СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ VI – XIV СТ. ÄÆÅÐÅËÀ ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜÊÎÃÎ ÑÕÎÄÓ
У серії «Äæåðåëà Õðèñòèÿíñüêîãî Ñõîäó» побачили світ: 1. Теодор Студит. Поучення 2. Мистецтво молитви. Упорядник єрм. Харитон 3. Никодим Святогорець. Невидима боротьба 4. Григорій Ниський. Життя Мойсея 5. Авва Доротей. Поучення і послання 6. Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві 7. Йоан Золотоустий. Про священство 8. Дідахе 9. Християнське життя за Добротолюбієм 10. Києво-Печерський Патерик 11. Теофан Затворник. Про покаяння 12. Микола Кавасила. Життя у Христі 13. Дмитро Туптало. Лік духовний 14. Василій Великий. Гомілії 15. Древній патерик 16. Василій Великий. Морально-аскетичні твори 17. Святі отці про молитву та духовну тверезість 18. Теофан Затворник. Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво 19. Микола Кавасила. Пояснення Божественної літургії 20. Йоан Золотоустий. Похвали святому апостолові Павлові 21. Кирило Єрусалимський. Містагогійні катехизи 22. Ориген. Про молитву 23. Григорій Ниський. Про блаженства 24. Максим Ісповідник. Тлумачення Господньої молитви. Містагогія 25. Ліствиця 26. Роман Сладкопівець. Кондак про десять дів 27. Роман Сладкопівець. Кондак про відречення Петра 28. Теофілакт Болгарський. Тлумачення святого Євангелія від Матея 29. Роман Сладкопівець. Кондак про Йосифа 30. Роман Сладкопівець. Кондак про спокусу Йосифа 31. Св. Атанасій Великий. Бесіда про вочоловічення Слова і про його явлення за тілом 32. Діонісій Ареопагіт. Про містичне богословіє 33. Роман Сладкопівець. Кондак про преподобних іноків, подвижників та інокинь 34. Теофілакт Болгарський. Тлумачення святого Євангелія від Марка 35. Роман Сладкопівець. Кондак Плач Богородиці 36. Кирило Турівський. Молитви і повчання
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ VI–X IV СТ. Львів ● Видавництво “Свічадо” ● 2023 37 ТЕОФІЛАКТ БОЛГАРСЬКИЙ ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÑÂßÒÎÃÎ ªÂÀÍÃÅË²ß Â²Ä ÉÎÀÍÀ ÄÆÅÐÅËÀ ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜÊÎÃÎ ÑÕÎÄÓ СЕРІЯ ЗАСНОВАНА У 1999 РОЦІ
7 Ãëàâà ïåðøà 1. Споконвіку було Слово, Тоді як інші євангелисти, як уже було сказано в передмові, докладно розповідають про земне народження Господа, виховання і зростання, Йоан опускає ці події, а розповідає про Божество того, хто воплотився заради нас. […] Йоан, говорячи про Сина, згадує і про Отця. Він вказує на вічність Єдинородного, коли говорить: «Споконвіку було Слово», тобто було від початку. Бо у того, що існує від початку, годі знайти час, коли б воно не існувало. […] Та хтось інший скаже: але я розумію це «споконвіку» так само, як і у Мойсея: «На початку сотворив Бог» (Бут. 1, 1). Як там вираз «на початку» не є переконливий, що небо вічне, так і тут не буду розуміти слово «споконвіку», що Єдинородний нібито вічний. Так скаже єретик. На цю божевільну наполегливість ми нічого іншого не відповімо, окрім цього: мудрець злоби! Навіщо ти замовчуєш те, про що йдеться далі? Але ми і проти твоєї волі розкажемо про це. Там Мойсей говорить: на початку Бог «сотворив» небо і землю, а тут сказано: споконвіку «було» Слово. Що ж спільного між «створив» і «було»? Якби і тут було написано: на початку сотворив Бог Сина, то я промовчав би; натомість тут сказано: «Споконвіку було», – я роблю з цього висновок, що Слово існує від віків, а не отримало буття
8 згодом, як ти марнословиш. Чому Йоан не сказав: споконвіку був Син, але: «Слово»? Слухай. Це з огляду на неміч слухачів, щоб ми, від початку почувши про Сина, не подумали про народження пристрасне і тілесне. Тому назвав Його «Словом», щоб ти знав: як слово народжується від ума безпристрасно, так і Він народжується від Отця безпристрасно. І ще: назвав Його «Словом» тому, що Він сповістив нам прикмети Отця, подібно як і будь-яке слово сповіщає настрій ума; й водночас, щоб показати, що Він співвічний з Отцем. Бо як не можна сказати, що ум іноді буває без слова, так Отець і Бог не був без Сина. Йоан використав це словосполучення, тому що є багато й інших слів Божих, наприклад, пророцтва, заповіді, як і сказано про ангелів: «…могутні силою,.. що виконуєте Його слово» (Пс. 103, 20), тобто веління Його. Але власне Слово є Особою. і з Богом було Слово, Тут євангелист ще ясніше показує, що Син співвічний з Отцем. Аби ти не подумав, що Отець був колись без Сина, він говорить, що з Богом було Слово. […] Бо неможливо, щоб Бог був би коли-небудь без Слова, або без премудрости, або без сили. Тому ми віруємо, що Син, оскільки Він є Слово, премудрість і сила Отця (див. 1 Кр. 1, 24), завжди був у Бога, тобто був у тому самому часі разом з Отцем. Але як, спитаєш, Син не після Отця? Як? Навчися на прикладі природи. Чи сонячне сяйво не від сонця походить? Справді. Невже воно пізніше від сонця, так ніби можна собі уявити час, коли сонце було без сяйва? Не можна. Бо як воно було би сонцем, якби не мало сяйва? Якщо ж так мислимо про сонце, то тим більше повинні так думати про Отця і Сина. Маємо вірити, що Син, сущий відблиск Отця, як каже Павло (див. Євр. 1, 3), завжди сяє разом з Отцем, а не після Нього. Зауваж також,
9 що цей вираз спростовує і Савелія лівіянина. Він навчав, що Отець, Син і Дух – одна особа і що ця одна особа в певний час була як Отець, в інший – як Син, а ще в інший – як Дух. Так марнословив син батька брехні, сповнений лукавого духа. Але ці слова: «…і з Богом було Слово», – його явно викривають. Євангелист тут якнайясніше говорить, що інакше Слово і інакший Бог, тобто Отець. Бо якщо Слово було разом з Богом, то, очевидно, йдеться про дві Особи, хоча в них обох і одне єство. А що таке одне єство, слухай. і Слово було – Бог. Як бачиш, що і Слово є Бог! Отже, в Отця і Сина єдине єство, як і єдине божество. Тож нехай осоромляться і Арій, і Савелій. Арій, який називає Сина Божого сотворенням і людиною, нехай осоромиться тим, що Слово споконвіку було і було Богом. А Савелій, що не приймає троїчности осіб, кажучи, що це одна особа, нехай осоромиться тим, що Слово – як написано – було з Богом. Бо тут великий Йоан ясно проголошує, що інакше Слово і інакший Отець, хоча не інше і інше. Бо «інакший» ідеться про осіб, а «інше і інше» – про єство. Наприклад, щоб викласти думку чіткіше, Петро і Павло є інакший та інакший, бо вони дві особи; але не інше і інше, бо у них однакове єство – людське. Так само треба навчати і про Отця і Сина: Вони, з одного боку, інакший і інакший, бо дві особи, а з іншого боку, не інше і інше, бо одне єство – божество. 2. З Богом було Воно споконвіку. Цей Бог Слово ніколи не відокремлювався від Бога і Отця. Оскільки Йоан сказав, що і Слово було Богом, то (щоб не збентежила кого-небудь така сатанинська думка: якщо і Слово є Бог, то чи не повставало Воно коли-небудь проти Отця,
10 як боги язичників у їхніх байках, і якщо відокремилося від Нього, чи не стало супротивником Бога?) він каже, що хоча Слово є і Бог, однак Воно є у Бога й Отця, разом з Ним перебуває і ніколи не відокремлювалося від Нього. Не буде непристойним сказати прихильникам вчення Арія і таке: слухайте, глухі, які називають Сина Божого ділом і творінням Його; затямте ви, яке ім’я Сину Божому дав євангелист: він назвав Його Словом. А ви називаєте Його ділом і творінням. Не діло Він і не творіння, а Слово. Слово буває двох видів. Одне – внутрішнє, яке ми, коли й не говоримо, маємо, тобто здатність говорити, бо і той, хто спить і не говорить, має, однак, вкладене в ньому слово і не втратив цієї здатности. Отже, одне слово внутрішнє, а інше промовлене, яке ми устами виголошуємо, реалізуючи здатність говорити, здатність розумового і всередині лежачого слова. Хоч, отже, слово і двох видів, проте жодне з них не підходить до Сина Божого, бо Слово Боже не є ні промовлене, ні внутрішнє. Ті слова природні і наші, а Слово Отця, будучи вище єства, не підлягає низькій хитромовності. Тому хитрий умовивід Порфирія-язичника розпадається сам собою. Він, намагаючись знищити Євангеліє, застосовував таке розділення: якщо Син Божий є слово, то слово або промовлене, або внутрішнє; але Він ні те, ні те – отже, Він не є Слово. Тож євангелист Йоан наперед вирішив цей «умовивід», сказавши, що внутрішнє слово і промовлене слово стосуються нас і предметів природних, а про надприродне нічого подібного не йшлося. Втім, і про це необхідно сказати, що сумнів язичника мав би підставу, якщо б це ім’я «Слово» було цілком гідне Бога і властиво й істотно вживалося стосовно Нього. Але досі ніхто ще не знайшов жодного імени, цілком гідного Бога; ні власне це «Слово» не вживають властиво й істотно стосовно Нього, а воно тільки показує, що Син народився від Отця безпристрасно, подібно як слово від розуму, і що Він став вісником Отчої волі. Чого
11 ж ти, нещасний, прив’язуєшся до імени та, чуючи про Отця, Сина і Духа, скочуєшся на чуттєві відносини й уявляєш у своєму умі тілесних батьків і синів, і вітер повітряний може бути південний або північний, або який інший, що спричиняє бурю? Але якщо хочеш дізнатися, що та за слово – Боже Слово, то слухай далі. 3. Ним постало все, Не вважай, каже, Слово таким, що розпливається в повітрі і зникає, але почитай Його як Творця усього, що може осягнути наш ум і що можемо відчути. Однак аріяни знову наполегливо говорять: «Як ми часом висловлюємося, що двері зроблені пилою, хоча вона тут інструмент, а хтось інший використовував інструмент – майстер; подібно і Сином все отримало буття, не так, нібито Він сам Творець, а як знаряддя, мов пила, а Творцем є Бог і Отець, і Він використовує Сина як інструмент. Отже, Син є творінням, створеним на те, щоб Ним все отримало буття, подібно як пилу використовують для того, щоб нею виконувати теслярські роботи». Так твердить лукавий сонм Арія. – Що ж нам відповісти їм просто і прямо? Якщо Отець, як ви говорите, на те створив Сина, щоб Ним як знаряддям звершувати творіння, то Син за честю буде нижчим від творіння. Оскільки пила є знаряддям, то сотворене нею буде вищим за честю від неї самої, бо пила зроблена для виробів, а не вони для пили; так і творіння буде вище за честю від Єдинородного, бо для нього, як кажуть аріяни, сотворив Його Отець, немовби Бог і не зродив би із себе Єдинородного, якби не мав наміру сотворити все. Що може бути безумніше від цих балачок? – Чого ж тоді, кажуть, євангелист не сказав: це Слово створило все, але використав такий вислів: «Ним постало все»? […] Уяви собі, що якийсь цар, маючи сина і бажаючи побудувати місто, керівництво
12 будовою довірив синові. Як той, хто говорить, що місто побудував син царя, не зводить царського сина до раба, а показує, що цей син і батька має, і не він один будував, так і тут євангелист, сказавши, що все сталося Сином, показав, що Отець, так би мовити, використав Його як посередника сотворення, не як меншого, а навпаки, як рівносильного і як здатного виконати таке велике доручення. […] Але досить і цього, потрібно знову повернутися туди ж, звідки ми почали. «Ним постало все». Мойсей, говорячи про видиме творіння, нічого не пояснив нам про творіння, що може осягнути наш ум. А євангелист, все обнявши одним словом, каже: «все» Ним було, видиме й умом осягненне. і ніщо, що постало, не постало без Нього. Оскільки євангелист сказав, що Слово сотворило все, то, щоб хтось не подумав, що і Духа Святого Воно ж сотворило, додає: все Ним було. Що ж є воно те все? – сотворене. Так ніби він сказав, що геть усе в сотвореній природі отримало своє буття від Слова. Але Дух не належить до сотвореної природи, тож Він не від Нього й буття отримав. Отже, силою Слова усе, що є в сотвореній природі, отримало своє буття. 4. У Ньому було життя, і життя було – світло людей. Духоборці тлумачать це місце […] по своєму, кажучи, що тут євангелист говорить про Духа, тобто що Дух Святий був життям. Так кажуть македоніяни, намагаючись довести, що Дух Святий сотворений, і зарахувати Його до сотворінь. […] Євангелист же, сказавши про творіння, що Словом все отримало буття, далі каже і про промисел, що Слово не тільки сотворило, але Воно ж і зберігає життя сотвореного. Бо в Ньому було життя. […] Євангелист називає Господа «життям» як тому, що Він підтримує життя всього, так і тому, що Він подає
13 життя духовне всім розумним істотам, і «світлом», не стільки чуттєвим, скільки умовим, просвічує саму душу. Не сказав, що Він світло лише для юдеїв, але для всіх «людей». Бо всі ми люди, оскільки отримали розум і здоровий глузд від Слова, що сотворив нас, тому й називаємося просвіченими від Нього. Бо розум, нам даний, завдяки якому ми й називаємося розумними, є світлом, що провадить нас у тому, що маємо і чого не маємо робити. 5. І Світло світить у темряві, і не пойняла Його темрява. «Світло», тобто Слово Боже, світить «у темряві», тобто в смерті й облуді. Бо Воно, хоч і підкорилося смерті, так подолало її, що змусило її вивергнути і тих, яких вона колись поглинула. І в язичницькій облуді сяє проповідь. «І не пойняла Його темрява». Ні смерть не подолала Його, ні облуда. Бо світло це, тобто Слово Боже, непоборне. Деякі «темрявою» вважали плоть і земне життя. Слово сяяло і тоді, як постало у плоті і було в цьому житті, а темрява, тобто супротивна сила, спокушала і переслідувала Світло, та знайшла Його нездоланним і непереможним. Темрявою називають плоть не тому, що вона така від природи (і хай не буде!), а через гріх. Бо плоть, поки підлягає закону природи, не має рішуче ніякого зла, але коли виходить за межі природи і служить гріху, то стає темрявою і такою називається. 6. Був чоловік, посланий Богом, ім’я йому – Йоан. Розповівши про предвічне буття Бога Слова і маючи намір сказати про воплочення Слова, євангелист говорить про Предтечу. Та й про що іще, як не про народження Йоана Предтечі, може йтися перед розповіддю про народження Господа у плоті? Євангелист говорить про Предтечу, що він був «посланий Богом», тобто що його послав Бог. Бо лжепророків Бог
14 не посилає. Коли чуєш, що його послав Бог, то знай, що він нічого не говорив від себе або від людей, але все від Бога. Тому й називають його ангелом [посланцем] (див. Мт. 11, 10; Мал. 3, 1), а перевага ангела – нічого не говорити від себе. Чуючи про ангела, не подумай, що Йоан був за природою ангел або зійшов з небес; його називають ангелом за його ділом і служінням. Оскільки він послужив проповіді і провістив Господа, то за це і названий був ангелом. Тому євангелист, аби спростувати припущення багатьох, які, можливо, думали, що Йоан за природою був ангел, каже: «Був чоловік, посланий Богом». 7. Прийшов він свідком – свідчити про Світло, щоб усі з-за нього увірували. Цього чоловіка, каже, послав Бог, щоб засвідчити про Світло. Потім, аби ніхто не подумав, що його свідчення було необхідне Єдинородному, немовби Він чогось потребував, євангелист додає, що Йоан прийшов засвідчити про Сина Божого не тому, що Він цього потребував, але щоб «усі з-за нього увірували». Невже всі й увірували через нього? Ні. Чого ж євангелист каже: щоб усі увірували? Яким чином? – Скільки від нього залежало, стільки він свідчив, аби залучити всіх, а якщо хтось не повірив, то Йоан не заслуговує на осуд. І сонце сходить, щоби всіх освітити, але якщо хтось, зачинившись у темній кімнаті, не користає з його променя, то невже це вина сонця? Так і тут. Йоан був «посланий», щоб через нього повірили всі; якщо ж цього не сталося, він не винен. 8. Не був він світло – був лише, щоб свідчити Світло. Оскільки часто трапляється, що свідок буває вище від того, про кого свідчить, то щоб ти не подумав, що і Йоан, який свідчить про Христа, був вищий від Нього, євангелист
15 спростовує цей лукавий помисел словами: «Не був він світло». Але, можливо, хтось скаже: невже ми не можемо називати світлом ні Йоана, ні когось іншого зі святих? Світлом ми можемо назвати кожного зі святих, але, в цьому значенні, світлом не можемо назвати. Наприклад, якщо хтось тебе спитає: чи Йоан є світло? – погодься з цим. Якщо ж запитає так: невже Йоан є світло відвічне, – скажи: ні. Бо сам від себе він не є світлом, але світлом сопричасним, що отримує сіяння від істинного світла. 9. Справжнє то було Світло – те, що просвітлює кожну людину. Воно прийшло у цей світ. Євангелист хоче сказати про ікономію Єдинородного у плоті, що Він прийшов до своїх, що Він прийняв тіло. Отже, щоб ніхто не подумав, що Він не існував до воплочення, нав’язує думку про Його буття перед усяким початком і каже, що Світло істинне існувало до воплочення. Так він відкидає і єресь Фотина, і Павла Самосатського, які стверджували, що Єдинородний тоді отримав буття, коли народився від Діви, а до цього Він не існував. І ти, аріянине, що не визнаєш Сина Божого істинним Богом, слухай, що говорить євангелист: «Справжнє то було Світло». І ти, маніхею, що кажеш, нібито ми створені злим творцем, слухай, що Світло правдиве просвічує кожну людину. Якщо злий творець є пітьмою, то він не може нікого просвітляти. Тому ми і є створіннями справжнього Світла. А як, спитає хтось, Воно просвічує кожну людину, якщо деяких ми бачимо потьмареними? Що від Нього самого залежить, [робить]. – Воно просвічує всіх. Бо скажи, хіба не всі ми розумні? Хіба не всі від природи знаємо добро і те, що йому протилежне? Хіба не маємо можливості, роздумуючи про творіння, пізнавати Творця? Тому розум, який природа дала нам і нас наставляє і який називається
16 законом природним, можна назвати світлом, отриманим від Бога. Якщо ж деякі скористалися розумом на зло, то й самі потьмарили себе. Інші пояснюють це заперечення так: Господь просвіщає кожну людину, яка приходить «у світ» і яка намагається прикрасити свою душу, а не залишати її безладною і потворною. 10. Було у світі, і світ Ним виник – і світ не впізнав Його. Було у світі як всюдисущий Бог, а можна сказати, що було у світі як таке, що піклується й оберігає. Втім, говорить: що я кажу, що було у світі, коли не було б і світу, якщо б Воно не сотворило його? Звідси доводить, що Воно – Творець, відкидаючи водночас і безумство Манеса, який говорив, що все створив злий творець, і безумство Арія, який називав Сина Божого творінням, а разом і кожну людину, приводячи до сповідування Творця і навчаючи не служити творінню, а поклонятися Творцеві. Але «світ, – каже, – не впізнав», тобто злі люди, зайняті мирськими справами. Бо слово «світ» означає і цей всесвіт, як тут сказано: «світ Ним виник»; означає і мирське мудрування, як тут сказано: «світ не впізнав Його», тобто люди приземлені. Однак всі святі і пророки пізнали. 11. Прийшло до своїх, – а свої Його не прийняли. Тут євангелист, очевидно, говорить про ікономію спасення у плоті, і суть думки така: світло було справжнє у світі, без плоті, і не було пізнане, потім прийшло до своїх у плоті. Під «своїми» стосовно Нього можеш розуміти або весь світ, або Юдею, яку Воно вибрало як частку спадщини, як уділ і власність свою (див. Пс. 114, 2). «…а свої Його не прийняли» – або юдеї, або інші люди, яких Воно створило. Таким чином євангелист оплакує безумство людей і подивляє людинолюбство
17 Владики. Бувши, каже, своїми для Нього, не всі Його прийняли, бо Господь не притягує нікого силоміць, але дає можливість покладатися на власний глузд і на власну волю. 12. Котрі ж прийняли Його – тим дало право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують; Тим, які прийняли Його, – раби вони чи вільні, юнаки чи старці, варвари чи греки, – усім їм дало право стати дітьми Божими. Хто ж це такі? Віруючі в ім’я Його, тобто ті, які прийняли Слово й істинне Світло, і прийняли вірою, і обняли. Чому євангелист не сказав, що Воно «зробило» їх дітьми Божими, але «дало (їм) право» стати дітьми Божими? Чому? Слухай. Тому що для збереження чистоти замало охреститися, ще необхідно докладати багато зусиль, аби зберегти неоскверненим образ синівства, прорисований у хрещенні. Тому багато хоч і отримали благодать синівства через хрещення, та через недбальство не залишилися до кінця Божими дітьми. Хтось, можливо, скаже і те, що багато людей приймає Його тільки через віру, наприклад, так звані оглашенні, але ще не стали Божими дітьми; втім, якщо захочуть охреститися, мають право удостоїтися і цієї благодаті, тобто Божого синівства. Хтось ще й скаже, що хоча через хрещення ми отримуємо благодать усиновлення, однак досконалість отримаємо у воскресенні; тоді сподіваємося отримати якнайдосконаліше усиновлення, за словами Павла: «очікуємо усиновлення» (див. Рм. 8, 23). Тому євангелист і не сказав, що тих, котрі прийняли Його, Воно зробило дітьми Божими, але дало їм право стати дітьми Божими, тобто отримати цю благодать в будучому віці.
18 13. які не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише – від Бога народилися. Євангелист порівнює божественне і тілесне народження, з певною метою нагадуючи нам про тілесні пологи, щоб ми, через порівняння пізнавши неблагородство і ницість тілесного народження, простували до божественної благодаті. […] Що ми, віруючі в Христа, маємо більше порівняно із підзаконними ізраїльтянами? Правда, вони також називалися синами Божими, але між нами і ними велика різниця. Закон, «мавши лиш тінь майбутніх благ» (Євр. 10, 1) не передавав ізраїльтянам синівство (цілком), але немовби образно, у мисленній уяві. А ми, через хрещення на ділі, отримавши Духа Божого, взиваємо: «Авва, Отче!» (Гл. 4, 6). У них як хрещення було образом і тінню, так і синівство їхнє було прообразом нашого усиновлення. Хоча вони і називалися синами, але в тіні, й самої істини синівства не мали, як ми тепер маємо через хрещення. 14. І Слово стало тілом, Сказавши, що ми, віруючі в Христа, якщо бажаємо, станемо дітьми Божими, євангелист подає і причину такого великого блага. Ти хочеш, каже, знати, що дало нам це синівство? – те, що Слово стало плоттю. Коли ж чуєш, що Слово стало плоттю, не подумай, що Воно покинуло власну природу і перетворилося на плоть (бо Воно не було би Богом, якщо б перетворилося і змінилося), але що, залишаючись тим, чим було, Воно стало тим, чим не було. Однак Аполінарій лаодикиянин вивів звідси єресь. Він навчав, що Господь і Бог наш прийняв не ціле людське єство, тобто тіло зі словесною душею, а тільки плоть, без словесної і розумної душі. Яка ж бо Богові потреба була в душі, якщо у Нього тілом управляло Божество, подібно як у нас тілом нашим управляє душа?
19 І підставу для цього надумав побачити у словах: «І Слово стало тілом». Євангелист не промовив, каже він, що Слово стало людиною, але «тілом»; отже, Воно сприйняло, не душу розумну і словесну, а плоть нерозумну і безсловесну. Напевно не знав він, нещасний, що Писання часто називає ціле частиною. Наприклад, хоче воно згадати про цілу людину, а називає її частиною, словом – «душа». Всяка необрізана «душа» буде стята [див. Бут. 17, 14, за пер. І. Огієнка]. Ось, тут будь-яка людина іменована її частиною – «душею». Також Писання називає цілу людину тілом, коли, наприклад, говорить: «І з’явиться слава Господня, і разом побачить її кожне тіло» [Іс. 40, 5, за пер. І. Огієнка]. Слушно б сказати: «кожна людина», а вжито «кожне тіло». Так і євангелист, замість того щоб сказати: Слово стало «людиною», сказав: Слово стало «тілом», називаючи людину, що складається з душі і тіла, її частиною. А оскільки тіло чуже Божій природі, то, можливо, євангелист згадав про тіло з наміром показати незвичайне пониження Бога, щоб ми подивляли Його невимовне чоловіколюб’я, згідно з яким Він задля нашого спасення прийняв на себе геть відмінне й абсолютно чуже власній природі, тобто тіло. Бо душа має деяку спорідненість із Богом, а плоть зовсім нічого спільного не має. Тому я думаю, що євангелист вжив тут слово «тіло» не тому, що душа нібито не причасна воплоченню, а для того, аби ще більше показати, яке чудне і страшне це таїнство. Бо якщо воплочене Слово не прийняло людської душі, то душі наші ще не зцілені: чого Воно не прийняло, того і не освятило. І як смішно! Тоді як першою занепала душа (бо вона здалася в раю на слова змія і помилилася, а потім уже слідом за душею, як за господинею і владаркою, торкнулася і рука), прийнята, освячена і зцілена була плоть, тобто служниця, а владарка залишена без прийняття і без зцілення. Та нехай Аполінарій помиляється. А ми, коли чуємо, що Слово стало плоттю, віруємо, що Воно стало досконалою Людиною.
20 Цими словами ми розвінчуємо і Несторія. Він говорив, що не сам Бог Слово став Людиною, зачатим із пречистої крови святої Діви, але Діва народила людину, а ця людина, обдарована усякими чеснотами, отримала Слово Боже, що поєдналося з нею і дало владу над нечистими духами; і тому [Несторій] навчав про двох синів: перший син Діви – Ісус людина, а другий – Син Божий, що з’єднався з цією людиною і нероздільний з нею, але за благодаттю, за участю і любов’ю, тому що ця людина, була доброчесна. Який він глухий до істини! Бо якби захотів, то й сам почув би, що говорить цей блаженний євангелист, а саме: «І Слово стало тілом». Хіба не очевидно, що ці слова його викривають? Бо саме Слово стало Людиною. Не сказав євангелист: Слово, знайшовши людину, з’єдналося з нею, а Воно саме стало Людиною. Цими словами ми поборюємо і Євтихія, і Валентина, і Манеса. Вони говорили, що Слово Боже явилося примарно. Нехай тепер почують, що Слово «стало» тілом; не сказано, що Слово представилося або видалося тілом, а «стало» ним в істині і за суттю, а не примарно. Бо безглуздо і нерозумно вірити, нібито Син Божий, який за суттю і на ім’я – Істина (див. Йо. 14, 6), обманув у воплоченні. А оманлива примара, без сумніву, привела б до цієї думки. і оселилося між нами, Оскільки євангелист вище сказав, що Слово стало тілом, то аби ніхто не подумав, що Христос став, нарешті, одним єством, то додає: «…оселилося між нами», аби показати два єства: одне наше, а друге Слова. Бо як іншого єства обитель і іншого єства той, хто мешкає в ній, так і Слово, коли про Нього йдеться, що Воно жило в нас, тобто в нашому єстві, має бути єством іншим, ніж наше. Нехай посоромляться вірмени, які почитають одне єство. Отже, слова «Слово стало
21 тілом» навчають, що саме Слово стало Людиною і, залишаючись Сином Божим, стало і сином жінки, яку і називають воістину Богородицею, вона-бо народила Бога у плоті. Слова ж «…і оселилося між нами» навчають вірити, що в одному Христі є два єства. Бо хоч Він єдиний в іпостасі, або в Особі, але за природою двоякий – Бог і Людина, а божественне єство і людське не можуть бути одним, хоча бачимо їх в одному Христі. і ми славу Його бачили – славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого. Сказавши, що Слово стало плоттю, євангелист додає: «...ми бачили славу Його», – тобто сущого у плоті. Бо якщо ізраїльтяни не могли дивитися на обличчя Мойсея, просвічене від бесіди з Богом, то апостоли тим більше не могли б знести чистого (без покрову) божества Єдинородного, якщо би Він явився не у плоті. Бачили ж ми славу не таку, яку мав Мойсей або з якою являлися пророку херувими і серафими, але таку славу, яка достойна була Єдинородного Сина, яка властива Йому була за природою від Бога Отця. […] Слава, яку ми бачили, була справжня слава істинного Сина, повна благодаті та правди. «Благодаттю… сповнене» Слово тому, що і вчення Його було, так би мовити, «облагодатнене», […] і євангелист помічає, що всі дивувалися «словам ласки, які линули з уст Його» (Лк. 4, 22); і тому, що Він подавав зцілення всім, хто мав потребу в них. «Істиною сповнений» тому, що все, що говорили або робили пророки і сам Мойсей, було лише образами, а те, що говорив і робив Христос, – усе сповнене істини, бо Він сам є благодаттю і істиною й іншим роздає їх. Де ж вони бачили цю славу? Можна, як дехто, думати, що апостоли бачили цю Його славу на горі Тавор, але справедливо також розуміти, що вони бачили її не лише на цій горі, але в усьому, що Він робив і говорив.
22 15. Свідчить про Нього Йоан, і проголошує, промовляючи: «Ось Той, про кого я говорив: Той, що йде за мною, існував передо мною, був раніше за мене». Євангелист часто посилається на свідчення Йоана не тому, що правдивість Владики він ставить у залежність від раба, а тому що Йоан користувався повагою в народі, то і свідченням про Христа посилається на Йоана, високо шанованого і такого, що найбільше заслуговує на довіру. Слово «проголошує» вказує на велику сміливість Йоана, бо він волав про Христа не десь по закутках, а з якнайбільшою сміливістю. Що ж він говорив? «Ось Той, про кого я говорив». Йоан свідчив про Христа, перш ніж побачив Його. Так благоволив Бог, без сумніву, тому, щоб він, свідчачи про Христа дуже прихильно, не видався занадто догідливим у ставленні до Нього. Тому й каже: «…про якого я говорив», – тобто перш ніж побачив Його. «…Той, хто йде за мною», – розуміємо, звісно, що Він народився після Йоана; бо Предтеча був на шість місяців старший від Христа за народженням у плоті. «…Існував передо мною» – означає був шанованіший і славніший від мене. Чому? – Тому що Він був раніше за мене за божеством. Аріяни ж пояснювали цей вислів безумно. Бажаючи довести, що Син Божий не народжений від Отця, а постав як одне з творінь, кажуть: ось Йоан свідчить про Нього – «передо мною», тобто постав передо мною, і сотворений Богом як одне з творінь. Але такі їхні слова викривають їх самих у хибному розумінні цього вислову. Бо яка ж тоді думка виражена у словах: «Той (тобто Христос)… існував передо мною (тобто створений передо мною), був раніше за мене»? Геть безумно говорити, що Бог створив Його раніше, тому що Він був раніше за мене. Навпаки, краще треба було б сказати: «Той був раніше за мене, тому що постав чи створений раніше за мене». Так мудрують аріяни. А ми по-
23 православному розуміємо так: «що йде за мною» – за народженням від Діви у плоті; «існував передо мною» – був славнішим від мене і шанованішим через чудеса, які звершувалися над Ним, у Різдві, у вихованні, у мудрості. І це справедливо, тому що Він «існував передо мною, був раніше за мене», за предвічним народженням від Отця, хоча явився у плоті після мене. 16. Від Його повноти прийняли всі ми – благодать за благодать. І це слова Предтечі, який говорить про Христа, що всі ми, пророки, взяли від повноти «Його». Бо Він має благодать не таку, яку мають духовні люди, але, як джерело всякого добра, всякої мудрости і пророцтва, обильно виливає її на всіх гідних, і при такому виливанні залишається наповнений і ніколи не вичерпується. І ми прийняли «благодать», зрозуміло, Нового Завіту, замість благодаті закону. Оскільки той Заповіт застарів і спорохнів, то замість нього ми прийняли Новий. Чому ж тоді, запитають, назвав Старий Завіт благодаттю? Тому що і юдеї усиновлені і прийняті за благодаттю. Бо сказано: я вибрав вас не за многоту вашу, а за батьків ваших. І старозавітні прийняті за благодаттю, і ми, очевидно, врятовані благодаттю. 17. Закон бо був даний від Мойсея, благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа. Пояснює нам євангелист, яким чином ми прийняли якнайбільшу благодать замість благодаті малої. Каже, що закон даний від Мойсея, тобто Бог використав як посередника людину – Мойсея, а Новий Завіт даний через Ісуса Христа. Його називають і «благодаттю», бо Бог дарував нам не тільки прощення гріхів, але й синівство; називають
24 і «істиною», тому що Він ясно проповідував те, що старозавітні бачили або говорили образно. Цей Новий Завіт, званий благодаттю та істиною, посередником мав не просту людину, а Сина Божого. Зауваж і те, що сказав він про Старий закон: «даний» від Мойсея, бо він був підлеглий і слуга; а про Новий не сказав: «даний», – але: «прийшов», аби показати, що він походить від Господа нашого Ісуса Христа, як від Владики, а не від раба, і врешті досяг благодаті та істини. Закон «даний» Богом за посередництвом Мойсея; благодать «прийшла», а не дана, через Ісуса Христа. «Прийшла» – знак самостійності, «даний» – рабства. 18. Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – Той об’явив. Сказавши, що благодать і правда з’явилися через Ісуса Христа, і бажаючи підтвердити це, євангелист каже: я не сказав нічого неймовірного. Бо Мойсей, як і ніхто інший, ні Бога не бачив, ні нам не міг пояснити Його ясно і наочно, але, будучи рабом, послужив тільки до написання закону. А Христос, будучи Сином Єдинородним і перебуваючи в лоні Отця, не тільки бачить Його, але й усім людям ясно говорить про Нього. Таким чином, позаяк Він – Син і бачить Отця, бо сущий у лоні Його, Він справедливо дав нам благодать і істину. Однак хтось, можливо, скаже: ми тут дізнаємося, що ніхто не бачив Бога; як же тоді пророк каже: «…бачив я Господа» (Іс. 6, 1)? Пророк бачив, але не саму сутність, а певну подобу і певне уявлення в умі, наскільки міг побачити. Втім один бачив в одному образі, а інший – в іншому. А звідси зрозуміло, що вони бачили не власне Істину, бо Її, по суті просту і безобразну, не споглядали б у різних виглядах. І ангели не бачать сутности Бога, хоча і чуємо про них, що вони бачать обличчя Бога (див. Мт. 18, 10). Це вказується лише на
25 те, що вони завжди представляють у своєму умі Бога. Отже, лише Син бачить Отця і являє Його всім людям. Почувши про лоно Отця, не уявляй нічого тілесного у Бога. Євангелист використав таку назву з метою показати засіб, нероздільність і співвічність Сина з Отцем. 19. Ось Йоанове свідчення, коли то юдеї були до нього послали з Єрусалиму єреїв та левітів, спитати його: «Хто ти?» 20. А він зізнався, не заперечив; зізнався: «Я – не Христос». Вище євангелист сказав, що Йоан свідчить про Нього; потім додав, що засвідчив Йоан про Христа, а саме: що Він «існував передо мною» і що всі прийняли від повноти Його. А тепер додає: «Ось Йоанове свідчення». Яке? – Те, про яке вище сказав, а саме: «передо мною» та інше. Але й наступні слова: «Я не – Христос», також є Йоановим свідченням. Юдеї послали до Йоана людей, на їхню думку, найкращих: священників і левітів, і до того ж єрусалимлян, з тим, щоб вони, як розумніші за інших, ласкою переконали Йоана оголосити самого себе Христом. Дивись, як вони ухиляються від прямого запитання: «Чи Христос ти?» – а питають: «Хто ти?» Та він, бачачи їхнє лукавство, не говорить, хто він, а оголошує, що він не Христос, пам’ятаючи про їхню мету і всіляко прихиляючи їх до віри, що Христос є інший, – Той, кого вони вважають бідним сином бідного батька-теслі, що походить з бідної вітчизни, з Назарету, від якого вони не очікували нічого доброго. Тим часом про самого Предтечу вони мали високу думку, бо його батько був первосвященником, а сам він провадив ангельське життя, майже безтілесне. Тому й варте подиву, як вони заплутуються в тому, чим хотіли пошкодити славі Христа. Вони запитують Йоана, чоловіка гідного довіри, щоб на основі його свідчення мати підставу для невіри
26 в Христа в тому випадку, якщо б він не оголосив Його Христом. Але це обернулося проти них. Бо виявилося, що той, кого вони вважали гідним довіри, свідчить на користь Христа і Його честі не присвоює собі. 21. То вони спитали його: «Що ж – Ілля ти?» – «Ні», мовив він. «Пророк ти?» – «Ні», відказав він. 22. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий – щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» 23. Промовив: «Я – голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, – як ото пророк Ісая сказав». На основі давнього переказу очікували пришестя Іллі. Тому й запитують Йоана, чи не Ілля він, оскільки й життя його було подібне до життя Іллі? Але він відрікся і від цього. […] Потім знову наполегливо запитують: розкажи нам, хто ти? Тоді відповідає їм: «Я – голос вопіющого в пустині». Я, каже, той, про кого написано: голос волаючого в пустелі (див. Іс. 40, 3). Бо якщо не додати слів «про кого написано», то вислів виглядатиме дивним. Про що ж волаючого? «Вирівняйте путь Господню». Я, каже, раб і наперед готую серця ваші для Господа. Отже, ви лукаві і хитрі, виправте їх і вирівняйте так, щоб через вас проходив шлях для Господа Христа. Потім приводить у свідки Ісаю. Сказавши велике про Христа, що Він – Господь, а про себе, що він виконує діло раба і вісник, вдається до пророка. Можливо, слова «Я – голос вопіющого» хтось пояснить так: я голос Христа «вопіющого», тобто того, хто ясно звіщає істину. Бо всі вісники закону не громоголосі, оскільки ще не настав час для істини Євангелія, і слабкий голос Мойсея правдиво вказував на невиразність і неясність закону. А Христос, як самосущна Істина і той, хто всім нам сповістив про Отця, і є «вопіющий». Отже, Йоан говорить: я голос Слова вопіющого, що живе в пустелі. І далі:
27 «Вирівняйте путь Господню». Йоан, як Предтеча Христа, справедливо називається голосом. […] Так, спершу голос, потім Слово, спочатку Йоан, потім Христос – по явленні у плоті. І Йоанове хрещення невиразне, бо не мало дії Духа, а хрещення Христове виразне, бо не має нічого затіненого й образного, бо звершується Духом (див. Мт. 3, 11). 24. Були ж посланці з фарисеїв. 25. Отож спитали його, мовивши до нього: «Чого ж бо хрестиш, коли ти ні Христос, ані Ілля, ані пророк?» Не в змозі прихилити його (Йоана) ласкавими словами, аби він сказав те, що вони хотіли, і себе самого оголосив Христом, залякують його дуже суворими і грізними словами, кажучи: «Чого ж бо хрестиш?» Хто дав тобі таку владу? З тих слів зрозуміло, що вони інакшим уявляли Христа, й інакшим – очікуваного пророка. Бо кажуть: якщо ти не Христос, ні той пророк, – маючи на увазі, що інакший – Христос, та інакший – той пророк. Хибні їхні знання. Бо пророком тим є сам Христос і Бог наш. Все це вони говорили, як я сказав, аби примусити Йоана оголосити себе Христом. А якщо ближче до істини, то можна сказати, що вони запитують його, немовби завидуючи його славі. Вони не питають: чи він Христос, – але: хто ти? Немовби кажуть: хто ти такий, що берешся за таку важливу справу, – хрестиш і очищаєш тих, що каються? І мені видається, що юдеї, бажаючи, щоб і Йоана більшість народу не прийняла за Христа, із заздрости і недоброзичливости запитують його: хто ти? Тож прокляті ті, які приймають Хрестителя, а після хрещення не визнають його: справді, юдеї – гадюче поріддя.
28 26. Йоан же їм у відповідь: «Водою я хрещу. Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте; 27. Він наступить після мене, а я Йому не гідний розв’язати й ремінця сандалі». Зауваж сумирність святого і правдивість. Сумирність у тому, що він не відповідає їм суворо, попри їхню зарозумілість; правдивість у тому, що він свідчить про славу Христа з великою сміливістю і не приховує слави Господа задля того, щоб заслужити собі добре ім’я, натомість оголошує, що хрестить хрещенням недосконалим (лише водою, яка не дає прощення гріхів), але таким, що готує до прийняття хрещення духовного, яке дарує прощення гріхів. «Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте». Господь поєднався з народом, тому й не знали, хто Він і звідкіля. Можливо, хтось скаже, що і в іншому сенсі Господь стояв серед фарисеїв, та вони не знали Його. Оскільки вони, мабуть, старанно вивчали Писання, а воно провіщало Господа, то Він був «серед» них, тобто у їхніх серцях, однак вони не знали Його, бо не розуміли Писання, хоча і тримали його (Писання) в серцях. Можливо, і в тому сенсі, що Господь був посередником між Богом і людьми, Він стояв «серед» фарисеїв, бажаючи примирити їх із Богом, та вони не знали Його. І постійно додає: «Він наступить після мене», – аби показати, що його хрещення недосконале, таке, що приготовляє до хрещення духовного. І Йоан вважає Його славнішим та шанованішим за себе настільки, що не вважає себе гідним бути найостаннішим з Його рабів. Бо розв’язувати взуття – справа найнижчого служіння. В одного зі святих я знайшов пояснення: «сандалі» розуміються як плоть грішників, що підлягає тлінню, а «ремінець» – як гріховні узи. Тобто Йоан тим, хто приходив до нього і сповідався, міг розв’язувати ремінець гріхів, бо вони приходили до нього зв’язані узами власних гріхів; і, закликаючи їх до покаяння, вказував їм шлях і до повного
29 повергнення з себе цього ремінця і гріховного взуття; а у Христа, не знаходячи ремінця або уз гріха, природно, що не міг його розв’язати. Чому ж не знаходив його? Тому що Він був без гріха, і «підступу в Його устах не знайшлося» (1 Пт. 2, 22). «Сандалі» також є символом явління Господа, а «ремінець» – спосіб втілення і те, як Слово Боже поєдналося з тілом. І цей спосіб неможливо розв’язати. Бо хто ж може пояснити, як Бог поєднався з тілом? 28. Сталося те у Витанії, по той бік Йордану, де Йоан хрестив. Навіщо євангелист сказав, що це відбувалося в Витанії? Аби показати сміливість великого проповідника, що він проповідував про Христа не в домах, не по закутках, але на Йордані, серед сили-силенної народу. […] 29. Тож наступного дня бачить він Ісуса, що йде до нього, та й каже: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає. Господь часто приходить до Предтечі. Навіщо? Оскільки й Господь хрестився від Йоана як один із багатьох, то часто приходить до нього, без сумніву, для того, аби хтось не подумав, що Він нарівні з іншими хрестився як винний у гріхах. Хреститель, бажаючи виправити таке припущення, каже: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає». Той, хто до тієї міри чистий, що бере на себе і знищує гріхи інших, очевидно, не міг прийняти хрещення ісповідання (покаяння) нарівні з іншими. Досліди́, прошу тебе, і цей вираз: «Ось Агнець Божий». Слово це стосується до тих, котрі бажають бачити Агнця, про якого сповіщає Ісая (див. Іс. 53, 7-8). Ось, каже, той Агнець, що Його шукають; той Агнець ось тут. Природно, що багатьох ревних дослідників пророчих книг Ісаї цікавило питання, хто б мав бути тим Агнцем. І ось, Йоан
30 вказує на Нього. […] Він є і той Агнець, прообраз якого вказано у Мойсея (див. Вих. 12) і якого провіщає Ісая (див. Іс. 53). Христа названо «Агнцем Божим» або тому, що Бог віддав Його за нас на смерть, або тому, що Бог прийняв смерть Христа за наше спасення. […] Господа названо Агнцем Божим і тому, що Бог і Отець з любови до нас віддав Його на заклання за нас. Йоан не сказав: «забрав» гріх, а «забирає», тому що Він щодня бере на себе гріхи наші, одні через хрещення, інші через покаяння. Агнці, яких брали на заклання у Старому Завіті, не нищили жодного гріха; натомість цей Агнець бере на себе гріх усього світу, тобто винищує, згладжує. Чому Йоан не сказав: «гріхи», а: «гріх»? Мабуть, тому, що, сказавши «гріх», він сказав взагалі про всі гріхи; як ми зазвичай говоримо: «людина» відпала від Бога, замість «усе людство», так і він тут, сказавши «гріх», позначив всі гріхи. А може й тому, що гріх світу полягав у непослуху, оскільки людина впала в пристрасті через непокору Богу, а Господь загладив цей непослух, бувши слухняним аж до смерти і вилікувавши протилежне протилежним. 30. Це Той, що про Нього повідав я: За мною наступить муж, сущий передо мною, був бо раніш за мене. Вище Йоан говорить тим, що прийшли від фарисеїв: серед вас стоїть Хтось, що Його ви не знаєте, але який сущий переді мною; а тепер і перстом вказує на Нього і проголошує тим, що не знають, кажучи: це Той, що про Нього свідчив перед фарисеями, що Він має першість передо мною, тобто перевершує мене гідністю і честю. Чому? Тому що Він був передо мною. Послухай Арію. Не сказав Йоан про Христа: «створений» передо мною, але «був». Слухай і ти, секто самосатянина. Господь почав буття не від Марії, але був перше від Предтечі за відвічного буття. Бо якщо Господь, як ви
31 пустословите, отримав початок буття від Марії, то яким чином Він був перше від Предтечі? А Предтеча, кожному відомо, з’явився на світ шістьма місяцями раніше від народження Господа у плоті. «Мужем» називає Господа, мабуть, тому, що мав досконалий вік, бо Він охрестився у тридцять років; а може, в тому сенсі, що Він є Мужем усякої душі і Наречений Церкви. Бо апостол Павло говорить: «…я вас заручив одному лиш чоловікові, появив вас чистою дівою Христові» (2 Кр. 11, 2). Так і Предтеча каже: я тільки товариш Нареченого і посередник, а Муж іде за мною; я привертаю душі до віри у Христа, а Він – Муж, який поєднається з ними. 31. І не знав я Його. Та я на те прийшов, водою хрестивши, щоб Ізраїлеві об’явлений був Він». 32. Тож Йоан свідчив, промовляючи: «Бачив я Духа, що, мов той голуб, з неба сходив і перебував над Ним. 33. І не знав я Його, але той, хто послав мене водою хрестити, сказав був мені: Над ким побачиш Духа, який сходить і над Ним перебуває, – той і хрестить Святим Духом. 34. І я бачив і засвідчив: Він – Син Божий». Оскільки Предтеча був родичем Господа (бо ангел говорить Діві ось Єлисавета, «родичка» твоя, зачала (див. Лк. 1, 36)), то щоб нікому не спало на думку, що Предтеча сприяє Господу і дає про Нього таке високе свідчення через спорідненість із Ним, він часто говорить: «…не знав я Його», – і тим спростовує підозри. «Та я на те прийшов, водою хрестивши, щоб Ізраїлеві об’явлений був Він», тобто щоб усі могли прийти до віри в Нього Його було об’явлено народу. […] Бо якби люди не приходили охрещуватися, як Йоан об’явив би Господа? Не став же би він ходити по домівках і, водячи за руку Христа, вказувати на Нього кожному. Тому й каже: я для того прийшов хрестити у воді, щоб явити Його людям, які приходять отримати хрещення. Із цього
32 ж дізнаємося, що чуда, які приписуються Христу в підлітковому віці, неправдиві, їх вигадали ті, які хотіли висміяти таїнство. Бо якби вони були правдиві, то як не знали б Господа, що здійснював їх? Це принаймні було б дивно, щоб про такого Чудотворця не ходив усюди поголос. І все це неправда. Бо до свого хрещення Господь ні чудес не творив, ні не був відомий. «…але той, хто послав мене водою хрестити, сказав був мені: Над ким побачиш Духа, який сходить і над Ним перебуває, – той і хрестить Святим Духом». Йоан, відкидаючи, як я сказав, усі підозри щодо свого свідчення про Христа, возводить це свідчення до Бога й Отця. Я, каже, і не знав Його, але Отець відкрив мені Його у хрещенні. Але, запитає хто, якщо Йоан не знав Його, як же євангелист Матей (див. Мт. 3, 14) говорить, що він спротивлявся Йому й говорив: «Мені самому треба хреститися в Тебе»? На це можна відповісти і так, що задовго до хрещення Йоан не знав Його, але тоді, під час хрещення, пізнав Його. А можна й інакше: хоча Йоан знав про Ісуса, що Він Христос, але те, що Він хреститиме Духом Святим, дізнався тоді, коли побачив Духа, що сходив на Нього. Отже, словами «не знав я Його» Йоан дає розуміти, що хоча він не знав, що Він хреститиме Духом Святим, але знав, що Він вищий за інших. Тому й, знаючи, напевно, що Він більший від усіх, Йоан, за словами євангелиста Матея, спротивлявся Йому. Але коли зійшов Дух, то він ще ясніше пізнав Його й іншим проповідував про Нього. А Дух явився всім присутнім, не тільки Йоану. Чому ж, спитає хто, не увірували? Тому що нерозумне серце їхнє так потьмарилося, що вони, бачачи Його і Його чудодіяння, не увірували. Дехто ж каже, що Духа бачили не всі, а тільки найблагоговійніші. Бо хоча Дух зійшов і чуттєво, та Йому личило явитися не всім, а гідним цього; так і пророки, наприклад Даниїл і Єзекиїл, хоча багато чого бачили в чуттєвому вигляді, однак ніхто інший того не бачив. […]
33 35. Другого дня знову стояв Йоан там, ще й двоє з його учнів. 36. Угледівши ж Ісуса, який надходив, – мовив: «Ось Агнець Божий». 37. Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом. Через легковажність слухачів Йоан змушений був повторювати одне і те ж, щоб принаймні безперервним свідченням досягти мети. І не помилився – привів двох учнів до Христа. Як істинний наставник нареченої, він робив усе для того, щоб людську природу привести до її нареченого. Тому й Христос, як наречений, мовчить, а все виголошує посередник. І Господь, як наречений, приходить до народу. На шлюбі зазвичай не наречена приходить до нареченого, а наречений до нареченої, хоча б він був і царський син. Так і Господь, бажаючи взяти собі природу нашу, сам зійшов до неї на землю і, коли шлюб звершився, забрав її з собою, коли вознісся в дім свого Отця. «Угледівши ж, – сказано, – Ісуса», тобто бачачи перед собою радість свою, Ісуса і чудо, Йоан сказав: «Ось Агнець Божий». Учні ж, приготовлені постійним свідченням, пішли слідом за Ісусом не з презирства до Йоана, а з якнайбільшого послуху йому, що свідчив про Христа якнайкраще. 38. Обернувшися ж Ісус і побачивши, що вони йдуть, мовив до них: «Чого шукаєте?» Ті ж Йому: «Равві, – що в перекладі означає: Учителю, – де перебуваєш?» 39. Відрік Він їм: «Ходіть та подивіться». Пішли, отже, і побачили, де перебуває, і того дня залишилися в Нього. Було ж близько десятої години. Євангелист Матей, розповівши про хрещення Господа, зразу ж возводить Його на гору на спокушування, а цей євангелист, опустивши те, що сказав Матей, оповідає, що трапилося після зішестя Господа з гори. Отже, учні Йоана ідуть
34 за Христом після того, як Він зійшов з гори, перенісши спокуси. На мою думку, такий хід подій показує, що нікому не варто приймати звання вчителя, поки не зійде на висоту чесноти (бо це означає гора), не переможе всяку спокусу, отримавши знак торжества над спокусником. Учні ж ці спочатку йдуть слідом за Ісусом, а вже потім питають Його, де Він живе. Бо вони хотіли розмовляти з Ним не відкрито, в присутності багатьох, а наодинці. І навіть не вони запитують першими, а Христос сам наводить їх на питання. «Чого шукаєте?» – каже Він їм. Запитує не тому, що Він не знав (Він, який знає людські серця), але щоб питанням змусити їх висловити своє бажання. Ймовірно, вони соромилися і боялися Ісуса після Йоанового свідчення, що Він вищий від людини. А ти, прошу тебе, подивляй їхню розсудливість. Вони не тільки пішли слідом за Ісусом, але й називають його «Равві», що означає «Учитель», й до того ж тоді, коли ще нічого не чули від Нього. Втім, бажаючи чогось навчитися від Нього на самоті, вони запитали Його: де живеш? Бо в тиші зручніше і говорити, і чути. – Господь не називає їм якихось ознак дому, а каже: «Ходіть та подивіться». Чинить так, аби ще більше схилити їх до наслідування, й водночас з’ясувати силу їхнього бажання, чи часом не утруднить їх дорога. Бо якщо б вони пішли за Ісусом з почуттям холодним, то не наважилися б іти до дому. […] Євангелист вказує на час, що «було близько десятої години», не без мети, але для того, щоб і вчителів, і учнів навчити не відкладати своєї справи. Вчитель не повинен відкладати, кажучи: сьогодні пізно, навчишся завтра; а учень повинен усякий час визнавати придатним для навчання, не відкладаючи на завтра. […] Зверни увагу й на те, що Ісус звертається до учнів, що йшли за Ним, показуючи їм своє лице. Бо якщо не підеш слідом за Ісусом своїми добрими ділами, то не осягнеш споглядання Господа
35 в лице, тобто не осягнеш просвічення божественним знанням. Бо світло є дім Христовий, як сказано: «…в світлі живе неприступнім» (1 Тм. 6, 16). А як просвітиться знанням той, хто не очистив себе і не йде шляхом очищення? 40. Андрій, брат Симона Петра, був одним із тих двох, що, почувши Йоана, пішли за Ним. 41. Зустрів він спершу брата свого Симона й мовив до нього: «Ми знайшли Месію, – що у перекладі означає: Христос». 42. І привів його до Ісуса. Ісус же, глянувши на нього, сказав: «Ти – Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа», – що у перекладі означає: Петро (Скеля). Євангелист повідомляє нам ім’я Андрія, а ім’я іншого замовчує. Дехто каже, що інший – це Йоан, який написав це, а ще кажуть, що він був із незнаних. […] Про Андрія згадано, тому що він був із знаних, як і тому, що він привів свого брата. Поглянь на його любов до брата, як він не приховав від брата таке благо, а розповідає йому про скарб і з великою радістю говорить: ми знайшли (ймовірно, вони сильно бажали і довго шукали Месію) […] Месію, того самого, який є воістину Христос. Бо хоча багато називалося помазаниками і синами Божими, але очікуваний був один. Андрій привів Симона до Ісуса не тому, що Симон був легковажний і його захоплювала всяка промова, а тому, що він був дуже швидкий і гарячий, і легко прийняв слова, які брат сказав йому про Христа. Бо, ймовірно, Андрій дуже багато розповів Симонові і сповістив про Христа ґрунтовно, оскільки він достатнього довго пробув у Христа і дізнався щось таїнственне. […] А що ж Господь? Починає себе відкривати Симонові пророцтвом про нього. Оскільки пророцтва переконують людей не менше, ніж чуда, якщо не більше, то Господь пророкує про Петра. Ти, каже, Симон, син Йонин; потім
36 відкриває і його майбутнє: «ти зватимешся Кифа». Висловившись про сьогодення, цим засвідчує і майбутнє. А втім, Він не сказав: я дам тобі нове ім’я – Петро, а: «ти зватимешся»; бо спочатку Він не хотів виявляти всю свою владу, оскільки ще не було твердої віри у Нього. З якою метою Господь називає Симона Петром, а синів Зеведеєвих – синами грому? Аби показати, що Старий Завіт дав Той самий, хто й нині змінює імена, як тоді назвав Аврама – Авраамом, а Сараї – Сарою (див. Бут. 17, 5.15). Хай буде тобі відомо, що «Симон» – значить послух, а «Йона» – голуб. Отже, послух народжується із лагідности, знаком якої є голуб. А хто має послух, той стає і Петром, через послух досягаючи твердости в добрі. 43. Другого дня вирішив піти в Галилею; і, знайшовши Филипа, мовив до нього: «Іди за мною». 44. А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового. 45. Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса, Йосифового сина, з Назарету». Андрій, почувши про Нього від Предтечі, і Петро, почувши від Андрія, пішли за Ісусом; а Филип, здається, нічого не чув, проте пішов за Господом одразу ж, як Він сказав йому: «Іди за мною». Як же вдалося так скоро переконати Филипа? Здається, по-перше, що голос Господа розбудив певним чином у його душі любов. Бо слова Господь промовляв не просто, а серця достойних негайно запалювались любов’ю до Нього, як і Клеопа із попутником казали: «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання?» (Лк. 24, 32). По-друге, оскільки Филип мав заклопотане серце, постійно вивчав писання Мойсея і постійно очікував на прихід Христа, то як побачив Його, негайно ж переконався і каже: ми «знайшли» Ісуса,
37 а це свідчить про те, що він шукав Його. Нарешті, чи Филип не дізнався чогось про Христа від Андрія і Петра? Ймовірно, розмовляючи з ним, як із земляком, вони розповідали йому і про Господа. Здається, на це натякає євангелист, коли говорить, що Филип був з міста Андрієвого і Петрового. Це містечко було невелике і йому більше б пасувало називатися селом. Тому й треба подивляти силу Христову, що Він кращих учнів обирав з середовища, що не приносило ніякого плоду. Филип також не затримує добро лише собі, а передає Натанаїлу, й оскільки Натанаїл був обізнаний в законі, то Филип посилається на закон і пророків. Називає Господа Сином «Йосифовим», оскільки тоді Його ще вважали Сином Йосифа. Називає Його «Назарянином», хоча Він власне був вифлеємлянином, оскільки народився у Вифлеємі, а зростав у Назареті. Але як Його народження багатьом було не відоме, а про зростання відомо, то й називають Його Назарянином, бо виріс Він у Назареті. 46. Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?» Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися». 47. Побачивши Ісус, що Натанаїл надходив до нього, сказав про нього: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства». 48. Натанаїл же Йому: «Звідкіль знаєш мене?» Сказав Ісус, промовивши до нього: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею». Филип сказав, що Христос із Назарету, а Натанаїл, як більш досвідчений у законі, знав із Писання, що Христос має прийти з Вифлеєму, тому й каже: «А що доброго може бути з Назарету?» Филип відповідає: «Прийди та подивися», – знаючи, що Натанаїл не покине Христа, якщо почує Його слова. Христос хвалить Натанаїла як істинного ізраїльтянина,
38 тому що він не сказав нічого ні на користь, ні проти Нього; бо слова його походили не від невіри, а від обачности і від розуму, він-бо знав, що, згідно з законом, Христос прийде не з Назарету, а з Вифлеєму. А що ж Натанаїл? Чи не захопився похвалою? Ні, він бажає пізнати дещо ясніше і точніше, тому й питає: «Звідкіль знаєш мене?» Господь каже йому те, чого не знав ніхто, крім самого Натанаїла і Филипа, – те, що вони говорили і робили наодинці, і так відкриває своє Божество. […] Він каже: «…бачив я тебе, як був єси під смоковницею». Господь заговорив з Натанаїлом, перш ніж наблизився Филип, аби ніхто не подумав, що Филип переказав Йому про смоковницю і про їхню розмову. Завдяки цьому Натанаїл пізнав Господа і сповідував Його Сином Божим. Бо слухай, що він говорить далі. 49. Відповів же Йому Натанаїл: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». 50. Ісус відказав, мовивши до нього: «Тому, що я повідав тобі: Бачив я тебе під смоковницею, – то й віриш! Бачитимеш більше, ніж те». 51. І сказав до нього: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Пророцтво має величезну силу привертати деяких до віри, і його сила більша від сили чудес. Бо чуда можуть бути представлені і примарно, і бісами, а точного передвіщення і передбачення майбутнього ніхто не має, ні ангели, ні тим паче біси. Тому й Господь прихилив Натанаїла, сказавши йому і про місце його перебування, і про те, що Филип кликав його, і що він справжній ізраїльтянин. Натанаїл, почувши це, відчув велич Господа, наскільки було можливо, і визнав Його Сином Божим. Втім, хоча він і сповідує Його Сином Божим, однак не в тому сенсі, в якому Петро. Петро сповідав
39 Його Сином Божим як істинного Бога, за що Господь хвалить його і довіряє йому свою Церкву (див. Мт. 16, 16-19). Натанаїл же сповідав Його як просту людину, за благодаттю усиновлену Богом за доброчесність. І це видно з наступних його слів: «Ти – цар Ізраїлів». Як бачиш, він ще не осягнув досконалого пізнання істинного божества Єдинородного. Він тільки вірить, що Ісус – чоловік любий Богові і цар Ізраїля. Якби він визнав Його істинним Богом, то не називав би Його царем Ізраїлю, а Царем усього світу. Тому й він і не отримує такої похвали, як Петро. Тому й Господь, виправляючи його і підводячи до розуміння, достойного Його божества, каже: «Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Приймай, каже, мене не за просту людину, але за Владику ангелів. Бо кому служать ангели, той не може бути простою людиною, але істинним Богом. Це збулося при розп’ятті і при вознесенні. Бо, як оповідає Лука, і перед стражданнями ангел з неба зміцнював Його, і при гробі з’явився ангел, і при вознесенні (див. Лк. 22, 43; 24, 4.23; Ді. 1, 10). Дехто під «смоковницею» розумів закон, оскільки плід її на певний час був солодкий, а строгими законними вимогами і важкими до виконання заповідями була покрита немовби листям. Господь «бачив» Натанаїла. Це трактують так, що Він милостиво відкрив і зрозумів його, хоча той був іще під законом. Зверни увагу і на те, що Господь побачив Натанаїла під смоковницею, або під законом, тобто всередині закону, щоб досліджувати його глибини. Якби він не досліджував глибину закону, Господь не побачив би його. Хай буде тобі відомо і те, що «Галилея» – значить повалення. Отже, Господь зійшов у повалену країну всього світу, або в єство людське, і, як чоловіколюбець, споглянув на нас, що перебуваємо під смоковницею, тобто під гріхом, отримуючи насолоду дочасну, – однак з гріхом
поєднана і немала гострота через каяття і тамтешні майбутні кари, – і тих, які визнають Його Сином Божим і Царем Ізраїлю, що є Богом, Він обрав собі. Якщо ж ми продовжимо наші старання, то Він удостоїть і нас більше споглядати: ми бачитимемо ангелів, «як висходять» на висоту божественного пізнання Його і знову «сходять», тому що не досягають повного пізнання Особи незбагненного. Або ще: «висходить» хтось, коли роздумує про божество Єдинородного; «сходить», коли радо роздумує про воплочення і зішестя в ад.
Çì³ñò Ïåðåäìîâà ................................................................. 5 Ãëàâà ïåðøà ............................................................. 7 Ãëàâà äðóãà ............................................................. 41 Ãëàâà òðåòÿ ............................................................. 49 Ãëàâà ÷åòâåðòà ....................................................... 64 Ãëàâà ï’ÿòà ............................................................. 84 Ãëàâà øîñòà .......................................................... 100 Ãëàâà ñüîìà .......................................................... 124 Ãëàâà âîñüìà ........................................................ 143 Ãëàâà äåâ’ÿòà ........................................................ 165 Ãëàâà äåñÿòà ......................................................... 179 Ãëàâà îäèíàäöÿòà ................................................. 193 Ãëàâà äâàíàäöÿòà ................................................. 210 Ãëàâà òðèíàäöÿòà ................................................. 230 Ãëàâà ÷îòèðíàäöÿòà ............................................. 245 Ãëàâà ï’ÿòíàäöÿòà ............................................... 259 Ãëàâà ø³ñòíàäöÿòà ............................................... 269 Ãëàâà ñ³ìíàäöÿòà ................................................. 280 Ãëàâà â³ñ³ìíàäöÿòà .............................................. 291 Ãëàâà äåâ’ÿòíàäöÿòà ............................................ 306 Ãëàâà äâàäöÿòà ..................................................... 321 Ãëàâà äâàäöÿòü ïåðøà ......................................... 332