Р ОЗДУМУВАННЯ про ПР О Б ОЖ Е С Т В Е Н Н У Л ІТУРГІЮ ДУХОВНА ПРОЗА МИКОЛА ГОГОЛЬ Львів Видавництво «Свічадо» 2023
• 25 • В СТУПНЕ СЛОВО Божественна Літургія є вічним повторенням безкінечного звершеного для нас подвигу любови. З усіх кінців землі до Творця здіймалося благання пригніченого людства, яке, живучи в темряві поганства, позбавлене богопізнання, чуло, що лад і гармонію у світі може встановити лише Той, Хто наказав сотвореним Ним світам жити й діяти за належним порядком. Згорьоване людство звідусіль взивало до свого Творця. Усюди лунали щирі благання до того, хто покликав до буття все суще, і ці голоси ставали щоразу виразнішими в устах вибранців і пророків. Вони розуміли й провіщали, що прихований у творінні своїх рук Творець сам постане як Людина, сотворена на Його образ і подобу. Уявлення про воплочення Бога на землі формувалися в міру розвитку й очищення розуміння людини самого божества. Але ніхто не говорив про це так ясно, як пророки вибраного народу. І хоча відгомін непорочного воплочення з чистої Діви існував і у поган, однак він не був таким очевидним, як провіщення пророків. Господь вислухав благання. У світ прийшов той, хто створив світ. Він явився серед нас в образі людини, як передчували це ті, що жили в темряві поганства. Проте
не зовсім так, як вони уявляли собі Його прихід у своїх нечистих помислах: не в гордому блиску й величі, не як месник за людські провини і не як суддя, що приходить, аби одних знищити, а інших винагородити. Ні, не так! Ми відчули Його лагідний братній поцілунок. Його прихід звершився за планом, який може укласти лише Господь, – так як вiщували його пророки, що сповняли Богом повірений їм наказ.
• 27 • П Р О С К О М И Д І Я Священник (єрей), що має намір служити Божественну Літургію, ще звечора повинен бути тверезий тілом і духом; він має бути з усіма примирений і пильнувати, щоб не закралася до нього неприязнь до якоїсь особи. Увечері він проказує призначені молитви і своїми думками лине до святощів запланованої Літургії, щоб і вони були святими й милими Богові. Коли ж настане час, єрей разом із дияконом, заходять у святий храм, тричі кланяються перед святими дверима, oпісля цілують ікону Спасителя та ікону Богородиці, вклоняються всім людям праворуч і ліворуч, нeмовби цим поклоном бажають просити в них прощення, і входять у вівтар, проказуючи псалом: Увійду в дім Твій і поклонюся храмові святому Твоєму в страсі перед Тобою... Тоді, наблизившись до святої трапези (звернені до сходу), творять перед нею три глибокі поклони і цілують покладене на ній святе Євангеліє – немовби вони цілували самого Господа, що сидить на престолі. Цілують також святу трапезу і починають одягатися в священну одежу. Чином одягання служителі бажають
• 28 • відмежуватися не лише від інших людей, але також і від себе самих, щоб у їхньому вигляді не було чогось, що б нагадувало про них як про звичайних людей, прив’язаних до марнот буденного життя цього світу, як і для того, аби вказати на велич служби, яку ось мають розпочати. Oсобливий одяг для богослужень існував уже в апостольські часи. Xoча переслідувана Церква не мала змоги втішатися такою величністю, як ми тепер, усе ж здавна існував припис, що жодний священник не може звершувати богослужбу у своєму буденному одязі, ані як духовна особа ходити вулицею в тій одежі, що була призначена для богослужень. Зодягання сяючих риз нагадує служителям Церкви, що вони повинні бути одягнені в багату одіж Духа. Тому, облекаючись у ризи, служителі проказують відповідні молитви, узяті з псалмів, які наголошують на глибокому значенні кожного зокрема елемента одягу, та стримують думки від блукань, що часто трапляються при буденному одяганні. Навпаки, одягаючись, служитель готує себе до високого дійства; пишно зодягнений, внутрішньо й зовнішньо, щоб, наче Арон, гідно приступити до страшного престолу Всемогутнього Бога. Священник і диякон беруть у свої руки ризи, тричі кланяються на схід, мовлячи кожний потиху: Боже, милостивий будь мені грішному. Потім диякон підходить до єрея і, простягаючи йому стихар та орар, просить благословення, отримавши яке,
• 29 • відходить набік і одягається. Насамперед диякон бере на себе стихар, лискучий підризник, символ світлоносної oдежі ангелів – на знак бездоганної чистоти серця, що невіддільно єднається з гідністю священства. Тому, зодягаючись у нього, диякон виголошує молитву: Нехай радіє душа моя в Господі, бо Він одягнув мене в ризу спасення й одежею веселости одів мене; немов на жениха, поклав на мене вінок і, як невісту, приоздобив мене красою. Потім бере цілуючи орар – довгу вузьку стрічку – і кладе його на своє ліве рамено. Oрар – це особлива ознака дияконського служіння. Ним він подає знак про початок кожної церковної відправи, закликаючи люд до молитви, співців до співу, єрея до священнодійства, а себе самого до ангельської бистроти й готовности до святого служіння. Бо звання диякона подібне до звання ангела на небi, тому й ця тонка стрічка, накладена на рамено диякона, що розвивається, наче невагоме крило, і його швидке ходіння по церкві, за словами Золотоустого, зображує політ ангела. Опісля диякон накладає нарукавники, що стягуються на самому зап’ясті, аби цим надати служителеві більшої свободи і вправности в його літургійних функціях. Надягаючи їх, диякон осмислює всемогутню і всетворчу Божу силу. Накладаючи нарукавник на праву руку, служитель мовить:
• 30 • Десниця Твоя, Господи, прославилася силою; права Твоя рука, Господи, знищила ворогів, і величністю своєї слави Ти погубив супротивників! А накладаючи нарукавник на лівицю, диякон думає про себе самого, як про сотворіння Божих рук, і молить Того, хто його сотворив, щоб Він його провадив і ним керував: Руки Твої сотворили мене й укріпили мене; врозуми мене, і я заповідей Твоїх навчуся! Подібно зодягається і священник. Спочатку він бере стихар (підризник) і, благословивши його, одягає, проказуючи ту саму молитву, що й диякон. Але потім зодягає не звичайний однораменний орар, a двораменний, що, обіймаючи його шию і покриваючи обидва рамена, з’єднується двома кінцями на грудях єрея і так спадає до самого низу його одежі, зображуючи цим поєднання двох урядів у священника: єрейського та дияконського. Він зветься вже не орар, a епітрахиль, та й самим способом одягання (згори, через голову, навколо шиї, на рамена) знаменує сходження з висот благодаті на священника, тому й супроводжується зодягання єрея величними словами Писання: Благословенний Бог, що зливає благодать свою на священників своїх, як миро на голові, що спливає на бороду, бороду Арона, що спливає на краї одежі його.
• 31 • Потім із тими самими словами, що й диякон, накладає на свої руки нарукавники й оперізується поясом поверх стихаря та епітрахиля, аби просторі й незв’язані ризи не справляли труднощів у священнодійстві та щоб виразити свою готовність до служіння. Адже зазвичай людина підперізується, вирушаючи в дорогу або беручись до великої справи. Тож обв’язується і священник, коли ступає на дорогу небесного служіння. Тому, дивлячись на свій пояс, як на зміцнюючу Божу силу, єрей мовить: Благословенний Бог, що перепоясує мене силою і вчиняє бездоганною мою дорогу, що скріпляє ноги мої, немов у оленя, і на висотах ставить мене. A коли священник наділений вищою єрейською гідністю, то кріпить на своєму бедрі чотиригранний набедреник, що символізує духовий меч, усепереможну силу Божого слова, яке звіщає невпинну боротьбу, що перед нею стоїть кожна людина в цьому світі, а також ту перемогу над смертю, яку Христос здобув перед цілим світом, щоб безсмертний дух людини міг боротися проти зітління. Тому набедреник має вигляд могутньої зброї, завішеної на поясі при бедрі, де міститься сила людини. Отож єрей, завішуючи, призиває Бога: Припояши меч Твій до бедра Твого, сильний красотою Твоєю і добротою Твоєю;
• 32 • натягни лук і наступай, і пануй задля істини, лагідности, і справедливости, а десниця Твоя поведе Тебе до перемоги завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь. Наприкінці священник одягає фелон, верхню всеобіймаючу ризу, що зображає всеосяжну Божу справедливість, мовлячи: Священники Твої, Господи, зодягнуться в правду, і преподобні Твої вельми радітимуть завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь. І так, одягнений у Божу збрую, священник стає іншою людиною: яким би він не був сам собою, як би мало був він гідний свого покликання, усе ж присутні в храмі дивляться на нього, як на знаряддя Боже, у якому діє Святий Дух. Священник і диякон умивають руки, проказуючи псалом: Умию між невинними руки мої і обійду жертовник Твій, Господи... Потім, тричі кланяючись, повторюють: Боже, милостивий будь мені, грішному. І так, очищені й світлі, як їхня блискуча одежа, не подібні до інших, вони постають радше сяючими видіннями поміж людей.
• 33 • Потім диякон звіщає про початок священної служби закликом: Благослови, владико, – і священник починає словами: Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. І обидва приступають до бічного жертовника. Престол, що розміщений ліворуч від святої трапези, називається трапезою приношення, бо на нього кладуть хліби (просфори); він нагадує те місце у первісній Церкві, куди вірні приносили свої дари для богослуження і для спільних обідів. Подальший хід проскомидії полягає в приготуванні всього, що потрібне для жертвування. Насамперед від принесених просфор треба відділити той хліб, який від самого початку символізуватиме Тіло Христа, що опiсля буде перемінене в Нього. Оскільки проскомидія є приготуванням власне Літургії, то Церква прилучила до неї також спомин про отроцтво Христа, яке приготовляло Його до майбутньої місії. Уся проскомидія звершується у святилищі за зачиненими святими дверима і заслоненою завісою, незримо для люду, так, як непомітно для всіх минуло дитинство Христа. Саме тоді для побожного народу читають часи, що є зібранням псалмів і молитов, які здавна християни проказували в знакові години дня: перший час, коли для вірних починався день; третій час – на спомин Зіслання Святого Духа; шостий час, коли Спаситель світу був розп’ятий на хресті; та
• 34 • дев’ятий час, коли Він віддав свого духа. А оскільки нинішні християни через брак часу або через різні розваги не можуть відбувати ці моління відповідної години, то їх разом проказують під час проскомидії. Приступивши до бічного жертовника (трапези приношення), священник бере одну з просфор, щоб із неї вийняти ту частину хліба, яка, будучи назнаменованою печаттю з іменем Ісуса Христа, опісля стане Христовим Тілом. Оце виймання хліба з хліба зображує вилучення тіла Христа з тіла Діви, народження Безтілесного в тілі. І, роздумуючи про різдво Того, хто приніс себе в жертву за весь світ, єрей обов’язково пов’язує з цим і саму жертву та її принесення; він дивиться на хліб, як на Агнця, що жертвується, на ніж у вигляді списа, яким виймає хліб, як на жертовний ніж, що нагадує радше спис, яким ним було проколене тіло Ісуса на хресті. Тепер уже єрей не супроводить свої дії словами Спасителя, ані словами очевидців подій, що відбулися на хресті, ні не спрямовує своєї думки в минуле, коли звершувалося принесення цієї жертви (на Голгофі), – це відбуватиметься в останній частині Літургії. Цієї хвилі він лине своїм проникливим зором ще глибше, у ті віки, коли Ісая, дивлячись у далеке майбутнє, бачив своїм пророчим зором велике світло, що сходило на людей, які сиділи в темряві, й з непомильною точністю провістив майбутнє чудне народження, жертву і смерть Спасителя. І, встромляючи спис у правий бік печаті на просфорі, єрей проказує слова пророка Ісаї:
• 35 • Немов ягня, на заколення ведено його. Потім, устромляючи спис у лівий бік, говорить: І як агнець непорочний перед тим, що стриже його, безголосий, так і він не відкриває уст своїх. Опісля, встромлюючи в горішній бік печаті, говорить: У смиренні його суд над ним відбувся. І, врешті, встромивши у долішній бік, повторює слова пророка, заглибленого в розважання про чудне походження засудженого агнця: А про рід його хто оповість? І, виймаючи списом вирізану середину хліба, мовить: Бо візьметься від землі життя його. Потім обертає хліб печаттю донизу, а вигнуту м’яку частину доверху, кладе його на дискос і на знак агнця, що приноситься в жертву, хрестовидно розрізає його списом, мовлячи: Жертвується Агнець Божий, що бере гріх світу, за життя світу і спасення. І, обернувши вирізаного агнця знову печаттю догори, встромляє спис у його правий бік на згадку про
• 36 • проколення ребра Спасителя, яке здійснив воїн, що стояв під хрестом, та мовить: Один із воїнів списом бік його проколов, і зараз потекла кров і вода. І той, хто бачив, засвідчив, і правдиве свідчення його. Із цими словами диякон за благословенням єрея вливає у святу чашу вино й воду. Таким чином готують хліб і вино, які опісля величним актом будуть перемінені в Христові Тіло й Кров. Дотримуючись обряду первісної Церкви й перших святих християн, які завжди, коли згадували Христа, згадували також усіх тих, хто сповненням Його заповідей і святістю свого життя були близькі Його серцю, священник приступає до інших просфор, щоб вийняти з них часточки на спомин праведників і положити їх (часточки) на дискосі поруч святого хліба, що зображає самого Христа (Агнця), бо вони горіли бажанням бути завжди зі своїм Господом. І, взяши у свої руки другу просфору, виймає з неї часточку на спомин Пресвятої Богородиці та кладе її по правому боці святого хліба, проказуючи пророчі слова псалма Давида: Стала цариця прaворуч тебе, в ризи позолочені, одягнена, прикрашена. Потім бере третю просфору на честь і пам’ять святих та списом виймає з неї дев’ять часточок, розташовуючи
• 37 • їх у три ряди, по три в кожному; першу в ім’я Івана Хрестителя, другу в ім’я пророків, третю в ім’я апостолів, – і цим завершує перший ряд. Потім бере четверту часточку в ім’я святих Отців, п’яту – в ім’я мучеників, шосту – в ім’я преподобних і богоносних отців і матерів, – і цим закінчує другий ряд. Потім, починаючи третій ряд, бере сьому часточку в ім’я чудотворців і безсрібників, восьму – в ім’я богоотців Йоакима й Анни та дев’яту – в ім’я святого рівноапостольного великого князя Володимира, святого, якого є храм, святого, якого є день, і всіх святих. Tаким порядком закінчує третій ряд – чин святих – і кладе всі дев’ять вийнятих часточок на святий дискос ліворуч від святого хліба. Так Христос перебуває поміж своїми найближчими; Він, що у святих перебуває, стає видимим як Бог у божестві і як людина між людьми. Потім священник бере у свої руки четверту просфору на спомин усіх живих і виймає з неї часточки за правлячу церковну владу, поіменно поминаючи Вселенського Архиєрея, патріярха, митрополита і єпарха, все православне єпископство, чесне пресвітерство, дияконство і врешті особу або осіб, що їх він бажає пом’янути, і тих, які просили за поминання. Укінці священник бере останню (п’яту) просфору і виймає з неї часточки за блаженну пам’ять усіх померлих, просячи відпущення їхніх гріхів, поминаючи блаженних фундаторів храму, у якому він служить, за архиєрея, який його святив (якщо він покійний), і за всіх
• 38 • християн та врешті поіменно за тих, про яких його просили або він сам бажає молитись. Наостанку ж священник просить відпущення своїх власних гріхів і кладе часточку за себе самого. Усі ці часточки він викладає на дискосі внизу під святим хлібом. Потім, узявши губку, єрей обережно згортає нею всі окрушини на дискосі, що попід святим хлібом, аби не впала жодна крихта. Таким чином тут, навколо цього хліба – цього агнця, що зображає самого Христа, – зібрана вся Його Церква: торжествуюча на небі і воююча на землі. Син Чоловічий являється між людьми, заради яких він прийняв людське тіло і став людиною. Потім єрей, трохи відходячи від жертовника, вклоняється, немовби він вклонявся самому Христовому втіленню й вітав у цьому хлібові, що лежить на дискосі, появу Небесного Хліба на землі, та на знак належної пошани приносить кадило, попередньо поблагословивши його молитвою: Кадило Тобі приносимо, Xристе Боже наш, як приємний запах духовний; Tи ж прийми його в пренебесний свій жертовник і пошли нам благодать пресвятого Твого Духа. І тоді єрей лине своєю думкою у час, коли звершилося Христове Різдво, і, повертаючи цю минулу подію у сучасність, бачить у цьому жертовнику дивний вертеп, що в ньому народився Спаситель світу і в який перенеслося небо на землю: небо стало вертепом, а вертеп – небом. І, обкаджуючи зорю, єрей бачить у ній ту зорю, яка при-
• 39 • вела мудреців до вертепу, де лежало Боже Дитя, та вміщуючи її на дискос, мовить: І прийшла зоря і стала над тим місцем, де було Дитя. Священник дивиться на святий хліб, що відділений для жертвоприношення, наче на новонароджене Немовля; на дискос – наче на ясла, у які покладено Дитя, на покровці – наче на пелени, у які Воно сповите. Він бере перший покровець, обкаджує його і покриває ним святий хліб разом із дискосом, виголошуючи псалом, яким оспівує Господню величність: Господь царює, у велич Він зодягнувся... I, обкадивши другий покровець, покриває ним святу чашу, мовлячи: Доброта Твоя, Христе, вкрила небеса і хвали Твоєї повна земля. Потім, узявши великий покровець, що зветься воздух, покриває ним дискос і чашу, закликаючи Бога покрити нас покровом своїх крил. По тому, відійшовши від жертовника, єрей разом із дияконом вклоняється святому хлібові так, як пастирі й царі поклонялися новонародженому Немовляті, – та обкаджує все, щоб аромат тиміяму зобразив ладан, миро і золото, які принесли мудреці. A диякон, що стоїть поруч єрея, уважно стежить за всіма його діями, виголошуючи: Господеві помолімся, –
• 40 • та нагадує йому цим про початок кожної дії. Урешті диякон приймає з рук єрея кадильницю та закликає його до молитви, яку належить піднести до Господа за принесені Дари: За приготовані Чесні Дари Господеві помолімся. I священник починає молитву. Хoч ці Дари лише приготовлені до жертви, відтепер вони все-таки вже не можуть бути вжиті на ніщо инше. Тому єрей молиться за прийняття цих принесених Дарів словами: Боже, Боже наш, Tи, що послав небесний хліб, поживу для всього світу, Господа нашого і Бога Ісуса Христа, Спаса і визволителя, і доброчинця, що благословляє і освячує нас, Сам благослови принесення оце і прийми його в пренебесний Твій жертовник. Пом’яни, як благий і чоловіколюбець, тих, що принесли, і тих, за кого принесено; і нас неосудними збережи в священнодіянні божественних Твоїх Таїн. Одразу після цієї молитви священник завершує чин проскомидії відпустом. Диякон кадить жертовник, a потім хрестоподібно навколо святу трапезу, роздумуючи про земне народження Того, хто народжений перед усіма віками, всюдисущий і неописанний, проказуючи молитву:
• 41 • У гробі плоттю, в аді з душею як Бог, в раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописанний. З кадилом у руці диякон виходить із вівтаря, щоб пахощами ладану наповнити храм і привітати тих, що зібралися на святу трапезу любови. Це кадження завжди звершується на початку богослуження, бо за старим звичаєм усіх східних народів кожного гостя, що приходив у дім, вітали умиванням його ніг і пахощами. Цей звичай перейшов і на небесну гостину, Тайну Вечерю, яка отримала назву Літургія, що так чудно поєднує почитання Бога з дружнім частуванням для всіx, приклад якого дав сам Спаситель умиванням ніг і своїм служінням. Коли диякон як Божий слуга кадилом і поклоном привітав і багатих, і вбогих як любих гостей Небесного Господаря, служитель, кланяючись, обкаджує ікони святих, бо ж і вони є гостями Тайної Вечері; святі живуть у Христі і з Ним нероздільно злучені. Наповнивши храм пахощами, диякон знову заходить у вівтар і обкаджує ще раз святу трапезу. Потім, поклавши кадильницю у належному місці, підходить до єрея, і обидва стають перед святою трапезою. Ставши перед святою трапезою, священник і диякон тричі кланяються і, готуючись до служіння Священної Літургії, взивають до Святого Духа, адже їх служба повинна бути духова. Святий Дух – це учитель і провідник молитви. «Бо про що нам молитися, як слід ми
• 42 • не знаємо, – каже св. Апостол Павло, – але сам Дуx заступається за нас стогонами невимовними» (Рим. 8, 26). Тож служителі просять Святого Духа, щоб Він прийшов і вселився в них, і очистив їх від усякої скверни в їхньому служінні. Відтак священник і диякон проказують слова пісні, якою ангели звістили народження Ісуса Христа: Слава на висотах Богу, і на землі мир, у людях благовоління. Услід за цим відслонюється церковна завіса, яка відкривається тільки тоді, коли вірні своїми молитвами підносяться до небесних висот, шукаючи чогось найвищого. Tут, згiдно з піснею ангелів, вона означає відкриття вищих дверей, бо не всім було звіщено про народження Христа, знали про це тільки ангели на небі, Марія і Йосиф, мудреці, що прийшли поклонитися, і пророки, які з глибини віків сповіщали це. Священник і диякон мовлять: Господи, губи мої відкриєш, і уста мої сповістять хвалу Твою. Священник цілує святе Євангеліє, а диякон святу трапезу; схиливши голову перед єреєм, диякон нагадує про початок Святої Літургії і, тримаючи трьома пальцями орар, мовить: Прийшов час, щоб служити Господеві, владико, благослови.
• 43 • Священник благословить його словами: Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Тут диякон, помишляючи про свою службу, у якій він повинен уподібнитися до ангельського літання, – від престолу до народу і від народу назад до престолу, – і в якій він має бути, так би мовити, святою пориваючою силою, що всіх вірних об’єднує в одну душу, і, відчуваючи свою негідність до такого служіння, покірно просить єрея: Помолися за мене, владико. Єрей відповідає йому на це: Нехай Господь направить стопи твої. Диякон знову просить: Пом’яни мене, владико святий. Єрей відповідає: Нехай пом’яне тебе Господь Бог у царстві своєму завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Tихо й оживлено диякон відповідає: Aмінь, – і виходить із вівтаря північними дверима до народу. Ставши на амвоні навпроти святих дверей, він тихо молиться: Господи, губи мої відкриєш, і уста мої сповістять хвалу Твою.
І, звертаючись до вівтаря, могутнім голосом кличе до єрея: Благослови, владико! Із глибини святилища єрей виголошує: Благословенне царство..., – і починається Свята Літургія.
• 157 • ЗМІСТ Павло Михед. Микола Гоголь у пошуках Бога: запросини на Священну Трапезу Любови 5 ВСТУПНЕ СЛОВО 25 ПРОСКОМИДІЯ 27 ЛІТУРГІЯ ОГЛАШЕННИХ, або ЛІТУРГІЯ СЛОВА 45 ЛІТУРГІЯ ВІРНИХ 64 KIНЦЕВЕ СЛОВО 113 Духовна проза Правило життя у світі 118 Про ті душевні схильності і недоліки наші, які нас бентежать і заважають нам перебувати у спокійному стані 126 Нотатки, начерки на окремих листках 141 Молитви, духовний заповіт, передсмертні записи 145 Павло Михед. Післямова 153