Nebazhana_sajt

ЛІЗА ТЕРКЕРСТ

НЕБАЖАНА

Жити в любові, навіть якщо почуваєшся
гіршою за інших, відкиненою та самотньою

Переклала з англійської
Антоніна Ящук

Львів
Видавництво «Свічадо»

2021

Присвячую цю книжку моїй дорогій подрузі
Колетт Ґрін. Ти — подарунок від Бога,
я ніжно люблю тебе і ціную. Без тебе
я не змогла б усе це написати.

А також присвячую усім, хто відчував
біль відкинення, сумував за втраченими

стосунками, які ще вчора трималися,
а сьогодні вже розпалися. Усім, хто ставив
собі болюче запитання: чи є взагалі у Бога
якісь добрі плани для мене... Я розумію вас.

Господь подбав про те, щоб через
ці слова повернути вам надію.
Він любить вас, і я теж.

ЗМІСТ

Роздiл 1. Я залюбки проігнорувала би чесність . . . . . . . 9
Роздiл 2. Три запитання, над якими нам

треба подумати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21
Роздiл 3. У спортзалі є жінка, яка мене ненавидить . . . . 39
Розділ 4. Самотня серед людей . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55
Розділ 5. Привіт, а ось і ми, проблеми довіри . . . . . . . . . 69
Розділ 6. Зруйнована дружба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85
Розділ 7. Коли життя перевертається з ніг на голову . . . . 95
Розділ 8. Корективний досвід . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111
Розділ 9. Чому відкинення болить так сильно? . . . . . . . 127
Розділ 10. Її успіх не загрожує моєму . . . . . . . . . . . . . .145
Розділ 11. Десять правил, про які ти маєш пам’ятати,

коли тебе відкидають . . . . . . . . . . . . . . . . . 159
Розділ 12. План ворога проти тебе . . . . . . . . . . . . . . . 181
Розділ 13. Чудеса посеред хаосу щоденного життя . . . .197
Розділ 14. У болісному перехідному періоді . . . . . . . . .211
Розділ 15. Хочу втекти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229
Розділ 16. Я думала, це допоможе, але помилялася . . . .245

Запевнення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .254
Бонусний розділ. Як живеться зі мною? . . . . . . . . . . . . 257
Як живеться зі мною? Оцінювання . . . . . . . . . . . . . . . .273
Таблиця корективного досвіду . . . . . . . . . . . . . . . . . . .276
Кілька слів на завершення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .277
Подяки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .278
Цитати зі Святого Письма . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280
Вислови, які варто пам’ятати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .295

Я ЗАЛЮБК
ПРОІГНОР
ЧЕСНІСТЬ

КИ
УВАЛА БИ

Роздiл 1

Я ЗАЛЮБКИ
ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ

Утиші раннього ранку до мене приходить чесність. Вона
кличе мене крізь розлом у душі, просить справжню ме-
не: «Вийди, вийди, хай би де ти була». Просить не ретельно
відретушовану версію, яку я створила. Ні, чесність хоче го-
ворити з найменш відшліфованою варіацією жінки, на яку
я перетворилася. З тією, яку не вдасться підфарбувати туш-
шю для вій і легким дотиком помади.

Чесність має гостре око, її не обманеш, прикидаючись
і прикрашаючись.

Я можу спробувати підретушувати себе, щоб мати кра-
щий вигляд, але чесність на таке не купиться. Тому я про-
сто зав’язую нерозчесане волосся в абиякий вузол, залишаю
плями на обличчі, не замазавши їх тональним кремом. Не
втягую живіт, не відбілюю зуби, не скроплюю себе парфу-
мами.

Просто виходжу.
Ступаю вперед, залишаючи позаду всі ретельні спроби
створити прийнятнішу версію себе, невпевнено простягаю
руку, бо не знаю, як годилося б вітатися з чесністю. Мене мо-
жуть зустріти або ляпасом, або обіймами — я навіть і близь-
ко не уявляю, який варіант обере чесність.
Не хотілося б, щоб це був ляпас, хоча він, мабуть, — без-
печніший для мене варіант. Річ у тім, що я не вмію обіймати-
ся, геть зовсім. Якось мене познайомили з відомим пастором,
я дуже нервувалася. А великий старий чоловік із прекр­ асним
серцем хотів, щоб я відчула, як він мені зрадів.
То мала бути честь для мене.
Але, нажахано дивлячись, як він наближається, розпа-
чливо перебираючи в голові різні варіанти привітань, я все
сильніше зіщулювалась із кожним його кроком. Я простяг-

10  /  Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ

нула руку. Натомість він обняв мене міцно-міцно, через що
моя рука опинилася в не дуже відповідному місці. На щастя,
пастор швидко відпустив мене, ступив крок назад і поклав
руки мені на плечі, щоб сказати те, що хотів.

Що саме він сказав? Цього я, звісно, пригадати не змо-
жу, бо в той момент у мене в голові бемкало 243 тривожні
дзвони: якщо я так незграбно обіймаюся, мене тепер не пу-
стять на поріг жодної церкви на цьому березі Міссісіпі. Або
й цілого світу.

Тож оскільки обійми — це не моє, то я й не дуже хотіла
обіймати чесність.

Насправді я ніколи не була готова приязно зустрічати
чесність. Зараз я значно менше боюся приймати її, та все ж
не без вагань, бо пам’ятаю про всі небезпеки такої зустрічі.
Щойно я починаю підозрювати, що чесність хоче вивести
мене на чисту воду і зробити боляче, починаю щулитися від
відчуття небезпеки.

Легше вибудувати красиву і приємну історію — таку, в якій
я зможу провести прямі лінії від кожної рани з минулого до
її пізнішого зцілення, аніж стати лицем до лиця з неприкра-
шеною правдою. Мені подобається акуратненько вкладати
кожен складний фрагмент минулого в тепле гніздечко Бо-
жої благодати, прощення і відновлення. Так я можу довести,
що стала вільною.

Я і справді вільна. Переважно. Але чесність хоче гово-
рити зі мною не про це. Вона прагне показати мені людину,
якою я себе вважаю, і порівняти з тією, якою я насправді є.

Немає на світі жодної живої душі, в якої уявлення про
себе збігалося б зі справжньою сутністю.

Жодної.

Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ  /  11

Хай би якими спасенними, освяченими, зрілими та віль-

ними ми стали, в наших душах завжди знайдуться не­збіж­

ност­ і. Ось про що хотіла сказати мені чесність. І причина

цих незбіжностей — явище, що його всі ми хотіли б залиши-

ти десь на дні старого шкільного рюкзака: відкинення. Стрі-

ла відкинення, націлена в мої найболючіші слабкості, про-

шиває душу аж до самого дна. Зріла віра допомагає з цим

боротися. Формувати адекватнішу реакцію. Витягати стрі-

ли і загоювати рани. Але духовна зрілість не захистить ме-

не від відкинення.

Сьогоднішні випадки відкинення, великі чи малі, влуча-

ють, як снайперські кулі, просто мені в серце, у рани з ми-

Чесність не нама­гається нулого, знову і знову роз’ятрюю-
чи їх. Розбивають усі ретельно

ранити мене. Навпаки, виведені формули, які бережуть

пробує зцілити. спокій мого життя. Голоси сум-
ніву й непевности нашіптують:

«От бачиш, ми роками казали тобі, яка ти тупа». І цим голо-

сам не треба навіть кричати — біль заглушує їх.

Чесність дивиться на мене, і я киваю. Я погоджуюся. Ро-

боти ще багато.

Нарешті бачу, що чесність не намагається ранити мене.

Навпаки, пробує зцілити.

Якщо хочеш дізнатися, що насправді на серці в якоїсь лю-

дини, уважно прислухайся до сказаних нею слів. Нещодав-

но Господь допоміг мені побачити, що відкривають деякі мої

слова. Одного разу в аеропорту на поверхню випливли озна-

ки того, що між справжньою мною і моїм уявленням про се-

бе існує розбіжність. Серйозна порція стресу, помножена на

повний брак часу — і людина починає говорити те, що думає,

12  /  Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ

без звичних фільтрів. Справжні думки виливаються у надто
сирі слова, і ти починаєш шукати, звідки вони взялися.

Я стояла на паркувальному майданчику біля аеропорту,
втупившись у порожній багажник авто. Від раптового здо-
гаду серце забилося сильніше, а думки шалено закрутилися.
Квитки на літак були при мені. Водійські права теж. Я хотіла
летіти додому. Аж тут виявила неприємну штуку: весь мій
багаж кудись подівся. Чомусь я не взяла його з собою в авто.

Бо подумала, що це зробить моя подруга, а вона подума-
ла, що це зроблю я. Ось і маєш.

Я швиденько зателефонувала їй — вона досі була в готе-
лі. Затинаючись, розповіла подрузі, що сталося, і попросила
закинути мій багаж у наступний автобус, який мав от‑от ви-
рушити з готелю в аеропорт. Проте був один малесенький
нюанс — в мене залишалося всього п’ятнадцять хвилин до
закінчення реєстрації багажу.

Не маю звички гризти нігті, тому почала відривати то-
ненькі ниточки кутикули на пальцях. Стискати кулаки так,
що аж кісточки хрускали. Знову ж таки, не маю такої звич-
ки, але ситуація була незвична.

Ну хто їде в аеропорт без багажу?
Я крокувала сюди-туди, подумки підганяючи цей нещас-
ний автобус. Та невдовзі мій мозок, звичний виконувати
правила, спинив мене і змусив розкаятися. Це ж не автобус
винен! Я подумки побивалася й розпачала: як можна було
не перевірити, чи на місці багаж? Глянула на годинник. Ох,
усе погано. Автобусу залишилося проїхати більше кіломе-
трів, ніж у мене було часу чекати. Бодай тебе!
Я підійшла до першої скраю стійки реєстрації, зробила
благальні очі й високим надломленим голосом почала проси-

Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ  /  13

ти: «Знаю, ви не представляєте ту авіакомпанію, з якою я маю
летіти, але ж ваша компанія перебуває з нею в процесі злиття.
Чи не могли б ви зареєструвати мій багаж, щойно він прибу-
де, провести його через свій комп’ютер? Будь ласка! Можете?»

Та працівник відповів: «Перепрошую, ні. Наші ком­п’ю­
терні системи поки що не з’єднали». Облом. Тотальний га-
небний облом!

І тоді я почала робити те, що часто роблю, коли життя
повертається до мене спиною. Почала розмовляти сама зі
собою. Розпач перетікав від нервів просто до губ. «От я іді-
отка. Створюю в житті купу непотрібних драм і проблем, за
моєю дурною головою і ногам горе. От серйозно, що не так
із моєю головою?!»

Аж раптом вантажник, який проходив повз мене, різко
зупинився, повернувся і піднятою рукою показав стоп моє-
му потоку слів. «Не при мені, — сказав він. — При мені ви так
говорити про себе не будете. Аж ніяк».

Його рішучий тон вразив мене.
Його слова зупинили мене.
І я подумала: раптом це ангел говорить до мене?
«Фігня трапляється, жінко. Так буває», — тільки він ска-
зав не «фігня». Ну, ви зрозуміли.
Чудово! Хто б подумав! Я зустріла «ангела», який лається.
Отже, він виявився не небесним посланцем, але деякі йо-
го слова точно були з неба.
Вони прилипли до мене. Як прилипає до волосся льодя-
ник на паличці, що його дворічна дитина довго лизала і му-
солила, перетворила на безформну липку штуку, замастила
нею всі пальчики, а тоді запхала мамі в кучері. Таке якщо
прилипне, то вже надовго.

14  /  Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ

Так і тут. Слова «при мені ви так про себе говорити не
будете» легко не забуваються. Не дивно. Іноді якась фраза
так глибоко западає в душу, що лишає там помітний слід.
Я колекціоную такі фрази, як, буває, колекціонують марки
й іграшки з «Кіндер-сюрпризів». Уже списала цими фраза-
ми всі сторінки улюбленого блокнота. Слова, які торкнулися
мене, — мій справжній скарб.

У мене аж пальці засвербіли, так захотілося записати
слова того вантажника, — але блокнот саме спішив-летів до
мене в цьому нещасному автобусі до аеропорту разом із ба-
гажем (утім, не аж так спішив, щоби порушувати правила
дорожнього руху). Тож мені залишалося тільки поставити ці
слова в центрі своїх думок. Я прокручувала їх у голові знову
і знову — і заспокоювалася.

Так, місце для засвоєння уроку з «проповіді» вантажника
було не найкраще: навколо мене дирчали автомобілі, трохи
далі гули літаки. Але я зрозуміла, чому ці слова виявилися
такими важливими особисто для мене. Лайки на адресу са-
мої себе з’явилися як результат давнього відкинення, якому
я дозволила оселитися в своєму серці. Я сама говорила про
себе так, як не дозволила б говорити нікому іншому. Нит-
ки самоприниження обплутали мої думки й отруїли слова
сильніше, ніж я хотіла визнати.

Відкинення самої себе прокладає дорогу для відкидання
інших, які стукають у ворота наших сердець. Подумай: чому
стає так боляче, коли інші кажуть або роблять щось таке, що
викликає у тебе відчуття відкинення? Може, тому, що вони
виводять на поверхню якусь твою слабкість, за яку ти сама
вже вдосталь себе картала? Адже коли наступають на дав-
ній мозоль, біль посилюється устократ.

Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ  /  15

Хтось мене кудись не запросив, і я мимоволі починаю
пригадувати всі свої вади і слабкості, які сама ж собі й при-
писала. І думаю: та людина, яка не запросила мене, напев-
но, теж згадує всі мої недоліки. Уже майже чую, як вона го-
ворить про мене різні неприємні слова. Відчуваю, як мене
засуджують, таврують і — так, відкидають.

Або мій чоловік згадує про щось, до чого я дуже чутлива,
і наривається на несподівано емоційну реакцію з мого боку.
Я сприймаю його слова надто болісно, тоді як він зовсім не
хотів мене образити. Раптом наші стосунки стають напру-
женими і складними. Бо я відчуваю себе відкиненою, а він
тільки розводить руками, бо не розуміє, що сталося.

Або я напланувала собі щось важливе, і раптом плани
зриваються. Намагаюся заспокоїтися, адже все сталося че-
рез непередбачувані обставини, але десь у найдальшому за-
кутку мозку все одно сидить думка про відкинення. Розумію,
що не варто брати все надто близько до серця, і все одно хо-
джу цілий день сама не своя, бо не можу позбутися розча-
рування.

Або одна моя вже доросла дитина зробила геть проти­
лежний моїм порадам вибір. Що активніше я до чогось
підштовхую дітей, то активніше вони протестують, і я пе-
ретворююсь на маму, якою колись обіцяла собі не стати: схи-
блену на опіці й контролі. Діти закриваються і віддаляються.
А я в глибині душі страждаю.

Або хтось відкрито відкидає мене: мою ідею, моє запро-
шення, мою дитину, мій проєкт, моє будь-що, і це сердить
мене більше, ніж мало б.

Я починаю з підозрою ставитися до стосунків. Боятися
нових можливостей. Життя видається надто недружнім до

16  /  Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ

Вiдкинення

стирає мої найкращі риси,
наголошуючи найгірше,
що мені доводилося
про себе чути.

мене. Я рухаюся далі, бо ми, дівчата, завжди знаходимо на це
сили. Але в цей час мене руйнує фонове (справжнє або уяв-
не) відчуття, що мене відкидають. І це руйнування страш-
ніше, ніж я готова визнати. Відкинення стирає мої найкра-
щі риси, наголошуючи найгірше, що мені доводилося про
себе чути.

Результатом відкинення стає не просто біль і негатив.
Разом із неприємними емоціями всередині нас зароджуєть-
ся неправдива думка про себе, про інших і навіть про Бога.
Сьогоднішню подію ми спішимо прив’язати до колись по-
чутих від когось гірких слів. Ті слова чіпляємо на себе, як
ярлик. Неправдивий ярлик. І починаємо спідлоба дивитися
на себе і на всі майбутні стосунки, зігнувшись під тягарем
цієї брехні.

Сприйняття: «Я не хочу з тобою спілкуватися» перетво-
рюється на «Я тебе не приймаю».

Ярлик: «Я тебе не приймаю» перетворюється на неправ-
диве «Ти нічого не варта».

Брехня: «Ти нічого не варта» стає сценарієм для відки-
нення самої себе, а отже спусковим гачком для підозри, сум-
ніву, вагання й багатьох інших труднощів, які кидають тінь
на стосунки. Ми проєктуємо колишні випадки відкинення
на людей поряд із нами, приписуємо їм слова, яких вони ні-
коли не казали. А найгірше в усьому цьому те, що в глибині
душі ми починаємо запитувати себе: чи не стає Бог заодно
з тими, хто образив нас?

Хотілося б мені сказати, що я пишу ці слова, бо сама побо-
рола в собі відчуття відкинення. Так, у мене в цій справі

18  /  Я ЗАЛЮБКИ ПРОІГНОРУВАЛА БИ ЧЕСНІСТЬ

є значний прогрес. Я більше не така чутлива, як була колись.
Але все ще іноді потребую порад від «ангелів», які проходять
повз і попереджують мене: «Тобі досі є над чим працювати».

Я обрала цю тему для книжки не тому, що сама доскона-
ло її опанувала. Мій вибір був зумовлений бажанням заохо-
тити тебе дістатися до суті, щоб зрозуміти, ким ти насправ-
ді є, і загоїти запалені рани відкинення. Те, що розкриється
в процесі, приємним не буде, попереджаю. Але буде чесним.

І добрим для тебе.
Не можу сказати, що я вже цілком готова привітати чес-
ність міцними обіймами. Думаю, ти розумієш чому. Але я го-
това взяти її за руку. І піти разом звідси*.

* Мало не забула. Я все-таки сіла в літак цього дня. Вписалася-таки
у вузькі часові рамки. Мабуть, мій ангел біля стійки реєстрації ба-
гажу подбав про те, щоб успішно відправити мене в дорогу.