Vichna ludyna

Ґілберт К. Честертон

ВІЧНА ЛЮДИНА

Переклад з англійської
Остапа Гладкого

Львів
Видавництво «СВІЧАДО»
2020

ЧАСТИНА I

Про створіння,
яке називають людиною

I. ЧОЛОВІК У ПЕЧЕРІ

Дуже далеко, у  якомусь химерному сузір’ї,
під безкінечно далеким небом є невелика зірка, яку
астрономи можуть відкрити одного дня. Принаймні
я, стежачи за поведінкою астрономів і вчених мужів,
ніколи не помічав, щоб її відкрили, хоча насправді
вони хо­дили по ній цілий час. Це зірка, що народжує
дуже дивних рослин і  тварин, і  ще дивніших за них
учених мужів. Саме так я принаймні мав би почати
історію світу, якби хотів дотриматися наукового зви-
чаю починати з розповіді про астрономічний всесвіт.
Я мав би побачити цю нашу землю збоку, банально
не наголошуючи на її відносній позиції стосовно сон-
ця, а, напруживши свою уяву, збагнути її віддаленість
для нелюдського спостерігача. Втім, я не вірю в те, що
нелюдськість потрібна, аби вивчати людство. Я не
вірю в перенесення на далеку відстань, що поклика-
не змалити світ; я гадаю, що в цій ідеї – докорити духу
розміром – насправді є дещо вульгарне. І хоча перша

23

ідея здається мені нездійсненною, а  саме: зробити зі
землі незвичайну планету, щоб вона була важливою,
я не буду вдаватися до протилежної хитрости і роби-
ти планету настільки малою, щоб вона видавалася
геть неважливою. Я радше наполіг би на тому, що ми
не знаємо навіть, що це планета взагалі, у тому сенсі,
в якому знаємо, що це місце і до того ж місце неабияк
фантастичне. Це та річ, на якій я хотів би наголосити
відразу, якщо не в астрономічному, то в дещо ближчо-
му до нас сенсі.

Одна з  моїх перших журналістських пригод, чи
то пак катастроф пов’язана з коментарем про Ґрента
Аллена12, який написав книгу про еволюцію ідеї Бога.
Я мимохідь зауважив, що було би далеко цікавіше,
якби Бог написав книгу про еволюцію ідеї Ґрента Ал-
лена. І пригадую, що редактор заперечив мою заува-
гу на тій підставі, що вона богохульна; і це, природно,
неабияк розважило мене, бо найсмішніше, звісно,
було те, що редакторові навіть не спало на гадку звер-
нути увагу на назву самої книги, яка направду була
богохульна, адже звучала приблизно так: «Я роз-
кажу вам тут, як безглузде уявлення про існування
Бога пошир­ ювалося серед людей». Моя заувага була
суто побожною і  належно визнавала божественну
мету навіть у її позірно найтемніших і беззмістовних
проявах. У той час я дізнався чимало речей, особли-
во про той факт, що існує щось чисто акустичне в та-
кого роду агностич­ному почитанні. Редактор не по-
бачив суті, тому що в назві книжки довге слово було
на початку, а коротке – вкінці, тимчасом як у моїх за­-
увагах коротке слово йшло на початку й,  очевидно,
ошелешило його. Я по­мітив, що якщо поставити таке
слово як Бог в  одне речення з  таким словом як пес,

12 Ґрент Аллен – англійський науковець, письменник – ред.

24

то ці короткі та гострі слова діють на людей так, як
пістолетні постріли. І байдуже, чи скажете ви, що це
Бог сотворив пса, а чи що пес сотворив Бога – це буде
звичайна прісна дискусія двох рафінованих богосло-
вів. Але як тільки-но ви почнете з  довгого слова на
взір «еволюція», решта речення безпечно прокотить-
ся повз читацьку увагу; й  дуже ймовірно, що редак-­
тор не прочитав усієї назви, бо вона досить довга, а ре-
дактор – досить заклопотана особа.

Ця невелика подія назавжди залишилася в моєму
розумі як свого роду притча. Переважна більшість су-
часних історій людства починається зі слова «еволю-
ція» і також із вельми багатослівного окреслення ево-
люції, великою мірою з тієї ж причини, що й у згада-
ному випадку. Це слово і навіть саму ідею наповнює
щось повільне, заспокійливе й поступове. Але по суті,
якщо йдеться про ці первісні речі, це не надто прак-
тичне слово і не надто плідна ідея. Ніхто не може збаг-
нути, як ніщо може обернутися в  щось. Ніхто не на-
близиться до цієї ідеї хоч би на п’ядь, пояснивши, як
дещо може обернутися у щось інше. І насправді дале-
ко логічніше по­чати зі слів: «На початку сотворив Бог
небо й землю», навіть якщо ви й маєте на увазі: «На
початку якась немислима сила розпочала якийсь не-
мислимий процес», тому що Бог самою своєю приро-
дою є назвою тайни, і ніхто ніколи не припускав, що
людина могла б уявити собі, як сотворено світ – так
само як не могла б сотворити його сама. Але еволю-
цію хибно вважають поясненням. Їй притаманна фа-
тальна якість справляти на численні уми враження,
що вони розуміють її і все решта; і так само в подібній
ілюзії живуть ті, хто прочитав «Походження видів».

Але це уявлення про щось рівне й повільне, як під-
несений догори схил, також велика частина ілюзії, бо

25

повільність насправді не має нічого спільного з цією
справою. Подія не стане за своєю суттю збагненною
чи незбагненною, залежно від притаманного їй тем-
пу, бо для людини, яка не вірить у чудо, повільне чудо
буде таке ж неймовірне, як і швидке. Грецька відьма
могла обернути моряків на свиней помахом чарівної
палички. Та коли наш знайомий джентльмен, досвід-
чений у морській справі, щодня щораз більше скида-
тиметься на свиню, аж доки не скінчить чотирма ра-
тичками і закрученим хвостом, це не надто нас заспо-
коїть. І навпаки, це буде ще бридкіше й моторошніше.
Середньовічний чарівник міг злетіти в повітря з вер-
шини ве­жі, але побачивши, як старий джентльмен
ступає в повітрі, невимушено й відпружено, ви буде­те
все одно шукати пояснення. Проте в усьому раціона­-
лістичному пов­ одженні з історією прозирає ця чудна
й плутана ідея, що труднощів можна уникнути або на-
віть їх усунути, розмірковуючи про саму лише неква-
пливість або щось неквапливе у процесах речей. Про
конкретні приклади йтиметься ще й в іншому місці,
а тут – ли­ше про облудну атмосферу простоти й легко-
сти, яку творить сама лише ідея повільного руху, сво-
го роду розраду, котрою можуть заспокоювати нерво-
ву стару жінку, яка вперше подорожує автомобілем.

Містер Г. Дж. Веллс зізнався, що є пророком; і в цій
справі він був пророком власним коштом. Цікаво, що
його перша казка дала вичерпну відповідь на його ос­
танню книгу з історії. Машина часу заздалегідь зруй-
нувала всі зручні висновки, що спираються на саму
лише відносність часу. У тому піднесеному видінні
герой бачив, що дерева стріляють угору, як зелені ра-
кети, і  рослинність розростається видимо, як зелена
пожежа, і  сонце летить стрімголов по небу, зі швид­
кістю метеора. Але в цьому сенсі ці речі були такі ж

26

природні, як і тоді, коли летіли хутко. І в нашому сенсі
вони такі надприродні, коли рухаються поволі. Най-
головніше питання в тому, чому вони рухаються вза-
галі; і  всякий, хто справді розуміє це питання, зна-
тиме, що воно завжди було і завжди буде релігійним
або щонайменше – філософським чи метафізичним.
І він радше не подумає, що відповісти на це запитання
може деяка заміна поступового руху на моментальну
зміну. Іншими словами, така суто відносна річ як дов­
ге перемотування тієї самої історії або якнайшвидше
її прокручування, як це можна зробити в кінотеатрі,
повільніше або швидше обертаючи ручку.

Отже, ці проблеми примітивного існування вима­
гають чогось більше схожого на примітивний дух.
Намагаючись викликати оте видіння перших речей,
я хотів би попросити читача зробити разом зі мною
свого роду експеримент у простоті. Простота для ме-
не – не дурість, а радше свого роду ясність, що бачить
речі, такі, як життя, а не слова, такі, як еволюція. Тому
справді краще обертати ручку машини часу трохи
швидше, побачивши, як росте трава і дерева пружи-
ною злітають у  небо, якщо цей експеримент справді
спроможний стиснути й  зосередити суть і  дати нам
змогу виразно розгледіти розв’язку усієї справи. І ми
дійсно знаємо, у тому сенсі, в якому не знаємо нічого
іншого, що дерева і  трава таки ростуть, і  що безліч
усі­ляких незвичайних речей таки буває насправді,
що чудні створіння підтримують себе в порожньому
повітрі, б’ючи по ньому віялами всіляких фантастич-
них форм, що інші чудні створіння пливуть, залиша-
ючись живими, під тягарем могутніх вод, знаємо, що
інші чудні істоти ходять на чотирьох ногах і що най-
чудніша з усіх істот ходить на двох. Це очевидні речі,
а не теорії; і, порівняно з ними, еволюція, атом і навіть

27

сонячна система – це лише теорія. Тут ідеться про іс-
торію, а не про великі трансформації: походження са-
мого всесвіту і походження самого принципу життя.
Більшість філософів просвітлена так, що відразу додає
ще й третю тайну, яка пов’язана з походженням самої
людини. Іншими словами, третій міст збудовано че-
рез третю прірву немислимого, коли у світ прийшло
те, що ми називаємо розумом і  те, що ми називаємо
волею. Людина – це не лише еволюція, а радше також
революція. Те, що вона має хребет чи інші частини
тіла, подібні до птахів та риб, – очевидний факт, хоч
яке його значення? Але якщо ми спробуємо уявити її,
так би мовити, чотириногою істотою, котра стоїть на
задніх ногах, то знайдемо висліди далеко фантастич-
ніші й згубніші, ніж коли б вона стояла на голові.

Я візьму один приклад, що міг би слугувати всту-
пом до історії людини. Він ілюструє те, що я маю на
увазі, кажучи, що потрібна деяка дитяча прямота, аби
побачити правду про дитинство світу. Він ілюструє те,
що я маю на увазі, кажучи, що суміш популярної на-
уки та журналістського жаргону сплутала факти про
перші речі настільки, що ми не здатні побачити, ко-
тра з них насправді перша. Він ілюструє, хоча й за до-
помогою однієї зручної ілюстрації, все те, що я маю
на увазі під потребою бачити гострі відмінності, які
надають форми історії, замість того, щоб удаватися
в самі лише узагальнення про повільність та однако-
вість. Бо ми направду потребуємо, словами містера
Веллса, начерку історії. Але також наважуємося ска-
зати, словами містера Манталіні, що ця еволюційна
історія не має начерку або що цей начерк вигаданий.
Та, понад усе, він ілюструє іншу мою думку: що біль-
ше ми дивимося на людину як на тварину, то менше
вона виглядає як така.

28

Нині в усіх наших романах і газетах кишать незлі­
ченні натяки на популярну особу, яку звуть печерним
чоловіком. Він видається досить знайомим нам не
тільки як публічна особа, але й також як особа приват-
на. З його психологією серйозно рахуються в  психо­
логічній белетристиці і  психологічній медицині. Як
я зрозумію, його головним заняттям у житті було по-
гано поводитися з дружиною або й недобре ставити-
ся до жінок загалом, часто вдаючись до того, що у світі
кінематографу називають хамством. Я ніколи не сти-
кався з доказами цієї ідеї і не знаю, на яких первобут-
ніх щоденниках чи доісторичних згадках про розлу-
чення вона ґрунтується. І також, як я вже пояснював
деінде, ніколи не мав змоги переконатися в її ймовір-
ності, навіть якщо прийняти це апріорі. Нам завжди
кажуть без будь-якого пояснення чи підтвердження,
що первісний чоловік замахувався палицею і збивав
жінку з ніг, перед тим як викрасти її. Але, якщо спира-
тися на тваринні аналогії, це вельми скидається май-
же на хворобливу скромність та неохоту, коли леді,
перед тим як згодитися бути викраденою, завжди на-
полягає на тому, щоб її збивали з ніг. І я повторюю, що
ніколи не міг збагнути, чому тоді, коли чоловік вель-
ми брутальний, жінка повинна бути аж понад міру
чутлива? Печерний чоловік міг бути звіром, але не-
має причин вважати, чому він мав би бути бруталь-
нішим від звірів. І любов жирафи та річкове кохання
гіпопотама звершуються без жодної попередньої бучі
чи ґвалту. Печерний чоловік міг бути не кращим від
печерного ведмедя; але мала ведмедиця, яку оспіву-
ють гімни, не отримує виховання, що схиляє її до над-
мірної цнотливости. Одно слово, ці подробиці буден-
ного печерного життя заганяють мене в  глухий кут,
коли йдеться про революційну чи статичну гіпотезу.

29

В усякому разі, я хотів би подивитися на докази од-
нієї чи другої, але, на жаль, ніколи не міг їх знайти.
Але найцікавіше, що допоки десять тисяч язиків у не-
далеких від науки чи літератури колах без угаву те­-
ревенили про цю нещасну особу, яку називають пе-
черною, єдиний стосунок, у якому доречно та розум-
но говорити про неї як про печерну, був відносно за-
недбаний. Люди вживали цей термін у двадцять нео-
значених способів, але ніколи не шукали у своєму ж
терміні того, що можна було б насправді з  нього ді­
знатися.

По суті, у  печерному чоловікові цікавить усе, за
винятком того, що він робив у печері. І тепер, як вида­
єтьс­ я, з’явилися деякі реальні докази того. Вони не-
великі, як і  всякі доісторичні докази, але стосуються
реальної печерної особи та цієї печери, а  не їхнього
літе­ратурного образу. І наше відчуття реальности
тільки виграє від того, якщо ми просто розглянемо ці
реальні докази і  надалі зможемо не переступати їх-
ньої межі. У печері не знайшли палицю, ту жахливо
закривавлену палицю, надсічену стільки разів, скіль-
кох жінок вона вдарила по голові. Печера не вияви-
лася кімнатою Синьої Бороди, наповненою скелета-
ми убитих дружин; у ній не стояли рядами жіночі че-
репи, розтріснуті, як яєчна шкаралупа. Там було щось
таке, що тим чи іншим чином ніяк не пов’язане з усі-
ма сучасними висловами і філософськими висновка-
ми, і літературними чутками, що геть заплутують це
питання. І якщо ми справді бажаємо побачити справ-
жній та непідробний образ світанку світу, буде знач­
но краще осягнути навіть історію того, що насправді
знайдено, так само просто, як розповідь про героїв,
які знайшли Золоте Руно чи Сади Гесперид, якщо ми
хочемо втекти від мли суперечливих теорій під ясні

30

кольори і виразні обриси такого світанку. Давні епіч­-
ні поети принаймні знали, як розповідати історію,
можливо, вигадану але ніколи не перекручену, не
таку, що в муках спотворює власну форму, пристосо-
вуючись до теорій та філо­софій, придуманих століття
по тому. Було би добре, якби сучасні дослідники опи-
сували свої відкриття сміливим оповідальним сти-
лем давніших мандрівників і без отих усяких довгих
інакомовних слів, переповнених беззмістовним під-
текстом. Тоді зможемо збагнути те, що зна­ємо про пе-
черного чоловіка чи принаймні про печеру.

Не так давно священник разом із одним хлопцем
зайшли в западину серед пагорбів і перейшли у свого
роду підземний тунель, що привів їх у  лабіринт не-
знаних і  потайних кам’яних коридорів. Вони пропо-
взли крізь тріщини, що здавалися майже непрохідни-
ми, пролізли через тунелі, зроблені радше для кротів,
падали в нори, глибочезні, як криниці, і сім разів хо-
вали себе живцем, понад усяку надію на воскресення.
Але все це – буденні речі для такого відважного роз-
слідування, однак нам потрібен той, хто подасть та-
кого роду історії в первісному значенні, у якому вони
небуденні. Наприклад, є щось на диво символічне
в  тому випадку, що першопрохідцями в  підземному
світі виявилися священник і  хлопчик – уособлення
стародавности і  молодости світу. Але тут символізм
хлопця мене цікавить навіть більше, ніж священни-
ка. Тому, хто пам’ятає свій хлоп’ячий вік, не потрібно
нагаду­вати, що для хлопця означає зійти, як Пітер
Пен, під коріння всіх дерев і йти щораз глибше й глиб-
ше, доки не сягне того, що Вільям Морріс13 називав

13 Вільям Морріс – англійський письменник-фантаст, художник,
теоретик мистецтва, засновник руху «Мистецтво і  ремесло» –
ред.

31

самим корінням гір. Припустімо, що хтось із тим про-
стим та незіпсутим реалізмом, невід’ємним від неви-
нности, йтиме цією дорогою до самого кінця, не задля
того, що він міг би виснувати чи продемонструвати
в деякій сухій журнальній полеміці, а просто заради
того, що міг би побачити. І побачив нарешті печеру,
таку далеку від світла дня, що вона могла би бути ле-
гендарною печерою Домданієль, котра лежить під
морським дном. На стінах цього потайного кам’яного
покою, освітленого після довгої ночі незліченних ві-
ків, виднілися ве­летенські і довжелезні обриси, при-
крашені земними кольоровими жилами. І коли вони
обстежили ці лінії, то розпізнали, крізь безмір і  да-
леч віків, порухи й жести людської руки. Там були ри-
сунки чи малюнки тварин; і їх намалювала не просто
людина, а художник. Попри всі свої архаїчні обмежен­-
ня, вони виявляли любов до довгої розмашистої чи
довгої хвилястої лінії, яку впізнає всякий, хто колись
малював чи пробував малювати і за яку жоден худож-
ник не дозволить собі дорікнути науковцеві. Вони де-
монстрували експериментальний і  пригодницький
дух художника, дух, що не уникає складних речей,
а, навпаки, береться за них. Це так, немовби художник
зобразив рух оленя, коли той розмахує назад головою
і  нюхає свій хвіст. Але не один сучасний художник,
який зображає тварин, поставив собі свого роду за-
вдання відобразити це правдиво. У цій та багатьох ін-
ших деталях видно, що він стежив за тваринами з де-
яким зацікавленням і, очевидно, також насолодою.
У цьому сенсі видається, що він був не лише худож­
ником, але й  природознавцем, того роду природо-
знавцем, який направду природний.

І тепер уже й  немає потреби згадувати (хіба ми-
мохідь), що в  атмосфері тієї печери взагалі немає

32

нічого, що натякає на похмурість і  песимістичність
тієї журналістської печери вітрів, що завиває і  стог-
не перед нами незліченними відлуннями всього, що
стосується допечерної людини. Допоки у всякій люд-
ській особистості проступають оті сліди минулого, ця
особистість – досить людська і навіть гуманна. Її, без-
умовно, не можна вважати ідеалом нелюдської осо-
бистости, на кшталт тієї абстракції, яку витворює по-
пулярна наука. Коли романісти, педагоги і психологи
всякого штибу розповідають про печерного чоловіка,
вони ніколи не ототожнюють його з будь-чим, що на-
справді є в печері. Коли реаліст пише в сексуальному
романі: «Червоні іскри витанцьовували в  мозку Даґ-
мара Даблдіка; він відчув, як у ньому підноситься дух
печерного чоловіка», то читачі цього романіста не-
абияк розчаруються, якщо єдиним заняттям Даґма-
ра буде малювання велетенських корів на стіні своєї
світлиці. Коли психоаналітик пише до пацієнта: «За-
таєні інстинкти печерного чоловіка, без сумніву, спо-
нукають вас задовольнити свій потяг до насильства»,
то він має на увазі не потяг малювати аквареллю або
сумлінно студіювати, як худоба розмахує головою під
час випасання, проте ми таки знаємо насправді, що
печерний чоловік не цурався таких лагідних і  неви-
нних речей; і  ми не маємо хоч би одного мізерного
доказу, що він робив будь-які зі згаданих жорстоких
та нестямних речей; іншими словами, печерна осо-
ба, яку зазвичай зображають нам, – це звичайний міт
або й навіть просто плутанина, бо міт має принаймні
видимі обриси правди. Все те, про що говорять нині, –
це суцільне сум’яття й непорозуміння, що не ґрунту-
ється на жодних наукових доказах і  цінується лише
як виправдання дуже модерних анархічних настроїв.
Якщо будь-який джентльмен захоче грубо повестися

33

з  жінкою, то він, звісно, може бути хамом, не пере-
ймаючи характеру печерного чоловіка, про якого ми
знаємо хіба лиш те, що можемо здогадатися з кількох
невинних і відрадних малюнків на стіні.

Але тут ідеться не про малюнки чи особливу мо-
раль, яку можемо з них почерпнути. Ця мораль – щось
далеко більше і простіше, таке велике і просте, що ко­
ли його ствердити вперше, воно звучатиме як щось
дитяче. І воно справді у високому сенсі дитяче; і саме
тому в  цій повчальній байці ми бачимо її, у  певно-
му сенсі, очима дитини. Це найбільший з усіх фактів,
що постають перед хлопцем у  печері; і, напевно, він
занадто великий, щоб його можна було побачити.
Якщо хлопець належав до пастви священника, то мо-
жемо припустити, що його виховали з певною мірою
здорового глузду, того здорового глузду, який часто
приходить до нас у  вигляді традиції. У тому разі він
у  творі первісної людини просто розпізнає твір люд-
ський, цікавий, але в жодному разі не якийсь неймо-
вірний, попри всю свою первісність. Він побачить те,
що може побачити там і  не відчує спокуси побачи-
ти того, чого там немає, захопившись еволюційними
теоріями чи модними спекуляціями. Якби він почув
про подібні речі, то визнав би, ясна річ, що спекуляції
можуть бути правдиві і не суперечити реальним фак-
там. У художника могла бути інша сторона характе-
ру, крім тієї, яку він зобразив у своїх мистецьких тво-
рах. Первісний чоловік міг з утіхою бити жінок і вод-
ночас малювати тварин. Можемо сказати лише те,
що малюнки фіксують щось конкретне. І цілком мо-
гло би статися так, що коли печерному чоловікові на-
бридало накидатися, залежно від обставин, на матір
або дружину, то він полюбляв слухати дзюркотіння
мал­ ого струмка, а  також милуватися оленями, коли

34

ті приходять до струмка пити. Ці речі справді мож-
ливі, але недоречні. Здоровий глузд дитини може об-
межитися лише тим, що спроможні навчити факти;
малюнки в  печері – це майже всі факти, котрі існу-
ють. Але якщо йдеться про докази, то дитина цілком
виправдано може припустити, що людина зобража-
ла тварин каменем і  червоною вохрою з  тієї ж при-
чини, що вона зазвичай намагалася зобразити їх ву-
гільним олівцем і червоною крейдою. Первісний чо-
ловік намалював оленя, так само як дитина – коня,
бо це цікаво. Він намалював оленя з поверненою го-
ловою, так само як дитина намалювала свиню із за-
плющеними очима, тому що це важко. Печерного чо-
ловіка і дитину мало би об’єднати людське братство.
Воно шляхетніше, коли прокладає мости через прір-
ву віків, а не лише через прірву класову. Але все одно
воно не побачить доказів існування печерної люди-
ни, якою її уявляє грубий еволюціонізм, тому що та-
кої людини не бачив ніхто. Якби хтось сказав, що ма-
люнки з чистої і святої любови до тварин намалював
святий Франциск Асизький, то ніщо в  цій печері не
суперечило б цьому.

І справді, одного разу я познайомився з  леді, яка
півжартома висловила ідею, що печера була насправ-
ді дитячими яслами, куди клали немовлят, як у най-
більш безпечне місце, і тих кольорових тварин малю-
вали на стінах, щоб розважити цих немовлят; дуже
подібно до того, як зображення слонів і жирафів при-
крашають сучасні ясла. І хоча це був всього-на-всього
жарт, він привертає увагу до декотрих інших припу-
щень, які ми робимо аж надто легко. Малюнки на-
віть не доводять, що люди жили в печерах, подібно до
того, як віднайдення винного погребу в  Балгемі до-
вело б, що вікторіянські середні класи жили глибоко

35

під землею. Це сталося б через значно тривалий час
після того, як передмістя зруйнував людський чи бо-
жественний гнів. Печера могла мати особ­ливе при-
значення, таке, як погріб; вона могла бути релігій-
ною святинею, прихистком на час війни, місцем зу-
стрічі якогось таємного товариства і будь-чим іншим.
Але це правда, що її художнє оформлення має зна-
чно більше спільного з атмосферою ясел, ніж будь-які
з цих страховидь анархічної люті й страху. Я змалю-
вав в уяві дитину, яка стоїть у печері. Загалом легко
уявити, як будь-яка дитина, сучасна чи безмірно да­-
лека, робить живий жест, немовби плескаючи нама-
льованих тварин на стіні. І цей жест провіщає, як ми
побачимо згодом, ще одну печеру і ще одне дитя.

Але припустимо, що того хлопця навчав не свя-
щенник, а професор, один із тих, хто спрощує спорід-
нення людей і тварин так, що вбачає в цьому звичай-
ну еволюційну видозміну. Скажімо, простий і щирий
хлопець уявив себе звичайним Мауглі, що бігає ра-
зом із вовчою зграєю, зливаючись з  усією природою
майже в усьому, окрім відносної та недавньої зміни.
Який найпростіший урок він почерпне з  тієї дивної
кам’яної дитячої книги? Врешті-решт він дійде до
того, що копав досить глибоко і знайшов місце, де чо-
ловік намалював оленя. Але якщо копатиме ще глиб-
ше, то знайде місце, де олень намалював чоловіка. Це
звучить як труїзм, але в  цьому контексті це справді
так. Хлопець міг би спуститися до немислимих гли-
бин, утонути у  континентах, яких поглинули води,
таких самих дивних, як далекі зорі. Він міг опинити-
ся по той бік світу, так далеко від людей, як протилеж-
ний бік Місяця; він міг зазирнути в ті холодні урвища
серед гігантських кам’яних терас і розгледіти, у ледь
видимих викопних рештках, що нагадують ієрогліфи,

36

руїни втрачених династій біологічного життя, що
вельми нагадують руїни кількох пос­ лідовних творінь
та окремих світів, ніж стадії історії одного. Він знай-
шов би сліди потвор, які бозна-як розвиваються в на-
прямах, що геть виходять за межі нашого уявлення
риб і птахів, обмацуючи, хапаючи і торк­ аючись жит-
тя з усіма екстравагантними видовженнями рога, язи-
ка і щупальця, витворюючи цілий ліс фантастичних
карикатур на кіготь, плавець і палець. Але ніде він не
знайде жодного пальця, що провів осмислену лінію
на піску; ніде жодна лапа не почала креслити хоч би
щось наближене до форми. З усього видно: та річ така
ж немислима серед усіх незліченних космічних варія-
цій забутих еонів, як серед звірів та птахів, яких ми ба-
чимо щодня своїми очима. І дитина, побачивши щось
подібне, здивувалася б так само, якби побачила кота,
який малює карикатуру пса з особистої помсти. Дитя-
чий здоровий глузд убереже навіть найбільш еволю-
ційну дитину від сподіванки побачити щось подібне.
Проте посеред слідів, які залишили неотесані й ново-
явлені прародителі людства, вона побачила би саме
це. Їй безумовно здалося б вкрай дивним те, що люди,
настільки далекі від неї, насправді такі близькі. І тва-
рини, настільки близькі до неї, насправді такі далекі.
У тій своїй простоті вона би неминуче здивувалася,
що не може знайти хоч би якогось сліду зародження
мистецтва серед тварин. Це найпростіша наука, яку
ми можемо почерпнути з печери, розмальованої ма-
люнками, однак вона надто проста насправді. Це про-
ста істина, що чоловік відрізняється від звірів родом,
а не ступенем. І доказ цього бачимо тут, бо це звучить
як труїзм, коли ми скажемо, що первісний примі­-
тивний чоловік зміг намалювати мавпу. І це звучить
як жарт, коли ми скажемо, що найрозумніша мавпа

37

змогла намалювати людину. Виявилося щось вкрай
окреме та непропорційне. І воно також унікальне.
Мистецтво – це характерна риса людини. Це свого
роду проста істина, з якої й має насправді починатися
історія про початки.

Еволюціоніст стоїть, вдивляючись у  розмальова­
ній печері на речі, що надто великі, аби їх побачити,
і  надто прості, аби їх зрозуміти. Він намагається ро-
бити різні непрямі та сумнівні висновки з побачено-
го, тому що цілісно не знає первісної вагомости, ро-
бить тонкі й теоретичні висновки про релігійність чи
забобонність, а  також про тодішній племінний уряд
і  жертвоприношення, зокрема людське, і  ще багато
про що.

У наступному розділі спробую дещо докладніше
відстежити це вкрай дискусійне питання щодо тих
доісторичних джерел людських ідей, особливо релі-
гійної. Тут я розглядаю цей випадок з печерою як сво-
го роду символ найпростішої істини, з  якої повинна
початися історія. Врешті-решт, головний факт, ко-
трий засвідчує пам’ятка оленярів, разом з  усіма ін-
шими їхніми пам’ятками, полягає в тому, що оленяр
міг малювати, а олені – ні. Якщо оленяра вбила така
сама тварина, як олень, то ще дивовижнішим був би
факт про те, що він був здатний на те, на що не спро-
моглися всі інші тварини. Якби він був типовим ре-
зультатом біологічного росту, як і всяка інша тварина
чи птах, тоді ще дивовижніше те, що він анітрохи не
такий, як перший-ліпший звір чи птах. Він видаєть-
ся далеко надприроднішим – як результат природний,
аніж надприродний.

Але я почав свою розповідь про печеру, подібну до
алегоричної печери Платона, тому що це свого роду
взірцева хиба звичайних еволюційних вступів та пе­

38

редм­­ ов. Марно починати з того, що все котилося по-
вільно й гладко і було вислідом типового процесу роз-
витку й градації, тому що в такій простій мові як ма-
люнки, про які згадуємо, насправді немає й сліду роз-
витку та градації. Мавпи не починали малювати кар-
тини, а  вже люди не закінчували їх. Не було такого,
що пітекантроп намалював оленя погано, а гомосапі-
єнс – добре. Вищі тварини не створювали щораз кра-
щі портрети. Собака у свої найкращі часи не малював
краще, ніж коли був шакалом і творив у недосконалій
манері. Дикий кінь не був імпресіоністом, а біговий –
постімпресіоністом. Можемо сказати лише, що від-
творювати речі відбитком чи зображувально не зда-
тен ніхто, крім людини. І ми не сміємо навіть говори-
ти про це, не ставлячись до людини як до такої, яка
суттєво різниться від усього іншого в  природі. Сло-
вом, будь-яка повноцінна історія повинна починати-
ся з людини як із цілком абсолютного й окремого тво-
ріння. Як вона з’явилася або, й зрештою, як усе решта
з’явилося – запитання до богословів, філософів і  до-
слідників, а не до істориків. Але чудовим пробним взі-
рцем її окремости й  таємниці є потяг до мистецтва.
Ця істота завжди цілковито різнилася від інших істот,
адже була не тільки творінням, а й творцем. У цьому
сенсі ніщо не може мати інший образ, окрім образу
людини. Але ця істина настільки правдива, що навіть
без будь-якої релігійности чи віри її мусимо визнати
за певний моральний чи метафізичний принцип.

У наступному розділі ми побачимо, як цей прин-
цип стосується усіх історичних гіпотез та еволюцій­-
ної етики, що тепер у  моді, походження племінного
урядування чи мітологічних вірувань. Але найясні-
ший і найзручніший приклад, з якого би можна було
почати, – запитання: що печерний чоловік насправді

39

робив у своїй печері? Це означає, що в той чи інший
спосіб у глибоку ніч природи з’явилося щось нове: ро-
зум, подібний до дзеркала. Він подібний до дзеркала,
тому що справді здатен відображати. Він подібний
до дзеркала, тому що тільки в ньому всі інші форми
можна побачити як осяйні відбитки у видінні. І понад
усе він подібний до дзеркала тим, що є чимось єди-
ним і  унікальним свого роду. Інші речі можуть по-
різному скидатися на нього або одні на одних. Вони
можуть перевершувати його або перевершувати одна
одну, подібно як у  кімнатних меблях стіл може бути
такий, як дзеркало або сервант, а може бути більший
від дзеркала. Але дзеркало – єдина річ, що спроможна
вмістити їх усіх. Людина – це мікрокосмос; людина –
це міра всіх речей; людина – це образ Божий. Це на-
справді єдина справжня наука, яку ми можемо по-
черпнути з печери. І настав час покинути цю печеру,
вийшовши на відкриту путь.

Однак у цьому місці було би добре раз і назавжди
підсумувати те, що ми мали на увазі, кажучи, що лю­
дина – водночас виняток зі всього, а також дзеркало
і мірило всіх речей. Але щоб побачити її такою, якою
вона є, потрібно знову дотримуватися тієї простоти,
котра здатна розігнати густі хмари софізму. Людина –
дуже дивна істота. Водночас це найпростіша істина,
яку знаємо. Вона є чужинцем на землі. Якщо говори-
ти тверезо, людина більше нагадує того, хто приніс
чужоземні звичаї з іншого краю, аніж того, хто є пло-
дом цього краю. Вона опинилася у несправедливо ви-
гідному і  несправедливо невигідному становищі. Їй
не завжди комфортно у своїй шкурі, вона може не ві-
рити власним інстинктам. Вона – водночас творець,
який рухає своїми унікальними руками й  пальцями
і  свого роду – безпорадна. Вона загорнута у  штучну

40

пов’язь, яку називають одягом; і спирається на штуч-
ні опори, які називають меблями. Її розуму властиве
те саме сумнівне зухвальство і ті самі нестямні обме-
ження. Її, єдину серед істот, струшує прекрасне безум-
ство, яке називають сміхом, немовби вона заприміти-
ла якусь таємницю у  самій формі всесвіту, прихова-
ну від неї самої. Вона – єдина серед тварин відчуває
потребу відійти у  думках від приземленої реальнос-
ти свого тілесного буття, приховати це буття, немовби
перед якоюсь вищою сутністю, творячи таємницю со-
рому. І байдуже, чи схвалюємо ми ці риси як законо-
мірні для людини, чи ганимо їх як штучні, вони зали-
шаються унікальними. І всі вони знаходять свій вияв
у здоровому й популярному інстинкті, названому ре-
лігією, аж поки в нього не втрутяться педанти, а над-
то – ревниві педанти «простого життя». Найбільші
софісти з усіх софістів – це гимнософісти.

Неприродно – дивитися на людину як на плід при-
роди. І не вияв здорового глузду – називати людину
частинкою сільського краєвиду або морського берега.
І коли ми бачимо в ній тварину, то дивимося насправ-
ді на щось інше. Це нерозумно. Це гріх проти світла,
проти ясного світла пропорції, що є основою всієї
реа­ льности. Його чинять, заплющуючи очі, доводячи
неочевидне, штучно підбираючи світло й  тіні, наго-
лошуючи на дріб’язкових і  буденних речах, що ви-
падково виявляються подібними. Та єдина незрушна
річ, що стоїть, осяяна сонячним світлом, яку ми мо-
жемо обійти і  побачити зусібіч, – цілком відмінна.
І вона також цілком незвичайна. І що всебічніше ми
бачимо її, то ще більше незвичайною вона здається.
І це аж ніяк не вислід, що природно випливає з усього
решта. Якщо ми уявимо собі, що нелюдський чи зне-
особлений розум зміг би спочатку осягти загальну

41

природу безлюдного світу так, щоб передбачити весь
його дальший розвиток, то в цьому природному світі
не буде геть нічого, що приготує цей розум до такого
неприродного нововведення. Найпевніше, що такий
розум не вважатиме людину звичайним стадом се-
ред сотень інших стад, які шукають багатшого пасо-
виська, або буде однією ластівкою з-поміж сотень лас-
тівок, які прилітають, віщуючи літо. Вона належить
до зовсім іншої категорії і  навряд чи існує в  тому ж
вимірі. Ми цілком упевнено могли би сказати, що
людина прийшла з цілком іншого всесвіту. Вона має
вигляд радше однієї з корів, яка раптом заскочила на
місяць, або однієї зі свиней, яка за мить відростила
крила і полетіла в небо. І йдеться радше не про худобу,
яка шукає собі пасовиська, а про худобу, яка сама бу-
дує собі стайню; не про ластівку, яка прилітає, віщую-
чи літо, а про ластівку, яка, прилетівши, сама собі злі-
плює літній будинок. Бо саме той факт, що птахи вмі-
ють будувати гнізда, є однією з  тих подібностей, які
гостріше підкреслюють відмінність. Саме той факт,
що птах залетів аж настільки далеко, щоб будувати
гніздо і не здатен зайти хоч трохи далі, доводить, що
він не має такого ж розуму, як людина. Він доводить
це повніше, ніж якби птах не будував нічого взагалі,
бо в такому разі птах міг би бути філософом квієтич-
ної або буддистської школи, байдужим до всього,
окрім свого внутрішнього розуму. Та коли він будує
так, як будує, а  тоді співає радісно від задоволення,
то ми знаємо, що існує невидима завіса між ними
і нами, скляна шибка, що подібна до вікна, об яке він
може битися намарно. Але припустімо, що наш аб-
страктний споглядальник побачив, що якийсь птах
будує так са­мо, як люди. Припустімо, що в неймовір-
но короткий проміжок часу на кожен стиль гнізда

42

припадатиме сім стилів архітектури. Припустімо, що
птах дбайливо обирав би роздвоєні гілочки і  гостре
листя, щоб зобразити пронизливу побожність готи-
ки, або шукав би широке листя і чорний намул, коли
в  його похмурій уяві поставали важкі колони Бела
й  Астарти, щоб таки справді зробити зі свого гнізда
Висячі Сади Семіраміди. Припустімо, що той птах по-
чав ліпити невеличкі глиняні фігурки птахів, що до-
сягли визнання в літературі чи політиці, і ставити їх
собі у гніздо. Припустімо, що той єдиний птах з-поміж
усіх почав робити одну з тисячі речей, які людина ви-
готовляла ще на світанку світу. І ми можемо бути пев-
ними того, що спостерігач не вважав би такого пта-
ха простим ево­люційним різновидом інших: він би
дійсно вважав його птахом страшним і  диким, міг
би побачити в ньому передвісника лиха або, щонай-
менше, птаха-передв­ існика. Цей птах розповів би ав-
гурам14 не те, що станеться, а  щось таке, що сталося
вже. І це «щось» мало би подобу розуму зовсім іншо-
го обширу й глибини розуму, який має людина. Якби
не було Бога, то жоден інший розум ніколи б не про-
вістив його.

По суті, ми не маємо найменшого доказу того, що
те чи інше постало внаслідок розвитку, не маємо бо-
дай якогось підтвердження, що цей перехід відбував­-
ся поволі або що він просто був закономірним. У суто
науковому сенсі ми просто не знаємо нічого, як він
зростав і  чи взагалі зростав і  чим він є. Можливо,
є уривчасті сліди з каменю й кости, що непевно натя-
кають на розвиток людського тіла. Немає нічого, що
хоч би якось натякало на такий розвиток людського

14 Авгури – офіційні жерці, віщуни в  Стародавньому Римі, які,
спостерігаючи за блискавками та іншими явищами природи,
тлумаченням снів, польотами й поведінкою птахів, вгадували
волю богів і провіщали майбутнє – ред.

43

розуму. Його не було, і він з’явився не знати в яку мить
чи за яку безк­ інечність літ. Щось сталося – і воно явно
подібне на подію поза межею часу. Тому воно не має
нічого спільного з  історією в  її повсякденному сенсі.
Історик мусить як належне прийняти це або щось по-
дібне. Це не його справа – пояснювати все. А якщо він
не може пояснити цього як історик, то не пояснить
також як біолог. І в першому, і в другому випадку це
аж ніяк не ганьба, що він приймає певну дійсність, не
пояснюючи її нічим, адже це реальність, а історія та
біологія мають справу з реальностями. Він не має по-
треби виправдовуватися, спокійно дивлячись на сви-
ню, у якої виросли крила, чи на корову, що заскочила
на місяць, якщо він справді їх бачить. Він може роз-
судливо вважати людину дивацькою, тому що при-
ймає цей факт. Він може цілком комфортно почува­-
тися у  божевіль­ному й  хаотичному світі, а  також
у світі, що може породити таку божевільну й хаотич-
ну річ. Тому що реальність – це явище, на яке можемо
опертися, навіть якщо її не сприймаємо. Вона існує.
І цього вистачає більшості з нас. Але якщо ми направ-
ду хочемо знати, як вона взагалі могла постати, якщо
таки справді бажаємо побачити, як вона реалістично
пов’язана з  іншими речами, якщо ми наполягаємо
на тому, щоб на власні очі побачити, як вона витво-
рилася зі середовища, що ближче до її природи, то
в  такому разі нам, безумовно, доведеться звертатися
до цілком відмінних речей. Мусимо розворушити що-
найдивніші спомини і  повернутися до вельми про-
стих марень – якщо бажаємо знайти деяке джерело,
що спроможне зробити людину чимось відмінним
від потвори. Нам би довелося знайти вельми відмін­-
ні причини, перш ніж пов’язати їх причинно-наслід­
ковим зв’язком і звернутися до дещо іншої влади, щоб

44

обернути її у щось розумне або й просто в щось мож-
ливе. На тому шляху лежить усе, що одночасно страш-
не, знайоме й забуте: багато суво­рих облич і вогняні
обладунки. Можемо прийняти людину як факт, якщо
нас задовольняє те, що про неї ні­чого не треба пояс-
нювати. Можемо прийняти її як тварину, якщо нас
не здивує казкова тварина. Та якщо конче потребує-
мо логічного сприйняття, то не обійдемося без прелю-
дії й крещендо чимраз страшніших див, щоб людина,
про яку сповістять немислимі громи на всіх сімох не-
бесах іншого стану, могла справді стати реальною дій-
сністю.

II. ПРОФЕСОРИ Й ДОІСТОРИЧНІ ЛЮДИ

Наука дуже слабка, коли йдеться про часи до-
історичні. Наука, чиїми сучасними дивами ми всі за-
хоплюємося, досягає успіху, невпинно примножуючи
свої дані. У всіх практичних винаходах і  в  більшос-
ті природних відкриттів вона завжди може примно-
жити докази за допомогою експериментів. Але жод-
ні експерименти не створять людину або й  навіть
не продемонструють, як це відбувалося. Винахідник
може крок за кроком наближатися до побудови ае-
роплана, навіть якщо для того на своєму подвір’ї екс-
периментуватиме з  палицями і  металевим брухтом.
Але він навряд чи побачить, як еволюціонує «відсут-
ня ланка». Якщо він припустився хиби в розрахунках,
то аероплан розіб’ється об землю. Та якщо помилити­-
ся в тому, які саме дерева були природним середови-
щем наших предків, то можемо не побачити, як хтось
із них падає звідтіля. Неможливо тримати печерну
людину надворі, наче якогось кота, і спостерігати, чи

45

вона направду практикує канібалізм і чи за звичаєм
викрадає свою наречену. Неможливо тримати печер-
них людей у дворі як зграю собак і стежити, як на них
впливає стадний інстинкт. Якщо людина бачить особ­
ливого птаха, який поводиться в особливий спосіб, то
може побачит­ и інших птахів і  подивитися, чи пово-
дяться вони так само. Але знайде череп або його шма-
ток, або нору в горі, то хоч що робитиме – перед нею
не постане видіння долини сухих костей. Коли є спра-
ва з  минулим, що зникло майже все, можна вдава-
тис­ я лише до доказу, а не до експерименту. А доказів
не вистачить навіть на те, щоб довести їх. Тож тим-
часом як основна частина науки рухається по деякій
висхідній кривій, повсякчасно виправляючи себе но-
вими доказами, цей її напрям біжить уперед суціль-
ною прямою лінією, яку не виправляє ніщо. Але звич-
ка формувати висновки, як це й справді відбувається
в більш плідних царинах, настільки закорінена в на-
уковому сприйнятті, що неможливо опертися споку-
сі говорити про це. Науковець обговорює ідею, на яку
підштовхнув його один шматок кістки, немовби це
аероплан, якого нарешті збудували з цілої купи мета-
левого брухту. Але проблема професора, який вивчає
доісторичне минуле, полягає в тому, що він не може
віддати на брухт свій брухт. Чудесний і  звитяжний
аероплан зліплений зі сотень помилок. Але дослід-
ник первісного може припуститися однієї хиби і  за-
лишити її назавжди.

Ми дуже правильно говоримо про те, що наука
терпляча, але коли йдеться про цю царину, буде прав-
дивіше говорити про нестерпність науки. З огляду на
описані труднощі, теоретик спішить аж занадто силь-
но. У нас є низка гіпотез таких поспішних, що їх упев-
нено можна назвати фантазіями і в жодному разі не

46

можна виправити фактами. Тут найбільш емпірич-
ний антрополог обмежений так само, як антиквар.
Він може вхопитися за уламок минулого і не мати за-
собів, що збільшили б його в майбутньому. Він може
триматися за єдиний факт, майже так само як первіс­
ний чоловік тримався за свій єдиний кремінь. І на-
правду він поводиться з ним майже так само і майже
з  тих самих причин. Це його знаряддя і, до того ж,
єдине знаряддя. Це зброя і, до того ж, його єдина зброя.
Він часто вимахує нею з фанатизмом, про який і гад-
ки не мають учені мужі, коли збирають ще більше
доказових фактів і  навіть знаходять нові за допомо-
гою експерименту. Іноді наполегливий професор не-
безпечніший, ніж реп­ ’ях у  кожуху, який принаймні
не висмоктує своєї теорії, доводячи, що все людство –
котові під хвіст.

Скажімо, я вже казав про те, що непросто тримати
мавпу, очікуючи, чи вона стане людиною. Попри те,
що навіть експериментальне підтвердження такої
еволюції неможливе, науковець не може сказати (як
сказали б охоче всі решта), що така еволюція досить
імовірна. Він хапається за останню волосинку або
й  навіть за цілу їхню колекцію, і  висуває найдиво-
вижніші припущення. Скажімо, про те, що знайшов
на Яві уламок черепа, контури якого менші за люд-
ський. А десь неподалік натрапив на стегнову кістку
і порозкидані зуби, що не належать людині. Якщо всі
ці рештки належать одній істоті, що загалом сумнів-
но, то наша концепція про ту істоту буде майже та-
кою ж сумнівною. Утім, популярна наука витворила
повний і навіть складний образ, викінчений до остан-
ньої найдрібнішої волосини і звички. Його сприйня-
ли як звичайну історичну постать. Люди говорили
про пітекантропа, як про Пітта, Фокса чи Наполеона.

47

Популярні історичні книги публікували його портре-
ти, наче це портрети Карла I і Георга IV. З’явився його
детальний малюнок, дбайливо відтінений, який по-
казує, що всі волосинки на його голові ретельно по-
лічені. Жодна непоінформована особа, дивлячись на
його пооране зморшками лице і  тужливі очі, не мо-
гла хоча б на мить уявити, що це – лише частина че-
репа, стегна чи зубів. Про нього говорять так, наче всі
знають про його характер. Я саме прочитав в журна-
лі історію про Яву й про те, як сучасні білі мешканці
того острова навчилися поганої поведінки під особис-
тим впливом нещасного старого пітекантропа. Я лег-
ко можу повірити в те, що сучасні мешканці Яви не-
добре поводяться; але не уявляю собі, що могло би їх
спонукати до цього відкриття вельми сумнівних кіс-
ток. Попри все, цих кісток замало, вони не формують
цілісного уявлення, щоб заповнити всю велетенську
порожнечу, що з  погляду розуму й  реальности відо-
кремлює людину від її тваринних предків – якщо вони
направду були її предками. Якщо припустити такий
еволюційний зв’язок (зв’язок, який я не маю наймен-
шого наміру спростовувати), то справді захоп­ливий
і  визначальний факт полягає у  відносній відсутнос-
ті в цей момент будь-яких решток, що зафіксували б
отой зв’язок. І Дарвін насправді відверто визнав це,
тому ми почали вживати термін «відсутня ланка».
Але догматизм дарвіністів був аж надто сильний для
агностицизму самого Дарвіна, і люди непомітно поча-
ли перетворювати цей цілковито негативний термін
у позитивний образ. Вони говорять про пошук звич-
ки і  природне середовище «відсутньої ланки», наче
ми могли би сказати, що заприятелювали з прогали-
ною в  розповіді, недоглядом у  доводі, гуляли з  непо-
слідовністю або обідали з хибним силогізмом.

48

Тому у цій розповіді про людину та її причетність
до окремих релігійних та історичних питань я не гая­
тиму часу на здогади про її сутність до того, як вона
стала людиною. Її тіло може походити від тварини,
але ми не знаємо жодних фактів, що могли би проли-
ти хоч трохи світла на історію її душі. На жаль, шко-
ла дослідників вдається до того самого способу дове-
дення, натрапивши на перші реальні докази існуван-
ня перших справжніх людей. Власне кажучи, ми не
знаємо про доісторичну людину нічого з  тієї простої
причини, що вона доісторична. Історія доісторичної
людини – це дуже очевидна термінологічна супереч-
ність. Це свого роду безглуздість, якою можуть поті-
шати себе тільки раціоналісти. Якщо священник ви-
падково спостеріг би, що Великий потоп – допотоп-
ний, то, цілком можливо, що його би розсердила влас-
на логіка. Якби єпископові довелося сказати, що Адам
був людиною доадамовою, то ми подумали би, що це
трішки дивно. Але можемо не зважати на такий сло-
весний дріб’язок, коли історики-скептики говорять
про ту доісторичну частину минулого. Правда в тому,
що вони послуговуються термінами: історичний та
доісторичний, які не мають наукових доказів. Фахів-
ці насправді мають на увазі, що деякі сліди людського
життя сягають тих часів, коли ще не передавали роз-
повідей. Принаймні в цьому сенсі ми знаємо, що люд-
ство існувало ще до появи історії.

Людська цивілізація старіша від писемних згадок
про неї. Саме так треба було би, з  погляду здорового
глузду, ставитися до тих далеких подій. Людство зали-
шило нам багато мистецьких витворів ще до того, як
опанувало письмо або принаймні те письмо, яке ми
можемо прочитати. Але примітивне мистецтво було,
безумовно, мистецтвом. Так само цілком імовірно, що

49

примітивні цивілізації були цивілізаціями. Людина
залишила малюнок оленя, але не залишила розпові-
ді про те, як полювала на нього і тому те, що ми каже-
мо про неї, – це гіпотеза, а не історія. Але те, що вона
творила, було цілком мистецьким. Її малюнок був до-
сить гарний, і годі сумніватися, що оповідь про його
полювання також була би гарна, і  якщо вона таки
дійсно існує, то просто для нас недосяжна. Одно сло-
во, доісторичний період не обов’язково примітивний
у тому сенсі, що він варварський чи звіриний. Це не
час до приходу цивілізації або час перед появою мис-
тецтв і ремесел. Це всього-на-всього час, коли ще не-
має будь-яких складних оповідей, які можемо прочи-
тати. І це направду є всією практичною відмінністю
між па­м’яттю і забуттям; але цілком можливо, що іс-
нували всілякі згодом забуті форми цивілізації, а  та-
кож усілякі забуті форми варварства. В усякому разі,
все вказує на те, що чимало з  тих забутих чи півза-
бутих соціяльних стадій були далеко цивілізованіші
і менш варварські, ніж ми уявляємо нині. Але навіть
тоді, коли йдеться про ці неписані тогочасні історії
людства, коли воно вже, напевно, було людським, на­
ші припущення повинні бути якомога зваженішими
й обережнішими. Та, на жаль, нестримний еволюціо­-
нізм сучасного суспільства найменше дбає про зваже-
ність та обережність. Це суспільство страшенно до-
питливе, і  муки агностицизму йому нестерпні. Саме
в дарвінівську епоху це слово «агностицизм» уперше
стало відомим, а саме явище – неможливим.

Потрібно відразу наголосити, що надмірне нахаб-
ство компенсує все неуцтво. Ці твердження висловлю-
ють настільки буденно й упевнено, що людям просто
бракує моральної відваги замислитися про них, пере-
конавшись, що вони не мають жодних підстав. Ще не

50

так давно науковий огляд стану доісторичного племе-
ни впевнено починався зі слів: «Вони не носили оде-
жі». І хоча б одному читачеві зі ста навіть не спало на
думку спитати себе: як ми можемо знати, чи колись
носили одежу люди, від яких не залишилося нічого,
крім кількох фрагментів каменю й кістки? Складаєть-
ся враження, що ми покладали великі надії на те, що
знайдемо кам’яного капелюха, а не лише кам’яну со-
киру. Очевидно, ми сподівалися, що зможемо знайти
незнищенні штани, вироблені з тієї ж субстанції, що
й незнищенний камінь. Але особам із менш оптиміс-
тичним темпераментом відразу буде очевидно, що
тоді люди могли носити просту або й  навіть багато
прикрашену одежу, від котрої залишилося ще менше
слідів, ніж від них самих. Плетива з  очеретів і  трав,
наприкл­ ад, могли щораз більше удосконалюватися,
не стаючи від того вічними. Одна цивілізація могла
спеціялізуватися на речах, що виявилися знищенни-
ми, на зразок ткацтва і вишивання, а інша – на речах
триваліших, скажімо, на архітектурі й  скульптурі.
Знайдеться чимало прикладів таких спеціялізованих
суспільств. Людина з  майбутнього, яка знайде руїни
машин на нашій фабриці, могла би впевнено сказати,
що ми знаємо про залізо та багато інших металів, та
оголосити про відкриття, за яким власник і менеджер
фабрики, без сумніву, ходили голими або й навіть но-
сили залізні капелюхи й штани.

Ніхто не намагається довести, що ці первісні люди
справді носили одяг з  тканини або плетеного очере-
ту. Йдеться лише про те, що ми маємо недостатньо до-
казів цього. Але водночас варто зупинитися на мить
на тих нечисленних речах, про які знаємо і які дійсно
виготовляли. І якщо подивитися, то ніхто в жодному
разі не заперечує, що тоді знали, що таке одяг і при-

51

краси. Ми не знаємо, чи була тоді вишивка, і  якщо
таки була, то вона ніяк би не змогла зберегтися дони-
ні. Але знаємо, що були малюнки, і  вони збережені.
І разом з ними залишилося, як було вже сказано, свід-
чення абсолютного й  унікального, що належить лю-
дині і тільки їй. І це відмінність родова, а не лише сту-
пенева. Ніхто не скаже, що мавпа малює недоладно,
а людина – майстерно. Мавпа навіть не починала опа-
новувати мистецтво зображення, бо для цього потріб-
но переступити певного роду межу розвитку, а люди-
на не досягла в цьому досконалости.

Ще один видатний автор, коментуючи печерні ма-
люнки, які приписують людям епохи неоліту, сказав,
що жоден із них не мав релігійного підтексту. Згодом
цей дослідник ледь не дійшов висновку, що ті, хто
створювали малюнки, не мали релігії. Годі й уявити,
якою тонкою мусила бути нитка аргументації, щоб
реконструювати найпотаємніші настрої доісторич­
ного розуму на підставі самого факту, що тому, хто
з  невід­ омих мотивів і  причин нашкрябав на скелі
кілька рисунків, дотримуючись звичаїв і  традицій,
про які ми нічого не знаємо, легше було намалювати
оленя, ніж якось передати свою релігійність. Він міг
намалювати його, тому що це був його релігійний
символ або тому, що це не був його релігійний сим-
вол. Він міг намалювати все, крім свого релігійного
символу. Він міг намалювати свій справжній символ
деінде або той намальо­ваний символ могли навмис-
не знищити. Він міг виготовити або не виготовити
пів мільйона речей, але це все – вкрай дивний логіч-
ний крок, аби не тільки дійти висновку, що людина
не мала релігійних символів, але й  на підставі цьо-
го ствердити, що вона не мала релігії. Цей конкрет-
ний приклад дуже добре демонструє всю хиткість по-

52

дібних здогадів, бо невдовзі після того в печерах зна-
йшли не тільки малюнки, а й скульпту­ри тварин. Ка-
жуть, деякі з них пошкоджені щербинами й проломи-
нами, які могли залишитися від стріл. Як припуска-
ють, пошкоджені фігурки – це залишки якогось обря-
ду символічного вбивання тварин; тоді як наявність
непошкоджених пояснюють так, начебто їх уживали
в магічних обрядах, що мали зробити плодючими ста­-
да. І знову дещо кумедна ця наукова звичка – поєдну­-
вати непоєднуване. Якщо фігурка пошкоджена, то
вона доводить один забобон, а якщо непошкоджена –
інший. Це результат нерозважливої схильности вда-
ватися до передчасних висновків. Спостерігачам на-
вряд чи спало б на думку, що ватага мисливців, не-
вилазно сидячи в  печері, могла влучати в  ціль зара­
ди розваги або просто гратися в  примітивну домаш-
ню гру. Та якщо це справді лише забобони, то як це
відіб’ється на твердженні, що фігурки ніяк не пов’яза-­
ні з релігією? Правда в тому, що всі ці безкінечні від-
гадування ніяк не пов’язані з будь-чим. Бо, застосову-
ючи цю гру, ми навіть не влучаємо стрілами у фігурку
оленя, а випускаємо їх у небо.

Такі мислителі часто забувають, скажімо, що люди
в сучасному світі також залишають позначки у пече-
рах. Уже не раз вдавалося зауважувати, що коли на-
товп екскурсантів ведуть через лабіринт Чудесного
гроту або Печери чарівних сталактитів, нерідко в то-
му місці, яке вони проминають, невідь звідки з’яв­ля­
ються ієрогліфи; ініціяли та написи, що, з погляду на-
уковців, з’явилися у не надто давні часи. Але немину­-
че настане час, коли ці написи дійсно стануть давні-
ми. І якщо професори майбутнього будуть хоч трохи
схожими на професорів теперішніх, вони зможуть
висновувати багато вкрай колоритних та цікавих

53

речей із цих печерних написів XX століття. Якщо
я дійсно знаю, з якого тіста вони зліплені і що вони не
відійдуть від запеклої впевнености своїх батьків, то
ініціяли, котрі залишили у  Магічному гроті Гаррі та
Гаррієт (можливо, у  вигляді двох переплетених «Г»),
розкриють їм найдивовижніші факти. Їх вистачить,
щоб дізнатися про певні речі, а саме: (1) оскільки літе-
ри грубо вирізані складаним ножем, то в майбутньо-
му можна буде припускати, що у двадцятому столітті
не було тонких інструментів для різьби, а тому йому
не відоме мистецтво скульптури; (2) оскільки літери
великі, то буде зрозуміло, що наша цивілізація так
і  не змогла винайти малих літер або чогось схожого
на скоропис; (3) оскільки початкові приголосні стоять
так, що їх годі вимовити, то можна буде припускати,
що наша мова, ймовірно, споріднена з вельською або
радше належить до раннього семітського типу, якому
властиве нехтування голосних; (4) оскільки ініціяли
Гаррі і Гаррієт аж ніяк не можна вважати релігійни-
ми символами, то в нашій цивіліза­ції не було релігії.
Можливо, останнє твердження і найближче до прав-
ди, бо в цивілізації, що має релігію, було би трохи біль-
ше розуму.

Знову ж дуже часто стверджують, що релігія ви-
никала дуже повільно й  еволюційно і  що вона мала
не одну причину, а кілька поєднань, які можна назва-
ти збігом. Загалом вони мають три головні елементи:
по-перше – страх перед вождем племени (котрого міс-
тер Веллс з прикрою фамільярністю наполегливо зве
Старим), по-друге – феномен сновидінь і, по-третє –
асоціятивний жертовний зв’язок врожаю і воскресін­
ня, символом якого є проростання зерна. Я мимо­хідь
міг би зауважити, що, з погляду психології, вкрай сум-
нівно поєднувати один живий і  єдиний дух з  трьо-

54

ма мертвими і  непов’язаними причинами, якщо це
справді лиш мертві і непов’язані причини. Припусті-
мо, що містер Веллс в одному зі своїх захопливих ро-
манів про майбутнє розповість нам, що серед людей
постане нова ще не означена пристрасть, якою вони
маритимуть так, як своєю першою любов’ю і  за яку
помиратимуть так, як помирають за стяг батьківщи-
ни. Гадаю, він дещо спантеличить нас, повідомивши,
що це єдине почуття поєднує в  собі звичку курити
«Вудбайн», зростання прибуткового податку і радість,
яку відчуває автомобіліст від перевищення швидко-
сти. Нам непросто буде уявити це, тому що не зможе-
мо сприйняти будь-якого зв’язку між трьома або якось
загального почуття, що з’єднало би їх усіх. І так само
ніхто не міг би уявити якогось зв’язку між пшеницею,
сновидіннями і  старим вождем зі списом, якби вже
не було загального почуття, котре їх би усіх поєднува-
ло. Але якби таке загальне почуття існувало, то це мо-
гло бути винятково почуття релігійне, і всі ці речі не
могли б зародити релігійне почуття, що вже існувало.
Я думаю, що здоровий глузд підкаже всім, що існує
далеко більша ймовірність того, що такого роду міс-
тичне почуття дійсно було тоді і що, з погляду снови-
діння, царі і  пшеничні поля могли видаватися таки-
ми ж містичними, якими вони видаються тепер.

Сумна правда полягає в тому, що все це – насправ-
ді звичайна хитрість, що дає нам змогу зробити деякі
речі далекими й нелюдськими, вдавши, що ми не ро-
зуміємо того, що розуміємо чудово. Складається вра-
ження, наче ми кажемо, що доісторичні люди мали
бридк­ у й грубу звичку час до часу широко розкрива-
ти рота і  запихати в  нього всілякі дивні предмети,
наче ми ніколи не чули про споживання їжі. Це є так,
наче ми кажемо, що страшні троглодити кам’яного

55

віку по черзі підносили ноги, наче ми ніколи не чули
про ходіння. Якби ці слова мали би торкнутися міс-
тичного нерва в  наших серцях, показавши нам, яке
це насправді диво – змога ходити та їсти, то така фан-
тазія ще могла би бути виправдана. Та якщо вони
покликані вбити містичний нерв і  притерти наші
серця до чуда релігії, то це – лише ірраціональне
сміття. Воно вдає, що зна­ходить щось незбагненне
в  почуттях, які ми всі спроможні збагнути. Кому не
здаються таємничими сни і хто не відчуває, що вони
проникають за тьмяні межі нашого буття? Хто не вва-
жає смерть і  воскресіння усілякої рослинности на
землі чимось близьким до таємниці всесвіту? Хто не
розуміє, що влада й  згуртованість, яка є душею пле-
мени, завжди просякнута чимось священним? І якщо
знайдеться антрополог, який направду подумає, що ці
речі надто віддалені і  їх неможливо збагнути, то ми
не скажемо нічого про цього освіченого джентльме­-
на, лише те, що він не мав такого великого й просвіт-
леного розуму, як первісна людина. Мені видається
очевидним, що тільки деяке релігійне почуття, що
було вже діяльне тоді, могло би наповнити ці окре-
мі та різні речі святістю. Сказати, що релігія походить
з  ушанування вождя чи жертв, принесених у  жни-
ва, – означає поставити дуже хитромудрого воза пе-
ред направду примітивним конем. Це наче сказати,
що потяг малювати картини походить зі споглядання
картин оленів у печері. Іншими словами, ми поясню-
ємо картину, кажучи, що вона – творіння рук худож-
ників; або пояснюємо мистецтво, кажучи, що воно
постало з  мистецтва. Це вельми нагадує тверджен-
ня, що річ, яку ми звемо поезією, постала внаслідок
деяких звичаїв: до приходу весни офіційно складати
оду або звичай юнака вставати вранці о тій самій

56

порі, щоб послухати жайворонка, а  тоді записувати
свої враження на папері. Це дійсно правда, що поета-
ми часто стають навесні. Так само правда, що як тіль-
ки з’являються поети, жодна сила не перешкодить
їм оспівати у  вірші жайворонка. Але віршів не існу-
вало, доки не було поетів. Поезія не постала з поетич-
них форм. Іншими словами, навряд чи доречно пояс-
нювати, як уперше з’явилася та чи інша річ, сказав-
ши, що вона вже існувала. Потрі­бен певного роду ро-
зум, щоб побачити, що є дещо містичне у снах та мер-
цях, достоту як потрібен певний розум, щоб побачити
поетичність у жайворонкові навесні. Цей розум, імо-
вірно, був тим, що ми звемо людським, який значною
мірою залишився незмінним і донині, бо містики досі
роздумують про смерть і сни, так само як поети досі
пишуть про весну і жайворонків. Але не існує навіть
найменшого натяку на те, що дещо слабше від знано-
го нам людського розуму взагалі відчуває ці містичні
асоціяції. Як видається, корова не має жодних лірич-
них поривів чи настроїв, попри навдивовижу часту
нагоду слухати жайворонка в  полі. І так само немає
причин припускати, що живі вівці почнуть вшанову­
вати мертвих овець, створивши складну систему по-
клоніння предкам. Це правда, що молоде чотириноге
може навесні перейнятися легковажними думками
про любов, але навіть кілька весен поспіль не при-
мусять її хоч би й  легковажно замислитися про лі-
тературу. І так само, хоча це й правда, собака бачить
сни, тимчасом як більшість інших чотирин­ огих, як
видається, позбавлені такої змоги. Тому ми вже до-
сить довго чекали, коли собака перетворить свої сни
у складну систему чи релігійну церемонію. Ми чекали
настільки довго, що вже й  перестали цього сподіва­
тися; і ми вже не покладаємо надій на те, що собака

57

використає свої сни у  розбудові церкви, так само як
чекаємо, що він почне досліджувати свої сни методом
психоаналізу. Словом, це очевидно, що ці різновиди
природного досвіду і  природного збудження ніколи
не перетинають межі, яка відокремлює їх від таких
творчих виразів, як мистецтво й релігія, що не власти-
ві жодному створінню, за винятком людини. Вони не
роблять цього тепер, не робили в минулому і, з усього
видно, дуже малоймовірно, що зроблять колись у май-
бутньому. Ця річ, звичайно, можлива, в тому сенсі, що
вона не суперечить собі – побачити, як постять коро-
ви, відмовляючись їсти траву у п’ятницю, або стають
на коліна, як у  давній легенді про Надвечір’я Різдва.
І в тому ж сенсі цілком можливо, що корови можуть
розважати про смерть, аж доки не заведуть вишука-
ного жалобного псалма, що оспівує смерть старої ко-
рови. У тому сенсі не так уже й дивовижно буде те, що
вони зобразять свої надії на небесне життя в  симво-
лічному танці – на честь тієї корови, що вистрибнула
на місяць. І, можливо, що псові нарешті насниться до-
статньо снів, щоб він нарешті побудував храм триго-
ловому Керберу15 – певного роду собачій трійці. І мож-
ливо, що його сни вже почали обертатися у видіння,
здатні набути словесного вираження – як одкровення
про собаку, який обернувся в зорю, котру ми називає-
мо Сиріусом і котра тепер стала прихистком для всіх
заблудлих псів. Ці речі логічно можливі в тому сенсі,
що логічно непросто довести універсальне запере-
чення, яке ми називаємо неможливістю. Але той ін-
стинкт імовірного, який називаємо здоровим глуздом,
мав би вже дуже давно підказати нам, що тварини
навіть не думають еволюціонувати в тому сенсі і що,

15 Кербер – мітологічний персонаж, якого вбив Геракл – ред.

58

м’яко кажучи, ми навряд чи матимемо будь-які осо-
бисті докази того, що вони переходять від тварин-
ного досвіду до людських експериментів. Але весна
і смерть, і навіть сни, якщо їх розглядати суто як до-
свід, – це такий самий їхній досвід, як і наш. І єдиний
можливий висновок полягає в  тому, що цей досвід,
якщо його розглядати лише як досвід, не продукує ні-
чого подібного до релігійний почуттів у  будь-якому
іншому розумі, крім нашого. Ми знову повертаємо-
ся до факту, що існував деякий розум, який був жи-
вий і єдиний. Він був унікальний і міг створити релі-
гійну віру, а не тільки малюнки на стінах. Матеріяли,
з яких могла постати релігія, існували безліч віків, так
само як і матеріяли, з яких могло постати все решта;
але сила релігії полягала в  розумі. Людина вже тоді
могла угледіти в  тих речах загадки, натяки й  споді-
вання, які добачає в них дотепер. Вона могла не лише
бачити сни, але й бачити сни про сни. Вона могла не
лише побачити мертвих, але й побачити тінь смерти;
і  їй ніяк не сходила з  думки таємнича містифікація,
якій смерть завжди здавалася неймовірною.

Це щира правда, що навіть ці припущення пере-
важно вже стосуються людини, яка на цей момент
дійсно має людський вигляд. Ми не можемо стверди-
ти того чи будь-чого іншого про уявну проміжну іс-
тоту, яка нібито пов’язує людину й  тварину. Але це
сталося тільки тому, що це не тварина, а  лише при-
пущення. Ми не можемо бути певні, що вона жила
будь-коли. Це лише видіння, покликане заповнити
порожнечу, що справді-таки є між першими створін-
нями, які, напевне, були людьми, і будь-якими інши-
ми створіннями: мавпами чи ще якимись тваринами.
Кілька дуже сумнівних фрагментів ліплять докупи
заради того, щоб така проміжна істота, яку вимагає

59

де­яка філософія, могла існувати, але ніхто не припус­-
кає, що їх вистачить навіть на те, аби ствердити щось
філософське навіть на підтримку тієї філософії. Ула-
мок черепа, знайдений на Яві, не може нічого ствер-
дити про релігію або про її відсутність. Якщо й колись
існувала така людина-мавпа, то вона або дотримува-
лася стількох релігійних ритуалів, як людина, або не
знала їх узагалі, як мавпа. Вона могла бути або мітот-
ворцем, або мітом. Було би цікаво дізнатися, чи ця міс-
тична особа дійсно з’явилася під час переміни мавпи
в  людину, якщо були деякі переміни, про які ми мо-
гли би довідатися. Іншими словами, відсутня ланка
могла би бути містичною або немістичною, якби не
була відсутня. Та на тлі всіх тих доказів, які маємо ми
про справжню людину, ми взагалі не маємо доказів
того, чи була вона людиною, чи напівлюдиною, чи іс-
тотою взагалі. Навіть найзавзятіші еволюціон­ істи не
пробують виснувати будь-яких еволюційних погля-
дів щодо походження релігії з тієї інформації, яку ми
знаємо про нього. Навіть намагаючись доводити, що
релігія розвивалася поволі та з примітивних чи ірра-
ціо­нальних джерел, вони починають свої докази з тих
перших людей. Але вже самі їхні докази доводять, що
люди, які були вже людьми, також уже були місти­
ками. Вони вживали примітивні та ірраціональні
елементи так, як могли їх вживати тільки люди й міс-
тики. Ми повертаємося знову до простої правди, що
в  певний час, який наразі не можуть відстежити ці
критики, відбулася переміна, яку, відповідно до їхньої
природи, не можуть засвідчити кістки чи каміння,
і людина стала живою душею.

Якщо йдеться про походження релігії, то дослід­
ники насправді хочуть уникнути пояснення. Підсві­-
домо відчувають, що не так страшно, коли розтягти

60

йог­ о в поступовий і майже невидимий процес. Але на-
справді такий погляд цілковито спотворює реальний
досвід. Вони зводять докупи дві цілковито від­мінні
речі: поо­ динокі сліди еволюційного походження та
непохитну й самоочевидну брилу людства і пробують
змінювати кут зору, доки одне й друге не опиниться
в  перспективі на одній прямій лінії. Але це – оптич-
на ілюзія. Люди насправді споріднені з  мавпами чи,
зрештою, з будь-якою відсутньою ланкою так само, як
з іншими людьми. Могли існувати проміжні створін-
ня, чиї ледь помітні й  поодинокі сліди де-не-де зна-
ходимо. Це були істоти, які вельми відрізнялися від
людей, або люди, цілком не подібні до нас. Але цього
в  жодному сенсі не можна ствердити про доісторич-
них людей, яких ми називаємо печерними або мис-
ливцями оленів. Доісторичні люди такого роду були
істотами, які вельми подібні до людей, і також людь-
ми, які щонайбільше подібні до нас. Вони лише ви-
падково стали людьми, про яких ми знаємо не надто
багато з  тієї причини, що вони не залишили по собі
писемних пам’ят­ ок чи літописів. Але з усього того, що
знаємо про них, добре видно, що це – звичайні люди,
які жили в  середньовічному маєтку чи грецькому
місті.

З нашого погляду на довгу перспективу людства,
ми в  доісторичних людях просто впізнаємо людей.
У тому разі, якби нам довелося визнати їх за тварин,
то вони мали би вигляд ненормальних. Якби ми спро-
бували зазирнути в інший кінець телескопа, як я вже
не раз робив у цих спекуляціях, якщо ми вирішили б
довести, що людина вийшла з  нелюдського світу, то
нам би довелося лише сказати, що одна з тварин про-
сто збожеволіла. Але, з  другого боку, якщо дивитися
на це безумство, чи то пак зсередини, то це виявиться

61

здоровим глуздом; і  ми знаємо, що ці первісні люди
мали здоровий глузд. Часто вихваляємо людську гар-
монію там, де її бачимо: серед дикунів, у чужоземців
або в історичних персонажів. Усе, що можемо почерп-
нути з первісних легенд і все, що знаємо про руйнівне
життя, підтримує деяку моральну і  навіть містичну
ідею, найпоширенішим символом якої є одяг. Бо одяг –
це, по суті, облачення, і людина вдягає його, тому що
має певну місію. І це правда, бо навіть у  тому вона
відрізняється від тварин. Оголеність не природна для
неї – це не життя, а  радше смерть, навіть у  побуто-
вому сенсі наслідків від переохолодження. Але одяг
носять заради пристойности, гідности навіть там, де
дуже спекотно. Іноді видається, що його красу сприй-
мають більше, ніж практичність. І майже завжди одяг
ототожнюється з  пристойністю. Тут умовності знач­
ною мірою різняться залежно від часу й  місця; для
декого сама думка про це стає непереборною пере-
поною і  достатнім аргументом на користь того, щоб
відмовитися від будь-яких умовностей, стверджую-
чи, що сором – це фікція, з наївним зачудуванням по-
вторюючи, що на Канібальських островах і в Камдені
одягаються по-іншому; вони не можуть ступити хоч
на крок далі і з відчаю відкидають усю ідею пристой-
ности. Вони з таким самим успіхом могли би сказати,
що, скажімо, капелюхи взагалі не потрібні, адже не іс­-
нує такого поняття як сонячний удар. Люди зав­жди
відчували, що є речі, які потрібно оберігати і захища-
ти від зневаги чи грубого нерозуміння; і дотримання
цих норм, попри все, сприяє гідності та взаємодопо­
мозі. Доказ, що це переважно стосується взаємин
двох статей, ілюструють два факти, які потрібно за-
карбувати на самому початку хроніки людського ро­
ду. Перший полягає в тому, що первородний гріх на-

62

правду первородний. Це поняття, що сягає своїми ко-
ренями роду не тільки в  богослов’ї, але й  в  історії.
У що би не вірили люди, всі вони вважали, що з люд-
ством щось негаразд. Це почуття гріха призвело до
того, що людина не змогла не носити одягу, достоту як
не змогла жити без законів.

Та понад усе переконливий другий факт, який є ос­
новою всього, позаяк існував ще до появи людських
спільнот. Це сім’я. Тут знову мусимо належно оціню-
вати її норми, уберігаючи їх від різноманітних моди-
фікацій, градацій та сумнівів, наче від хмар, що впи-
наються в гори. Можливо, те, що ми називаємо сім’єю,
мусило прокладати собі шлях, переборюючи всіля-
кі безлади та збочення, але вона, безумовно, пережи-
ла їх і, цілком імовірно, могла їм передувати. Як спо-
стерігаємо на прикладі комунізму і  номадизму16, ще
більш безформні речі лежали і могли лежати на краю
суспільств, що набули затвердлої форми, але ніщо
не свідчить про те, що форми не існувало перед без-
формністю. Та вкрай суттєво те, що вона важливіша
від безформности і що матеріял, названий людством,
набув своєї форми. Наприклад, якщо розглянути зга-
дані щойно правила, котрі обертаються навколо ста-
ті, то жодне з  них не дивніше, ніж дикунський зви-
чай, який у нас називають кувадою17. Здається, що це
свого роду закон навиворіт, бо за ним до батька став-
ляться так, наче він є матір’ю. У всякому разі, він явно
пов’язаний із містичним розумінням статі, але бага-

16 Номадизм (кочівництво) – спосіб життя скотарів, що виник
вкінці ІІ – на початку І тис. до н. е. всередині гірсько-степових
племен Євразії – ред.

17 Кувада – звичай, під час якого породілля повертається до вико-
нання домашніх обов’язків, тимчасом як чоловік лежить у ліж-
ку і стогне, намагаючись у такий спосіб відволікти увагу злих
духів від матері та дитини – ред.

63

то хто стверджував, що це – лише символічний акт, за
допомогою якого батько приймає обов’язок батьків-
ства. У цьому разі такий гротескний вибрик – це на-
справді дуже врочистий акт, тому що це – основа того,
що ми називаємо сім’єю і що знаємо як людське сус-
пільство. Дехто з  тих, хто пробував розгледіти щось
у  цих темних початках, сказав, що колись панував
матріярхат; гадаю, що в такому разі щодо нього вжи-
вали б жіночий, а не чоловічий рід. Але інші припус-
кали, що все те, що ми називаємо матріярхатом, на-
справді було моральною анархією, в  якій тільки ма-
тір завжди була поруч, тимчасом як усі батьки по-
водилися безвідпо­відально і  блудно. Тоді настав мо-
мент, коли чоловік вирішив оберігати й  очолити те,
що він створив. Тому він став главою сім’ї не як забі-
яка з величезною довб­нею, котрою бив жінок, а рад-
ше як шаноблива особа, яка прагне бути відповідаль-
ною. І дійсно, все це може бути чистою правдою, що
навіть могла би виявитися першим актом створен-
ня сім’ї і  так само може бути правдою те, що чоло-
вік уперше повівся як чоловік, тому став справжнім
чоловіком. Але так само цілком могло би бути прав-
дою те, що матріярхат, або моральна анархія, або ще,
як ми вирішимо назвати його, був лише однією зі со-
тень випадків соціяльного розпаду і варварського від-
ступництва, що могли час до часу траплятися в  до-
історичну епоху, достоту як вони траплялися в  істо-
ричні часи. І такий символічний акт як кувада, якщо
він справді був таким символічним, може бути відго-
моном придушення якоїсь єресі, а не першого підне-
сення релігії. Ми не можемо дійти хоч до якихось пе-
реконливих висновків щодо цих речей, за винятком
того, що вони досягли великих результатів у побудо-
ві людства, але насправді можемо сказати, яким спо-

64

собом збудована його найбільша і найкраща частина.
Можемо сказати, що сім’я – це одиниця суспільства,
та ланка, що поєднує все. Зі сім’єю справді по­в’язані ті
святі обов’язки, котрі відрізняють людину від мурах
і бджіл. Пристойність – це завіса її шатра; свобода – це
мур її міста; власність – це сімейне обійстя; честь – це
сімейний стяг. У практичних пропорціях людської іс-
торії ми повертаємося до того самого фундаменталь-
ного принципу батька, матері і дитини. Уже було ска-
зано, що коли ця розповідь не може початися з релі-
гійних припущень, то вона мусить початися з деяких
моральних чи метафізичних, тому що в іншому разі
історія людини не матиме жодного сенсу. І це щонай-
кращий приклад тієї альтер­нативної потреби. Якщо
ми не належимо до тих, хто починає з прикликання
Пресвятої Тройці, мусимо це робити і  побачити, що
такий трикутник повсякчас повторюється у  будові
світу. Бо найбільша подія історії, яку передчуває і до
якої веде вся попередня історія, є не іншим, як перево-
ротом та оновленням цього трикутника. Чи радше –
це ще один трикутник, покладений так, щоб перети-
нати другий, творячи священну пентаграму, якої по-
боюються вороги у сенсі могут­нішому, ніж ій припи-
сують маги. Стара Тройця складалася з  матері, бать-
ка й дитини. Її називають людською сім’єю. Нова – це
дитина, матір і батько. Її називають Святою Родиною.
Вона жодним чином не змінена, а  лише цілком пе-
ревернута; достоту як світ, що був преображений, не
змінився ані на йоту, а  тільки перекинувся догори
дриґом.

65

ЗМІСТ

ПОПЕРЕДНЯ ЗАУВАГА......................................................................... 5
ВСТУП. План цієї книги........................................................................ 7

ЧАСТИНА I

Про створіння, яке називають людиною
I. Чоловік у печері...............................................................................23
II. Професори й доісторичні люди.................................................45
III. Стародавність цивілізації............................................................66
IV. Бог і порівняльне рілігієзнавство............................................100
V. Людина і мітологія........................................................................ 123
VI. Демони й філософи....................................................................143
VII. Війна богів і демонів.................................................................. 171
VIII. Кінець світу..................................................................................189

ЧАСТИНА II

Про людину на ім’я Христос
I. Бог у печері..................................................................................... 208
II. Загадки Євангелія........................................................................229
III. Найдивніша історія світу.......................................................... 245
IV. Свідчення єретиків...................................................................... 264
V. Втеча від поганства......................................................................287
VI. П’ять смертей віри....................................................................... 310

ЗАКІНЧЕННЯ. Підсумки цієї книжки............................................326
ДОДАТОК I. Про доісторичну людину........................................339
ДОДАТОК II. Про авторитет і точність........................................341

343