Ya i dyiavol

РІНО КАМІЛЬЄРІ

СВЯТИЙ АНТОНІЙ
ПАДУАНСЬКИЙ

Я і ДИЯВОЛ

Переклад з італійської
Костянтина Зінченка

Львів
Видавництво «Свічадо»

2022

Назва оригіналу: Rino Cammilleri. IO E IL DIAVOLO : Il romanzo di
Sant’Antonio di Padova

УДК 272
К 18

Камільєрі Ріно
К18 Святий Антоній Падуанський : Я  і  диявол / Р. Ка­

мільєрі ; пер. з  італ. К. Зінченко. – Львів : Свічадо,
2022. – 232 с.
ISBN 978-966-938-529-1

Автор подає біографію св. Антонія немовби з уст його са­
мого, а також з  листів різних осіб, які знали святого або
були свідками його чуд. Головним мотивом книги є духов­­-
на боротьба св. Антонія з  відвічним Ворогом людини –
з дияволом. З тієї перспективи він описує і своє життя, і деякі
історичні події, до яких був причетний: різного роду перешко­
ди і страждання, які випали на його долю, як також чуда, що
їх Бог учинив за його посередництвом.

Для широкого кола читачів.
УДК 272

ISBN 978-966-938-529-1 © Lindau srl 2013 – www.lindau.it
© Видавництво «Свічадо»,
українське видання, 2022

1

Я, Антоній, один з  братів менших, пишу ці рядки,
які ніхто ніколи не прочитає, бо я  їх спалю, коли
відчую наближення смерти. Мої ноги дуже на­
брякли і болять. Немає сенсу шкрябати чи масажу­
вати їх, шкіра стала вже геть нечутлива. Весь біль –
всередині мене. Оніміння досягло стегон, і я відч­ у­
ваю, що воно піднімається вище. Мені важко диха­
ти, і в мене горить чоло. Я дуже хочу спати, але вже
давно не можу заснути. Коли ляг­ аю, біль, як і  за­
дишка, посилюється. Я сиджу, але через неймовір­
ні муки мені постійно доводиться змінювати поло­
ження тіла. Від втоми і безсоння у мене сльозяться
очі. Я схиляюся, щоб писати, але мушу часто підні­
мати голову, щоб нормально дихати. В’язень майже
неперервних чувань, я  пишу при тьмяному світлі
свічки. Пишу, бо на мене навалилася смертельна
втома, і  я знаю, що Ворог кружляє навколо мене,
чигаючи на пік моєї слабкости.

Я помру за кілька днів, у  п’ятницю, 13 червня
року Божого 1231.

Нарешті.
Я скоро покину це тіло. Брат Франциск називав
тілесну оболонку осликом. Майже сорок років він
віз мене і привіз сюди. Тепер я злажу з нього, щоби
впасти в Божі обійми. Я вже давно зрозумів, що мав
на увазі апостол Павло, коли казав, що не може ніяк

5

дочекатися часу возз’єднання зі своїм Господом1.
Так, роботи залишилося чимало, а справу, заради
якої я  усамітнився серед гілок цього горіха, ще не
завершено. Але мене не цікавить нічого, окрім во­
лі мого Творця, який безперервно тче гобелен, що
його люди бачать лише зі зворотного боку: хаотич­
ну барвисту плутанину. Моє завдання завершено,
а продовжуватимутьвже інші. Ніхто з  нас не є не­
замінним, і я – лише слуга непотрібний2. І саме для
того, щоб побороти спокусу вважати себе автором
справ, яких я довершив, – численних, аж надто чис­
ленних як для однієї людини, і  вже цього достат­
ньо, щоб виникла підозра, – вирішив підсумувати,
тут і  тепер, хто я  і  ким був. Передусім, щоб добре
затямити, що Бог може народити синів Авраама
навіть з каміння3; і якби не було Антонія, щоб спа­
сати душі, розуми й тіла, то знайшовся б хтось
інший.

А ти, Проклятий, відійди від мене. Ти прийшов
на останню битву, бо знаєш, що ти, як і я, маєш ду­
же мало часу. Я вже перемагав тебе кілька разів, хо­
ваючись за Хрестом мого Господа, і зараз я теж кри­
чу тобі: Ecce Crucem Domini, fugite partes adversae!4
Я – Антоній, один з братів менших, і ти, Проклятий,
не можеш зневажати мене через те, що знаєш мене
як грішника. Не я тобі це наказую, оскільки я ніх­
то, і знав це завжди, але наказую тобі силою Тройці,
яку прикликаю на допомогу. Я лише Антоній, один
з братів менших.

1 Див. Флп. 1, 21-23. – Прим. ред.
2 Див. Лк. 17, 10. – Прим. ред.
3 Див. Мт. 3, 9. – Прим. ред.
4 «Ось Хрест Господній, геть вороги!» – Прим. ред.

6

Батько назвав мене Фернандо. Я народився пор­
тугальцем. Не був ані дуже гарним, ані високим ч­ и
кремезним. Радше схильним був до повноти, і в ме­-
не ніколи не росла борода. Ця диковина спричини­
ла багато глузувань у минулому, а через чорне куче­
ряве волосся мене могли прийняти за сарацина, як­
би мій габіт не промовляв за мене, ким я є насправ­
ді. Всевидючий Бог подарував мені цю рису, яка не
є неприємною, а влас­н­ е непривабливою, саме тому,
щоб я не відволікався від мети, до якої мав прямува­
ти, щоб не плекав почуття марнославства чи навіть
неповноцін­ности, а радше зосередився на меті, для
якої був створений.

Мій батько, дон Мартін Вісенсіо де Буйон, був
королівським лицарем, а ім’я моєї матері – донна
Марія Тереза Тавейра. Я народився 15 серпня 1191
або 1195 року Божого. Достеменно не пригадую. Та
й, зрештою, хіба це важливо? Брати менші не раху­
ють своїх років, як це роблять заможні люди. Так,
я народився у благородній родині, і мій батько зав­
жди наголошував, що ми нащадки самого Ґотфруа
де Буйона, але я вже давно це все вважаю сміттям.
Мій батько пишався предком, натомість я  обрав
життя, де гордість – головний ворог. Те, що я зали­
шив, щоб наслідувати Франциска, було просто ніщо.
Почесті, комфорт, кар’єра, успіх? Якось один спів­
брат похвалив мене за те, що я відмовився від того,
що йому здавалося чимось неймовірним. Я  відпо­
вів, що міг народитися і  сином свинопаса; що, як
мені відомо, міг померти при народженні; що пев­
на шпага могла обірвати моє життя у  віці десяти
років; що будь-який поворот долі в  один момент

7

міг позбавити мене моїх багатств; що одна хворо­
ба могла розвіяти будь-які мрії про кар’єру. Одним
словом, моє життя могло бути позначеним болем
і стражданням, а для мене єдиним можливим щас­
тям на цій землі є досконале сповнення Божої во­
лі, адже тільки Він знає, для чого ми створені. Тому
найкраще, що я міг зробити, було саме те, що я і ро­
бив, наслідуючи Бідняка з Асижу, і сподіваюся, що
принаймні це мені вдалося.

Бог благословив мене ласкою народитися в день,
коли Пресвяту Богородицю було взято до Нього,
і  я про це ніколи не забував. Якщо в  мене й була
причина для святкування, то тільки ця: подія, яка
щороку нагадувала про мою першу посвяту, коли
моя земна матір довірила мене нашій Матінці у ка­
тедральному соборі Лісабону, міста, де я  вперше
побачив денне світло. Катедральний собор Внебов­
зяття Діви Марії містився неподалік від великого
дому моєї родини. Аж два знаки покликання супро­
воджували моє народження: покликання і призна­
чення стати вісником Богородиці. Кожна людина
народжується з певним призначенням і мусить до­
кладати зусиль, щоб не зрадити його. Тепер я знаю,
що народився оспівувати славу Марії і переконати
якомога більше осіб, щоб вони довірилися її прово­
ду та опіці. І я це зробив. Можливо, я міг би впора­
тися краще, міг би розпочати раніше, але результат
і ефективність не так важливі, як намір і розважли­
ві зусилля. Шлях людини не в її руках, як каже про­
рок; це Бог дає змогу, це Бог робить плідними час
і місце, це Бог робить усе. Мій батько, людина зброї,
прагнув, як і всі батьки, які пишаються своїм занят­
тям, щоб я пішов його слідами, і щороку 15 серпня

8

він нагадував мені, що це був день битви під Рон­
сесвальєсом, коли паладини доброго короля Карла
поступилися сарацинам під проводом зрадника Га­
нелона. А іберійські землі все ще не були повністю
звільнені від мусульман. Тож я ріс серед розповідей
про війну та подвиги, які мав учинити, щоб прогна­
ти маврів назад у ту безодню, з якої вони вийшли на
покару християн за їхні гріхи. Мені було лише кіль­
ка днів, коли мій батько приєднався до короля, щоб
вирушити в третій хрестовий похід у Святу Землю.
Обітницю звільнити Гріб Господній склали імпера­
тор Фрідріх Барбаросса, французький король Філіп
та англійський монарх Річард. Збройна проща ско­
ристалася флотом, який надав Гульєльмо, король
Сицілії, Пізи, Генуї і Венеції. Про це все згодом з па­
лаючим поглядом розповідав мені мій батько.

Королівство Португалії, підданим якого я  був,
теж мало особливу долю. Воно народилося завдя­
ки війні з магометанами, які окупували християн­
ські землі. Один з лицарів, який прибув, щоб допо­
могти королю Кастилії, отримав у винагороду руку
його доньки і  землі біля нашої ріки Тахо. Таким
чином першим графом Португалії став Генріх Бур­
гундський.

Згодом маври змогли знову завоювати Лісабон,
Сантарен і Сінтру, коли християни – ганьба на їхні
голови – воювали між собою. Саме це і  стало го­
ловн­ ою причиною того, що Реконкіста5 дотепер не
отримала остаточної перемоги над послідовника­-
ми Магомета. Звичайно, що й між ними не бракує

5 Реконкіста – у  722–1492 роках війна християн за звільнен­
ня Піренейського півострова від мусульманського пануван­
ня. – Прим. перекл.

9

чвар і  воєн, але це не дивно, що заблукані стали
жертвою власних облуд і помилок. Насправді ж ди­
вує те, що добрі люди піддалися тій самій спокусі.
Не може вистояти дім, який розділений на части­
ни, і  ніхто краще за християн не мав би це знати,
враховуючи, що це сказав сам Христос6. Можливо,
саме тому Бідняк з Асижу вигадав інший спосіб бо­
ротьби в  добрій війні проти мусульман. А тим ча­
сом ганьба сягнула тієї межі, коли син виступив
проти матері: граф Афонсу Енрікеш, син Генріха, –
проти графині Терези, військо якої він переміг
у  1128 році. У своєму милосерді Бог зміг перетво­
рити зло на добро і допустив ці сумні події, щоб по­
дати єдність християнським військам. Вісім років
по тому Афонсу Енрікеш зміг виступити проти мав­
рів, яких переміг під Оріке. Саме там і народилося
Португальське королівство, хоча його не підтримав
ні кастильський король, ні Папа. Але в  тодішні
суворі часи було не до формальностей. Достатньо
й того, що він зміг уникнути чергової війни між
християнами. Згодом Папа переконав короля Кас­
тилії подумати про найвищу мету Реконкісти і  не
зважати на втрату цього віддаленого закутка хрис­
тиянства, який він і  так не зміг би взяти під свою
владу. І так, після довгих переговорів, посланець
папського легата промовив у  Саморі до Афонсу І
Завойовника, який кілька місяців тому відвоював
Лісабон, звернувшись до нього титулом «король».
Коли я народився, трон обіймав його син Саншу. Та
лише за Афонсу ІІ, сина Саншу, Реконкіста отрима­
ла новий імпульс. І мій батько радо взявся за зброю.

6 Див. Мт. 12, 25. – Прим. ред.

10

Цей король відвоював у  маврів Алькасер й од­
разу ж вшанував справу свого діда, об’єднавшись
з військами Кастилії. Цей союз здобув неймовірну
перемогу над маврами у битві під Лас-Навасом-де-
Толоса, яка й дотепер є найвизначнішою звитягою.

Зараз, однак, я знову писатиму про себе, оскіль­
ки згадка про те, що було моєю першою мрією, мо­
же відволікти мене від початкової мети. Моїм дру­
гим і справжнім батьком став Франциск, який був
одержимий ідеєю Реконкісти. Бог зупинив його, ко­
ли він збирався взяти хрест як лицар, виявляючи
цим пошану і  послух Папі Інокентію ІІІ, який пе­
ретворив боротьбу з  мусульманами на найвищий
ідеал християнства. Посвятивши себе опіці Богоро­
диці Убогости, Франциск не здавався і тричі спро­
бував вирушити на Схід, щоб надихáти християн­
ських лицарів і  навертати невірних. Саме він від­
правив своїх п’ятьох [духовних] синів, яких було
вбито і  чиє життя визначило моє рішення йти їх­
нім шляхом. Та Господь вирішив інакше, і для ме­
не, і для Франциска. І саме це засвідчую наприкінці
свого життєвого шляху: я  син двох хрестоносців:
тілесного і  духовного; я  сам опинився на хресті
в той день, коли вирішив слідувати за другим, і цей
знак, який надає форми моєму одягу, визначив усі
мої рішення. Така Божа воля.

До баптистерію мене несли найзаможніші осо­
би Лісабону. Місто знову стало християнським
у 1147 році, коли деякі хрестоносці після повернен­
ня зі Святої Землі допомогли Афонсу І Завойов­-
нику здобути його. Дехто з  тих хрестоносців зали­
шився у  місті, й один із них був моїм пращуром.
Однак мій король перебував у  Коїмбрі, яка стала

11

столицею після втрати Лісабону. Але саме Лісабон
був найважливішим містом через свій порт. Клімат
тут виявився надзвичайно сприятливим завдяки
горам за містом, ріці посеред нього та океану під бо­
ком. Постійні вітри не давали місту потерпати від
спеки чи мору. Мусульмани не могли не піддатися
спокусі [захопити місто] і з огляду, зокрема, на сла-
ветне минуле, адже вони знали, що його заснував
Улісс (Одіссей) під час своєї неймовірної подорожі:
Ulix bona, саме завдяки чудовому розташуванню.

Я відволікся, моя недосконалість знов нагадала
про себе. Відмежованости від земних прив’язанос­
тей неможливо досягнути, доки ми залишаємося
заручниками нашого тіла. Так, любити природу
і  землю своїх батьків непогано, але ця любов має
бути в  Бозі, нашому єдиному Отцеві і  єдиному
справжньому бутті. Його Син також плакав, радів
і любив. Немає зла в тому, що в нас є тіло, головне,
щоб воно здійснювало задум Того, хто нас створив.

Батько назвав мене Фернандо на честь брат­ а,
священника і каноніка катедрального собо­ру. Я був
першим сином відомого придворного вельм­ ожі
і мав отримати освіту, яка відповідала б моєму ран­
гу. Мій дядько прекрасно розумів, що така честь
випаде йому, адже він викладав у  єпископській
школі. Мене було довірено йому відразу після того,
як годувальниця відлучила мене від грудей і повер­
нула матері. Саме мати навчила мене почитати Бо­
городицю і завжди ставитися з любов’ю до Матінки
небесної, яка з того часу мене ніколи не покидала.

Мій батько завжди був біля короля, тож я  рід­
ко його бачив. У нечасті моменти свого повер­нення
він передусім переконувався, що я  росту міцним

12

і  здоровим. Я  ж, зі свого боку, не занедбував уро­
ків володіння зброєю: лук, спис, палиця і, звичай­
но ж, меч постійно товаришували мені на заняттях.
Ритмічні удари цих знарядь нападу і захисту, попри
зменшені розміри і  затуплені леза, у  моїх думках
плуталися з ударами рук учителів, коли вони зму­
шували нас повторювати правила граматики, діа­
лектики й риторики, а помилялися ми не рідко. Але
для мого батька найбільше важила спритність мо­
їх рук. Звичайно, він тішився, що його син міг чита­
ти по складах, як семінарист, і знав латинь, як абат,
але його обличчя аж сяяло, коли я розповідав йому
деякі випадки, як тоді, наприклад, коли в понеділок
після Великодня деякі мої товариші так захопилися
жартівливими боями на мечах, що їх довелося роз­
німати силою, щоб вони не поранили один одного.

Однак я відчував іншу силу, яка приваблювала
мене більше, ніж група товаришів, пригодницькі
історії, військові ігри чи змагання з боротьби.

Справді, молодий юнак не може не захоплюва­
тися дорослими поєдинками, потребою рухатися,
верховодити, голосно реготати зі своїми товариша­
ми через різні дрібнички. Ці речі мені подобалися
до певної пори. Однак я, і тільки я, відчував дивну
ніжність, коли проходив повз образ Богородиці. Ме­
ні ставало затишно, коли я  входив до храму. Інко­
ли у напівтемряві каплиці відчував своєрідний клу­
бок у горлі, тугу в серці, прагнення залишитися там,
у тиші, затамувавши подих, щоб зрозуміти, що це за
пустоту я відчуваю в собі, наповнену особливою ти­
шею, яка відрізнялася від зовнішньої, – проста від­
сутність звуків. Ця внутрішня тиша була чимось
таким, що я зміг зрозуміти лише через багато років,

13

а тоді вона породжувала захоплений подив. Я вико­
ристовував кожну нагоду, щоб зайти до церкви і по­
бути там, доки мене не починали кликати назад.
Там неначе зупинявся час, я забував про все на світі
і мене цікавило лише занурення у цю надзвичайну
тишу: я, Антоній, проповідник, збирач юрмищ лю­
дей, священник, якого Папа називає «Ковчегом За­
віту»; наставник, якого слухали легіони студентів;
автор книг, заради однієї з  яких один брат був го­-
товий пожертвувати покликанням і  спасінням; я,
Антоній, не можу знайти слів, щоб гідно описати
тишу, яка наповнювала мою душу в  такі моменти.
Велична тиша – достатньо й цього.

Одного разу прийшов і  ти, Проклятий, пробу­
ючи прокрастися в мене – як ти це робиш завжди –
з  приємними і  радісними відчуттями, але я  роз­
пізнав тебе через гіркоту, яку вже за мить відчув,
і через прикру пустоту, якою ти огорнув моє серце.
Я був ще зовсім молодим, однак не сумнівався в то­
му, хто ти, Засуджений навіки. Ти наповнив мене
такою тривогою, що я навіть не міг закричати. На­
півпаралізований страхом, я не зміг ні прикликати
ту Силу, про яку мені стільки говорила моя матір,
ні вимовити слів, щоб Вона прийшла мені на за­
хист. Я  механічно намалював хрест на предметі,
найближчому до мене, – на камені, на якому стояв
навколішки. Ecce Crucem! І жахіття щезло так само,
як і  з’явилося. Коли повернулася тиша, і  я забрав
руку з каменя, на ньому все ще виднівся той знак,
неначе викарбуваний. І я  це зробив пальцем? Ні.
На камені і  в моєму розумі назавжди залишалася
викарбуваною та Сила, яку я  прикликав і  яка зі­
йшла по моїй руці до пальців.

14

Саме тоді я  зрозумів, чого насправді прагну
і якому Царю маю служити.

Я продовжував вчитися і  займатися фізични­
ми вправами, але моє життя мало належати одно­
му лише Богові.

Це я і пояснив дівчині, яка намагалася причару­
вати мене, коли споглядав захід сонця з вікна дому
мого батька. Вона була однією з  наших служниць,
старша за мене на кілька років. Я знав, що рано чи
пізно станеться щось подібне, оскільки бачив, як
вона дивилася на мене і як ставила страви біля мене,
намагаючись торкнутися моєї руки. Я був на самоті
і раптом відчув, як вона гладить моє волосся. Мені
не треба було повертатися, щоб зрозуміти, що це
саме вона. Її дотик викликав бурю в моєму животі
і те надзвичайне хвилювання, про яке мені згодом
на сповідях завжди говорили юнаки, які невдовзі
мали стати чоловіками. Всі мої товариші забавля­
лися зі своїми тілами і  з тілами своїх служниць,
після чого мені часто доводилося вислуховувати за­-
хоплені розповіді про ці пригоди. Нерідко я ставав
об’єктом глузувань, деколи дуже неприємних, ос­
кільки в таких випадках ніколи не приєднувався до
подібних розмов, а просто мовчав. Та вони нічого не
знали про ту тишу, яка огортала мене у церкві, адже
я і не зміг би нічого про неї розповісти.

Я не розповів про неї і тій дівчині, а лише делі­
катно відійшов, дивлячись їй в очі. Я повільно по­
клав на чолі, животі і плечах знак хреста. Вона по­
червоніла, опустила погляд і  вийшла. Відтоді ді­
вчина уникала мене, і все було так, ніби нічого й не
сталося. Святий Дух згодом сказав мені, що вона

15

стала прекрасною мамою родини і  більше ніколи
не пробувала наслідувати поганий приклад своїх
подруг, які мріяли народити незаконну дитину від
своїх панів, щоб отримати таким чином якесь гро­
шове забезпечення. Бідні ті люди, яких ти, Прок­-
лятий, обманюєш. Марно й нерозумно вірити в те,
що можна забезпечити добробут на основі гріха.
Будувати впевненість не на вірності Божому за­
кону, а на його порушенні, міняти гідність Божих
дітей на кілька монет, отриманих від мамони, віри­
ти, що щастя полягає у достатку, отриманому завдя­
ки тому, що противне Господеві, – все це джерело
смутку, розчарування і нещастя. Ніщо не може бути
ціннішим за добре сумління і Божу ласку. Та мало
хто це розуміє одразу ж, багато – зі значним зволі­
канням, а більшість тоді, коли вже занадто пізно.
А є і такі, які ніколи цього не усвідомлять, адже сво­
їми численними поганими вчинками вони приту­
пили, часто вже безповоротно, свою совість.

Мушу сказати, що мені нелегко було протисто­
яти близькості цієї дівчини, гарної, жвавої і  співу­
чої, як соловейко. Мене врятувала думка про те, що
я міг втратити назавжди: величну тишу під час своїх
візитів до церкви. Я миттєво зрозумів з тією ж упев­
неністю, з якою дивлюся на те, як хвороба пожирає
мої ноги, що постав перед дилемою Ахілла. Або таке
життя, як у всіх інших, або можливість жити у тиші.
Ця мить рішення тривала цілу вічність, а я мав при­
йняти його сам. Я обрав кращу частку, як Магдали­
на біля ніг Христа, хоча в  ту мить і  не розумів все
так чітко, як зараз. Саме тоді помер Фернандо де
Буйон, син дона Мартіна і  надія португальського
лицарства. Тоді ж почав народжуватися Антоній.

16

Першим це зрозумів мій батько в той день, коли
взяв мене з собою оглянути ферми на своїх землях.
Адже спадкоємець дона Мартіна мусив затямити,
що лицар має бути також і добрим управителем своїх
маєтків. А добрий господар має бути максимально
присутнім серед своїх робітників, контро­лювати,
чи все гаразд, пересвідчитися, що поля дають бага­
тий урожай, худоба розмножується, а праця не зу­
пиняється. Він пояснював мені, що голос власника
не дає робітникам розслаблятися, що лінь передує
занедбанню, що найбільш працьовитих селян вар-
то відзначати певним подарунком, що землі, яки­-
ми погано управляють, повертаються до короля.
Він роз­повідав, показував різні речі і  казав: «Фер­
нандо, зап­ ам’ятай це і запам’ятай те». Було літо, і ми
спливали потом через жахливу спеку. Ми доїхали
до краю пшеничних полів опівдні, сонце нещадно
припікало. Навколо не було ні душі. Колоски, неру­
хомі в  таку спеку, здавалося, немовби тремтіли на
задньому плані. У цій напруженій тиші було чути
лише цикад. Картину цієї нерохомости порушували
лише горобці, які літали між колосками і видзьобу­
вали зернинки. Їх було так багато, що пшениця зда­
валася вкритою чорними хмарками крил.

Мого батька це надзвичайно розлютило, і лише
його глибока віра стримала його від богохульств.
Він зістрибнув з коня, наказавши мені тримати вуз­
дечку, і налетів на горобців так, ніби вони були тими
одержимими сарацинами, які намагалися посягну­
ти на честь християнських дівчат. Пташки, звичай­
но ж, лякалися вітряка його рук і розліталися в різні
боки, але потім спокійно поверталися і  продовжу­
вали дзьобати пшеницю. Після кількох хвилин

17

такої «війни» мій батько повернувся до мене, сті­
каючи потом і  ледве дихаючи. Він гнівно говорив,
що цього разу належним чином пояснить робітни­
кам, що поля так не залишають, і він їм покаже, що
та як треба робити. Тоді, застрибнувши у сідло, на­
казав мені продовжувати розганяти горобців, а сам
помчав геть, здіймаючи хмари куряви. Останнє, що
я почув від нього, це те, що він скоро повернеться.
Я залишився там наодинці з пшеницею і горобця­
ми. Розмахуючи руками, як мій батько, я з криками
кинувся на поле, але результат був той самий. Бідні
Божі створіння не винні в тому, що йшли за покли­
ком своєї природи. На полі було багато поживи, тож
вони й живилися. Але їх було так багато, що під за­
грозою опинилися плоди важкої річної праці.

Поблизу поля стояло лише дві будівлі: сарай зі
знаряддями праці і  кам’яна каплиця. Періодично
я  мусив ховатися від сонця в  тіні сараю, але мене
більше притягувало інше місце. Я хотів забути про
всі ці марні спроби розігнати пташок й укритися
в темряві каплиці, де, як знав, зможу віднайти свою
тишу. Але це означало б виявити непослух батько­
ві. Я боявся не його гніву, а неприємного здивуван­
ня, оскільки ще ніколи не давав йому жодної нагоди
для того, щоб нарікати на мене. Ні, непослух – це
гріх, і не можна досягти добро, роблячи щось пога­
не. Так я, навіть не усвідомлюючи цього, почав бла­
гати горобців, щоб вони заради Бога припинили
поїдати пшеницю. І, на свій превеликий подив, по­
бачив, що ця величезна хмара пташок зависла в по­
вітрі. Усі вони дивилися на мене, неначе в очікуван­
ні подальших наказів. Приголомшений, я відчинив
двері сараю і сказав горобцям, що там прохолодно,

18

що все це ненадовго, а я поки піду помолюся в кап­
личці і попрошу Господа, щоб Він послав їм багато
поживи деінде. Пташки слухняно залетіли в сарай
і  розсілися на інструментах, на балках, на стіжках
сіна і  на підвіконнику. Вони лагідно дивилися на
мене, коли я акуратно зачиняв двері сараю.

Мою тишу в  каплиці порушив голос батька.
Я вийшов і показався. Він приїхав з селянами, які
мовчки озиралися. Мій батько сильно обійняв мене,
і я зрозумів, що він більше переживав через те, що
не побачив мене, а не через врожай, до якого допа­
лися горобці. Всі дивилися на нього і на мене, а на
їхніх обличчях чітко читалося одне запитання: де ті
хмари пташок, через яких вони вислухали стільки
погроз? Та найбільше здивованим був батько; він
і  запитав мене, як мені вдалося прогнати всіх тих
горобців. Після недовгих вагань я відповів, що вони
не полетіли геть, а спокійно сидять всі у сараї. Бать­
ко подивився на мене, здійнявши брови: я  ніколи
йому не брехав, і в моєму віці вже чудово відрізня­
ють реальність від ілюзії. Я мовчки пішов до сараю
і  відчинив двері. Горобці мовчки сиділи всереди­
ні і дивилися на мене, ніби все ще чекали на якісь
накази. І я  махнув їм, щоб вони летіли геть. Ніко­
ли не забуду виразу обличчя мого батька і  селян,
коли вони побачили ці зграї пташок, які вилітали
з сараю нескінченним потоком, а потім згуртовано
полетіли за обрій.

Того дня мій батько все зрозумів, і я впевнений,
що саме тому він не противився моєму рішенню
одягти чернечий габіт, коли досягну відповідного
віку. З його погляду я зрозумів, що він чекав чогось
подібного і, можливо, для нього це був останній

19

і найважчий бій під знаменами Христа. Якщо чесно,
прославитися у  війнах проти сарацинів відносно
легко. Набагато важче боротися проти себе самого,
особливо тоді, коли Король, якому ти служиш, про­
сить тебе, як Авраама, пожертувати своїм спадкоєм-
цем. Його перший син не міг продовжувати славет-
ні традиції де Буйонів і  не народить йому внуків,
які продовжать його рід. Дон Мартін посвятив своє
життя війнам з  невірними в  ім’я справжньої релі­
гії. Але, як часто трапляється, ця релігія стала для
нього ідеєю, похованою під численними щоденними
обов’язками, й мимоволі перетворилася на питан­
ня принципу, на бойовий стяг. Якщо наміри чесні,
то Господь зазвичай виправляє такі наслідки і  до­
пускає щось таке, що пробуджує і змушує постави­
ти собі, поки ще не пізно, запитання: те, що я роблю,
справді для Бога, а чи для себе? Що ж, каже Гос­
подь, якщо ти й справді любиш мене так, як кажеш,
віддай мені те, що у тебе найцінніше, – точніше, по­
верни це мені. Мій батько впорався із цим випробу­
ванням й отримав взамін сина, який не тільки гідно
носив своє ім’я, але й прославив його на весь світ,
хоча, на мою думку, мій батько про славу вже й не
думав. І це не скромність, а чітке розуміння: я від­
чув Бога і Його тишу і знаю, що все інше – просто
ніщо.

Того дня я дещо зрозумів, зокрема те, якою була
людина до гріхопадіння. Адам, наш прабатько, на­
казував тваринам, яких було створено для служін­
ня йому. І вони його слухалися. Відновлена люди­
на, людина, яка завдяки втіленню в  Христа знову
стає такою, якою вона була, вийшовши з Божих рук,
повертає собі початкові здібності, а всі створіння

20

відчувають це і слухаються її. Адже людина так гли­
боко вкорінена в  Бозі ніколи не накаже їм щось
таке, що суперечило б їхньому благу. Хіба в ту мить
я був аж настільки поєднаний з Богом? Ще ні. Але
те, що сталося, було знаком, орієнтиром, обіцянкою
і, так, певним випередженням нагороди за те, від
чого я відмовлявся. Бог говорив до мене через події,
як Він це завжди робить, в очікуванні, що я звіль­
ню для Нього місце в серці, щоб Він міг звернутися
до мене безпосередньо. У величній тиші, у тій тиші,
яка настає, коли замовкають всі інші голоси.

2

Мені виповнилося п’ятнадцять років, коли я  вдяг­
нув габіт регулярних каноніків у  монастирі Сан-
Вісенте-де-Фора. Його було збудовано, коли Ліса­
бон все ще перебував під владою мусульман, хоча
і ненадовго. Християнські війська обложили місто,
а король Афонсу І разом з  королевою Мафальдою
Савойською склав обітницю збудувати монастир
у  разі перемоги. Церкву, збудовану згодом, пере­
дали абату Коїмбри, августиніанцю. Отці мали мо­
литися за полеглих християн і  довіритися заступ­
ництву святого диякона Вікентія, давнього порту­
гальського мученика. Ця церква завжди була дуже
дорогою для королівських осіб, які завдячували їй
відвоюванням своєї столиці.

Однак саме ці тісні зв’язки з короною стали за­
грозою для її незалежности. Коли я прибув до мо­
настиря, Сан-Вісенте-де-Фора був повністю під
владою короля, який наділив святиню привілеями
за умови, що настоятелі чітко пам’ятатимуть, що
вони мають слухати лише його. Він міг приїхати
туди коли завгодно, і цим правом користувався ко-
жен, хто приїжджав від його імени, навіть якщо
це був останній з  сенешалів. Невдовзі в  монастир
могли спокійно прибувати торговці, родичі та друзі.
І подруги. Настоятель, який мене прийняв, не
був поганою людиною, але він погодився з  такою

22

ситуацією і  навіть швидко призвичаївся викорис­
товувати блага монастиря на свій розсуд. Абат Ко­
їмбри, від якого він залежав, страшенно нарікав
на такий стан речей, але нічого не міг – та й, якщо
чесно, не хотів – зробити всупереч королю. Всі пре­
красно знали, що сам король був головним покро­
вителем Сан-Вісенте-де-Фора: якщо баланс монас­
тиря заходив у  мінус через невдалі спекуляції, то
король покривав видатки, щоб у монастирі не забу­
вали, кому вони зобов’язані своїм добробутом. На­
стоятель взагалі перестав зважати на зауваження
з боку Церкви, бо знав, що йому нічого не загрожує.
І хоч його потім відлучили від Церкви, він і надалі
залишався в  монастирі, бо навіть Папа нічого не
міг з  ним зробити, адже понтифік мусив врахову­-
вати той факт, що португальський король був остан­
нім оплотом у  війні проти мусульман у  цьому за­
кутку християнського світу. Місцеві ж священники
мали робити лише дві речі: молитися за цього коро­
ля та добробут королівства і  зберігати цілковитий
послух короні.

У самому монастирі думки різко розходилися.
Когось усе влаштовувало, але й були деякі, що не
могли прийняти такий статус святині. Серед остан­
ніх був і я, оскільки замість бажаної тиші я отримав
ще більше спокус, ніж їх було у  світському житті.
Окрім того, я  був сином одного з  найближчих со­
ратників короля. Мій батько прекрасно розумів, що
відбувається у  стінах монастиря, але мусив прихо­
вувати свої тривоги від інших. Тому я вирішив піти
геть, не хотів створювати проблем для батька. Не
хотів бачити всіх цих відвідувачів і гостей монасти­
ря. Не хотів більше слухати накази настоятеля, який

23

змушував мене бути дуже шанобливим з  гостями.
Я не хотів і надалі слухати ці всі розмови, які мене
втомлювали і відволікали. Не хотів більше ховати­
ся, коли настоятель шукав мене, щоб я  йшов поза
мури монастиря і  стукав у  двері тих, хто, з  огляду
на моє ім’я, відкрив би їх. І наостанок я вже не хотів
слухати улесливі слова родичів, які шептали мені
на вухо, що пора закінчувати з дитячими каприза­
ми і повертатися додому.

Через два роки я  попросив перевести мене до
монастиря Коїмбри. Не знаю, чи настоятель суму­
вав через втрату одного з де Буйонів, чи радів, що
з  монастиря пішов клірик, який належав до про­
тилежної партії. Він нічого не мав проти, і це мене
дуже порадувало. Мої рідні теж не виявили жод­
ного спротиву, хоча я переїжджав у віддалений від
дому регіон. Упевнений, що саме мій батько обру­
бав усі можливі зауваження. Його згода була негай­
ною й однозначною. Він уже побачив усе, що йому
треба було, на полі з горобцями. Він знав, що я на­
лежу Богові.

В абатстві Санта-Круш у Коїмбрі були поховані
Афонсу І і Мафальда. Монастир колишньої столи­
ці сто років тому заснував святий Теотоній, який
заклав тут прекрасну бібліотеку. Тексти Отців і най­
кращі коментарі Святого Письма були переписані
у  багатьох примірниках, і  на момент мого прибут­-
тя до монастиря слава про нього розійшлася по
всьому світу. Багато місцевих ченців отримали док­
торський ступінь у Парижі, а настоятелем був зна­
ний на всю Європу богослов. Вони були занадто ві­
домі, щоб король міг перетворити їх coram populo7 на

7 Публічно (лат.) – Прим. ред.

24

своїх прислужників. У Санта-Круші вивчали право
і  дотримувалися канонів, принаймні формально
дистанціюючись від політики. Будь-які спроби по­
сягання чи привласнення з  боку корони виклика­
ли б такі протести інших монархій, що це зумовило
б особисте втручання самого Папи, а король Афонсу
втрапив би в  серйозну дипломатичну халепу. Тож
король залишив монастир у спокої ще й з огляду на
те, що він не створював для нього жодних проблем.
Але це аж ніяк не означало, що абат не враховував
той факт, що Папа дуже далеко, а король натомість
був дуже близько. І зберегти рівновагу у стосунках
з Папою і королем означало надати перевагу остан­
ньому: для богопосвяченої особи рівна віддаленість
між державною і  церковною владою вже означає
вибір на користь світу. Абат зберігав показову ней­
тральну позицію, і всі робили вигляд, що так воно
і є насправді. Але той, хто мав знати, знав реальний
стан речей. І я з часом теж зрозумів це.

Але принаймні на початках Санта-Круш вигля­
дав для мене як успіх. І тут я мав ще додаткову пе­
ревагу: до Лісабону звідси було довгих три дні по­
дорожі.

Моя дорога сестро,

Сподіваюся у тебе все добре, і твоя настоятель­
ка ласкаво до тебе ставиться. Я прекрасно почува­
юся, а мій настоятель мною задоволений. Тут добре
годують, а погода зараз просто прекрасна. Нелегко
було призвичаїтися до графіку навчання, який до­
сить строгий, але мені пощастило, що у мене пре­
красний товариш по навчанню. Він сам з Лісабону,
а звати його Фернандо. Він з дуже відомої родини,

25

наближеної до короля. У нього надзвичайно жвавий
розум, і саме завдяки йому мені вдається зрозумі­
ти найважчі питання. Коли дзвонить дзвоник на
навчання, він уже сидить у класі, а виходить з уро­
ків останнім. Таке враження, що йому приносить
задоволення все те, що нам здається суцільною
мукою. Деколи він просить дозволу не виходити
на перерву, щоб затриматися у  бібліотеці. Він би
з радістю пропускав навіть обід, якби настоятель
йому цього не заборонив. Він єдиний знає всі від­по-­
віді на запитання наставників і першим береться
за роботу. Зазвичай такі люди викликають анти­
патію, бо здаються всім зазнайкуватими вискоч­
ками, але це не про нього. Він завжди скромний,
лагідний і  ввічливий. Він зберігає непорушний спо-
кій навіть у  каплиці, де виглядає особливо незви­
чайним.

Якось я  зайшов до каплиці, коли випала моя
черга мити підлогу, і  він був там. На колінах, зі
складеними руками. Він навіть не звернув увагу на
грюкіт мого відра і швабри. Він непорушно дивився
на вівтар, і  я навіть не можу описати вираз його
обличчя. Я довго дивився на нього і на свій превели­
кий подив зауважив, що він навіть не кліпає очими.
Такого я ще ніколи не бачив. Я тихенько покликав
його. Він спокійно повернувся до мене і  посміхнув­
ся так, що я зрозумів: він прекрасно знав, що я вже
давно стою біля нього. Він запитав, чи треба до­
помогти з прибиранням церкви, а я ледве зміг від­
крити рота, щоб попросити вибачення за те, що
порушив його молитву. Він відповів, що я  нічим
йому не завадив, а тоді ввічливо попрощався і вий­
шов з каплиці.

26

Дорога сестро, лунає дзвоник, а я бачу, що писав
не стільки про себе, скільки про мого товариша.
Нехай Бог береже тебе.

Твій брат Еусебіо

У Санта-Круші я  пробув близько дев’яти років.
Мушу визнати, що деякі з них були особливо при­
ємними. Це – найважливіший культурний центр
королівства. Тут я  вивчав богослов’я і  діалектику.
Та найголовніше те, що саме тут мене було висвяче­
но, і це був найкращий день мого життя.

Люди у світі, які поспішають на весілля з коха­
ною особою, знають, що шлюб – це вітер чистої ра­
дости, подих щастя. Я не говорю про тих, хто одру­
жується через політичні чи фінансові причини, чи
тих, хто укладає шлюбний договір і вступає у шлюб
без любови. Ні, я  маю на увазі божевільно закоха­
них людей, які втілюють в життя найбільшу мрію.
Саме про таких говорив Ісус Христос, коли порів­
нював Царство Боже з весільним бенкетом. Це най­
більше і найважливіше свято для людей цього світу.

І я  того дня почувався саме так, наче одружу­
вався з тим, кого любив найбільше і з ким був гото­
вий провести все своє життя. Я добре знаю, що для
багатьох одружених чи висвячених осіб початкова
ейфорія швидко перетворюється на прикре розча­
рування, і вже добре, якщо в такому випадку люди
не відмовляються від свого зобов’язання. Але так
часто трапляються перелюби, в одному і в другому
стані, а Сатана посилає таким людям неспокій і не­
вдоволення, спокусу перемін, думки про те, що все
могло бути інакше, що бажане щастя можна отри­
мати лише в іншому місці. Я знаю, про що говорю,

27

бо й сам став жертвою такої спокуси. Але моя тиша
завжди допомагала мені зрозуміти, що не буває
щастя без сповнення Божої волі. І в  такі моменти
я  повторював, як Ісус у  Гетсиманському саду: не
моя нехай буде воля, а Твоя8. І я звертався до прак­
тики умертвлення, адже ти, Непокірний, шалено
боїшся її.

Та не всі ці роки були такими щасливими. Папа
часто змушений був втручатися, виступаючи навіть
проти абатства. А що поробиш, якщо в  цих краях
не було жодного ринку чи суду, де б ченці і каноніки
не продавали, не купляли, не сварилися, не свідчи­
ли, не виступали адвокатами чи прокурорами через
матеріальні блага. Де у Книгах пророків чи в Єван­
гелії, в листах Венедикта чи Августина можна від­
найти такі суперечки через ефемерні світські блага?
Невже ніхто не збирається жити убогістю Христа
заради здобуття Царства? Люди готові були диви­
тися на Христа у  Царстві, але Він не влаштовував
їх розіп’ятий на хресті. Люди прагнули царювати
з Ним і насолоджуватися світським життям. Та це
не просто химерно, це – неможливо.

Жоао Сезар, настоятель
монастиря Санта-Круш у Коїмбрі,
до співбрата у Христі,
отця Раймундо Гутьєреша.

Оскільки ти запитав мене про мого підлеглого
Фернандо де Буйона, юнака, розум і  пам’ять якого
тебе вразили під час твого перебування в  нашій
обителі, то кваплюсь повідомити тобі, що він нас

8 Див. Лк. 24, 42. – Прим. ред.

28

покинув. Він попросив дозволу приєднатися до цих
екстравагантних послідовників Франциска Асизь­
кого. Дехто з  них завдяки покровительству коро­
леви Урраки осів у скиті неподалік від нас, і Фернан­
до був ними вражений. Вони приходили жебрати до
нас, так він з ними і познайомився.

Але найбільше його вразило повернення тіл бра­
тів, які вирушили проповідувати Христа мусуль­
манам у  Африці. Їх послав їхній засновник, дума­
ючи, що одного лише запалу більш ніж достатньо
для успіху. Ти, безсумнівно, чув про цей шум через
їхнє мучеництво, але з  мусульманами неможливо
домовитися, адже вони визнають лише силу. Як
тобі відомо, їх не цікавить апостолят. Їм потрібні
лише завоювання і нові землі. Їхній так званий Про­
рок створив плутанину Старого і Нового Завітів,
і просто диво, що він визнає за нами, юдеями і хрис­
тиянами, право на життя, аби тільки ми плати­
ли величезні податки і  не будували доми, вищі за
їхні мінарети, не били в церковні дзвони і ввічливо
вставали, коли заходить хтось із мусульман. Але
ти і так це все прекрасно знаєш.

Фернандо був єдиним, хто, побачивши ці тіла,
не сказав ані слова. Його обличчя неначе сяяло, а очі
блистіли. Боюся, що думки про мученицьку смерть
ним міцно заволоділи. Я  спробував поговорити
з  ним і  відмовити його, але мушу визнати, що ще
ніколи не зустрічав такої рішучости. Він відповів,
цитуючи Святе Письмо, яке знає майже напам’ять,
і Отців Церкви. Ти не повіриш, але він мало не пере­
конав мене самого. Та я набагато старший за нього
і дуже багато знаю про подібні речі. Лише Бог може
знайти правильні слова, щоб переконати таких,

29

як він, адже священні тексти прекрасно знає і наш
Давній Ворог. Я не хочу сказати, що Фернандо став
його жертвою, але він горить цим запалом бігти
до святости. Це дуже похвально для ченця, але осо­
бисто я більше вірю у перевірене часом правило Ав­
густина, аніж у наївний ентузіазм, яким керують­
ся жебраки з Асижу.

Не приховуватиму, що не хотів втрачати та­
кого перспективного брата, як Фернандо, здібнос­
ті і  знання якого стали б окрасою нашого чину.
Я дуже надіявся відправити його до тебе в Париж.
Ти знаєш, що Папа наділив моє абатство особли­
вим привілеєм: ніхто не може покинути монастир
без мого письмового дозволу, якщо не переходить до
більш строгого чину. І ти знаєш, що у нас із Папою
не бракує розбіжностей через моє рішення трима­
тися короля. Це абатство розділене в  собі, і  мені
треба бути дуже обачним. Знай, що я  ношу кин­
джал під габітом, оскільки ні в чому і ні в кому не
можу бути впевненим. Цілком логічно, що Фернан­
до підтримує Папу. Та я все одно його люблю, адже
він нагадує мені, яким я був тоді, коли моє покли­
кання наповнював запал заради Небес, а політика
ще не проникла в  мої жили. І це ще одна причина,
щоб не відпускати його.

Але мушу сказати, що саме стало мені на зава­
ді і змусило мене відпустити Фернандо. Я цілу ніч
досліджував його астрологічну картину. Він на­
родився під сузір’ям Лева, знаком правителів і  до­
брих провідників. Але розташування планет і зірок
було просто унікальним. Не знаю, що на нього чекає
в майбутньому, але я впевнений, що Небеса підготу­
вали для нього надзвичайну долю. Це недовга доля,

30

судячи з небесних карт. Можливо, на нього й справ­
ді чекає мучеництво, хоча я  не побачив знаків на­
сильницької смерти. І я запитав себе: хто я такий,
щоб ставати на перешкоді планам Творця?

Нехай Фернандо йде своїм шляхом. Якщо він ви­
рішить, що обрав не ту дорогу, двері Санта-Круша
завжди будуть відчинені для нього. Нехай він про­
сто сповнює задум Господа Бога. Так, сумно визна­
вати, що там, куди він зібрався, його таланти
будуть змарновані, а його потужна богословська
підготовка вкриється пилюкою. Як тобі відомо,
Франциск Асизький переконаний, що наука й освіта
живлять гординю, тому він практично заборонив
своїм послідовникам учитися. Та, можливо, я  за­
надто поспішаю з  висновками. Знаю, що цей тор­
говець у минулому поважає богословів і дослідників
Євангелія, і  приймає у  своє товариство геть усіх.
Але якщо хтось неписьменний, як він (чим мало не
пишається), то бажає, щоб так і залишалося і щоб
брати жили просто, в молитві і побожності.

Не приховуватиму, що Фернандо саме там мені
здається мало не викинутим на узбіччя. Та, повто­
рю, я не збираюся чинити спротив Божій волі, якщо
вона саме така. Я  висловив йому своє розчаруван­
ня і невдоволення, але не міг не благословити його.
Та й таланти, спалені перед вівтарем Вищої волі,
схожі на ладан і  є немов золото, яке, з  людського
погляду, робимо безкорисним, виливаючи з  нього
підсвічники і  чаші. Я  щиро вірю, що мені не дове­
деться співати похоронний гимн «De Profundis» над
його тілом.

Вітання!

31

Звичайно, дивлячись на свої ноги, я думаю, що
варто було б звернутися до святого Квінтина. Коли
я був у Франції, то взнав, що цього римського єпис­
копа було страчено і вкинуто до річки Сомми. Через
п’ятдесят років його тіло виловили, і воно виявилося
абсолютно непошкодженим. Його поховали у Нуа­
йоні, і кажуть, що там зцілюються хворі на водянку.
У Вермандуа хворі зважуються під час дев’ятниці,
щоб з’ясувати, чи отримали бажану ласку. Вони на­
зивають це «противагою»: якщо вага хворого посту­
пово зменшується, це означає, що святий уже пра­
цює над його одужанням.

Мене мучить страшний біль. Це точно ти, Про­
клятий, змушуєш мене думати про себе і свій біль,
наче я завдяки втручанню святої душі [буду звіль­
нений від болю] і зможу й надалі йти шляхами про­
повідування. Ти посилаєш думки про добре, щоб
я перестав бачити найкраще – Божу волю. Але знай,
що я не сам. І я не відмовлюся від обіцянки ніколи
нічого не просити для себе. Твоє товариство, Засу­-
джений, було противне для мене як хробаки і кліщі
ще в  роки Санта-Крушу. Я  відчував твій сморід,
тоді коли мав доглядати за бідним співбратом,
який через тебе став остогидлий для всіх. Ти заво­
лодів ним так, що він захворів, і ніхто не міг зупи­
нити його приступів гніву. Я знав, що він невинний
у цьому, адже в нього була дуже добра вдача, однак
згодом Бог допустив, щоб він став твоєю жертвою.
Я молив Господа за цього нещасного, який постійно
тремтів через лихоманку. Я зняв плащ і вдягнув на
нього. І саме в ту мить ти пішов геть, і він спокійно
заснув. Бог почув мою молитву. І Він вислухав мене,
як і через кілька днів.

32

Я підмітав подвір’я, через що мав пропустити
Службу Божу ввечері. Я  замітав, але уважно при­
слухався, щоб не пропустити момент освячення.
Коли почув дзвінок, який сповіщав про Євхарис­
тійну переміну, я впав на коліна. І, на свій превели­
кий подив, побачив, як стіни розійшлися. Так я зміг
побачити Його, а Він – мене. Він знав, як я люблю
Його, тому не допустив, щоб я залишився за стіна­
ми. Благословляю Тебе, Господи, мій Боже і моє все,
за те, що Ти не допустив нашого розлучення, хоча
Твоя любов і завелика для мене і сильніша за мою
любов до Тебе.

У ті дні я мав чергувати на фірті монастиря, тому
перший побачив їх – двох юнаків, босих, брудних
і голодних. Непоголені й коротко підстрижені, вони,
як було добре видно, постриглися бозна якими но­
жицями тільки для того, щоб позбутися вошей.
У сірому й грубому одязі, з мотузкою замість пояса,
вони прийшли, щоб випросити бодай кусень хліба.

Я знав, хто вони такі. Королева Уррака позна­
йомилася з їхнім засновником Франциском ді Бер­
нардоне, який прибув вшанувати королівську ро­
дину і  попросити дозволу відправити деяких своїх
братів до Португалії. Вона була в захваті від нього
і подарувала йому земельну ділянку поблизу столи­
ці, засаджену оливковими деревами. Так італійські
брати прибули сюди, побудували з  глини і  дерева
скит з  каплицею і  присвятили її святому Антонію
Великому. Місцеві жителі назвали це місце Санту-
Антоніу-душ-Олівайш, дивуючись, що попри всю
убогість будівлі королева дуже часто навідувалася
сюди, щоб помолитися і поспілкуватися з цими обі­
дранцями в хрестоподібному одязі.

33

Але вони дуже відрізнялися від усіх інших чен­
ців й одразу ж завоювали повагу як серед простого
населення, так і серед сильних цього світу. Вони не
жили у великих монастирях і виглядали, як «польо­
ві лілеї» з  Євангелія9. Пригадую, як мене вразила
ця думка. Чому Спаситель говорив про «поле», а не
про сад чи пустелю? І справді, адже ці квіти ростуть
не лише на полях. Але тепер я знаю, що в пустелях
цвітуть відлюдники, а в садах – монахи. Однак на­
багато більше героїзму в тому, щоб квітнути на від­
критих полях, у світі, де так легко знищити подвій­
ний дар квітки, тобто красу святого життя й пахощі
доброї слави.

Коли я  відкрив вічко, то був вражений їхнім
щасливим виглядом. Я впустив їх, і багато співбра­
тів зібралося, щоб подивитися на них. Я  дивився
на своїх братів і цих ченців: перші – гарно вдягнуті,
охайні й зачесані; а другі – смердючі й хворобливі.
На обличчях моїх співбратів було видно багато
зморшок, зумовлених повсякденними обов’язками
і переживаннями. А в деяких із них на обличчі чи­
талося невдоволення і навіть нудьга. А ці обідранці
виглядали легенькими, як повітря, мало не легко­
важними від радости. У відчутті миру, яке вони ви­
промінювали, я вловив bonus odor Christi10, тоді як
у Санта-Круші атмосфера була просочена важкістю,
ученістю і серйозністю.

Отримавши пожертву, вони пішли геть, а я побіг
за ними і покликав їх. Вони зупинилися й оберну­
лися. Вони здивувалися, коли я, ледь перевівши

9 Див. Лк. 12, 27. – Прим. ред.
10 Приємний аромат Христа. – Прим. ред.

34

подих, сказав їм, що вони можуть повернутися, коли
захочуть. Мій конфузний вигляд був дуже красно­
мовний, враховуючи, що я і сам не знав, чого хочу
від них. Вони сказали, що радо повернуться, і по­ба­
жали мені добра та миру. І вони ще не раз повер­-
талися, а я щоразу радісно вітав їх у нашому монас­
тирі. Я  випросив у  настоятеля дозвіл і  надалі чер­
гувати на вході в  монастир, але мої обов’яз­ки не
дозволяли мені довго спілкуватися з цими братами.

У них була така простота душі й життя, що
я мало не зачаровано дивився на них. Вони майже
нічого не знали про Біблію та коментарі Отців, але
їхні знання про Бога були не менші за мої. Їм ви­
стачало повсякденного видовища творіння, щоб
пізнавати Творця з таким простим розумінням, яке
виходило безпосередньо з серця, навіть не проходя­
чи через голову, де воно могло назавжди залиши­
тися в  полоні порочних кругів логіки (що нерідко
траплялося і зі мною, і я проводив не одну ніч у мо­
литві, щоб звільнитися від цього). Я можу сказати,
що вони практично нічого не знали. Їх не цікавила
ні політика, ні церковні події. Вони жили, як не­
бесні птахи чи польові лілії, думаючи лише про те,
як прожити цей день так, щоб гідно постати перед
Господом.

Із сучасних подій їхню увагу привертало лише
те, що робив чи наказував їхній отець Франциск.
Якось вони сказали мені, що він вирушив на Схід,
бо його головним переживанням було навернення
єретиків мусульман.

Цей бич Божий і справді був великою таємни­
цею: з’явившись нізвідки, він менше ніж за сто років

35

створив таку потужну імперію, яка забрала у хрис­
тиян половину їхніх територій, безупинно воюючи
з ними. Вся християнська Африка і Святі місця пе­
рейшли під їхній контроль. Землі, де жили і  пра­
цювали Кипріан, Тертуліан і навіть наш отець Ав­
густин, тобто найвизначніші постаті християнства,
тепер належали мусульманам. Франциск ніколи не
здавався і  вже один раз спробував проповідувати
серед невірних, однак його подорож було перерва­
но. Тепер він хотів відправити п’ятьох своїх синів
у Марокко. Вони мали вирушити з Португалії.

Брати прибули з Італії і на одну ніч зупинилися
в нас. Я поговорив з ними. Вони походили з Умбрії
і Тоскани. Їх звали Бернардо з Кальві, П’єтро з Сан-
Джеміні, Аккурісіо, Оттоне і Адьюто. Вони сказали,
що шостий співбрат, Вітале, захворів по дорозі і був
змушений затриматися. Деякі мої брати спробува­
ли їм пояснити, за яку божевільну справу вони бра­
лися, на що ті відповіли, що лише виконують волю
свого отця Франциска, який своєю чергою викону­
вав волю самого Творця. Вони говорили з  вража­
ючою простотою, неначе поїздка в арабські країни
і  проповідування серед єретиків були найелемен­
тарнішими і  найбільш природними справами
у  світі. Що в  них було справді природним, так це
їхній послух. Якби таким послухом жило християн­
ське духовенство, то кордони християнського світу
були б явно ширшими. Вони йшли пішки, як за­-
звичай, і  несли з  собою лише аркуш з  правилом
Франциска та збірник щоденних молитов. Про все
інше мало подбати Провидіння.

Я обійняв братів на прощання, знаючи, що
вже ніколи не побачу їх у  цьому житті. Коли вони

36

радісно продовжили свою подорож, а я зрозумів, що
просто їм заздрю.

Я щоденно дізнавався щось нове про них, бо
в  Санта-Круш новини прибували мало не одразу.
Королева Уррака прийняла їх і  допомогла їм зна­
йти корабель. Взамін вона попросила у них проро­
цтво про те, скільки їй залишилося жити. Я й уяви­
ти не можу замішання цих п’ятьох братів, коли вони
побачили, що сама королева ставиться до них, як
до святих. Але Уррака знала, що Бог ні в  чому не
відмовляє тим, хто жертвує собою заради Нього.
Вони попросили ніч для молитви, а на наступний
день сказали королеві бути готовою. І справді, вона
недовго прожила після того, як їхні тіла повернули
до Коїмбри.

Це велика ласка рахувати свої дні, про що го­
ворить Святе Письмо11, і я постійно благав Господа
послати мені таку ласку, яку отримала ця свята
жінка і п’ять синів Бідняка з Асижу.

Вони відплили з  Аленкеру, де їх приймала се­
стра короля, принцеса Санча, людина великої віри.
Висадившись у Севільї, посеред мусульман, одразу
почали проповідувати. Сам каді мусив втрутитися,
щоб зупинити розлючений натовп і врятувати тих,
кого він вважав бідними божевільними людьми.
Під крики роз’ятрених арабів він засудив цих братів
на смерть, але згодом подумав, що погіршення сто­
сунків з християнським королем не найкращий ва­
ріант. Дізнавшись, що ця п’ятірка направлялася до
Марокко, він обмежився тим, що відправив їх туди
відповідним декретом про вигнання.

11 Див. Пс. 90 (89), 12. – Прим. ред.

37

В Африці сценарій повторився. Тільки тут уже
був інфант дон Педро, брат короля Афонсу. Всупе­
реч волі нашого Папи він надав свою армію на слу­
жіння невірним, уклавши з ними договір. У вигоди
тільки один бог – мамона, перед обличчям якої
більшість людей забуває про релігійні відмінності.
Це стосується як християн, так і  мусульман. Але
вина останніх явно менша, оскільки в  них немає
Папи, який керує ними. У них є лише їхня Книга,
яку вони розуміють буквально (за їхніми словами,
хоча насправді кожен її інтерпретує по-своєму). Дон
Педро і  халіф Марокко продовжували сповідува­
ти кожен свою віру, але другий радісно використо­
вував за гроші армію першого для своїх локальних
воєн. А християнські монархи скористалися цією
ситуацією, щоб мати зв’язки з африканським коро­
лем, адже християнські торговці радо реагували на
наявність збройного захисту на цих берегах, тож усі
були задоволені. Всі, крім Правди.

Яким же контрастом на цьому фоні мали ви­
глядати п’ять проповідників Христа, які зневажали
навіть своє життя, щоб лиш засвідчити Істину се­-
ред гордих мусульман, рабів-християн, євреїв, яких
змушували носити жовтий одяг, і  солдатів дона
Педро. Всі ці люди насамперед пильнували своє
здоров­ ’я і  шлунок. На мусульманських землях був
заборонений лише один: Христос. А ці божевільні
проповідували Його на всіх площах. Їх кинули до
в’язниці, і лише заступництво дона Педро врятува­
ло їх від смерти. Цей принц ставив на перше місце
свої інтереси, але сумління явно не давало йому
спокою. Бог у своєму безмежному милосерді змусив
його зробити вибір.

38

Він втратив братів з  очей, коли намагався по­
вернути їх до Португалії. Їм вдалося дістатися до
столиці Марокко, де вони знову почали проповіду­
вати. Дон Педро запевнив халіфа, що він забере
їх до себе як військових капеланів. Один солдат-
християнин, який повернувся до Португалії, зупи­
нився у  нашому монастирі і  розповів, як під час
пустельного маршу солдати заблукали і  залиши­
лися без води. Тоді брат Бернардо став навколішки
і почав молитися, через мить зі скелі стала витіка­
ти чиста і свіжа вода. Але ці брати не прибули сюди
служити капеланами під знаменами дона Педро.
Одного дня вони почали проповідувати на дорозі,
по якій зазвичай їздив халіф. Бернардо навіть заліз
на віз, щоб його було краще чути. Хоча у них не було
єпископського красномовства, їхня простота торка­
лася навіть найтвердіших сердець. Того дня араб­
ський монарх поїхав провідати могили своїх пред­
ків, і  він просто не міг дозволити своїм підданим
насміхатися з  нього, адже носив титул захисника
віри. Так п’ятеро братів постали перед його судом, де
на них чекали мусульманські філософи і вчені. На­
віть там вони продовжували проповідувати Христа.

Усе закінчилося так, як і  мало: їх роздягли, би­
чували, посипали їхні рани сіллю, зв’язали і повез­
ли по дорогах. Натовп знущався з них аж до вечора.
Наступного дня халіф повелів привести їх до себе
і востаннє запитав, чи вони не передумали. Звісно
ж, він не отримав те, чого хотів. Він особисто роз­
трощив їм голови своєю вигнутою шаблею. Тіла
протягнули по вулицях, і  лише гроші дона Педро
дали змогу забрати їх. Саме таким був остаточ­
ний вибір дона Педро, оскільки цим жестом він

39

розгнівав халіфа. Йому довелося негайно поки­
дати Марокко, але його повернення до християн­
ської правди мало високу ціну: мученицьку смерть
п’ятьох братів. Він повернувся до Галісії і відправив
тіла до Коїмбри. Тут труни з тілами зустріли з коро­
лівськими поч­ естями.

Спочатку про це дізнався Франциск. Мені роз­
повіли, що він тоді встав, повернувся в  бік сходу,
здійняв руки і благословив Аленкер. Я дізнався та­-
кож, що принцеса Санча мала видіння саме в  ту
мить, коли п’ятеро братів повернулися до Господа:
вона побачила їх з  мечами в  руках. Мощі мучени­
ків привезли до Санта-Крушу, де їх поховали поруч
з королями. Так вирішив дон Педро, який намагав­
ся завдяки такому жесту уникнути помсти брата,
ставши в  очах простих людей рятівником тіл цих
мучеників.