Фестиваль_проби пера

Твори фіналістів
обласного фестивалю
«Шукай краси, добра шукай!»,
присвяченого 150-річчю
від дня народження

Лесі Українки

Номінація
«Проби пера педагогів Донеччини»

м. Краматорськ, 2021

Азьомов Віктор Терентійович,
Степанівський заклад загальної середньої
освіти І-ІІІ ступенів Новодонецької громади
Краматорського району

ТРИПТИХ ЛАРИСІ-ПАННІ…

НЗ (НЕДОТОРКАННИЙ ЗАПАС)

Ларисо-панно, рвусь із посторонка –
Навкруг квартальний масовий ГУЛаг.
Ви – невиправна дика амазонка,
Що заблукала в нетрищах діляг.

Немає ні обману, ні грабунку,
Коли до істин ліплять фетиші.
Одна продажність – у людському шлунку,
А друга, ще страшніша, – у душі.

Я Вам пишу сиріч як Вічній Панні.
Адреси всі в антоновім вогні.
І тільки Ви місткі й недоторканні,
Немов НЗ набоїв на війні.

СТАРІ ЦЕРКВИ…

Старі церкви. Ікони близько так.
І без облич. І як це розуміти?
З очей святих сліпці здирали лак,
Собі на очі клали, щоб прозріти.
Ларисо-панно, людське муліне
Сточила міль на прізвисько мамона.
Напевно, я запитую дурне:
Ви фарба для прозріння чи ікона?
І мучилися навіч на хресті,
І для прозріння Ваша політура…
А сліпота людська – у животі!
Є в ньому церква чи література?

ВЕРБА-УКРАЇНА

Слово, моя ти єдиная зброє...
Леся Українка

Ларисо-панно, Ви у нас зачохлені.
Як колекційний меч. Чи ж Ви одні?
І кметі, професійно зостолоплені,
Вас люблять на кілочку, при стіні.

Лукаш та Мавка – рупори традиції
Дозованих кампаній і полюдь.
Та лицедії вищої кондиції
На Вашім лезі потрухом стають.

Ви вся пролог – на тій весняній пристані,
Де ранній ранок, навіть ще не день…
Не взяти в тяму! – Ви ще не прочитані,
Як явлення Сварожих одкровень.

Надійно пахне ладаном, скелетами,
Новітнім лаком витончених rрат.
Під Вашими стандартними портретами –
Начотники й митці знаменних дат.

Ви пастівень Сварожих застереження:
Бравуючи погибеллю душі,
Зневаживши інстинкт самозбереження,
Йдуть матері, килини, лукаші.

Тепер вони до пʼяток оцифровані
На долари, на гривні чи рублі.
Їх мізки розвісні телекеровані
Байдужістю до рідної землі.

Посланниця від Розуму Космічного,
Ви шлунків опублічнили зворот:
Де люди відкидаються від Вічного,
Зникає їхній прихисток – народ.

Населення, населення, населення –
Ясири, окріпачення, ГУЛаг,
Роздори, розкуркулення, роззèлення.
Орда осідла – видива і благ!

Блука вербою півторастолітньою
Народна чи наївність, чи клятьба…
Ларисо-панно, плазмою новітньою
Горить верба, верба горить, верба!

Гордієнко Олена Вікторівна,
Бахмутський навчально-виховний
комплекс «Загальноосвітня школа І–ІІІ
ступенів № 11 – багатопрофільний
ліцей» Бахмутської міської ради

БУВАЮТЬ ДНІ…

Бувають дні, які тривають роки.
А є роки, які летять, як дні…
І час летить, спиваючи всі соки
Краси життя, яке минає в сні.

Ми живемо, а ми іще існуємо!
Ми горимо, згасаючи за мить…
А потім тліємо… та інших критикуємо.
Роки ідуть, а серце вже мовчить.

Так пройде все! Життя пооблітає
Жовтавим листям у суху траву…
Це дзеркало моє старіє і … згасає –
А я живу! Так! Я ж іще живу!

Я буду жити ще мільйони років!
Хай дзеркало всі зморщечки сховає…
І повторю, зачувши відгук кроків:
«Я в серці маю те, що не вмирає!

ХТО ВАМ СКАЗАВ, ЩО СЛОВО – ЦЕ НЕ ЗБРОЯ?

Хто вам сказав, що слово – це не зброя?
Лиш той, хто не пізнав його на міць.
Високе слово йде вперед героя,
А гідне слово ламає сотні криць.

Правдиве слово відшукає душу,
Впаде зерном і проросте добром.
А дане другу слово - непорушне:
Воно зігріте серцем і теплом.

Відверте слово в нас вселяє віру
У щиру душу, в людяність, в життя.
Слова кохання нам дарують крила,
Які підносять в небо почуття.

Слова брехливі ранять наше серце,
А злі слова вражають, наче меч!
Слова низькі – і сліз цілі озерця,
А слово зради – не злічить криниць…

Хто вам сказав, що слово – це не зброя?
Це меч, це спис, це біль чужий, це кров …
Це ніжність, дружба, це добро, здоров’я…
І кожен робить вибір: зло – любов.

Гризодуб Оксана Леонідівна,
Нікольської гімназії «Софія» із
загальноосвітньою школою І ступеня №2
Нікольської селищної ради
Маріупольського району

ВІД ЗІВ’ЯЛИХ ТРОЯНД …

Згинути, зникнути геть з цього світу,
Знищена, спалена, крила підбиті,
Ніжно пелюстки троянди зібрала
І до манливого щастя озвалась.
Танули, гасли омріяні вежі
Щастя безмежного - спалах пожежі,
Очі коханого, подих і вмить –
пломінь кохання не в силах зігріть.

Ти не могла, не хотіла - трималась,
До ілюзорного щастя озвалась,
Подих троянди - не пристрасть, а біль,
Любий загинув – пелюстками цвіль
Тихо сповзла, ніби сіра вуаль:
То вже на горе, і втримать, на жаль,
сльози несила, аж подих спира,
- Доле! Ой Доле, навіщо ж ти так?!

Ти, як дитина, в обіймах його:
Мрія – реальність, безумство – тепло,
Ніжні, тендітні хвилини - чекання,
Ні поцілунку, ні звірень в коханні,
Серце так прагло взаємності, щиро,
Тихо і ніжно його так любило.
Жодних торкань – де ж шалене кохання?
Нащо ж та мрія про вічне єднання?!

Руки тремтячі, ніби струна,
Землю із небом ревно єдна,
Тьмарило душу твою, а в очах
Жах чи прощення, прийдешнього страх.
«Друже, мій друже!» – його називала,
Струни нервово і різко торкала,
Грішні слова про шляхи в небуття
тихо ронили пригірклі уста.

Жити боялась, умерти - воскреснуть,
Просто чи складно – питання це честі!
Ти ж почала нову мрію життя,
Шлях пелюстками встелила, дитя,
Рветься, страждає, рида твоє серце -
В’януть і в’януть троянди озерця.

Білі й рожеві, червоні й блакитні
Ніжні троянди мережив тендітні
В’януть і в’януть, і в’януть ізнов –
Чом не даруєте ви їй любов?!
Вітер листи від коханого горне,
Світле, стражденне воно неповторне
Те почуття, що душа зберігала,
Лесі душа – їй і Всесвіту мало…

Його листи пахли зів’ялими трояндами…

Зігаєва Ганна Анатоліївна,
Слов'янська загальноосвітня школа І-ІІІ
ступенів №12 Слов'янської міської ради
Краматорського району

РОЗМОВА З ЛЕСЕЮ

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
…
__________
Тому
Сьогодні я думаю українською…
Сильною, емпатичною, джерельно чистою, своєю.

Сьогодні я вмію відчувати дух трав, стиглої землі та пилок сонячних променів,
знати очі людей навколо та вірити,
що в їхніх зіницях теж жага життя.

Така ж, як і у мене. Жага. Жити.

Сьогодні я хочу заплющити очі та взнати
не минуле чи майбутнє, а теперішнє у всій його красі.

Сьогодні я думаю українською.
Своєю світлою мовою, що вигодовувала мою націю, наше ластівка пташенят.
Кожного дня вона приносила щедру поживу кожній душі мого народу,
кожному серцю, кожному її носієві.

Роками, сторіччями — завжди.
Мова розбивала стіни, будувала брами, рила криниці.

Ми створили мову, а мова створила нас.

Тому я живу та можу взнавати людські зіниці,
тому я живу та можу хотіти своє життя.
А сьогодні бажаю відчувати й пізнати теперішнє у всій його повноті.

Дух трав, пилок сонячних променів, людей навколо,
наше сьогодення, а не минулість чи майбуття.

Тому я думаю українською!

Ключова Майя Олександрівна,
Новодонецького закладу загальної
середньої освіти І–ІІІ ступенів № 17
Новодонецької селищної ради
Краматорського району

ВОНИ МОВЧАЛИ ©Май-Я

вони мовчали
знали
я прийду
ховались у легендах і сувоях
змагалися із часом у двобої
а я писала знаки на льоду
і на землі і на снігах і в небі
і влітку і коли прийде зима
але либонь у тім була потреба
щоб я сама прийшла до них щоб я сама
вони мовчали сто мільйонів літ
всі як один дотримувались тиші
було моя рука напише вірші
а їх уже за мить розтанув слід
давно пішли у вічність ті стежки
що ними я ішла слова шукати
пішли за димом всі маршрути й карти
і потекли назад усі річки
вони чекали знали я прийду
крізь часопростір щастя і біду
візьму усі та запишу на крилах
хай будуть мені компасом-вітрилом
хай буде сила в них – з усіх стихій
кохання чари й діаманти мрій
хай буде в них таїнність медитацій
і безкінечність (плюс одна) інтерпретацій
усе чого нема і все що є
у Логосі повік нехай жиє

вони мовчали – я до них прийшла
всю душу їм до краплі віддала
вони в мені навік палкі й відверті
мої слова – премудрі і безсмертні

вони мовчали
знали
я прийду

Каплунова Світлана Анатоліївна,
Добропільський НВК «Гімназія – ЗОШ І-
ІІІ ступенів №1» Добропільської міської
ради Покровського району

УПЛЕТЕНІ В ІСТИНУ
Вимкнули світло.
Жахатися?
Світло ввімкнули.
Сміятися?
Рала, мечі, стилети та стилоси.
Що обирати? Божої милости?
Я би приміряла крила,
В небо злетіла
І омофором їх розпросторила
На рідний край.
Стоп. Зачекай.
Я не титан, хоч донька Прометея.
Точно не Гея.
Певно, Лілея?
Я УКРАЇНКА!
Так гени кричали,
Звуки питомі у кобзу вкладали.
В них я знайшла слова.
Відчула, що раптом стала жива.

Промінь, надія, сопілка,
Давня весна, провесна, вербовая гілка.
Змагання, щастя, Україна,
Вечірня година, рідна Волинь.
Це моя сила. Луна берегинь.
Це моя доля, натхнення, життя,
Це біль за країну, близьке майбуття.
Слово, моя ти єдиная зброє!
В творчім неспокої
Уплетені в істину.
Важко в роботі –
Добробутом зміцнені.
Як нагострити тебе до пуття?
Дух гартувати, велелюддя єднати,
Поставити оборону й працювати.
Звуки – на букви, букви – в слова,
Мудрістю сповнена думка людська.

Колгашева Тетяна Григорівна,
Лиманського навчально-виховного
комплексу «гімназія – загальноосвітня
школа І ступеня» Лиманської міської ради
Краматорського району

ДО ЛЕСІ УКРАЇНКИ
(диптих)
*** ***

Жіноча сила! Де ж те джерело,
З якого можна, нахилившись, пити?
І відучувати, як тече тепло
У серце, щоб натхнення відродити.

Коли життя вітрами опіка,
Не розгубитись, встояти, злетіти
Як зможу? Я тендітна і слабка…
Я просто жінка у буремнім світі.

Та знаю: є досвітнії вогні,
Коли зоря ще в небі на заграла,
І є ця дивна книжка на столі,
Яка в житті дороговказом стала.

І в час, коли огорнуть холоди,
І в мить важку, коли зітхнеться гірко,
Твоїх поезій чистої води
Напитись хочу, Лесе Українко!

І розглядати зорі в небесах,
І чути звук твого фортепіано,
До мрій високих прокладати шлях
Крізь терени рясні, густі тумани.

І думи-хмари розганяти вмить,
CONTRA SPEM SPERO голосно кричати!
І перший промінь сонця уловить,
І день новий на струнах розпочати.

Цілющу силу кожного рядка
Вберу в себе так жадібно і скоро…
Я можу! Я тендітна? Я слабка?
Я йду супроти вітру на підборах!

*** ***
Із нею завмирає кожна мить,
А почуття хвилюються, як море.
В її книжках – і глибина століть,
І незліченний скарб людських історій.

І жінці, що творила, берегла,
Судила доля горе і натхнення,
І здатності великої дала
Прикрашувати сірість повсякдення.

А ще дала любові і добра
І сили, що ніколи не згасає.
Вона ЖИЛА й ПИСАЛА, ЯК ЖИЛА,
На струнах душ людських донині грає.

Хай множиться і завжди буде так:
У лютому для неї квітнуть квіти,
Живуть книжки, що вишукались в ряд
І жінка серед цих книжок – навіки!

Мельник Ірина Романівна,
Краматорська українська гімназія
Краматорської міської ради

ЛОМИКАМІНЬ

Смарагдовий Крим Лесю манить, полонить, красує, чарує,
«Далекій принцесі» надію, натхнення й кохання дарує.
Їй – двадцять шість. Панакеї служниця, мрійлива й тендітна,
Тіло – слабке, а душа – вольова, запальна, самоцвітна.

Сидить на осонні дівчиꞌна в лавровім вінку, держить ліру.
Пісня тужлива шукає розради в обіймах ефіру.
Вітер голубить ажурним цілунком хвилясте волосся,
Надії й розпачу в серці звучить чарівне суголосся.

Єдваб лазуровий, на ньому перловий туман спочиває.
Припавши до берега, лагідна хвиля каміння вкриває.
Розплавлене сонце стікає із дзбану краплинами втоми,
І леготом лагідним хмарка співає вечірні псаломи.

Зболіла душа розпластала підбиті хворобою крила,
Здійнялися в небо безкрає напнуті мрійливі вітрила.
«З обіймів цілющих мене відпусти, гомінкий Чукурларе!
Полину до сонця, не маю страху': я – посе'стра Ікара!»

Минають в труді і дозвіллі розмірені ранки і ночі,
Наповнюють скрипкою душу натягнуті струни співочі.
Цілюще повітря, і море розкішне, немов порцеляна.
Засмага на тілі окріплім, і щоки горять полум’яно.

Провідують рідні: батьки, брат Михайло й Грицько Григоренко.
Їх речі вогненні запалюють в Лесиним серці фламенко.
«Мій краю стражденний, в сусідськім ярмі віковім знемагаєш,
Неначе той кінь-вільновітер в ганебному рабстві конаєш!

Думки-громовиці, полиньте до Бога всеславного в просинь,
Благайте про волю, хай веснонька тепла долатиме осінь!»
Вирує у хвилях негоди і шторму малесенький човник,
Яриться надія узріти ранкової зіроньки вогник.

Ялтинський липень місто узяв у палючі жагучі лещата.
Зустріла Мержинського – «друга ідей» і духовного брата.
Приїхав до Криму в надії зцілити смертельні сухоти,
Поглинули пристрасну постать буденні житейські турботи.

Профіль тонкий. Обрамляє чорняве волосся обличчя,
Постава струнка, погляд пильний, сміливий і гідний величчя.
Туга і біль промовляють слова ці журливі, скорботні:
«Якщо чоловік нещасливий, то завжди він буде самотній».

Марксист, соціал-демократ, одержимий служінню народу,
Палкий побратим, що не стане служити панам на догоду.
Побачила Леся в очах проміння ясне від вогнів,
Їх запалив поневолених й скривджених пристрасний гнів.

Лишилася спогадом теплим мандрівка кінним екіпажем,
Кошик плетений з верхівки Ай-Петрі ввижався міражем.

Здіймались угору наснажені видом чудниꞌм подорожні,
Манив малахіт ялівцю, шепотіли струмки придорожні.

Уже поминули сади і платанів розкішні намети,
Позаду зосталися лаври, що їх оспівали поети.
Лиш терни, полин, будяки траплялися скрізь на дорозі,
Крейда і камінь тримали сполохані душі в тривозі.

Вітер зривав у повітря пісок, вив у розщелині скелі,
Зникали бажання, думки подалися в нірвани тунелі.
Аж раптом на шпилі засяяла квітка яскрава, мов пломінь,
Пробила каміння, підставила сонцю зірчастий свій промінь.

Учені рослину цю пишну, струнку нарекли saxifragа.
Дивуються горці: яке заповзяття, упертість й відвага!
Промовила Леся: «Знайшла чарівну квітку цю ломикамінь!
Здолаю підступну хворобу! До бою! Й вода точить камінь!»

Ламала, крушила вогнем-блискавицею тугу й печалі,
Вогненні пророчі слова карбувались на часу скрижалі.
Ішла проти бурі, про волю бажану була в серці мрія.
Дочка Прометея несла ломикамінь. Це квітка-надія.

Панченко Олександра Валеріївна,
Лиманська загальноосвітня школа І-ІІІ
ступенів № 3 Лиманської міської ради
Краматорського району

ТВОРИТИ СЛОВОМ - ТВОЯ ДОЛЯ

Де сонця промені ясні,
А думки творчі і легкі -
Живуть неначе на Олімпі
Оракул, Муза й дивні Німфи.
Земний талант оберігають,
Для нього обраних шукають.
Оракул може розказати,
Як дар людині передати.
А Муза душу віднайти
І пролетіти крізь світи.
Оракул Музі передбачив,
Що дівчину в видіннях бачив:
«Лети у світ Земний, чарівний,
Там віднайдеш ти промінь дивний,
Побачиш світло серед хмар
І знай, що то є Вищий дар!
Візьми його, зігрій руками
І бережи в собі роками,
А далі віднайди єдину
Нам рідну душу світлу й вільну!»
На крилах неземних пісень
Летіла Муза ніч і день.
У вимірах світів блукала,
Людину обрану шукала,
Щоб їй відкрити таїну
Й покрити голову земну.
У світі так багато дива,
Людей відкритих, добрих, щирих.
Політ думок за небокрай
Веде людину в Світлий Рай.
Чиста любов і пошук дивний,
Музу вели у Край Чарівний,
Коли на світ зійшла зоря -
Там народилось немовля.
До нього Муза полетіла
І даром світлим наділила.
До слова хист дала дитині:

«Ти – диво-обрана віднині!
Творити словом – твоя доля,
Ти – сильна, твоє слово – зброя!
Я поряд буду із тобою,
Колись назвеш мене сестрою!
На всі роки твої земні
Знайдеш підтримку ти в мені!»
Роки минали… Муза гріла,
Перед очима світ відкрила.
Творила Обрана добро,
Вселяючи в серця тепло.
Та доля обраних – важка,
Їх путь буває нелегка!
Душа письменниці відкрита -
Відлуння серця «non finitо».
Готує доля новий день
Твоє життя – «spirit of flame».
Лесю, Ларисо – Світла діва,
Під впливом Музи ти щаслива.
Ти відчуваєш часом втому,
Та не зникаєш з поля бою.
Той біль, що серце охопив,
Любов до слова – не змінив.
Муза колись вночі сказала:
«Талант і геній – не зникають!
Іскриста зброя – твоє слово,
Ти не одна, нас завжди двоє!
Не вір у смерть, вона у снах,
А сни – в безмовних кайданах,
Яких і оком не побачиш,
А душу чуєш - все пробачиш!
Твої слова в віки злітають,
Безсмертя світле здобувають!
Промінням сонце зігріває
Лиш тих, хто віру не втрачає!
Буття людини, як вінець –
Початок має і кінець!
Колись, як я з небес із хмар,
Віддай людині світлий дар!
В поезії думках лети
І знищуй болю кайдани!»
На все у світі час буває,
Хто творить – силу здобуває.
І поза часом є життя,
Живуть у вічності слова.

Примаченко Ольга Володимирівна,
учитель КЗ «Ялтинський заклад
загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів
№1» Мангушської селищної ради
Маріупольського району

ПРОСТИ. ПРОБАЧ…

Прости, що іноді мовчу, коли тобі так треба слів...
Я просто іноді тремчу, від незнайомих відчуттів.
Й за все те сказане пробач, коли тобі боліло в грудях...
Я не найкращий по житті слухач, не часто вірю людям.
За непідтримані надії, коли на це ти так чекав...
Я десь літала в своїх мріях, а ти сильніше обіймав.
Прости, що так не часто цілувала, і ти втрачав ці миті...
Мабуть, я гордою була, не розуміла суті.
Я бачу як тікає час, його не повернути...
А я б з початку почала, щоб кожен подих із тобою бути.

МОЄ ЖИТТЯ

Нікому не віддам своє життя,
Ані секунди радості чи горя,
Усе, що було, все святе,
Погане - досвід, а хороше - доля.
Усі ті сльози, то для мене,
Для гарту, вишкілу, муштри,
Усі ті посмішки, щоб жити,
І мати зброю для війни.
Тепер сильніша, ніж була,
Вже не здаюсь без бою,
Душевна рана трохи зажила,
Я познайомилась з собою.
Не страшно комусь не вгодити,
Така як є, уся своя,
А скільки ж треба сліз пролити,
Щоби ця істина прийнятною була.

Раленко Анна Юріївна,
Білозерська загальноосвітня школа І-ІІІ
ступенів №14 Білозерської міської ради
Покровського району

ЗА СВІТ СОНЦЯ

Стіна…біла…
подих у небо…

Незаймані зламані крила.
Мрії-повії, не треба!
Одягнені сталеві брила.
Лише тихий шепіт

в безодню –
Не вистачить кіл у Данте,
Не вистачить – і не треба!
Я знов затанцюю в пуантах

по склу,
По іржі злиденності
Галопом зірвусь, водевілем!
Не лякайте примарою чемності,
Плюндруючи Образ Всесилий.
Спаліть постулаті на кризі –
Зламайте стереотипи!
Нас всіх закарбують у книзі,
Як «вивчені прототипи».
Марнуючи шепіт на заздрощі,
Шукаючи розум блаженного,
Я «туточкі» в горі і радощах
Виконую роль навіженої.
Прокинься! Секунди годинами

не стануть!
не перетворяться!

Між грудами-полуруїнами
за світ сонця
янголи моляться…

ДУША ШУКАЛА

У барвах новоденного світанку,
Схопивши у долоні квіти-мрії,
Блукала у зірчастому серпанку
Душа, шукала віри і надії.
Її шляхи - то вічні сподівання,
Її думки - ніби відлуння мрії,
Її слова - ніби звучать востаннє,
Коли немає віри і надії.
Душа шукала міру абсолюту,
Думки, які красиві до нестями,
Які не можна обміняти на валюту
Чи запроторити до нищівної ями.
Душа підґрунтя твердого шукала,
Щоб збудувати три стовпи - чесноти.
І часом повсякденності шукала
Під гнітом нездійсненної роботи.
Можливо, саме так поневіряння
Керують життєдайним апаратом,
Коли, шукаючи всебічного визнання,
Людина зазнає ще більше втрати.
Душа шукала чистоти в повітрі,
Коли нам мружитись від сорому не треба,
Коли серця і подуми відкриті,
Коли один в один земля і небо.

Сітькова Ірина Миколаївна,
Часовоярського закладу загальної
середньої освіти І - ІІІ ступенів №15
Часовоярської міської ради Бахмутського
району

***

Ти знову, мій Лелю, сопілкою кличеш мене?
Всі мавки поснули, і сутінки хату обсіли?
Навіщо тобі я? Бо серце моє крижане –
Тому не відчую морозу в нещирих обіймах?

Ти очі заплющиш – і бачиш у снах не мене:
Її зеленаві, любистком заквітчані коси.
О, ні, це не сльози (таж серце моє крижане),
То просто тумани (за вікнами все-таки осінь…)

Снігуркою тихо назвеш, посміхнувшись (авжеж,
Її – на ім'я, а моє пам'ятати… не варто).
І щось ворухнеться (напевне, оте - крижане) –
І голосно схлипне на скалки (вагою в карати).

Мій Лелю, не треба. Твоїх інквізицій вогні
Не схожі на справжні – Купальські. І я не Морена.
Я справжня. Ти чуєш? Чом руки твої крижані?
Сопілка замовкла? Чи голос поверне… зелена?

***
О, не журися за тіло...
Леся Українка

Прокинулась рано. Зима ще збирала валізи.
Та соки… ті соки уже нуртували в мені…
На кінчиках пальців сіреньким пухнастим сюрпризом
Чомусь примостились погрітись комочки-бруньки…

Прокинулась рано. Вкривали ще землю тумани…
А голос… той голос… та чий він?.. так сумно бринить…
Здається, хтось грає… так солодко тануть октави…
Але відчуваю, що серденько… крає… мені…

Прокинулась рано. А сонце ще заспане й кволе…
І перше проміння… всю пам’ять рентгеном… до дна…
То правда, виходить… звичайний… я ж думала: доля…
А очі холодні кололи…То хто ж я?.. верба?!..

Прокинулась рано. Дочасно. Ломило все тіло,
Узяте корою – а я ж… я прозора… як тінь…
Гей, люди!.. чекайте! Я вам подарую… сопілку!..
Заграйте, благаю, на серці… щоб по вітру… біль…

Тимохіна Ірина Василівна,
Білозерська загальноосвітня школа І-ІІІ
ступенів №13 Білозерської міської ради
Покровського району

З дитинства ти малою
Вдивлялась в рідний край.
Словами змалювала
Поле, річку й гай.
Твої вірші малеча
Знає й любить всі:
Ніжну «Колискову»,
Про пташки і квітки.
З тобою, Лесю, назавжди
Прийшли у світ твої вірші.
І кожен з них – це мудрість і натхнення.
І скільки б років не пройшло,
Вони є сили джерелом.
Ти наша славна «Донька Прометея».
Ти людям дарувала
Силу і добро.
Щоб завжди посміхались,
Як там не було б.
У світі з нами поруч
Радість й почуття.
Зігріє всіх надія
І віра у життя.
Мала ти талан до всього:
До поезій і мов.
Тонко серцем відчувала
Ти до слова любов…
До слова любов.
Все життя своє писала,
Мала «зброю» в руках.
Ти нащадкам дарувала
Голос свій у рядках,
Що йде у віках..
Йде у віках.