The words you are searching are inside this book. To get more targeted content, please make full-text search by clicking here.
Discover the best professional documents and content resources in AnyFlip Document Base.
Search
Published by Iryna Matsouk, 2021-04-22 12:32:52

Ucr shchodenyky

nouen druk new

ÃÅÍв ÍÎÓÅÍ

УКРАЇНСЬКІ
ЩОДЕННИКИ

Львів
Видавництво «Свічадо»
2021

ЧАСТИНА
ПЕРША

24 ЛИПНЯ 14 СЕРПНЯ
1993 РОКУ

Роттердам

24 липня 1993 року. Субота.

Сьогодні я вирішив розпочати мій український що-

16 денник. У серпні я їду до України і буду 11 днів у Льво-
ві. Хоча до від’їзду ще цілісіньких вісім днів, відчуваю,
що треба краще підготуватися, щоб ця коротка подо-
рож стала не лише цікавою, корисною чи повчальною,
а чимось більшим. Хотів би, щоб вона стала мені на-
годою для навернення. Можливо, це звучить занадто
претензійно, але, що ближче дата вильоту з Лондона
до Львова, то чимраз більше я відчуваю, як росте моя
внутрішня напруга. Якийсь голос всередині промов-
ляє: «Ти мусиш вирішити: це стане просто ще одним
твоїм викладацьким досвідом чи ж можливістю до-
лучитися до чогось нового і життєдайного. Це твій
вибір». Саме цей внутрішній голос привів мене до бі-
бліотеки в Роттердамі, де я зараз гостюю в брата і йо-
го родини, змусив знайти тихий закуток і чесно себе
запитати: «Чого ж я очікую?».

Я зовсім мало знаю про Україну, і ніколи туди б не їхав,
якщо б там не жили двоє моїх близьких друзів – Зеня
Кушпета і  Борис Ґудзяк. Зеня належить до спільноти
«Лярш-Дейбрейк» у Торонто, де я мешкаю останні сім
років, а Борис закінчив славістику в Гарвардському
університеті, і ми з ним познайомилися, коли я викла-
дав у тамтешній Школі богослов’я. Отже, я в Україну
їду заради них. Ніщо інше мене до цієї країни не ва-
бить. Збоку виглядає, що там так багато конфліктів,
протистоянь, суперництва, що викликає у мене радше

страх, аніж зацікавлення. Але Зеня і Борис наполягали: 17
«Ти мусиш приїхати! Просто мусиш приїхати!». Їхнє
«мусиш» було не просто «соціальним зобов’язанням».
Чомусь я відчитав у їхніх словах «духовне зобов’я-
зання». Я мушу їхати, тому що саме там, де я наймен-
ше цього очікую, щось може мене глибоко торкнути
і привести до чогось абсолютно нового і незвіданого.

І ось я сиджу у міській бібліотеці Роттердама, спов-
нений туманного відчуття, що їду туди, де саме для
мене заховане щось особливе. Тривалий час я ігно-
рував свою «маленьку подорож до Зені та Бориса».
Стільки всього іншого терміново треба було зробити,
написати чи обдумати. А зараз їхнє «мусиш» знову пе-
реді мною, я вирішив зробити його своїм і взятися до
роботи!

Розповім більше про причини моєї подорожі. «Му-
сиш» Зені і Бориса випливають з їхніх життєвих іс-
торій. Спочатку розкажу їхні, а вже потім візьмуся до
своєї.

Я познайомився з Борисом раніше, ніж із Зенею, тому
з його історії і почну.

Ми запізналися у Кембриджі, штат Массачусетс. Я ви-
кладав пасторальне богослов’я в Гарвардській Школі
богослов’я, а Борис писав у цьому університеті свою
докторську дисертацію зі славістики. Ми бачилися
часто. Спочатку у ролі викладача і студента, потім –
сповідника і каяника, згодом – радника і того, хто по-
требує поради, і  врешті – як друзі. Зараз ролі часом
міняються, але ми насамперед друзі. Борис складає
враження тихої, трохи повільної чи навіть пасивної
людини. Часто я намагався його заохотити, щоб він

більше горів тим, що робить, надихав його до чогось
нового, більшого. Але з роками я відкрив у  ньому
неймовірне бажання дарувати своє життя іншим, рі-
шучість у завершенні розпочатих справ, впертість,
прихований під пасивністю справжній харизматич-
ний запал і глибоку відданість щирій дружбі.

18 Добре пам’ятаю одну нашу розмову, що відбулася
понад вісім років тому. Ми сиділи один навпроти од-

ного за великим столом у моєму робочому кабінеті.

Борис говорив про своє покликання. «Чого Бог хоче

для мене? Я вчився в українській семінарії в Римі

(прим. Український католицький університет свято-

го Климента Папи). Тепер приїхав до Гарварду вивча-

ти славістику. Я прагну бути близько Бога... але все ж...

яке моє покликання? Стати священником? Працювати

в Україні? Викладати? Одружитися? Створити сім’ю?»

Із впевненістю, що здивувала мене самого, я відповів:
«Знаю, що Бог відвів тобі особливу роль. Залишайся
близько Його серця і дозволь Йому себе вести. Ти зро-
зумієш, яке твоє покликання, тоді, коли настане твій
час».

Протягом наступних років Борис регулярно їздив до
України. Коли країна здобувала незалежність, він
став одним з головних організаторів величезного
з’їзду молоді Української Греко-Католицької Церкви
(прим. З’їзд «Українська молодь – Христові» відбув-
ся 7-8 вересня 1990  року у Львові). Тим часом він за-
кінчив працю над дисертацією і переїхав до України
на постійно, щоб збирати усні свідчення про підпіл-
ля Греко-Католицької Церкви, яка була заборонена
з 1946 року, і розпізнавати своє покликання. Коли я пе-
реїхав з Гарвардської Школи богослов’я до спільно-

ти «Лярш-Дейбрейк» у Торонто, де тепер живу разом 19
з особами з розумовою неповносправністю, Борис ча-
сто мене відвідував. Гостюючи в нас, він наполягав, що
я повинен приїхати до України. «Ми так багато про це
говорили, – казав він. – Ти заохочував мене поїхати...
тепер я б хотів, щоб ти приїхав і на власні очі побачив,
чим я живу і що роблю».

Однак я продовжував сумніватися і не йшов далі
розпливчастих обіцянок. Так, я б хотів поїхати, але
стільки всього треба зробити! Врешті-решт, не Борис,
а Зеня змусила мене припинити з вигадуванням при-
чин і визначити дати – 1-11 серпня 1993 року.

Із Зенею я вперше зустрівся в серпні 1986 року в спіль-
ноті «Дейбрейк» в Торонто. Вона мешкала у спільноті
протягом 1984-1985 років. Коли я там жив перший рік,
вона продовжувала приходити на зустрічі по середах.
Зеня – одна з найенергійніших і найжвавіших людей,
яких я коли-небудь зустрічав. Ще ніколи не бачив її
у поганому настрої. Вона говорить про людей і події
так, наче всі і все сповнені світла, краси і правди. Іноді
вона так захоплюється життям, що не може спинитися
і весь час про нього говорить!

Мало не перше, що вона мені сказала: «Генрі, я не вмію
готувати... Єдине, що мені якось вдається, – це спагеті
з фрикадельками. Тому я приходжу сюди по середах,
коли в меню спагеті з фрикадельками, і я можу щось
готувати!».

«Звісно, я приходжу й заради Роузі», – з усмішкою до-
дала вона.

Роузі – дівчина з важкою неповносправністю, яка
мешкала в нашій спільноті, – була улюбленицею Зені.
Для Зені Роузі була принцесою, яка заслуговувала усіх
почестей, що належаться королівській особі: краси-
вий одяг, найкраща їжа і безмір уваги. Зеня забезпечу-
вала усе це. Одного разу вони з Роузі навіть злітали на
шопінг в Bloomingdales – американській мережі мага-
20 зинів класу люкс – у Нью-Йорку!

Спочатку надмірний ентузіазм Зені мене збивав з пан-
телику. Але коли ми познайомилися краще, я побачив,
наскільки вона щедра, як цілковито готова віддавати
себе тим, хто її потребує.

Зеня має унікальний музичний талант. Вона – май-
стерна піаністка, і щодня шість годин поспіль сиділа
за фортеп’яно, готуючись до виступів і концертів, але
її серце належало «Дейбрейку». За кожної нагоди вона
кидала інструмент, щоб побути з Роузі. Зрештою, че-
рез кілька років вона зрозуміла, що глибоко змінила-
ся. Вже не фортеп’яно, а особи з неповносправністю
полонили її серце. Коли вона це усвідомила, то без сум-
нівів покинула музичну кар’єру і прийшла до спільно-
ти вже як постійний член, а не просто відвідувачка.

А тоді впала Берлінська стіна, і невдовзі Україна здо-
була незалежність. Для Зені ця подія стала перелом-
ним моментом. Її батьки емігрували з України і ви-
ховували її в національному дусі, тому Зеня почала
роздумувати, чи не варто їй поїхати на Батьківщину
і навідатися до осіб з неповносправністю, які не мали
й сотої частки тої любові та опіки, що отримувала
Роузі. Спочатку це була просто ідея, яка згодом стала
візією, що поступово переросла в чітке рішення.

Три члени спільноти «Дейбрейк» – директор Нейтан 21
Болл, Сью Мостеллер і я – радили їй поїхати в Україну
спочатку на два тижні, щоб зрозуміти, чи реально
залишитися на довше. Ми гадали, що важка і склад-
на ситуація на Батьківщині трохи пригасить її запал.
Але сталося протилежне. Я все ще яскраво пам’ятаю
той вечір, коли Зеня розповідала усій спільноті про
свою двотижневу подорож. Фотографії дітей з непов-
носправністю, яких вона зустріла в сиротинці у Львові,
настільки нас розчулили, що ми усі гуртом підтрима-
ли її бажання повернутися в Україну і шукати можли-
вості дати цим дітям опіку, любов та, можливо, дім.

Зеня повернулася до «Дейбрейку» сповнена добрих
намірів, великої енергії та з візією творити щось нове
для маргіналізованих людей в українському суспіль-
стві. Це було непросто. Потреби – величезні, відпо-
відні заклади – зовсім бідні, а державна та церковна
бюрократія знеохочували.

Невдовзі Зеня зрозуміла, що без ґрунтовної підтрим-
ки спільноти в Канаді потоне в морі потреб та про-
хань людей, з якими перетиналася. Вона приїжджала
кілька разів, щоб отримувати фінансову та моральну
підтримку і  відновлювати власні духовні ресурси.
Стало очевидно, що Зені потрібно зберігати зв’язки
зі спільнотою і відчувати, що друзі в Канаді підтри-
мують її працю в Україні. Їй було необхідне відчуття
місії – розуміння, що на працю в Україні її уповнова-
жує спільнота. Важливо було знати, що в Україні вона
перебуває від імені Роузі та інших друзів, яких вона
любила. У минулому інші члени спільноти уже отри-
мували схожі благословення на місії – до Гондурасу,
Мексики, Індії та деінде. Ми зрозуміли, наскільки

важливою є така практика. Життя далеко від дому мо-
же бути складним, але якщо його сприймати як місію,
то багато труднощів проживаються як благодать.

Під час останнього візиту Зені до Канади її «мусиш
приїхати», звернене до мене, стало чітким, як ніколи.
«Ти мусиш приїхати і побачити, як я працюю і живу. Ти
22 мусиш поговорити з моїми друзями, відвідати доми,
в  яких я буваю, але насамперед поділитися візією
«Ляршу» з моїми співпрацівниками. Там потреби ве-
личезні, не лише матеріальні, але, і насамперед, – ду-
ховні. Молодь часом зовсім зневірена. Їм треба більше
знати про молитву, спільноту, турботу про бідних. Їх
потрібно навчити, але ще більше – надихнути. Ти му-
сиш приїхати». Я протестував голосно і рішуче: «Я ні-
коли там не був. Я не розмовляю українською, і усією
душею належу до латинського обряду, а тому не знаю,
як приймуть мене у Католицькій Церкві східного об-
ряду. І найголовніше, що я там зможу зробити для осіб
з неповносправністю?».

Але Зеня відкидала усі мої тривоги: «Просто приїдь,
просто подивися, просто говори, просто будь собою.
Не думай про все це. Ти мусиш приїхати і, знаєш...
Борис теж буде!».

Ось так, все склалося. Борис і Зеня покажуть мені
свою країну, свій народ, свою працю, а я дозволю їм
вести себе, навіть якщо не дуже хочу туди йти.

А й справді, Україна – це не та країна, куди б я хотів
поїхати. Все, що я чую і читаю про неї, підказує, що
мені варто триматися подалі: безконечні політич-
ні і  релігійні конфлікти, загальна суспільна депресія,

взаємна недовіра, бюрократія, погані готелі і мова, яку 23
так важко зрозуміти... Але Борис і Зеня такі чудові,
щедрі, світлі люди. То мої давні друзі. Вони люблять
Україну, її історію та народ і одностайно кажуть мені:
«Ти мусиш приїхати!».

Радий повідомити, що їду до України не сам. Їдемо ра-
зом з Нейтаном Боллом, керівником спільноти «Дей-
брейк». Нейтан добре знає Зеню, і вони вже детально
обговорили її українські справи. Він сам особисто і на
рівні всієї Спільноти її підтримує. Нейтан щиро бажає
налагодити зв’язки між «Дейбрейк» та ініціативами,
які Зеня започаткувала для допомоги особам з непов-
носправністю у Львові. Він впевнений, що не лише Зе-
ні добре мати підтримку спільноти, а й спільноті ко-
рисно мати з нею зв’язок. Зенині розповіді допомогли
усвідомити, що в Канаді особи з неповносправністю
перебувають у набагато кращому становищі, аніж такі
ж люди в країнах колишнього Радянського Союзу.

Нейтан також знає Бориса. Вони познайомилися і по-
дружилися, коли Борис приїжджав до «Дейбрейку».
Той факт, що Борис чудово знає історію України та ро-
зуміється на її сучасних викликах, вплинув на те, що
Нейтан захотів поїхати.

Мене ж тішить те, що ми з Нейтаном будемо в Україні
разом. Він – керівник, а я – духівник спільноти «Дей-
брейк», і, може, нам вдасться зробити цю поїздку чи-
мось більшим, ніж просто візит особистої підтримки
для Зені і Бориса. Для нас це також місія! Ми їдемо
до України, щоб відвідати Зеню від імені спільноти,
і маємо повернутися з ідеями та пропозиціями щодо
майбутнього.

Нейтан – канадієць. Йому щойно виповнилося 40. Ми
познайомилися у спільноті «Лярш» в Тролі, у Франції,
і разом приїхали до «Дейбрейку» в серпні 1986 року.
Cказати, що ми багато пережили разом впродовж ос-
танніх семи років, буде недостатньо. У нашої дружби
були і злети, і падіння. Під час роботи у Спільноті тра-
плялися моменти неймовірного задоволення від зро-
24 бленого і болісні суперечки. У нас багато спільного:
любов до Євангелія Ісуса Христа, любов до «Ляршу»,
любов до богослов’я, любов до спільноти і служіння.
Але ми також дуже різні, не лише за віком, а й за ха-
рактером та звичками. Однак після семи років у одній
Спільноті наша дружба зросла і зміцніла, не всупереч,
а радше завдяки болю, який ми прожили у наших сто-
сунках. І ось вперше ми вирушаємо у таку довгу по-
дорож разом. Вірю, що вона не просто дасть кожному
з нас безмір поживи для роздумів, а й що виведе нашу
дружбу на новий рівень. Із такими провідниками, як
Зеня і Борис, ми зможемо побачити, почути і відчути
те, чого б ми ніколи не побачили, не почули і не відчу-
ли самі.

З якого боку не глянь, це буде пригода. Пригода у но-
вому для нас світі людей, ідей та прагнень, а також
у світі нового внутрішнього досвіду віри, довіри і друж-
би. Уявлення не маю, про що писатиму в наступні дні,
але хочу писати прямо, чесно і конкретно про ці дві
пригоди, що чекають на нас.

Роттердам 25

25 липня 1993 року. Неділя.

Вчора подзвонив Борис. Він зараз у своїх батьків

у  Сиракузах. Останні кілька тижнів провів в  укра-
їнському католицькому монастирі Преображення
(прим. Holy Transfiguration Monastery) на північ від
Сан-Франциско, де молився і викладав. Щоліта Бо-
рис долучається до невеличкої групи викладачів, по-
в’язаних з Університетом святого Павла в Оттаві
(прим. Інститут східнохристиянських студій імені
митрополита Андрея Шептицького зараз є частиною
Богословського Факультету St. Michael’s College Уні-
верситету Торонто), які через молитву і навчання
знайомлять студентів із духовністю християнського
Сходу. Цього року він спеціально прилетів з України,
щоб викладати на цій унікальній літній програмі.

Борис мені сказав телефоном, що хоче повернутися
до Львова і продовжувати там працювати. Час в мо-
настирі та з родиною ще глибше його переконали, що
Україна – саме те місце, де йому варто бути. Борис ра-
діє, що ми невдовзі побачимося. Він планує провести
кілька днів в  Кембриджі, відвідати давніх гарвард-
ських друзів, а тоді летить до Лондона, де ми всі разом
зустрінемося.

Із Зенею я востаннє говорив у травні, коли вона була
в Квебеку на зустрічі Міжнародної Федерації «Лярш».
Під час чудового обіду у старому місті вона розказала
нам з Нейтаном про плани щодо нас. На вихідних ми

мали б провести реколекції для молоді зі Львова, два
вечори присвятити зустрічам з родинами, що вихо-
вують дітей із неповносправністю, та провести кіль-
ка майстер-класів. Вона так захопилася плануванням,
що, здається, забула, що ми взагалі-то приїжджаємо,
щоб побути з нею і побачити її роботу. Та ми знайш-
ли компроміс! Ми з Нейтаном разом проведемо реко-
26 лекції, які перекладатиме Борис, а решта днів мине за
вільним графіком. Після зустрічі я невдовзі поїхав до
Європи, Зеня ж повернулася в Україну. Я  підготував
невеличкий буклет для реколекцій, Зеня його перекла-
ла, а Нейтан видрукував.

З Нейтаном ми підтримуємо зв’язок телефоном. Він
зараз дуже зайнятий у Спільноті, бо у багатьох асис-
тентів канікули, але сподівається, що до середи змо-
же закінчити всі справи, і чекає зустрічі зі мною та
Борисом у Лондоні в четвер.

Радію, що проведемо разом кілька днів з Нейтаном
і Борисом у Лондоні перед відльотом до Львова через
Варшаву. Барт і Патриція Ґавіґан запросили нас зупи-
нитися у їхньому конференційному центрі Brookplace
у селищі Чобем, у графстві Суррей. Це дасть змогу нам
відпочити і підготуватися до подорожі. Борис прочи-
тає кілька «лекцій» про Україну, її минуле і сьогоден-
ня, щоб ми краще знали людей і місця, перед тим як
приїдемо. Що більше знатимемо наперед, то краще.

Ой, час складати валізку, щоб завтра бути готовим до
перельоту через Ла-Манш!

Чобем

26 липня 1993. Понеділок.

Сьогодні зранку літаком авіакомпанії KLM City- 27

hopper я з Роттердама прилетів до Лондона. Джил,
друг і співробітник Патриції та Барта, зустрів мене
у Гітроу та привіз до Brookplace – прекрасного маєтку
в Чобемі, який зараз функціонує як християнський
центр духовної формації і спілкування. Мені виділи-
ли окремий будиночок! Після галасливого Роттерда-
ма Brookplace з його красивими деревами і квітковими
клумбами схожий на маленький рай. Перше, що я зро-
бив, – вклався у ліжко і добре виспався!

Тепер готовий описати складну історію України. Піс-
ля всього, що прочитав, зрозумів одне: якщо їхати, не
знаючи історію на достатньо глибокому рівні, сучасна
ситуація у цій країні буде лишень бентежити, плутати
і шокувати.

Я мусив укласти в голові бодай якесь схематичне уяв-
лення про тисячолітню історію християнства в Укра-
їні, на яке я зможу накласти усе те, що побачу і почую
протягом наступних тижнів. Дозвольте спробувати
коротко підсумувати найвизначніші моменти остан-
ньої тисячі років!

Християнство прийшло до Київської Русі – середньо-
вічної держави з центром у Києві, яка обіймала
територію сучасної України, Білорусі та європейсь-
кої частини Росії, – 988  року з Константинополя. Із

хрещенням князя Володимира і його народу Русь при-
йняла візантійську літургійну і духовну традицію. Хо-
ча розкол між Сходом і Заходом не зачепив Київ пря-
мо, все ж після болісної схизми між східним і західним
християнським світом, яку остаточно закріпило взят-
тя хрестоносцями Константинополя 1204 року, Руська
Церква опинилася на стороні Константинополя. Тому
28 країна, тепер знана як Україна, стала частиною право-
славного світу.

Після розриву між Римом і Константинополем було
чимало спроб відновити єдність, але це не вдавалося.
Навпаки, напружень і конфліктів більшало.

1596 року під час Синоду у Бересті (тепер місто
Брест у Білорусі) більша частина церковного прово-
ду України та Білорусі, що тоді була під владою Поль-
щі і  Литви, визнала Папу Римського главою Христи-
янської Церкви, зберігши східний обряд. Сьогодні
спадкоємці Берестейської Унії живуть переважно
у Західній Україні. Віками Берестейський Синод при-
зводив до величезних непорозумінь між православни-
ми і так званими уніатами, які належать до східного
обряду, і між східними (греко-) та західними (римо-)
католиками.

Як не дивно, Унія загалом не покращила стосунки
між західними (римо-) і східними (греко-) католика-
ми. Останніх у католицькій спільноті вважали «като-
ликами нижчого класу», особливо до Другого Вати-
канського Собору.

Недавня історія греко-католиків виявилася не менш
складною. 1946 року, після псевдосиноду, зрежисова-
ного сталінським режимом, Греко-Католицька Церква

була заборонена, її членів силою змусили стати части- 29
ною Православної Церкви під проводом Патріарха
Московського. Греко-Католицька Церква була виму-
шена йти в підпілля.

З початком горбачовської «перестройки», а особливо
після розпаду Радянського Союзу та здобуття Укра-
їною незалежності, Греко-Католицька Церква відро-
дилася з великою силою: повною єрархією, духовен-
ством, монастирями, згромадженнями та мирянами.
Греко-Католицька Церква не лише витримала переслі-
дування, але й зміцніла у них.

Однак відродження Греко-Католицької Церкви при-
звело до нових конфліктів з Православною Церквою
та певної напруги у стосунках з римо-католицькою
єрархією. Православна Церква вороже поставилася
до бажання греко-католиків повернути собі колишню
церковну власність, а Римська Церква, на думку гре-
ко-католиків, не виявила достатньої поваги до страж-
дань підпільної Церкви і її бажання ставати зрілою
Церквою у католицькому сопричасті, плекаючи власні
східні богословські, еклезіальні та канонічні традиції.
Одночасно сама Православна Церква зазнавала все
нових поділів. На теперішній момент існує незалежна
Українська Православна Церква (Українська Авто-
кефальна Православна Церква) та Українська Пра-
вославна Церква під Московським Патріархом (Ук-
раїнська Православна Церква). Нещодавно з’явилася
ще одна – Українська Православна Церква Київсько-
го Патріархату. Вона складається з колишніх членів
і УАПЦ, і УПЦ МП. І УАПЦ, і УПЦ КП кожна обрали
своїх Патріархів, тому на сьогодні не видається, що ці
три юрисдикції зможуть примиритися.

Отже, сьогодні в Україні існує принаймні п’ять цер-
ковних структур: Греко-Католицька Церква, Римо-Ка-
толицька Церква, Автокефальна Православна Церква,
Православна Церква під Московським Патріархатом
та Православна Церква Київського Патріархату. Ці
поділи відображають довгу історію протистояння між
Україною і  Польщею, Україною і Росією, Україною
30 і Римом. Після проголошення незалежності всі ті при-
ховані конфлікти, що завжди супроводжували релі-
гійне життя, вийшли на поверхню. З новою гіркотою,
а то й з новими спалахами насильства.

До того ж зростає активність протестантських груп:
традиційних протестантських Церков, нових неза-
лежних харизматичних рухів та різноманітних релі-
гійних сект.

Зеня і Борис є активними греко-католиками. Їхні бать-
ки втекли з України, коли совіти захопили Західну
Україну. Їхня релігійність формувалася на парафі-
ях східного обряду в Торонто та Сиракузах. Нейтан
і  я  належимо до Римо-Католицької Церкви. Я в ній
народився, а Нейтан прийшов уже дорослим. На ща-
стя, усі ми поважаємо і любимо традиції, духовність
та богослужіння одне одного. Як то часто буває, «у ви-
гнанні» легше приходити до взаєморозуміння, поваги,
діалогу та підтримки, ніж вдома, де беруть початок всі
конфлікти.

Чобем 31

27 липня 1993 року. Вівторок.

Коли міркую про історію України, почуваюся при-

голомшеним стражданнями її народу. Здається, вони
не знали життя без гніту та визискування. Чи україн-
ці взагалі пам’ятають, що таке справжня економічна,
політична або релігійна свобода? Чи були у них хоча б
короткі проблиски життя без убогості, набігів та цер-
ковних міжусобиць? Збоку мені здається, що україн-
ців завжди використовували зовнішні сили: монголи,
росіяни, поляки, литовці, австрійці чи німці.

Найжорстокішим в українській історії виглядає ХХ сто-
ліття. Я завжди знав, що Голокост є найчорнішою го-
диною нашого століття. Але зараз, послухавши Бориса
та прочитавши різні книжки і статті, я знаю, що під
час Першої світової війни та невдалої спроби здобути
незалежність (1914-1920) загинуло два чи три мільйо-
ни українців.

Тепер я також знаю, що у 1932-1933 роках понад сім
мільйонів українців померли голодною смертю, коли
Сталін, бажаючи підкорити народ, забрав у нього їжу.

Я також знаю, що під час Другої світової війни, коли
радянські та німецькі війська по черзі топтали укра-
їнську землю, загинули більше ніж 5 мільйонів 300 ти-
сяч українців.

Тепер я знаю, що в 30-их роках майже вся політична
та інтелектуальна еліта Східної України була одномо-
ментно знищена або ж опинилася в таборах смерті.

Тепер я знаю, що в 50-их роках сотні тисяч мешканців
Західної України примусово виселили на Сибір.

Тепер я знаю, що між 1929 і 1959 роками майже 16 міль-
32 йонів українців загинули внаслідок війни, голоду, по-

літичних, культурних і релігійних чисток.

Недавно Україна пережила ще одну катастрофу – ви-
бух на Чорнобильській атомній станції. Через неї
радіацією заражені великі частини північної України
і Білорусі. Наслідки цієї катастрофи викликають особ-
ливу тривогу, бо такої ядерної аварії в світовій історії
ще не було.

І тепер я знаю, що донедавна більшість українців не
мали справжньої свободи – чи то свободи слова, чи то
свободи віросповідання, чи то свободи подорожува-
ти, чи то свободи робити власний політичний вибір.

Безмірні страждання українського народу не так ві-
домі у західному світі, як безмірні страждання євреїв,
але від того вони не менш реальні.

У контексті столітньої неуспішної боротьби україн-
ців за свободу я тепер краще розумію, чому концеп-
ція «довготерпіння» є центральною в їхній духовності.
Щастя, процвітання, добре самопочуття, успіх та по-
вага просто не існують в досвіді багатьох українців,
особливо селян. Для них усі ці «дари свободи» завжди
належали до «будучого віку», який вони лише крадь-
кома можуть побачити під час їхніх пишних богослу-
жінь. Український народ завжди був людом, що чекає:
не лише на те, що загарбник покине їхню країну, але
й на сповнення Господньої обіцянки вічної радості
і миру.

Чобем 33

28 липня 1993 року. Середа.

Вчора у другій половині дня і сьогодні зранку роз-

думував про те, наскільки глибоким був вплив духов-
ності східних Церков на моє життя. Раптом усвідо-
мив, що мою любов до молитви, літургійного життя,
сакрального мистецтва, особливо до ікон, великою
мірою живив християнський Схід. Я майже про це
забув... І ось я переповнений протиріччями та навіть
страхами перед поїздкою до України, хоча саме звід-
ти до мене прийшли найбільші духовні подарунки!
Може, це я допустив, щоб церковні конфлікти, про які
так багато читав останнім часом, приховали, хоч і на
мить, усю красу, яку ця країна в собі таїть. Замість то-
го, щоб боятися і тривожитися щодо подорожі, я маю
бути глибоко вдячним, що нарешті зможу поїхати до
витоків стількох аспектів свого духовного життя. Так,
це має бути паломництво!

Міркуючи про подорож як паломництво, пригадую
відому книгу про Ісусову молитву «Щирі розпові-
ді прочанина своєму духовному отцеві» (прим. Генрі
Ноуен вживає назву The Way of the Pilgrim, бо саме під
такою назвою книжка була відома в англомовному сві-
ті), яка сильно на мене вплинула. Це історія просто-
го селянина, який мандрував різними місцевостями
України, не промовляючи нічого, окрім слів: «Господи,
Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Молитва
з його уст поступово перемістилася до серця і синхро-
нізувалася з диханням. Врешті він міг сказати: «То не

я мовлю молитву, то молитва мовиться в мені». Куди
б той селянин не йшов, всюди він випромінював лю-
бов, доброту, благість і, на власний подив, помічав, що
після зустрічі із ним люди мінялися. Ця чудова, спов-
нена гумору історія ХVIII століття у розповідній мане-
рі передає багату традицію молитви серця, так званого
ісихазму (від грецького слова hesychazein відпочивати,
34 ήσυχία – спокій, мовчання).

Традиція ісихазму бере свій початок з єгипетської
пустелі IV-V століть. Отці та матері пустельники, які
наслідували святого Антонія, практикували Ісусову
молитву як таку, що вела їх до повного святого відпо-
чинку з Богом у серці.

У VI столітті знаходимо розквіт цієї духовної тради-
ції у монастирях на горі Синай, а у Х ст. – на Афоні,
в Греції. З Афону вона приходить до сучасних земель
України і Росії та поширюється не лише в монастирях,
але й серед мирян.

Найважливіші твори традиції ісихазму зібрані у книзі
«Добротолюбіє». Протягом XVIII-XIX століть молитва
серця (Ісусова молитва) була улюбленою не лише серед
монахів християнського Сходу, але й поміж звичайних
людей, як отой селянин, який розповів про свій шлях
прочанина. Монах Харитон зібрав уривки цих містич-
них творів і уклав книгу, яку пізніше було перекладе-
но англійською і видано під назвою «The Art of Prayer»
(Мистецтво молитви). Небагато книг про молитовне
життя мали на мене такий вплив, як ця. Монах-трапіст
і відомий американський духовний автор Томас Мер-
тон вважав її найважливішою з відомих йому книг про
молитву. І я з ним повністю погоджуюся.

Моє молитовне життя знало чимало підйомів і упад- 35
ків, але молитва «Господи, Ісусе Христе, помилуй ме-
не» якось завжди залишалася зі мною, навіть у часи
найбільшої духовної посухи. Її абсолютна простота
і  прониклива лаконічність дозволяє мені тримати
зв’язок з Ісусом, особливо тоді, коли вже ніщо інше не
допомагає.

Моя велика любов до літургійного життя також має
багато спільного зі східним християнством. Хоча
я  живу та молюся по-західному і щоденно живлюся
Євхаристією у  латинському обряді, випадкові кон-
такти з Літургією святого Івана Золотоустого дали
мені глибоке розуміння, що означає жити у світі, але
бути не від світу. Богослужіння східних Церков, біль-
ше ніж інші практики, давали мені змогу переживати
сакральне у  світському житті. Справді, участь у  цих
Літургіях дарувала мені відчуття неба на землі.

Там, на Сході, я відкрив для себе й ікони – не як ілю-
страції, декорації чи прикраси, а як справжнє вікно
у вічність. Спочатку ці сакральні образи виглядали
відчуженими і неприступними, але, коли я почав мо-
литися перед ними, поступово вони відкрили свої та-
ємниці і попровадили мене поза межі моєї щоденної
рутини у Царство Боже.

Я так багато отримав від братів і сестер зі східних Цер-
ков. Мабуть, через жахливі заборони і переслідування
протягом останнього століття мало хто з них усвідом-
лює своє багатство. Проте зараз, коли нарешті вони
мають свободу, ця сакральна спадщина може знову
стати їхньою і служити невичерпним джерелом онов-
лення для всього християнського світу.

Цікаво, чи застану в Україні ще живу традицію ісихаз-
му? Все ж сподіваюся, що зустріну людей, яким зможу
сказати «Дякую!» за те, що вже отримав, і з якими змо-
жу роздумувати про те, як об’єднати Схід і Захід Мо-
литвою серця.

Завтра зранку приїдуть Нейтан і Борис. Нейтан при-
36 літає о 7:30 з Торонто у Гітроу, Борис о 8:10 з Бостона

у Ґатвік. Я не можу бути в обох місцях одночасно, щоб
їх зустріти, тому поїду в Гітроу за Нейтаном, а Борис
з Ґатвіка приїде на таксі. Якщо все буде добре, то змо-
жемо поснідати разом вдома у Барта і Патриції.

Шкода, що Барт їде з міста саме тоді, коли Борис
і Нейтан приїжджають. Він мусить їхати на Гібралтар
з Норманом Стоуном, щоб готувати зйомки серіалу
«Скеля» (The Rock). Я б так хотів, щоб ми могли побу-
ти всі разом бодай кілька годин, але, здається, світ для
нас став замалим і зустрітися в ньому неможливо!

ЗМІСТ

До читача ........................................................................7 205

Спогади про отця Генрі ................................................ 9

ЧАСТИНА ПЕРША.
24 липня – 14 серпня 1993 року................................... 15

Роттердам. 24 липня 1993 року. Субота ..................... 16
Роттердам. 25 липня 1993 року. Неділя ...................... 25
Чобем. 26 липня 1993. Понеділок................................. 27
Чобем. 27 липня 1993 року. Вівторок.......................... 31
Чобем. 28 липня 1993 року. Середа. ............................ 33
Чобем. 29 липня 1993 року. Четвер ............................. 37
Чобем. 30 липня 1993 року. П’ятниця......................... 39
Чобем. 31 липня 1993 року. Субота............................. 42
Львів. 1 серпня 1993 року. Неділя ................................ 44
Львів. 2 серпня 1993 року. Понеділок ......................... 53
Львів. 3 серпня 1993 року. Вівторок ............................ 58
Львів. 4 серпня 1993 року. Середа................................ 66
Львів. 5 серпня 1993 року. Четвер................................ 74
Львів. 6 серпня 1993 року. П’ятниця........................... 80
Новий Розділ. 7 серпня 1993 року. Субота ................ 83
Новий Розділ. 8 серпня 1993 року. Неділя ................. 90
Львів. 9 серпня 1993 року. Понеділок ......................... 94
Львів. 10 серпня 1993 року. Вівторок........................ 100
Чобем. 11 серпня 1993 року. Середа.......................... 103
Роттердам. 12 серпня 1993 року. Четвер .................. 106
Роттердам. 13 серпня 1993 року. П’ятниця.............. 108
Роттердам. 14 серпня 1993 року. Субота .................. 111

ЧАСТИНА ДРУГА.
5 – 21 серпня 1994 року ..............................................113

Львів. 8 серпня 1994 року. Понеділок ....................... 117
Львів. 9 серпня 1994. Вівторок.................................... 124
Львів. 10 серпня 1994 року. Середа............................ 126
Львів. 11 Серпня 1994 року. Четвер........................... 130
206 Львів. Ровесник.
12 серпня 1994 року. П’ятниця ................................... 132
Ровесник. 13 серпня 1994 року. Субота .................... 135
Ровесник. 14 серпня 1994 року. Неділя..................... 141
Ровесник. 15 серпня 1994 року. Понеділок .............. 146
Ровесник. 16 серпня 1994 року. Вівторок................. 150
Львів. 17 серпня 1994 року. Середа............................ 154
Львів. 18 серпня 1994 року. Четвер............................ 155
Львів. Варшава. Торонто.
19 серпня 1994 року. П’ятниця. .................................. 157

Листи від Лаурента, Зені та Бориса
через 27 років ............................................................. 161

Про отця Генрі Ноуена ............................................. 203


Click to View FlipBook Version