vl Venedykt

Владика ВЕНЕДИКТ

ПРО
ПОКЛИКАННЯ
ЛЮДИНИ

РОЗДУМИ
і СВІДЧЕННЯ

Львів
Видавництво «Свічадо»
2021

РОЗДУМИ

Коли Бог
на першому місці

Бог кличе всіх нас, щоб Його шукати і пізнавати Його
волю. І  саме це ― найголовніше в  нашому житті.
Коли ми шукаємо насамперед Господа і  Його цар-
ства, то все інше доповнюється і вирішується. Коли ми шу-
каємо Бога і Його волю, то бачимо щораз краще, де і в яких
обставинах Він хоче провадити кожного з  нас до спасіння.
А  саме ― чому ми повинні приділяти більше часу у  певний
період свого життя: молитві чи праці? Бог може деколи про-
вадити нас до молитовного життя. Тоді варто відкласти ак-
тивну працю. А  часом, навпаки, покликати нас до якоїсь
праці. Тоді не треба втікати від людей. Життя не має бути
закостенілим. Воно завжди повинно залишатися чутливим
на потреби Церкви, суспільства. Але щоб бути чутливими,
треба перебувати в Бозі. Не випадково Ісус узалежнив плід-
ність служіння від перебування в  Його любові. А  в  іншому
випадку справдяться на нас Його слова-пересторога: «Без
мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5).
Той, хто автентично досвідчив Господа, може цей досвід
передати іншим. Лише через глибоке життя з Богом можна
по-справжньому зрозуміти, у чому полягає правдива духов­
ність і яка суть вчення Церкви, засвоїти і перейняти усе це,
а відтак ― передавати іншим. Ми можемо вчитись богослов’я
в  університеті, адже важливо черпати досвід інших осіб,

15

проте безпосередній і особистий досвід Бога не можемо пе-
рейняти на студентській лаві. Те, чого навчають нас в універ-
ситеті, ― теж досвід, утім, досвід чийсь, не наш, і якщо живе-
мо винятково чужим досвідом, то ми ― плагіатори. Як казали
на Сході, богослов ― лише той, хто молиться. Це тверджен-
ня жодною мірою не означає протиставляння особистого
досвіду і досвіду Церкви, що виражений у догматичних фор-
мулах чи богословському спадку. Навпаки, богослов’я дає
можливість через зіставлення перевіряти свій особистий до-
свід Господа, який своєю чергою поглиблює і  уможливлює
справжні богословські роздуми.

Я раніше не розумів, чому ми на Літургії молимось, ска-
жімо, «за Богом бережений народ наш, правління, все вій-
сько…». Якоїсь миті, роздумуючи про це, усвідомив, що від-
бувається насправді у складних обставинах, скажімо, в конц-
таборі. До прикладу, Рудольф Гьосс, комендант німецького
концтабору Аушвіц-Біркенау в  Освенцімі, свого часу хотів
стати священником. Наприкінці життя він покаявся у скоє-
них гріхах. Як бачимо, певні обставини можуть впливати на
наше життя. Це, звичайно, не знімає з нікого моральної від-
повідальности, але коли нема основ буття в Господі, то обста-
вини часто змінюють людину до невпізнання. Однак варто
вказати і на те, що людина, перемінена в Господі, теж впли-
ває на обставини.

Бог покликав усіх нас, християн, щоб ми своїм життям у  Бозі,
своєю присутністю освячували цей світ.

Я глибоко переконаний: що більше особа перебуває в єд-
нанні з Господом, то більше вона набиратиме рис Бога, упо­
дібнюватиметься до Нього та ставатиме знаком присутнос-
ти Бога серед людей. Тоді в  нас домінуватимуть не думки

16

й  почуття, не гріховна природа, а  Господь Бог, який деда-
лі більше проявлятиметься в нашому житті. І ми вже не ду-
матимемо і  не діятимемо під впливом свого матеріального
буття, почуттів та стилю життя навколо. Ми діємо під впли-
вом Святого Духа. Дедалі менше стаємо залежними від своїх
пристрастей і  гріховної природи, натомість щораз більше
здатні бути відкритими й доступними для Духа Божого.

Не осуджуючи нікого, все ж мусимо визнати, що ми зде-
більшого живемо і  діємо на основі почуттів і  пристрастей,
у найкращому разі ― на основі інтелекту. Але що більше очи-
щуватимемося від своїх пристрастей, викорінюватимемо
різноманітні гріховні схильності, то більше наші думки й по-
чуття надихатиме і  провадитиме Бог. Він даватиме нам де-
далі глибше розуміння того, як потрібно думати, говорити,
жити та діяти. І формуватиме наші думки й почуття. Тоді ма-
тимемо добре розуміння того, що саме треба робити, особ­
ливо у трудних обставинах.

Через ідентифікування з матеріальним буттям ми схиль-
ні до того, щоб жити лише категоріями цього світу. Однак
є  вічний Бог, який очікує, щоби ми Його прийняли глибше.
Коли це робимо, то стаємо щораз більше такими, як Він, бо
християнин повинен свідчити своїм життям, що святість
і духов­не буття ― найголовніше і найважливіше покликан-
ня кожної людини. Він має бути, як Бог, тобто святий, який
всіх і все приймає та прощає, який доступний, люблячий, по-
кірний, правдивий, справедливий.

Тому вкотре наголошу, що християнин понад усе пови-
нен шукати Господа. Бо ж єднаючись із Ним, усе більше упо-
дібнюється до Бога та уприсутнює Його, де би не перебу-
вав. Ми часто говоримо, що труднощі, які переживає нині
Церква, пов’язані зі сучасним модерним світом, соціальни-
ми трендами, культурою і ментальністю. Так, усе це є, і того

17

не можна відкидати, однак мусимо признатись собі щиро:
всього цього ми не можемо до кінця змінити. Слушні слова
праведного митрополита Андрея, які він сказав ще далекого
1941 року, не втратили своєї актуальности донині; тоді наш
великий Праведник, роздумуючи про невідрадну долю влас-
ного народу, зауважив: «Ключ до перетворення України ―
в  ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте
в нашій волі змінити себе» («Як будувати Рідну Хату»).

Погляньмо на історію Церкви: святі ніколи не нарікали
на обставини. Вони працювали більше не назовні, а  радше
у глибину, змінюючись самі, кажучи: змінися сам ― і навко-
ло тебе тисячі зміняться. Це однаковою мірою стосується по-
кликання кожного з нас: дуже часто ми не можемо змінити
обставин, які є навколо нас, особливо не можемо змінити на-
лаштування суспільства і панівних у ньому настроїв, однак
завжди і повсякчасно покликані працювати над собою.

Саме цього від нас очікують всі ті, хто трапляється на
наших стежинах. Можемо провадити людей найбільше через
власний приклад, бо ж слово промовляє, а вчинок заохочує.
Бо ж недостатньо лише говорити: потрібно жити тим, про
що говоримо.

Люди дуже часто розгублені й  дезорієнтовані, коли бачать, що
ми, християни, декларуємо своїми словами одне, а «промовляє-
мо» своїми вчинками й поставою, а остаточно — цілим своїм жит-
тям цілковито інше.

Не маймо ілюзій щодо того, що щось-таки приховаємо:
ми ніколи і  ніяк не замаскуємо свого внутрішнього стану.
Це можливо лише до пори до часу, а  побачимо, особливо
в  нелегких обставинах, хто ми насправді, а  не те, що про
себе думали чи що про нас говорили. Саме у  труднощах

18

проявляється все наше нутро; саме тому наші вчинки за-
свідчують, ким ми є  насправді. Бачимо, що Ісус Христос во-
плотився і показав Отця, який був відвічно. Тому у християн-
стві воплочення відіграє таку важливу роль. Християнство
поширилось не тому, що апостоли й  учні Ісуса Христа були
освіченими чи мали якісь особливі стратегії. Їхня сила і дина-
мізм були в тому, що вони реально втілювали Христову єван-
гельську науку у своє життя. Вони стали добрими проповід-
никами не тому, що багато знали (ми знаємо тепер більше
за них), а тому, що цим жили. У християнстві важливо не так
багато знати, як впроваджувати це у своє життя. Люди і по-
требували, і особливо потребують тепер, щоб хтось для них
був «живим Євангелієм». Саме цього очікують від нас, хрис-
тиян: щоб ми своїм життям свідчили, що дбаємо не так про
земне, як про небесне. Щоб ми більше зусиль і часу присвя-
чували не тимчасовому, а вічному. А цього так тепер бракує
в реальному житті кожного з нас.

Прості рибалки-апостоли стали добрими свідками, тому
що самі досвідчили Бога і могли про це свідчити. Досліджен-
ня вказують на те, що людина близько 75% інформації пере-
дає через свою поставу, а не через слова. Будьмо певні: те, що
ми носимо в собі, свідомо чи несвідомо виражаємо назовні.
Як то кажуть: шила в мішку не втаїш. Цілковито перекона-
ний, що християнина характеризують не лише його знання,
досвід і навіть не освіта. Головна прикмета християнина ― це
святість. Саме вона притягує людей до Бога. Бо ж тоді хрис-
тиянин стає воплоченням прикмет Господа. Він найбільше
навчає своїм прикладом, що якщо наше життя не промов-
ляє, то будь-які слова будуть марними. Тому найважливіше
наше покликання ― це наше праведне життя, наше закорі-
нення в Господі. Немає значення, як багато ми знаємо. Важ-
ливо, чи ми уприсутнюємо Господа. Я глибоко переконаний,

19

що християнин може сформуватись не так через вишколи
і  формацію, як через молитву ― особисту та спільну, через
викорінення своїх гріхів, через навернення і покаяння, через
смирення та покору.

Коли він не має в собі Господа, Святого Духа, то не здат-
ний говорити про Господа до інших. Коли не має в собі Бо-
жих прикмет, то не може розказати про них іншим.

Переміна Церкви і  суспільства відбудеться не через нові інсти-
туції, стратегії чи особливі натхненні програми, а через особливих
та натхненних християн, які будуть надихати інших.

Важливо не тільки те, що ми робимо, але те, які ми є. Бо
тепер і  в Церкві є  тенденція лише виконувати те чи інше.
Хтось слушно зауважив, що «активізм» ― це єресь Церкви
наших днів. Ми хочемо змінювати щось, але не хочемо змі-
нювати себе. А  нам треба поставити наше «буття» Божими
людьми понад нашим «діянням», навіть діянням для Бога!
Принципово, чи християнин живе з  натхненням Святого
Духа (і тоді він ділиться духовним), а чи віддає перевагу ма-
теріальному буттю (і тоді нічого не може дати людям), бо
тоді він ― лише «мідь бреняча» (див. 1 Кор. 13, 1).

Тому коли говоримо про місійність та євангелізацію, то
це не чергове навчання чи приготування певних програм
Церкви, але стремління до того, щоб створити таке усвідом-
лення, де всі ми ― від єпископа і до кожного священника та па-
рафіянина ― працювали над собою і змінювали себе. Ставай-
мо ближче до Бога, щоб Він міг легко послуговуватись нами.
Іншого шляху просто не існує! Так, ми досить добре вихова-
ні (гріх нарікати!), однак цього недостатньо. Наше призна-
чення ― бути досконалими і святими. Ми всі до цього здатні
через смерть і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, бо ж

20

Він «смертю смерть подолав... і нам дарував життя вічне». До
цього життя ми покликані як діти воскресіння, і саме цього
остаточно очікують від нас. Інші люди, які, можливо, ще в до-
розі до християнського життя, прагнуть мати приклад хрис-
тиянина, тому кожен із нас покликаний бути взірцем для
інших. Саме тому альфа і омега ― початок будь-яких перемін
та довершення усіх наших прагнень і праці ― це наша зміна,
що є  ознакою християнства. Ще раз повторюю, що іншого
шляху не існує, бо якщо ми не змінимось, то годі очікувати
якихось змін у Церкві і в суспільстві.

Господь ставить кожного з  нас, зі своєї великої любови
і через своє Провидіння, в ті чи інші моменти, на те чи інше
місце служіння. Це дуже важливо: пам’ятати, що

місце, де Господь мене поставив на цьому етапі мого життя, —
найкраще місце для служіння іншим і для мого освячення.

Саме на цьому місці й  у цю мить мого життя Бог хоче
мене спасати. З  іншого боку, може так статись, що Господь
хоче мене покликати на інше місце служіння, як свого часу
промовив до Марії через ангела Гавриїла, на що вона відпо-
віла: «Ось я, Господня слугиня: нехай зо мною станеться по
твоєму слову!» (Лк. 1, 38). У таких обставинах варто постави-
ти собі кілька запитань і в молитві застановитися над ними.
Насамперед: чи ми дійсно довіряємо Господеві, що Він керує
нашим життям і що без Його волі не впаде жодна волосинка
з нашої голови? Адже все, що Він допускає в нашому житті,
діється з  Його любови до кожного з  нас. Чи ми справді по-
всякчас і кожної миті шукаємо, як і де слід послужити Госпо-
деві та віддатись у руки Божі? Чи ми радше шукаємо, як би
десь комфортно собі влаштуватись і не готові у певний мо-
мент іти цілковито служити Богові деінде?

21

Кожному з нас (я в цьому переконаний!) у певні момен-
ти не бракувало ревности до того, щоб шукати Господа і слу-
жити Йому. Тому треба знову і знову запитувати себе: де ж
це все по дорозі мого життя загубилось, що тепер я шукаю
комфортного місця і не готовий знову і знову піддатись на
святу Божу волю і служити Господеві там, де Він мене хоче
поставити? Бо ж остаточно Господь, а не ми з вами, найкра-
ще знає, де найкраще місце мого освячення і  спасіння. Для
всіх нас добрим прикладом у  цьому є  блаженний Омелян
Ковч. Про нього світлої пам’яті єпископ Юліян Ґбур говорив:
«Його мученицька смерть, його діяльність як священника,
місіонера, громадського діяча, люблячого батька своєї сім’ї
є... прикладом того, як слід працювати в  теперішніх, дуже
складних обставинах». Лише один приклад з  його святого
життя: блаженний Омелян, перебуваючи в концтаборі Май-
данек, залишаючись відданим і вірним душпастирем, писав:
«Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю.
Це єдине місце, де я  хочу бути… Хіба це не благословення?
Хіба це не є  найвеличніший вінець, котрий Господь міг по-
класти на мою голову? Саме так. Дякую Богові тисячу разів
на день за те, що Він послав мене сюди...».

Чи ми готові собі усвідомити, що блаженний хотів бути
у концтаборі, практично у цьому пеклі на землі, бо розумів,
що Господь його там поставив? У всіх нас обставини незрів-
нянно комфортніші, але чи ми готові виконувати Божу волю
і служити всюди там, де Господь нас ставить? Відважно по-
ставмо собі це питання, бо у вічності Господь неодмінно про
це запитає.

22

Унікальність покликання
кожної особи

Наше життя ― унікальне й неповторне. Усі хоті­ли б
жити на землі вічно або хоча б років 500. Однак це
життя надто коротке, всього декілька десятків ро-
ків ― у когось на десяток більше, у когось на десяток менше.
Саме тому так важливо розпізнати особисте покликання та
якнайкраще використати своє життя. Ми прагнемо якнай-
раціональніше витратити свої гроші, час до часу ― здоров’я,
але дуже легковажимо життям.
Господь є  нашим Отцем, як всі ми визнаємо Його в  мо-
литві «Отче наш». Він дав нам це життя і хоче, щоб ми його
якнайкраще прожили. Тому так важливо розпізнати Божий
план щодо себе та постійно шукати своє покликання. Кожен
із нас має щось унікальне, чого ніхто інший не може вико-
нати. Коли б запитати будь-кого з нас: «Яке твоє покликан-
ня в житті?», то дуже сумніваюся, що багато хто з нас міг би
легко дати на це відповідь. Отож ми живемо, щось робимо,
але остаточно самі не знаємо, для чого робимо те чи інше,
який зміст і ціль цього всього. Якщо ти не знаєш цілі свого
життя, то якось його проживеш… Але як?!
Коли говоримо про покликання, то потрібно вчитись роз-
пізнавати, як Господь діє в нашому житті. А діє Він постійно.
І  про це треба пам’ятати. Як люблячий батько Він завжди
щось промовляє до кожного з  нас, бо ж усюди присутній.

23

Він зі своєї любови завжди хоче щось мені сказати. Господь,
який любить мене, хоче показати мені, що саме для мене
найкраще. Потрібно вчитись розпізнати діяння Бога в моєму
житті.

Святий Єронім, який жив 340–420 рр., говорив про чоти-
ри типи покликання.

Перший тип покликання ― безпосередньо від Бога. Це
дуже особливе покликання, без посередництва людини. Так
було з  біблійними постатями Богородиці, Мойсея, Іллі, Да-
вида, Івана Хрестителя, апостола Павло та інших. Завжди
була особлива інтервенція Господа в життя цих осіб, які мали
особливу місію.

Другий тип покликання ― покликання від Бога, однак
через людське посередництво. Він найпоширеніший. І так за-
звичай мало би бути, бо ж Господь промовляє до нас і впли-
ває на нас через конкретних людей, через обставини і ті се-
редовища, де ми перебуваємо. Це і є найчастіший спосіб по-
кликання від Господа, коли ми через тих чи інших людей або
ситуації пізнаємо, що треба робити.

Третій тип покликання ― не від Бога і  не через людей.
Тут ідеться про осіб, які самі собі «придумали» покликання.
Вони переконано твердять, що покликані до чогось особли-
вого, що вони вибрані. Так, вони вибрані, бо самі щось вибра-
ли для себе, ніякого Божого впливу там не було. Це можуть
бути особи, які живуть без віри в  Бога або ж без глибоких
стосунків із Ним, тому не свідомі, що Господь послав їх на цю
землю. І  самі для себе щось придумають, вибудовують собі
певні життєві стратегії і плани. Саме такі особи часто стають
черговими гуру та творять різноманітні ідеології.

Тут доречно пригадати приклад з життя Симеона Стовп-
ника. Коли він почав жити серед монахів, які були саміт-
никами, постниками, затворниками, його стиль життя був

24

цілковито інший, бо ж він збудував стовп, на якому жив і мо-
лився. Для монахів цей спосіб життя цілковито був незрозу-
мілий. Тому вони зібрали монашу раду щодо його дивного
подвигу, а тоді, порадившись, прийшли до Симеона і кажуть,
що рада постановила злізти йому зі стовпа. Він це одразу
й  зробив. Тоді отці сказали, що подвиг Симеона, хоча їм не
зрозумілий, але веде до покори, а отже, до Бога, тому Симеон
може назад залазити на стовп. Так вони легко перевірили, чи
це покликання від Бога. Тому не так уже й тяжко розпізнати
подібне покликання. Потрібно лиш подивитися, чи ці особи
дійсно готові почути і бути покірні голосу Божому, який про-
являється через інших.

Четвертий тип покликання, який тісно пов’язаний із тре-
тім, ― це коли особи покликані не через Бога, а через людей.
Вони дали себе обманути та піддатися впливу інших людей
і  різних ідеологій. Ми можемо постійно зустріти послідов-
ників тих чи інших осіб в  різноманітних ситуаціях. Дуже
часто це особи, які не впевнені в собі і мають почуттям мен-
шовартости. Саме приналежність до чогось особливого дає
їм почути про свою вартість, про те, що вони вибрані і мають
особливе покликання. Це створює нагоду дуже легко пере-
йти від почуття меншовартости до почуття особливої вар-
тости. А  проблема, знову ж таки, в  тім, що вони не знають
свої вартости, свого унікального покликання.

Я б смиренно додав до кваліфікації святого Єроніма ще
п’ятий тип покликання. Це життя без усвідомлення свого
призначення і покликання, коли ми немовби пливемо за те-
чією. Поглянувши правді в очі, мусимо визнати, що, напевно,
багато з  нас саме так і  живе. Не осуджуючи нікого, бачимо,
що чимало людей так і проживають своє життя. Це правда,
що якось проживемо, але як? Дуже важливо прожити якнай-
краще і якнайкраще зрозуміти Божий план щодо себе.

25

Ректор однієї семінарії свого часу розказав мені про опи-
тування семінаристів, під час якого вдалося відкрити для
себе цікавий феномен. А саме те, що 75 відсотків семінарис-
тів хтось підштовхнув до думок про покликання. Скажімо:
«Чи ти ніколи не думав про служіння Богові?», «Із тебе був би
добрий священник», «Ти маєш багато талантів, щоб послу-
жити Церкві Христовій». Господь, як люблячий батько, має
покликання для кожного з нас. Однак часом ми з різних при-
чин не здатні пізнати в  собі цей Господній задум. Тому так
важливо одні одним допомагати розпізнавати Його.

Коли говоримо про покликання, не ставмо цілковитих
меж щодо його визначення. Важлива наша автентична по­
става ― щоб ми були відкритими на Господа. І тоді щось уні-
кальне почне ставатися в  нашому житті. Найкращий при-
клад для нас ― це асоціації з  парусом. Він дуже тендітний,
малий, коли складений. Але коли відкритий для вітру, то
може привести в  рух великий корабель. Або ототожнення
з  маленькою дитиною: коли вона щось хоче писати, то їй
вдаються різні карлючки, але коли хтось із батьків візьме її
руку в свою руку, то одразу щось може її рукою написати чи
намалювати. Так само має бути з нами. Так, ми слабі, неміч-
ні, грішні, однак коли відкриті до Бога і піддаємось Йому, то
здатні на велике.

Часто трапляється зовсім інше. Скажімо, спокуса керівни-
ків будь-якого рівня. Вони, маючи владу й авторитет, не раз
хочуть нав’язати свій світогляд і свою ідеологію підлеглим.
Коли ж ми хочемо комусь допомогти розпізнати його покли-
кання, тоді ніколи не будемо нав’язувати нікому не тільки
свого світогляду, але і своєї духовности. Ми тоді радше стої-
мо збоку і споглядаємо з трепетом та благоговінням, як Гос-
подь діє в  цій людині. Та зі смиренням і  покорою можемо
лише сказати особі, які Божі знаки спостерігаємо. Бо ж збоку

26

часом краще видно особу. Лише у свободі можна пізнати своє
покликання.

Коли йдеться про покликання, то важливо пам’ятати п’ять діє-
слів: сіяти, товаришувати, виховувати, формувати і розпізнавати.

Сіяти добру новину

Добру новину про Царство небесне і про покликання по-
трібно голосити всім і повсякчас. Бо ж ми бачимо, що в Прит­
чі про сіяча (див. Лк. 8, 4–15; Мт. 13, 1–23; Мр. 4, 1–20) сівач
сіє зерно на різний ґрунт. Було три типи ґрунту, на яких щось
вирости мало дуже малий шанс. Один подвижник свого часу
також сказав, що я сію, де лиш можу, дасть Бог ― зійде. Тому
всім треба брати на себе відповідальність за те, щоб сіяти.

Також правда, що лише тоді, коли ми досвідчимо своє
покликання, усвідомивши його, то загоримося бажанням
кликати інших, йти за Господом. Бо лише тоді, коли хтось
свідомий свого особистого покликання, він неодмінно буде
голосити про це іншим. Бог кличе завжди нас, у кожний мо-
мент нашого життя. Тому треба сіяти всюди, виявляти Боже
покликання, яке завжди кличе всіх нас, залежно від свого
плану любови.

Однак питання у  тому, чи ми відважні вірою, щоб сіяти
всюди, сіяти для кожної особи, яку Бог ставить на моїй жит-
тєвій дорозі. Бо ж кожна особа має право почути, що Бог її
кличе, усвідомлювати, що зерно покликання часто є одним із
найменших з усіх зерен, бо ж світ настирливо пропонує свої
зерна через ту чи іншу діяльність та реалізування себе. Вод-
ночас голос Божий щодо нашого покликання є тихий і тен-
дітний, завжди шанує свободу особи. Однак важливо мати
відвагу сіяти всюди, завжди та повсякчас.

27

Часто коли є  кризи на парафіях, а  може і  в монастирях,
то ми боїмося, що нас мало буде у  різних спільнотах. Віру-
ю­чий не повинен мати страху. Він, навпаки, переконаний,
що кожному Бог дає покликання, бо ж має задум до кожно-
го з нас. Тому доречно бути одні одним слугами щодо Божо-
го плану. Бо всі ми потребуємо допомоги в розпізнанні свого
покликання.

Ось чому треба сіяти всюди і  до кожного, але не лише
десь, для якихось окремих людей, з  якими нам приємно
бути. Лише віра дає нам відвагу сіяти всюди і повсякчас, бо
ж кожна особа потребує того, хто їй допомагатиме пізнати
правду Божу і правду щодо себе.

Часом хтось не дуже охоче може прийняти наші слова
і відкинути нас, і це зрозуміло, бо особа може мати інші заці-
кавлення. Може сказати «ні», бо їй нецікаво чи страшно бути
відкритою. Також хтось може мати до нас підозру і недовіру.
Було б дивно, коли б сіяч побоявся цього після першого від-
кинення і перестав сіяти-говорити. Потрібно далі бути з осо-
бою, не насаджуючи їй нічого, однак чутися відповідальним
за того, кого Бог поставив на моїй життєвій дорозі, щоб до-
помогти їй пізнати план Божий щодо неї. Тому так важливо
ненав’язливо бути поруч. Однак свідчити, найбільше своїм
життям, що будеш лише тоді щасливий, коли реалізуєшся
в Божому плані. Отож

запитання до всіх нас: як часто ми сіємо це зерно доб­роти, любо-
ви Доброї новини усім людям?

Як часто ми знеохочені у своєму свідченні й сіянні іншим
людям? Важливо не боятися говорити про покликання, бо
остаточно це робить сам Господь: завжди промовляє й  сіє,
однак часом хоче послужитися нами.

28

Покликання правдиве і  цінне для кожної людини. Саме
це розуміння приносить радість. Особливо тому, що через
реалізування свого покликання осягаємо спасіння. Своє спа-
сіння можемо збагнути через запрошення Бога, який зі своєї
любови дарував нам його і  через волю людини, яка відпо-
відає на це запрошення. Всі ми запрошені до відповіді, яку
кожен із нас має особисто дати. Якщо Бог вічний, то і я також
покликаний до вічности. Я люблений завжди і покликаний
завжди. Тому покликання ― це вираження любови і втілен-
ня єдности між Творцем і творінням. Саме тому кожен із нас
важливий і особливий для Бога, бо ж саме мене Господь по-
кликав до вічности. «…радійте тому, що ваші імена записа-
ні на небі» (Лк. 10, 20). Бог усіх любить, Він полюбив нас за-
вчасно, ще коли нас не існувало. Ця любов Бога є такою силь-
ною, що дала нам життя. Це велике моє щастя й одночасно
велика моя відповідальність. Господь чинить нас відпові-
дальними за цю Його любов та є відповіддю на неї у нашо-
му житті. Треба жити відносно тієї любови, бо Боже покли-
кання не залишає мене пасивним. Якщо Бог мене покликав,
то я повинен змінюватись внутрішньо та реалізувати Божий
план щодо себе.

Як часто протягом дня ми покликані через інших людей?
Кожному приємно, якщо хтось його до чогось кличе, запро-
шує. Однак не мило, якщо хтось це робить усупереч його пла-
нів та не дає їх втілити. Нікому не мило, якщо хтось також
може порушити його спокій і  відпочинок. З  іншого боку,
якщо ніхто тебе не кличе ― це означає: ти нікому не потріб-
ний і нічого не вартий.

Господь покликав мене від небуття. І Йому завжди важ-
ливе моє існування, бо Він має якийсь план-місію для мене.
На мій погляд, криза сучасного християнства значною мі-
рою пов’язана з пасивністю християн, як внутрішньою, так

29

і  зовнішньою. Однак любов Божа чинить мене бути гото-
вим дати відповідь і  нести відповідальність за своє покли-
кання. Любов Божа чинить мене здатним до того, щоб дати
відповідь Богові, як також робити нас готовими до діалогу
з Ним, щоб стати партнером Господа.

Хочу наголосити, що ми всі можемо відповісти на Боже
запрошення. Це унікальна дорога нашого спасіння. Бо ж від-
вічний Бог мене особисто покликав. Приготував мене від
вічности. Це моє єдине покликання у світі, це моє місце спа-
сіння й освячення. Я відповідальний за цей дар, але завжди
можу вибрати. Коли ми це зрозуміємо, тоді наше моральне
життя випливатиме не зі страху, що щось нам заборонено чи
не дозволено, а з усвідомлення великого дару, до якого мене
покликав Бог.

Товаришувати з покликанням

Найперше варто згадати про подорож до Емаусу (див.
Лк. 24, 12–35). Ісус Христос іде поруч з учнями. Це дуже важ-
ливо, бо ж покликання завжди особисте, до конкретної пер-
сони. Потрібно йти з  особою тією дорогою, якою Господь
веде її особисто, бо ж Він кличе кожного окремо, а  не всіх
разом. Звичайно, це вимагає часу, терпеливости пізнати план
Божий. Можемо окреслити цю життєву дорогу як прощу до
нашого дорослішання у вірі, у більшій довірі до Бога. Люди-
на стає тоді лише дорослою у вірі, коли постійно несе відпо-
відальність за це покликання. Господь кличе мене «ще і ще
раз» по-новому, в  кожну мить мого життя. Це довга праця
над собою, щоб витворити в  собі цю постійну відкритість
і диспозицію до Божого покликання. Це відкритість до Гос-
пода, який любить мене і постійно хоче «об’явити» мені те,
що найкраще для мене. Коли щораз більше зростаємо у від-
критості на своє покликання, то більше зауважуємо в кожній

30

миті життя Бога, який знову і  знову кличе до чогось мене.
Тому пізнання покликання ― це не лише одна мить, це життя
в стані покликання.

Всі миті мого життя — це щораз нове покликання, яке отримую
від Господа. Кожна нова ситуація — як таємниця виявлення на-
шого покликання.

Дуже часто це може бути те, що цілковито не збігається
з нашими особистими планами і намірами. Однак як увійде-
мо в  цю відкритість на Господа щодо свого покликання, то
зростаємо в  пізнанні Бога і  в святості. Це гарно видно в  іс-
торії про самарянку, яку Ісус зустрів біля криниці (див. Йо. 4,
1–42). Бачимо, що жінка не була ідеальною, щоб іти за Хрис-
том. Але під час розмови крок за кроком Господь сіє в ній по-
кликання. Найперше Ісус Христос іде зустріти цю жінку там,
де її можна було знайти: до криниці, бо криниця-вода давала
життя. Усім нам християнам так важливо бути при тих кри-
ницях, де всі сучасні люди шукають життя. Знати, які тепер
є різноманітні «криниці», куди люди приходять, бо вони шу-
кають цієї життєдайної води.

Позаяк люди створені на образ і подобу Божу, то свідомо
чи несвідомо шукають свого Творця. Вони шукають джерело
життя, яким є Бог. Нам треба бути при тих криницях, щоб зу-
стріти людей. Часто кожен приходить зі своїми різними «гор-
нятами», де хоче знайти відповідь для себе на різні запитан-
ня. За своєю сутністю всі люди шукають цієї води живої, бо
всі хочуть зрозуміти сенс свого життя. Тому так важливо в ту
мить бути з особою, бути її другом.

Ми ж у Церкві радше стараємось подати людям різнома-
нітні послання, повчання, візії, стратегії, інструкції, вишко-
ли тощо. Звичайно, що люди цінують усе це, однак часто

31

відповідь на глибокі запитання про сенс життя шукають
десь інде, а не в Церкві. Чомусь так є, що ми, християни, не
спроможні свідчити Бога, може тому, що самі Його не знаємо,
не маємо. Справді,

одна річ — це знати щось про Бога (це можемо почерпнути від
інших), зовсім інша — знати Бога, і це ми повинні осягнути вже
самі.

Погляньмо, хто загалом може бути свідком чогось? Той,
хто був учасником якоїсь події, хто щось сам бачив чи досвід-
чив. Признаймося собі щиро, що можемо правдиво свідчити
про Бога лише тоді, коли самі Його досвідчили. І люди дуже
добре відчувають, чи ми говоримо про це з власного досві-
ду, а чи лише з почутого чи з прочитаного. Коли я буду пізна-
вати Бога глибше та відкриватиму своє покликання щораз
більше, саме тоді зможу допомогти іншим розпізнати їхнє
покликання.

Покликання ― це не щось миттєве. Потрібно йти його до-
рогою в кожних обставинах і митях свого життя. Тепер часто
кажемо про те, що мусимо особисто пережити зустріч з Ісу-
сом Христом. Так, це істина і правда, однак ця зустріч із Гос-
подом має відновлюватись знову і знову. Потрібно «ще і ще
раз» досвідчувати цю зустріч з Богом в часі молитви, бого-
служіння, святих Таїнств, зустрічей з іншими людьми.

Можна з певністю ствердити, коли щось у церковній ін-
ституції робимо не з позиції пізнання покликання, то це не
християнство. Бо ж початок і  кінець всього найважливішо-
го ― шукати Божу волю. А  Божу волю ми чинимо найкра-
ще тоді, коли розпізнаємо своє призначення-покликання
в  житті. Тому так важливо у  християнстві дивитись на все
через призму покликання ― як свого, так інших. Усе, що

32

робимо, повинно допомагати нам розпізнавати своє покли-
кання. Як це важливо, щоб у нас постійно народжувався цей
неспокій щодо свого покликання, неспокій супроти Бога.
Ми повинні думати: що я маю робити? До чого мене кличе
Господь у цю мить? Коли наші дії не скеровані до розпізнан-
ня покликання, вони не є християнські. Тоді ті чи інші дії бу-
дуть лише ритуалами, виконанням тих чи інших обрядів чи
традицій. Бо це лише трата часу, котра не провадить нас до
Бога і до пізнання Його волі, до пізнання того, що є правди-
вим добром для нас. Теперішня криза християн ― це криза
пасторальної праці, що не була спрямована на розпізнання
покликання людини.

Виховання

Часто ми вживаємо як взаємозамінні два слова: «форму-
вати» і «виховувати», однак вони мають різні значення. Фор-
мувати ― це надавати чомусь чи комусь якоїсь форми.

Слово ж «виховувати» походить від «ховати». Отже,
є щось заховане, а його потрібно виявити, щоб побачити. Ви-
ховати ― це витягнути назовні і  пізнати всю правду про
себе чи про інших. Тому виховувати ― це йти до коріння, до
основ. І тут потрібно найперше зрозуміти, що ж я маю в собі,
як добре, так і зле. Лише зрозумівши, ким ми є, свої сильні
і  слабі сторони, плюси і  мінуси, зможемо формувати себе.
Однак часто ставимо знак рівности між вихованням і  фор-­
мацією.

Виховувати ― це найперше відкривати Божу правду
про себе, а  формувати можна лише після того, як пізнали
себе. Виховувати нелегко, бо потрібно знову і  знову пізна­
вати себе, йти до свого нутра, до середини себе, в  глибину,
до таємниці мого «я». Саме це означає виховувати, тобто
знайти те, що заховано в  мені. Це не справа психології, яка

33

каже пізнавати свою підсвідомість. Це йти ще глибше, йти
до всього того, чим мене наділив Господь, йти до образу Бо-
жого, який є в мені.

Ми ж не дуже часто дивимось, що робиться всередині
мого «я». Не знаємо своїх як сильних, так і слабих сторін, ми
не свідомі всіх дарів і  талантів, які отримали від Бога. Ісус
Христос уже давно сказав, що зазвичай звертаємо увагу
лише на зовнішнє (див. Мт. 23, 23–28), що ми ― як гроби по-
білені, любимо те, що люди про нас кажуть. Назовні гарні,
а всередині мов мертві. Так уже є, що ми здебільшого дбає-
мо про свою поведінку, бо її бачать інші й через це нас оціню-
ють. Однак звертаємо мало уваги на мотивацію, на причину
того, як поводимось. Самі не дуже розуміємо, що нас до цієї
поведінки мотивує, які свідомі чи несвідомі бажання, стрем-
ління, почуття й емоції на нас впливають. Ми не здатні самі
пояснити, що саме штовхає нас до певних вчинків. Ось чому
так важливо все це в собі пізнавати-виховувати, бо ж не мо-
жемо змінити того, чого в  собі не зрозуміли. Ми не здатні
просити в Бога зцілення того, чого в собі не пізнали. Те, що
я зробив ― це моя поведінка. Як я все це зробив і пережив ―
це мої почуття та емоції. Та найважливіше ― зрозуміти мо­
тивацію. Тому так важливо пізнати, що є в нашому серці.

Подвижники присвячували цьому пізнанню все своє
життя. Вони були свідомі, що

коли пізнаєш і зміниш себе, лише тоді станеш здатний допомогти
іншим. Змінися сам — і навколо тебе інші зміняться.

«Чому дивишся на скалку в  оці свого брата, колоди ж
у власнім оці не відчуваєш? І як можеш сказати братові твоє-
му: Дай, брате, вийму скалку, що в твоїм оці, ― ти, що не бачиш
колоди, що у твоїм оці? Лицеміре, вийми перше колоду з ока

34

свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого»
(Лк. 6, 41–43).

Щоб себе зрозуміти, так важливо, аби на нас хтось ди-
вився збоку. Тому корисно мати сповідника, духівника, що-
дня практикувати іспит сумління, аналізувати, що пізнали,
що носимо в собі.

Ми знаємо «добре» інших, тому так легко й охоче їх кри-
тикуємо та осуджуємо. Жінка може довго говорити про
свого чоловіка, чоловік може книжку написати про свою
дружину, підлеглі завжди знають, як керівник має вчини-
ти, керівник завжди готовий роздавати поради направо
і наліво. Ми всі переконані, що знаємо інших, але ж не зна-
ємо себе. Бо коли попросити нас розказати щось про себе,
про наші сильні і слабкі сторони, ми часто не дуже знайде-
мо, що сказати. Думаємо, що знаємо інших, однак, на диво,
дуже мало знаємо себе. Саме тому так потрібно йти до гли-
бини себе, пізнавати свої мотивації, зранення, суперечнос-
ті, недозрілості, усвідомлювати те, що маю в собі християн-
ського, а  що нехристиянського, у  чому здатний, а  в чому
не здатний дати собі раду. Бо якщо особа має суперечності,
непізнані сторони самої себе і не усвідомлює їх, тоді вони її
роздирають і вона не вільна в тому, щоб дати себе Богові.

Тоді стається, як в  байці Леоніда Глібова «Лебідь, щука
і рак», де герої тягнуть воза в різні боки. Виникає запитан-
ня: чи я  знаю, що саме керує мною і  чи я  свідомий цього?
В кожного з  нас є  лукаві духи, про що визнаємо в  молитві
«Отче наш», коли кажемо: «Визволи нас від лукавого». Од-
нак важливо їх конкретно розпізнати і вигнати зі себе. Якщо
ми цих духів не знаємо, то вони дуже вдячні нам за це. Це не-
мовби зараження вірусом, бо я тоді маю викривлене бачен-
ня інших і світу, і саме це дає мені бачити світ, який навколо
нас, у  викривленій перспективі. Я тоді є  невільником своїх

35

стереотипів і  маю спотворене бачення. Маю тоді проблему
з баченням світу і людей, бо ж дивлюсь на них через призму
своєї незрілости, якщо мною часто керують різні бажання, бо
прагну заспокоювати свої неусвідомлені потреби. Як казав
святий Августин: моє серце не пізнає спокою, аж поки не піз-
наю тебе, Боже.

Тому так важливо пізнавати правду про себе, щоб зро-
зуміти своє покликання. Як казали отці пустині, це невели-
ка справа ― побачити ангела, але велика справа ― побачи-
ти себе. Щоб більше світла потрапляло до будинку, ретель-
ніше протираємо вікна від бруду. Так само, пізнаючи і розу-
міючи себе, ми дозволяємо, щоб світло Христове просвітило
нас і  ми пізнати свою унікальну місію. Особа стає вільною
в  пізнанні свого життєвого шляху лише тоді, коли щораз
більше пізнає себе та краще розуміє свої сильні і слабкі сто-
рони. Якщо цього не станеться, то ми ніколи не зможемо
пізнати своє покликання. Навпаки, щось інше буде мене де-
термінувати, я  матиму викривлене розуміння того, що і  як
повинен робити. Також у цьому разі не здатний до того, щоб
почути і зрозуміти, до чого Господь мене кличе, бо вже щось
інше буде мною керувати.

Всі ми, без винятку, по-особливому покликані Богом. Од-
нак така вже дійсність, що здебільшого заспокоюємо якісь
свої земні різноманітні, часто свідомі, а часто неусвідомлені
бажання. Це немовби мали б у собі багато різних вірусів, по-
дібно, як буває в комп’ютері. Тоді вони змінюють програми,
а  ми так само змінюємо власне бачення реальности. Ми не
бачимо тієї реальности, яку нам дав Господь. Ми бачимо все
через призму наших усвідомлених чи неусвідомлених зем-
них потреб, емоцій та стереотипів. Тоді викривлено бачимо
світ навколо себе. Ми також не здатні пізнати правду про
себе й те, як ці віруси викривлюють наші стосунки з Богом.

36

Ми тоді не здатні зауважити Бога в своєму житті, не знаємо
ніколи, чого можемо очікувати від себе.

До прикладу: ти на молитві, але твої віруси не дають тобі
бути з Богом і досвідчити зустріч із Ним. Бо вони пропону-
ють тобі щось інше, вказуючи настирливо, що це важливе
й  потрібне саме тепер. Тоді потрібно немовби антивірусну
програму, щоби позбутись того, що нам не дає бачити й бути
з Богом.

А ця програма ― це подорож, а краще сказати, проща до
нутра і глибин самого себе, пам’ятаючи, що ми ― «храм Свя-
того Духа» (1 Кор. 6, 19). Важливо пізнати таємницю, бо ж
ми тепер зазвичай живемо «реальністю», яку, як згадували,
бачимо викривленою. Ми ж переважно ігноруємо свою та-
ємницю, бо живемо лише цією спотвореною матеріальною
реальністю. Щоб пізнати це, потрібен час і терпеливість. Гос-
подь має план на кожного з нас. Цей Божий задум вже є, по-
трібно лише наше бажання, щоб пізнати Його та усвідомити
собі, до чого Бог мене кличе. Місце і час розпізнання нашого
покликання ― це історія нашого життя, яке є  місцем таєм-
ниці і присутности Бога.

Тож пізнаваймо Божу волю та відкриваймо присутність
Бога, який нас кличе через певні обставини.

Це так важливо нам усім ― вчитися розпізнавати, що ж
Бог хоче нам промовити. Потрібно здобути навик, щоб чита-
ти своє життя як історію власного спасіння, бо ж це історія
Доброї новини про себе. Кожен із нас покликаний здобути
свій досвід Бога. Й написати історію свого покликання, істо-
рію свого спасіння, остаточно «своє», хоч і неканонічне, але
Євангеліє.

Якщо хочемо відкрити своє покликання, ми повинні бути
з Богом і молитись. Слухати Бога, який кличе благати його,
щоб пізнавати правду про себе і про своє покликання, бо ж

37

молитва ― це місце розпізнання нашого покликання та та-
ємниці свого життя.

Формування

То ж треба сіяти, товаришувати, виховувати і  форму-
вати. Виховання має сенс, якщо після нього буде формація.
Бо через виховання ми визволяємось від менш автентич-
ного, не властивого своєму покликанню. А  формування ―
певна форма власного шляху. Виховання подібне до копан-
ня фундаменту для будинку, тобто докопатися до глибини,
пізнати себе, свої сильні і  слабі сторони, свої плюси і  міну-
си. Тоді добре усвідомити, на чому можемо будувати, до чого
ми особисто покликані. Покликання ж означає, що є  хтось,
хто кличе, бо самі себе не можемо покликати. Хтось інший
кличе. Нас кличе Бог, який дав нам життя і любить нас. Тому
важливо працювати над собою, аби бути у  диспозиції по-
кликання, дати себе кликати і мати здатність почути. Фор-
мація ж ― це спорудження; на цьому фундаменті вона дає
нам пізнавати найкращі форми і дороги-шляхи для реаліза-
ції свого покликання. Тоді покликання у  певній формі стає
способом буття.

Учні в дорозі до Емаусу були в своєрідній депресії через
те, що мали кризу, не знали, що робиться. Їхні очі були за-
криті, вони не бачили Ісуса Христа. Так само у кожного з нас
часто очі закриті нашими емоціями, почуттями, пристрастя-
ми. Ісус Христос довго йшов з учнями, і з часом їхні очі змог­ли
розпізнати Христа і своє покликання. Вони остаточно розпіз-
нали Його при ламанні хліба. Аналогічно наше автентичне
покликання відбувається у «ламанні» планів на своє життя
та в постійній відкритості на Бога і в слуханні того, що Гос-
подь хоче мені сказати. Саме тому ми виголошуємо на бого-
служіннях: «Будьмо уважні». Будьмо уважні не тільки в часі

38

богослужінь, але і  протягом цілого життя, бо ж правда про
наше покликання відкривається постійно. Це так важливо ―
бути уважним на молитві, бути відкритим на інших, на об-
ставини, на слова духівника, бо через усе, через кожну люди-
ну й подію до нас промовляє Господь. Однак як часто псуємо
собі та іншим життя різноманітними візіями, планами, ідея-
ми та стратегіями. Як часто накидаємо і просуваємо свої за-
думи й ідеології. Що більше маємо влади у світі й у Церкві,
то більше можемо нав’язати комусь свій світогляд. Тому так
важливо бути відкритим на Бога у  «ламанні» свого життя,
відмовляючись «ще і ще раз» від своїх візій і поглядів, бо лиш
тоді, в Господі, пізнаємо правдиве добро для себе.

Людське життя є  даром, отриманим від Бога, адже ми
можемо бути даром для інших. Це правдива форма покли-
кання для всіх і кожного: отримувати добро і давати, тобто
передавати це добро іншим. Покликання стосується не так
того, до чого маю здібності і що я здатний робити, а радше
того, до чого Бог кличе мене. Бо часто нас зупиняє: я цього
не зможу, я до цього не здібний, це не в моїх силах.

Мусимо пам’ятати, що коли Господь кличе нас до чо-
гось, то Він знає нас краще, ніж ми самі себе. Він вірить у нас
і певний того, що ми здатні виконати ту чи іншу життєву
місію, хоч ми можемо бути і непевні щодо себе. Тому

важливо повірити Богові, який вірить у  нас, хоч ми, може, і  не
віримо у власні можливості.

Покликання має дати сенс для життя особи. Життя ― це
дар від Бога і воно не залежить від мене. Це треба добре ро-
зуміти і бути за це вдячним Господеві, бо якщо ми не вдячні,
то не можемо глибоко розуміти своє життєве покликання.
Глибоко усвідомлений дар неминуче прагне стати даром

39

передавання. Якщо хтось дійсно усвідомив, що отримав
стільки всього, то не може робити нічого іншого, як переда-
ти це добро іншим. Отримане добро неминуче хоче йти далі.

Коли особа з  вдячністю приймає дар свого буття, тоді
сама його дарує іншим. Це логіка покликання, правда і логі-
ка життя. Якщо ти усвідомив собі, який маєш невимовний
дар, то хочеш дарувати його іншим. Якщо ти щось уже три-
маєш у своїй руці, то Господь не може нічого іншого поклас-
ти в неї. Коли ти щось отримав і передав це іншим, то твоя
рука порожня і Бог може знову щось покласти в неї. Ми ж по-
стійно спокушаємося знову і  знову щось затримати в  своїй
руці. Тоді зупиняємось у своєму зростанні і глибшому пізна-
ні покликання.

Покликання мають усі, без винятку. Ніхто не може сказа-
ти, що не отримав життя, а хто отримав життя, той отримав
і  покликання. Дар, який я  отримав від Бога з  любови, хочу
сам дарувати з  любови до інших. Бо ж отримав це задарма
і  хочу давати задарма. Але принципово, чи ми хоч трошки
розуміємо це? Чи розуміємо, що отримали це без заслуги?
Ми завжди можемо зі своїм життя робити все, що хочемо,
бо Господь дав нам свободу. Однак небезпечно втратити
логіку, що ціле наше життя отримане від Бога і  насампе-
ред його треба дарувати іншим. Інакше неминуче створи-
мо собі якусь ідеологію, придумуємо власну інструкцію
щодо того, як використовувати своє життя, але це самогуб-
ство для нас.

Саме тому так важливо розпізнати Божий план щодо
себе. Бо лише в той спосіб пізнаємо правду про себе і будемо
щасливі. Необхідно бути вдячними за все. Тоді це провадить
нас до бажання жертвування себе. Особа прагне дарувати
себе за ту любов, яку отримала. Це як Євхаристія, коли Гос-
подь «поламав і дав себе».

40

Автентична дорога покликання завжди пов’язана зі зрос-
танням у  вірі. Криза християнства найбільша в  тому, що
люди не розпізнають свого покликання. Повернімося до роз-
повіді про подорож учнів до Емаусу (див. Лк. 24, 13–35), коли
вони повернулись до Єрусалиму і  говорили про те, що ста-
лось по дорозі, як відкрились їм очі і як вони пізнали Ісуса,
пізнали правду про життя, пізнали себе, пізнали своє покли-
кання. Після цього вони вирушили одразу! Саме це важли-
во ― відразу ж іти, коли Бог відкриває нам щось у  молитві
й бачимо, як промовляють обставини.

Чому люди тепер бояться ухвалювати рішення? Бо ж це
приходить із глибокого усвідомлення своєї автентичности,
того, що ти переконаний та усвідомлюєш свою вибраність.
Так, ми завжди залишаємось вільні, однак також завжди
вибрані і  покликані. Як це важливо ― визволитись з  нево-
лі власних пристрастей, егоїзму і пізнати себе. Бо лише тоді
можу зробити вибір. Ці дві перспективи повинні бути за-
вжди разом: наша свобода від Бога й усвідомлення, як Тво-
рець усім нас обдарував. Важливо ці дві перспективи поєд-
нувати і завжди мати їх перед очима. Бог завжди і повсякчас
кличе кожного з нас, але мусимо самі діяти, робити все, що
залежить від нас. Господь вірить у нас і хоче, щоб ми зроби-
ли все, на що здатні. Можемо не розвинути свої покликання,
коли ми інертні та нерішучі у виборі.

Господь кличе кожного, ми цінні і важливі в Його очах.

Покликання походить від Його любови до кожного з нас. Але як
ми відповімо Ісусові, який кличе нас завжди, в кожну мить нашо-
го життя, особливо у складних ситуаціях?

Не забуваймо також, що Бог остаточно покличе всіх нас
у  момент нашої смерти. Смерть наша ― це наше останнє

41

покликання. Важливо розуміти, що коли говоримо про по-
кликання, то несемо відповідальність за запрошення-по­
кликання Бога. Бог не кличе лише тоді, коли ми до цього по-
кликання здібні чи його заслужили. Наше покликання ― це
незаслужений дар. Погляньмо на повідомлення про покли-
кання Марії, на те, як архистратиг Гавриїл промовляє до неї,
що вона має народити Господа. Марія не каже, що вона так
довго цього чекала, ось ангел нарешті прийшов ― і вона вже
готова до цієї місії. Навпаки, вона заскочена, говорить про те,
що недостойна цього, що це забагато для неї.

Правдиве покликання завжди застає зненацька. Бо ми
ніколи не можемо виконати його, як також не можемо про-
йти якісь тести на це покликання. Це нормально, що я  по-
чуваюся нездатним, однак Господь має свій план на мене.
Так, це понад мене і  мої можливості, однак Бог кличе мене
до цього. Бо ж Він знає мене краще, ніж я сам себе знаю. Так,
Ти, Господи, мене кличеш ― і я відповідаю з вдячністю. По-
кликання має завжди ознаку вдячности. Господь мене кличе
і дає мені силу відповідати. Особа, відкриваючи своє покли-
кання, пізнає свою ідентичність та правду про себе.

Бачимо, що в Біблії, коли Господь кликав когось, то часто
змінював ім’я: Авраам, Петро, Павло. Так і тепер є в монаше-
стві: приймаючи Малу чи Велику Схиму, особа отримує інше
ім’я, бо починається новий етап її життя. Але чи я  знаю та
усвідомлюю, яке «ім’я-покликання» дає мені Господь, яка
моя місія в цьому житті? Пізнаваймо своє ім’я і своє призна-
чення. Однак лише коли є  правдива вільність, то ми пізна-
ємо себе і можемо робити правильний вибір. Біда ж у тому,
що зазвичай кожен живе своєю правдою, кожен носить
свої окуляри. І це не дає нам пізнати правдиве життя щодо
себе, правдиве добро, не дає нам бути відкритим на Бога,
який кличе. Кожна особа покликана, але вона має особисто

42

відповідати на Божий план щодо неї. Для цього має бути від-
вага вибору та відповідальности.

Багато з  нас мали різноманітний досвід і  натхнення від
Бога на богослужіннях, на реколекціях, у час кризи чи тоді,
коли Бог діяв особливо. Але так мало осіб після цього відва-
жуються йти за Ним. Це трапляється тому, що наше духовне
єство тягнеться до Бога, однак інтелект скеровує нас до чо-
гось іншого. Тим паче, наші матеріальні прагнення тягнуть
нас в  інший керунок, а  емоції та пристрасті ― ще в  інший.
Тому так важливо зрозуміти, чому ми не здатні щось вирішу-
вати, адже у кожного з нас ― різний життєвий досвід, різні
страхи, що заважають нам ухвалювати принципові рішення
на тривалий час, особливо на ціле життя.

Саме тому треба ставити собі трудні і часом провокатив-
ні запитання, які спонукатимуть нас давати солідні відповіді
й ухвалювати відповідальні рішення. А ці відповіді на запи-
тання, які ставимо самі або які ставить нам життя, а остаточ-
но Бог, мають провадити нас до великих рішень. Потрібно
великого бажати в житті, одночасно розуміючи важливість
і цінність малих кроків. Як кажуть американці: step by step,
little by little. Бо ж великі й складні запитання потребують по-
стійних малих відповідей. Через малі та щоденні речі йдемо
до великих і фундаментальних рішень.

Реально впродовж дня немає аж так багато глобальних
рішень і виборів. Бо ми не так часто ухвалюємо рішення, які
в’яжуться з  фундаментальними. Радше в  щоденному житті
ми по-різному реагуємо на те чи інше: хтось щось сказав ―
і  ми реагуємо, хтось щось зробив ― і  ми знову реагуємо.
Більше проводимо «реактивне» життя, а  не «проактивне».
Часто даємо собою покерувати обставинам, людям та ситу-
ації. Важливо роздумувати про своє унікальне життя, стави-
ти собі серйозні запитання, особливо про сенс свого буття.

43

Тоді робитимемо правильні кроки й ухвалюватимемо добрі
рішення, які впливатимуть на ціле наше життя. Ось тоді наші
малі відповіді створюють можливість на великі життєві рі-
шення. Як важливо щодня давати ці малі відповіді! Тоді вони
приведуть до великих рішень.

Тому все мало би бути в такому порядку: великі запитан-
ня ― малі відповіді ― великі рішення. Ось чому так важли-
во формувати усвідомлення важливости малих і  щоденних
відповідей. Правду кажучи, протягом дня виникає багато
можливостей і нагод до цих відповідей, про які не задумує-
мося. Саме в  малих відповідях і  проявляється наше покли-
кання. Важливо дбати про ті малі справи. Вони приведуть
нас до великих рішень.

Пізнавати і відкривати своє покликання ― це як іти до-
дому.

Коли хтось відкриває своє покликання, то він ніби приходить
у свій дім, прямує до царства Божого.

Бо ж Божий задум щодо нас походить з вічности, з Божого
царства. Коли хтось має певні труднощі або входить в якусь
життєву кризу, тоді є спокуса перестати пізнавати цей Божий
план щодо себе. Однак кожен із нас має покликання перебу-
вати в Царстві небесному. Всім нам Царство небесне подаро-
ване вже. Але від нас залежить, чи ми його хочемо.

Спільнота —
місце, де дозріває покликання

У спільнотах, які живуть вірою, де є об’єктивний і суб’єк-
тивний досвід, можна добре розвивати покликання. На моє
особисте переконання, ознакою доброї спільноти є  те, що
люди в них пізнають своє покликання, а особливим знаком

44

є  те, що в  них часто народжуються монаші та священничі
покликання.

Автентичне покликання має народжуватися в  Церкві,
в  спільноті. Народитися там, де є  автентичне життя вірою.
Тому так трудно тепер і народжувати покликання, бо не так
багато спільнот, де щоденно можемо побачити життя вірою.

Тут хочеться вказати на чотири ознаки християнської
спільноти, які завжди однаково мають бути присутні, де є це
життя вірою: Літургія, Койнонія, Дияконія, Мартирія.

1. Літургія (тут маю на увазі всі богослужіння) ― це спіль-
на молитва в  спільноті. У Літургії Церкви передається дос-
від життєдайної присутности Ісуса Христа. Бо ж богослужін-
ня, згідно із вченням Церкви, є  основною діяльністю Церк-
ви, якому жодне інше не може дорівняти ані способом, ані
дієвістю. Існує лише одне, чого жодна інша установа, окрім
Церкви, не зможе дати світові, ― явління Христа через літур-
гійні богослужіння. Саме богослужіння показують, як живе
і пульсує Церква. Якщо не живитимемось присутністю Хрис-
та у  літургійних богослужіннях, то швидко вичерпаємось
і  буде нам тяжко пізнавати наше покликання, і  не зможе-
мо приносити плодів християнського життя. Богослужіння
є місцем зустрічі з Христом. Ціле життя як Літургія: вірний,
вийшовши з храму, продовжує звершувати Літургію Церкви
власним життям.

2. Койнонія ― це життя християнської спільноти. Кожен
із нас покликаний, щоб пізнавати своє покликання, Божу
волю щодо себе. Однак як би ми не прагнули цього уник-
нути, завжди дивимся на все через призму себе, своїх успіх
і невдач, емоцій і пристрастей, свого духовного досвіду і пе-
режиття, тобто суб’єктивного. Сто художників намалюють
той самий храм по-різному, бо кожен бачитиме його через

45

призму себе. Тому так важливо особисте бачення перевіря-
ти і підтверджувати баченням Церкви-спільноти. Це дає нам
більш об’єктивне бачення. Наш особистий досвід Бога має
бути звірений із досвідом Церкви. Тому й  особисте покли-
кання треба розпізнавати у церковній спільноті. Варто ска-
зати і  про те, що досвід-віра ― об’єктивна, а  отже, вчення
Церкви й  суб’єктивний особистий досвід віри треба взаєм-
но збагачувати. Бо ж завжди вкладаю власний досвід у ті чи
інші церковні спільноти. Однак тут завжди залишається пи-
тання: чи я вкладаю свій досвід життя вірою, чи не вкладаю?
Ніколи не залишаюся нейтральним, завжди щось додаю до
Церкви, але що?

3. Дияконія, служіння ближньому, на мій погляд, добре
привідкривається у  притчі про Марту і  Марію: Марта, яка
клопоталася багато, і Марія, яка вибрала частку, котра не ві-
дійметься від неї. Але я глибоко переконаний, що Марія опіс-
ля могла клопотатися ще більше, ніж Марта. Чому? Бо Марта
на початку клопоталася, робила те, що вважала за потрібне,
а Марія сиділа у ніг Христа, вслухалася, чого Бог від неї по-
требує, що хоче їй сказати, доручити. Отже, Господь кличе
нас не до якоїсь праці чи служіння, бо активність-дияконія
християнина мала би випливати з койнонії й літургії, зі спо-
глядання Христа. Тому ціль християнського життя-дияконії
полягає не лише у зовнішній діяльності, а найперше у внут­
рішньому наближенню до Бога. Будь-яка праця ― не само-
ціль християн, а радше логічний наслідок глибокого духов­
ного життя.

Для мене яскравий приклад ― сестри Матері Терези
з Калькутти, які для нас є представниками «соціальних пра-
цівників» і багато працюють з бідними. Але мало знаємо про
те, що властиво ці сестри провадять у  молитві щодня що-

46

найменше п’ять годин. І це дає їм силу пізнавати, чого Бог від
них хоче, бо людина без Літургії-молитви не здатна до ефек-
тивного активного служіння.

4. Мартирія, свідчення. Христос постійно кличе йти за
Ним. Ця наша посвята Богові є особистою відповіддю Хрис-
тові на Його покликання. Хто відповідає на це покликання,
зобов’язується, своєю чергою, до провадження свого життя
згідно з ідеалом, який бачить в особі Христа. Християни зо­
бо­в’язуються наслідувати Христа в  дуже особливий спосіб,
маючи бажання вдивлятися в Нього і переносити на себе всі
Його риси. Особливо в уподібненню Його любови до інших.
Тоді Христос немовби стає видимим у християнах. Варто під-
креслити, що треба повсякчасно пам’ятати, що Бог довіряє
нам свідчити про себе, свідчити саме в тих обставинах, де Він
нас поставив.

Часто хтось більше плекає і  любить Літургію-бого­слу-
ж­ іння, хтось лише організовує різні зустрічі, прагнучи бу-
дувати спільноту, хтось якнайкраще влаштовує служіння
ближньому, хтось бере участь у різноманітних місійних єван-
гелізаційних групах. Всього іншого може не бути взагалі або
мінімально. Це певною мірою викривлення, адже, як вже на-
голошувалося, у  спільноті повинні рівномірно діяти всі чо-
тири елементи. Перебування особи саме в такому повноцін-
ному середовищі сприяє зростанню у вірі та відкритті свого
покликання.

На сьогодні більше уваги приділяємо особистому, суб’єк­
тивному досвіду. Так є, бо сучасна людина більше довіряє
собі, своєму досвіду, ніж досвіду інших. Причиною цього є те,
що ми більше діємо в  такій площині, де наше его в  центрі
й  ми не дуже довіряємо авторитетам. Я сам є  авторитетом
для себе, я сам знаю, що краще для мене, я сам розумію, яке

47

маю ухвалювати рішення, я  сам відчуваю, як повинен вчи-
нити. Саме тому не довіряємо об’єктивній думці, тобто до-
свіду, знанням, поглядам інших людей. Це чиєсь, інше сприй-
маю як посягання на мою особисту свободу, як те, що хтось
нав’язує мені.

Таки треба визнати, що cьогодні домінує культура суб’єкт­ ивности,
де наше «я» стоїть у центрі: я так бачу, це мій погляд, це моє пе-
реконання. Тоді кожен дивиться на світ зі своєї дзвіниці, зі свого
трону егоцентричности.

А  з  іншого боку, ми не довіряємо авторитетам, іншим
поглядам. Може, це досить різко сказано, однак ми живемо
в  культурі відносности, де все відносно: правда, моральні
цінності, адже кожен тепер може мати свою правду, ніхто
і ніщо не є для нас критерієм, на що рівнятись. Особистий до-
свід, знання і  переконання завжди важливо перевірити до-
свідом, знаннями і переконаннями інших. Важливо пізнава-
ти і відкривати своє покликання в житті-бутті цілої Церкви.

Коли дуже хочеш пізнати своє покликання, що Бог хоче
конкретно від тебе, тоді найперше зроби те, чого Він хоче
від усіх. А саме ― почни жити за заповідями Божими і Єван-
гелієм, жити вірою Церкви, яка передається нам із покоління
в покоління, бо ж часто нам хочеться мати Бога кишеньково-
го, такого, якого ми собі створили і який вписується в ідео-
логію мого життя. Тому перед тим як зустріти Бога особис-
то, важливо відкрити для себе Бога, який уже показав себе
в Біблії і якого подає нам вчення Церкви, того Господа, який
говорить до нас у богослужіннях, через молитву, через бого-
словську літературу. Реалізуй найперше те, що Господь очі-
кує від усіх ― і пізнаєш те, чого він очікує саме від тебе. Лише
коли живеш життям Церкви (а це солідний фундамент!),

48

можеш збудувати на ньому своє покликання. Будь певний,
що коли так живеш життям Церкви, то відкриєш, чого саме
Бог очікує конкретно від тебе. Коли ж ми живемо не повно-
тою церковного життя, а  здебільшого особистим погля-
дом, суб’єктивністю, тоді неминуче будемо створювати собі
якусь ідеологію, щоб виправдати цей стиль життя. Що глиб-
ше я живу своїм покликанням, то більше почуваюся цілісно.
Однак хоч буде певність покликання, завжди залишається
простір на таємницю. Коли Богородиця сказала «так», то до
кінця, аж до розп’яття Його на хресті, не розуміла, чого саме
Бог хоче від неї. Ціле її життя було для неї часом пізнання
свого покликання. Коли хтось каже, що він зрозумів своє по-
кликання, то насправді є навпаки.

Тепер у Церкві є дуже багато різноманітних криз, бо час-
то певні особи не пізнали свого покликання, особливо не
піддали сумніву свою «певність». Навпаки, були переконані,
що мають таланти до його втілення. Аж настає якась ситуа-
ція, скажімо, Бог тестує через Церкву це покликання, ― тоді
стає зрозуміло, що ці певності хибні, тому настають кризи.
Як бачимо, так важливо бути відкритим на таємницю, по-
стійне пізнання свого покликання. Моє рішення стосовно
свого покликання буде те чи інше не тому, що я є певний, що
вже все зрозумів, а  тому, що усвідомлюю своє покликання
й уповаю на Бога. Маю відвагу відповідати на нього, довіря-
ти Богові, який запрошує.

Добрий показник покликання ― це коли особа усвідом-
лює як свої сильні, так і слабкі сторони. Як не дивно, але таєм-
ниця цілого нашого життя, а особливо таємниця покликан-
ня, полягає в тому, щоб знайти цей пункт і стан свого буття,
який допоможе нам тримати одночасно в балансі свої плюси
і мінуси, сильні і слабкі сторони, таланти й немочі. Важливо
мати прагнення до досконалости і святости, однак не менш

49

важливо аналізувати свої хиби і  гріховність. Треба пізнати
себе, розуміти межу між святістю і гріховністю, водночас не
відкидаючи своїх плюсів і  мінусів. Здебільшого ми не зосе-
реджуємося на своїх сильних рисах, не знаємо, які таланти
і дари нам Господь дав, однак і не задумуємося про хиби, що
керують нашими рішеннями і поведінкою. Саме це пізнання
себе і відкриття на цю таємницю важливі в покликанні.

Необхідно відкривати Бога не лише у  великих подіях,
а також у власній історії щоденного життя. Тому не конче шу-
кати щось особливе, надзвичайне, бо ж Господь завжди про-
мовляє до нас через усі обставини. Часто можемо думати, що
якийсь особливий випадок вплинув на нас. Може, це і  так,
однак може бути, що якась «незначна» подія чи особа, через
яку Господь діяв, мала рішучий вплив на мене, лиш я цього
не збагнув. Таємниця нашого покликання постійно відкри-
вається і  розвивається протягом цілого життя. Тому треба
бути готовими до того, щоб у  будь-якому віці почути, чого
саме Господь очікує від кожного з нас.

Треба також бути вдячним Господеві за своє життя і по-
кликання. Саме в  такій атмосфері народжуватимуться нові
покликання. Покликання кожного з  нас ― це бажання від-
датися Богові та іншим. Але це ніколи не вирівняє рахунку
з тим, що ми отримуємо від Бога. Водночас у будь-яких труд-
нощах і кризах доречно шукати своє покликання, адже через
цю кризу Господь хоче щось сказати. Звісно, не можемо в часі
кризи робити зі себе жертву, як це часто буває.

Важливо переживати своє покликання з  великою простотою
і покорою, робити цю маленьку справу, яку Бог дав мені, бо це до-
рога мого освячення і спасіння. Бути там, де Господь нас поста-
вив і робити те, що можемо.

50

Зміст

Передмова............................................................................................ 5

РОЗДУМИ
Вступ. .................................................................................................. 11
Коли Бог на першому місці................................................................15
Унікальність покликання кожної особи ...........................................23
Ідентичність у покликанні..................................................................51
Таємниця покликання........................................................................56
Як пізнавати своє покликання?........................................................62
Що найважливіше в пізнанні свого покликання?...........................70
Через кожну людину Господь до нас промовляє............................81
Пошук Божої волі...............................................................................87
Як шукати Божу волю?......................................................................90
Як у щоденності пізнати волю Божу?..............................................97
Що допомагає пізнати Божу волю?...............................................103
Життя в секулярному світі..............................................................110
Зреалізованість ...............................................................................126
Як знайти себе?................................................................................132
Покликання до священства і подружжя........................................140
Чому Бог кличе до священства?....................................................150
Куди і як я інвестую своє життя?...................................................156
Ким треба бути?...............................................................................164
Життя — це подорож додому.........................................................170
Праця над собою — велике мистецтво..........................................176
Суть покликання...............................................................................182
Замість висновку..............................................................................193

392

СВІДЧЕННЯ
ЗЕНЯ КУШПЕТА
З Канади — до України, з великої сцени —
до служіння у спільноті......................................................................199
БОРИС ҐУДЗЯК
Історія мого покликання: Мамина молитва, Патріарх,
мотоцикл і дружба...........................................................................217
ЮРІЙ ТАРНАВСЬКИЙ
«Бог ніколи не перестає запрошувати до життя,
до добрих дій, до перебування з Ним»...........................................238
НАТАЛІЯ МЕЛЬНИК
«У монастирі я зустрілась зі собою справжньою»........................251
ТАРАС ДОБКО
«Справжня свобода — це Божий дар бути собою».....................261
ВІРА І ЗІНОВІЙ КУЗИМКІВИ
«Він кличе нас і дарує нам надію, а ми відповідаємо
Йому “Так”».......................................................................................275
МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ
Дорогу обирають на роздоріжжях.................................................286
ОЛЯ ВОХ
«Подай нам зустріч». Історія одного навернення.........................301
БОГДАН ТРОЯНОВСЬКИЙ
«Бог дослухався до наївної мрії молодого хлопця»......................313
ОТЕЦЬ-ДОКТОР МИРОН БЕНДИК
«Входьте вузькими дверима» (Мт. 7, 13).......................................324
МИКОЛА ШАРАХ
«Зроби свою частину, а Бог зробить усе інше» ...........................340
БРІЯ БЛЕССІНҐ
«Довірятиму Богові»........................................................................349

393

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ СТАРЦЯ ОЛЕКСАНДРА (КІЛАРА)
Під проводом Святого Духа............................................................355
ПРО БОЖЕ ПОКЛИКАННЯ ПРОФЕСОРА ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА
«Він не писав історію — він нею жив»...........................................366
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ОЛЕСІ САНОЦЬКОЇ
«Терпеливо чинити добро, поки в людини не відкриється
серце». .............................................................................................. 380