ІРИНА ФАРІОН ГАЛИНА ПОМИЛУЙКО-НЕДАШКІВСЬКА АННА БОРДОВСЬКА АНГЛІЗМИ І ПРОТИАНГЛІЗМИ: 100 ІСТОРІЙ СЛІВ У СОЦІОКОНТЕКСТІ Монографія (зі словником) Львів Видавництво «Свічадо» 2023
4
5
6
7
ПЕРЕДСЛОВО: убранство, що оголює суть Мова кольорів Червоно-крицева – така барва цієї книги, настояної на війні. Задуманої напередодні, коли в повітрі ширяв її огнистий присмак, й утіленої в найкривавіший час на споконвічно кривавих українських теренах. Плата бо за свободу завжди та сама – жертва героїв. Червоний – найархетипніший колір, панівна барва всіх традиційних культур, оскільки перша, яку скорила людина у своєму творчому леті, розклавши конденсований червлений на множину хроматичних відтінків, частина яких досі пручається пересічному окові. У багатьох мовах червоний колір лексично споріднений з поняттями «краси» та «різнобарв’я». Скільки тонів червоного розрізняєте Ви? Черлений, кривавий, амарантовий, вишневий, бордовий, рубіновий, гранатовий, кармінний, шарлаховий, полуменистий, жаркий, кумачевий... – кожен нюансує осібний вияв червоного, але всі сягають єдиного символізму цієї барви – сплетіння вогню і крови. Вогонь – найбажаніший дар для первісної людини, умова й метафора самого життя. Найдавніший наскельний живопис має єдиний яскравий акцент – червоний. Стародавні міти поетично наголошують на божественності вогню, тому Прометей, викрадаючи й даруючи його людям, неминуче приносить у жертву себе самого й довічно сплачує богам краплинами власної крови. Культура сакральних жертвопринесень – це квінтесенція єднання багряної крови й полум’яного всепального вогню; сув’язь життя і смерти, чи то пак смерти, що мусить постати новим життям. Саме звідси засадничий символізм червоного – зв’язок земного з божественним. Енергія, пристрасть та горіння, що уособлюють потяг до життя, й палко вистрілюють у містерії народження дитини, водночас тяжіють до Гераклітового вогню як образу вічного войовничого змагу, з якого постає саме буття, який заразом є потягом до смерти. Зрештою, старозавітна традиція вбачала душу в людській крові, тому строго забороняла споживати їжу з бодай найдрібнішими її слідами, а давньогрецькі діонісійські культи переакцентували той самий символізм на вино. Середньовічне християнство єднає в собі колористичне навантаження традицій Атен і Єрусалиму, й червоний колір протягом століть стає єдиною яскравою барвою. Символомпролитої Христової крови, наживо присутньої саме у вині, літургійною барвою мучеників, що добровільно віддали життя
9 за найфундаментальнішу Істину цього світу, нагадуванням про язики божественного полум’я як знак присутности Святого Духа, геральдичним кольором влади. Затемнений фіолетом, червоний перероджується в пурпуровий – рідкісний, імператорський, аристократичний. Далекий і недоступний. Надалі світське навантаження червоної фарби ніби завмирає межи тріядою: кохання, війна та влада. Втім, не менше балансує в діялектиці жаги й заборони. Червоне вабить, а водночас лякає. Принаджує нас, як метеликів, що тягнуться до смертоносного вогню. У вбранні червоне стає викликом. Маніфестованим подоланням суспільних обмежень і показом власної внутрішньої сили. Тому червлений – це парадоксальна спаяність земного й небесного, тілесного й душевного, дозволеного й забороненого, життєдайного й смертоносного. Натомість крицевий сірий, що народжений з суміші контрастних чорного й білого, – метафора сталевої зброї й холодного розуму, бо те, що пристрасно любимо, мусимо боронити з крижаною незламністю. Понад то, сірий глибшає до попелястого, бо що наше тіло, як не скороминущий попіл, який, одначе, вивищується до небесного, завдяки полуменистому горінню нашої душі. Традиційна елегійна меланхолійність попільного кольору, помножена на символізм мудрости як мистецтва розрізнення межи злом (чорним) та благом (білим), урівноважує нестримність червоної барви. Кров нашої землі тече поміж мечів, бо ми – наступники воїнів. Обкладинка та її образи Наша книга промовляє не лише барвами. Левову частину обкладинки захопила монументальна літера «А». Найочевидніше пов’язати її з уособленням англізмів, що так само безпардонно щораз більше панують на тілі української мови. Завойовують усе більше невластивого їм простору, бо ми, занурені в меншовартісність, поступаємося. Тоді червона барва самоутвердження ніби геть зникає, а сталевий крицевий тьмяніє до рабської сіризни. Проте літера «А» куди більше навантажена: це перша літера алфавіту – вікно в глибини рідної мови; це «архе» (себто начало) давньогрецької філософії, а значить метафора першопринципу самого буття; зрештою, це початок, а значить коріння й джерело. Коли дорога до мови як дому свого буття веде крізь манівці чужих мовних домівок, то, певно, українцям треба ця дистанція, аби здалека нарешті узріти неповторну красу свого. Мета цієї книги – викоріненим показати дорогу додому. Не меншу символічну вагу містить і форма початкової літери – підкреслено пірамі-
10 дальна. Піраміда – символ ієрархії, фундаментальної структури всесвіту, що так полонила пітагорійців. У християнстві трикутник – класичний образ на позначення триєдиного Бога. По всіх-усюдах це втілення горизонтального земного, що вивищується до небесної вертикалі. Але дорога до неба можлива лише, коли твердо стояти на своїй землі, бо, як писав Юліян Вассиян: «Дорога до Бога веде через Батьківщину». Літера «А» – це також шпиль. Вертикалізований собор нашої мови, що духово підіймає щораз вище. У ньому криються ще кілька образів: метафори, що повсякчас зринатимуть на сторінках цієї книги. Набуватимуть неочікуваного сусідства, надаватимуть нового акценту, але гармонійно гратимуть єдину цілісну симфонію. У на позір домінантну літеру «А» вписано перевернену струнку «У». Це антагоністичний зудар англійської і українськоїмов: вдаванагеометризованапростотаглобалістичноїанглійської супроти традиційної вишуканої осібности української. Колористичний та шрифтовий контраст без слів говорить про приреченість їх химерної суміші. Вершечок їх зіткнення – мовний герць, що його уособлено в двох центральних образах усієї книги – мечі, запаленим вогнем української військової зірниці, та бавовни, не випадково розміщенної в осерді літери «У». Меч – шляхетна українська мілітарність, вишукана сила. Не дарма Ірина Фаріон, покликаючись на відомий фрагмент з Послання апостола Павла до Ефесян (6, 17), назвала добірку мовних плакатів своїх студентів «Слово – меч духовний» (2012). У цій назві незримо присутні й Леся Українка («Слово, моя ти єдиная зброя»), і Дмитро Донцов («Хрестом і мечем»), і Тарас Шевченко («святим огненним словом»). Бавовна – грайливий нікому не підвладний образ нашої прийдешньої перемоги. Перемоги у війні, що нарешті поставила Київ проти Москви ( Ярослав Стецько). Гілка бавовни в червоногарячому оберемкові квітів – спомин, що незримо на віддалі від читацьких очей супроводжує нашу книгу. Троїста гілка бавовни на обкладинці – 300 років нашої боротьби супроти незмінного ворога. Точка зіткнення меча й бавовни – вивільнення української досі приспаної сили, потуга якої вистрілила подібно до спалаху космічної зірки. Це і є полуменисте горіння нашої крови на сталевій крижі нашої сили. Задум і структура Структура книги про мову як дорогу до власного коріння підкреслено корениста. Теоретичні розділи, що осмислюють явища англійських запозичень в українській мові, розглядають процеси англобарбаризації з но-
11 вої методологічної перспективи та пропонують авторський термінний лексикон, чергуються з практичним зануренням в історію 100 англізмів, їхню етимологію та функціювання в соціоконтексті сучасної англійської мови. Втім ця книга – не дослідження чужої мови, а насамперед утвердження краси своєї. Тому кожну з історій завершено запропонованим українським відповідником, часто піднятим із забуття, нерідко авторським. Новотвори вкотре підкреслюють призабуті мовцями креативні спроможності української мови. Ба більше, фінальним акцентом до кожної історії слова є цитата, мова бо найменшим чином – засіб комунікації, а насамперед екзистенційний сховок культури, резерв її осібної пам’яти. Думки, чия сила впливу подібна до лету куль, подано на початку кожного розділу в кольорі. Певним чином – це словник, який можна читати звідусіль, але не лише. Схематичний матеріял має наочно показати багатство парадигматичних і синтагматичних зв’язків у нашій мові, її особливу гнучкість. Ще однією родзинкою нашої праці є візуальне зображення-колаж кожного англізма. Моїм бажанням було втримати межу між асоціятивним зв’язком з обраним словом, укоріненням в його етимології та багатством можливих трактувань. З огляду на неочевидність на позір обраних образів, кожне зображення я прокоментувала. Символ триєдиної бавовни – маркер мого тексту. Однак моє тлумачення не походить на ремарки екскурсовода перед картиною в просторі музею. Це радше філософське розважання, натхненне окремим словом, запрошення до спільної мандрівки дорогами кількох мов, єдиним шляхом інтелектуальної історії нашої цивілізації. Кожне слово криє нечувані багатства значень, кожне сусідує з мереживом инших, кожне запрошує в глибини, яким, коли лиш увійти, не буде кінця. Занурюючись в історії слів, в їхнє життя на теренах мов-джерел та на тілі української мови, вдивляючись в їхнє графічне відтворення та розважаючи над множиною сенсів, до яких прямо або опосередковано вони нас схиляють, – ми, маю надію, ніколи більше не вимовлятимемо слів просто так. Бездумно не запозичуватимемо чуже. Бездумно не відкидатимемо своє. Можливо, книга покаже, що між нашим знанням і не - знанням – ціла прірва, та це не має нас відлякувати, навпаки – надихнути на мандрівку незнаним світом. Бо коріння там, де глибоко й темно. Але щоб узріти світло, треба спершу пройти повз темряву. Десь там майорить вогонь нашої перемоги. Перемоги, що настане лише тоді, коли ми насправді сповнимося сили нашого мовного кореня, що підійматиме нас до небес. Галина Помилуйко-Недашківська
12
13
14 Проблема запозиченої лексики в системі мови і функціювання чужої мови в національній державі, зокрема англізмів та англійської мови, – це синтез етнопсихологічної, суспільно-політичної і мовної проблематики. Кульмінаційні історичні процеси неминуче виявляють себе через чужі мовні засоби та чужі мови, що показово сигналізують про ідеологічний напрям розвитку суспільства та його спроможність чи неспроможність вистояти в часи глобалізму, нав’язаної мультикультурности та національновизвольної московсько-української війни. «Попри мовно-глобалізаційні тенденції, ще нікому не вдавалося впродовж усієї людської цивілізації знищити природне прагнення кожного народу розвивати свою етномовну самобутність і не лише протистояти соціополітичній експансії чужих мов, але й плекати культуру своєї мови в супротиві до барбаризації та політичного тиску». Ірина Фаріон З огляду на це, кількість досліджень, що торкаються проблематики англізмів в українській мові та инших мовах, зростає разом з неспинним процесом англобарбаризації різних мов, зокрема слов’янських чи групи романських мов. Перша хвиля помітного проникнення англізмів в українську мову припадає на кінець ХIХ – поч. ХХ ст. як період нашого активного промислово-технічного розвитку (Mуромцева, 1985). Натомість перший етап наукового вивчення англізмів в українській мові датований 80 -ми роками ХХ ст. і представлений працями Ярослава Голдованського, де він порушує питання їхньої діяхронної адаптації (етап інновацій – первісне вживання, віртуалізму – незначне поширення і неологізму – загальновизнане поширення) та історії проникнення в мову-реципієнта (Голдованський, 1983, с. 17–21; 1982). Відтак його дослідження трансформовані в злободенну лексикографічну працю «Словник англіцизмів» (Г. СА). Лексико-семантичну структуру англізмів вивчає Степан Олексієнко, слушно зауважуючи, що момент первинного вживання англізма визначає його стилістичну конотацію (Олексієнко, 1976, с. 14–17). Разом із наступною лавиною англозапозичень у ХХI ст. зростає і кількість дисертаційних праць про цей пласт лексики: Наталії Попової
15 (2002), Олександра Стишова (2003), Сергія Федорця (2005), Людмили Архипенко (2005), Ярини Битківської (2008), Ольги Лапінської (2013), Тетяни Майструк (2010), Наталії Ясинецької (2013) та инших, а також численних статей на цю тему про ступені освоєння англізмів, їхню лексико-семантичну структуру, синтагматично-парадигматичні, прагматичні зв’язки і функціювання, доцільність та перспективність входження до мовної системи та вплив позамовних чинників, а також напрацювання словників англізмів. Упродовж останніх чотирьох років (2019–2022) в европейській лінгвістиці також зростає кількість досліджень процесу запозичень з англійської мови, статусу англізмів і псевдоанглізмів, їхньої прагматики і синтагматики, адаптації до тої чи тої мовної системи. Торкнемося контексту слов’янських та романських мов, позаяк перші генетично споріднені з нашим об’єктом дослідження, другі натомість – яскравий приклад мовознавчих дискусій про місце новоанглізмів у мовній нормі на рівні не лише наукових, а й державних інституцій. Польське мовознавство, що започаткувало дослідження англійських запозичень ще в 1960–1980 рр., нині тяжіє до вивчення англізмів у царині корпусної лінгвістики. Досліджено ступінь валентности запозичень, частотність їхньої фонетичної, графічної, лексичної та морфологічної адаптації, звуження або розширення семантичного значення та виміряно кількість наявних питомих синонімів. Принагідно вивчено сильні та слабкі сторони корпусного методу дослідження запозичень (Mańczak-Wohlfeld, Witalisz, 2019). Не менш поширений тематичний підхід до вивчення новоанглізмів. До прикладу, Аліція Віталіш (Alicja Witalisz) сфокусована на ономасіологічному принципі досліження семантичного поля ЛГБТ та похідних лексем, на вивченні його соціолектної природи та можливости мовної адаптації (Witalisz, 2021). Те саме семантичне поле, але у вужчому контексті морфологічної адаптації аналітичної лексеми «coming out» у межах синтетичної польської мови аналізує Марцин Забава (Zabawa, 2021). У чеському мовознавстві наголошують на понятті псевдоанглізмів. Іванна Боздєхова та Алеш Клеґр (Bozděchová, Klégr 2022) розмежовують терміни адаптації та неологізації запозичень, а відтак, проаналізувавши 516 англізмів у контексті їхньої семантичної та морфологічної адаптації, доводять схильність чеської мови до процесів неологізації та значну валентність псевдоанглізмів, порівняно з кількістю англізмів, запозичених без хай яких змін. Зокрема, Марек Хлебовські (Chlebowski, 2019), дослідивши на шпальтах часопису «Mladá fronta Dnes» 435 лексичних одиниць
16 англізмів та їхніх похідників і проаналізувавши частотність їхнього вжитку, тематично розподілив їх за рубриками: спорт, музика і субкультура, транспорт і будівництво, економіка і торгівля, побут. Натомість Ґабрієла Ентлова (Entlová, 2022) вивчає семантичне поле Covid-19, розмежовуючи англійські запозичення як одомашнені лексеми та як неадаптовані неоанглізми та класифікуючи їх за етимологічним принципом (англолатинізми, англогрецизми, англороманізми, германізми тощо). Відтак досліджено взаємозв’язок мови-джерела та ступеня адаптації запозичення на всіх мовних рівнях у мові-вбирачі. Зрештою, в тій самій парадигмі адаптації англізмів у мові-реципієнті на фонетико-фонологічному, лексико-семантичному та морфолого-синтаксичному рівнях, але в компаративному аналізі зі словацькою мовою провадять своє дослідження Ґабрієла Ентлова (Gabriela Entlová) та Ева Мала (Eva Mala), які, однак, наголошують на статусі англізмів як інтернаціоналізмів (Entlová, 2022; Entlová, Mala, 2020). Словацьке мовознавство сфокусоване на проблемі стандартування новоанглізмів, дослідженні ставлення та мовної практики різних соціяльних прошарків суспільства та мовознавчих інституцій. Рената Паноцова (Panocová, 2020) актуалізує проблему пуризму та англійських новозапозичень у діялозі міжнауково-владними інституціями (Jazykovedný ústav Crossed D sign udovíta Štúra Slovenskej akadémie vied (Crossed D sign udovít Štúr Institute of Linguistics of the Slovak Academy of Science) та носіями мови. Не оминають виклику новоанглійських запозичень і хорватські та сербські мовознавці. Борана Морич-Могоровічич (Morić-Mohorovičić, 2021), проаналізувавши низку електронних ресурсів, акцентує на потокові новоанглізмів у сфері термінології моди та класифікує їх за принципом одомашнення та адаптації: псевдоанглізми, прямі запозичення, частково перекладені слова, запозичення з перекладом, семантичне запозичення. Сербський науковець Іван Клайн (Klajn, 2021) опрацьовує базові моделі запозичення, калькування та неологізації в сучасній сербській мові, з огляду на мовні та позамовні чинники. Левова частка англізмів, разом із псевдоанглізмами (англолатинізмами та англогрецизмами), порівняно з куди меншою кількістю галлізмів та германізмів, пояснена позамовною панівноюроллюанглійськоїмовиякінтернаціональногозасобукомунікації. Особливу увагу надано дериваційним моделям адаптації запозичень, що притаманні внутрішній структурі сербської мови.
17 Уроманськихмовах, зодногобоку, віддавна знаніпуристичні тенденції академічних інституцій, а з иншого – широкі верстви суспільства залучено до публічнихмовних дискусій, ба навіть баталій. Зокрема, французьке мовознавство наголошує на доречності / недоречності включення новоанглізмів до словників. Айно Ніклас-Салмінен (Niklas-Salminen, 2021) розглядає офіційні пропозиції Комісії з питань термінології і неологізмів (Commission générale de terminologie et de néologie) словника «le Petit Robert de la langue française». Виокремивши три семантичні рівнізапропонованих лексичних одиниць (інформаційний простір, авдіовізуальне середовище, культура і економіка), дослідник групує новоанглізми ізапропонованіфран - цузькі питомі відповідники з огляду на форму їхньої словотвірної адаптації: складені слова, деривати, абревіятури, амальгами, усічення тощо. Окремо порушено питання про доречність дослівного чи пояснювального перекладу в процесі одомашнення англійських лексем. Олівія Волш (Walsh, 2014) пропонує компаративну аналізу носіїв французької мови у Франції та у Квебеці – франкомовній провінції Канади – в контексті стрімкої хвилі англійських запозичень упродовжминулої декади. За результатами спеціяльно створеного опитувальника, пояснено концепції «зовнішнього» та «внутрішнього пуризму» й так званого «напів пуризму»... Опрацьовано вплив позамовних чинників на прийняття або неприйняття англійських запозичень. Цікавий компаративний підхід застосовує Томаш Дубєда (Duběda, 2020), вдаючись до контрастивного зіставлення англійських запозичень у французькій, чеській та німецькій мовах, однак чеський науковець обмежується суто фонетичною адаптацією. Італійська дослідниця Катерина Брецель (Brecelj, 2020), проаналізувавши корпус найчитаніших італійських газет Corriere della Sera та La Repubblica, виокремлює семантичне поле новоанглізмів, що набули нечуваного поширення в італійській мові від часу Covid-19, та відстежує частотність їхнього вживання. У фокусі вивчення перебувають питомі відповідники та процеси калькування. Подібно, досліджуючи електронні сторінки газети Corriere della Sera і застосовуючи таксономічний підхід, Антонела Ґаццарді та Каміла Васкес (Gazzardi, Vásquez, 2022) пропонують поглянути на новоанглізми з медійної царини з огляду на категорії вмотивованости / невмотивованости. Поза тим виявлено і класифіковано приклади гібридного запозичення або морфолого-синтаксичної адаптації до мови-вбирача.
18 Ще одна італійська дослідниця Вірджинія Пульчині (Pulcini, 2019) розглядає англізми в межах ширшої категорії інтернаціоналізмів, надаючи особливу увагу феномену псевдоанглізмів, а тому вдається до етимологічного компаративного зіставлення прийшлих англізмів та питомих італійських відповідників, спорадично фіксуючи їхнє романське походження. Таким способом порушено проблему сприйняття мовцями інтернаціональних лексем як чужих і відсутність мовного чуття щодо їхньої фонетичної та морфологічної споріднености з італійською мовою. Наш матеріял сповна підтверджує такий підхід дослідниці й поширення псевдоанглізмів в найрізноманітніших середовищах. Урешті-решт проблематика навали новоанглізмів не оминає й еспанських філологів. Ірина Дині та Ольга Білецька (Deeney, Beletskaya, 2021) порівнюють ставлення до новоанглізмів пересічних мовців та офіційних науково-академічних інституцій, як от Королівська Академія еспанської мови (La Real Academia Española) та мовна фундація Fundéu BBVA. Дослідниці аналізують вплив позамовних чинників на категорії відкритости / закритости мови назовні та порівнюють суспільний та мовний вияв пуризму. Нетипове лексико-семантичне поле розглядає Кармен Лухан-Ґарсія (Luján-García, 2021), де з функційної перспективи вивчено появу та розповсюдження англізмів з царини гастрономії. Назагал більшість дослідників розглядають явище англобарбаризації в контексті мовно-структурного освоєння (фонетичного, лексико-семантичного та морфологічного), а не як соціолінгвальне явище загрози мовній самобутності. Наша розвідка покликана проаналізувати запозичення англізмів саме з позицій обґрунтованої мотивації заведення в мову того чи того англізма та пошуку питомих відповідників у мові-вбирачеві. «…величезна дієва задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу – українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу иньших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоюванє собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жадна нація і жадна хоч і як сильна держава не може остоятися». Іван Франко (1905, с. 14)
19 Об’єктом нашого дослідження є невмотивована хвиля англіїзації як глобального явища, що в нашому післятоталітарному, післягеноцидному й національно ослаблому суспільстві (що від 2014 р. перебуває у стані національно-визвольної московсько-української війни) має реальні загрози для лексичної структури мови і ментальности українців. Ще не подолавши понад трьохсотлітньої окупації московської мови під гаслом «інтернаціоналізації» з вислідом мовного гібридизму – суржика, українці легко й бездумно потрапили в пастку глобальної англіїзації. Перше двадцятиліття третього тисячоліття – це вибух англізмів в українській мові, про що ми вже зазначали в нашій розвідці двадцятилітньої давнини, а також у нещодавньому дослідженні, виголошеному на VII Бандерівських читаннях (Фаріон, 2000; Фаріон, 2020, с. 110–135). «Наскрізна ознака англобарбаризації – публічне (часом мимовільне) приниження свого й піднесення чужого через системне незнання можливостей власної мови і поразницьку звичку взоруватися на чуже». Ірина Фаріон (2020, с. 134–135) Наша мета – вибірково дослідити інформаційний (переважно освітній) контекст процесів англіїзації як поширення англійської мови та некерованої лавини англізмів в освітньому та інформаційному дискурсі й запропонувати їхні українські відповідники як протианглізми. За одне з джерел використання англізмів беремо інтернет-сторінку Міністерства освіти і науки (Міністерство освіти і науки, 2020, е-ресурс), супутні контексти в освітній царині та поширені англізми в інформаційному просторі. Зазначена мета передбачає такі завдання: а) пояснити значення термінів англобарбаризація, англізм (новоанглізм), псевдоанглізм, англо-український суржик (новояз) як відображення новітніх психосоціолінгвальних явищ; б) з’ясувати проблему сприйняття явища запозичень та чужих мов в історичному розрізі (діяхронії);
20 в) розкрити антагонізм межи суспільно-політичним явищем глобалізму та націоналізму як світоглядово-мовного протистояння в умовах низького рівня національного самоусвідомлення певної частини українського суспільства; г) виявити та проаналізувати законодавче поле України, що сприяє навальним освітньо-науковим процесам заміни державної української мови англійською мовою і поширення цього явища на ділову царину; ґ) запропонувати модель рівноваги чужих і питомих слів з мовнонаціональним пріоритетом та дібрати й навести питомі лексичні протианглізми; д) у контексті соціолінгвальної прагматики (крізь призму єдности часу, місця, особи) проаналізувати 100 лексичних одиниць в англійській та українській мовах: функціювання, лексико-семантичне поле, етимологія, освоєння на українському ґрунті та українські відповідники. З огляду на визначену мету, застосовуємо ономасіологічний метод, який полягає у вивченні чужомовного процесу номінації як синтезу позамовних та внутрішньомовних чинників, що занурені в суб’єктивні (часто хибні) уявлення українців про речі та явища, покладені в основу номінацій. Підміна та переназивання понять часто зумовлені різним соціокультурним та психолінгвістичним підґрунтям у мові-джерелі та мові-вбирачеві, а також політично заанґажованим трактуванням англоамериканських реалій в Україні. «Ті, хто відриваються від власного ґрунту, кидаються в обійми моди, вмирають разом з нею». Алла Горська (2015, с. 237) В основу нашого дослідження покладено національний принцип в оцінці соціолінгвальних явищ і використання описово-аналітичного методу, що вможливлює розкрити основні механізми соціолінгвальної англобарбаризації в освітньо-науковій та інформаційній царині України. Поданий практичний матеріял апробовано інтерактивним методом в авторському проєкті «Протианглізм» на YouTube-каналі Iryna Farion,
21 що тривав від 28 вересня 2020 року до 18 лютого 2022 року через запис та оприлюднення 68 відео про окремі англізми та їхні українські відповідники: «Розпочинаю щопонеділковий проєкт ПРОТИАНГЛІЗМ, аби загострити увагу на беглуздості англо-українського суржика. Учімо дві мови. Свою для життя – чужу для спілкування. І не запиваймо коньяк пивом. Слова, як речі: мають бути на місці й доречні. До зустрічі щопонеділка на 5–10 хвилин» (Протианглізм 1). Так: «огонь в одежі слова». Але й одяг не полова. Поміняймо форму літер – Й той вогонь задує вітер. Що ж то у латинській шаті Наш садочок коло хати?... Що похилі наші трави, Що – дубок наш кучерявий»… Світовий у світі протяг – От і до чужого потяг. Світ сходи – та будь собою І за рідне – стій горою! Андрій Содомора (2019, с. 24)
44
45
46 Історія та сучасність української мови – це її постійне протиборче співіснування з чужими мовами всередині самої країни, попри самоочевидне межування з чужими державами як окремими мовними системами. На жаль, в українській реальності таке співіснування українське суспільство не використовує для посилення можливостей та розширення функцій своєї мови, а натомість запопадливо забезпечує розвиток чужих мов на своїх етнічних теренах. Церковнослов’янська та грецька мови Серед перших показових чужомовних досвідів у житті нашої мови неабияку роль посідає церковнослов’янська мова, що привнесена в наш культурно-політичний простір разом із запровадженням християнства щонайменше від Х ст., а відтак із першими сакральними пам’ятками на зразок Остромирового Євангелія 1056–1057 рр. і світськими питомими пам’ятками, лексика яких насичена церковнослов’янізмами, наприклад, «Збірник Святослава» 1073 і 1076 рр. чи «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха поч. ХI ст. та ин., що написані давньоукраїнською (руською) мовою. І я спитав: «Чому це, Тату, У гойне Великоднє свято Пан отець править службу Божу, А я збагнути слів не можу? Чи сила Господа звеліла, Щоб наша мова заніміла У нашім прадідівськім храмі, Що вже віки стоїть між нами?!» Михайло Івасюк «Ода рідній мові», 1995 р. Функціювання церковнослов’янської мови в просторі Руської Держави певною мірою суголосне з теперішнім проникненням англійської мови в усі сфери нашого життя, і передусім освітньо-наукову. І та, і та мови ділять суспільство на посвячених і непосвячених у якісь вищі доступні цінності.
47 Якщо церковнослов’янська мова формувала вертикаль сакрального і профанного, а отже, високого і низького, то англійська мова для посвячених у цю мову сьогодні вдоступнює понад 70 % наукової інформації і вважається головною мовою світової політики й економіки. Цікаво, коли в Отта фон Бісмарка 1898 р. запитали, що він вважає вирішальним чинником сучасної історії, політик відповів: «Те, що північноамериканці говорять англійською» (Кристал, 2001, с. 127). Якщо церковнослов’янська мова «стала панциром-оберегом» (Фаріон, 2011, с. 46) від язичницького і латиномовного, католицького світу, і водночас потіснила давньоукраїнську (руську) мову з сакральної сфери, то англійська мова, потіснивши з освітньо-наукової сфери російську мову, водночас неспинно усуває з цієї ж сфери українську мову. Якщо, як згадує київський літописець, Володимир, охрестивши киян, «нача поимати у нарочитои чади дҍти и даяти на учениє книжноє» (себто дітей вищих верств навчати церковнослов’янської мови задля їхнього просування в суспільній ієрархії), то масове забирання дітей до такої науки викликало нечуваний спротив: «матері плакались по дітях своїх, наче по мерцях, бо ще не утвердилися в вірі» (Фаріон, 2011, с. 47). Натомість сьогодні кожен, хто має фінансову можливість, від найранішого віку намагається віддати дитину навчатися англійської мови, аби вдоступнити їй уявні блага відкритого світу. Сльози зостаються лише для фінансово неспроможних. Віддай хлоп’ят до мене у науку – Я їх пошлю в Варшаву чи Москву. Вони, набивши на чужому руку, Тобі державність привезуть нову. Одну умову ставлю: хай забудуть Ту мову, до якої кожен звик. Сини по-панськи розмовляти будуть. Адже ж відомо: Пан – це не мужик... Микола Руденко (1991, с. 223) Відтак церковнослов’янська мова, як тепер англійська, стала мовою освіти. Зокрема, лінгвістична концепція знаменитої Острозької школи
48 полягала в поверненні до другого південнослов’янського впливу з церковнослов’янською мовою в основі, і то тоді, коли инші сусідні слов’янські народи (чехи, поляки) пішли шляхом розвитку національних мов і видання ними Біблії. Школа мала на меті утвердити престижний статус церковнослов’янської мови та грецької на противагу до латинської. Приблизно так, як зараз англійську мову протиставлено російській і водночас суттєво витіснено українську. Вінцем аналізованих історичних процесів стала церковнослов’янськомовна Острозька Біблія (1581 р.) від московита Івана Федорова, що з мовно-літературного боку лише зафіксувала дальший розрив між церковнослов’янською та староукраїнською (руською) мовами. Понад то, цей переклад «стримав перекладання Біблії на живу мову та стримав розвиток рідної мови» (Блажейовський, 1995, с. 309). І я стояв, і пильно слухав, Щоб благодать Святого Духа, Засіяна у рідне слово, Сіяла в думах барвінково. Аби в роки важкі, похмурі, Коли я буду у зажурі, Душа не лізла ув окови Чужих богів, чужої мови. Михайло Івасюк «Ода рідній мові», 1995 р. Подібна ситуація була у Львівській братській школі, де серед пріоритетів було вивчення церковнослов’янської мови. Ревнителі християнства були певні, що збереження православної віри й українського (руського) народу зумовлено збереженням церковнослов’янської мови, як, до речі, і теперішні англіїзатори трактують процеси англоманії в руслі позитивної европеїзації України та її відриву від московських впливів. Та із високого амвона Не падали слова, як грона, – Не линула, немов обнова, Священна українська мова,
49 Така, як Матір Божа в храмі, Всевладна пані над серцями, І мудрості широке море – Бурхливе, ніжне, неозоре. ІV Там замість золотого слова У груди сипалась полова Чужих словес незрозумілих І від пихи аж потемнілих. Вони, нещирі і холодні, Немов пливли із преісподні. З очей ікон святих одразу Скотилася сльоза образи. Михайло Івасюк «Ода українській мові», 1995 р. Сьогодні на межі мовного снобізму (!) перебуває так звана НУШ (Нова українська школа), яка вже навіть з Григорія Сковороди робить «дауншифтера», а ще одна «педагогиня» побачила в Сковороді коуча та першого х(г)іпі у світі. Друге місце в суспільній ієрархії престижности посідала грецька мова, яку сприймали як мову країни, звідки прийшло до нас християнство, через що київська митрополія належала до юрисдикції константинопольських патріярхів. Проте саме ця «грецька віра» «відділила Україну від Західної Европи і від Західного світу релігійно і культурно та в’язала її з Константинополем»: «Постає питання, якою б була доля України і Московщини, якби Володимир одружився з якоюсь західною королівною чи князівною, а не з «царицею» (так її називає Нестор) Анною та прийняв «латинську», а не «грецьку віру». Правдоподібно, все виглядало б инакше. Ми за ту «царицю» і за «грецьку віру», мабуть, дорого заплатили – і ще платимо, і кінця цьому не видно» ( Дмитро Блажейовський, 2010, с. 29). Після падіння Константинополя 1453 р. і створення Московського патріярхату 1589 р. центром «грецької віри» стає так званий «третій Рим» – Москва. Згодом саме ця «грецька віра» і спільна церковнослов’янська мова стала вирішальним чинником для укладення злощасної Переяславської угоди (Блажейовський, 2010, с. 28–29). Відтак вивчення грецької мови було зумовлене настійною потребою листуватися зі східними ієрархами, які й запровадили політично згубні
50 терміни «МалаРусь» і «ВеликаРусь» (у грецькому варіянтіРосія), назвавши Україну Малою Руссю (Росією), а Москву – Великою Руссю (Росією) (Блажейовський, 2010, с. 29). Водночас пріоритетними у Львівській та Київській братських школах були церковнослов’янська та грецька мови, про що, зокрема, свідчить лист братчиків від 1625 р. до московського царя, де Київську школу названо училищем «языка славяноросскаго и елиногреческаго» (Лексикони, 1973, с. 13–14). Про першорядність цих мов, а відтак латинської та польської промовляє й опис документів та книг Луцького братства від 1627 до 1676 рр., серед яких численні Євангелія, Апостол, Біблія, Тріодь цвітна та пісна, служебник, требник, чотири словенські граматики, шестодневець, тестаменти грецький та латинський, граматики грецька і латинська Доната, катехизм латинський і польський, словник та псалтир латинські, книги до казання латинські, руськомовні поменики, започатковані 1618 р. при церкві братства Луцького (Памятники, 1898, с. 116–124). Як свідчить історія, наслідки оцерковнослов’янення українців (русинів) виявилися катастрофічними не тільки через те, що, опинившись у пастці чужої і начебто ієрархічно вищої мови, українці відстали у своєму суспільно-політичному поступі щонайменше на сотні років, порівняно з найближчими сусідами: поляками, чехами та й усіма західноевропейськими народами. Ці народи ще в Середньовіччі усвідомили визначальну роль для сили нації та державотворення саме рідної мови, натомість українці вже в ХIХ ст. потрапляють в нову пастку – слов’янофільства, в чому чималу роль відіграла та сама церковнослов’янська мова як спільна мова церкви у східних та південних слов’ян. Проте, «ні слов’янські, ні германські, ні романські мовні групи не дають нації» (Ребет, 1997, с. 134), ні понад то – не творять окремішної національної держави. «Мова – це немов своєрідний етер, який оточує народ і служить всім його членам як спільний інструмент порозуміння і думання. З цього погляду мова творить природні кордони народів». Лев Ребет (1997, с. 138) До прикладу, найдошкульнішого удару в Італії по пануванню космополітичної і глобальної латинської мови завдав Данте Аліґ’єрі (1265–
51 1321 рр.) своєю «Божественною комедією», написаною народною мовою, адже вона проклала шлях сонетам Франческо Петрарки (1304–1374 рр.) та прозі Джованні Бокаччо в його «Декамероні» (1349–1352 рр.). Наприкінці ХIV ст. предтеча европейської Реформації теолог Джон Вікліфф переклав Біблію англійською мовою, за що, серед иншого, був підданий ексгумації і спалений 1428 р. відповідно до рішення Папи римського Мартина V. Особливо рішуче проти німецьких запозичень і побутування німецької мови в Чехії виступив Ян Гус, послідовник Джона Вікліффа – і вже 1480 р. чеську Біблію надруковано. Початок перекладів Святого Письма польською мовою сягає ХIII ст. Відповідно до ухвали Ленчицького синоду 1285 р., кожен польський парох у неділю та свята публічно мав виголошувати молитви «Отче наш» і «Вірую» польською мовою (Obrońcy języka polskiego, 1953, s. V). Цю подію польські дослідники трактують як основний вияв пробудження народної самосвідомости і початок вироблення польської мови як літературної (Kwiek-Osiowska, 1978, s. 3–4). У ХVI ст. спостерігаємо тріюмфальний парад Біблій народними мовами, серед якого українською (руською) мовою Біблії не знайдемо: англійською (1524 р.), німецькою (1534 р.), французькою (1535 р.), голландською (1537 р.), шведською (1541 р.), фінською (1548 р.), данською (1550 р.), польською (1561, 1665 рр.), а відтак вже у ХVII ст. европейські мови загалом набули своїх сучасних форм (Фаріон, 2015, с. 359; Андерсон, 2001, с. 66). Днем неспинного історичного поширення англійської мови стало ухвалення американської конституції, коли Ной Вебстер заявив, що Америка потребує «самостійної національної культури», інструментом творення якої є мова: «Коли ми стали незалежною державою, наша честь вимагає, щоб ми в нашій мові, як і в нашій формі управління, розвинули самостійну систему. Правда, ми, діти Англії, і говоримо її мовою, одначе Англія не повинна нам служити мірою, бо смак її письменників вже зіпсований і її мова починає підупадати» (Ребет, 1997, с. 141). Як відомо, Вебстер почав від редакції Букваря (1783 р.), де він зазначив, що «одна національна мова – це міцний національний вузол» (Ребет, 1997, с. 142). Натомість українці від часів Давньої Руси вибирають так званий «серединний шлях», чи, за Агатангелом Кримським, «лінію погодження» (Кримський, 2004, с. 397), намагаючись поєднати не просто різні береги тої ж ріки (літературну мову з народною), а різні ріки (свою мову з чужою). Так виникла мішанина староукраїнської мови з елементами церков-
52 нослов’янської, слушно названа язичієм, про що йшлося вище. Що більше чужих слів, як уважалося, то начебто вищий рівень гідности мови та освічености її носія. Панування роздвоєної мовної свідомости, в якій з часом церковнослов’янська мова навіть ототожнювалася зі староукраїнською (руською) мовою, призвело врешті-решт до дуже поступового, але життєво необхідного розриву з явищем церковнослов’янізації. Передумовою цього тривалого в часі розриву стало лексикографічне явище глос, почерпнуте з грековізантійської традиції (Глосографія, 2000, с. 93). Наші предки застосовували глоси від часів Руси, тлумачачи в тексті (контекстуальні) чи на берегах (маргінальні) спершу біблійні особові імена й топоніми, а відтак окремі старослов’янізми, що заклало підґрунтя для української перекладної лексикографії, а отже, актуалізувало питомі лексичні можливості в супротиві до чужих одиниць і накреслило демаркаційну лінію між чужим та своїм лексичним матеріялом. Відтак двомовні церковнослов’янсько-руські (чи словенороські) словники неминуче ставали паспортами різних мов, різних свідомостей і, зрештою, різних держав. Серед етапних лексикографічних перекладних праць «Лексис…» (1596 р.) Лаврентія Зизанія і «Лексикон…» (1627 р.) Памва Беринди, де спостерігаємо неминуче сплутування питомого і церковнослов’янського лексичного матеріялу, одначе прагнення до протиставлення лексичних одиниць як запозичених і своїх, що закладено в самій назві словника Памва Беринди як «лексикону славенороського», тобто словенського (церковнослов’янського) і роського (руського, українського). Показовою на глоси як прапорці чужої лексики в українському тексті є перша, зі значною кількістю живомовних елементів, сакральна пам’ятка з біблійного циклу «Пересопницьке Євангеліє» (1556–1561 рр.), на якій присягають наші президенти у Верховній Раді України з 5 грудня 1991 року: «выложено изь языка блъгарского на мовоу роускоую» (Чепіга, 2001, с. 18, 26). Ініціювала цей національно доленосний переклад волинська православна княгиня з роду Гольшанських Анастасія Заславська, що сягає родом своїм литовських князів Гедиміновичів (пр. 1510-ті рр. – 1561). 1556 р. помер її чоловік. Припускають, що після цього княгиня пішла до монастиря й розпочала фундування перекладу, який історично перетворив сакральну пам’ятку у світський символ української влади. На ту пору вважали, що,
53 замовляючи святу книгу, рятуєш свою душу. Виходить, що вона рятувала душу України – мову, бо це перший відомий нам переклад саме староукраїнською, а не церковнослов’янською мовою, що, власне, і робить цю книгу особливою. Попри нерівність перекладу в різних книгах Євангелія, на думку Осипа Бодянського – першовідкривача пам’ятки, мова цієї пам’ятки виразно українська: «мова південноруська чиста, як зорі небесні ˂…˃ переважно русинська, якою говорять у колишній Червеній (Червленій), нині Галицькій Русі, з невеликою домішкою церковнокнижних слів, від яких важко було відступити, перекладаючи зі спорідненого наріччя, вважаючи, що вони більше відповідають важливості самого предмета…» (Чепіга 2001, с. 19): перст – палець, отчество – отчизна, путь – дорога, рама – плечі (Чепіга, 2001, с. 49). Знаково, що княгиня померла в рік завершення роботи над Пересопницьким Євангелієм 1561 р. зовсім молодою трохи поза 40 років. Не знаємо, чи вона встигла побачити цей шедевр завершеним… Таким способом від другої пол. ХVI – до першої чверти ХVII ст. спостерігаємо послідовне намагання витіснити церковнослов’янську мову і церковнослов’янізми з культурно-політичного поля України, що, на жаль, з часу сумнозвісної «переяславської ради» було припинене через релігійно-політичну орієнтацію духівництва на церковнослов’янську мову московської редакції. Цей підневільний рух спинено аж у часи Романтизму на межі ХVIII – поч. ХIХ ст., коли народна мова остаточно перемогла церковнослов’янщину, тобто шлях на сімнадцять століть!!! Вони вже знали: мова в них не згірша Від инших – ніби глибочінь ріки. На ній утнеш і проповідь, і вірша. І філософську працю – На віки. Вони вже розуміли, що без мови Ні власної державности, ані Тієї пісні, що співають вдови Серед степів широких по війні… Микола Руденко (1991, с. 228)
54 Щойно в ХIХ ст. це змішування двох мовних кодів зазнало блискучого висміювання в українській класичній літературі, зокрема в персонажах творів Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка та ин. Чи не нагадує це сьогоднішню англо-українську мішанину на зразок спародійованого тексту від Віталія Радчука: «Гадаєш, піпл буде без бонусу й пресингу толерувати інвазію офшорних брендів у прайс-листах наших маркетів і біг-бордах» – зі смайлом на фейсі проартикулював бой-френд іміджмейкер офіс-менеджерці за бізнес-ланчем…» (Радчук, 2005, с. 37). Латинська мова ПРОТИАНГЛІЗМ 46. БЬОРДВОТЧЕР Larmi123 Volodymyr «Quid quid latine dictum sit, altum videtur» – все, що сказано на латині, звучить як мудрість. Так насаджували насильницьку перевагу своєї мови в Римській імперії і так зараз робить імперія московська та британська. І тільки комплекс меншовартості нашої нації не дозволяє нам відмовитися від цієї мерзенної перспективи – захоплюватися усім чужорідним. Ви вільні від цього, пані Ірино, ви дихаєте вільно повітрям. І це дуже надихає. Дякую дуже за чудову лекцію!!!» Функціювання латинської мови в суспільно-культурному полі України ранньомодерного часу, передусім від Люблинської унії 1569 р., має також неабиякі паралелі з теперішньою англіїзацією українського суспільства. Латинська мова була не лише мовою католицької церкви, освіти та науки, а також сфери справочинства від раннього Середньовіччя до Передмодерного часу: «Володіння латиною стало вважатись ознакою культурности й освічености, тому вона проникає… у всі ділянки суспільного життя: в суд, в установи та ин.» (Лексикони, 1973, с. 12–13). Імперативом стала польськомовна приказка kto nie zna łaciny – płaci winy. Від 1632 р. – часу заснування Києво-Могилянської колегії – латинська мова стає офіційною мовою науки і культури в Україні (Трофимук, 2009, с. 89, 178), як тепер там, у КМА, всуціль панує англійська мова.
55 О ні! Для мови вашого загалу Хай стане домом не палац, а хлів, – Щоб ви на кожній кроці відчували Неповновартість хлопів і хохлів. Микола Руденко (1991, с. 225–226) Коли православний митрополит молдовського походження Петро Могила творив церковнослов’янською мовою релігійно-схоластичні твори на зразок повчально-виховної «Антології» (1636 р.) та «Катехизму» (1645 р.), – то Рене Декарт вже писав наукові трактати «Міркування про метод» (1637 р.) французькою мовою та «Першопочатки філософії» (Амстердам, 1644 р.) – латинською, а відтак, після повернення до Франції, переклав її французькою (Матвиевская, 1987, с. 25, 34, 41). Так започатковано відступ латини як універсального засобу в освітньо-науковому просторі. Натомість створена Петром Могилою 1632 р. колегія цілком слушно отримала назву «латинского и польского училища». Про місце латинської мови в реорганізованій Києво-братській школі маємо такі свідчення: «Із мов найголовнішою почиталась латинська, яка через це й була у найбільш квітучому стані з перших років училища. Цією мовою викладались усі науки, крім слов’янської граматики й православного катехізису; …нею писались майже всі твори учнівські. По-латині зобов’язані були говорити всі вихованці і в класах, і в житлових кімнтах, і на самих вулицях, словом – скрізь, де тільки могли зійтись один з одним. Для того щоб привчити говорити по-латині хлопчиків, яким ще не так була відома ця мова, введено було по граматичних класах довгі аркуші, що вкладалися в дерев’яний футляр і називались calculi. На такому аркуші вмить записувалось ім’я учня, котрий хоча б одне слово вимовив не по-латині, та з помилкою. Вслід потім винному вручали й сам футляр з аркушем, який залишався в нього доти, поки не переходив з рук в руки иншого, що подібно до нього провинився, з написом на аркуші нового імени» (Лексикони, 1973, с. 14–15). Відтак західноевропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти в Україні трансформувалася в засаду грецько-латинськослов’янської тримовности. Це засвідчило перехід до нового етапу культур-
56 ного синтезу – усвідомленого прагнення поєднати слов’яно-грецьку спадщину з досягненнями «латинськими», тобто з культурними надбаннями Західної та Центральної Европи (Ісаєвич, 2002, с. 119). Насправді ж це було підлегле прийняття чужої мовно-політичної моделі, де місце староукраїнської (руської) мови було маргінальне: «Коли беремо чужий взірець як норму – завжди виглядаємо «не такими». А значить – нижче вартісними. Це завжди чудово розуміли англо-сакси. У 18–19 ст. (без винятку!) англійська еліта знала проходження згідно з нормами французької мови (як робимо це ми). А проте англієць виробив власні норми вимови французьких слів. Формувати поняття про зовнішній світ згідно з законами власної раси (нації), а не навпаки, – це найцінніший внесок англо-сакса у світову цивілізацію. Лише так можна оминути комплекс нижчевартости» (Мороз, 1992, с. 9). «Наш чоловік, наша суспільність сама себе не взнає за гідну істоту: треба, щоб хтось збоку взнав, виголосив, тоді і ми, усе ж скоса, поглянемо на свого чоловіка». Микола Лисенко (2004, с. 266) Попри те, панування в колегії латинської мови трактували як найнадійніший спосіб зняти з українського народу докори в глупоті, невігластві та відсталості, щоб поставити його врівень з иншими народами. Чи не та ж мотивація сьогодні у відродженій Могилянці з могилізацією української свідомости? Показово про це пише одна з найяскравіших постатей першої пол. ХVII ст. митрополит Сильвестер Косів у польськомовній праці «Eхegesis…» (1635 р.): «Найголовніша потреба в латинських школах та, щоб бідолашну Русь нашу не називали дурною Руссю. Поїде сердешний русин на трибунал, на сейм або на сеймик, до повітового міського суду або земського – bez łaciny płaci winy! Ні судді, ні урядовця, ні розуму, ні посла. Дивиться тільки то на того, та на іншого, вирячивши очі, як шуліка» (цит. за Житецький, 1987, с. 27). Відповіддю на суспільну потребу знати латинську мову стала поява найвищих філологічних здобутків українських учених, зокрема «Лекси-
57 конъ латинській» Єпифанія Славинецького (1642 р.), «Лексиконъ словенолатинскій» Єпифанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського (1650 р.) та укладена латинською мовою «Граматика словенська» Івана Ужевича (1643, 1645 рр.), що насправді була першою граматикою книжної української мови ХVI–ХVII ст. Іван Ужевич, будучи студентом Сорбонни у Франції, уклав її латинською мовою, з огляду на силу середньовічних традицій, коли латинська мова не просто була мовою науки, але її граматична система слугувала матрицею чи обов’язковою схемою граматик для инших мов, і зокрема живих, які цю систему починали переконливо ламати. Саме звідси Ужевичеві рядки в паризькому рукописі граматики: «В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана, / Мову слов’янську містиш ти на своїх сторінках». Традиційно, в дусі панівних тоді універсалістських категорій, називаючи свою граматику «слов’янською», а не руською, він латинською мовою описував саме староукраїнську (руську) мову, а себе ідентифікував як Ruteni (Граматика Ужевича, 1970, с. ХХI). Вітак латинська лексика почала інтенсивно проникати в староукраїнську мову спершу через посередництво польської мови, яка набувала в ній макаронічного «характеру епідемії» (Лексикони, 1973, с. 13), а згодом, особливо з ХVII ст., через систему освіти – безпосередньо. Проте латинською мовою української нації і держави не збудували, як і не збудують її англійською мовою. Хибну чужомовну пріоритетність справедливо окреслив доктор богослов’я Дмитро Блажейовський: «Могила і його співробітники, як Косів, Кальнофойський та инші не бачили рації існування української мови, бо в колегії заведено як викладову мову не українську, а чужі – латинську та польську, і вони самі писали свої праці по-польськи. А як щось писали, ніби по-українськи, то це не була жива українська мова, а безграмотна макаронічна саламаха, тоді як українські думи були у рідній народній мові. Вони як учителі та провідники народу повинні були українську мову знати, її уживати, вчити та літературу впровадити» (Блажейовський, 1995, с. 37–38). Відсутність староукраїнської (руської) мови в колегії зауважив також сучасний британський дослідник Ендрю Вілсон: «Навіть у Києво-Могилянській академії в ХVII– ХVIII століттях не розвивали українську літературну мову» (Вілсон, 2004, с. 91).
58 «Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому – геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позиції, з яких ми вийшли, отже – до культури наших прапредків, що мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль». Михайло Гаврилко (цит. за Коваль, 2011, с. 62) Так само і теперішні европеїзатори англомовного вишколу усувають з вищої школи вивчення української мови та історії України як предметів (наказ міністра освіти і науки С. Квіта № 1392 від 25 листопада 2014 р.), а в середній школі за міністра освіти і науки Лілії Гриневич світоглядовий предмет українську літературу злито з зарубіжною літературою (що на третину була московською літературою), мотивуючи це інтегруванням у світову спільноту і побудовою «НУШ (нової української школи)». Найцікавіше, що це видаване для нас освітнє благо здійснюють через міжнародні проєкти з Польщею, Нідерландами та Фінляндією, так наче українці для самих себе не здатні напрацювати своєї національної моделі української освіти (Обговорення, ДС ресурс). Поза тим зазначені держави аж ніяк не нехтують саме національним складником освіти. Це, як уже бачимо, справді «нова школа», бо не українська ні за формою, ні за змістом, бо не формує національної свідомости і державницького мислення. Лише збалансована мовна політика з питомим національним пріоритетом забезпечить якість всередині країни й повагу назовні. «Розв’язка проблеми для нас не в тому, щоб безумовно приймати або відкидати чужинні впливи. Мусимо брати до уваги потребу
59 знайомитись з чужими осягами. Мусимо також боронитись перед небезпекою затратити або викривити власне національне обличчя. Розв’язка полягає для нас на дбайливій селекції, яка відкидатиме з чужинних впливів те, що шкідливе, натомість охоче прийматиме те, що корисне, а передовсім на активній поставі супроти тих впливів». Дарія Віконська (2016, с. 233) Характерно, що і в ці далекі передмодерні часи знаходилися люди, що застерігали від згубної космополітизації освіти та хибного шляху формування мовних пріоритетів. У передмові автор «Апокрисису» (1598 р.) Христофор Філалет наголошує на загальній суспільній думці того часу в панівних польських колах про начебто українську (руську) вторинність, звідки «насъ, хотяй ихъ о то не просимо, учити хотятъ, приписуючи словъ въ церквахъ нашихъ Греческихъ мнѣй звычайныхъ, а толко Римской вѣры людемъ призвоитыхъ, фолкгуючи вырозумѣнью людскому, уживаемо, яко: егда зовемо владыки – бискупами, соборы – конциліами, церковъ – костеломъ, и проча»* (Христофор Филалет, 1882, с. 1019). Характерним є цілком неоцінне судження щодо вживання чужих слів, що вмотивоване лише практикою міжлюдського порозуміння. Це, власне, та ситуація, коли слід безпристрасно вербалізувати собѣ выдворную мудрость, а намъ простоту» (ХристофорФилалет, 1882, с. 1022), далізауважуючи «…жемы не самою Латиною, яко нѣкоторые насъ удаютъ, але Римского костела (въ которомъ по-Латинѣ, хоть при невмѣючыхъ Латинского языка, набоженство отправуютъ) блудами ся бридимо. Съ тоижъ причины, же Римлянинови ся отписуетъ, часто по-своєму: «Найважніше назвати. Назвати, змусити говорити Рідну Немову, перетворити несвідомі процеси в свідомі. (Тим самим вирвати з чужих рук!)» (Липа 2012, с. 174). Натомість в анонімній «Пересторозі» (бл. 1605–1606 рр.) прямо зауважено, що саме занепад власної питомої освіти призвів до державної руїни: «…бо коли би были науку мѣли, тогды бы за невѣдомостію своею не пришли до таковыя погибели», яка, на думку очевидця, полягає найперше у * «що ми не самою латиною бридимося, як деякі з нас удають, але римського костела (в якому латиною набоженство відправляють, хоча не вміють латинської мови) блудами. З тієї ж причини, що відписується римлянинові, вживаємо часто слів у церквах наших грецьких менш узвичаєних, а властивих тільки людям римської віри, сприяючи розумінню людському, а саме: коли звемо владик біскупами, собори конциліями, церкву костелом тощо» (Тисяча років т. II, кн. 1, с. 441).
60 перейманні чужої школи та віри: «Читаючи кроники Польскіе знайдешъ о томъ достаточнѣ, якъ Поляци Рускіе паньства пообсѣдали, попріятелѣвшися зъ ними, и, царскіе цурки своѣ за Русиновъ давши, через них своѣ обычаѣ оздобные и науку укоренили, такъ, ижъ Русь посполитовавшися зъ ними, позавидѣли ихъ обычаемъ, ихъ мовѣ и наукамъ, и, не маючи своихъ наукъ, у науки Римскіе своѣ дѣти давати почали: которые зъ науками и вѣри ихъ навыкли, и такъ по малу-малу науками своѣми все паньство Руское до вѣри Римской привели ˂…˃, и назвиска и имена собѣ поотмѣняли, яко бы николи не зналися быти потомками благочестивыхъ прародителей своихъ»* (Акты ЗР, 1851, с. 204–205). Відтак автор, аналізуючи мовлення Іпатія Потія як свого релігійного опонента, зауважує на його своєрідності, що через вживання полонізмів та латинізмів, відірване від традиції, а отже, книжки такою мовою «неправдиві»: «Але присмотрися пильно въ самую рѣчъ, и знайдешъ, же хоть такіе писма старые змышляютъ, але рѣчъ вся Потѣева, якъ бы усты самъ мовилъ. Притомъ знайдеш тамъ слова, вѣка теперешного людми уживаемые, которыхъ старые предки нашѣ не уживали: бо якъ Поляцы у свой языкъ намѣшали словъ Латинскихъ, которыхъ южъ и простые люди зъ налогу уживають; такъ же и Русь у свой языкъ намѣшали словъ Польскихъ и оныхъ уживаютъ. Тогда снадно познаєш, же то книжки змышленные и неправдиве» (Акты ЗР, 1851, с. 229). Як тут не згадати послідовника цієї історичної класичної думки Августина Волошина: «Борімося проти полонізмов, проти москалізмов або мадяризмов, но не борімося проти самого родного язика, котрий нічим не винен в том, что не мог свободно на своєй родной земли розвиватися. Коли маєте вже свої свободи, коли наша влада не може бути ворогом свого материнського слова, тоди не будьмо ворогами йому ми самі, сини руського народа» (Волошин, 2002, с. 233). * «…поляки Руські держави пообсідали, поприятелившись із ними і дочок своїх за русинів віддавши, через них свої оздобні звичаї й науку вкорінили. Так само й Русь, з’єднавшись із ними, позаздрила їхнім звичаям, їхній мові та наукам і, не маючи власних наук, до наук римських своїх дітей почали віддавати, котрі з науками й віру перейняли. І так науками своїми все руське панство до римської віри привели, аж нащадки князів руських з віри православної на римську вихрестилися й назвиська та імена собі повідмінювали, ніби ніколи не бували нащадками благочестивих прародителів своїх» (Тисяча років т. II, кн. 1, с. 105–106).
61 «Брак відпорности щодо якоїсь чужої раси – то признання її влади над собою». Юрій Липа (2012, с. 92) Як бачимо, в міркуваннях діячів братського і церковного руху аналіз ситуації здійснено в протиставному дискурсі не лише з’ясування зовнішніх причин занепаду питомої освіти, але нагальної потреби створення й розвитку її на противагу до польсько-латинських шкіл. Отже, в полемічних працях кін. ХVI – поч. ХVII ст. уперше порушено проблему культури мовлення щодо доцільности запозичень, що спровоковано гострими позамовними чинниками релігійно-політичного характеру. Якщо на ту пору засилля чужої релігії чи її нових форм, на зразок унії, викликало перші теоретизування на полі лексичної нормативности староукраїнської (руської) мови як захисного протиставлення латино-польській освіті, то теперішній захист української мови від англобарбаризації – це умова, за якої українська мова може задіювати свої внутрішні поклади словотворення та вистояти в освітньо-науковій та инших царинах як конкурентоспроможна і самовистачальна система. У нашій непевній ситуації неповноти національного самоусвідомлення важливо брати до уваги, що «не всяка одиниця і не всякий організм спроможний засвоювати собі чуже. Щоб засвоїти собі якусь річ, треба передовсім мати своє власне «Я», свій власний, ясно зазначений характер, який з різного матеріялу вибирає собі для дальшої розбудови власної особовости те, що підходить до його потреб, а відкидає, що для нього нездатне» (Віконська, 2016, с. 224). Показовою ілюстрацією цих слів є україноцентрична мовна діяльність засновника українського тіловиховання (фізичної культури) професора Івана Боберського (1873–1947). Він, як поліглот і найкращий знавець німецької мови в Австро-Угорській імперії серед чужинців, на межі ХIХ – першої чверти ХХ ст. дав історичний майстер-клас в освітній царині зі створення питомих спортових термінів. Його учень Степан Гайдучок згадував: «Треба знати, що професор Іван Боберський мав велику пристрасть винаходити власні вислови на чужинні цілком доцільне, бо послуговуватися чужими словами свідчить про убожество рідної мови» (Сова, Тимчак, 2017, с. 82–83).
62 Ішлося не лише про питомі (а не англійські спортові терміни) на зразок змагун, спортовець (спортсмен), копун (футболіст), копаний м’яч (футбол), ситківка (теніс), гаківка (гокей), відбиванка (волейбол), кошівка, кошивка (баскетбол), пориванка (гандбол), а про виникнення терміна пласт як навчально-спортової і мілітарно-виховної організації. Видатні уми того часу чомусь не хотіли взяти для ідентифікації цього поняття загальновідомий англійський термін skauting, а шукали чи творили свій відповідник, з огляду на власну історію та потреби. Зокрема, один із засновників організації «Пласт» Олександр Тисовський згадував: «… І. Боберський, який був, сказати б, спеціялістом у творенні термінів руханково-спортового життя, сказав: коли членами організації є пластуни, то їх організація повинна називатись просто «Пласт». Хоч слово «пласт» в українській мові має значення, яке не конечно відповідало б суті організації юнаків, молоді, то все ж ми це слово приняли і таким способом наш «Пласт» завдячує свою назву І. Боберському». Була й инша версія виникнення цього питомого терміна, що мав у своїй основі історичну традицію називання козаків-розвідників, а саме: ніби Петро Франко після тривалої словотвірної дискусії «вже другого дня прийшов з назвою «Пласт». Чи знайшов її в книжці, чи радився свойого Батька [ Івана Франка], – не знаю» (Сова, Тимчак, 2017, с. 84). «Як засвідчує історична ретроспектива, орієнтація на чужі мови як пріоритетні в освітній і науковій царинах – церковнослов’янська, латинська, грецька, польська – та масовані запозичення з них аж ніяк не зарадили українському національному самоусвідомленню та не спричинилися до відновлення втраченої Української Держави в її етнографічних межах». Ірина Фаріон Циркулювання чужих мов у культурно-політичному просторі України та їхня пріоритетність в освітньо-науковій царині призвели до понад кількастолітнього відставання українських державотворчих процесів порівняно з найближчими і дальшими сусідами. Орієнтація на чуже відчужила українців від самих себе. То який сенс повторювати цю ж помилку сьогодні, замість шукати врівноваженої мовної моделі між чужим і своїм?
63 «Нема чого боятись чужинних впливів, якщо ми є справді сильні», – каже Дарія Віконська (Віконська, 2016, с. 271). Але чи ми сильні? Історичний досвід циркулювання чужих мов в Україні та надмірних запозичень у своїй мові переконливо спростовує затерту тезу про позитивність явища мовного експансіонізму та глобалізму. Своя держава і нація, попри якнайширшу потребу знання чужих мов, потребує всеохопного й необмеженого функціювання державної мови. Хто не визначає першорядности свого – служитиме чужому. Блискучі міркування щодо цього висловив талановитий митець і політичний діяч 20-х років ХХ ст., спалений живцем московським ворогом в локомотиві поїзда восени 1920 р., Михайло Гаврилко: «… на чужинців даремні надії, наші шукання долі поза морями не дадуть нічого гарного. Не потрібне нам жебрацьке збирання чужого лахміття, дамо своїй матері як не пишну царську ризу, то хоч пишно вишивану сорочку, та за те буде то своє, а краще, краще своє латане, ніж чуже хапане.» (цит. за Коваль, 2011, с. 63). «Під девізом англіїзації впроваджується нова модель англоукраїнського суржика, який вже нав’язували. Це помітно і в документах уряду, і в міністерств освіти та науки і культури та інформаційної політики. Маємо новий етап чітко фальшивого абсолютно намагання витіснити українську мову. Фальшивою є теза, що англіїзація не заважатиме українській мові! Заважатиме! Не може так бути, що на уроці в школі дитина одним вухом слухає українську, а другим – англійську. Дуже прикро, що спекуляція европейськістю на рівні загалу може спрацювати». Павло Гриценко (2023, с. 3)
710
711