Іскра Божої благодати «Одного разу, коли його привели до церкви, в якій Іван був уведений в християнські таїнства, він побачив образ нашого Відкупителя, який висів на хресті, і запитав: що це? Йому відповіли... що це є образ Бога і людини, який помер на хресті, за те, що дав людині свободу і спасіння. Змінившись від цього, хлопець відчув, що в його серце впала вогняна іскра, що спалахнула з боку Господнього». Так оповідає єпископ Яків Суша про мить, яка змінила внутрішній світ волинського хлопчика Івана й започаткувала його виростання в небесного покровителя поєднаної з Апостольською столицею Київської митрополії та її найдавнішого чернечого чину – священномученика Йосафата («Житіє Йосафата Кунцевича»). Іскра Божої благодати… Яке містке окреслення неповторної миті внутрішнього осяяння
людини світлом Божої присутности! Годі знайти слова, якими б можна було описати це містичне переживання. Досить було Ісусові тільки нагадати недовірливому Натанаїлові про його почуття, пережиті в мить відкриття Божої присутности в самотній молитві під смоковницею, як падають бар’єри несприйняття вихідця з Назарету й стриманий галилеянин захоплено вигукує: «Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїлів» (Йо. 1, 49). А Петро згодом, опинившись у просторі величного небесного спокою, тільки й мріє залишитися там назавжди: «Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети: один для тебе, один для Мойсея і один для Іллі» (Мт. 17, 4). Фарисей Савло, осяяний світлом Божого об’явлення, взагалі втрачає зір і виходить із простору зустрічі з Христом радикально зміненою людиною (Ді. 9, 3-18). Наскільки Божа іскра змінила маленького Івана? Якщо вірити його найавторитетнішому агіографові – цілком. Він уникає гурту ровесників, усамітнюється для молитви, стає взірцем для наслідування земляків, виявляє талант до навчання й учащає на Святу Літургію повсякдень. Хоча ймовірно, що ідеалізація образу юного Кунцевича є до певної міри
даниною житійному стереотипові: адже так би мав себе поводити праведник, вихований у християнській родині. Реальне життя завжди багатше, місткіше за умоглядні схеми. Хоча свідчення живих свідків зростання Івана Кунцевича у Володимирі Волинському, що їх використали у написанні його біографії отці Мелетій Соловій та Атанасій Великий, підтверджують його схильність до самозаглиблення, побожність, виявлену в зовнішніх формах богошанування, талант до навчання. А про іскру від розп’яття сам Йосафат розповів о. Геннадієві Хмельницькому. Зустріч дитини з Христом відбувається не в раціональній, а в емоційній площині. Мене часто захоплювало хрещення зовсім маленьких немовлят, коли дитина, не усвідомлюючи того, що відбувається, з неймовірною чуйністю реагує на таїнство: допитливо дивиться на священника, тягнеться до нього рученятами, виявляє свої почуття криком. Вогники свічок, запах ладану, хоровий спів, літургійні рухи священника, клякання вірних – ця широка знакова палітра, сформована візантійською традицією, впливає на дитячу свідомість незалежно від змісту слів, ще не сприйманих
на раціональному рівні. Тим часом і в Україні дедалі частіше можна натрапити на батьків, які заявляють, що не будуть хрестити дитину до її повноліття: мовляв, нехай вона сама обере – належати до Церкви чи ні. Але тоді можна утримуватися від навчання дитини мови до її повноліття: може, вона схоче спілкуватися китайською чи маорі? Частіше згадуймо, що говорив Христос до своїх учнів, які перешкоджали дітям пробиватися до Нього крізь натовп: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне» (Мт. 19, 14). Теоретично ми ніби й знаємо ці слова, але ж як рідко до них дослухаємося! Ба більше, наслідком педофільських скандалів і поширення ювенальної превенції став острах частини священників перед безпосереднім контактом із дітьми, а отже й формування певної смуги відчуження. Я захоплююся нашими жертовними катехитами, котрі розробляють усе нові програми навчання дітей правд віри, використовуючи ігрові методи засвоєння матеріалу, диференціюючи рівень навчання залежно від віку дітей. Викликають зворушення танці-руханки, банси, в перебігу яких свідомість дитини осявається євангельськими правдами. Свя-
щенники, що вміють відправляти спеціальну Службу Божу для дітей, здаються мені неоціненним скарбом Церкви. Але водночас час від часу в мене з’являється єретична думка: а чи не сприяємо ми загрозливому процесові інфантилізації молоді, який змінює світ на наших очах? Психологічна незрілість – проблема, яка вже дається взнаки не тільки стосовно підлітків, але й молодих людей, покликаних перебирати в світі владу й економічні важелі. Думаю, кожен із присутніх стикався з проблемою невміння чи небажання брати на себе відповідальність, самостійно ухвалювати важливі рішення. Дедалі важче натрапити на людину, яка виконує свої обіцянки, вчасно приходить на домовлену заздалегідь зустріч, завершує роботу до визначеного терміну. Зазвичай ми приписуємо зміни в суспільній психології цифровій революції. Їй на карб ставлять втрату мистецтва читання, пасивну плавбу в інформаційних потоках і вразливість до популістських гасел. Немає що говорити, стрімка примітивізація медійного простору, домінування в молодіжному середовищі китайського застосунку «Douyin», поширюваного в Європі під назвою «TikTok», на очах
10 деформує рецептивні механізми, нейтралізуючи аналітичні підходи до побаченого й почутого. Коли людину змалечку годувати лише рідкою їжею, невідомо, чи сформуються належним чином щелепи й чи навчиться вона жувати. А коротенькі кумедні відеосюжети й стають для юних користувачів соціальних мереж таким легкозасвоюваним примітивом, після якого не хочеться братися за складніші текстові повідомлення. Однак у цьому контексті може також викликати побоювання пристосування катехитів до дитячого рівня сприйняття. Адже в свідомості молодої людини може сформуватися стереотип віри як частини дитячої гри, не належної до світу дорослих. Відбувши катехизацію, підліток залишає в минулому все, що пов’язане з нею, як залишає в батьківському домі свої іграшки, коли вирушає в самостійне життя. Полегшена версія віри, де немає смерти, страждань, жертви, де уникають слів «раб Божий» та «Страшний Суд», де драма зради й Голготи замінена ідилічним образом Ісуса в оточенні захоплених ним дітей, може виявитися суголосною до «TikTok’у» в процесі атрофування рецептивних механізмів у підлітків.
11 Ще зовсім юного Івана Кунцевича вразила в серце саме картина жертовної смерти Спасителя. Не пасторальні картинки, а Голгота. Біль, страждання розіп’ятого Ісуса стали першим імпульсом, який спрямував Кунцевича до власної Голготи – і до найвищої нагороди в земній Церкві, вінця мученика. Бо цей образ ніхто не приховував від нього. Батьки принесли його до стародавньої церкви преподобної Параскеви П’ятниці хрестити, а потім брали зі собою на богослужіння – на звичайні уставні богослужіння, довгі й важкі для дитячого сприйняття. Саме це й стало фундаментом для його духовного подвигу. Він не міг розуміти всього, що відбувалося довкола, але цілком міг відчути пієтет до святині, виражений у поведінці дорослих, поринав у особливий гармонійний простір церковної відправи, що виривала його з одноманітної буденности. Його поставили перед Божим обличчям – і відкрили простір для свободи вибору. Відкрити шлях до Христа – ось це і є дарувати свободу. Пригадаймо, як у давні поганські часи дітей намагалися захистити від правди. Царевича Йоасафа батько Авенір тримає в ізольованому від зовнішнього світу палаці, аби син не довідався ані про християнство,
12 ні про болючу реальність довколишнього життя, про смерть, хвороби, злидні. А Діоскор навіть побудував чи то в Геліополі, чи в Нікомидії башту, в яку замкнув улюблену дочку, щоб на неї не вплинули проповідники нової віри. Я виріс у країні, де залізна завіса відокремлювала громадян не тільки від зовнішнього світу, а й від світу віри. У Польщі ця завіса була прозорішою, в Радянському Союзі – майже непроникною. Світ віри відчужувався від реального світу повсякденного життя, виокремлювався в ґетто, призначене для пенсіонерів і невиправних маргіналів. Кожен, хто потрапляв у це ґетто, втрачав шанс на інтелектуальну працю, прирікав себе на постійні кпини з боку лояльного владі оточення та підозріло-вороже ставлення партійної бюрократії. Або ж доводилося прирікати себе на подвійне життя, ретельне маскування відвідин храму, маніпулювання офіційною риторикою для приховування власних переконань. Однак саме гостра потреба пробиватися крізь перешкоди, повсякдень відстоювати своє право на віру, протистояти всюдипроникній пропаганді гартували неофіта. Кожна літургія в катакомбній УГКЦ за часів совєтського режиму ставала подвигом і для священ-
13 ника, і для мирян. Непросто було налагодити парафіяльне життя УГКЦ і в соціалістичній Польщі. Історія кожної громади дарує Церкві неоціненний досвід християнського сповідництва. Скільки треба було зусиль і винахідливости, щоб осяяти іскрою Божої благодати юні серця! І все ж саме ці умови сформували покоління, які розшукували Біблії та купували їх за шалені гроші, у відпустки мандрували по місцях колишніх санктуаріїв, вчилися молитися за дивом збереженими пожовклими молитовниками. У Польщі це було покоління «Оаз» і Клубів католицької інтеліґенції. Символом цього покоління для мене є о. Єжи Попелюшко (пол. Jerzy Popiełuszko; 1947–1984). І годі уявити, щоб хтось із поляків 1979 р., під час першого візиту папи Івана Павла ІІ на рідну землю здійняв руку на його зображення… Часи змінилися. Купити Святе Письмо будь-якою мовою можна не лише в Польщі, а й в Україні. Тільки що куплені книги припадають пилом на полицях. Немає або майже немає перешкод для служіння греко-католицьких громад – ну хіба що за винятком окупованих Росією територій. Допомогою в школі молитви є не лише катехитичні служіння
14 парафій, а й ціла низка інтернет-ресурсів. Та несподівано ми спостерігаємо кризу покликань, число парафіян скорочується, а серед молоді стає престижним позиціонувати себе як не атеїстом, так агностиком… Виходить, без переслідувань Церква згасає і вже не приваблює своїм світлом шукачів правди? Але ж «Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 1, 8)! І Він продовжує промовляти до кожного з нас, бо ж усі ми, приймаємо цю жертву чи не приймаємо, – відкуплені ціною Його крови й покликані Ним до спасіння. Сам Христос є Словом Божим, що «Ним постало все» (Йо. 1, 3). Але нематеріальне слово, народжене в Пресвятому Серці Ісуса, входить у видимий світ, оприявнюючись у формі, сприйнятній для людської свідомости. Можна сказати, воно семіотизується, набуває знакової форми, яка спрацьовує в нашому власному серці відповідно до культурних кодів, які ми засвоюємо. Церква співпрацює зі своїм Небесним Главою, несучи в собі ці коди, що їх ми обіймаємо поняттям традиції. Кожна людина проходить у своєму житті період бунту проти традицій, проти домінування чужих авторитетів. Пригадую, коли я
15 давно-давно викладав у школі, найважче було знайти підхід до 13–14-літніх. Подібний період бунту проходить кожне покоління. Трішки старші за мене йшли в хіппі й захоплювалися Beatles, 1968 р. в Парижі виходили на барикади. Моє покоління долучалося до «Солідарности» в Польщі та організовувало культурологічні клуби й «Рух» в Україні. Щоразу опонентом бунтарів виступало суспільство, яке видавалося віджилим і консервативним. І ось тепер Церква потрапила в пастку світу. Захоплена падінням атеїстичних диктатур, вона в наших країнах відчула себе повноправною частиною посткомуністичного суспільства, засмакувала можливостей вільного ринку з податковими пільгами для релігійних організацій. У масовій свідомості почав формуватися образ священнослужителя як успішного підприємця, котрий робить бізнес у релігійному сегменті суспільства й намагається нав’язати всім архаїчні моральні норми, сам же їх цинічно ігнорує. На жаль, зусиль справжніх подвижників віри, якими й нині рясніє Христова Церква, виявилося замало для руйнування цього образу. Зайве в священничому середовищі Польщі говорити про оманливість неоліберальних
16 обіцянок вивести народ з полону релігійних догм у простір абсолютної свободи. Вже хтохто, а ми, ті, хто виростав у комуністичних країнах, знаємо на власній шкірі, чим закінчуються такі обіцянки. Моя бабуся любила саркастично цитувати «Марш Красной Армии», який безліч разів лунав на мітингах, по радіо й телебаченню: Мы раздуваем пожар мировой, Церкви и тюрьмы сравняем с землёй! Ведь от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней! «Так-так, – казала вона. – Церкви зруйнували, а чому ж залишили тюрми?» Вже Французька революція показала, як під гаслами «Свобода. Рівність. Братерство» може прийти до влади режим, нетерпимий до будь-якого дисидентства. Вирячені очі й обсценна лексика учасниць феміністичних маршів на захист убивства ненароджених дітей чудово демонструють, чим обертається поширення лівацьких ідей. Ті, хто читав Джорджа Орвела, пригадують гасла на фасаді Міністерства правди Океанії: ВІЙНА – ЦЕ МИР ВОЛЯ – ЦЕ РАБСТВО БАЙДУЖІСТЬ – ЦЕ СИЛА
17 Зрештою, навіщо нам Океанія – цими гаслами живе нині путінська Росія. Церква протистоїть тиранії за своєю природою, оскільки несе в собі єдине правдиве джерело свободи. Наша мудрість, наша второпність полягає в тому, аби навчитися, по-перше, оперувати цим даром, а по-друге, свідчити про нього світові. Руйнувати нав’язуване масовій свідомості уявлення про Церкву як віджилу авторитарну інституцію. Щоб прийняти в своє серце іскру Божої благодати, треба принаймні відшукати Бога очима серця. А для цього звільнитися від цілого спектру упереджень й узалежнень. Звільнитися від страху: адже найчастіше перешкодою для приходу до віри є стереотипне уявлення про віру як те, що паралізує волю, підпорядковує жорстким архаїчним нормам, робить маріонеткою в руках священника. На жаль, часом підстави до цих страхів дають деякі духівники на кшталт одіозного отця Сергія Романова (рос. Сергий Романов) з російського Приуралля або вроцлавського домініканина о. Павла Малинського (пол. Paweł Maliński). Є й інфантильні особистості, які шукають опертя в домінантній особі поряд – і так дух тоталітаризму просякає в життя церковної громади.
18 Нам самим іноді не завадить прочистити, освіжити свій духовний зір, щоб Спаситель не губився за імлою наших власних фобій. Ми озираємося навкруги в пошуках підтримки або остерігаючись осуду, узалежнюємося від громадської думки й підлаштовуємося під запити поточного моменту. Часто в тлумаченні епізоду з Мартою і Марією на богородичні свята доводиться чути акцентування на потребі служіння Марти. І що тут заперечиш? Але ж Господь ставить акцент інакше! «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10, 41-42). Одного ж потрібно! І це не ремонту храму, не прання рушників, навіть не організації гуманітарної допомоги. Потрібно спокою й молитви. Споглядальної тиші. Того, що і є ознакою духовної свободи, – прориву поза межі повсякденности з невпинною гонитвою за реченцем виконання проєкту, збирання врожаю, поданням ґранту, виступом на телебаченні й безліччю інших турбот. Я натрапляв серед духовних осіб на людей, які, аби розмова не спрямувалася в невигідне для них річище й не вимагала від них висловити власну
19 позицію, намагалися заговорити співрозмовника. Говорили й говорили, не даючи іншому розтулити рота. Чи не так ми іноді поводимо себе з Богом? Квапливо читаємо молитви, не зупиняючись і не слухаючи, що ж Він нам промовляє. Адже слухати Бога треба серцем, а ми так боїмося його розкрити – навіть перед Ним… Я часто згадую давню розмову з блаженної пам’яті патріархом Любомиром Гузарем. Власне, ще тоді не патріархом, а єпископомпомічником львівського владики. Майбутній патріарх говорив про хворобу активізму, помітну в церкві. На жаль, цю хворобу часто заохочують і керівники, і парафіяни, і сторонні. Успішний отець – той, котрий бігає, дістає, будує, організовує, навчає. Скромний молитовник ніяк не вписується в цю модель. Та саме він становить найбільший скарб Церкви. Той, хто вміє сам слухати Бога й заохочує до цього інших. А справжня свобода, напевне, полягає саме в цьому: в таланті забути все, залишити марнотні клопоти, аби поринути в споглядання Божої присутности в світі – такої багатоманітної і такої змістовної. Бо саме така дитяча відкритість й імпульсивна свобода осяяла
була душу Івана з Володимира-Волинського тією іскрою Божої благодати, яка заясніла згодом світлом святости для всього нашого народу.
21 Виклики столичного міста Іван Кунцевич перебрався до Вільна підлітком, у тому віці, коли нові життєві враження особливо глибоко зачіпають людську свідомість. Напевно, коли батько віддавав Івана за помічника до свого столичного знайомого Якинта Поповича, то розраховував на вишкіл сина у купецькому ремеслі. Купецтво було верствою солідною, заможною, і, попри те, що не мало громадянських прав і привілеїв, у містах, що жили за маґдебурзьким правом, фактично займало панівне становище. Саме воно разом із ремісничими цехами формувало міський патриціат. Отже, і батько, Гавриїл Кунцевич, і Якинт Попович мали підстави цінувати свій фах й очікували того самого від юного учня. Місто Володимир, де народився і виріс Іван, було колись столицею Руського коро
22 лівства. Але у часи Кунцевича (протягом 1593– 1603 рр.) волинський воєвода Олександр Острозький резидував у власному маєтку, шляхетські сеймики збиралися в Луцьку, туди ж перебрався римсько-католицький єпископ. Найімовірніше, місто Іванового дитинства мало вигляд тихої провінції, закиненої між волинські ліси. Пожвавлювали його життя хіба що масштабні ярмарки, котрі відбувалися тричі на рік. Та ось юнак опиняється серед столичного гармидеру Вільна, де повсякдень вирує життя. Давня столиця литовської княжої династії Ґедиміновичів дещо поступалася королівському Кракову кількістю населення (вважається, що в середині XVI ст. в Кракові жило десь 30 тис. людей, а у Вільні – 20 тис.), але перевершувала етнічною та конфесійною строкатістю. Чеський єзуїт Балтазар Гостоунський (чеськ. Baltazar Hostounský; 1534/1535–1600), організатор колегіуму у Вільні, у той час писав, що в місті, крім литвинів (напевне, насправді переважно білорусів), живуть русини (українці), поляки, татари, німці, євреї, італійці, вірмени, діють як католицькі, так і православні храми, мечеть, лютеранське й кальвіністське зібрання. Можна сміливо додати до цього переліку
23 синагоги: на середину XVII ст. у місті налічували близько 3 тис. євреїв. Згодом євреї називатимуть Вільно «Ієрушалаїм де-Лита», тобто «Литовський Єрусалим». Вільно як столиця великого князя Литовського Гедиміна уперше згадується 1323 р. Десь перед тим у місті оселилися францисканці, а після хрещення Литви у 1387 р. Вільно стало центром римсько-католицької дієцезії, тут були побудовані монастирі бернардинців, бернардинок, домініканців та ін., катедральний собор, парафіяльний костел св. пророка Йоана Хрестителя. Заснований 1570 р., єзуїтський колегіум у 1579-му перетворився на академію – першу в Східній Європі вищу школу. У 1415 р. митрополит Григорій Цамблак переніс до Вільна свою резиденцію та перетворив Успенський Пречистенський храм у катедральний собор Київської митрополії. Ще близько 1540 р. Абрагам Кульвець заснував у Вільні школу для поширнення лютеранства. Згодом у місті поряд із німецькою виникла також польська лютеранська громада. Всевладний магнат князь Миколай-Христофор Радзивіл Чорний (пол. Mikołaj Krzysztof Radziwiłł Czarny; 1515–1565) перейшов на кальвінізм і надав приміщення свого палацу
24 в Вільні для кальвіністського зібрання. У третій чверті XVI ст. кальвінізм фактично став панівною релігією в середовищі магнатів і шляхти Великого князівства Литовського. Під патронатом віленського каштеляна Яна Кишки (пол. Jan Kiszka; 1552–1592) в містечку Ів’є під Вільном засновано школу «польських братів». Такий вир релігійного життя в сполученні з набагато інтенсивнішим, ніж у рідному Володимирі, насиченням суспільними та культурними подіями мав приголомшити юнака й поставити його перед несподіваними викликами. Адже гамір великого міста здатен заглушити привезені з дому застережні поради й повчання. Не кожен провінціал зуміє подолати комплекс меншовартости, що його нав’язують зверхні городяни, й уникнути спокуси підлаштовуватися під їхній спосіб життя. В Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна до війни мені раз у раз доводилося спостерігати, як сільські юнаки й дівчата, вступивши на перший курс, невдовзі забували про навчання й занурювалися у світ позірних розваг, аж доки захлиналися цим і мусили повертатися додому ні з чим. Ще й тепер незручно пригадувати, як років
25 двадцять тому мій колишній однокурсник – солідна людина, директор школи – водив від одного викладача до іншого свою доньку, яка вже на першому курсі зовсім занедбала навчання й опинилася перед загрозою виключення, та червонів за неї перед своїми колишніми вчителями. Тоді ж, до війни, коли в Харків приїздили звідусюди на навчання сотні тисяч молодих людей, я постійно запитував себе: де діваються кількадесят тисяч галичан, котрі вдома чемно ходять із батьками щонеділі до церкви, а за весь час навчання в нашому місті жодного разу не прийдуть до якогось українського храму навіть на найбільше свято? Масова свідомість пов’язує урбанізацію та секуляризацію як взаємозалежні явища. І з цього логічно випливає висновок, нібито мірою зникнення села як традиційного носія релігійности віра невпинно зменшуватиме свій вплив на суспільну свідомість. Але ж знання історії Церкви та вміння аналізувати поточні процеси в контексті тисячоліть, а не лише часового відтинку в одне покоління, спростовують такі судження. Насправді рання Церква була саме міською, її громади зосереджувалися в найбільших урбаністичних
26 осередках античного Середземномор’я – від Риму та Картагену до Ефесу й Александрії. Ще в IV ст., по Міланському едикті, місто й село певний час протистояли одне одному як середовища домінування християнської віри та поганства. Пригадаймо, що латинське «pagna» означало «територія поза межами міста» – село. За сімдесят років атеїстичної диктатури наше східноукраїнське село пережило нищівні процеси, які зруйнували тяглість духовної традиції. Позірна належність частини селян до Православної Церкви через їхнє хрещення у ній в дитинстві найчастіше приховувала цілковитий віровизнаннєвий анальфабетизм, щедро здобрений найрізноманітнішими забобонами. І хоча після падіння комунізму обмеження церковної проповіді та заборона релігійного навчання зникли, психологічний бар’єр між пересічним селянином і храмом лишився. Молода людина, яка вчащає на богослужіння й намагається жити за Євангелієм, і нині прирікає себе на кпини ровесників, виокремлення з їхнього загалу. У великих містах же, принаймні після Другої світової війни, діяли поодинокі храми Московського Патріархату, протестантські
27 громади, можна було дістати релігійну літературу, зустріти освічених людей, які позиціонували себе як християн. Тут легше було сховатися від пильного ока партійних функціонерів і підозріливих сусідів. Отже, існували сякі-такі умови для збереження релігійної традиції. Зрозуміло, що ці умови також були жорсткими, вимагали постійно пильнувати власної безпеки, дбати про конспірацію. Але при цьому вони стимулювали духовний пошук і звільняли від вельми небезпечного для віри зведення її до складника народної культури. Віра зринала в цьому суворому світі як те, за що варто боротися, що непідвладне часові й сильніше за всі диктаторські режими – від Нерона до Сталіна з Брежнєвим. Можливо, подібний процес ферментування віри в нову якість переживав у Вільні й Іван Кунцевич. Сформований у більш-менш моноконфесійному середовищі, він стикається із впливовішими за його «греко-руську» віру римсько-католицькою та кальвіністською спільнотами, відкриває для себе внутрішнє протистояння руської громади, особливо загрозливе у Вільні через деструктивну позицію потужного антиунійного братства. Кунцевич не хоче обмежуватися релігійним
28 традиціоналізмом, а прагне вірувати свідомо, шукає правду в книгах, наштовхуючись на нерозуміння господаря «аж до того, що забув своє торговельне діло. Тому його пан карав за це суворими словами, а іноді й ударами спонукав його не до читання, але до торгівлі» (Яків Суша, «Житіє Йосафата Кунцевича»). Кунцевич опиняється перед вибором, який і для нас сьогодні є драматично важким. Це вибір між престижним та вірним, між панівною більшістю й зневажуваною меншістю. Топовою конфесією в Литві лишалася євангелічно-реформатська церква – динамічна, пошукова, популярна серед шляхти, яку підтримували тодішні «олігархи». Католицька Церква латинського обряду була державною, оперувала освіченим духовенством, мала вищу школу. І навіть не з’єднана з Римом частина Київської митрополії на чолі з Віленським братством справляла враження грізної, хоч і деструктивної сили. Унійна ж громада на цьому тлі здавалася слабенькою, позбавленою зовнішньої підтримки. Важко зрозуміти, як міг провінціал із Волині без серйозної базової освіти виявити мужню проникливість і зберегти вірність громаді, до якої належав удома. Як міг купець-
29 кий слуга свідомо триматися меншости, позірно такої вразливої, оточеної смугою відчуження із обмов і звинувачень у зраді? Ми рідко прочитуємо Божі настанови, дані Мойсеєві на Синайській горі, далі Декалогу. А там є одне дуже важливе й завжди актуальне застереження: «Не ходитимеш за більшістю для лихої цілі, і не свідкуватимеш на судовій розправі, приєднуючись до більшости та нагинаючи правду» (Вих. 2, 2). Ця настанова дуже виразно реалізувалася в епоху мучеників, коли належність до християнської меншости загрожувала смертю. Але згодом одержавлення Церкви викликало ілюзію того, що християнська спільнота перетворилася на панівну силу в країнах євроатлантичного простору. Епоха Просвітництва, ліворадикальних переворотів і войовничого лібералізму продемонструвала хисткість цієї ілюзії. Але Церква ще й досі важко розстається зі статусом панівної більшости. Це спричиняє чимало психологічних проблем у нашому служінні. Історія гартування Івана Кунцевича у Вільні звертає нашу увагу на дві фундаментальні проблеми пастирського служіння в сучасному світі, які мені здаються подібними як у в Польщі, так і в Україні.
30 По-перше, це проблема інтегрування греко-католицьких громад у міську реальність. Адже, винісши з уже досить далекого минулого стереотипне уявлення про рустикальний характер української народної релігійности, ми вільно чи невільно впроваджуємо в парафіяльний побут елементи патріархальної сільської традиції. Це іноді виявляється і в інтер’єрі наших храмів із всюдисутніми рушниками й вишитими хоругвами, і в прагненні зберегти модель територіальної громади, тимчасом як парафіяни дістаються до храму з різних районів міста, а буває, що і з передмість. Декому такий архаїчний флер подобається, але явні диспропорції з сучасною естетикою та стилем життя посилюють когнітивний дисонанс, наслідком чого є відторгнення найдинамічнішої частини української спільноти. Другою проблемою здається неготовність змиритися зі статусом релігійної меншости в ліберальному суспільстві. Нашим громадам, правда, це навряд чи загрожує, бо УГКЦ і в Польщі, і на більшій території України реально є Церквою відносно невеликої меншости. Але йдеться не тільки про УГКЦ – йдеться про християнство загалом. Навіть за часи
31 комунізму ми були певні, що більшість населення наших країн належить до Церкви принаймні внаслідок свого хрещення. Падіння системи державного атеїзму викликало ілюзію повернення суспільства в простір євангельського вчення. Однак період наївного оптимізму, підживлюваного оманливою статистикою і політичними маніпуляціями релігійним чинником, завершується. Сувора реальність демонструє неухильну маргіналізацію релігії в суспільному просторі. Чи це означає, що ми приречені животіти в затхлому просторі нашої конфесійної оази, яка все звужуватиметься? Ні, в жодному разі! Тоді б це цілком суперечило чіткій та однозначній настанові Спасителя: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19). Церква покликана неухильно здійнювати цю апостольську місію. А отже, до неї покликаний і кожен із нас. Інша річ, якими методами її здійснювати та як позиціонувати себе стосовно довколишнього світу. Минулого Великого четверга одна київська журналістка з римсько-католицького середовища опублікувала в соціальних мережах доволі жорсткий пост: «І далі не розумію сенсу обмивання ніг в’язням. Вони – учні?
32 Вони – апостоли? Вони – заслужені члени парафії? ... А що, в тюрмах сидять саме ЗА ТЕ, що їх суспільство відкинуло? Чи суспільство когось ізолює, бо вони вчинили конкретне зло? ... Співчуття людям безсумнівно потрібне, співчуття і перевиховання. Тим, хто згрішив і впійманий, – теж. Але щодо тих, хто переступив межу, я ніяк не розумію проповідування про те, що “Бог нас любить такими, які ми є”. Тобто як – все окей, Бог вас любить, залишайтеся злочинцями, злодіями, нападниками, ґвалтівниками, бо Бог вас любить такими? Бог, звісно, любить усіх, це навіть не моральне питання, а пряма констатація фізичної реальности – існує те, що Бог підтримує в існуванні. Але це зовсім не означає, що злочинцю треба цілувати ноги і казати, що все добре і Бог добрий». Я знаю авторку цих слів як безперечно побожну католичку і чесну людину. І я вдячний їй за те, що вона відверто висловила те, про що інші бояться говорити, або, ще гірше, не хочуть думати. Претензії Церкви на очолювання або репрезентацію суспільних груп, які не хочуть чути ані про євангельське навчання, ні про сакраментальне життя, видаються самооманою. А участь у публічних ак-
33 ціях у ролі їхнього декоративного оздоблення може бути ще й небезпечною. Більше десяти років після свого рукоположення я дуже переймався організацією виїздів на Йордан до харківських джерел, біля яких, аби освятити воду, збиралося досить багато людей. Але мене щодалі більше гнітило відчуття нещирости, якщо не балаганности цієї акції. Ні, ми сумлінно відправляли чин богоявленського водосвяття, брали хоругви, кадило, Євангеліє, я завжди говорив проповідь. І все ж було очевидно, що для переважної більшости зібраних богослужбовий сенс свята лишався чужим, а йорданська вода сприймалася за таку собі чарівну речовину, казкову «живу воду», яка діє сама собою, незалежно від віри й повсякденної поведінки людей, що сподівалися від неї чуда. Певен, що в Польщі ситуація істотно відмінна й рівень масової релігійної свідомости значно вищий за східноукраїнську реальність. Та все ж зважуся припустити: і серед цих парафіян, а надто серед тимчасово переміщених осіб із моїх рідних теренів, вистачає схильних сприймати церковний ритуал як архаїчну прикрасу чи радше маскування повсякдення, чужого або й ворожого христи-
34 янській моралі. І наша участь у деяких публічних акціях може бути використана для легітимізації подвійної моралі, для прикриття цинізму, обману, фальсифікацій. Справжня, щира віра несумісна з примиренською психологією, з пристосовництвом. Хіба Кунцевич у Вільні жив в оточенні безбожників? В жодному разі, навпаки – можна бути певними, що родина Якинта Поповича була побожною, християнською. Інакше хіба Гаврило Кунцевич довірив би віленському купцеві свою дитину? Але їхній спосіб життя був наслідком компромісу між релігійною традицією та запитами суспільства. Юний же Іван виявляє радикально інше розуміння віри, чим і лякає свого опікуна. Саме цілісність посвяти інтегрує його особистість, визначає несподівано струнку для його віку єрархію цінностей. Завдяки цьому Іван Кунцевич виявляється захищеним від внутрішніх борінь і комплексу меншовартости, напруженого, а водночас безнадійного пошуку раціоналістичного пояснення непідвладних розумові речей. Є такий образний вислів: мати внутрішній стрижень. Так зазвичай окреслюють справжню міць людської особистости, спер-
35 ту на чітко усвідомленій системі цінностей і вмінні цінувати власну ідентичність. Це – комплекс, система принципів, орієнтирів, логічність думок і дій. На жаль, у світі не так часто трапляються люди, до яких можна було б застосувати цей вислів у всій повноті його значення. Духовну міць людини руйнує ціла низка чинників: – коли людину роздирають суперечливі бажання і вона сама не розуміє, чого хоче; – коли людина перебуває в залежності від алкоголю, наркотиків, азартних або комп’ютерних ігор, соціальних мереж (Social Networking Ediction – залежність від соціальних мереж, SNE); – коли людина займається нелюбою справою, а та не приносить їй задоволення; – коли людина прагне догоджати іншим – навіть якщо її поведінка шкодить їй самій; – коли людина перейнята почуттям страху перед авторитетами – посадовими особами, керівниками; – коли людина покладає всі надії на пошук зовнішнього авторитету, своєрідного «гуру», який підказав би їй правильний шлях у житті;
36 – коли людина прагне бути досконалою в усьому, не приймаючи себе такою, якою вона є. Брак внутрішнього стрижня завжди супроводжується незадоволеністю життям. Головними емоціями стають страх і злість, роздратування і гіркота, туга й образа. Досвід непохитности перед столичними спокусами, спокійної впевнености в своїй вірі й рідному обряді, гартування власної ідентичности серед гамірливого світу – надзвичайно цінний дар священномученика Йосафата нам, українцям, розкиданим нині по всьому світу й погано захищеним від його оман. Йосафат навчає нас бути собою і не соромитися цього, дає приклад не просто витримки, а зростання у вірі попри зваби довкілля й конфлікт із близькими людьми. Наш народ проходить нині один із найсуворіших іспитів у національній історії. І від кожного з нас, а особливо від духовних лідерів, залежить – наскільки успішним буде складання цього іспиту. Іспиту на міць внутрішнього стрижня, здатного вберегти нас, не дати зламатися в час світового буревію і гідно випростатися перед світом у мить перемоги.
Зміст Іскра Божої благодати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Виклики столичного міста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Троїцький монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Пастир поділеної спільноти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 Народження для вічности . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70 З Вітебська до Риму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86