поганської країни могло бути про-
диктоване намаганнями Візантії утримувати мир із Київ-
ською Руссю, військова потуга якої тоді значно зросла. Ав-
тор «Повісті временних літ» стверджує, що княгиня прибу-
ла до Царгорода з  метою охреститися. «Я поганинка єсмь.
А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо
ні – то я не охрещуся». Проф. М. Чубатий про мотив Ольги
прийняти Христову віру каже: «Немає сумніву, що її вро­
джена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її
зносини з християнами, яких у Києві було багато, особливо
варяг, довели її поволі на шлях до християнства».

Грецькі джерела називають іншу, більш прагматичну,
причину першого візиту княгині до Візантії. Ольга прибу-
ла до імператора з  метою укласти вигідний династичний
шлюб поміж донькою Костянтина Багрянородного та свого
сина Святослава. Літописи засвідчують, що київська кня-
гиня прибула до імператорського двору з  численними да-
рунками. Найбільше враження справили внесені на двох
жер­динах хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведме-
жі шкури. Ще одним джерелом, що підтверджує ймовірні
наміри княгині є  книга Костянтина Багрянородного «Про
управління імперією», яка частково відкриває зміст русько-
візантійських переговорів: не називаючи Ольгу на ім’я, ім-
ператор зазначає, що поміж інших язичницьких північних
народів, бажаючих поріднитися з його родиною, були руси.
Він суворо рекомендував своєму нащадку не погоджуватись
на подібні шлюби.

Як оповідає літописець, коли Костянтин запропонував
Ользі одружитися, вона відмовила, обґрунтовуючи це тим,

34

що досі язичниця, а християнському правителеві не личить
одружуватись на багатобожниці. Імператор визнав, що кня-
гиня має рацію, і  погодився стати хресним батьком Ольги,
яка прийняла християнське ім’я Олена. Після хрещення, під
час якого Костянтин назвав її за обрядом «дщерею», Ольга
знову відмовила імператорові у шлюбі. Мовляв, закон хрис-
тиянський не дозволяє такого. Цей факт, як і багато інших,
без сумніву, потрапили до літопису з  народних переказів
про Ольгу, її хрещення та перебування в Царгороді. «Повість
временних літ» згадує про священника Григорія в  почеті
княгині, а це дає підстави припустити, що Ольга хрестилася
в  Києві, до мандрівки в  Константинополь. Але така версія
подій малоймовірна. Більш правдоподібно, що священник
у  почеті княгині міг бути, подорожуючи з  купцями й тор-
говцями, яких супроводжувала Ольга. Відтак згадка про свя-
щенника – радше спроба київського літописця наголосити
роль та значення Русі, ніж достовірний факт того, що кня-
гиня прибула до імператорського палацу християнкою. Ще
одним факт, який суперечить тому, що хрещення Ольга при-
йняла у  955 році: ані Костянтин, ані грецькі літописці ні-
чого не кажуть про хрещення київської княгині. Таке мов-
чання виглядає дивно, адже Київська Русь в  першій поло-
вині Х століття залишалась чи не найбільшою поганською
країною-сусідкою імперії, тож факт хрещення її правитель-
ки не міг би залишатись непоміченим.

Чимало київських і  зарубіжних літописів стверджують,
що Ольга охрестилася пізніше. Для прикладу, в 29 Новгород­-
ських літописах XV–XVI століть, в  тому числі й Новгород-
ському (Карамзинському) та Четвертому Новгородському
літописах, хрещення княгині датоване 957/8 роком. Подіб­
ний висновок знайдемо й у сучасних дослідників. Зокрема,
А. Ю. Карпов вважає, що Ольга хрестилась 13 чи 14 верес-
ня 957 року. Цікаво, що під час першого офіційного візиту
княгиня, ймовірніше за все, ще залишалась язичницею, а під

35

час другого візиту до імператорського палацу, рівно через
40 днів, уже була хрещеною.

Хрещення Ольги здійснив тодішній патріарх констан­
тинопольський Полієвкт. А хресним батьком став сам імпе-
ратор Костянтин Багрянородний. Впродовж 40 днів з  мо-
менту хрещення, згідно з тодішньою традицією, її навчали
основним правдам християнської віри.

Охрестившись, Ольга просила надіслати місіонерів на
Русь, але Константинополь не поспішав задовільнити про-
хання руської княгині. Розуміючи всю важливість христи-
янських місій для укріплення християнства на Русі, Ольга
у 958 році звернулась із проханням до імператора Священ-
ної Римської імперії Оттона І вислати латинських місіонерів
до Києва. У хроніках Регінона Прюмського, автора Х століт­тя
читаємо: «Посли Олени, королеви ругів (русів), що хрести­-
лась у Візантії за імператора Романа, які прибули до короля
Оттона І вдавано, як виявилось згодом, просили призначи-
ти для їхнього народу єпископа та священників». Такий по-
ворот на Захід мав радше геополітичне, аніж релігійне під-
ґрунтя. По-перше, Візантія трактувала усі поганські народи
зверхньо. По-друге, Ользі не вдалося укласти династичний
шлюб між візантійською принцесою та руським князем. По-
третє, у  Візантійській імперії розпочиналася боротьба за
трон, що значно послаблювало імперію як союзницю. Окрім
того, скерувавши свій погляд на Захід, Ольга намагалась
укріпити впливи Русі в тому напрямку. Ще одна важлива де-
таль, про яку не слід забувати: у Х ст. не існувало поділу між
Східною та Західною Церквами, вони ще перебували в євха-
ристійному спілкуванні. Таким чином Ольга не відмовля-
лась від візантійського хрещення, а лише намагалася зару-
читись підтримкою Заходу у  справі християнізації власної
країни.

Правдоподібно, що зустріч руських послів з  Оттоном І
відбулась восени чи на початку зими 959 року. Аудієнція

36

Рівноапостольна княгиня Ольга

37

проходила у Франкфурті на Майні, де була зимова резиден-
ція імператора, у  якій той святкував Різдво. В  кафедраль-
ному соборі міста відбулась єпископська хіротонія єписко-
па русів – Лібуція. Новопризначений єпископ був монахом
із монастиря св. Альбина, біля Майнца. Щоправда, Лібуцій
так і не потрапив на Русь: спершу – затримався в Німеччині
щонайменше на рік, а згодом – захворів і помер 15 лютого
961 року.

Київська місійна кафедра залишилась вакантною. Но­-
вим єпископом для Русі було обрано Адельберта. Того ж
таки 961 року відбулася його єпископська хіротонія, після
чого з  невеликою групою монахів-місіонерів єпископ ви-
рушив до Києва. Однак посісти єпископську кафедру та за-
кріпити латинський обряд на Русі йому не вдалося. Однією
з причин стало повноліття (19 років) князя Святослава, який
став правити країною самостійно. Новий руський князь, бу-
дучи язичником, мало цікавився справами Церкви на Русі.
Кня­гиня Ольга відійшла від управління країною, з огляду на
поважний вік і  стан здоров’я. Так Адельберт втратив під-
тримку княжої родини та знаті. Наступного, 962 року, він
втік до Німеччини: «цього року повернувся Адельберт, по-
ставлений у  єпископи Ругам (русам), адже не досяг нічого
з  того, по що був відісланий […], по дорозі назад чимало
з його супутників були вбиті, а він сам ледь врятувався».

Незважаючи на те, що Ольга прийняла християнство та
звернулась із проханням вислати місіонерів до Києва, вона
не поспішала примусово запроваджувати християнство на
Русі. Дослідники життя княгині й досі сперечаються, чому
вона цього не зробила. Серед найбільш вірогідних причин
є зовнішня і внутрішня. Зовнішнім фактором імовірно стало
побоювання княгині Ольги, що різке запровадження хрис-
тиянства на підвладних їй землях позбавить будь-якої аль-
тернативи і поставить Київську Русь у залежність від Візан-
тійського царства.

38

Внутрішня причина – складна й багатошарова. По-
перше, найвпливовіша знать при дворі Ольги була ще, во-
чевидь, ментально не готова до зміни релігії, так би мови-
ти, не дозріла помислами, не доросла. По-друге, до цієї змі-
ни було не готове військо – а військо, як ми знаємо, зазвичай
відіграє далеко не останню скрипку в  усіх середньовічних
державних справах і часто навіть каже своє важке вирішаль-
не слово – мовчки, з допомогою бряжчання зброї…

Треба сказати, що майбутній князь Святослав, який ось-
ось уже мав успадкувати повну владу, схилявся до тієї ж дум-
ки, що його військо. Бо був частиною того війська – прямий,
чесний, непідкупний, хоробрий. Словом, князь-воїн. Він був
не готовий (та що там, просто нездатний) оцінити блиск,
шарм і  далекоглядність материних державницьких планів.
На її вмовляння прийняти християнство Святослав відпо­
відав:  «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя
з сього сміятись почне!».

Поки князь-воїн ходив у  звитяжні походи, онука – май-
бутнього князя Володимира – виховувала здебільшого кня-
гиня Ольга. Очевидно, вона змогла заронити в  його душу
потрібні державницькі зерна, які неодмінно проростуть.
Проростуть і означать майбутній хід історії Київської Русі…

Передчуваючи близьку смерть, Ольга просила сина,
який збирався в черговий похід: «Сину мій милий, чому йдеш
чужих шукати, а своє на кого покидаєш? Діти ще малі, а я, як
бачиш стара, до того ж вельми хвора, кінець життя мого
приходить. Тепер ні про що я так не турбуюся, як про тебе,
що багато чому тебе вчила, правила й упоминала, щоб по-
кинув ти темінь ідолопоклонську і  звабу бісівську, а  пізнав
світло віри християнської і правдивого Бога, в Трійці єдино-
го, якого я пізнала. Ти за те не дбаєш, відаю добре, що через
упертість і неслухняність свою легковажиш прохання й упо-
минання родительки своєї, – чекає на тебе на землі біда ве-
лика, а по смерті вічна мука. Тож прошу тебе, не йди нікуди,

39

поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди,
куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обря-
дів та забобонів поганських, але священник мій нехай похо-
ває тіло моє грішне за звичаєм християнським. І могили наді
мною не треба насипати, ні тризни чинити…»

Померла княгиня Ольга 11 липня 969 року. Де вона була
спершу похована, невідомо. Онук – князь Володимир – пе-
реніс її прах до Десятинної церкви Богородиці та поховав
у  кам’яному саркофазі. Знайдена археологами гробниця
княгині Ольги – справжня перлина середньовічного мисте-
цтва – досі зберігається в Софійському соборі…

Культ св. Ольги
Після смерти княгиню Ольгу тривалий час не канонізу-
вали, оскільки на її гробі не діялися чуда, що є умовою ка-
нонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не згадують
про святкування пам’яті святої Ольги, хоч обидва говорять,
що при перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло
було нетлінне.
«Культ святої Ольги і празнування дня її смерти існува-
ли в нашій Церкві ще до приходу монголів. Здається, також,
що і чуда діялися, бо ж її ім’я було поміщено у список святих
приблизно XII ст. Про святкування пам’яті Ольги ще в  до-
монгольській добі довідуємося з трьох збережених списків
сербського Прологу з XIII-XIV століття. Ті списки переписано
з болгарського тексту, який відписали з руського оригіналу.
У  них подано життєписи руських святих київської області,
що їх празники були встановлені ще до нападу монголів.
Серед тих святих є також життєпис княгині Ольги, який за-
кінчується словами: «Ольго, не переставай молити Бога за
тих, що почитають день твого упокоєння». Згаданий серб-
ський Пролог подає день смерти Ольги 11 липня».
Не можна з певністю сказати, чи окрема служба на честь
святої Ольги вже була в  домонгольській добі, бо до нас

40

з  того часу нічого не дійшло. Теперішня служба її празни-
ка походить з середини XV ст., зазначає доктор літургійного
богослов’я Петро Сабат.

Московський цар Іван Васильович у 1557 році вислав до
царгородського патріарха Йоасафа пом’яник руських вели-
ких і удільних князів. У ньому немає імені Ольги серед імен
князів і княгинь, яких поминали на молебнях як святих, але
воно засвідчене серед імен тих, кого треба було поминати
на панахидах.

Постать святої Ольги як володарки кількома словами
влучно окреслює історик Наталія Полонська-Василенко.
«Підсумовуючи відомості про Ольгу, – каже вона, – треба ви-
знати, що її постать та правління заслуговують на найбіль-
шу увагу».

Влучно охарактер­ изував її М. Грушевський: «Держала
сильною та зручною рукою державну систему й не дала її
ослабнути ні розвалитися». Вона наладнала дипломатич-
ні відносини з  двома наймогутнішими імпер­ іями Європи,
представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги,
яке залишилося її приватною справою, дало підстави на-
зи­вати її «світанком перед сонцем», а  сучасникам її внука
Володимира казати, що вона була «наймудрішою серед чо-
ло­в­ іків» (Цит. твір, с. 105).

Молитва до св. Ольги
Свята Ольго, ти була княгинею давньоукраїнської зем-
лі, Ти була рівноапостольною у голошенні святої віри Хрис-
тової в Русі-Україні. До Господа через тебе кличе ввесь наш
нарід, як до могутньої нашої заступниці в  небі. Отож, свя-
та княгине, опікуйся нами. Будь нам матір’ю в небі, як була
ти матір’ю українському народові на землі. Разом з нами ви-
проси нам у  Христа Спаса ласку, щоб у  всіх наших родинах
і в цілому народі шанувалося й славилося ім’я Боже і збері­
гались Божі заповіді і правди.

41

За нашими й твоїми молитвами, свята наша заступнице,
українська молодь нехай виростає у  скромності і  правед­
ності, люди середніх літ нехай служать побожністю і  пра­
цьовитістю, а  старші нехай добрим прикладом та мудрою
порадою ведуть увесь український нарід до Божого миру,
злагоди й любові, святости і добробуту. Могутня заступнице
України – свята княгине Ольго, молися Богові за нас. Амінь.

Рівноапостольний Володимир Великий
Князь, якого ще за життя називали красним сонечком,
просвітителем Русі та покровителем науки. Володимир Ве-
ликий – один з  перших святих Київської Церкви, чию па-
м’ять вшановують усі Церкви України. Українська Греко-ка-
толицька церква, як й інші Церкви Володимиро­вого хрещен-
ня, вшановує пам’ять рівноапостольного князя 28 липня.
Вперше про Володимира згадано у  «Повісті минулих
літ», у  записі від 970 року, де читаємо: «У цей же час при-
йшли люди новгородські, просячи князя собі: «Якщо не пі­-
дете ви до нас, то ми знайдемо князя собі». І сказав їм Свя­
тослав: «Аби хто до вас пішов!» І відмовився [йти до них;
Ярополк, і Олег. І сказав Добриня: «Просіте Володимира», –
бо Володимир був од Малуші, улюблениці Ольжиної; [Ма-
луша] ж була сестра Добринина, а отцем їм обом був Малко
Любчанин, отож Добриня був вуєм Володимирові. І сказали
новгородці Святославу: «Дай нам Володимира». І взяли нов-
городці Володимира собі, і  пішов Володимир з  Добринею,
вуєм своїм, до Новгорода, а Святослав – до Переяславця».
Так, згідно з  літописом, Володимир був незаконно на-
родженим сином князя Святослава та служниці княгині
Ольги – Малуші. Однак Святослав вважав Володимира рівно­
правним спадкоємцем київського престолу. На користь
чому свідчать принаймні декілька фактів, підтвердження
яким знаходимо у літописі. Перший з яких, можливо, менш

42