bez Boga

Ансельм Ґрюн, Томаш Галік
Вінфрід Нонгоф (ред.)

Коли
обіймаються
віра І сумніви

З німецької переклала
Лілія Демидюк-Шрьодер

ЛЬВІВ
ВИДАВНИЦТВО «СВІЧАДО»

2022

Зміст

Вступне слово. Полишені Богом? Вінфрід Нонгоф.........................7
Пролог. Померлий Бог. Промова божевільного. Томаш Галік... 11
Душа знайома з атеїзмом. Ансельм Ґрюн.....................................24
Обійняти атеїзм. Томаш Галік.......................................................34
З гіпотезою Бога чи без неї. Томаш Галік.....................................58
Поміж релігійною нечутливістю й духовними пошуками –
мандрівний образ атеїзму. Ансельм Ґрюн................................... 80
Відчувати Бога. Ансельм Ґрюн..................................................... 89
Релігія та духовні пошуки людини. Томаш Галік........................96
Дорога вглиб. Томаш Галік......................................................... 113
З досвіду невимовного. Ансельм Ґрюн........................................128
Перевтілення – спільна дорога віруючих і невіруючих.
Ансельм Ґрюн...............................................................................143
Невіруючий у мені – мій друг. Томаш Галік.............................. 153
Епілог. Невідомий Бог. Павлова промова в Ареопазі.
Ансельм Ґрюн............................................................................... 172
Про авторів........................................................................................... 210
Примітки...............................................................................................212

5

Куди подівся Бог?

Якщо спробуємо визначити основні принципи, що
вплинули на ХХ ст., то неодмінно наштовхнемося на
фразу «Бог помер». Її сказав Фрідріх Ніцше, який умер
на межі ХХ ст. і за життя вважав себе одним із «народже-
них первістків прийдешнього століття, на обличчя яких
мали вже впасти тіні близького потьмарення Европи»2.

Ніцше був не першим і не єдиним автором, який ви-
словив тезу про смерть Бога, але саме він став найвідомі-
шим. Оповідання про божевільного з його книжки «Весе-
ла наука»3 – також не єдина ілюстрація цієї думки у пра-
цях Ніцше, однак найвідоміша та найпромовистіша.

Сцена на ринку, куди приходить самітник із запале-
ним ліхтарем посеред білого дня і шукає зниклого Бога,
нагадує мені занотований сон. Бувають сни, що виносять
із глибин підсвідомости таке, що наша свідомість досі не
змогла розпізнати й осягнути, певне послання, до якого,
кажучи словами Ніцше, «не доросли ще жодні вуха».
Представники первісних племен, як стверджує К. Г. Юнг,
розрізняють два види снів: «малі», ті, що мають значення
лише для того, кому наснилися, та «великі», які є важли-
вими для майбутнього всього племені. Мені здається, що
сцена, яку описує Ніцше, і є тим «великим сном», який має
значення для долі всього нашого «племені». «Куди поді-
вся Бог?» – питання, що доречно ставити знову і знову.

Чому в Ніцшевій притчі богошукач – безумець, люди-
на, позбавлена здорового глузду? Чому запитання, відпо-
відь на нього, а також промова про смерть Бога вкладе-
ні в  уста божевільного? Можливо, це той нерозумний із
Псалма, в якому читаємо: «Каже безумний у своїм серці
“Немає Бога”» (Пс. 14, 1; 53, 2)? Або придворний блазень,
єдиний, кому дозволено говорити заборонену правду? Чи

13

схожий він у своєму безглузді на дитину, яка висловлює
те, що очевидне для кожного, але що всі бояться побачи-
ти й назвати, до прикладу те, що король голий? Чи, мож-
ливо, цей божевільний чоловік позбавлений глузду лише
з  погляду тих, хто на ринку, і  насправді він оприявнює
не свою, а їхню глупоту? Чи нагадує він зі своїм ліхтарем
серед білого дня Діогена-циніка, який вказує людям на те,
що їхнє світло – це насправді темрява незнання? А, мож-
ливо, він – юродивий, один зі святих божевільних, про
яких розповідають легенди на християнському Сході? Чи,
може, Ніцше передбачив власне майбутнє як невизнано-
го пророка, який врешті зійшов із розуму?

Діагноз атеїзму
та його наслідки

Ключове речення, що випадає з поля зору під час чи-
тання цього тексту, подає інформацію про те, що адреса-
тами цього послання були ті люди, котрі не вірили в Бога.
Саме тому вони висміювали чоловіка, що шукав Бога. На
противагу йому вони Його вже не шукали й не відчували
в Ньому потреби, Бог не мав для них жодного значення.
Так, безумець прийшов насамперед для того, щоби спро-
вокувати атеїстів, щоб оприявнити їхній безпроблемний
і непроблематизований тотальний атеїзм як проблему.

Наприкінці оповідання безумець переходить від про-
вокації традиційних атеїстів до провокації традиційних
віруючих, які не знають того, що їхні церкви – лише скле-
пи й надгробки мертвого Бога. Є певна схожість між цими
двома групами людей у їхній самовпевненості: як переко-
нані атеїсти, так і самовпевнені віруючі не відчувають по-
треби в пошуках Бога.

14

Ніцше постійно обирає серединний шлях між двома
полюсами, перебуває в пошуку недослідженого, прихова-
ного – зворотного боку добра і зла, зворотного боку релі-
гії та атеїзму в їхніх загальноприйнятих виявах. Його ри-
торика набуває особливої сили тоді, коли він прагне зрів-
новажити загрозливу непроглядну однобокість і позірну
очевидність одної з протилежностей. У час «правди дня»,
освітленому світлом здорового глузду, він наголошує на
«правді ночі», коли світ перебуває на глибині, значно
більшій, аніж це здавалося вдень: «Не всі наважуються
говорити перед очима дня»4.

Ніцшеанський божевільний чоловік прийшов не для
того, щоби зруйнувати віру в  Бога та проголосити ате­-
їзм, – він приносить зі собою діагноз атеїзму. Він пока-
зує його трагічну сторону та його сумні наслідки. За та-
ємницею зниклого Бога, якого вже ніхто не шукає, стоїть
найбільший з  усіх злочинів: убивство Бога. Цей злочин
має трагічні наслідки для всього космосу: погасло сонце
безпеки, ми втратили орієнтацію, ми летимо в порожне-
чу. Ми вриваємося в  темні простори, далеко від сонця,
у холоднечу Нічого, геть від усіх сонць5.

Питання про Бога втратило свою актуальність саме
тому, що відповідь на нього витягне на поверхню прихо-
ваний, забутий, витіснений у  підсвідомість злочин. Зло-
чинці та співучасники цього колективного злочину – без-
умець і його слухачі, і вони всі разом повинні нести від-
повідальність за нього: «Хіба величина цього злочину не
занадто велика для нас? Чи тепер ми самі мусимо пере-
творитися у богів, щоби дорівнятися до нього?».

Уже в наступних розділах цієї ж книжки Ніцше пояс-
нює цей злочин, не співмірний за величиною із його зло-
чинцями, які не здатні навіть відчути та збагнути його на-
слідків, як felix culpa – щасливу провину: вона відкриває

15

перед вами нові горизонти, уможливлює вихід у  далекі
моря6. Спорожнілий після смерти Бога простір закликає
до відваги та творчої сили, бо ж він не може залишатися
порожнім. Зі старим Богом померло й дотеперішнє люд-
ство. Ніцше переконаний, що «людина – це щось, що
треба перебороти»7.

В одному з інших розділів «Веселої науки» Ніцше роз-
повідає, чому цей злочин не просто залишається неви­
знаним, а й не довершеним і чому неможливо так легко
позбутися Бога8. Як після смерти Будди на його могилі
ще тривалий час з’являлася його тінь, так само «тінь по-
мерлого Бога» до сьогодні падає на всю нашу цивіліза-
цію: наша раціональність, наші ідеали поступу й демокра-
тії, віра в розум, науку й мораль, і навіть граматика нашої
мови – усе це тіні, залишки Бога. Наші цінності й ідеали
закорінені в  первинній правді, чиїм гарантом був мета-
фізичний Бог. Але всі гарантії, залізна впорядкованість
правди й добра, переконаність у тому, що добре, а що зле,
що правдиве, а що оманливе, помилкове чи брехливе, –
усе це зі смертю Бога втратило основу, на якій ґрунтува-
лося, і похитнулося. Тому доведеться залишити це в ми-
нулому та створити нові цінності й нових богів.

Полеміка зраненої душі

Чи належав Ніцше до тих людей, про яких знаємо зі
сторінок Біблії, що вони боролися з Богом, чи він радше
боровся із чимось у собі? У своєму творі «Так казав Зара­
тустра» Ніцше поглиблює тему розуміння смерти Бога:
Він помер зі співчуття до людей9. Мене не полишає від-
чуття, що в  цій розповіді Ніцше насамперед розповідає
про себе: про власний страх свого ж глибокого співчуття

16

до людей, який він приховує за цинічною та грандіозною
риторикою, десь так, як сором’язливий і несміливий К’єр­
кегор виставляв себе за спокусника жінок. Коли Ніцше,
як проникливий психолог розповідає нам про найпотаєм-
ніші закутки людської душі, то не дивно, що маємо при-
чини задуматися і  про його приховані мотиви: характер
його постійних нападок на співчуття виразно нав’язливий
і спонукає замислитися. Якщо уважно поглянути на пор-
трет Ніцше, то побачимо суперечність між могутніми,
войовничо-кущастими вусами й  витонченими, позначе-
ними переживанням болю рисами обличчя. Якось мій
друг, італійський богослов, сказав мені, що вуса Ніцше
уособлюють його бунтівну та провокативну риторику, яка
слугує щитом для його вразливої та зраненої душі.

У своїй книжці «Антихрист», яку можна вважати од­
ним із найагресивніших з усіх досі написаних антихрис­
тия­ нських памфлетів, просто посеред гучного барабан-
ного дробу блюзнірських звинувачень і проклять раптом
виринає лірична пісня любови до Ісуса з Назарету, «єди-
ного справжнього християнина». Християнство Ісуса –
єдине християнство, яке визнає Ніцше, і  він розглядає
його не як нову релігію чи переконання, а як новий спосіб
життя у  нескінченній любові, яка виявляється не лише
в тому, що Ісус робить, а й у тому, чого Він не робить: «Він
просить, страждає, любить із тими й серед тих, які чинять
Йому зло… Не захищаючись, не гніваючись, не докоря­
ючи… Не чинячи спротив злу, а просто виявляючи лю-
бов…»10. Далі читаємо: «Справжнє, первісне християнство
буде можливим у будь-який час…»11. Той факт, що твори
Ніцше сповнені суперечностей, має для мене позитивне
значення. Безумовно, він знав, що кожен наш погляд уже
містить у  собі інтерпретацію, яка випливає з  нашої до-
теперішньої, досвіду, вимушено обмеженої перспективи

17

спостереження світу й усього, що відбувається. Ніцше лю-
бив казати: «На все, що відбувається, я маю два погляди».

Цікаво, чи не стосується самого Ніцше те, що «остан-
ній Папа» сказав своєму Заратустрі: «Ох, Заратустро,
у  своєму невір’ї ти насправді благочестивіший, аніж ду-­
маєш про себе! Якийсь твій Бог спонукав тебе до твоєї
безбожности. Чи часом не твоє благочестя перепиняє тобі
дорогу до Бога?»12.

Чий Бог помер?

Щоразу, коли я зустрічаю людину, котра стверджує, що
не вірить у Бога, запитую: а в якого саме Бога ти не віриш?
Що привело тебе до цього? Чи можеш ти у  слово «Бог»
вкласти дещо інше значення, аніж те, яке заперечуєш?

«Бог помер! Бог залишається мертвим!» – стверджує
божевільний чоловік у «Веселій науці». Та все ж в іншому
уривку Ніцше дає зрозуміти, що Божа смерть не остаточ-
на: можливо, ми знову побачимо Його, можливо, Він ли­-
ше змінив своє моральне обличчя. Можливо, Він повер-
неться, і безумець із «Веселої науки», мудрий Заратустра,
й  сам Ніцше (це часом не одна сутність у  трьох особах?)
зможуть у Нього повірити, бо ж цей Бог уміє танцювати13
й уміє бути в опозиції до «духу тяжіння» і «духу помсти».
Чи не шукає Ніцше, цей мудрий безумець і божевільний
мудрець, «найнабожніший серед безбожних», після смер-
ти старого Бога такого Бога, що не зв’язує, а звільняє та
спонукає до відваги, творчої сили й відповідальности?

Наприкінці однієї з моїх книжок, у роздумах, присвя-
чених розповіді Ніцше про божевільного богошукача,
я пригадав собі історію, що непокоїть мене ось уже кіль-
ка десятиліть, про ікону, на якій божественна триєдиність

18

представлена в  танці. Я подумав, що таке бачення Бога
значно краще демонструє тугу «найблагочестивішого
серед безбожних», аніж п’яний Діоніс, який розважаєть-
ся зі своїми вакханками14.

Ніцше відкинув того старого добродушного «Бога
добра»15 і  прагне такого, який був би справедливим до
цілісної реальности, до парадоксів життя, не лише до зро-
зумілого світу дня, а й до його темних і трагічних сторін.

Чи не міг він знайти точно таке уявлення про Бога
в Біблії, зокрема у книзі Йова? Невже Ніцше, пасторський
син, зіткнувся з  настільки лякливими формами «наум-
бурзьких чеснот», що був не в змозі вгамувати своє праг-
нення Бога, в  якого він міг би вірити, ні за допомогою
Біблії, ні за посередництвом християнської традиції?

Колись, упродовж семи років, я щоп’ятниці зустрічав-
ся увечері з друзями, щоби разом читати «Так казав За-
ратустра». Ми намагалися зрозуміти його критику хрис-
тиянства, того християнства, яке він побачив, і  це допо-
могло й  нам самим знайти іншу форму християнства.
Якщо Ніцше – критик християнства, то ця критика може
бути для самих християн дуже корисною; і якщо він ворог
християнства, то християни можуть бути йому вдячними
за те, що він спонукає до роздумів і пошуків.

Ми читали «атеїста» Ніцше в країні, в якій десятиліт­
тями правив атеїстичний режим й  атеїстична ідеологія
була важливим складником офіційної системи освіти й ор-
ганізованого та контрольованого державою культурного
життя. Та все ж для нас був очевидним величезний розрив
між поглядами Ніцше та марксистсько-ленінською ідео-­
логією комуністичної держави. Цей розрив був знач­но
більшим, аніж між Ніцше й нашими духовними пошука-
ми та вірою, що лише зароджувалася. Бо як різною буває
релігія, так різним буває й атеїзм.

19

Критичний атеїзм
стає у пригоді

Атеїзм не означає безбожности в розумінні заперечен-
ня Бога, а лише відкидання певного виду теїзму, певних
уявлень про Нього. Кожен атеїзм базується на певному
типі теїзму. Що більше ми із друзями вивчали християн-
ське богослов’я, то яскравіше бачили, як багато є видів те-
їзму, які на шляху людини до таємниці, що її звемо Богом,
радше заважають, аніж допомагають. Дивним чином де-
щиця критичного атеїзму допомагає подолати перешко-
ди на дорозі до віри.

Для нас стало важливим відкриттям розуміння, що
віра – це не ідеологія, а дорога, котра не має кінця. Поча-
ти вірити геть не означає знайти безпечне й надійне опер-
тя, натомість це – безстрашно ввійти у  хмару таємниць
і прийняти виклик: «Пірнай у глибину!». Деякі з нас при-
йшли зі світу невір’я і раніше майже не стикалися із тра-
диційними формами християнства, отож відкривали для
себе віру вперше, інші навпаки – виросли зі своєї дитячої
віри й  тепер крок за кроком пізнавали її по-дорослому,
а ще іншим у своєму житті або колі найближчих довело-
ся пройти через важкі випробовування та кризи й постій-
но боротися за свою віру. Поступово ми прийшли до ро-
зуміння, що на дорозі живої віри бувають «темні ночі»
і якщо дивитися з історичної перспективи, то бувають такі
моменти, коли людям доводиться пережити «колективні
темні ночі душі», власне, в такі періоди запитання «куди
подівся Бог?» не таке вже й безглузде.

Ми виявили, що світ віри, як і світ невір’я, доволі різно-
манітний і серед «невіруючих». Окрім тих, які самовпев-
нено пропагують ідеологію догматичного атеїзму, є й такі,
що болісно переживають «темну ніч» відсутности Бога.

20

І саме вони стикаються з  такими самими переживання-
ми, як і багато віруючих, але інтерпретують власний до-
свід по-різному. Нам стало зрозуміло, що протистоян-
ня віри та невір’я – це геть не боротьба між двома чітко
від­окремленими командами, натомість це діалог чи кон-
флікт у межах людського серця чи духу.

Протистояння
віри та сумнівів

Коли моя віра, як віра новонаверненого, була ще юною,
я сприймав розмови з невіруючими як дуель, на якій опе-
рував аргументами з  навчальних апологетичних книг;
сьогодні мені соромно за мої тодішні риторичні перемо-
ги. Згодом я, навпаки, почав шукати в таких розмовах те,
що нас об’єднує, і навіть у тому, що нас розділяє, я знахо-
див те, що може мене збагатити й показати погляд з іншої
перспективи. Я намагався зрозуміти, що святе для нерелі-
гійної людини, і прагнув осягнути, чому воно для неї таке
важливе. Я побачив, що протилежність до віри – це не
обов’язково атеїзм, іноді це абсолютизація певних віднос-
них цінностей із переходом у своєрідне ідолопоклонство.
Якщо атеїзм – це критика теїзму, тобто певного розуміння
Бога, тоді він може бути корисним для віруючих, бо слугує
нагадуванням того, що кожне людське визначення, котре
стосується Бога, насправді є лише пальцем, який вказує
на Місяць, але не самим Місяцем. Si comprehendis, non
est Deus – те, що ти можеш зрозуміти, не є Богом, – на-
вчав святий Августин. Лише в тому разі, коли атеїзм при-
пинить бути критичним і самокритичним, а розвинеться
в  «конкурентну релігію», християнство муситиме вести
з  ним духовну боротьбу, бо має обов’язок перед Богом

21

і  людьми обстоювати свободу перед ідольським пригно-
бленням. Це одне із завдань християнства: обмежувати
невиправдано абсолютизовані цінності та знімати німби
з голів тих, хто неправомірно привласнив їх собі.

Протистояння віри та сумнівів Ґете сприймав як сут-
ність усієї історії. Ми лише додамо, що часто це протисто-
яння відбувається у внутрішньому світі людини. У наш час
зростає кількість людей, яких ми могли б назвати simul fi
delis et infi delis, тобто тими, які коливаються між довірою
та скепсисом. Паскаль писав: «Є достатньо світла для тих,
хто хоче бачити, і достатньо темряви для тих, хто прагне
до протилежного»16. Різноплановість і плюралізм нашого
світу ставить нас перед необхідністю вільного вибору.
У світі, що постійно змінюється, в якому руйнуються будь-
які гарантії, виникає величезна спокуса втечі в  обійми
фундаменталізму будь-якого виду, непохитної віри або ж
догматичного атеїзму. Проте, схоже, що від усіх цих по-
трясінь неможливо втекти надовго й  войовничі віруючі,
як і войовничі атеїсти, лише відчайдушно перекрикують
свої невизнані й невирішені сумніви. Але є ще одна над-
звичайно популярна форма втечі від ризикованого вибо-
ру між релігією та атеїзмом – апатизм, байдужість до віри
й тих запитань і відповідей, які вона приносить із собою.

Відверта розмова віри й  невір’я, довіри та сумніву,
надії та скепсису настільки цікава й важлива, що ми при-
святили їй цю книжку.

22

Коли Бог мовчить

Над нами висить, наче прихований лейтмотив сучаснос-
ти, смерть Бога, яку проголосив ніцшеанський безумець.
На перший погляд, здається, що цей діагноз супроводже-
ний загальним консенсусом, виявленим у питаннях «і що
з того?» та «а що сталося?». Оце життя-на-поверхні витіс-
няє драму, применшує прощання й матиме, і Ніцше розумів
це, довготермінові наслідки.
Можливо, нам на якусь мить потрібно замислитися над пи-
таннями божевільного чоловіка: «Хіба ж ми не блукаємо
в нескінченній порожнечі?» та «Як ми втішимо себе, убив-
ці над убивцями?». Під убивцями він розумів також і  нас,
людей сучасности, які вбили Бога. Питання атеїзму, питан-
ня невір’я як частини нашої особистости, варто сприймати
серйозно. Що станеться зі мною, моїм оточенням, якщо не-
віра за замовчуванням визначатиме моє життя?
Такі напружені, однак тихі запитання приведуть нас до са-
мого центру покинутого або зраненого існування. Стрима-
ні відповіді, сумний погляд та обережне спілкування пове-
дуть іще далі. Той, хто зауважить у себе невіру, щоденний
атеїзм і  сприйме його серйозно, може стояти на початку
шляху до великих відкриттів: хіба терпеливе слухання та
ризиковано довірлива розмова не зведуть разом тих, хто
покинув Бога задля того, щоби пізніше, у дозрілій вірі піз-
нати Його по-новому?

23

Душа
знайома з атеїзмом

Ансельм Ґрюн

Навчитися запитувати

Я виріс у  релігійній сім’ї. Брат мого батька був вене-
диктинцем, і  дві його сестри також належали до цього
монашого ордену. Мій батько був єдиним у  родині, що
одружився. Він щодня приступав до Євхаристії. Церква
була поряд із нашим подвір’ям. Моя мати також вирос-
ла в католицькій сім’ї. Один із її братів був священником-
вербістом, а одна із сестер – місіонеркою. Отож мене ото-
чувала релігійна атмосфера. Я знав, що є атеїсти, але вва-
жав їх або злими, або темними людьми. Я думав, що кожна
розумна людина має бути віруючою. Світ віри позитивно
впливав на мене. Перше Причастя я сприйняв дуже сер-
йозно, ця подія викликала в мене глибокі переживання,
і це спонукало мене вже в 10 років висловити бажання, су-
проти волі мого батька, стати священником.

Згодом я навчався в  інтернаті та гімназії, спер-
шу в  Мюнстершварцаху, а потім останні чотири роки

24

у  Вюрцбургу. Але й  тоді, перед завершенням гімназії,
я проживав в інтернаті венедиктинців. Під час навчання,
на уроках релігії ми ознайомлювалися з атеїстичною фі-
лософією Людвіґа Фоєрбаха. Але нам, школярам, було
зрозуміло, що ми можемо переконливо спростувати всі
атеїстичні аргументи. Я зіткнувся з атеїзмом лише в рам-
ках апологетики, спокусою для мене він не став. Окрім
того, віра була для нас чимось само собою зрозумілим.

У 1964 р. я успішно склав випускні гімназійні іспити.
Останні два роки навчання проминули для мене під зна-
ком Другого Ватиканського Собору. Розпочалася модер-
нізація Церкви, яка в нас, молодих людей, викликала ве-
лике захоплення. Ми геть не думали про те, як будемо ре-
агувати на атеїзм, натомість намагалися віднайти таку
мову релігії, яка заторкувала б серця людей. Лише в мо-
настирі, коли я все віддав у  руки Божі, питання атеїзму
стало для мене особистим: чому я вірю? І що буде зі мною,
якщо гіпотези атеїзму виявляться правильними?

Лише в  монастирі аргумент Людвіґа Фоєрбаха щодо
того, що люди проєктують на Бога власні потреби та праг-
нення, набув для мене особистого виміру. А ще заняття
психологією спонукали мене щиро себе запитати: чи є Бог
для мене чимось іншим, аніж людською проєкцією? Особ-­
ливо напосідали на мене ці думки під час молитви. І вири-
нало питання: чи не є це все просто уявою? Чи не вигадав
я собі Бога заради того, щоби краще давати раду зі свої-
ми проблемами, щоби мені легше та спокійніше жилося?

Та коли я продумував ці всі питання до кінця, то на
мене нахлинало відчуття абсурдности всього. Людина
взагалі не може нічого пізнати. Атеїзм також може бути
проєкцією. Людина вигадує собі, що ніякого Бога немає
заради того, щоби жити так, як їй заманеться, і не відчува-
ти жодних обмежень. Виглядає, що обидві альтернативи –

25

це лише проєкції. Отож правильним було б визнати, що
все людське знання – обмежене, і  ми рухаємося навпо-
мацки в темряві. Але я можу обрати для себе один із по-
глядів. І тоді мені зрозуміло, що я обираю віру. Я ставлю
все на карту віри. Звісно, можна було би сказати: я оби-
раю віру, бо вона знайома мені з  дитинства. Це, безпе-
речно, має значення, та крім цього, я просто внутрішньо
відчуваю, що віра людяніша за атеїзм. Тому вибір на ко-
ристь віри не суперечить моєму розуму. Та як би я не на-
пружував свій розум, – його можливості обмежені. Й уже
за межею розуму є вибір між вірою та невір’ям. А поміж
ними немає нічого.

Не намагатися щось зрозуміти – могло би стати ще
однією альтернативою. Це було би для мене певним лі-
нивим агностицизмом: я просто не думав би про існуван-
ня Бога. Але це питання настільки життєво важливе для
мене, що я не міг би його відкинути чи уникнути.

Закла´д Паскаля

Рішення «я ставлю все на карту віри» пройшло до
мене одразу, як тільки я ґрунтовно обдумав усі свої сумні-
ви. І лише потім, під час моїх досліджень, я наштовхнув-
ся на славнозвісний заклáд, який описує Паскаль у своїх
«Думках». Я знайшов підтвердження мого досвіду: Пас-
каль розмовляє зі скептиком та агностиком. Він пого-
джується з ним, що за допомогою розуму не можливо до-
вести ні існування Бога, ні доцільність віри в Нього. Тра-
диційні аргументи існування Бога для Паскаля непере-
конливі. У час, коли були поширеними азартні ігри та
ставки, питання існування Бога він пояснює за допомо-
гою заклáду, який спонукає нас до рішення. Тому ми не

26

можемо вдовольнитися агностичним поглядом, що не ві-
даємо існує Бог, чи ні. Ось як підсумовує основний аргу-
мент заклáду Вальтер Діркс: «Ти не знаєш чи Бог існує.
У тебе є вибір між двома припущеннями: Бог існує або не
існує. Ти не можеш ухилитися від вибору й  тобі потріб-
но обрати одну з  можливостей. Колись, можливо, аж на
смертному одрі, з’ясуєш, чи зробив ти правильну ставку.
Якщо ти побився об заклáд, що Бога немає, то якщо Його
справді немає, ти нічого не втратиш, але й нічого не ви-
граєш, бо навіть не зможеш усвідомити, що мав рацію.
Якщо ж виявиться, що Бог таки існує, то в такому разі ти
програєш усе. Якщо ти побився об заклáд, що Бог існує,
а виявиться, що це не так, то ти нічого не втратиш. Та все ж,
якщо Він є, то ти виграєш усе – вічне життя»17. Звісно,
такі міркування не можна сприймати як доказ існування
Бога. Кожен із нас може сумніватися і може вірити. Проте
заклáд Паскаля зміцнює наші позиції віри й  додає нам
відваги обрати Бога.

З яким атеїзмом
я стикаюся?

У спілкуванні з  людьми я знову і  знову стикаюся зі
сумнівами щодо Бога. Пастор-референт, який вивчав
богослов’я і проповідував про Бога в церкві, зізнався мені,
що вже не може вірити. Він втомився від сумнівів, чи не
є Бог нашою вигадкою. Раніше він був переконаним
у тому, що проповідував, але сьогодні не може сповна ви-
конувати покладені на нього Церквою обов’язки. Він про-
сто більше не відчуває правдивости того, про що говорить
іншим. Його проповідь утратила зв’язок із його досвідом.
Такий вид утрати Бога серед священників і душпастирів

27

має свої підстави. Його дуже розчарувало те, що слова не
збігаються з життям. Й одного разу ці сумніви так глибоко
вкоренилися у його серці, що він уже й сам не вірить у те,
що говорить. Він зіткнувся зі своєю безбожністю, власним
невір’ям. Його віра похитнулася.

У розмові про цей вид сумнівів мені важливо наголо-
сити, що ми не можемо привласнити Бога. Як люди, що
говорять про Бога, ми завжди стоїмо перед викликом ста-
вити запитання: а ким насправді є цей Бог? І як Він міг
втілитися в людину, Ісуса Христа? Що таке воскресіння?
Що означає спасіння? Навіть вивчення богослов’я тут
суттєво не допомагає. Я постійно мушу пояснювати собі,
у  що я вірю й  чому. Бог є й  залишається неохопною та-
ємницею. Усі твердження віри приводять до цієї таємни-
ці, яку ми відчуваємо, але не можемо до кінця осягнути.
Тому через такий вид сумнівів моя віра може очистити-
ся і  звільнитися насамперед від людських проєкцій. Але
мені потрібно усвідомлювати, що моє серце має два полю-
си: віра й невір’я. Коли я обіймаю мої сумніви, тоді вони
втрачають свою гостроту й підштовхують мене щоразу за-
ново обґрунтовувати й поглиблювати свою віру. Та якщо
я не допускаю сумнівів усередину, тоді я змушений проєк-
тувати їх назовні. Тоді мені потрібно перемогти всіх, хто
не вірить, або вірить по-іншому. Коли невіра інших ро-
бить мене невпевненим, тоді мені доводиться невіруючих
придушувати, або й  узагалі знищувати. Але це однаково
не звільнить мене від потаємних сумнівів, і тоді я просто
внутрішньо зачерствію. Та якщо я приймаю власні сумні-
ви так само, як і власну віру, тоді можу без страху спілку-
ватися як із віруючими, так і з невіруючими й щоразу ба-
чити віддзеркалення моїх думок.

Інший вид атеїзму бачу серед тих, хто страждає.
Одна жінка, яку я підтримував у  її духовному зростанні,

28

відчувала в  цей період Божу присутність. Одного разу,
коли на вечірньому небі з’явилася веселка, вона почува-
лася оточеною Божою любов’ю. Та невдовзі загинув її чо-
ловік. І вона відчула себе покинутою Богом. Вона більше
не може й не хоче вірити в Бога. Вона сердиться на Нього
через те, що Він спершу відкрився їй і дозволив наблизи-
тися до себе, а потім завдав такого болю. У розмові з нею
я зрозумів, у якого саме Бога вона не хоче вірити. Вона не
може вірити в Бога, який відповідальний за все: за життя
і смерть людей, а також за травми та їхні наслідки після
нещасних випадків. Образ Бога, якого ми просимо про по-
стійний захист, зруйнувався через раптову смерть її чоло-
віка. Страждання, хвороба, утрата близької людини ста-
ють для багатьох аргументами проти Бога. Поет Ґеорґ
Бюхнер стверджував, що страждання є найбільшим до-
казом проти існування Бога. Та все ж Бюхнер не мав на-
мірів заперечувати Бога, а прагнув лише трансформувати
уявлення про Нього. Страждання неминуче змінює наш
образ Бога. Уявлення про всемогутнього й доброго Бога,
який усе повертає нам на добро, розбивається на друзки,
коли ми зазнаємо страждань. Питання лише в  тому, до
якого образу Бога нас приведе наш біль.

Ще з  однією формою атеїзму стикаюся у  розмовах із
батьками. Часто вони почуваються безсилими перед аргу-
ментами дітей-підлітків, які стверджують, що Бога немає.
Вони стверджують, що Бог – це лише людська проєкція.
Вони переймають позицію Людвіґа Фоєрбаха, а то й Зиґ-
мунда Фройда, який означив Бога не просто як проєкцію,
а як ілюзію. На його думку, ця ілюзія потрібна людям,
аби в  жорстокому світі почуватися захищенішими. Опи-
раючись на слова Зиґмунда Фройда, вони називають ре-
лігію проявом інфантильности, а дорослість для них –
це сприймати реальність такою, як вона є, і  самостійно

29

справлятися із труднощами. Часто за таким підлітковим
протестом стоїть бажання дітей відокремитися від бать-
ків та їхніх релігійних переконань. Вони навіть не помі-
чають, що у своїй критиці релігії заходять надто далеко.
Позиція Зиґмунда Фройда насправді глибоко песимістич-
на. Вона не передбачає щастя для людини. Потрібно про-
сто бути задоволеними тим життям, яке є. Але для молоді
така позиція не залишає жодної життєвої перспективи,
а веде лише до розчарування, цинізму й  ворожости, до
всього, що може виявитися більшим за нас самих і може
похитнути наше обмежене уявлення про себе. Батьки, які
безсилі супроти своїх дітей, часто запитують мене, що від-
повідати на такі закиди.

Я бачу дві можливі відповіді. Одна з них – це особис-
те засвідчення того, що для мене означає Бог. Хоч у мене
теж бувають сумніви, та все ж я відчуваю, що Бог веде
мене. І це мене підтримує. Я знаю аргументи про проєк-
цію та ілюзію, проте однаково міцно тримаюся за Госпо-
да. Я переконався, що це геть не ілюзія. Мій досвід каже
мені, що Бог – це та надійна основа, на якій можу твер-
до стояти. Інша відповідь – це радше запитання до дітей:
що ти чуєш, коли прослуховуєш музику? Заспокоєння не-
рвів? Що ти бачиш, коли споглядаєш красу квітки чи ди-
вишся на гарну картину? Для мене краса – це слід Бога.
І це надає моєму життю кольорів, різнобарвности, енер-
гії, глибини. Що ти відчуваєш, коли любиш? Це лише ми-
нуще почуття чи, можливо, ти торкаєшся таємниці всього
буття, основи всієї реальности, яка насправді і є любов’ю?
Мені видається, що аргументи деяких підлітків проти іс-
нування Бога дуже банальні. Я захищаюся від такого ба-
нального життя. Хочу відчувати повноту життя. Тому
моїм завданням могло би стати – розповісти молоді про
цю повноту життя так, щоби вони також її відчули. Суто

30

інтелектуальні аргументи тут не допоможуть, бо йдеть-
ся про питання, що таке справжнє життя та де і як його
можна знайти.

Ці три аргументи супроти Бога, із якими я найчасті-
ше стикаюся, щоразу змушують мене замислюватися над
тим, як я уявляю собі Бога й віру. Сумніви інших людей
оприявнюють мої сумніви. У мені самому постійно пе-
ребувають віра й невіра. Якщо я витісню сумніви зі своєї
душі, то це зробить мене жорстким супроти невіруючих.
Я буду змушений заперечувати їх, поборювати, знеціню-
вати, приписувати їм сліпоту, дурість та егоїзм. Якщо я не
хочу, аби сумніви інших похитнули мою віру, то мені до-
ведеться захищатися від невіруючих і  боротися з  ними.
Але мені важливо вести діалог із тими людьми, які ви-
являють описані види атеїзму, тому я сприймаю їхні ар-
гументи серйозно. Це ті самі аргументи, з  якими знайо-
ма й моя душа, отож я не можу просто замовчувати їх або
вирвати з серця. Мені потрібно визнати їх. І тоді вони не
руйнуватимуть моє уявлення про Бога, а лише змінювати-
муть. Я не можу розглядати віру в Бога як свою власність,
яку можу надійно зберегти. Мені постійно потрібно здо-
бувати віру, знову і знову запитувати себе: ким є для мене
Бог? Як я можу в Нього вірити? У що саме я вірю, коли го-
ворю про Бога?

Моя особиста боротьба
із сумнівами

Мені знайомий аргумент страждання. Коли я духовно
супроводжую людей і  бачу їхнє нескінченне, часто, на
перший погляд, беззмістовне страждання, то сам себе
питаю: чим тут допоможуть молитви до Бога? Можливо,

31

Він просто відвернувся? Невже Його геть не цікавить цей
світ і страждання у ньому? Невже Йому байдуже? З таки-
ми думками я читаю Біблію, історію про страждання Ісуса,
Його смерть і воскресіння. Я не знаходжу жодного логіч-
ного виправдання стражданням. Але у  стосунку до стра­-
жденного Ісуса мені по-новому відкривається Божа таєм-
ниця. Я відчуваю, що Бог страждає разом із нами. Він не
той, хто лише сидить на престолі та звисока всім «чудово
править». Він пізнав страждання цього світу через сина
свого Ісуса Христа. І якщо ми страждаємо, Він страждає
разом із нами.

Аргумент про проєкцію та ілюзію також іноді зринає
в моїх думках. Але він захищає мене від поспішного пере-
кладання на Бога моєї дитинної туги за батьківщиною, за-
тишком, обороною і любов’ю й застерігає мене не сприй-
мати Бога як заміну забраклої батьківської любови. Бог –
не лише той, біля кого я почуваюся прийнятим, у затишку
й  безпеці, наче вдома. Бог також невідомий, таємничий
і  неосяжний. Господь для мене – це істина, яку я знову
і  знову зіставляю зі своєю правдою. Коли я стикаюся
з Богом, то зустрічаюся й зі самим собою та своєю прав-
дою, яка не завжди приємна. Відчуваю, що якби я відмо-
вився від Бога, то втратив би відповідальність за свою дій-
сність, а відповідальність за світ переклав би на інших.
Бог для мене – це той, хто дає мені виклики, хто спону-
кає мене взяти відповідальність за цей світ. Бог для мене
також той, хто постійно віддаляється, тому я не можу при-
власнити Його собі й самовпевнено говорити про Нього.
Але я міцно тримаюся своєї відкритости до Бога.

У розмові з атеїстами для мене важливо визнати свої
сумніви та наповнитися співпереживанням до їхніх по-
чуттів та аргументів. Тоді стає очевидним, що розмови
про теїзм та атеїзм не можуть бути суто об’єктивними.

32

Кожен має власні суб’єктивні припущення, на які опира-
ється в цьому питанні. І кожен має щодо Бога власний до-
свід або ж його відсутність. Тому важливо добре вслуха-
тися у те, що хоче сказати інший, і прислýхатися до того,
як це відлунює у моїй душі. Розмова з атеїстами має бути
такою, як описано в Першому посланні апостола Петра до
ранніх християн: «Завжди готові дати відповідь кожному,
хто у вас вимагає справоздання про вашу надію, однак, зі
скромністю й острахом, маючи добру совість» (1 Пт. 3, 15).
Тут використано грецьке слово praytes, яке означає «до-
брота, м’якість, лагідність», отож агресивні розмови з ате-
їстами не мають жодного сенсу. Навіть якщо вони викла-
дають свої аргументи агресивно, я не маю відплачувати
їм тією самою монетою. Навпаки, я повинен відповісти
з  великою добротою і  лагідністю. Під добротою я розу-
мію те, що вірю в добро в іншій людині, переконаний, що
вона висловлює власні аргументи з добрими намірами та
порушує питання, яке може стосуватися й моєї віри. Ла-
гідність, навпаки, походить від «збирання». Я відповідаю
лагідно тоді, коли всі слова, які сказав мені інший, зби-
раю в собі. Бо це і мої слова та мої сумніви й аргументи.
У такому разі я не відповідатиму агресивно й зі звинува-
ченнями. Окрім того, я маю відповісти з повною повагою.
Грецькою тут використано слово, що означає «зі стра-
хом». Про Бога неможливо говорити суто теоретично,
тут потрібна небайдужість. Слово phobou передбачає по-
чуватися небайдужим, стурбованим питанням про Бога.
Я розумію, що Бог – це той, хто за висловом євангельсько-
го богослова Пауля Тілліха «безумовно, мене стосуєть-
ся». Тому не можу говорити про Бога із внутрішньою дис-
танцією, а лише з почуттям зворушення, схвильованости
і причетности.

33

Обійняти атеїзм

Томаш Галік

Перейти
крізь сумніви

У період моїх шкільних років атеїзм у Чехословаччи-
ні був чимось на кшталт державної релігії. У шістнадцять
років природно сумніватися у всьому, що нав’язують ззов-
ні. Та якщо молодість припала на 60-ті рр. ХХ ст., коли
багато авторитетів похитнулися, то сумніви та пошуки
в  той час були інтенсивнішими, ніж зазвичай. Відповід-
но і я в цьому віці почав сумніватися в нав’язаних режи-
мом ідеологічних догмах. Наприкінці довгого й заплута-
ного шляху моїх сумнівів я врешті дійшов до християн-
ської віри.

Мушу визнати, що класичні докази з Катехизму щодо
існування Бога здавалися мені не надто переконливими,
тож і не дуже допомогли мені в моїх пошуках. Одного дня
мені спало на думку, що існування атеїзму й атеїстів може
привести деяких людей до роздумів про Бога і врешті до
порогу віри. Якщо ми на мить допустимо гіпотезу, що Бог

34

існує й що Він усе створив, навіть атеїстів, то мусимо ви-
знати Його щедрість та особливе почуття гумору, і це ви-
кликає моє захоплення та спонукає вірити в Нього. Якщо
Бог створив людей і подарував їм свободу, і ця свобода на-
стільки важлива для Нього, що Він передбачив у їхній сві-
домости опцію відкинути Бога, тоді я високо ціную тако-
го Творця. Якщо так Бог виразив свою довіру до людини,
то, безумовно, Він заслуговує такої ж довіри з мого боку.

Якщо у світі можливе існування атеїзму й атеїстів, то
мусить бути й альтернатива, власне сама віра, інакше ате-
їстичне заперечення Бога не матиме жодного сенсу. Світ
настільки різнобарвний, складний і  амбівалентний, що
допускає безліч інтерпретацій, зрештою перспектив як
віри, так і атеїзму. Людина має змогу обирати й це – дуже
добре. Якби мені довелося жити в однозначному та про-
стому світі, то, без сумніву, я знудився б у ньому й шукав
би способу повернути свій «вхідний квиток» до такого
світу.

Моє тодішнє відчуття життя, вдячність за цей різно-
манітний світ і  радість від дару життя інтуїтивно схиля-
ли мене більше до світу віри, про який у мене були дуже
розмиті уявлення, ніж до атеїзму, який я знав дуже добре.
Я почав дедалі більше довіряти змістовності світу, неви-
черпній, таємничій глибині дійсности, ніж простим і ба-
нальним формулам ідеології «наукового атеїзму», який
на­в’язував політичний режим, той режим, який утискав
не лише свободу релігії, а й  боровся зі свободою розви-
тку наукової думки, мистецької творчости й культурного
життя.

Для мене, як і для багатьох із мого покоління, несмі-
ливий стук у двері «забороненого міста» релігії розпочав-
ся із зацікавлення буддизмом та іншими далекосхідними
практиками. Як розповідає одна чудова хасидська історія,

35

для того, щоби знайти скарб під порогом дверей власного
дому, спершу потрібно вибратися в далеку дорогу. Багать-
ма роками пізніше, коли я сам приймав до Церкви людей,
які, перш ніж навернутися у  християнство, певний час,
практикували дзен або йогу, то геть не хотів, щоби цей час
пошуку вони сприймали як витрачений марно. Я заува-
жив, що люди, які серйозно практикували йогу та меди-
тацію, через що мали дисциплінований і впорядкований
спосіб життя, виявлялися більше готовими до духовного
життя у християнстві, ніж ті, хто до часу своєї християні-
зації перебували в  суто матеріалістично налаштованому
оточенні.

Сила тяжіння

Після певного періоду зачарування буддизмом, у  ве-
ликій бібліотеці мого батька я відкрив для себе видання
Ґілберта Кіта Честертона, зокрема «Ортодоксію». Його
книжки допомогли мені зрозуміти, що щасливим кінцем
захопливої мандрівки в далекі краї може стати несподіва-
не відкриття власного дому. Честертон та інші англійські
автори, як-от Ґрем Ґрін, Дороті Л. Сейєрс і К. С. Льюїс, до
яких згодом приєдналися кардинал Ньюмен і поет Дже-
ральд Гопкінс, дали мені змогу відкрити християнство
як релігію парадоксу й  собор католицької догматики як
скарбницю, в якій завжди є що знайти. Догма перестала
бути привидом, із часом я вже не сприймав її як символ за-
костенілости й перешкоду для вільного мислення, а осяг-
нув її як результат драматичного розвитку. Відтоді екс-
курсії до історії догматики та розвитку християнства стали
для мене захопливими інтелектуальними пригодами. Ре-
троспективно я розумію, що зустріч саме з  англійським

36