Poslania xrystyianam

«Так говорить Всевишній, Величний, вічно Живий, Святий на Ім’я:
“Я живу на Високому і святому місці, а також зі смиренними
і скрушними духом, щоб оживляти дух смиренних
і давати життя упокореним серцем! ”»

Ісаї 57:15

ЗМІСТ

Подяка  9

Рішення піти  11
Священність  29

Замовлення  42
Банда  63
Слуги  76

Добрі пастирі  91
Розп’яття  112

Звільнення  131
Знову церква  146
Післямова: як любити гордих людей  172

Нотатки  187

РІШЕННЯ ПІТИ

Хочу почати з думки, яка вже пролунала у моїй попередній книзі. Уя-
віть, що ви опинилися на безлюдному острові. У вас є лише Біб­лія.
Ви не маєте християнського досвіду, і все, що дізнаєтеся про Церк-
ву, випливає виключно з вашого читання Слова Божого. Якою вона
постає у вашій уяві? Серйозно. Заплющте очі на дві хвилини та спро-
буйте уявити «Церкву», про яку йдеться на сторінках Біблії.
А тепер подумайте про своє теперішнє церковне життя. Чи воно бо-
дай приблизно схоже на те, що ви уявили?
Як ми можемо жити з такими відмінностями?

11

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Минуло вже вісім років відтоді, як я залишив церкву Cornerstone
у Сімі-Веллі*, але люди продовжують ставити мені одне й те саме
питання: «Чому?»

Чому ти покинув церкву, яка робила такі великі справи? Чому ти за-
лишив людей, яких настільки сильно любив?

Чому ти виїхав із країни, коли твій вплив ставав усе більшим і біль-
шим? Твої переконання змінилися? Ти все ще любиш Церкву?

Ти побудував мегацеркву**, заснував коледж, написав бестселери,
твої проповіді переглядали мільйони християн і раптом… ти віді­
йшов від усього цього та перевіз сім’ю в Азію. Це просто не вклада-
ється в голові!

Я хочу поділитися тим, чого Бог мене навчив, і розповісти, як Він
вів мене у минулому. Відповісти на всі питання і пояснити, для чо-
го я пишу цю книгу.

Спершу дозвольте сказати, що роки, проведені в церкві Cornerstone,
були неймовірними. Я буквально посміхаюся, коли пишу ці слова.
Понад шістнадцять років я був пастором, тому мене переповнюють
як кумедні, так і серйозні спогади. Виринає так багато облич, близь-
ких і дружніх стосунків. Я досі пам’ятаю духовні переживання і за-
хоплення від тих великих речей, які чинив Господь. Вірю, що про-
веду вічність із багатьма людьми, котрі полюбили Ісуса саме у нашій
церковній сім’ї. Ніщо і ніколи не зможе забрати у мене ці спогади.

* Сімі-Веллі — місто в штаті Каліфорнія, США. Населення — понад
125 000 осіб. (Тут і далі примітки перекладача.)

** Мегацерква — загальноприйнята в англомовних країнах назва церков
чисельністю понад 2000 членів, які збираються в одному приміщенні.

12

РІШЕННЯ ПІТИ

ЧОМУ Я ПІШОВ ЗІ СВОЄЇ МЕГАЦЕРКВИ?

У 1994 році, коли мені було двадцять шість, я вирішив заснувати
церкву. Це було спонтанне рішення. Я одружився менше місяця то-
му. В нашій із Лізою церкві тоді були складні часи. Між головним
пастором і лідерами тривали непорозуміння. Врешті-решт пастора
усунули. Члени церкви розділилися на два табори і постійно кон-
фліктували. Усі були збентежені через цей розкол. На недільних бо-
гослужіннях не було атмосфери любові. Я вважав, що все це непри-
ємне Богові. Саме тоді я запропонував дружині шалену ідею: «А що,
як ми створимо церкву в нас удома?»

Навіть якби у нашій вітальні збиралося лише десять людей, це одна-
ково було би кращим за те, що відбувається зараз у церкві. Ліза по-
годилася — і так була заснована Cornerstone Church у місті Сімі-Веллі.

Я хотів створити щось особливе. Це був мій шанс збудувати саме
таку церкву, частиною якої я завжди хотів бути. Від самого початку
у мене було три важливих цілі. По-перше, я прагнув, щоб ми всі іс-
тинно прославляли Бога співом. Щоб ми по-справжньому співали.
Я не говорю про буденний спів чи спів із почуття обов’язку. Чи були
ви колись поміж людей, які справді співали безпосередньо для Бо-
га? Співали з благоговінням* і щирими емоціями? Співали так, ніби
Бог тут і зараз чує їхні голоси? Це особливий досвід, і я хотів, щоби
це було однією з основ нашої нової церкви.

По-друге, я прагнув, щоб усі ми дійсно чули Слово Боже. Ми не
хотіли бути тими людьми, які збираються разом, аби слухати якісь
нісенітниці про власні досягнення, ігноруючи половину Біблії та
вибираючи з неї тільки те, що подобається. Я бажав глибоко занурю-
ватися у Писання — навіть у ті тексти, які суперечили нашій логіці та

* Благоговіння — почуття найглибшої та найщирішої пошани і любові
до Бога.

13

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

бажанням. Мені хотілося, щоб усвідомлення Божої істини змінюва-
ло наші життя. Я прагнув, щоб ми серйозно ставилися до виконання
Його волі. Тому почав проповідувати всю Біблію — щотижня, вірш
за віршем. Усі ми були налаштовані почути абсолютно все, що нам
говорило Слово Боже, але найважливіше — ми були готові щодня
змінювати наші життя.

І нарешті я хотів, щоб усі ми жили святим життям. Досі я бачив ба-
гато християн, які заповнювали церковні лави, та насправді не бу-
ли зацікавлені чинити так, як навчала Біблія. Я не міг закривати очі
на цю болючу реальність сучасного християнства. Люди приходили
тиждень за тижнем і слухали істини з Книги, яка вимагає від них
бути «виконавцями Слова, а не лише слухачами» (Як. 1:22). Та все
виглядало так, ніби перша частина настанови Якова їх не дуже ціка-
вила. Не те, щоб я був ідеальним чи очікував, аби інші були такими,
та мріяв, щоб наша церква об’єднувала людей, які спонукають одне
одного до дії. Нелогічно навчати Писання, не очікуючи ніяких змін.
Тому від самого початку ми закликали одне одного діяти, змінюва-
тися й жити іншим життям.

І це було те, до чого ми прагнули. Якби ми змогли жити цими трьо-
ма основами, я був би щасливий.

Якби ж ви побачили, як Бог працював у ті дні, коли все починалося!
Як усе розвивалося! Ніщо не було досконалим, але було стільки ба-
жання та енергії! Люди бачили у наших богослужіннях любов до Бога,
тому наша спільнота постійно зростала. Ми орендували їдальню міс-
цевої школи, а з часом переїхали у переобладнаний колишній магазин
алкогольних напоїв. Після того, як ми виросли і з того приміщення,
то нарешті придбали власну будівлю. Невдовзі навіть їй довелося за-
знати значного розширення. Бог торкався сердець — кількість людей,
які збиралися, щоби співати та слухати Слово Боже, продовжувала
зростати — і нам доводилося проводити додаткові богослужіння. Ми
мали два служіння в суботу ввечері та три ранкових у неділю, а зго-
дом усвідомили, що потрібно організовувати дочірні церкви в сусідніх

14

РІШЕННЯ ПІТИ

містах. Це було неймовірно. Щодня наші Youtube трансляції перегля-
дали тисячі християн з усього світу! Прославляючи Бога співом, ми
відкривали Йому свої душі, а Він торкався сердець багатьох людей.

На наших служіннях було так багато життя! Люди раділи, коли я роз-
повідав, як їхні гроші допомагають нужденним у країнах третьо-
го світу. Чимало подружніх пар почали всиновлювати дітей через
систему патронатного виховання*. Наша відвідуваність і фінансова
допомога з роками постійно зростали. Хрещення людей відбували-
ся щонеділі. Змінювалися життя і долі. Не було іншої такої церкви,
частиною якої я хотів би бути. Та з часом я не міг позбутися відчут-
тя, що бракувало ще чогось. Проблема була не у членах церкви або
служителях, яких Бог привів мені на допомогу. Ми трималися тих
основ, які визначали ДНК церкви. Але щось було не так.

Згодом дехто з пасторів почав ставити питання, які змушували заду-
матися: може, наше уявлення про успіх церкви хибне? Чи насправді
Церква має бути такою? Чи саме такий задум мав Бог, коли на почат-
ку створював Свою Церкву? Ми відверто запитували себе, чи наше
розуміння церкви відповідає Божому визначенню. Лідери Cornerstone
разом зі мною досліджували Писання, ми старалися відійти від ша-
блонного мислення і пізнати, чого насправді хотів Ісус від Церкви.
Ці Божі люди підбадьорювали та спонукали мене бути чесним пе-
редусім перед собою, незалежно від того, якою неприємною може
виявитися правда. Для мене було великою радістю та привілеєм слу-
жити поряд із настільки посвяченими християнами.

Найбільше питань у нас виникало щодо рівня любові у нашій цер-
ковній громаді. Зрозумійте мене правильно — Cornerstone була доволі
люблячою спільнотою, та, порівняно з першою церквою у Новому

* Патронатне виховання — це тимчасовий догляд, виховання та соціально-­
психологічна реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на
період подолання дитиною, її батьками чи іншими законними пред-
ставниками складних життєвих обставин.

15

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

Завіті, вона повністю провалила це завдання. Ісус сказав, що світ ді-
знається про нас через нашу любов одне до одного (Ів. 13:35). Як лі-
дери, ми зробили болючий висновок, що невіруючі люди, які прихо-
дили на наші служіння, не помічали нічого надзвичайного… в нашій
любові одне до одного.

Ще одна проблема, яку ми зауважили, — все стало надто залежати
від однієї людини. Навіть коли ми говорили про будівництво ново-
го приміщення та пов’язані з цим витрати, лідери церкви хвилюва-
лися, що буде з відвідуваністю, якщо я більше не буду пастором. Чи
залишиться Cornerstone, як й інші церкви, з величезним напівпо-
рожнім приміщенням? Знову ж таки, це велика проблема! Не лише
через марнування грошей, а й через те, що церква не повинна бути
настільки залежною від однієї людини. Ми хотіли, щоби християни
приходили в Cornerstone для того, щоб відчути всемогутнього Бога та
дію Святого Духа, а не послухати Френсіса Чена.

Моє лідерство було настільки визначальним у церкві, що я почав
помічати, як це стримує потенційних нових лідерів. Коли я почав
заохочувати деяких своїх співслужителів очолювати нові служіння,
то побачив, як сильно вони зростали, отримавши можливість бути
пасторами.

Біблія говорить нам, що кожен член тіла має певний дар, необхід-
ний для функціонування Церкви. Коли я проаналізував те, що від-
бувалося у Cornerstone, то зауважив, що лише я і кілька інших людей
використовували свої дари, тоді як тисячі інших лише приходили
у церкву, сиділи півтори години, а потім поверталися додому. Те,
як ми впорядкували нашу церкву, організували її життя та служін-
ня, стримувало зростання людей. І саме тому все тіло було слабшим.

Усвідомлення й обговорення біблійних повелінь, якими ми нехтува-
ли, наповнювало наші серця каяттям і покорою. Ми вирішили, що
хочемо змінити життя церкви. Тоді я не розумів, наскільки складно
це буде зробити. Мене засмучувало, як усе відбувалося, та я не мав

16

РІШЕННЯ ПІТИ

чіткого уявлення про те, якими саме християнами нам потрібно
стати. Я був упевнений, що зміни потрібні, та не знав, як їх утілити
в життя. Зараз усвідомлюю, що деякі мої проповіді тоді звучали, як
демагогія злого старого чоловіка, а не мудрого та люблячого пасти-
ря, котрий веде своїх овець на зелені пасовиська.

Ми багато чого спробували. Спочатку скоротили кількість моїх про-
повідей, аби дозволити іншим пасторам проявити себе, та збагну-
ли, що їм важко вести за собою інших, залишаючись у моїй тіні. Ми
намагалися заохотити людей засновувати менші церкви у своїх до-
мівках, але вони звикли до зручностей великої церкви і проповіді на
недільному богослужінні. З часом опускали руки навіть сповнені ен-
тузіазмом християни. Був період, коли я залишив головне зібрання
у Сімі-Веллі та допоміг організувати кілька домашніх церков у різних
районах Лос-Анджелеса. Все почало налагоджуватися, та потім ме-
ні потрібно було знову повернутися у Cornerstone — і на цьому пози-
тивні зміни припинилися. Це був складний час. Озираючись назад,
я висловлюю вдячність церкві за те, що витримала усі випробуван-
ня і помилки. Та деякі люди втомилися від постійних змін і почали
залишати наші зібрання...

ЗМІНА ПРАВИЛ

Один молодий чоловік дуже влучно описав зміни у нашій церкві. Він
сказав, що було таке відчуття, ніби для нього раптово змінили пра-
вила життя. Чоловік пояснив, що роками в церкві його вчили, що
спасіння — це безкоштовний дар, а Євангеліє означало, що він мо-
же мати особисті стосунки з Ісусом. Це було так, нібито хтось пода-
рував йому пару неймовірних ковзанів. У захваті від цього дару, він
пішов на ковзанку та навчився там робити різноманітні трюки. Він
роками насолоджувався подарованими ковзанами й тими можли-
востями, які вони йому відкрили. А тепер йому раптом сказали, що
насправді ковзани він отримав лише через те, що мав бути частиною

17

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

хокейної команди і працювати разом з усіма, щоби виграти чемпі-
онат! Чоловік тепер не міг кататися просто сам для себе. А це вели-
чезна різниця! І хоча він погоджувався з цим біблійно, та йому був
потрібен час, аби змінити своє мислення і спосіб життя.

Коли я озираюся назад, то розумію, що не дуже добре вів церкву за
собою. Я хотів перемін, але не мав досконалого плану, мені бракува-
ло терпіння, коли спонукав віруючих змінити церковні стереотипи
в їхньому житті. Цим я засмутив багатьох людей, яких щиро любив.
Коли згодом я залишив Cornerstone, то щиро вірив, що мій час минув
і без мене церква може стати кращою.

Було чимало й інших факторів. Коли люди запитують, чому я пі-
шов, насправді складно вказати на щось одне. Я почав втрачати спо-
кій і скромність, коли зростала моя популярність спікера й автора.

Соціальні мережі вже починали збільшувати свій вплив, тому все
частіше мене хвалили чи проклинали зовсім незнайомі люди. Я не
знав, як упоратися з такою кількістю критики й похвали. Я хотів
утекти від цього всього. Мені було складно змиритися з появою но-
вих і нових церков у нашому місті, особливо коли усвідомлював, що
в цей час на землі безліч місць, де немає сильного християнського
свідчення. Я зрозумів, що мені не потрібно багато віри, аби продо-
вжувати робити те, що робив досі. Та я волів її не просто мати, а нею
жити. Мені було не зовсім зрозуміло, як вести Cornerstone у майбутнє.
Сказати, що це був надзвичайно бентежний час, — нічого не сказати.

Безумовно, залишити церкву було непростим кроком у моєму житті.
Вагаючись у правильності цього рішення, я поїхав проповідувати на
одну християнську конференцію. Ліза мене супроводжувала, і доро-
гою ми мали розмову, що шокувала мене. Річ у тім, що досі мої роз-
думи щодо доцільності перебування у Сімі-Веллі завжди були лише
внутрішніми монологами. Ми з дружиною ніколи не обговорювали
можливості все покинути. Церква Cornerstone була нашою дитиною,
а Сімі-Веллі — нашим домом. Коли нарешті я наважився запитати

18

РІШЕННЯ ПІТИ

у неї про плани на майбутнє, Ліза мене здивувала. Дружина сказала,
що відчуває, ніби ми зробили все можливе у Сімі-Веллі і прийшов
час рухатися далі. Вона навіть запропонувала переїхати в іншу краї-
ну — це було саме те, про що я довгий час роздумував. Вона просто
озвучила мої думки!

Через п’ятнадцять хвилин мені зателефонував друг Джефф, який був
членом Cornerstone. Він відчув, що Бог хоче мені через нього сказа-
ти щось особливе: «Просто йди. Не хвилюйся про церкву. Тут є ко-
му з любов’ю подбати про неї». Це було так несподівано, у це важко
було повірити! Він не міг знати про мою розмову з Лізою. Ніхто не
знав, що відбувається в моїй голові.

Після цього все почало ставати на свої місця, і я відчував усе більший
спокій щодо мого рішення залишити церкву. Все дійшло до того, що
ми з Лізою почувалися так, ніби проявимо непокору, якщо не пере-
їдемо. Врешті-решт ми продали свій будинок у Сімі-Веллі та повезли
нашу сім’ю, що складалася з шести людей, спочатку в Індію, потім
у Таїланд, а згодом у Китай. Це була дивовижна пригода, яка згурту-
вала нашу родину, допомогла нам стати ближчими одне до одного та
зосередитися на Божій місії. Перебуваючи в іншій культурі, я бачив
вражаючу посвяту та сміливість пасторів у Індії, які відмовилися від
усього і ризикували життям заради Господа. Ми були свідками ас-
кетичного життя в сільських місцевостях Таїланду та щирої радості
чоловіків і жінок, які день у день вірно служили удовам та сиротам.
Я бачив, як Євангеліє, немов полум’я, поширюється у Китаї, спо-
стерігав, як люди терпіли та навіть раділи переслідуванням за віру.

Ми молилися усією сім’єю, просячи Бога підказати: яке місце Він
хоче обрати за нашу домівку? Ми майже залишилися у Гонконзі.
Навіть почали шукали житло і школу для дітей. І ось одного дня
я справді відчув, як Господь говорить зі мною…

Будь ласка, зрозумійте мене правильно, я не говорю це легковажно.
Я надзвичайно консервативний у цих питаннях. Я довіряю лише

19

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

тому, що записане у Біблії. Хоча моє богослів’я допускає можли-
вість щось почути безпосередньо від Бога, я не впевнений, що до
того дня мав такий досвід. Знову ж таки, не переконую вас, що тоді
пролунали слова саме від Господа, та підкорившись їм, я відчув мир
і спокій. Впевнений, якби я знехтував наказом, мене би заполонили
протилежні відчуття. Тому я справді вірю, що це Господь промовив
до мене, це Він сказав повернутися у Сполучені Штати й засновувати
там церкви. Перебуваючи за кордоном, я побачив, наскільки іншою
може бути церква і який сильний вплив може мати у житті людей.
Бог хотів, щоби я повернувся з цим досвідом і втілив його в життя.
Водночас мені стало страшно лише від однієї думки, що Бог загово-
рив до мене. Здавалося, що Він просить зробити щось таке, для чого
мені бракувало інтелектуальних та лідерських здібностей.

Коли я сказав Лізі та дітям, що відчуваю, як Бог закликає нас повер-
нувся у Штати, усі засмутилися. Хоча життя в чужій країні було не-
легким, але воно нас суттєво змінило. Наші сімейні стосунки стали
ближчими, ми були більше залежні від Бога та сильніше зосереджені
на вічних цінностях. Коли ми залишали Сполучені Штати, у нас бу-
ло відчуття страху, та перед поверненням воно стало ще сильнішим.
Ми так не хотіли втрачати нашої близькості з Богом!

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Я омину деякі деталі нашого повернення і почну з того, що ми опи-
нилися у Сан-Франциско. Основною підставою для цього була од-
нокімнатна квартира мого брата, де ми могли зупинитися. Я не мав
якогось особливого плану, та мене переповнювало бажання жити
настільки біблійно, наскільки це можливо. У своїх молитвах я роз-
повідав Господу, що хочу жити, як Христос, прагну слідувати за Ним
не словами, а своїм життям. Я просив про силу та любов до людей,
про можливість ходити містом і ділитися Євангелієм, допомагати
нужденним і навчати тих, кого Він мені довірить.

20

РІШЕННЯ ПІТИ

Протягом першого року в мене з’явилися друзі, і ми почали слу-
жіння. Допомагали бідним в одному з районів Сан-Франциско. Ми
годували безпритульних і ходили від дверей до дверей, щоби моли-
тися за малозабезпечених людей. Іноді це було страшно, та мені по-
добалося, що я жив вірою і покладався на Божу силу, а не на свою.
Я опинявся в багатьох неприємних ситуаціях, але завжди відчував,
що це — правильна дорога і нам потрібно продовжувати нею іти. Ми
бачили, як Бог відповідає на молитви в різні незбагненні способи,
були свідками того, як це змінювало життя людей, але також спосте-
рігали, наскільки глухими до Божої дії можуть бути людські серця.

Я пам’ятаю, як запитував своїх дітей про їхні почуття після одні-
єї з наших перших євангелізацій у районі. Рейчел, моя найстарша
донька, висловилася так: «Таке відчуття, що ми вискочили з Бі-
блії». Я точно знав, що вона мала на увазі. Ми переживали в Сан-
Франциско щось подібне до того, про що читаємо у Новому Завіті!
Ми почувалися живими, йдучи дорогою, котра вимагала віри, і все
це відбувалося у нашому районі.

Щоденні євангелізації проходили добре, і нам подобалося жити вірою,
але в той час ми ще не заснували церкви. Я бачив слабкі сторони на-
шого служіння, оскільки воно не було підкріплене сильною спільно-
тою і веденням пастора. Я усвідомлював, що це було моїм покликан-
ням, тож ми зібрали друзів у нашому домі та заснували церкву. Через
двадцять років після створення у вітальні церкви Cornerstone, ми знову
опинилися на тому ж місці. Моя чудова дружина та близькі друзі, си-
дячи поряд у кімнаті, просили Бога збудувати через нас Його Церкву.

Вже минуло п’ять років відтоді, як ми дали життя We Are Church, і за
цей час усе дуже змінилося. Ми з Лізою зростали у нашому розумінні
Писання та Божого задуму для Церкви. Господь милостиво показу-
вав мені важливі плоди мого досвіду в Cornerstone й основні помил-
ки, яких я припустився колись, будучи лідером церкви. Сподіваюся,
що, переосмисливши пройдений шлях, я зможу допомогти іншим
уникнути деяких пасток, у які колись потрапив сам.

21

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

Я пишу цю книгу під час одного з найщасливіших та найбільш мир-
них періодів свого життя. І не тому, що воно легке. Ні, моє життя зо-
всім не таке. Мир прийшов від такого глибокого пізнання Бога, якого
я раніше ніколи не переживав у своєму житті. Хоча знаю, що любив
Ісуса протягом багатьох років, але зараз мене переповнюють до Нього
зовсім інші почуття. Я захоплений тим, щоби пізнавати та відчувати
Його все більше і більше. Найдивніше в цьому те, що моя близькість
з Богом стала безпосередньо пов’язаною з моїм зв’язком із церквою.
Це справді незвично, адже я завжди відчував глибинну єдність з Гос-
подом, коли віддалявся від людей і перебував на самоті у молитовній
кімнаті. Вперше у житті я насправді відчуваю себе ближчим до Бога,
молячись поруч зі своєю церковною сім’єю! Я наче відчуваю Його
безпосередню присутність серед нас. Мені хочеться якнайдовше за-
лишатися разом з усіма, бо так я максимально наближаюся до Ісуса.
Кілька днів тому година нашого навчання спонтанно перетворилася
на тринадцять годин молитви! Ми настільки сильно відчували й на-
солоджувалися близькістю з Богом, що ніхто навіть і не думав іти!

Можливо, одного дня Господь ще кудись покличе мене, та зараз
я егоїстично сподіваюся, що Він цього не зробить. Не хочу бути від-
окремленим від цієї сім’ї. Я люблю їх, тому що вони наблизили мене
до Ісуса. Я ніколи не почувався більш захищеним.

РЕАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

Мені часто буває сумно, коли розмовляю з християнами, бо не ба-
чу у них таких почуттів до церкви, як у мене. Натомість чую, як люди
постійно скаржаться і критикують її. Часто доводиться спілкуватися
з тими, хто через своє невдоволення взагалі залишив церкву. І це сер-
йозна проблема! Сподіваюся, що вас це теж турбує і ваше серце досі від-
гукується на біль Тіла Христового. Так, у Церкви є реальні проблеми,
та попри все Ісус ставиться до неї як до Свого Тіла, Своєї Нареченої!
Ми маємо любити й оберігати Церкву, а не скаржитися та залишати її.

22

РІШЕННЯ ПІТИ

Це правда, що деякі з тих, хто покинули Церкву, непокірні та за-
розумілі люди, але я вірю, що є й інші, які просто заплутались. Во-
ни люблять Ісуса, але їм складно знайти зв’язок між тим, що вони
читають у Святому Письмі, й тим, що спостерігають у Церкві. Я не
виправдовую їхні дії, але нам не потрібно забувати Божу настанову
разом збиратися і заохочувати одне одного до дій та іншого життя
(Євр. 10:24-25). Я говорю лише про те, що деякі проблеми мають бі-
блійне обґрунтування і нам не потрібно закривати на це очі. Навіть
через цю книгу я сподіваюся заохотити таких «мандрівників» повер-
нутися. Боже Слово говорить мені, що ви — незамінні, і Тіло Хрис-
тове не може без вас нормально функціонувати.

Це, безумовно, найскладніша написана мною книга, бо, висловлюю-
чи свої думки, я намагаюсь не забувати про цитату із 1 Солунян 5:14.
Тут Бог говорить, що нам потрібно скеровувати порушників порядку
і підбадьорювати знесилених людей. Це можливо виконати лише то-
ді, коли ви досить добре знаєте, хто є хто і що саме потрібно кожному
з нас. Книга, розрахована на широку аудиторію християн, має сут-
тєву проблему: дехто з вас потребує обіймів, але, прочитавши певні
мої думки, відчує, ніби йому дали ляпаса. А комусь із вас потрібно
дати стусана і докорити, але, зосередившись на певних сторінках ці-
єї книги, ви будете почуватися підбадьореними! Я молюся за людей,
які люблять Ісуса, та заплуталися, і прошу Бога, щоби ця книга дала
їм надію. Якщо ж хтось свідомо чи несвідомо завдає шкоди Церкві,
то молюся, щоби Бог допоміг їм побачити істину й покаятися. Не-
щодавно упіймав себе на думці, що Ісус написав сім різних послань
до семи церков у другому і третьому розділах Книги Об’явлення. Я ж
намагаюся написати тільки одну книгу для тисяч різних церков! І всі
ми чудово розуміємо, що Ісус… пише краще за мене.

Завершивши роботу над рукописом, я побачив, що він сприймається
не як традиційна книга, а швидше як збірка пов’язаних між собою,
але окремих послань. Кожний розділ присвячений іншій проблемі,
яку, можливо, потрібно чи не потрібно вирішити християнам. Я мо-
лився, щоби Святий Дух допоміг вам розпізнати, до яких послань

23

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

ви та ваша церква повинні дослухатися. Ця книга не про маловідо-
мі деталі, які я знайшов у Книзі Левит, а швидше про найочевидні-
ші накази та настанови, що повторюються на сторінках усієї Біблії.
У пошуках правди я намагався звертати увагу на історії, коли Бога
найбільше турбувало те, що роблять Його люди. Багато хто хоче змі-
нити Церкву, але часто це обґрунтоване особистими вподобаннями,
а не біблійними переконаннями. Я намагаюся вказати лише на най-
більш очевидні християнські істини про Божу волю щодо Його На-
реченої. Істини, яких ніхто з нас не повинен ігнорувати.

Трапляються випадки, коли Бог невдоволений тим, як ми Йому
поклоняємося. Також існують церкви, яких Він хоче позбутися.
Проте дуже часто ми віримо, що будь-яке наше поклоніння миле
Богу. Та Біблія говорить інакше (Ам. 5:21-24; Іс. 58:1-5; Мал. 1:6-14;
1 Кор. 11:17-30; Об. 2:5; 3:15-16).

Від перших днів існування світу ми спостерігаємо такі поклоніння,
які були приємні Господу, і ті, які Він відкидав. Я вірю, що ця історія
продовжується. Усвідомлюючи стан сучасної християнської Церкви,
не можу стримати думки, що Бог часто невдоволений тим, що від-
бувається у багатьох церквах.

Це не легковажні слова. Ці думки ґрунтуються не на власних відчут-
тях чи досвіді, а на основі прочитаного у Святому Письмі. Сподіва-
юся, що зараз поряд із вами Біблія і ви маєте змогу перевіряти, чи не
перекручую я Писання. Я написав цю книгу не для критиканства чи
марних дискусій. Я хочу вірити, що ми в одній команді та прагнемо
мати таку Церкву, яка найбільше приємна Господу.

ГОВОРІТЬ ПРАВДУ З ЛЮБОВ’Ю

У наш час християни полюбляють посперечатися і за кожної на-
годи довести свою правоту. Часом у дискусії хтось вичікує, немов

24

РІШЕННЯ ПІТИ

у засідці, чекаючи помилки опонента, щоби накинутися та «розбити»
його своїми аргументами. Проте Господь закликає нас зберігати єд-
ність попри можливу розбіжність у поглядах (Еф. 4:3). Я намагаюся
писати у дусі єдності. Хоч дещо з того, що ви зараз читаєте, може ви-
даватися осудливим, але я справді прагну говорити в дусі єдності та
любові. Найгірше, що може статися, — це коли розгнівані люди ви-
рвуть із контексту певні слова з цієї книги та виступлять з критикою
свого церковного керівництва. Не робіть цього! Сьогодні у Церкві
вже й так достатньо розколу, зарозумілості та егоцентричності. На-
томість я щиро вірю, що ми можемо виявляти доброту та любов до
ближнього, не відмовляючись від власних переконань.

Християни мусять усвідомлювати і пам’ятати, що зараз дуже важ-
кий час для лідерів церкви. Я обіймав керівні посади понад трид-
цять років, і можу підтвердити: ніколи ще не було такого складного
періоду, як тепер.

Соціальні мережі кожному дають можливість говорити на повен голос.
Тому всі поспішають озвучити свої думки. При цьому критиків багато,
а істинних послідовників — ні. Гострим думкам аплодують, а поко-
рі — ні. Я не кажу, що не потрібно впроваджувати зміни серед лідерів
церкви, а просто закликаю до більшої любові. Уявіть, як важко бути
тренером команди, в якій гравці відмовляються дотримуватися правил
і дослухатися наказів, бо у них із кожного приводу є власна, як їм зда-
ється, краща думка! Ласкаво просимо до Церкви 21 сторіччя. Бажаю-
чи догодити Богу, нам потрібно починати з покори… власної покори.

У молодого Давида ми бачимо зовсім інші погляди на існуючі в той
час порядки та звичаї. Пам’ятаєте історію, коли він відмовився вби-
вати Саула? У Першій книзі Самуїла в 24 та 26 розділах Давид уже
був помазаним законним правителем Ізраїлю, а цар Саул на той
момент залишався кривавим, владолюбним безумцем. У Давида
було дві ідеальні нагоди усунути Саула від влади та повернути обі-
цяний трон, але він відмовився досягати цілі такою ціною: «Не дай
того Господи, щоб я учинив таке з моїм володарем — помазаником

25

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

Господнім, — піднявши на нього свою руку! Адже він є Господнім
помазаником!» (24:7).

Чому це видається нам настільки дивним? Саул — жахливий прави-
тель, який постійно повставав проти Бога, але у Давида був святий
страх скривдити того, кого Господь поставив на чолі держави. У наш
час, якщо лідер робить помилку, байдуже, наскільки дрібну чи не-
значну, ми поспішаємо розкритикувати його і чекаємо на наступну.
Щиросердне прощення є рідкісним явищем і майже не стосується
служителів. Ми легковажно використовуємо образливі слова, щоби
висловлювати незгоду з лідерами. Я не стаю на бік жорстоких прави-
телів і не стверджую, що кожен лідер має Боже благословіння. Я ли-
ше прошу, щоби ми виявляли трохи покори та поваги навіть до тих,
хто цього не заслуговує. Будьмо людьми любові, світ нас потребує.

ПРОСТО ВІДЧИНІТЬ ДВЕРІ

Бог створив Церкву, щоби вона була чимось значно величнішим,
ніж те, що більшість із нас переживає на власному досвіді. Людей,
які в це вірять і прагнуть змін, дуже багато. Та найкращою новиною
є те, що Бог хоче цих змін більше, ніж ми. І Він не просто прагне
перемін, Він наказує, щоби вони відбулися! Ми можемо впевнено
рухатися уперед, знаючи, що Бог не закликає виконувати Його по-
веління, не наділивши силами для виконання Його волі.

«Кого Я люблю, того докоряю і караю. Будь же ревний
і покайся! Ось Я стою під дверима і стукаю. Якщо
хто почує Мій голос і відчинить двері, то Я ввійду до
нього і буду вечеряти з ним, і він зі Мною. Переможцеві
дозволю сісти зі Мною на Моєму престолі, — як і Я,
перемігши, сів з Моїм Отцем на Його престолі».

Об’явлення 3:19-21

26

РІШЕННЯ ПІТИ

Після серйозного докору церкві в Лаодикії за те, що вона ледь теп­
ла, Ісус просто попросив відчинити Йому двері. Перш ніж вас при-
голомшить усе те, що не так з Церквою, мусите пам’ятати: Господь
ніколи не покладе на ваші плечі тягар, який неможливо нести. Ісус
просить відчинити Йому двері, зблизитися з Ним і приєднатися до
того, що Він робить. Попри всі сумніви і тривоги ми повинні спов­
нюватися вірою, пам’ятаючи все те, що Бог зробив на Червоному
морі та у гробі. Вдихніть глибше. Покладіть усю тривогу біля Його
ніг. Розкажіть Богу власні переживання через відмінність між вашою
церквою і тією, про яку читаєте в Біблії. Поділіться з Ним своїм не-
вдоволенням, боротьбою і втомою.

ЧАС МИНАЄ

«Уважно слідкуйте, щоби поводитися не як немудрі,
але як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві. Тому не будьте
нерозумними, але пізнавайте, у чому полягає Господня
воля».

Ефесян 5:15-17

Нещодавно я став дідусем. Дивно писати це речення. Чим старшим
я стаю, тим більше усвідомлюю: наближається кінець. Немає часу
переживати про те, чого я хочу в Церкві. Немає часу хвилюватися
про те, що шукають інші в церкві. Незабаром я зустрінуся з Госпо-
дом, тож повинен зосереджуватися лише на Його бажаннях. Зазви-
чай, коли я виступаю на конференціях, там є годинник зі зворотним
відліком. Він допомагає зорієнтуватися, скільки часу залишилося
до завершення виступу. Іноді мені здається, що цей годинник по-
казує час мого життя. Я уявляю: коли таймер закінчить свій відлік,
я зустрінуся лицем до лиця з Богом. Це дає мені сміливість озвучу-
вати все те, що, на мою думку, Він від мене очікує. Якби я справді
мав померти наприкінці промови, то мало би переймався критикою
людей і їхніми думками про мене. Єдине, про що би я думав, — це

27

ПОСЛАННЯ ХРИСТИЯНАМ

те, що скоро побачу обличчя Бога і як я прагну Його схвалення мо-
го життя… моїх слів.

У мене зараз такі ж відчуття. Що би я написав, якби знав, що помру
одразу після останньої крапки у цій книзі? Якою б вона була, якби
я не хвилювався про наслідки, а лише прагнув бути вірним Богові?
Тож я намагаюся писати її саме з цими думками.