Melodia skrypky

Книга-екран

Львів
Видавництво "Свічадо"
2021

естра і брат – ось вісь дитинства,
Два рамена, що держать світ,
Той ранній і солодкий міт,
Коли душа дзвінка і чиста.
Коли ще разом над рікою
В той самий слід, в ту саму мить...
І джміль той сам для нас бринить,
І дамби бліднуть над водою.
І рідних запахів молитва
Вже в нас, немовлена іще:
Бузок бубнявіє дощем
І матіола щастям квітне.
Коли ще при столі батьки
Й вікно запінилось грозою,
І всі ми, повні миттю тою,
Завмерли разом – на віки.
І вишні, вишні довкіль хати,
Немов у білих сорочках
Прародичі з теплом в очах
Нас вийшли разом привітати.
Слова, і погляди, і рухи...
Життя прозорість й простота.
І незнищенність днів свята,
І недосказаності муки.

12

13

олись давно, дбаючи про красу і порядок,
я віддала сусідці
наші старі ялинкові прикраси...

Пройшли роки, і раптом мені так захотілося
торкнути скляного діда мороза у білій шубі,
покрутити блискучі крильця ялинкового млинка
і подивитися у сріблисті очка

маленькому снігурикові
з червоним животиком...
Я пригадувала різнокольорові бурульки,
які так принадно виблискували

з-під гілочок ялинки.
Та понад усе – великі яскраві кулі,
Немов видуті з неправдоподібно тонкого льоду,
Що сміялися до всіх жовтими, зеленими,

червоними личками,
з яких усміхалися до мене брат і сестра, мама і я.
Одного разу я не витримала і побігла ... до сусідки.
Повернулася з трьома великими кулями,
облитими блискучим інеєм,
Із зеленими ниточками,

які колись я вселяла в маленькі петлі,
А брат зі сестрою вішали на ялинку.
Все інше – розбилося.
Отак я віддала назавжди

дві великі картонні пачки,
незугарно вицвілі від часу,
наповнені нашим дитинством...

14

15

вітник біля нашої хати порядкував батько.
Викладав з двох сторін цеглою,

ставлячи її на ребро,
привітну доріжку, яка вела від хвіртки

до дверей у хату.
Обіруч вітали нас стрункі гладіолуси,
зазвичай ніжно абрикосового

чи рожевого кольору,
які зранку виблискували росою,
а ввечері, особливо коли стемніло,
виглядали тонконогими ліхтарями,
під якими світилася ніжно-бузковим цвітом
розквітла вночі матіола.
Матіола освітлювала темнисту доріжку
дрібними зірочками цвіту
і так запаморочливо пахла,
що перебивала страх пізнього вертання додому.
Під самими дверима травневим чаром
дихав у спину бузок
і кидав за комір з набубнявілих китиць
духмяні краплі дощу.
Так на ціле життя незабутніми символами стали
квіти, що встелювали стежку нашого дитинства.
... Брат казав, що він біля своєї хати
висадив «татові» гладіолуси і матіолу...

17

дивлюся у чорну стару діжку,
по вінця наповнену дощовою водою...
А в ній – чудо-диво-ніжність-краса-і захват –
перламутрова мушля білої водяної лілії,
яка щойно прокинулася від сну
і дивиться на мене тихим зволоженим поглядом.
На плесі чорної води розляглася

з королівською величчю,
дихає в обличчя щонайтоншим ароматом

таємничого озера,
звідки видобув її брат.
Сягаю рукою у глибину

діжкового водяного царства
і тягну-витягаю довге гнучке

зелено-сріблисте стебло красуні,
обмотую його блискучою змійкою довкола руки...
Як багато незабутньої краси

подарував ти мені, брате,
як довго голубить мене ця чистота і ніжність,
якої гнучкої мужності і сили

вимагає незворушна краса.
Цей солод споглядання і крок у таїни натхнення

від тебе.

18

19

оя душа повнилася чуткою про казкове озеро,
куди літньою порою рано-ранесенько

зникав мій брат.
Достоту зникав, бо ніхто ніколи не чув,

як він виходив.
Мама намагалася його затримати,

але коли б не приходила,
знаходила вже пусте ліжко.
Одного разу я підглянула механізм його зникнення.
У напівтемряві зайшла до кімнати, де спав брат:
білі довгі мотузки у хитромудрому сплетінні

тягнулися від ліжка до вікна.
Перев’язані руки і ноги брата

мирно покоїлися в ліжку,
і хлопчисько солодко посапував.
Ніщо на світі не могло завадити йому спати –
він був непробудним соньком –
і ніщо на світі не могло стягнути його з ліжка:
ані будильник, ані іспит у школі,

ані мамині погрози, ані навіть озеро.
Тому всі мотузки закінчували свій шлях за вікном,
де на світанку давав собі раду з ними

братів друг Ґеник.
Не думайте, що це було легким завданням –

розбудити брата –
навіть таким унікальним способом.
Механізм пройшов не одну

експериментальну стадію –
від ниток на руці чи нозі, які рвалися

задовго, ніж брат відкривав очі,
до щільних мотузок, які обвивали кожну

кінцівку зокрема,

20

а вправні руки Ґеника довго напинали
й затягували їх,

аж доки сплячий герой не опинявся
майже під вікном.

До цього треба додати, що брат лягав спати
вже у повному камуфляжі,

а ґумові чоботи, як вірні пси,
чекали на нього під вікном.

І виконувалися ці складні процедури
саме задля озера,

вартість якого в моїх очах зростала
пропорційно неймовірним зусиллям Ґеника...
Що це було за озеро, на якому пропадав мій брат,
я так ніколи й не дізналася, але трофеї його
випромінювали непереборний чар.
Першим чаром були водяні лілії –
за ними брат запливав аж на середину озера
і довго вагався, яку взяти.
Потім пірнав до самого дна

і зрізав якнайдовше стебло квітки.
Щоразу приносив найкращу

і встромляв у стару діжку
з дощовою водою, що тяжко осідала коло хати.
Діжка з дощовою водою –

це також особливе місце,
де частенько чекали на мене несподіванки.
В її чорну воду дивитись і дивитись,
а яка тепла і оксамитова вона на дотик!
Лілія була мені сестрою,

повторюючи мелодію мого імені,
І суцільною моєю протилежністю –
княжої вроди і повільна, мов полуденне сонце,

21

кружляла спроквола на темному дзеркалі води
і вислуховувала усі мої секрети.
Інколи я забирала її зі собою,

щоб похизуватися перед дітьми,
тоді вона висіла у мене на шиї гнучким ґерданом
з розкішною квіткою посередині.
Коли верталася з прогулянки,

діжка була вже зайнята:
там плавали веселі морквинки з зеленою гичкою
і закручені пузаті огірочки,

які залишав для мене татко
після прополювання городу.
Які ж це були хрумкі і солодкі марципани!
Другим чаром від озера були клішняві раки,
які розгулювали по нашій кухні,

покинувши недбало кинуту сітку.
Вони були величезні, буро-зелені, як озерна вода,
з темними пацьорками очок

і довжелезними вусами.
Широко загрібали роззявленими клешнями
і наводили на мене печерний страх:

А я рак неборак...
Славко пірнав за ними до мулистого дна озера

десь у мочарах
і там витягав їх із глибоких нір, де вони спали
завбачливо з клешнями до переду.
Не раз ці клешні хапали і різали братові пальці,
але йому це було заввиграшки –
навпомацки залазити у ракові печери.
Раки були його гордістю

і перевагою серед хлопців –
мало було таких сміливців.

22

23

Вже зварених, яскраво-помаранчевих,
він запихав їх

у всі можливі кишені і розгулював вуличками,
лякаючи дітлашню.

Я ж дивилася в зупинений погляд
червонопанцирного рака,

торкала крапчасту спинку і дивний,
як гусениця, хвіст

і все ще боялася діткнути клешню,
яка кілька хвилин поспіль

затискала травинку чи патичок.
Але раки все-таки змовилися

проти свого мисливця
і помстилися братові, я була певна в цьому.
Одного разу він цілу ніч катулявся в ліжку і плакав,
обпечений якоюсь травою біля ракових печер.
Його руки і ноги горіли помаранчевим вогнем.
Та це не перебило йому охоти ходити «на раки».
Разом з другом вони полюбляли також рибалити,
і як не згадати маленьких сріблястих рибок,
які довгими рядами висіли на нашій веранді,
спадаючи застиглими соленими сльозинками.
Багато років поспіль, коли ми переїхали

до великого міста,
брат дуже шкодував за своїм казковим містечком,
яке було світом його дитинства,

ареною неймовірних пригод,
річково-озерної вольниці і незабутньої дружби.
Про друга Ґеника треба розповісти окремо.
Довгі роки вони не бачились,

розділені спочатку армією,
а потім тисячами кілометрів.

24

Брат перебрався у вимріяні ним місця
з лісами й озерами,

повними білих грибів, риби, диких птахів і звірів...
Але одного разу, коли він впав нам на голову,

як сніг серед літа,
їхня зустріч таки відбулася.
Може, ви ще досі не вірите у Боже провидіння?
Тоді тримайтеся, у вас не буде контраргументів...
Брат з мамою вирушили до нашого містечка,
щоб навідати могилу батька, поправити пам’ятник.
Йшли поволі з залізничного вокзалу,

пригадували знайомі вулички,
і в голові брата пульсувала невідступна думка:
Треба зайти до Ґеника!
Мусіли зупинитися на переході, щоб пропустити
похоронну процесію.
В маленьких містечках ще досі відпроваджують

в останню путь,
ідучи через ціле місто, де людина виросла

і прожила життя.
І це так зворушливо,

коли люди і машини зупиняються,
віддаючи останню шану своєму городянину.
Отож мама і брат зупинилися.

Процесія наближалася.
Молода дівчина несла попереду

портрет покійного,
перев’язаний чорною стрічкою.
Зі заду коливалося море квітів і непокритих голів.
Чомусь було багато військових.
Брат шукав очима знайомих облич,
адже процесія рухалась з двору його дитинства.

25

І раптом закляк.
Майже впритул дивився на нього Ґеник,

кучерявий красень,
товариш його авантурного дитинства,
дивився зі світлини, обвитої чорною стрічкою...
Отак довелося їм зустрітися, щоб попрощатися.
Ґеник загинув трагічною смертю.
А я досі дивуюся, як це управив Господь,
щоб з далекої півночі

брат втрапив до рідного містечка
у той сам день і в той сам час,

щоб востаннє побачитись з другом
і пройти поряд з ним його останню путь.
Без цього сумного шляху
дороги їхнього життя були б неповними
і казка дитинства перестала би бути казкою.

26

Від автора . . . . . . . .
Колись давно, дбаючи про красу і порядок . . . . . . . .

Я дивлюся у чорну стару діжку . . . . . . . .
Які дерева схилялися над вами в дитинстві? . . . . . . . .

Чи знаєте ви мелодію вигаданої скрипки? . . . . . . . .
Синові . . . . . . . .

Коли я була маленькою . . . . . . . .
Дім мого дитинства . . . . . . . .
Донечці Леонтині . . . . . . . .

Дитиною я любила чорно-білі книжки . . . . . . . .
Дощі . . . . . . . .

Дивуюся, як багато запахів, барв і присмаків . . . . . . . .

102

7 . . . Мости у воді

. . . . . . . . 10
12. . . Cестра і брат – ось вісь дитинства

. . . . . . . . 14
17. . . Квітник біля нашої хати порядкував батько

. . . . . . . . 18
20. . . Моя душа повнилася чуткою про казкове озеро

. . . . . . . . 27
30. . . Сніги дитинства були запаморочливо пахучі

. . . . . . . . 35
38. . . Славко був закоханий у Славу

. . . . . . . . 43
44 . . . Битим шляхом прямуємо зі сестрою

до маминого села

. . . . . . . . 50
52 . . . Щасливо відчувати себе листочком

. . . . . . . . 54
70 . . . В дитинстві ми любили закопувати секрети

. . . . . . . . 73
74 . . . Запах акації

. . . . . . . . 80
83 . . . Зустрітися зі самим собою

. . . . . . . . 86
90 . . . Світло правди

. . . . . . . . 100
101 . . Шумлять дерева, наче вічність будять

103